Текст книги "Твоя дитинка"

Автор книги: Ірися Ликович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 10 страниц)

Ірися Ликович
Твоя дитинка

Подяки

Олександрові Гаврошу– за підтримку; Степану Процюку– за розуміння; Оксані Луцишиній, Людмилі Таран та Галині Пагутяк– за читання та зауваження.

Моїм найкращим у світі батькам– за те, що завжди люблять.

1

Золота моя дiвчинко!

Як тобi доїхалося? Я забув у твоєму кульку свою шапку. Тож матимеш ще одну згадку про мене. Можеш у нiй спати, якщо буде зимно i снiжно. Вона добре захищає вуха.

Iшов щойно вулицею i згадував, як ми вчора ще тут гуляли. Не думав, що буде так тяжко. Але не бiда! Ти вивчишся i приїдеш. Правда?

Чекаю вiд тебе листа з усiма подробицями. Менi дуже цiкаво! Пиши, кицько, побiльше!

Я тебе цiлую i люблю.

2

Ти зможеш думати. Думати багато i про все. Ти зможеш дивитися, спостерiгати, зіставляти. Ти зможеш побачити найбiльший у свiтi собор, але вiн тебе не вразить.

Ти хоч пам'ятатимеш, що тебе востаннє вразило?

Це було давно, правда?

Коли ти востаннє мрiяла?

Твоє серце закам'янiло. I воно реагувало тiльки на подразники, що робили тобi боляче…

Аякже… Коли людина весь час сконцентрована лише на собi, то важко побачити щось, що могло б вразити.

Ти стоятимеш на великому автовокзалi.

Гарний чоловiк середнього вiку пiдiйде до тебе.

– Гало! Вартест ду ауф мiх? Iх бiн Томас Кваст. (Привiт, ти чекаєш на мене? Я – Томас Кваст.)

– Ах зо! Гало! (Ах так! Привiт!) – запосмiхаєшся ти. – Iх варте ауф дiх. (Я чекаю на тебе.)

Тебе обiйматиме й цiлуватиме незнайомець, мов рiдну. Досi ти бачила тiльки одну-єдину його фотку. Ти дивитимешся на нього, усмiхатимешся, думатимеш, можливо, хвилюватимешся. Що завгодно, тiльки не мрiятимеш. Ти забула, що таке мрiя.

Так само, як забула сьогоднi зранку, що таке кохання. Воно проводжало тебе до автобуса, подарувало камеру, щоб ти могла надсилати йому вiдеоролики зi свого життя. Воно подарувало тобi цiлунок на прощання, але чи оцiнила ти його? Воно подарувало тобi багато прекрасних хвилин, а ти не мрiєш.

Бо те твоє кохання…

Ох! Не треба, – захочеш ти виправдатися у власних очах, – бо справжнє кохання не повинно вiдпускати! Воно має за мене триматися! Хiба нi? – накручуватимеш себе.

– Мейне лiбе! Iх бiн зо фро! (Моя дорога! Я дуже радий!)

– Iх аух! (Я також!)

– Мохтест ду унзере Колна дом зеєн? (Хочеш подивитися наш кельнський собор?)

– Я. Натюрлiх. (Так, звичайно.)

– Дан ком раус. (Тодi виходь.)

Ти вийдеш з авто. I ви стоятимете удвох із цим чужим усмiхненим чоловiком. Ти розглядатимеш з цiкавiстю його, а вiн – тебе.

В нього буде вiдкрите i добре обличчя. Дивлячись на нього, ти подумаєш: «Iнтелiгент».

Ой, а де ж собор? Адже ви вийшли, щоб на нього подивитися…

Томас розповiдатиме тобi про своє мiсто. Але, окрiм слова «Кельн» i ще кiлькох iнтернацiональних, ти мало що зрозумiєш…

Бiля бiлого триповерхового будинку ти стоятимеш, роззявивши рота:

«Невже я житиму у цiй красi?» – усмiхнешся до себе.

Назустрiч вам вийде струнка жiнка в окулярах.

– Гало, майне лiбе! Гаст ду гут гефарен? (Привiт, моя дорога! Ти добре доїхала?) – виспiвуватиме вона, розтягуючи останнi слова чисто на кельнський манер.

– О, я! Данке (О так! Дякую), – озвешся ти, вiдповiдаючи мiцними обiймами на її поцiлунки.

Ось i твоя кiмната.

«Вау!», – вiдзначиш подумки, а вголос захоплено промовиш:

– Вi шон! (Як гарно!), – розтягуючи слово «шьо-о-о-о-он» саме так, як це роблять нiмцi.

– О! Iх бiн фро, дас ду дiзес цiммер шо-о-о-о-н фiндест. (О! Це мене дуже радує, що тобi подобається). Вiр габен фюр дiх айнер компютер гекауфт. Ду вiрдс аух костенлосе iнтернет габен. (Ми купили для тебе комп'ютер. Також ти матимеш безплатний iнтернет).

– О! Данке! Дас iст зер вiхтiг фюр мiх! Зер-зер! (О, дякую! Це для мене дуже важливо! Дуже-дуже!)

А далi спокiйна родинна вечеря i розмова, яку ти не зрозумiєш.

«Оце, мабуть, i є – отой розрекламований мовний бар'єр», – подумаєш ти.

Намагатимешся про щось говорити з цiєю чарiвною жiнкою, але ти все одно не з ними. Ти десь, не знати де. Ти не зможеш себе знайти, як i не вмiтимеш мрiяти.

Що потрiбно для того, аби людина набула втрачену здатнiсть? Повернутися?

А чи хочеш ти цього?

Чи хочеш ти мрiяти?

3

Стоїть самотня маленька дiвчинка бiля малесенької рiчки, нi, бiля малесенького канальчика, i плаче. Тато казав, якщо хочеш купатися, потрiбно попросити маму, аби нагрiла воду в каструльцi, а потiм вилити її в канал. Бо ж осiнь i холодно…

А дiтям iнколи так хочеться купатися! Навiть якщо холодно. Навiть якщо осiнь. Бо дiтям байдуже, що холодно. А ще бiльше їм байдуже вiд осенi. Бо дiти вмiють мрiяти. Дiти живуть мрiями.

Iнколи дiтям буває важко. Але це тiльки тодi, коли вони комусь дуже сильно повiрять. I коли вони не кажуть мамi, для чого їм потрiбна тепла вода, а несуть її триста метрiв у двох маленьких горнятах аж до старого дуба. I ручки мерзнуть через вiтер. I стареньке пальтечко вже скинуто на пожухлу траву. А тато стоїть i смiється. Тато заливається смiхом.

Але його потрiбно любити. Бо тато – дорослий. Тато – поважний. Тато навчає. Тато може покарати. Може навiть побити. Адже вiн – ТАТО, i вже тiльки тому його варто любити бiльше за всiх. Принаймнi так каже вiн.

А ще вiн каже, що його потрiбно називати не татом, а татком. Але вiн також наставляв, що маму не потрiбно називати мамкою. З неї досить i мами. Вiн колись навiть повчав, що маму можна нiяк не називати, бо тiльки вiн для дiтей є справжньою мамою i татом. Особливо, коли мама допiзна на роботi. Ну i як не слухати батька?… Якщо вiн так каже… Якщо вiн так думає… Якщо вiн так вважає…

Авжеж, татку, ви правi. Правi тiльки тому, що на тридцять рокiв старшi вiд свого дитяти. Навiть, коли не розiбравшись нi в чому, караєте невинне створiння. Ви завжди правi, бо ви – ТАТО.

Поруч з ними на березi каналу стоять iншi люди i також смiються. А вона от повiрила, запалилася. Мрiяла вже кiлька днiв, як купатиметься. А що тут такого? Адже дитина – це сумiш вiри, надiї й любовi. Це зародок мрiї, яку конче потрiбно лелiяти. Бо якщо вiн не проросте, то згниє i, мов хробак, у дорослому вiцi, нищитиме вас iзсередини…

4

Вони сидiли в затишному старенькому барi. Вiн – вродливий, видний чоловiк з доглянутими руками та обличчям. З найпрекраснiшою на свiтi усмiшкою. З найпрекраснiшим на свiтi усiм. Принаймнi так вважала вона. Але усвiдомлення цього настало лише згодом. Правду кажуть: цiнуємо тiльки те, що втрачаємо…

Вiн заглядав до її веселих, усмiхнених оченят, якими вона водила туди-сюди, щоб не дай, Боже, чогось не пропустити, когось не побачити!

Вiн смiявся з цiєї дитячостi, а подумки гладив її неслухняну русяву голiвоньку…

Вiн кохав…

Власник бару про щось гучно розповiдав, кудись їх запрошував.

Вона ж водила оченятами: а чи нема тут когось, до кого можна приревнувати?

Вона вiдчувала себе з ним спокiйно тiльки тодi, коли поруч не було суперниць.

Бо жiнка будь-якого вiку пробужувала у нiй дикi ревнощi. Тодi вона кам'янiла, спiдлоба вивчаючи кожен порух його звабливих губ чи чорної брови. I в усьому бачила загрозу…

Старша офiцiантка, вся в золотi, тушi й помадi, сидiла бiля власника бару. А той дивився на неї з неприхованою нiжнiстю. Схоже, мiж ними щось таки було. Бо щойно Нiнчин супутник почав мило розмовляти з розмальованою жiнкою, як її шеф одразу надув червонi вiдвислi щоки i зовсiм недоречно ляпнув:

– У неї – троє дорослих дiтей. Старшiй – двадцять два.

«Донька майже така, як я, – подумала дiвчина. – А мама на вигляд значно молодша за свої роки. Доглянута».

– Та менi просто цiкаве ваше життя, – вiдказав хлопець. – Я – журналiст.

«I психолог-аматор», – подумки додала дiвчина, iронiзуючи з його улюбленої фрази.

Старий нiби заспокоївся, але втратив iнтерес до розмови.

Зате Нiнка не вгамовувалася. Ревнощi робили її злою i нестерпно впертою. Вона ставала нестерпною навiть до себе. Але вiн кохав її i таку. Вперту, вередливу, брехнющу. Яка безпричинно годинами плакала, коли починалися мiсячнi. Любив її сльози, що так рясно омивали його чоловiче «я».

Кажуть, тiльки так кохають по-справжньому. Це все одно, що любити себе. Приймати себе таким, який ти є. Бо не люблячи себе, хiба можна полюбити iншого?

Вiн себе любив i цiнував. I це було його великим плюсом.

Вони мовчки йшли додому. Чоловiк намагався помиритися, але ревнивиця затялася.

«Вередливе оленяточко», – радiючи своїм почуттям до коханої, думав вiн. А вголос сказав:

– Я сьогоднi вперше розгледiв, який у тебе гарний профiль… Якийсь незвичайний. Наче давньої кочiвницi з азiйських степiв.

– Ти хочеш сказати, що досi вважав мiй профiль, а разом iз ним i мене, бридкими? Дякую за щирiсть! – знову знайшла привiд «визвiритися» дiвчина.

– Я хотiв би тобi дещо подарувати, – «психолог-аматор» витягнув iз потаємної кишенi малесеньку рiч.

Нiна в темрявi не могла нiчого розгледiти. Хоча видивлялася аж до болю в очах. Водночас намагалася продемонструвати, що це її зовсiм не цiкавить!

Коли вони пiдходять до лiхтаря, чоловiк кладе їй на долоньку маленький брелок зi своїм зображенням. Чомусь зеленим. Вiн – майстер вигадок.

Набурмосена Нiна сердито тицяє йому подарунок: «Не треба до мене пiдлизуватися!».

Вiн умовляє її не гнiватися, але нiчого не допомагає.

Їх примиряють тiльки нiчнi любощi – пiсля тисячi її докорiв i одного-єдиного його щасливого зiтхання: «Господи, як божевiльно кохає мене це вереднюще дiвчисько!»

Але вголос вiн цього не скаже. Вiн украй рiдко виявляє свої почуття.

1.1

Привiт жабунцю! Чекав на твого листа, але: Як там твоя нiмецька? Ферштейст ду етвас?

Сьогоднi у нас дощить. Настрiй у зими похоронний, як i в мене. Чекаю на весну, як дехто воскресiння мертвих.

Багато думаю про нашi стосунки. Про цi пiвтора року – цiкавi й болючi. Головне, щоб ми не охололи одне до одного. А ще мене лякає життя на самотi. Адже я нiколи сам не жив.

Мила моя дiвчинко! Так хочеться, щоб усе закiнчилося, як у казцi.

Твоє цвiтiння.

2.1

– А чому ти не зелена? – спитає маленька бiлява Дебора.

Ти дуже здивуєшся. Адже з якого дива ти маєш бути зеленою?

Та брак нiмецьких слiв заважатиме прояснити ситуацiю. Тому вiдповiси фразою, завченою на тримiсячних курсах:

– Я не знаю.

– А твої батьки теж зеленi?

– Нi! – ще бiльше округлиш очi. Але не запитуватимеш нiчого. Бо не зможеш.

Увесь час думатимеш про дивне запитання дiвчинки.

За вечерею Дебора запитає маму:

– Ма, а чому в Українi люди зеленi?

– Нi, дитинко, не зеленi. Хто тобi таке сказав?

– Нiхто. Просто я бачила в неї (показуватиме поглядом на тебе, бо незвичне для нiмцiв iм'я поки що вимовляти важко) брелок з фоткою її хлопця. А вiн у неї – зелений. А в Прiї, попередньої нашої виховательки з Iндiї, хлопець був чорний. Бо там усi – чорнi.

– Дитинко, ти, певно, неякiсну фотку бачила.

– Ма, коли я виросту, то також стану вихователькою. Я знаю, це називається «опер» («au pair»)! Це дуже класно! Це супер! – пiдскакуватиме мала.

Батьки обмiняються поглядами. Їхнi очi свiтитимуться нiжнiстю та теплом.

Того вечора ти почуватимешся надзвичайно затишно. Уперше притулиш до себе непосидючого, як ртуть, шестирiчного Габiто.

– Як гадаєш, тобi в нас не буде важко? – запитає тебе через кiлька днiв «гастфатер», твiй «гостьовий тато» Томас, за трьома дiтьми якого ти тепер доглядатимеш

– Важко? – здивуєшся ти.

I подумаєш: «А що може бути важкого в тому, що я цiлими днями сиджу в своїй кiмнатi й передивляюся українськi сайти?»

– Нi. Думаю, що не важко. Навпаки – таке враження, наче в мене розпочалася вiдпустка. I триватиме цiлий рiк.

– Ого! – щиро зрадiє Томас. – Бо в нас були такi «опер», що вiд нас тiкали.

– Чому? – здивуєшся.

– Нарiкали, що важко працювати. Казали, що доглядати трьох дiтей їм не пiд силу. Але з українськими дiвчатами, слава Богу, в нас поки що серйозних проблем не було.

Ти ж мiркуватимеш про те, що цi дiти – напрочуд гарнi й добрi. Що ти таких нiколи не бачила. I знаючи їх усього три днi, вже пройнялася нiжними почуттями. Ти любитимеш їх. Оцього маленького Габiто, милу Дебору i трiшки вередливу Юдiт.

Коли ти сюди їхала, тобi здавалося, що конче потрiбно мати людей, яких зможеш любити. Щоб не вiдчувати себе в далекiй країнi самотньою. Нiби кочне потрiбно мати людину, до котрої можна пригорнутися.

Ти принесла у старому зошитi кiлька нiмецьких номерiв, щоб зателефонувати, коли буде самотньо.

Але не будеш самотньою довгими вечорами у своїй пiдвальнiй затишнiй кiмнатi. Будеш щасливою. Хоча поруч бiля тебе не буде нiкого…

3.1

– Завтра в тебе день народження, – каже за столом тато.

Вона мрiяла про ляльку Барбi або хоча б про її дешеву китайську копiю. Усього за кiлька гривень. Усього за кiлька пив. Адже вона нiколи не мала ляльок.

– Тиждень тому в мами теж був день народження. Що ти їй подарувала?

Вона пригнiчено мовчить. Можливо, про щось думає чи згадує.

– Ти їй нiчого не подарувала!

– Я спекла для неї млинець зi смородиною i пудингом. Великий млинець! Майже, як торт.

– Це – дурня! Не рахується. Тому i ми тобi не подаруємо нiчого.

Ображена дитина хотiла вийти. Хотiла пiти до своєї кiмнати, але в цьому домi нiхто не мав права вiдлучатися без батькового дозволу.

Вона думала про те, що нiчого навiть не просила вiд нього, нi на що не сподiвалася… Нi про що навiть не думала просити!

Мати, як завжди, мовчить. З неї досить власних трагедiй.

Але ж все-таки! Все-таки!

Уже в усiх дiвчат з вулицi є Барбi. Це дуже гарна лялька. У неї бiле волосся, осина талiя i довгi ноги. А ще їй можна власноруч пошити одяг.

Дiвчинка могла б погратися з Барбi у Маринки, котра живе навпроти. Але хто її пустить до сусiдки? А якщо й втече непомiтно на хвильку, то нiхто їй не дасть ту ляльку додому.

То ж майже немає сенсу, бо вона завжди хотiла, аби в її кiмнатi ще хтось спав. Тiльки не тато. I не мама. I не два старшi брати. Їй набридло боятися вночi клоуна, який часто ввижався у єдиному вiкнi. Воно було манюсiньким, найменшим у будинку, розмiром із невелику картину. А свiтло до кiмнати вмикалося аж у коридорi.

Одного разу страх примусив її поговорити з клоуном. Пiсля того витвiр власної уяви перестав бути страшним. Принаймнi йому одному можна було бодай щось розповiсти, не боячись бути висмiяною або, не приведи Боже, покараною.

– Клоуне, а коли в мене буде лялька Барбi?

– …

– Я теж хочу таку ляльку. Уже всi сусiдки її мають.

– Невже всi?

– Ну… Леська має, Анюта також. Навiть Маринка з Тарасом мають.

– А от Володька не має!

– Але ж вiн хлопець!

– А його двоюрiдна сестра також не має.

– Але вона живе не на нашiй вулицi.

Це була не проста дитяча розмова, а жахливе порiвняння себе з iншими. I коли воно завжди не на твою користь, то ти мимоволi перетворюєшся на людину-порiвняння. Котра тiльки те й робить, що шукає з ким себе можна порiвняти. Ясна рiч, не на свою користь. Бо це вже смертельна звичка. Така людина бачить образу в усьому, що її оточує.

4.1

Вони пiднiмалися на вершину, аби побачити краєвиди. В його наплечнику – плед. У неї за плечима – великий, як на юнi лiта, сексуальний досвiд. Вiн старший на тринадцять рокiв. Вона – ще студентка. Його звуть Алоїз.

(– Алоїз? – ледь не зареготала пустунка пiд час знайомства.

I чоловiк пояснив, що колись вичитав це iм'я з улюбленої нiмецької книжки. На роботi чомусь часто, нiби смакуючи, повторював його уголос. Доки зрештою iншомовне прізвисько мiцно не зачепилося за ним).

Її звали Нiна. I в них схожi характери: впертi.

Вони не пiднiмаються навiть до середини гори. Для чого їм це, коли поруч похилилася старенька хижка, в якiй давно нiхто не живе?

Спочатку Алоїз зазирає крiзь розбиту шибку. Далi грайливо пiдкликає Нiну. I вона усмiхнено йде за ним туди, де пахне сiном, спекою i любощами.

Коханець обiймає її, мiркуючи, що саме його приваблює в цьому дiвчиську.

Адже це тiльки початок їхнiх стосункiв. Вiн ще не розгледiв у нiй свою мишку. Але вже кохає її такою, якою вона є.

Бо не можна не кохати дiвчину, котра стане колись твоїм продовженням. Не можна не любити свiй найкращий твiр.

– Колись ти вийдеш замiж i народиш дiтей… – каже замріяно чоловiк, граючи iз пасмом її неслухняного волосся.

– Коли? – лащачись запитує вона. А в очах скачуть веселi бiсики, за якi вiн ладен багато чого вiддати.

– Не знаю… – пiддразнюючи, зiтхає спостережливий журналiст. – Колись…

– Чому колись? – починає сердитися вперта i самовiльна студентка. – Я хочу вже. Я хочу тепер!

– Тепер не можна… Та й хто тебе вiзьме? – заграє вiн, бо любить трiшки подражнити її.

– Ах так! – не розумiє вона, що з неї кепкують. – Гаразд. Я йду додому! А ти залишайся тут i спи в цiй хижцi зi смердючою козячою лапкою пiд сiном.

I падає, надувши губи, в його обiйми.

У долину вони спускаються аж попiд вечiр. Вiн – щасливий i усмiхнений. Вона – якась втрачена, сумна i нiби самотня.

Вечiр зустрiв їх танцями i купою незнайомого народу за довгим столом. Алоїз дивиться на веселу, i, здавалося б, щасливу Нiну, i думає, як можна так швидко змiнювати настрiй. У неї – непросте життя, але дивлячись на це смiшливе обличчя нiколи не подумаєш, що ця жiнка– вибрик буває засмученою.

«А чи, бува, не вдаваний її смiх?» – уважно вивчає вiн кутики її пiдпухлих губ.

Алоїз ще не навчився розпiзнавати, коли вона грає, коли вдає, що грає, а коли є сама собою. I чи не тому вiн так захопився нею, що не може збагнути це незрозумiле навiть для самої себе боже створiння?

– Ну що, малеча? Гайда танцювати! – тягне вiн її за руку.

Але вона не вмiє танцювати. А зiзнатися в цьому, тим паче йому, не зможе нi за що:

– Я зараз не хочу… – кпилить вона губи. – Iди, танцюй з тою дiвкою, на яку щойно п'ялився. Вона сподобалася тобi, еге ж?

– Дитинко, ти здурiла?… – смiється вiн. I думає: «Кепська маленька власниця! Схоже, вона мене таки кохає. Хоча хто її знає? Ми ж знайомi усього кiлька тижнiв».

Невiдь-чому вiн бере за руку бiлявку, котра сидить поруч, i веде до зали. Вони танцюють недовго. Пiд ображено-гнiвнi, нiби ненароком кинутi погляди Нiни, обоє повертаються до столу. Вiн у душi усмiхається до неї. Але присiвши, раптом каже: «Давай сьогоднiшнiй вечiр я проведу з Мариною, а ти з отим хлопцем, що сидить навпроти».

Чи це був жарт? Цього вже нiхто не знав. Згодом вона десятки разiв запитувала його про причини дивної пропозицiї, але вiн вiдповiдав завжди по-рiзному.

– Ах так! – її оченята засвiтилися злими вогниками помсти. – Давай! Мiй хоча б гарнiший за твою бiлу пампушку!

I одразу ховає злi iскри кудись вглибину ще не пiзнаної себе. I звабливо схиляється до юнака навпроти, аби вiн вiдзначив випуклiсть її напiввiдкритого бюсту.

– Ти танцюєш? – о, це дуже важко сказати дiвчинi, яка зовсiм не вмiє вихилятися на танцмайданчику.

– А твiй хлопець хiба нi?

– Чому «нi»? Ще й як танцює! Але я хочу саме з тобою. Ти такий славний…

Хлопець здивовано глипає на Алоїза:

– А вiн менi нiчого не зробить?

– Ти що – боягуз? – кепкує вона, i той здається…

1.3

Привiт, кицько!

Як тобi класно: все довкола нове, цiкаве, непiзнане! А у нас – сiро i брудно.

Учора почув неприємну новину. Двi знайомi студентки поїхали до Нiмеччини за програмою «au pair». Й обидвi там тепер сидять i страшенно хочуть замiж за нiмцiв. Причому в Українi залишили хлопцiв. Ось такi вони – нашi славнi українськi роксолани. Аби лише матерiальна вигода!

А я тепер ламаю голову: чи добре зробив, що тебе вiдпустив? Менi тут дуже самотньо, а ти хоч би одне тепле словечко написала. Якась така одразу стала холодно-нiмецькою.

Цiлую тебе, рiдна, у вологу вiд слiзок щiчку. Принаймнi такою я тебе запам'ятав на автовокзалi. Може, тепер ти вже зовсiм не така, як ранiше…

Твiй снiжно-нiжний Алоїз Алоїзович.

2.3

Ти вийдеш у мiсто, в якому зустрiнеш свою самотнiсть i будеш щасливою.

Мiсто-собор. Собор, вiд висоти якого паморочитиметься в головi. I ти боятимешся знепритомнiти, стоячи на самому вершечку з широко розкритими обiймами. Отак i зустрiнеш свою самотнiсть. Втрачаючи свiдомiсть вiд висоти, але вiднаходячи себе, дiвчино без мрiй!

Згодом бiля пiднiжжя собору тебе смiшитимуть люди-статуї. Спочатку ти навiть не допетраєш, що вони – живi. Але потiм помiтиш, як одна iз скульптур веде оком за тобою. Ти усмiхатимешся, адже усмiшка – найкраща твоя вiзитка. Статуя усмiхнеться у вiдповiдь. Бо добро творить добро.

Ти вiдчиниш собор для всiх, бо вiн – справжнiй. Ти побудуєш його без фальшi, не поставивши до фундаменту нi краплi брехнi. Коли це збагнеш – навчишся кохати по-справжньому.

А коли навчишся кохати, знову почнеш мрiяти. Оця лiкувальна здатнiсть тоненькими i ще жовтими паростками (мов прокладаючи собi шлях крiзь камiнь) пробиватиметься крiзь тебе, аби вiдкритися свiтовi.

Ти тепер iншими очима глянеш на цю величаву середньовiчну готику, бо зрозумiвши себе, почнеш глибше розумiти свiт довкола.

До цього дня ти бачила тисячi храмiв. Бо жила зовнiшнiм i вважала, що знаєш цей свiт. Але ти не знала себе. А тому – не знала нiчого.

Надвечiр'я поволi переллється у нiч. Тобi телефонуватимуть нiмцi-сусiди, бо на цiй вулицi бiльше не буде слов'янок. Вони перехоплюватимуть тебе бiля дверей, бiля школи, будь-де, тiльки аби поговорити з тобою. Але ти тiкатимеш вiд них. I їм цього не зрозумiти.

Бо хтось народжується зi собором у серцi, комусь його допомагають будувати батьки, а бiльшiсть нiколи в життi його не пiзнає. Але хто хоче зiйти на нього сам, має докласти титанiчних зусиль.

Саме тому нiмцi тебе не цiкавитимуть.

Ти бiльше не реагуватимеш на дзвiнки з агенцiї «au pair», бо вони знову нав'язуватимуть тобi в подруги україно-росiяно-бiлорусо-казашок!

А якщо ти не хочеш нiкого? Якщо тобi вперше добре самiй?

Ви сидiтимете з дiтками за одним столом та триматиметеся за руки. Ти вiдчуватимеш м'якеньку долоньку хлопчика i нiжнi пальчики дiвчинки. Дiти дивитимуться на тебе, i очi їхнi смiятимуться. Тi iскринки будитимуть у твоїм серцi радiсть. Ти захочеш цiлувати цi маленькi ручки, але потiм, бо спочатку потрiбно помолитися.

– Господи, дякуємо тобi за цей прекрасний день. За те, що ми прожили його в мирi i злагодi. Дякуємо тобi за наших батькiв. Що вони нас провели до школи i поцiлували на прощання. Дякуємо, що ти їх цьому навчив. Дякуємо за нашу подружку з України, яка сидить з нами за столом.

Дякуємо!

Усi подякують усiм. Бо всi – щасливi. Коли ти щасливий, то можеш дiлитися будь-чим. Коли ж нещасний, чим тодi подiлишся? Адже в тебе немає головного. А без присутностi у твоїй душi найважливiшого не може виникнути i думки про дари оточуючим.

А люди, якi пiклуються про iнших, – пiклуються про себе. Цей же «гастфатер», наприклад, люблячи своїх дiтей – любить себе. А разом з тим i тебе, хоч ти йому i чужа. Та вiн поважає тебе, бо без поваги до iнших не буде любовi до себе.

Боже, дякуємо тобi за смачну вечерю. Амiнь! Поцiлунок матерi на прощання. Поцiлунок батька.

Дiтки проситимуть тебе розповiсти їм на нiч казку. Ти смiятимешся, адже майже не знаєш нiмецької. Але, розчулена, пiдеш до їхньої кiмнати.

Малеча облiпить тебе, мов мед. Наймолодший залiзе на живiт. А ти лежатимеш на спинi i читатимеш сто разiв прочитану їм батьками книжку. Тодi й зрозумiєш суть почутої колись фрази: «Щастя – це коли по менi скачуть дiти».