Текст книги "Твоя дитинка"

Автор книги: Ірися Ликович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

1.11

Привiт, кароока зозулько!

Знаєш, я зрозумiв, чого хочу. I це, мабуть, головний пiдсумок твого нiмецького заслання. Я хочу бути з ТОБОЮ. Залишилося тiльки трошки зачекати.

Навiть у тюрмi люди живуть 25 рокiв. Кажуть, що головне у в'язницi прожити перший день. Бо iншi – це вже повторення.

Не плач, моя страждальнице. Кого Бог любить, того випробовує. А це ще навiть не випробування.

У нас буде цiкаве життя. Життя двох творчих особистостей. Це буде спiльна духовна подорож…

Цiлую твоє заплакано-усмiхнене личко.

Твiй Алоїз.

2.11

Одного не по-зимовому сльотавого ранку ти прокинешся тiльки для того, щоб витягнути з розетки телефонний шнур. Коли це зробиш – вiдчуєш неймовiрне полегшення. Тепер уже не потрiбно пояснювати всiм, що ти не хочеш на день народження, на прогулянку, в кiно… Що хочеш бути сама. Тiльки сама.

Сама – це коли не потрiбно одягати масок. Адже люди, оцi майстри прокрустових лож, завжди намагаються одягнути тебе в костюм, який вони тобi придумали. I бачать тебе такою, якою вигадали самi. Тому що натовп хоче i вмiє творити тiльки людину натовпу.

Потiм той люд iде разом, думаючи, що – вiльний. Але насправдi не мають волi. А лише невеличку дещицю свободи (крок вправо – крок влiво), яку ладнi вiддати при першiй-кращiй нагодi…

Бо люди не вмiють бути самотнiми. Вони розцiнюють самоту як кару, не розумiючи, що насправдi вона i є свобода. Намагаються сунути свою незалежнiсть в кишеню iншому. Тiльки б не залишитися наодинцi.

Наодинцi з власними думками. Бояться, що їхнi страхи, котрi норують у темних i теплих закапелках пiдсвiдомостi, вилiзуть звiдти i нагадають ПРО…

На самотi люди глипають телевiзор, аби бачити iнших. Грають у шахи на двох осiб. Або просиджують за комп'ютерними iграми чи вiртуальним сексом – новiтнiми симуляторами реальностi.

А ти зможеш сама пiти на прогулянку чи в кiно… Ти це часто робитимеш. Проходжуватимешся вздовж старого Рейна, спостерiгаючи за пароплавами, чайками, людьми, деревами, за чим тiльки захочеш. Тобi не потрiбно бути кимось… Досить залишатися собою… Оцiєю мовчазною дiвчиною, якiй просто подобається спостерiгати.

Адже спостереження – це мистецтво. Наймовчазнiша наука.

Перша ознака того, що ти спостерiгач – байдужiсть до мобiльного.

Два днi пiдряд ти готуватимешся з маленькими до карнавалу. «Гастелтерни» подарують тобi костюм клоуна iз зеленою перукою. Дiти скакатимуть вiд радощiв, коли побачать тебе у яскравому кольоровому вбраннi.

– Ти йдеш з нами на карнавал? Ти справдi йдеш з нами?! Ура!!!

I, взявшись за руки, пiдете. Ви побачите багато дiток, дорослих, якi будуть так само розмальованi й радiснi…

Малюки бiгатимуть бiля тебе, i твоє серце наповнюватиметься теплим усмiхом.

Ти прийдеш на найбiльший карнавал свого життя. Дiти розчиняться в натовпi, шукаючи друзiв. Ти залишишся сама…

I замислишся над тим, що таке карнавал у твоєму серцi?

I враз, неочiкувано, до тебе прийде iстина – найбiльший карнавал твого життя – саме життя.

Хiба нi? Цей натовп чужих людей, розмальованих до невпiзнанностi. Це суцiльне переплетiння костюмiв i твоє купання у власнiй самотностi, як у найтеплiшому морi. Ходiння помiж людей, коли нiщо не проходить повз тебе. Усотування деталей, запахiв, кольорiв, звукiв, рухiв, миготiння чиїхось масок. Твої скарби нагромаджуватимуться вiд спостереження.

Ти ковзатимеш обличчями маленьких, щасливих нiмцiв. Спостерiгатимеш, як дорослi м'яко i тактовно вчать їх любити свою країну. А бути залюбленим у батькiвщину – значить любити батькiв, якi створили свiй свiт за власною подобою. Ти махатимеш нiмецьким прапорцем разом з усмiхненими до тебе обличчями. I радiсно смiятимешся, коли клоун зi сцени закликатиме:

– Дiтки! Махайте прапорцями! Бо вони – символи нашої процвiтаючої країни!

I дiтвора кричатиме, розмахуючи над головою чорно-червоно-жовтими прапорцями. Бо вони вiрять клоуновi. Вiрять батькам. Бо вони справдi вiдчувають, що їм добре.

3.11

Одного дня до дiвчинки пiдiйде однокласниця i, показавши малюночок, запитає:

– Дивись! А гарно я намалювала?

– Так, дуже гарно, – нiяково вiдповiсть дiвчинка, захоплено розглядаючи русалку з довгим зеленим волоссям, яка мрiйливо дивиться з каменю в морську далечінь.

– А ти вмiєш малювати?

– Не знаю, – промовить мала, зовсiм забувши про свої малюнки напiвоголених жiнок, які ховала вдома пiд шафою.

– Давай робити комiкси, – запропонує Катя.

– Давай, – несмiло погодиться її залякана спiврозмовниця. – А що це таке?

– Ти не знаєш, що таке комiкси? – здивується худенька бiлявка. Але не засмiється. Вона сяде бiля однокласницi

й почне їй пояснювати.

Мiж ними зав'яжеться дружба, заснована, як здавалося, на спiльнiй любовi до комiксiв. Пiзнiше вони даватимуть одна-однiй домашнi завдання: малювати комiкси на певну тему.

Нiхто не задавався питанням, чому Катька в той день пiдiйшла до тихонi-«новенької»? Чому саме їй довiрила таємницю свого хобi? Але це нiкого iз них i не цiкавило, бо дiвчинка вперше стала щасливою. Вона прокидалася вранцi i, усмiхаючись, йшла до школи. Бо знала: там на неї чекають. Там вона комусь потрiбна. Її вислухать, вiзьмуть за руку, подивляться її малюнки. Дiтям вкрай потрiбно, щоб хтось час вiд часу тримав їх за руку i хвалив їхнi роботи.

Катьчина мама, коли вiтчима (молодшого за неї на вiсiм рокiв заблуди) не було вдома, iнодi дозволяла дiвчаткам ночувати удвох. I це було найбiльшим щастям! Свобода вiд дому. Воля.

В їхнiх комiксах ставало дедалi бiльше еротики. Вони навiть навчилися малювати статевi акти. Отак у родинах, у яких «немає» сексу, виховують одержимих дiтей. Розповiдають їм про капусту i лелек, не розумiючи, що обманюють в самiй основi. Дурячи дiтей, батьки змалку вчать їх брехати.

А кому тодi вiрити, якщо не власним батькам?

Дiвчатам було разом добре. I вони майже не розлучалися.

Однокласники почали прозивати їх лесбiйками.

Та два своєрiднi свiти створили свiй один, в якому все було не схожим на реальнiсть. Вони придумали власне письмо, власну мову, власнi iгри, пiснi, казки, комiкси. Тодi, коли iншi бiсилися в класi, дiвчата тихенько сидiли й щось малювали, писали, складали, вiдгадували. Вони були цiкавi одна однiй.

Але розмови про секс даремно не минають. Спочатку комiски, розглядання. Згодом попросили старшокласницю купити їм еротичну газету. А далi…

Зрештою, це трапилося мимоволi, спонтанно…

4.11

Алоїз приходить додому з вiдрядження. Недiля. Вихiдний. Нiна лежить в лiжку i прикидається, що спить. Вона не вiдчиняє йому дверей. Чоловiка це дуже дивує. Адже як це так, його мишка, його кароока жабка, яка телефонує йому сотнi разiв, аби дiзнатися навiть точну хвилину, коли вiн приїде, тепер лежить у лiжку i вдає, що спить!

– Привiт, мишеня! – присiвши на лiжко, гладить її волосся.

– Привiт! – усмiхається дiвчина, не розплющуючи очей.

– Як ти? – його руки вже нишпорять пiд ковдрою. Але долонi не радiснi. Бо вiн в'яне, не бачачи радостi, цiлункiв i слiз. Зазвичай, вона кидається йому на шию i кiлька хвилин просто плаче вiд щастя, що вiн уже вдома. Потiм, зазвичай, випитує про амурнi пригоди. I, не отримавши вiдповiдi, спостерiгаючи тiльки задоволене обличчя свого Алоїзика, заливається сльозами:

– Ах! Як ти мiг?! Для чого ти це зробив? Тобi що – мало мене? Пiшов на три днi й вже одразу з кимось кохався! Фу! Ти гидкий менi! Не торкайся мене, не цiлуй! Не чiпай моїх нiжок!… О, любий! Ти ще кохаєш мене? Як я за тобою скучила-а-а-а-а-а…

А тепер цього нема. Нiнка лежить на лiжку вiдсторонена i вдає, що хоче спати. Йому навiть на думку не спадає, що вона може бути хворою або пережити якусь неприємнiсть.

«Зрада!» – б'ється в мозку страшна думка.

«Iнший!» – калатає серце.

Вiн намагається повернути її голову до себе, легенько нею хитаючи, аби дiвчина розплющила очi. Але Нiна ховає обличчя в його колiна.

– Подивися на мене! – наказує вiн.

– Не хочу… – каже вона сонно.

– Чому? Ти хiба не заскучала?

– Заскучала, але я хочу спати, – вона вперто ховає очi.

– Розплющ оченята! Ти не хочеш на мене глянути?

Вона розплющує їх i примружено дивиться на нього. Сумна дiвчина не тягнеться до поцiлунку. I це починає бiсити Алоїза. Вiн миттю запалюється: встає з лiжка i починає ходити по кiмнатi…

«Чому вона така дивна, така – не моя?»

– Рiдна, ти не хочеш менi нiчого розповiсти?

Чоловiк знову думає про зраду. Сумнiви обсiдають його, мов обридливi мухи. Вiн злиться на Нiнку.

«Як вона могла! – кричить його его, доки вiн розпаковує рюкзака. – Сучку не змiнити!»

– Нiно! Ну чому ти мовчиш?

– Бо я хочу спати.

– Хiба ти не виспалася?

Мовчанка пронизує кiмнату.

Ревнивець пiдходить до лiжка. Розкриває її. Його невтiшний погляд навiть на долю секунди не затримується на оголеному тiлi, а врiзаться в її обличчя, наче скальпель хiрурга.

Пусти! – сердито вiдказує вона, коли Алоїз сiдає на неї i розводить її руки вбоки. Тепер вона перед ним, мов на розп'яттi. I жоден порух не втече вiд його вивчаючого ока.

– Що ти вчора робила? – повiльно запитує вiн.

– Нiчого…

– Ти кудись ходила?

– Нi… – хитає головою. – Пусти! Менi ж боляче.

– Знаю. Але доки всього не розкажеш, я тебе не вiдпущу. Навiть не мрiй.

– Я була вдома! Вiдчепися. Хiба ти не бачиш, що я хочу спати?!

– Не бреши! Чому ти сонна?

– Я писала!

– Я тобi не вiрю.

– I не треба! Менi все одно! У тебе параноя! Ти всюди бачиш зраду.

– Просто я тебе знаю! Тобi б лише покохатися! Я тобi не вiрю!

– Не вiриш менi чи собi? Пiдозрює лише той, хто так робить! Не кохалася я нi з ким, не хвилюйся. Але менi набридло весь час бути пiд контролем! Наче я не можу кроку ступити, аби з кимось не переспати!

– А що – можеш? – його лице починає м'якнути.

«Що це я її знову пiдозрюю?» – думає вiн.

I сердитий бреде на кухню. Вона не йде слiдом. Не готує йому снiданок. Не просить помити руки. Нiнка залишається в лiжку. Блiда, сумна, нiби справдi чужа i нерiдна.

Вiн, поснiдавши, сiдає за комп'ютер. Писати не хочеться, бо доки не настане мир iз Нiнкою, в нього не буде настрою. Тому вiн просто чекає, коли вона запхинькає i покличе до себе. Але цього не стається. Тому Алоїз вмикає музику i слухає, нiчого не чуючи.

Його увагу привертає дзвiнок мобiльного. Вiн заходить до ванної, щоб вийняти телефон зi штанiв, якi лежать у корзинi для брудного одягу, i бачить там голу Нiнку. Вона сидить на краю ванни i нюхає його сорочку. Вiн нiяковiє, зиркаючи на неї:

– Що ти там вишукуєш?

Хапає штани i виходить.

Вiн дивиться на екран i цей номер його тривожить. Алоїз виходить на балкон, щоб Нiна не чула розмову.

Вона не почула нi слова…

Вона навiть не сказала нi слова.

Коли Нiнка знову лягла в лiжко, Алоїз зайшов до ванної i, взявши свою сорочку, понюхав. Вiн усе зрозумiв. I здивувався, чому ж у такому разi не було слiз, обiймiв, дорiкань, пробачень. А потiм шаленого сексу крiзь сльози.

Вiн захотiв пiдiйти до коханої, але не зробив цього. Тому знову сiв за комп.

Вiн вiдкрив папку «Нiнусиковi твори» i, хоча нiколи цього не робив, почав перечитувати написане нею ВЧОРА.

1.12

Привiт, моя розумнице!

А що каже Ошо про похмiлля? Бо ми вчора перегостилися.

Повнiстю погоджуюся з твоїм новим духовним батьком (О! Шо?). Завоювання – ось що вабить чоловiкiв i жiнок. Але така потреба самоствердження – теж якась болячка внутрiшня, задавнена, психологiчна.

Хоча для мене iнтим нiколи не був домiнантою у стосунках iз жiнками. Секс просто засвiдчував, що жiнка менi вiддалася. Тобто вiддала себе повнiстю. Перейшла через межу, найостаннiший бар'єр. Тому пiсля любощiв нема таємниць. I зi своїми жiнками я мiг говорити абсолютно про все. Вони ставали цiкавими, живими. Тобто це було пiзнання життя очима iнших людей, якi тобi довiрилися. Це як на сеансi у психолога.

Цiлую тебе, жабенятко, всюди! Чомусь згадав, яка ти була в лiкарнi – вся у крапочках. А я тебе любив i таку…

Твiй Ало-Ало-Алоїз.

2.12

У тебе вийде з ладу комп'ютер. Це дуже засмутить, адже комп – це нiби ти сама. Це твої думки. Бо весь час, коли гулятимеш або читатимеш, вiдточуватимеш свої розмiрковуваня, найважливiшi з яких записуватимеш у папку «Думки». А тут враз – i все! Ти не зможеш писати, бо оте шалене гудiння не даватиме змоги зосередитися.

Через годину ти все ж вирiшиш звернутися до «гастфатера».

– Томасе! – промовиш ти, зайшовши до його кабiнету. – Ти можеш подивитися мiй комп?

– З ним усе гаразд! – вiдповiсть той, занурений у свої ноти. – Iди працюй.

I далi щось награватиме, нiби це не ти до нього пiдiйшла, а муза.

– Але ж Томасе! Вiн гуде, як трактор! Вiн зламався!

– Так? Ну гаразд, я гляну, – худий i жилавий нiмець не хотячи встане i поплентається за тобою, наспiвуючи щойно написане:

– О Гот, вiр дагкен дiр! Майн Гот! Майн Гот! Майн Гот: (О Боже, ми дякуємо тобi! Мiй Боже! Мiй Боже! Мiй Боже…)

Ви спуститеся у твою пiдвальну кiмнату. Томас, все ще мугикаючи «Майн Гот, Майн Гот», прислухатиметься до гудiння.

– Справдi, щось вiн пiдозрiло гуде, – скаже вiн, присiвши бiля системного блоку. – Знаєш, у юностi я ремонтував радiо, так що в технiцi розбираюся.

I зробивши серйозний вираз обличчя, щосили двiчi гепне по металевiй коробцi. Комп нарештi занiмiє, i ти довго смiятимешся вiд душi.

Виходить, що нiмцi такi самі, як i ми?

Далi, щаслива, сядеш працювати. Знайдеш у електроннiй скриньцi листа, в якому Маша з Петербурга розповiдатиме про закiнчення вчорашньої вечiрки в кельнському кафе «Острiв»: «рускiє» побили випадкових нiмцiв! Ха-ха!

Ти знiяковiєш, але це не виведе тебе з рiвноваги. Увечерi пiдеш гуляти. Тобi подобатиметься ходити маленькими закрученими вуличками й спостерiгати за життям. Падатиме чи не перший снiг у сiчнi. Ти йтимеш без мети. I раптом зловиш себе на думцi, що спiваєш. I не просто мугичеш собi пiд нiс, а спiваєш голосно!

I вiд усвiдомлення свого щастя тобi стане ще радiснiше. Ти захочеш подiлитися своєю радiстю. Ти йтимеш, весь час усмiхаючись. Це так класно: просто йти i усмiхатися. Люди величезного мiста, де всi звикли не помiчати одне одного, усмiхатимуться тобi у вiдповiдь.

Незнайомi хлопцi пiдiйдуть i запропонують пиво. Ти усмiхатимешся-усмiхатимешся-усмiхатимешся. I навiть якщо на твоєму обличчi не буде усмiшки, ти все одно усмiхатимешся, бо щастя житиме не на обличчi. Воно оселиться глибоко в тобi.

Бо щастя – це i є звичайний стан людини. I народилися ми бути щасливими. Але люди кажуть: «Привiт. Як справи?». I вони нiчого не хочуть чути у вiдповiдь. Цi кiлька слiв потрiбнi лише для того, аби уникнути справжнього контакту! Люди перестали дивитися у вiчi! Вони не тримаються за руки.

Коли ви востаннє тримали за руку свого чоловiка чи дружину? Коли востаннє цiлували його чи її на прощання? Коли вiдчували енергетику одне одного?

Чому, коли ти ранiше плакала, то це було так боляче? Бо ти плакала вiд душi! Чому ж ти не могла бути щасливою вiд душi?

Коли ти йтимеш щаслива, щаслива по-спражньому, люди це вiдчуватимуть.

Хiба в тебе ранiше не було такого, що ти, зустрiвши на дорозi насуплену i злу людину, сама ставала сердитою i замкнутою?

Тепер ти сама заразила цих холодних людей теплом. А якби цiєю вулицею пройшовся з десяток щасливих сердець?

Падатиме снiг. Ти побачиш темношкiру дiвчинку, яка сидiтиме на лавицi й плакатиме. Пiдiйдеш до неї.

– Привiт, – скажеш ти. – Що трапилося?

Вона подивиться на тебе з недовiрою i присуне сумку ближче.

– Що сталося? – знову запитаєш ти.

Вона думатиме, думатиме, доки не вловить тепле коливання твого радiсного серця.

– Я просто вперше бачу снiг. I я – щаслива.

– Чому ж ти плачеш? Я думала, тебе хтось образив.

– Нi…

– Тодi давай смiятися? Давай радiти разом!

– Давай! – схопиться вона на ноги, i, забувши про свою сумку, гаманець, грошi, вiзьме тебе за руку й ви, смiючись, побiжите бавитися з дiтлахами у снiжки.

Бо для чого щасливiй людинi грошi?

3.12

Батько вранцi поїхав чи не у перше своє вiдрядження. Мати збирається на роботу, щось наспiвуючи. Хлопцi майструють шпакiвню.

– Можна i менi з вами? – скаче бiля них дiвчинка.

– Нi! – вiдповiдає середущий. – Це я придумав, тож я й буду робити. А вiн менi тiльки допомагає.

– Ну добре, – чи не вперше не ображається дiвчинка. I тут же звертається до старшого брата. – А можна менi погратися з маленькими зайчиками?

– Можна! Тiльки зайчиху не чiпай, бо може вкусити.

– Добре! – бiжить мала до клiтки. Там сидить її нова радiсть. Троє маленьких зайченят. Вони сiрi, майже голубi. Їй подобається тримати їх у руках, бо вони такi пухнастi, м'якенькi, теплi й милi. Тiльки батько не дозволяє цього робити, бо каже, що пiсля зайчиха може їх з'їсти!

Вона сидить бiля клiтки, тримаючи на колiнах зайченя. Мати бере велосипед. Побачивши, що мала грається iз зайчиками, вона вперше цього не заборонила.

– Граєшся? – запитала вона.

– Ага… – насторожено вiдповiла дiвчинка, чекаючи, що зараз їй накажуть повернути вухастого до клiтки.

Але мати змовчала.

– Бувай, дитинко! – каже вона на прощання.

– Па-па.

Загравшись, дiвчинка забула нагодувати песика, якого вчора їм подарувала сусiдка. Коли тьотя Марiя його принесла, батько одразу вiдмовив:

– Нi! Нам не потрiбен дворовий пес.

Але дiвчинка взяла на руки цуценя i поцiлувала його в мордочку.

– Який гарненький… – тихо проказала вона до сусiдки.

– Бачите, дитинi сподобався. Вiзьмiть його! – наполягала сусiдка.

– А як його звати? – запитала дiвчинка, пестячи його на руках.

– Бобик.

Бобик тим часом вiд задоволення заскавучав, помочився на дiвчинку i, позiхнувши, заснув.

– Бачиш, вiн тебе вже полюбив, – правила далi сусiдка.

Батько насупився:

– Ну гаразд! Хай залишається.

Мабуть, йому було соромно вiдмовляти знайомiй.

Дiвчинка пiдхопилася, поклала зайченя у клiтку й побiгла наливати в миску молочко. Але коли вона вже стояла бiля будки, то серце болiсно тьохнуло: вона ж сьогоднi не бачила Бобика!

– Бобику, їсти! Бобику! – покликала вона.

Але нiде нi звуку. Хлопцi пiдозрiло-хитро спостерiгали за нею.

– Бобику! Бобику! – кликала дiвчинка, а в голосi вже з'явився розпач. Вона iнтуїтивно зрозумiла, що трапилося.

– Де Бобик? Ви же знаєте, де вiн! – випитувала вона у хлопцiв.

– Може, утiк! А може, ти йому набридла. Або не сподобалася, – скалив зуби середущий.

– Я не знаю, – сумно промовив старший.

– Нi, ви знаєте! – наполягала дiвчинка. – Ви його втопили! Вам тато наказав! Я знаю, що ви його втопили!

– Я його не топив! – озвався старший.

– Я теж. Що менi – нiчого робити? Тiльки твого Бобика топити? Треба було за ним гледiти! А не спати так довго.

– Його забрав тато, щоб викинути? – вона побiгла на город, до каналу. Але нiяких слiдiв не знайшла.

Сльози – це коли вiд тебе пiдло забирають те, що ти любиш.

Згодом до неї пiдiйшов старший.

– Досить рюмсати! Йдеш з нами горох красти?

– Куди?

– На ферму!

– А хто ще йде?

– Наташа, Вова, Таня i Чiта. Брат i я. Ну й ти, якщо хочеш. Хоч ти ще дуже мала, але ми тебе вiзьмемо. Я їх попрошу. Ну що – йдеш?

– Я не знаю. А якщо зловлять?

– Не зловлять!

– А якщо спiймають, то татовi розкажуть. Або мамi. Нi, я не йду.

– Ну що – йде? – крикнув з двору середущий.

– Нi! Боїться!

– Ти її умов, бо вона розтриндить матерi.

– Та я вмовляю, але вона не хоче.

– Ти що – боягузка? – знайшов слабинку середущий.

– Нi! – вiдповiла.

– Тодi ходи з нами!

– Добре!

– Бачиш, як iз нею слiд розмовляти? – реготнув середущий.

Через годину вони успiшно перебралися на другий берег каналу. А ще через кiлька хвилин так само успiшно були спiйманi сторожем. Той впiзнав дiвчинку, яка тiкала останньою, адже була значно молодшою за всiх.

– Чекай-но-чекай! – погрожував вiн, махаючи рушницею. – Зараз же зателефоную твоїй матерi i все розповiм! Як тобi не ганьба.

Дiвчинка тiкала, голосно ревучи. Коли пiдбiгла до каналу, то не стала шукати мiлкого мiсця, а одразу плигнула у воду. I вона накрила її всю. Отямилася вже на березi, лежачи на холоднiй осiннiй травi. Над нею схилилися переляканi обличчя дiтлахiв.

– О! Очуняла! – крикнув хтось.

– Ходiмо додому, – взяла її за руку сусiдська дiвчинка, допомагаючи пiдвестися.

– А де мiй горох? – запитала мала.

– У водi. Ти ж випустила кульок, коли тонула.

– Але я без нього додому не пiду!… Всi принесуть горох, лише я – нi.

– Але ж ми його вже не витягнемо.

– Ну то йдiть додому, я сама!

– Ти що – здурiла? Ти ж уся мокра!

Пiднялася. Пiшла. Дорогою додому охопив страх. А якщо справдi сторож скаже матерi, або, не приведи Господи, батьковi? Що тодi?

– Гляди, – каже середущий брат вже на подвiр'ї, – аби не зiзналась матерi, що ми горох крали.

– Добре… Тiльки ж у мене платтячко мокре.

– А ти посуши.

– А як?

– Не знаю. Придумай щось. Не дай Боже, мати помiтить – дiстанеш вiд мене.

Вона розклала на подвiр'ї вогонь, роздяглася до трусикiв. На витягненiй руцi тримає голубу сукенку. Матерiал цупкий, тому не легко буде його висушити. Коли вогонь почав пекти, вона додумалася почепити сукню на палицю. Стояла, замислено спостерiгаючи за вогнем, аж доки не помiтила жовтi плями на голубiй матерiї. I аж онiмiла з переляку: «Що тепер скаже мама?»

Саме в цю мить надходить мати…