Текст книги "Тайна вечеря"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

Антон сказав, що й сам думав про це, і тепер Сокирко міг з легкою душею котити бочку на газетяра, який так незаслужено возвеличив його.

Хоча чому незаслужено, подумав. Сам секретар парткому поставився до публікації нормально, більше того, схвалив її.

Сокирко згадав слова Лук’янова: «Дорогу ми тобі, Сокирко, відкриємо…»

«А мені більш нічого й не потрібно, – посміхнувся радісно. – Аби тільки шлагбаум переді мною підняли, щоб зелене світло не згасало, а я вже якось постараюсь не спіткнутися, і даремно ви, товаришу секретар парткому, застерігаєте мене від цього».

9

Сидір Гаврилович довго не міг заснути, вставав, пив на кухні холодний чай, перевертався в ліжку, подушка здавалася твердою і незручною – нарешті сон зморив його. Сидір Гаврилович заснув, згорнувшись калачиком, та дзвінок розбудив його. Спочатку Сидір Гаврилович вирішив, що дзвонить телефон. Апарат стояв біля тахти, він взяв трубку, та довгий і різкий дзвінок пролунав знову, й Сидір Гаврилович нарешті усвідомив, що дзвонять у Двері. Підвівся, натягнув галіфе, накинув домашню куртку й пішов відчиняти.

Нічний дзвінок не дуже здивував Сидора Гавриловича – звик до невідкладних справ і термінових викликів на службу в будь-який час доби. Але, як правило, раніше дзвонили по телефону попереджали, що машина вже виїхала, – завжди лишалося кілька хвилин, щоб одягнутися і ковтнути з термоса теплуватої кави. Сьогодні ж, певно, черговий не здогадався зателефонувати, й шофер сам піднявся до нього.

Сидір Гаврилович відчинив двері, не питаючи, чекав побачити одного з наркоматівських шоферів, Харитона Гавриловича чи Льошу, та за дверима стовбичили кілька чоловіків у застебнутих на всі гудзики плащах, за ними двоє солдатів з гвинтівками. А перед самими дверима стояв лейтенант Жадов – його Сидір Гаврилович знав, решта були незнайомі.

Онищенко інстинктивно відступив до передпокою – він збагнув усе одразу, та якась частинка надії ще не згасла: запитав, сам відчувши безглуздість свого запитання:

– Що трапилося? І чого черговий по Наркомату не подзвонив мені?

Жадов переступив поріг, подав Сидорові Гавриловичу папірець.

– Ордер на ваш арешт, Онищенко.

Сидір Гаврилович зітхнув: ось і сталося… Не було ані лячно, ані жахно. Просго відчув спустошеність і порожнечу, наче все відсунулося від нього – і стіни передпокою, і Жадов з чоловіками в плащах, і червоноармійці з гвинтівками; все зробилося маленьким, іграшковим, нереальним…

«От і сталося, – подумав. – Прийшла й моя черга. Так, твоя черга, Сидоре. Чесно кажучи, сподівався, що сія чаша обмине тебе… Що ж, сталося, то й сталося, і треба сприйняти свою біду гідно…»

Сидір Гаврилович на мить заплющив очі – цього вистачило, щоб оговтатись. Йому було відомо: багато хто починає доводити, що трапилося непорозуміння, розгублюється, втрачає гідність, випрошує поблажки, мало не стає на коліна – такого від нього не дочекаються.

– Проходьте, – сказав спокійно.

Повернувся і попрямував до кабінету, спиною відчуваючи напружений погляд Жадова. На порозі зупинився – Жадов ледь не наштовхнувся на нього, решта стовбичили в передпокої. Онищенко запитав рівним голосом, намагаючись не виказати смертельну втому:

– Лейтенанте Жадов, може, ви привезли також наказ про зняття мене з посади заступника наркома?

– Мене не уповноважили зробити це. Та не хвилюйтеся, наказ є, вас ознайомлять з ним у Наркоматі.

– Точніше, у в’язниці?

– Мені доручено доставити вас у внутрішню в’язницю НКВС.

– От бачите… – Раптом Сидір Гаврилович усвідомив, що вони говорять зовсім не про те, бо в його житті відбувся такий поворот, з якого вже достойно не виходять. Він знав це абсолютно чітко: життя закінчилося… Він ще існуватиме місяць чи два, можливо, трохи більше, проте тільки існуватиме, тобто серце битиметься й мозок працюватиме, однак все залежатиме не від нього, не від його волі та устремлінь, не від його бажань, а від когось, чужих наказів, розпоряджень, забаганок і примх.

Тільки тепер Сидір Гаврилович згадав, як звернувся до нього Жадов: Онищенко… Без слів товариш чи громадянин, просто Онищенко – і так буде нині до скону, бо тепер він не громадянин, тим паче не товариш, просто Онищенко, ніхто, поки нарешті особлива нарада не проголосить сакраментальне: ворог народу…

От і кінець сумнівам. Ти ж сам точно знаєш, що ніякий не ворог, що цього не було у найсокровенніших думках, що віддав і революції, і її утвердженню, все, що міг і навіть не міг.

Виходить, все у країні пішло навскіс…

А ти сумнівався, ходив до Затонського – виявляється, все так просто.

Несправедливість!

А може, жахнувся раптом, злочин?

Що ж лишається йому?

Найголовніше, вирішив, витримати, не зігнутися, вести себе гідно. Так, це найголовніше – гідно…

Запитав:

– Я можу одягнутися?

Жадов скосив куточки очей на гімнастерку з ромбами, що акуратно висіла на стільці.

– Бажано у цивільне.

– Я ще маю військове звання.

– Тепер ти вже не генерал, Онищенко, – прогудів хтось за спиною хрипким басом. – Тепер ти просто арештант, і досить комизитися!

Сидір Григорович не озирнувся: витримати все, подумав ще раз, бо це тільки початок…

Люди в плащах взялися до звичайної роботи: один витягнув шухляди письмового столу, другий почав перебирати книжки у шафі, Сидір Гаврилович дістав темну сатинову сорочку й парадний костюм, та передумав – повісив костюм назад, натомість зняв з плечиків куртку міцної тканини, яку одягав на полювання. У сатиновій сорочці та куртці він нагадував звичайного робітника, не вистачало зав’язаного у хустку нехитрого обіду – кілька картоплин, цибулина, кусень чорного хліба й трохи сала.

«Все вернулось на круги своя», – майнула думка, й Сидір Гаврилович усівся на стілець, поклавши долоні на коліна. І в цей час з сусідньої кімнати визирнув Антон. У самих трусах і майці – стояв, схопившись рукою за ручку дверей, дивився і не розумів.

– Що?.. – запитав. – Що тут відбувається?

– Хто? – озирнувся до Антона Жадов.

– Мій син.

– Одягніться, – наказав Антонові лейтенант, – і сядьте тут, – вказав на стілець.

– Невже?.. – жахнувся Антон. – Як ви смієте?

– Заткнись, – сказав той-таки хрипкуватий бас. – Сказано тобі: одягайся і сиди мовчки.

Антон пролопотів босоніж до батька, його худе тіло серед портупей, плащів і гвинтівок виглядало безглуздо, чоловік з хрипкуватим басом збагнув це, посунув до Антона, намагаючись відтерти його до дверей, однак хлопець не дався, схопився за спинку стільця, на якому сидів батько, й вигукнув з відчаєм:

– Невже ви всі не розумієте, що вчиняєте величезну несправедливість? Мій тато працював ще з Дзержинським, і Фелікс Едмундович, якщо б це відбувалося при ньому, жахнувся б!

– Багато хто прикривається тепер святими іменами… – заперечив Жадов, але якось невпевнено.

А хрипкуватий бас мовив люто:

– Я ж сказав: заткнись! І Берзінь працював з Дзержинським, і Лаціс – пролізли в ЧК, мать їхню, поки ми їх не розгледіли…

Так, подумав Сидір Гаврилович, і Берзіня, і Лаціса, і Петерса, і Манцева – помічників та соратників Дзержинського розстріляно без суду, за рішенням трибуналу, а з кого формувався той трибунал? З таких самих, як цей, у плащі. А потім розстріляли й членів трибуналу. Це він знав краще за інших, але чомусь мовчав, знаходив різні виправдання, вірив у сталінську тезу про те. що з наближенням соціалізму класова боротьба в країні загострюється.

А якщо чесно?

А якщо чесно, визнав раптом, то просто боявся. Так, Сидоре Гавриловичу, ось до чого ти докотився: елементарний боягуз…

Дивно, чому ж так? Був молодий і нічого не боявся. Рубався з біляками, ліз під бандитські кулі, а тоді життя було все попереду й цінувати його мав значно більше. То чого ж не цінував тоді, а тепер засунув голову під крильце? Може, тому, що досяг якихось висот, посад, ромбів, одержав комфортабельну квартиру, не відчував голоду, коли весь народ затягував паски, бачив у очах підлеглих пошану й навіть холопство? З тим звикся, це стало його новим, другим життям, так жити було зручно, і він сприйняв це життя як норму. І не хотів позбавитися комфорту, привілейованої лікарні, автомобіля, персональних пайків…

А соціалізм передбачає рівність. Рівність усіх в суспільстві. Рівність усіх, хто працює. Звичайно, хто більше працює, той більше і одержує. Але тільки грошей. Без комфортабельних лікарень і пайків. Якщо б вони з Затонським і Постишевим стояли у чергах за хлібом, може, скоріше б ліквідували цю болячку. Але чомусь примирилися з тим, що мають право на привілеї, стали над народом. Порушили рівність, написану на революційних гаслах, стали елітою, новим класом, який став над трудящими. І все це робили, прикриваючись балачками про диктатуру пролетаріату. Стали типовими переродженцями, яких з такою відразою таврував колись Ленін.

Так, вони стали далекими від народу, і народ, певно, ненавидить їх. Його народ – великодушний, поміркований, добрий, схильний прощати, а не карати. А може, і народ заляканий, може, народ, який робив революцію і вмирав на фронтах громадянської, став боягузом?

Справді, вони створили найдосконалішу каральну систему, це він знав точно.

Каральний меч революції!

Увесь час він свято вірив у те, що викувано саме каральний меч трудящих, народу, і вони захищають цей народ від внутрішніх та зовнішніх ворогів. А виходить, цей меч підхопили ті, хто став над народом. І розмахують ним задля власних егоїстичних інтересів.

Ця думка сповнила Сидора Гавриловича глибоким сумом. Але ж є доля і його вини за все, що сталося. І треба розплачуватися. Так, за все слід платити: за те, що жив з напівзаплющеними очима, за те, що знову відкрито не пішов на кулі, не підвів голос проти свавілля і порушень закону Н країні.

Однак і тут зробив спробу знайти виправдання. Були люди не рівня тобі, були Бухарін і Риков, вони стояли на самісінькій вершині, соратники Леніна – то невже стали звичайнісінькими шпигунами, навіщо поливали самі себе брудом? Невже заради того, щоб купити помилування – то ж розумні люди й знали: пощади не буде. Або намагалися купити прощення рідним і близьким? Чи зможе він сам нідректися від усього, підписати будь-що заради Антона?

Сидір Гаврилович підвів невидющі очі на сина, той стояв поруч, спершись на його плече, – єдина рідна й найдорожча людина в світі…

«Хочеш, заради тебе піду на все?» – запитав подумки Сидір Гаврилович.

Знав: Антон не схоче, навпаки, зневажатиме батька, якщо той виявиться слабкодухим.

І все ж навіть ціною власного приниження він би купив синові благополуччя.

Проте щойно ж він прийняв рішення: вести себе гідно на будь-яких обставин, невже батьківські почуття візьмуть у ньому гору?

От Орджонікідзе повівся гідно. Було офіційне повідомлення про його смерть, проте із своїх секретних джерел

Сидір Гаврилович дізнався, що Серго застрелився. Раніше він не міг збагнути – чому, й лише тепер зрозумів ясно й чітко: на знак протесту. Бо усвідомив, що коїться в країні. Бачив усе згори й збагнув раніш, ніж інші. Однак такий боєць, як Серго Орджонікідзе, міг би виступити з відкритим забралом десь на пленумі чи навіть з’їзді…

Але – проти кого?

І знову Сидір Гаврилович жахнувся, бо виходило, що треба виступити проти самого Сталіна. Вождя, який уособлює саму їхню партію. Комуністичну партію, яка розпалила революцію, скинула самодержавство й повела трудящих шляхом перемог. А після Леніна очолив партію Сталін. Мудрий і непогрішимий – він знав і бачив усе, він не міг помилятися. Сидір Гаврилович свято вірив: Сталін усе бачить і скоро наведе порядок.

Однак якщо Серго застрелився, то розумів, що навіть його голос, його протест нічого не дадуть. Товариш Сталін скаже: Орджонікідзе збочив, Серго – ворог, і всі повірять у це, всі аплодуватимуть великому вождеві за те, що він навіть у найближчому соратникові побачив гниле нутро. Честь і слава тобі, товаришу Сталін, і за це!

Сидір Гаврилович нарешті відірвався від своїх думок, обвів кімнату важким і вже мертвим поглядом. Нехай усе котиться у тартарари, йому вже не стати на переп’ят, тепер він уже навіть не пішак – звичайнісінький труп, через який з легким серцем переступить і Жадов, і йому подібні.

Але треба зупинити Антона, невже не розуміє, що машина, яку запущено згори, перемеле все – безжалісно, не лишивши жодного сліду. Так, зупинити Антона, врятувати хоч його.

Сидір Гаврилович схопив сина за лікоть, стиснув міцно, подаючи знак, та Антон не скорився йому, відштовхнув різко, й нараз Сидір Гаврилович усвідомив, що й сам би на його місці повівся так: хто, як не рідний син, повинен захищати батька?

– Не він, не мій батько, – вигукнув Антон, – а ви вороги. Мій батько завоював революцію!

– Розберуться… – сказав Жадов. Він не хотів конфлікту і ухилявся від прямої конфронтації. – Якщо ваш батько невинний, розберуться й випустять, хіба не зрозуміло?

– Ви ж самі не вірите в це, – мало не закричав Антон, – половину українських наркомів вже постріляли, а хіба вони вороги?

– Ну?.. – прогудів чоловік з хрипким басом. – Що ти мелеш?.. – Нараз ступив пружним кроком до Антона й сильно вдарив кулаком в обличчя. – Ти, сучий сину, в мене юшкою заллєшся, сволота паршива!

Антон заточився, та чоловік у плащі, що копирсався у шухлядах, підтримав його. Штовхнув поміж лопаток у спину до дверей сусідньої кімнати.

– Сказано – одягайся!

Антон озирнувся, і в його очах Сидір Гаврилович прочитав ненависть. Ані ляку, ані розгубленості – тільки ненависть і лють.

І правда, подумав, хіба може така кричуща несправедливість викликати щось, крім ненависті?

І все ж примусив себе сказати:

– Спокійно, синку, справді розберуться. Ти ж сам знаєш, я – чистий і доведу це.

– Якщо тебе захочуть слухати! – зблиснув очима Антон і зник у дверях. Слідом за ним ступив чоловік з гвинтівкою, він став, впершись на одвірок, – літній вже чоловік, погано виголений, з утомленими очима.

«А йому, щоночі доводиться брати участь у таких акціях, – подумав Сидір Гаврилович. – Набачився всього й звик до людських трагедій».

Проте хіба можна звикнути до людських трагедій? Мабуть, для цього треба мати особливий склад характеру й кам’яне серце. Що ж, серед людей мають бути й такі – звідки ж, наприклад, беруться кати? Люди, які спокійно підводять гвинтівку й стріляють у людину тільки тому, що ту засудив трибунал. І роблять це з чистим сумлінням – серце в них б’ється в ті секунди нормально, а вночі сплять спокійно.

Антон з явився одягнутий. На верхній губі сліди крові з розбитого носа, а в очах – ненависть.

– Посидь, сину, зі мною, – попросив Сидір Гаврилович, боляче усвідомлюючи, що бачить Антона востаннє. Дивився і намагався запам’ятати – про нього й думатиме, коли розстрілюватимуть. Казали, що дехто під дулами гвинтівок вигукує здравиці Сталіну. Він не вчинить так, облуда спала з очей – цікаво, чи настане час, коли люди прозріють? І чи легше йому буде лежати тоді десь закопаному, як собака, – без могили, без надгробка?

Він думатиме про Антона і там, у землі, бо єдиний, хто пам’ятатиме його і через десять, і через двадцять років – син, його гордість, його надія.

Але Антон не послухався батька й не сів. Видно, одягнутий, відчув себе упевненіш – став посеред кімнати, вказав на килим з шаблею.

– Бачите, – мовив, – шабля за геройство. Сам Будьонний вручив її батькові. Може, й Будьонний ворог? Знаєте, скільки справжніх ворогів зарубав комеск Онищенко?

– Бачили таких… – криво посміхнувся бас. – Усі посилаються на колишні заслуги, а розібратися – брехня собача, тепер кожен себе героєм виставляє, дехто й маршалом став, а виявляється – шпигун. А ти, цуценя, нутром відчуваю, – справжній ворог. Мій внутрішній голос мене ніколи не зраджує. Візьмемо і його? – озирнувся до Жадова.

– Так не було ж вказівки…

– Я ж кажу: мій внутрішній голос… На мою відповідальність, бо ворог і сучий син!

– Як хочеш.

– Облиште! – стріпнувся Сидір Гаврилович. – Невже не розумієте: молоде-зелене…

– Тебе не питають!

Сидір Гаврилович зблід: тепер у нього починається період у житті, коли треба тільки відповідати на запитання. Звичайнісінький арештант, без п’яти хвилин ворог народу, навіть уже ворог, бо завтра чи післязавтра, не чекаючи закінчення слідства та вироку трибуналу, газети одностайно напишуть: викрито ще одного ворога, можливо, шпигуна, цікаво тільки – якої розвідки…

Але як усе ж уберегти Антона?

Сидір Гаврилович підвів очі на чоловіка з хрипким басом. Якщо б той міг хоч щось прочитати в його погляді, мабуть, змилостивився б. Проте чоловік дивився не те що злостиво – торжество й пиха були написані в нього на обличчі, й Сидір Гаврилович зрозумів: сержант або молодший лейтенант – петлиць не видно з-під плаща, все життя ходить під кимось, має щоденно козиряти, ставати струнко – і раптом одержав владу над самим заступником наркома, до того ж владу необмежену: має право облаяти, обшукати, а якщо дуже закортить, заїхати в пику. Як врізав щойно Антону, до якого ще вчора не смів би й наблизитися.

І все ж Сидір Гаврилович зробив ще одну спробу:

– У вас ордер на мій арешт, – звернувся до Жадова, – чого ж затримуватимете сина? На якій підставі?

Лейтенант знизав плечима: йому, певно, не дуже хотілося арештовувати Антона: доведеться писати пояснення, – але той же чоловік з хрипким басом остаточно поставив крапку:

– Ти чув, Жадов, що він варнякав? Що контра, яку ми розстрілюємо, не вороги… Антирадянську балаканину розвів – я про це доповідатиму!

Ця заява переважила всі сумніви Жадова.

– Збирайтеся обоє, – наказав. – І без розмов… Не дозволено!

10

Галина стояла в підворітті вже з годину, а Розалія не з являлася.

– Вилежується у ліжку на пуховій перині, а ти чекай… – лаялася Галина.

Уявляла, як справді ніжиться Розочка під невагомою ковдрою поруч з трюмо, заставленим флакончиками, й гнів клубком застрягав у горлі.

Колись Розалія запросила Галину до себе. Не пам’ятала вже, з якого саме приводу, але довелося побувати у Дорфманових апартаментах, і все там вразило Галину. По-перше, дві просторі кімнати на двох, ще й ванна й кухня, коли вони утрьох, та й ще з собаками тулилися в одній кімнаті. Крім того, у Розиній кімнаті біля тахти на тумбочці стояла величезна лампа з рожевим абажуром, і чорні ластівки літали по рожевому шовку. Оця лампа найбільше вразила Галину. Тепер вона уособлювала для неї достаток і навіть багатство, приблизно таку ж лампу Галина бачила в закордонному кінофільмі – лампа стояла біля двоспального ліжка, на якому вилежувалася буржуйка у білому прозорому пеньюарі.

«А може, Розка має і пеньюар…» – майнула думка, і від неї Галині стало зовсім погано: паршива єврейка, а батько спекулянт – сидить на хребті робітничого класу, висмоктують соки з трудящих. І це в той час, коли країна жертвує усім заради будівництва соціалізму та швидкої індустріалізації. Галина так і подумала: «заради будівництва соціалізму», і справедливий гнів заклекотів у ній, хоча сама й пальцем не ворухнула заради тої ж індустріалізації. Більше того, до фені їй і соціалізм, і індустріалізація, а згадувала нона невлаштованість і злигодні робітничого класу лише стосовно лампи з чорними ластівками й дзеркальним гардеробом, який стояв у Дорфмановому передпокої.

З Розиної розповіді Галина знала, що батько її завідує чи то базою, чи то майстернею. Зарплата там, звичайно, невисока, ну, вдвічі більша, ніж батькова, але спробуй навіть за тисячу карбованців у місяць так умеблювати квартиру…

Колись Галина зібралася було піти до робітничо-селянської міліції, розповісти все, що вона думає про Розалію, і вимагати, щоб влада встановила джерело прибутків Дорфмана. Якось розповіла про це батькові, проте Євген Прокопович відрадив: той Дорфман за п’ять хвилин доведе, що все придбане законно. Одержав спадок від бабки з Гомеля чи Мозиря, крім того, позичив у друзів – Галину пошиють у дурні, та й взагалі, що вона матиме, коли в Дорфмана виникнуть неприємності?

«Моральне полегшення», – хотіла пояснити Галина, бо завжди хочеться насолити ближньому, який хоч трохи випередив тебе. Але на тверезу голову вирішила: у цій ситуації краще спробувати хоч трохи урвати для себе. Розалії’ можна натякнути, що знає про батькові справи, Дорфман, певно, злякається, а в такому випадкові старого жмикрута й подоїти не гріх.

У глибині душі Галина відчувала безперспективність цієї ідеї. Такі, як Дорфман, дивляться в корінь, і навряд чи дрібний шантаж сполохає його – тому й відкладала зустріч з Розалією, та раптом сам батько попросив поновити давно втрачені зв’язки з подругою. Треба влізти до неї в душу, бо, кажуть, енкаведист, який мешкає в їхньому дворі, любиться з Розалією, і треба винюхати про нього все.

Галина одразу збагнула: її плани щодо старого Дорфмана нічого не варті порівняно з татусевими замірами. Однак доскіпуватися до суті не стала – батько все одно не скаже, – але спробувала хоч трохи заробити на цьому. Дивно, проте татусь на цей раз не відбувся туманними обіцянками, а сказав, що купить у магазині на Московській квітчасту сукню за двісті карбованців – саме ту, на яку Галюшик давно накинула оком.

Спочатку Галина здивувалася – звідки в татуся гроші, – та по роздумі вирішила не сушити собі голову. її діло теляче – вительбушити Розку, а це вона зробила б і лише для власного задоволення.

Повз підворітню пройшло двоє хлопців – високі, у картатих кепках, розкльошених штанях і сорочках з комірами апаш. Один з них зачепився оком за Галину, притримав другого.

– Дівчино, – запитав перше, що спало на думку, – де тут п’ятий номер у Еспланадному завулку?

Галюшик зміряла його поглядом з ніг до голови. Хлопець що треба, вродливий, засмаглі груди визирають з розстебнутого коміра. Іншого разу сама б зупинила його, приліпилася б так, що не відв’язався б, проте тепер зайнята: батько нагадував, що з Розалією зволікати не можна.

– Гуляй, – сказала незлобиво, – тут не подають…

Галина з жалем провела поглядом хлопців: такі на дорозі не валяються. І ще більше розлютилася на Розалію – початок одинадцятої, порядні жінки давно вже повернулися з базару та магазинів, клопочуться на кухні, а ця пані ще й носа з хати не висунула. Звичайно, можна, вигадавши якийсь привід, піднятися до Дорфманів, напроситися в гості, та Розка, мабуть, щось запідозрить. Ні, краще зустрітися наче випадково й не напрошуватися – ініціатива має йти від самої Розалії, тоді вдасться значно легше вивідати всі її секрети.

З сусіднього парадного вийшла жінка, Галина удала, що поправляє панчоху – жінка проминула її, ковзнула байдужим поглядом.

Де ж ця клята Розка?

Нарешті з’явилася і вона. Вийшла з господарською сумкою, не кошиком або «авоською», які нещодавно увійшли в моду, а з парусиновою сумкою, вишитою аплікацією – такі виготовляли приватники й продавали на товкучці, коштували дорого, й носити в них продукти було привілеєм дружин і дочок великих керівників або підпільних махінаторів.

Галина вдала, що випадково заскочила до під’їзду, щоб поправити панчоху, і тут помітила Розалію.

– Привіт, – помахала їй рукою, – куди?

– До гастроному.

– На Московську?

– Куди ж іще?

– І мені туди ж: мамуся загадала купити борошна. – Галина зміряла Розалію довгим поглядом. – А ти – як огірочок… І сукня класна.

– Ну, що ти… Буденна…

– Уявляю, які ж святкові!

Розалія скромно опустила очі. Зустріч з колишньою однокласницею була приємною. По-перше, скучила за товариством – Іван другий день не з являвся, вона даремно чекала на нього в порожній квартирі, нудьгувала й мало не плакала. По-друге, завжди хочеться трохи похизуватися перед подругою, показати свою вищість, похвалитися, а за нагоди й продемонструвати закордонну шовкову комбінацію з прозорим мереживом. За цю комбінацію Дорфман заплатив дорого, не сказав навіть скільки, тільки округлив очі. Батько розумний, татусеві не треба пояснювати, що Іван тепер бачить найінтимніші деталі її туалету, а така комбінація робить її скарби ще коштовнішими.

– Вчора ходила в кіно, – почала розмову Галина, коли вийшли на вулицю. – «Ми з Кронштадта». Класна стрічка.

– Війна, – покривилася Розалія. – Гармати стріляють і моряки в атаку ходять… Мені більш про кохання подобається.

– Мені також. Але наші фільми все про революцію та війну… Тільки «Юність Максима» дивитися можна, там і про любов є. – Галина згадала фільм з жінкою у пеньюарі. – Закордонні картини красивіші.

– Еге ж, – згодилася Розалія. – Але ж подивишся і засмутишся: дами у таких шикарних сукнях – на великий…

– З присипкою, – ствердила Галина. – А зачіски!..

– У нас перманент порядний зробити не можуть…

– Хочеш? – зазирнула Галина Розалії у вічі. – Я в перукарні працюю, є майстер – трохи більше заплатиш, але накрутить класно.

– Заплачу, – очі в Розалії загорілися, – ти мене з ним зведи.

– Зробимо…

Галина справді придбала в гастрономі кульок борошна й дочекалася Розалії. Та накупила стільки продуктів, що сумка відтягувала їй руку, й Галина запропонувала допомогу. Разом почимчикували додому.

Нараз Галина зупинилася, відібрала в Розалії сумку, взяла її за руку, нахилилася над долонею, почала розглядати пальці.

– Ти що? – не зрозуміла Розалія.

– Занедбала ти, дорогенька, свої пальчики.

Розалія не згодилася:

– На тому тижні була в манікюрниці.

– Де?

– У перукарні біля Різницької.

– Одразу видно.

– Чому?

– Халтурна робота.

– Не кажи.

– Халтура, точно. Я тобі зараз такий класний манікюр зроблю – захитаєшся.

– Вмієш? – не повірила Розалія. – Ти?..

– Авжеж, я нині у салоні на Хрещатику працюю. До мене такі дами бігають… Наркомші…

– У салоні? Біля пасажу?

Галина не стала уточнювати, що її допускають обслуговувати лише випадкових відвідувачок – вважала: затирають і що може дати фору найдосвідченішим манікюрницям. Зрештою, так воно й було, але всюди, куди не кинь оком, інтриги, й Галина цілком серйозно обміркувала: можливо, варто звинуватити у шкідництві завідуючу салоном, яка чомусь не дуже симпатизувала молодим спеціалістам…

– Я ж кажу: у нас найшикарніші київські клієнтки. Ти не хвилюйся, я тобі такі нігтики зроблю, що всі чоловіки збожеволіють.

– Комсомолки горлають: міщанство.

– Нехай собі горлають, їм горлати, а нам своє робити. Нам – аби чоловікам подобатися, чи не так?

Розалія уявила, як Іван бере її пальці з червоними нігтями, милується ними. Треба зробити так, щоб поцілував їй пучки. Серед комуністів це не прийнято, й комсомольці регочуть і вигукують непристойності, коли в закордонних фільмах дамам цілують руки, – проте вона доб’ється свого й примусить Сокирка поступитися більшовицькими забобонами.

Вони повернули на Хрестовий, який не так давно перейменували, певно, борючись із релігією, на Іподромний провулок, і Розалія нагадала:

– То зайдеш?

Галина торжествувала: Розка сама напрошується. Тепер, дурепочка, нікуди не дінешся.

– Забіжу додому, візьму інструмент. Лак маєш?

– Звідки?

– Накажи батькові, щоб дістав. Є польський, непоганий, проте паризький!.. Мрія!

– Накажу, дістане. Він може все дістати, аби в Києві було.

– Батько в тебе голова. Йому б наркомом…

– Не схоче.

– І не треба, – згодилася Галина. – Наркомів зараз садовлять і піф-паф…

– Жах…

– Нині головне: не висовуватися.

– Так, – згодилася Розалія, – жити скромно й непомітно. Як усі трудящі…

«Я б таких скромних і непомітних, – злостиво подумала Галина, – за вухо та туди, де сухо».

– Лак у мене є непоганий, – сказала з підтекстом. – Одна жінка дістала: темно-бордовий, майже чорний. Наймодніший.

– Я такого й не бачила.

– Побачиш.

– Я заплачу, не сумнівайся.

– Що ти… Ми ж подруги…

– І все ж…

– Якось розрахуємось, чекай, я скоро.

Галина справді мала гарний закордонний лак, який потягнула у майстрині, що ловила гав. Та ледь не заплакала, але Галина лише посміхалася: катюзі по заслузі, знатимеш, як дерти носа та упосліджувати молодих спеціалістів.

Розалія жадібно дивилася, як Галина розкриває сумочку із своїм причандаллям. Зазирала через плече й потягнулася до флакончика з лаком, та Галина не зовсім увічливо відвела її руку.

– Гаряча вода є? – запитала.

– Аякже, нагріла.

– Давай…

Розалія опустила пучки в теплу воду, Галина вмостилася за столом навпроти й нарешті відчула себе вищою за цю недолугу, але багату куріпочку. От і дочекалася вона свого зоряного часу. Виходить, не тільки в багатстві щастя. Та й справді: наркомші запобігають перед перукарками, ходять навшпиньки, щоб ті виявили їм належну увагу. Оце, визнала нарешті, перевага нашого рідного соціалістичного суспільства. Бо я тобі такий перманент можу влаштувати, що у дзеркало місяць боятимешся глянути, а можу й справді вродливою зробити – а чого жінка не вчинить заради вроди!

– Ти, Розо, щаслива… – зітхнула. – Усе в тебе є, он парфуми які… І в кімнаті гарно.

– Щаслива, – погодилася Розалія, – але не тому. Я заміж виходжу, Галюшо.

– І за кого ж? – Галина ледь не порізала Розі палець: везе ж людям – і врода, і багатство, а тепер і чоловік…

– Ти його знаєш.

Невже за енкаведиста з їхнього двору? То ж він у Розки в коханцях бігав, хіба не набридла йому? Хлопець справний, молодий, а днями з’явився аж з чотирма шпалами – велике цабе, й машина тепер за ним щоранку приїжджає.

Галина прикинулася, що знати нічого не знає й не відає.

– Я з багатьма знайома…

– З вашого двору – Іван Сокирко.

– Хлопець видний. – Розмова почала входити в потрібне русло, і Галина підкинула жару: – Днями я про нього в газеті читала.

– Сподобалося?

– Дуже. Не знала: сусід, то й сусід, ну, в держбезпеці працює, а виявляється – герой.

– Іван дуже розумний і порядний.

Нараз Розалія згадала, з чого в них почалося з Сокирком і як вона прибігла тоді до Івана – зломлена й нещасна. Однак Іван потім пояснив: не мав іншого виходу – давно був закоханий, а вона навряд чи звернула б на нього увагу. Пробачався, на коліна ставав, і вона повірила. Й покохала – Сокирко справді сильний, розумний і чесний.

Галина побачила, як засяяла Розалія: справді закохана.

– Ти бережи його, – порадила, – гав не лови, на такого хлопця багато хто оком накидає. Загавишся – поцуплять з-під носа.

– Іванові нове звання дали, – з гордістю повідомила Розалія. – Тепер він капітан держбезпеки.

– Бачила, «емка» за ним приїздить.

– А з простих сільських комсомольців, з куркулями воював, його мало не вбили.

– Читала.

– Його начальство любить – сам заступник наркома Онищенко. На чай запрошує.

– Невже?

– Не віриш?

– Чому ж? Завжди приємно, коли начальству подобаєшся, бо від начальства все залежить.

– Іван не такий, він не проситиме.

– Гордий?

– І принциповий.

«Це погано, – подумала Галина, – принциповий татові навряд чи згодиться…»

– У газеті про це гарно написано, – підтакнула. – Чекіст на передньому краї.

– А знаєш, хто написав?

– Читала: якийсь Семен Антоненко.

– Ніякий він не Антоненко, а син заступника наркома. Іванового начальника. Антон Онищенко.