Текст книги "Твоя дитинка"

Автор книги: Ірися Ликович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)

4.15

– Знаєш, мiй зайчику, що я тобi недавно хотiла сказати?

– Напевно, щось збрехати, – пригортає її, смiючись.

– Нi! Я в Інтернетi прочитала про програму обмiну для студентiв. Називається «Аu pair». Завдяки їй можна побачити свiт.

– А ти що – до Португалiї на заробiтки вже не їдеш? -посмiхається вiн.

– Не смiйся!

– Хiба я смiюся? Просто кiлька мiсяцiв тому актуальною була Португалiя. Ще ранiше – Угорщина. Чим маримо цього разу?

– Але я хочу кудись поїхати! Я ж iще нiчого не бачила!

– Мишко, невже ти думаєш, що Інет розповiдає правду?

– Бачиш, ти менi не вiриш! Ти завжди вважаєш мене безпомiчною!

– Я так не вважаю! Хiба безпомiчна дiвчина давала би собi раду, пiшовши з дому пiсля закінчення школи? Ти хочеш, щоб я тебе вiдмовляв вiд закордонного вояжу?… Я не буду цього робити.

Пiсля розмови вона тихо плаче на балконi, курячи цигарку.

– Хiба вiн так мав вiдповiсти? – схлипує вона. – Хiба це мав сказати?

«О'кей! Якщо йому так байдуже, то я вiзьму й поїду!» – вирiшує вона, роблячи останню затяжку i кидаючи недопалок униз.

Наступними мiсяцями вона оформляє потрiбнi документи, записується на посилений курс вивчення нiмецької мови. Тепер вона не має часу на прибирання хати.

Їхня розмова потрохи забувається, хоча осад залишився. Адже дiвчина, яка хоче вiдчувати себе потрiбною, не може забути, що найближча людина, коханий, так легко її вiдпускає.

Одного дня вони пектимуть картоплю в старому осiнньому парку. Алоїз збиратиме хмиз, а кохана носитиметься бiля невеличкого озерця, намагаючись виловити звiдти жовтий листок. Нiнка вирiшує знову зачепити болючу тему.

– Мишко! – взялася вона допомагати розкладати вогонь. – А ти мене кохаєш?

– Що за дурнi запитання, малеча? Ти сумнiваєшся? Чому ми тодi, по-твоєму, разом живемо?

– Звiдки я знаю? Може, тобi так зручнiше!

– Ха! I в чому? Можеш менi пiдказати?

– Ну, я не знаю… Але я задала конкретне запитання i чекаю на таку ж вiдповiдь.

Вiн бачить, що вона надуває губи, тому поспiшає її пригорнути.

– Та люблю, люблю тебе! Таке пелехате киценятко! Як я можу тебе не любити? Тiльки чому ти в цьому засумнiвалась, маленька?

– А чому ти так легко мене вiдпускаєш? А якщо я бiльше нiколи сюди не повернуся? Тодi ти мене втратиш! Як тодi буде? Бо якщо ти мене кохаєш…

– Ой, як хитро ти все замутила! Рiдна, але якщо ти кохаєш мене i хочеш бути зi мною, то обов'язково повернешся. Правда?

– У життi все може трапитися…

– Ось бачиш, ти не впевнена у своїх почуттях, а не в моїх! Адже я чекатиму на тебе. I не патякаю, що в життi все може трапитися… О, вже сльозки потекли! Мишко, ну чого ти останнiм часом така заведена? Нiчого вже й сказати не можна… Ходи до мене…

– Нi, – вiдходить вiд нього. – Краще вже договорюй, що збирався!

– Я тiльки хотiв сказати, що не боюся тебе втратити…

– Ах так! Ну й не бiйся! – вся розчервонiла, вона розтирає сльози кулачками. – I не треба! Я можу одразу вiд тебе пiти! Хоч сьогоднi! Подумаєш!

– Мишко, чого ти? Спершу дослухай. Якщо я маю тебе втратити, то й так утрачу. А може, ми через кiлька мiсяцiв розiйшлися б i без твоїх вiд'їздiв? А тепер матимемо час про все подумати на вiдстанi…

– А що думати?!! Ти мене просто не кохаєш! Я тобi не по-трiб-на! От i все!

– Рiдна, скажи менi, що ти бачила у своєму життi? Ти працюєш на двох роботах i ледве зводиш кiнцi з кiнцями. А так вивчиш нiмецьку мову, подивишися свiт. Це тебе змiнить усерединi. I навiть зовнiшньо.

– Я знаю, що тобi не подобається моя зачiска! А менi – подобається! I начхати менi на все iнше!

– Маленька, ну чому ти буваєш такою нерозумною? Iнша мова, iнша країна – це твiй шанс. Розумiєш?

– Але ж менi буде важко самiй! А якщо я не приживуся? А як же я без тебе…

– Мавпочко, що ти хочеш вiд мене почути? Ти сама зробила вибiр. Ти ж це все придумала! Чого тепер квилиш?

– Бо ти мене не кохаєш!

Вiн знову пригортає її до себе, намагаючись поцiлувати. Вона показово пручається i плаче…

– Мишко, я кохаю тебе! I ти це прекрасно знаєш. Чому я маю це повторювати що п'ять хвилин?

– Не торкайся мене! Збирай свiй дурний хмиз! Я не хочу тебе бiльше чути.

Алоїз розцiнює це як гру, тому згрiбає Нiнку в обiйми. Розстiбає ґудзик на її штанцях…

– Облиш мене! – плаче Нiнка. – Тобi завжди тiльки одне в головi!

– Маленька, ти пручаєшся?

– Нi! – зло вiдповiдає дiвчина. – Просто кажу тобi, щоб ти мене залишив у спокої!

Вiн вловлює сердитi нотки в її голосi. I розумiє, що це – не гра. Але Алоїз знає iдеальний спосiб примирення – любощi. Тому…

– Залиш! Ти не розумiєш, що я не хочу?

– Я тебе знаю, розпуснице! Ти завжди хочеш!

– А тепер – не хочу!

– Але ж ти знаєш, що менi не можна вiдмовляти…

1.16

Ну з ювiлеєм тебе, кiзонько дика!

Адже сьогоднi 24 мiсяцi, як ми з тобою випили перше пиво. I пiшло-поїхало. У цьому є щось знакове, що ми з тобою зав'язалися з першої зустрiчi. Значить, бiотоки були сильними…

Щоправда, ти ще пiвроку крутила кiно i весь час важко думала, з ким бути: зi мною чи з попереднiм, чи – з обома… А я, наївний, повiрив у тебе одразу. За що був битий життям не раз. Я просто звик до НОРМАЛЬНИХ стосункiв мiж чоловiком i жiнкою. Тому ставився до тебе так, як би хотiв, аби ти ставилася до мене.

Отож два роки позаду. Такi рiзнi, такi нелегкi. Кожен наш мiсяць – за три звичайних.

Як це безглуздо прагнути одне одного i роз'їхатися, втрачаючи рiк! Може, це «щастя» не варто так довго терпiти?

Зважай: якщо не вивчиш нiмецьку, я тебе вдома заставлю вчити китайську!

Ми справдi незабаром станемо фантомами, якi пишуть про почуття в космос i отримують звiдти вiдповiдi. Називаючи це коханням у просторi…

Твiй Ало-ало-їз.

2.16

Спокiй – це коли все задовольнятиме. Коли маленький Габiто крастиме в тебе солодощi й ти не звертатимеш уваги. А тiльки усмiхатимешся витiвкам бешкетника. Це коли вiн ходитиме до тебе мити руки. I коли одного разу запитаєш:

– Чому ти завжди ходиш мити руки до моєї ванної? Це ж на поверх нижче.

– Бо менi тут бiльше подобається, – злукавить малий.

– А якщо чесно? – покиваєш на нього пальцем.

– Чесно! Ти ж знаєш, що я не брешу! – хитруватиме вiн далi.

– А хто весь час користується моїм милом? Часом, не ти?

– Нi, не я!

– А можна понюхати твої руки?

I ти засмiєшся, бачачи, як вiн ховає їх за спину.

– Маленький, це ж не бiда, що ти миєшся моїм милом. Менi просто цiкаво, чому ти це робиш?

Повагавшись трохи, хлопчик вiдповiсть:

– Бо наше коштує грошей!

– А моє – нi?

– А своє ти привезла з України…

– Ах, ось чому…

Спокiй – це коли ввечерi в лiжку думатимеш про цих дiтей i тобi буде добре. Коли йтимеш на навчання i згадуватимеш їхнi милi обличчя. I розумiтимеш, що нема нiчого кращого, нiж любити iнших. I що любити – не означає грати в любов, аби вiдчути себе комусь потрiбним. Не обов'язково треба бути комусь потрiбним. Коли тебе люблять, це, звичайно, добре. Але коли любиш ти, то це – в сто разiв краще.

Один iз найбiльших урокiв – навчитися бути щасливим усюди.

Це коли ти йдеш коридором i бачиш, як подружня пара, що прожила спiльно двадцять три роки, цiлується, як у молодостi. Коли дружина, проходячи повз чоловiка, нiжно його торкається. Коли увечерi за столом вони п'ють вино, лагiдно дивлячись одне на одного з усмiшкою. I розмовляють очима, адже тут ще дiти i ти. I ти розумiєш, що ця гра поглядiв – лише прелюдiя. Вiчна прелюдiя любовi та краси.

У вечiр Святого Валентина ви повертатиметеся з Андреєю й дiтьми з ковзанки. Буде пiзнiй час, коли малеча, зазвичай, спить, i тiльки дорослi сидять у вiтальнях, запаливши свiчки. Та для ваших малюкiв сьогоднi теж свято.

Ти бачитимеш у всiх будинках святковi столи з вином i квiтами. У ваших бездiтних сусiдiв також накритий стiл i чутно мелодраму. Твої маленькi друзi, побачивши увiмкнений телевiзор, пiдкрадуться до скляних дверей (на цiй вулицi у всiх такi), i захоплено дивитимуться уривок фiльму. Бо для них – це рiдкiсть. Адже батьки суворо стежать, аби в їхнi дитячi душi не потрапляв цивiлiзований бруд.

Ти теж скрадатимешся з ними. Ви побачите п'ятдесятирiчного сусiда, який дарує дружинi величезний букет троянд. Вона вдячно пригорнеться до нього. I вiн поцiлує її в губи так, нiби робить це вперше. А ви стоятимете з розкритими ротами, милуючись чужими почуттями.

Того вечора ти не побачиш удома Томаса. Тебе це здивує. Адже сьогоднi – вечiр кохання!

– А де Томас?

– Вiн поїхав до Бонна до подружки.

Ти здивовано глянеш на Андрею.

«До подружки? – думатимеш. – Як так? На день Валентина?»

– Вiн не приїде ночувати додому, – спокiйно додасть Андрея.

Це приголомшить ще бiльше.

Пiзнiше читатимеш у лiжку. Звикнеш до тишi в цьому домi. Тiльки веселий крик та смiх дiтей, а iнколи – плач (бо хiба буває без цього?), розбавлятимуть атмосферу спокою. Думатимеш про цю щасливу пару, в якої ти оселилася.

I до тебе прийде розумiння iстини, з якою ти в душi нiколи не погоджувалася. Бо не розумiла її правильно.

Любити – означає дати волю.

Любити – означає вiдпустити.

Любити – означає перемогти своє его.

Ти мiркуватимеш, чи змогла б вiдпустити коханого в такий день до IНШОЇ!

Дати волю – це довiряти людинi. Вiдчувати її до самого дна почуттiв.

I раптом почуєш сильний грюкiт. Цей звук уперше виведе тебе зi звичайного на той час стану спокою. Не зрозумiвши, що коїться, твоє серце пiдскочить високо i торкнеться чогось старого, призабутого, давнього… I ти на мить забудеш, що ти – ТУТ, у Нiмеччинi.

Пам'ять зробить довжелезний стрибок. I твоя душа заболить. Ти багато чого роздивишся ТАМ. I вiд цього стане ще болiснiше.

Найбiльше з мистецтв – мистецтво пробачати.

Усвiдомивши це, ти нарештi заснеш. Але спатимеш чутливо й нервово, раз у раз прохоплюючись зi сну. Як у дитинствi.

3.16

Одного разу молодi принесли до них запросини на весiлля. Молодята весь час обiймалися. Наречена не випускала руки коханого. Вона навiть не зверталася до нього на iм'я, тiльки – «рибко моя».

Коли вони вийшли, батько плюнув їм услiд i сказав середущому:

– Ти бачив, сину, якi безсоромнi? Що мала курва собi дозволяє – обiйматися i цiлуватися на людях!

Увечерi мати знову плаче. Донька її заспокоює i навiть обiймає! Що трапляється дуже рiдко. Бо в родинi, де нiхто нiкого не обiймав, навчитися цьому важко.

Донька завжди пiдтримувала матiр. Тим паче тепер це можна робити вiдкрито.

Хлопцi прийняли нейтральну позицiю. I часто, коли мати їм дорiкала, чому її не захищають, вони вiдмовчувалися. Але дiвчина, уже випускниця, твердо стояла за матiр. Вiдстоювала справедливiсть.

Тепер мати вiдкрито розповiдала їй про стражденне життя з батьком, про те, що в них роками не було сексу.

А одного разу пiдiйшла до доньки й сказала:

– У мене є хороша новина для тебе.

– Яка? – запитала дiвчина.

– Ми не будемо жити з батьком! Вiн подав на розлучення… Але ти маєш посвiдчити в судi за мене. Мусиш розповiсти про все, що вiн iз нами робить! Скiльки вiн попив моєї кровi! Але скоро це закiнчиться. Молодший син залишиться з батьком, а ми зi старшим пiдемо геть. Житимемо в мiстi, у квартирi моїх батькiв. Ти згодна?

– Так! – аж засяяла вiд радощiв дiвчина. – Звичайно! А коли це буде?

– Думаю, за кiлька мiсяцiв. Коли вступиш до унiверситету, ми вже будемо самi.

– А що я маю казати на судi?

– Усе, що запитуватимуть. Маєш казати правду, – i тихо додала. – Аби всi знали, який вiн насправдi.

Якось до матерi прийшла колега.

– Хочу з тобою поговорити, – таємниче шепнула вона.

I вони з матiр'ю пiшли на город збирати помiдори…

Увечерi мати знову плакала.

– Мамо! Чому ви плачете? Адже ми маємо радiти. Скоро це все закiнчиться. Ми будемо самi й щасливi.

– Мене дуже сильно принизили в очах усього села.

– А що трапилося?

– Твiй батько…

– Що цього разу?

– Розповiдає усiм про мене рiзну гидоту! За що? Хiба я цього заслужила? Скажи менi: чи ходила я хоч один вечiр кудись?

– Нi…

– Чи гуляла з кимось?

– Не гуляла…

– Бачиш, а вiн у чайнiй плiткує, що я гуляю з нашим шкiльним шофером. I через це вiн подає на розлучення.

– З яким шофером? З дядьою Мiшою? Так у нього ж дружина! Вони – така гарна пара…

– Я знаю, що ми зробимо! – раптом вона пiдхопилась. – Ходiмо!

– Куди ви, мамо? – i побачивши, що та по схiдцях спускається вниз, донька зрозумiла, що вона прямує до батька. – Не треба, мамо! Я не йду до нього! Я боюся!

– Хiба ти за мене не заступишся? Скажи йому – тому, хто всi роки знущався з мене, а тепер ганьбить на всю околицю!

– Гаразд… Я йду… Але якщо вiн вас поб'є, то в цьому будете винуватi ви.

– Ходiмо! Я знаю, що робити!

Батько у крiслi читав газету.

– Геть звiдси! – скажено заволав вiн. – Я тобi казав, щоб ти не смiла зi своєю малою сучкою сюди заходити?!

– Чекай! – одразу зiрвалася на крик мати. – Я хочу тобi щось сказати! Чому ти розповiдаєш за мене всяку гидоту?!

Батько почервонiв. Дiвчина стояла за маминою спиною й трусилася вiд страху.

– Мамо, – тягнула її, – ходiмо звiдси!

– Залиш мене! Якщо боїшся, то йди! Тодi я знатиму, що тут нема кому за мене заступитися. I можу одразу вiшатися.

I донька залишилася…

– От! – крикнула мати до батька, показуючи на неї. – Вона тобi може довести, що то все брехня! Не тягалася я з Мiшою. Мала завжди була зi мною.

– Ха! – розлючено закричав батько. – Так ви трахалися втрьох! Хiба я не знаю, що ви обидвi – курви?

– Що? Та ти маєш хоч якусь совiсть?! Хiба я мало вiд тебе натерпiлася? Ти не думаєш, що пiсля твоїх дурних балачок на наших дiтей пальцями показуватимуть? Хто її пiсля цього замiж вiзьме?

– Та вона нiкому й задурно не потрiбна! Бо гонилася разом з тобою в машинi з Мiшою! Скажи, – пiдскочив вiн до доньки, – який у нього член? Га?

А донька вiд iстерики почала блювати.

– Ось бачиш! – зрадiв батько. – Вона вже вагiтна!

Дiвчина вибiгла надвiр. Далi подалася на город. До неї ще довго долинали крики. Вона бачила, як перехожi, пiдходили до їхього паркану i, заглядаючи, смiялися.

Коли вона повернулася, застала матiр у лiжку заплаканою i, як завжди, побитою.

– Чому за мене нiкому заступитися? – тiльки й запитала мати.

– Я ж вам казала, що не варто цього робити!

– От якi ви всi! Тiльки за свою шкуру переживаєте!

Але донька змовчала. Вiдвернувшись до стiни, вона намагалася заснути. I вже коли майже пiрнула в сон, то згадала давнiй епiзод. Як мати стоїть посеред хати. А троє дiтей – перед нею. Батько тримає в руках каструлю з окропом i йде на неї, гучно лаючись.

– Якщо виллєш, – кричить мати, – то обвариш власних дiтей…

4.16

Цього вечора вони ночують не вдома. Падає перший снiг. Усе навколо – наче у казцi. Двоє виходять з автобуса i сваряться.

До її вiд'їзду залишився мiсяць. Але нiхто з них по-справжньому в це не вiрить.

Вони вiдчиняють ворота, далi – дверi старої дачi й заходять до холодної хати.

Нiнка сiдає на лiжко й сумно спостерiгає за Алоїзом. Вiн, скинувши куртку, намагається розпалити вогонь. Хоча в нього це не дуже виходить.

Тодi вона лягає на зимне лiжко i, згорнувшись калачиком, починає схлипувати.

– Маля! – дивується Алоїз. – Що таке?

– Нi-i-iч-о-ог-г-о-о-о! Розпалюй свiй дурний вогонь, якщо вiн тобi важливiший за мене.

– Ну що ти вже собi вигадала, кiзочко моя дурненька? Що тепер тобi не до вподоби?

– Я не хочу з тобою розмовляти.

Здавалося, Нiнка негативно реагує на кожне його слово, що б вiн не говорив. Потроху Алоїза це теж починає дратувати. Але чоловiк, розпаливши багаття, стримано каже:

– Мишко! Я йду до крамницi. Може, куплю нам щось випити. А то ти якась заведена. Треба тебе розслабити.

– Скажи краще, що сам хочеш випити. I нiчого мною прикриватися.

Вiн усе одно йде. Дiвчина довго лежить. Чекає на нього. Чи не чекає. Вона вже сама не знає, чого хоче. Потiм бреде на кухню, аби знайти ножа. Але натомiсть знаходить невеличку бочку з вином.

Власник дачi категорично заборонив його пити. Але Нiнi зараз на все начхати. Вона цiдить у горня червоного пахучого кисляку. Спершись спиною до теплої печi, потрохи ковтає. Важкi днi на роботi, домашнi тертя i вино роблять своє. Вона швидко хмелiє. I вiд цього внутрiшня образа i незрозумiлий бiль не притуплюються, а навпаки – стають сильнiшими.

Грюкають дверi й Нiнка ховає горня. Алоїз одразу бачить, що вона напiдпитку. Вiн давно вивчив усi її погляди. Обманути коханого дiвчина може тiльки, коли вiн цього захоче сам.

– Мишко, що ти пила? – розчаровано запитує вiн.

– Нiчого! Ти завжди хочеш мене в чомусь звинуватити! Мене це вже дiстало! – зло шипить вона.

Вiн не думає в ту мить про те, куди подiлася його слiзлива, добра, нiжна дiвчина, яка так любить пригортатися до нього, тисячу разiв на день цiлувати, пеститися, вiддано зазирати в очi…

Вiн просто стоїть ошелешений i вкотре не розумiє, що коїться.

– Невже ти хочеш сказати, що нiчого не пила? – тихо запитує Алоїз.

– Звичайно, що нi! Що, по-твоєму, я могла тут пити?

– Мишко, але ж я бачу, що ти не така, як пiвгодини тому!

– То ти – не такий! У тебе починається параноя не тiльки на моїх мужикiв, а й на випивку! Скоро ти почнеш мене пiдозрювати, що я ще й алкоголiчка?

– Мишко, ну що з тобою? Чому ти останнiм часом така знервована? Я ж тебе люблю, ти ж знаєш!

– Знервована? Не хвилюйся, уже тобi не довго терпiти! Один мiсяць.

Алоїз розумiє, що дiвчина його провокує. Тому пiдкладає дрова у пiч. Бере газету, лягає на лiжко i робить вигляд, що читає. Сам же тихенько за нею спостерiгає. Нiнка стоїть бiля пiчки, потiм виймає зi схованки вино й починає його допивати вiдкрито.

– Бачиш, а казала, що в мене – параноя.

– Що, менi вже й випити не можна? Ти хочеш зробити з мене святенницю? Набрид уже зi своїми повчаннями. Iди повчай iнших дiвок!

– Яких ще iнших?

Вона йде у протилежний куток кiмнати i сiдає в крiсло.

– Думаєш, я не знаю? Можеш менi тут казки розповiдати, але я знаю все.

– Мишко, ти б краще полежала бiля мене, заспокоїлася…

– Не хочу я до тебе! Хай бiля тебе iншi лягають!

Вони замовкають. Алоїз вдає, що читає. Нiна, здавлюючи в собi схлипи, плаче. Плаче, не знаючи чому. Просто так. Iз кожною хвилиною її ридання стають глибшими. Чоловiк розумiє, що це – не гра.

Тодi стелить бiлизну, яку вони принесли з собою, далi переносить Нiнку, яка легенько пручається, на лiжко, обiймає її. Так вони лежать довго. Потрiскує вогонь. Алоїз, слухаючи її схлипування, думає про те, що романтичний вечiр, яким вiн сподiвався розважити Нiнку, не вдався. Вона ж плаче, доки не засинає.

Коли прокидається вiд лихого сну, бачить, що Алоїз, тримаючи її руку, напiвдрiмає. Вона присоромлено роздягається, бо заснула в одязi. Пригортається до його сильних плечей, ховає голову пiд його руку й сопе, надувши губки. Вiн це миттю вловлює, бо також прокинувся i тепер лише вдає, що дрiмає. Його насторожив її неспокiйний сон, бо звик, що вона засинає будь-де i спить мiцно.

«Ох, ти ж моя хитрюща дiвчинко! – думає Алоїз. – Диви, не скаже, чого хоче, а буде отак хмикати, пхинькати, крутитися… А потiм ще й надується по-справжньому i звинуватить, що я її бiльше не кохаю, бо в мене, мабуть, уже є iнша».

I усмiхнувшись, вiдкриває для неї обiйми, зрадiлий, що її кепський настрiй минувся.

Вона довго плаче перед, пiд час i пiсля любощiв. I вiн розумiє, що це – не прелюдiя, не гра. Це йде вiд серця.

Опiсля коханий тихо погладжуює її бiлий, як снiг за вiкном, живiт. Вона ж враз пiдривається й, пiдiйшовши до столу, наливає собi коньяку, який вiн купив у крамницi.

– Гей, п'яничко мала! Ти що – знову хочеш напитися? Навiть не мрiй!

– Облиш мене! – в її голосi не залишилося й нотки нiжностi, якою щойно була переповнена. Її рухи стали рiзкими й нервовими. I де подiлася маленька беззахисна дiвчинка, яку вона так любить грати?

«Тепер вона нагадує радше розлючену фурiю», – думає Алоїз. Але не каже нiчого. Вирiшує дочекатися кiнця.

Вона довго сидить за столом. За годину випиває пiвпляшки. Алоїз дивиться на годинник – четверта ранку. За кiлька годин – додому, а вiн майже не спав! Але й далi терпляче чекає.

Тодi вона пiдходить до лiжка.

– Посунься! – каже. – Я хочу прилягти.

– Але ж ти зазвичай спиш бiля стiнки, – м'яко протестує вiн.

– А зараз я хочу лежати з краю!

– Гаразд, – чоловiк вiдсувається. I мовчки далi за нею стежить.

Нiнка притуляється до нього i чекає, аби вiн її пригорнув. Коханий обiймає. Хоча терпiти не може п'яних жiнок.

Вона, здається, засинає. Вiн – також. Але через годину Нiнка знову схоплюється, нiби чогось налякалася. Тодi сiдає на лiжку, обiйнявши руками колiна, i довго вдивляється у заснiжене вiкно.

– У мене брат зник, – раптом каже вона. Хоча навiть не знає, спить Алоїз чи нi?

– Як зник? – озивається вiн.

– Хiба я знаю – як? Вiн же за кордоном жив…

– Стривай, котрий брат?

– Старший…

– Так ти ж менi розповiдала, що вiн – хлопець спокiйний.

– Доки не нап'ється. От поїхав на заробiтки i зник. Жодної вiстки про нього вже сiм мiсяцiв.

– Хiба вiн не поїхав iз молодшим?

– Так, спочатку вони жили разом. Але менший весь час насмiхався з нього, принижував бiля iнших. От i розiйшлися. Кажуть, що вiн тодi багато пив… Ми з ним розмовляли вдома на Великдень. Вiн мав дуже поганий вигляд. Весь час нарiкав на брата. Навiть плакав! Уявляєш?

– Мишко, давай спатки. Це найрозумнiше, що ми можемо сьогоднi зробити.

I Нiнка слухняно лягла бiля стiнки, обернулася на бiк, i зажавши його великий палець у своїй долоньцi, мирно засопiла…