Текст книги "Твоя дитинка"

Автор книги: Ірися Ликович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 10 страниц)

3.3

Вона сидить з усiма на кухнi. Мовчать. Бо що сказати, коли присутнiй батько? Вони бояться вимовити бодай слово, аби не бути виставленим на посмiховисько. Навiть мати стулила ледь блiдi вуста. Багатостраждальна мама. Усiх любляча. Скорботна.

Вона мовчки розкладала тарiлки. Нiмуючи подавала їжу. I тiльки батько усмiхався сам до себе: ось який я всемогутнiй! Без мого дозволу нiхто навiть не пискне.

Їдять мовчки, наче чужi. Старший хлопчик неприязно зиркає на дiвчинку i показує язика. Це, щоб вона захникала. Тодi батько обов'язково нагримає. Можна буде тихцем посмiятися. Cтрах за себе не навчив цих дiтей згуртовуватися, стояти одне за одного. Кожний боявся за себе.

Хлопчик усе дражниться язиком, i мала таки запхинькала вiд образи.

– Хiба я тобi не казав, що за столом сидять мовчки? Хiба ти не така, як усi? Ану заткнись!

Мала давилася гречкою, зрошеною сльозами, а хлопчик щасливо посмiхався. Вiд прикростi дитина зарюмсала ще бiльше.

– Геть звiдси! – заволав батько. – Показуватимеш свiй характер в iншому мiсцi.

– Але вона ще не доїла, – несмiливо пробувала захистити вселюбляча мати.

Та щаслива дiвчинка, що її нарештi «вiдпустили», вже хутко кинулася до дверей. Батько зрозумiв це. I йому здалося покарання замалим.

– Стiй! – рiшуче наказав вiн. – Сидiтимеш тут. Але щоб навiть не думала доторкатися до гречки.

Та вона й не хотiла їсти. Хiба можна ковтати власнi сльози?

Усi принишкли. Нiхто не виявляв спiвчуття: боялися навiть жестом проявити емоцiї. Iнакше:

– Ти що – жалiєш її?

Або:

– Чого зуби сушиш? З неї смiєшся?

Будь-яка поведiнка могла викликати в батька найнесподiванiшу реакцiю.

Вiн мiг сказати:

– Правильно! Посмiйся з неї! Смiйся ще! Сильнiше регочи! Аби знала, як за столом поводитися.

А мiг утнути протилежне:

– Чого iржеш, як кiнь? Диви, аби зуби не збирав…

Нарештi батько вийшов у коридор i донька благально глянула на матiр:

– Мамо, можна я пiду?

– Цить! Чого мене питаєш? Сама знаєш, що зась, доки батько не вiдпустив. Помовч краще. А то зараз почує. Дiстанеться i тобi, i менi.

– Але я не хочу тут сидiти! Я ж i так не маю права їсти.

– Потерпи, дитино. Буде легше всiм.

На кухню зайшла бабуся, батькова мати. Зиркнувши на переляканi обличчя, запитала:

– А де кат?

Хлопцi перезирнулися.

– У коридорi! – випалив середущий.

– А ти, дитино, чого не їси?

– Їй не можна, – тихо вiдповiв за неї старший.

4.3

Вони ночують у рiзних кiмнатах. Час вiд часу ображений чоловiк пiдходить до скляних дверей i нiби випадково зазирає до неї. Вона буцiмто не звертає на нього уваги. Вiн пише думки в потаємний блокнот i вiджимається вiд пiдлоги. А потiм шукає їжачка, якого вони вчора знайшли у лiтньому саду i занесли до хати.

Але їжачка нема, вiн утiк. Алоїз сумно походжає по кiмнатi.

«Як вона могла це зробити? – думає вiн. – Як? Цiлуватися на моїх очах iз тим… тим… дебiлом!»

Ревнивець згадує, як знайомi нiяково опускали очi, коли зустрiчали його спантеличений погляд. Вони не знаходили слiв. А вiн не мав слiв для неї. Адже знав її всього кiлька тижнiв. Але його почуття були нiжними i щирими. Але нi! Це не та Нiна, яку вiн уперше запросив на пиво. Це якесь курвеня з дитячим обличчям.

«Що робити?!» – обступали невтiшнi думки…

– Я за мiнералкою, – каже вiн ображено i вiдчиняє дверi.

– Угу, – незворушно вiдповiдає дiвчина. I позiхнувши, вiдвертається до облупленої стiни.

– Ти не хочеш менi нiчого сказати? – запитує вiн.

– Нi. Я хочу спати.

– Можна бiля тебе?

Мовчанка.

Чоловiк лягає бiля коханої i огортає своєю великою рукою її пiддатливе м'яке тiло. Пестунка нерухомо лежить, вдаючи сонну.

У душi Алоїз кипить з її впертостi. Тому хоче, щоб маленька артистка промовила бодай слово, щоб як-небудь захотiла виправдатися. Але це чортеня не здатне вiдчувати свою провину. Воно буде звинувачувати всiх, лише не себе.

– Не хочеш менi щось пояснити, попросити вибачення?

– Для чого? – таке враження, що Нiна тiльки й чекала, коли вiн заговорить. – Адже ти сам мене спровокував.

– Чим?!

– Ти ж сам запропонував!

– А може, я лише випробовував твою вiрнiсть?

– Та не потрiбно мене випробовувати! Наступного разу будеш розумнiшим! – її личко сяє, бо дiвчина розумiє, що коханий усе майже вибачив. Тому повертається до нього й цiлує в обличчя.

Алоїз усмiхається, загрiбає її в обiйми, заплющує очi i через кiлька хвилин вже спокiйно i глибоко дихає…

Вона ж легенько погладжує його долоню, аби краще спалося. I тихенько мугиче щойно вигадану колискову.

1.4

Гутен таг, майне лiбе фройлян!

Золота моя, я радий, що ти освоюєшся.

Менi вже трохи краще. Якщо наше кохання переможе цю розлуку, то воно переможе ВСЕ!!!

Пиши менi, коли матимеш вiльну хвилинку. Тодi не вiдчуватимеш себе самотньою.

P. S. Моє серце нинi в Нiмеччинi. Знаєш, як це жити без серця?

Твоя українська половинка.

2.4

Надворi – злива. Тобi на гадку спаде порiвняння: мов стiна.

Ти дивитимешся на почорнiлi вiд води дерева, якi видно з вiкна твоєї гарної, впорядкованої кiмнати. «Маленька в'язниця» – називає її хтось тобi рiдний.

I єдине, що ти у нiй не зможеш осягнути – це час. Ти житимеш поза ним. Ти спiлкуватимешся з кимось через Інтернет, але час буде втраченим. Бо ти спiлкуватимешся зi своїм минулим у теперiшньому часi.

Дiтки спатимуть пiсля легкого iгрового дня.

У нiмцiв усе пiдпорядковується часовi, i вони намагатимуться нав'язати його й тобi.

У коридорi висiтиме план на тиждень, мiсяць, рiк. I ви всi будете змушенi вписувати туди себе навiть на 12 мiсяцiв наперед!

Але як тодi перемогти час? Як стати незалежною вiд нього, коли тебе втискають у його рамки?

Ти не пiдеш гуляти мiстом. Бо що таке мандрiвка ним, навiть неймовiрно цiкавим, у порiвняннi з твоєю ДУШЕЮ? Що таке подорож вулицями, нехай i такими стерильно вилизаними, коли перед тобою вiдкривається ДОРОГА ДО СЕБЕ? I ти пiдеш нею. Зрозумiвши, що в тобi є бiльше вражень, темних куточкiв i забутих облич, нiж у цiлiй країнi.

Падатиме густий проливний дощ.

Опускатиметься стiною на твої тендiтнi дiвочi плечi, але вiн не впливатиме на тебе. Бо що тобi дощ, що тобi шторм, про який триндять по радiо два днi (чи придiляли б йому таку увагу в Українi?), коли ти сама собi – i шторм, i сонце. Ти робиш настрiй, а не вiн тебе.

Прокинуться дiтки. Вони запитають у мами, чи можна їм дивитися телевiзор. Вона, заглянувши в план, вiдповiсть:

– Юдiт i Дебора – так. А ти – нi. Ти вже дивився цього тижня аж двi години.

Малий заллється сльозами i тобi стане його шкода, бо ти знову не розумiтимеш їхньої нiмецької логiки.

Дiвчатка дивитимуться мультики, а малий стоятиме за скляними дверима i жалiсливо i голосно плакатиме…

Але план є план. Так думає його мама. Так думають дiвчатка. Так зрештою думає i малий. А плаче, бо йому прикро. Вiн, мабуть, не сiв би перед телевiзором, коли б його навiть упустили. Бо порядок – є порядок!

3.4

Густий проливний дощ валив стiною на серце.

Вона йшла додому зi школи. Її нiхто не зустрiчав на дорозi. Її нiхто не чекав бiля ворiт. I нiхто не пiдiгрiв обiд.

Мама була на роботi.

На вулицi ще день. Клоун спав. Його нiчних обрисiв ще не можна було розгледiти.

У тiй кiмнатi, де було найменше вiкно – завжди темно i лячно. Школярочка нiколи не могла там довго залишатися, коли нiкого не було вдома. Дiвча не мало мужностi довго залишатися навiть у хатi. Страх завжди малював в її уявi свої химери. Старанно розкидав їх по кутках, мовби запрошуючи до гри в «жахи». А видива тiльки те й робили, що чатували на неї. Вiдчинити дверi й зайти до iншої кiмнати було надзвичайно важко, докладаючи надзусилля. У таких випадках вона краще залишалася на дворi. Сидiла на схiдцях. Бавилася з кiшкою чи псом. Це якщо нiкого не було вдома. Бо коли вдома хтось був, окрiм мами, то хiба їй би таке дозволили?

– Марш до кiмнати!

Або:

– Марш допомагати матерi!

Або:

– Ану, чи додумаєшся погодувати кота?! (собаку, курей, качок, телят… Будь-кого, тiльки аби зайняти роботою. Аби вивищитися за рахунок iншого. Реалiзувати прагнення власної значущостi.)

У цiй хатi нiхто не мав права сидiти, склавши руки. Усi мали бути зайнятими, навiть якщо створювали видимiсть роботи. Дiвчинка пiдмiтала схiдцi, двiр, вулицю десятки разiв на день. Бо якщо її побачили без дiла, то одразу сiкалися:

– А чому це ти, лiнюхо, розсiлася? Хiба не бачиш, що схiдцi (двiр, вулиця) неметенi? Що хата брудна? Що одна-єдина тарiлочка не помита? Що кури вже десять хвилин, як не їли?! Не сип їм так багато, хiба не чуєш? Ти що – глуха? Не сип їм, вони ж десять хвилин тому їли! Просто трошки понови, просто пройдись бiля них iз мискою, нагадай їм про їжу! Чому ти їм так мало сиплеш? Шкодуєш, чи що? Хай курочки їдять. Хай жирнiють, ти ж потiм будеш їх їсти. Хто ж, окрiм тебе, такої маленької, такої худенької, їстиме куряче м'ясо? Дивися, скiльки розсипала зерна! Аж два зернятка бiля миски! Тепер позбирай, бо кури в нас слiпi i можуть не побачити, а горобцi з'їдять.

Коли нiкого не було вдома, вона любила ловити горобцiв. Робити для них пастку, потiм сидiти, вичiкуючи. Дiвча не спiймало ще жодної пташки. Але мрiяло її мати. Бодай одну, ту, з якою б можна побавитися, нагодувати її, залишити в кiмнатi бодай на нiч.

Бо ночi бувають дуже довгими. А дощi – густими, проливними i стiноподiбними.

Її однокласницi, тодi коли вона пiдмiтала все, що можна пiдмести, дивилися «Санчо Панду». Маленька трудiвниця так любила слухати в школi, як дiти обговорюють цей мультик. Навiть уявляла собi всiх героїв, нi разу їх не бачивши. Вона пiзнала б їхнi голоси, нiколи їх не чувши, бо носила в собi свiй малесенький свiт самотностi…

Увечерi, якщо вдома було спокiйно, вона читала. В її кiмнатi не було вимикача, лише в коридорi. Тому, коли батько проходив поруч, то обов'язково свiтло вимикав. Тодi не залишалося нiчого, окрiм розмов iз клоуном…

4.4

Нiна готується на роботу: мугикаючи пiсеньку, пiдфарбовувала хитрi оченята. Вона це робить уперше за останнi кiлька мiсяцiв. Дiвчина усмiхається своєму вiдображенню i бiжить взувати чобiтки…

– Гей, мавпеня, ану дуй сюди! – кричить Алоїз iз лiжка.

Вона сердито пiдходить до нього. Мовляв, чого тобi знову?

– А поцiлувати мене на прощання?

Дiвчина схиляється, аби чмокнути його в носик, але напiвсонний коханий помiчає її нафарбованi губки.

– Ану-ану, покажися… Ти що – губи нафарбувала?

– А що, менi не можна? Коли ми тiльки познайомилися, я завжди їх пiдмальовувала! Навiть носила накладнi нiгтi!

– Бо ти була сучкою!

– Якщо й була, то що? Хiба тодi не вона тобi сподобалася?

– Ти була сучкою, – повторює вiн насуплено. – Хотiла дико кохатися! Я, мабуть, нiколи не зможу цього забути!

– Ну все, злюко, я побiгла на роботу.

– Стривай! Ану глянь на мене своїми пiдступними оченятами! Що ти червонiєш, га? У чому рiч?

– Та що ти причепився? Пусти, я зараз плакатиму… Аааааааааааааааааа…

– Поплач-поплач… Тобi не зашкодить.

– Пусти мою руку, ааааааааааааа…, – хникає.

– Ти що – когось маєш?

– Ти дурень? У тебе знову починається параноя?

– Ну i чому ми не вiдповiдаємо на запитання? Чому червонiємо? Чому ховаємо погляд? Такi всi нафарбованi… Спiваємо перед дзеркалом, взуваємо високi чобiтки, коротку спiдничку… Сучка прокинулась, так? Тiчка починається? Я що – кохаюся з тобою мало? Тiльки день i нiч це й роблю! Тобi мене замало?

– Пустииииииииииииииии… ааааааааааа… Дурень дурний!

– Ану подивись менi в очi, якщо це все не так! Тобi що – емоцiй не вистачає, вражень?

– Поцiлуй мене…

– Нi, вiдповiдай!

– У мене нiкого немає, крiм тебе.

– Давно?

– Пiвроку.

– Ти брешеш.

– Не брешу. Чесно.

– Чому ж ти сьогоднi раптом намалювалася?

– Пустииииииииииии! Менiiiiiiiiiii на робоооооооотуууу!

– Ти вже й так запiзнилася! Давай, давай! Ти менi подобаєшся заплаканою! До речi, ти розкiшна у цих чобiтках.

– Чекай, я напишу СМС, нехай мене хтось пiдмiнить.

– Потiм напишеш. Ти мене кохаєш?

– А кого я ще можу кохаааааааатииииииии?

– Хто тебе знає, брехуху!

– Дурееень дурниииий!

– Якого ти так любиш.

– Ти в цьому впевнений?

– Ну принаймнi, якого так хочеш.

– Зараз не хочу!

– Хiба? А що це на моїй долонi таке мокре? Що це, мавпочко моя брехлива?…

1.5

Привiт, мавпеня!

Бачиш, яка ти? Я тобi – про кохання, а ти менi – про собори, iнтерв'ю, нiмецьких хлопцiв та їжу. Вiдчуваєш рiзницю? Ти живеш зовнiшнiм, а я – внутрiшнiм. Але не бай! Якось то воно буде.

Про рудого нiмецького хлопця дуже цiкаво. Що ти хочеш менi цим сказати? Ти хотiла мене заспокоїти? Оригiнальний спосiб. Це таке, якби я тобi почав писати про дiвчат. Цiкаво було б побачити твоє личко з хитрющими оченятами, якби я сказав, що мене дiвки на вулицi перестрiвають? Будь розумною! Навiщо тобi нiмцi?

За фотки дякую. Кiмнатка в тебе кльова. Як маленька тюрма. А лiжко розкладається? Де я тебе буду ДЕРТИ?!

Надсилай ще.

Твiй Алоїз.

P.S. До речi, ти менi сьогоднi снилася.

2.5

Ти вiдвiдуватимеш мовнi курси. Спостерiгатимеш за iноземцями-одногрупниками. Намагатимешся з'ясувати, хто для чого вивчає мову. Праворуч сидiтиме китаянка Джоко, лiворуч – бразилiйка, iменi якої ти так i не зумiєш вимовити.

Уперше ти зайдеш в аудиторiю, де пануватиме повна тиша.

– Гей, народе, – скажеш ти через кiлька хвилин, – давайте знайомитися! Давайте про щось балакати.

Вони тiльки нiяково знизуватимуть плечима.

– Що таке? Чому ви всi мовчите? – знову запитаєш.

– Ми вже пробували, та нiчого не виходить – вiдповiсть майже на мигах японець Пiнк.

– А-а-а-а-а! – розумiюче протягнеш.

Потiм гулятимеш мiстом iз дiвчиною з Казахстану. Вiдвiдаєш блошиний ринок. Побачиш перший у своєму життi хмарочос. Першого гея. Першого трансвестита. Перший пам'ятник нетрадицiйнiй орiєнтацiї.

Дiзнаєшся, що авiаквиток iз Мюнхена до Берлiна можна придбати всього за один цент!

Але тебе це не вразить.

Вузькоокий Пiнк чомусь здаватиметься тобi кумедним у своєму незнаннi мови. Iталiєць Александр – молодий спiвак оригiнальної зовнiшностi – крадькома зиркатиме на тебе. Ти вiдзначиш, що в нього модна зачiска i дурна нiмецька звичка пiсля кожної фрази вставляти «но-о-о-о-и-и-и» з питальною iнтонацiєю. Вiн поїдатиме тебе очима, але ти байдуже дивитимешся крiзь нього, час вiд часу позiхаючи.

Бо що таке чоловiки, коли ти носиш у собi всiх чоловiкiв, жiнок i трансвеститiв разом узятих!

Увечерi ти не знати чому пiдеш до бару, де збираються «голубi». Розглядатимеш їх, посмiхаючись, просячи у них зрештою запальничку, щоб когось розговорити. Але тобi дуже ввiчливо принесуть сiрники на пiдносi й попросять бiльше нiкого не зачiпати. Бо ти тут – єдина дiвчина. Єдина натуральна жiнка. Iншi ними просто себе вiдчувають.

I ти дивуватимешся з людей, якi збираються для того, щоб вiдчути себе тим, ким хочуть бути насправдi. Вони намагаються будь-яким способом скинути з себе тягар виховання!

3.5

Вона спала недовго. Знову цей клятий сон! Знову – жах! I коли вже вiн скiнчиться?

На думку спала хороша iдея – втекти з дому. О, як би цьому здивувалися батьки! «Невже в нас погано?», – думали б вони.

Але втекти з дому – все одно радiсна думка. Принаймнi є про що думати затяжними вечорами.

Тодi виникло запитання – куди i як? Вiдповiдь знайшлася сама собою. В газетi «Кримiнал» з'явилася стаття про малолiтнiх повiй. Йшлося про тринадцятирiчне дiвча, яке розповiдало про свiй сумний життєвий досвiд: приблизно сiм партнерiв на день; ночi, проведенi на вокзалi; душ – раз на два-три тижнi; переслiдування мiлiцiї i, як приз за приниження, – майже сотня гривень на день i купа солодощiв!

«Та це ж цiле царство! – думала дiвчинка. – Але як я робитиму те, чого нiколи не робила? А якщо я якась не така?»

Це сумна iсторiя про маленьку дiвчинку, яка завжди гралася сама. I завдяки цьому дуже рано навчилася аналiзувати i фантазувати водночас. Одного разу, коли їй було всього шiсть рокiв, вона знайшла в шафi батькiв порножурнал. Коли нiкого не було вдома, вона носила його на вулицю сусiдським дiтям. Аж доки їй вистачило розуму показати його власному дiдиковi й чужому дядьковi, якi разом на лавицi пили з пляшок тепле пиво. Тi ж, ясна рiч, розповiли батьковi. Той (теж, ясна рiч) дiвчинку вiдлупцював. Але журнал вона цупила й далi багато разiв. I багато разiв була спiйманою й нещадно битою.

– Ти що, – кричав батько, – на голих баб хочеш витрiщатися? Дам я тобi голизни! От попроси матiр хай роздягнеться, та й дивись на неї, доки очi не повилазять!

Розлючений, а тому некерований, вiн у перервах мiж жорстокими екзекуцiями, такими, що вже й мовчазна мати намагалася видерти дитину, яку вiн тримав за ноги, мов кроленя, кричав щось уже несусвiтнє. Бо втратив вiд лютi навiть дар думати. Намагався вигадати щось нове, чим би можна принизити власну доньку.

Люди, котрi не люблять себе, не люблять нiкого. У них зароджується ненависть до всього особистого. Як можна любити маленьке тiло власної дитини, соромлячись свого? Чи можна розгледiти душу в синовi чи доньцi, боячись власної?

«Татко» примусив її роздягнутися i пiти в сад, де брати збирали яблука, а бабуся згрiбала пожовкле листя.

– Татку, не бийте мене, не бийте! – благала не своїм голосом. – Татку-у-у-у-у!!! Тiльки не бийте бiльше…

I зробила б будь-що, що вiн накаже. Страх був настiльки великим, що, не задумуючись нi на мить, страждалиця зняла з повнiстю посинiлих литок i сiдниць маленькi дранi штанцi i, зажовуючи слiзьми, пiшла…

Нiхто не пiдiйшов закрити голеньке тiльце вiд холодного вiтру. Нiхто не прикрив своїм фартухом те, що всi так соромляться виставляти напоказ.

А вона все йшла i йшла. I пiшла б так всiєю вулицею. Хоч селом! Тiльки, аби бiльше не хитатися вниз головою в цих великих могутнiх лапах…

Хлопцi смiялися i кидали в неї гнилими яблуками. Що їм ще залишалося? Їх змалечку вчили нiкого не жалiти. Батько часто казав їм:

– Ти гляди тiльки себе! Що таке баби? Їх трахати треба, а не любити.

Бабуся зиркнула на неї, нiби не бачачи її оголеного посинiлого тiла, запухлих очей i до смертi переляканого погляду, рота, який, здавалося, нiколи бiльше не складеться в усмiшку…

– Так їй i треба, – фiлософськи прорекла стара. – Нiчого, пореве та й перестане.

I байдуже вiдвернулася.

Вона, мабуть, сама так виховувала «екзекутора».

Коли батько пiшов на роботу, новоспечена школярочка знову потягнула журнал. Тепер це вже було зробити важче. Спочатку потрiбно було знайти ключ вiд шафи, далi мiж горою паперiв вiдшукати журнали.

Тепер бунтарка вже не виносила їх на вулицю. Навiть сама не переглядала. Що там дивитися – вона вже все знала напам'ять. Просто посидiла бiля них, порозповiдала щось своєму вигаданому спiврозмовнику, усмiхнулася i поставила все на мiсце, свiдомо надiрвавши першу сторiнку.

Коли вже зачиняла шафу, в кiмнату несподiвано заскочив середнiй брат.

– Ага, знову лiзла! – закричав вiн, давши потиличника. – Ха-ха! Ось тепер ти вiд тата дiстанеш! Будеш ще не так верещати, як тодi. Ха– ха!

«Скаже, знаю, що скаже, – думала вона. – Навiть не сумнiваюсь».

I було страх як лячно. Але вона знала, що робитиме це знову i знову. Чому їм, батькам, – можна, а їй – нi? Чому?! Тодi вона ще не знала…

4.5

Уперше Нiна назвала його так, коли вiн не на жарт образився.

– Скiлька можна тинятися ночами бозна-де i бозна в яких тупих компанiях! – не вгавав Алоїз.

– Я не тиняла-а-а-а-сяяяяяяяя! Ми сидiли в Денiя вдома. В нього мама чкурнула на сесiю.

– Звiдки я можу знати, в кого ти була. А може, ти брешеш?

Вона лежить на лiжку, нервово сопучи i час вiд часу глипаючи на хлопця, аби вловити момент для примирливого поцiлунку. Але момент не наставав. Хлопець налягає на Нiну всiєю вагою i, притиснувши колiнами руки, бере в долонi її голову.

– А тепер розповiдай правду! Чуєш? Де була?

– У-у-у Денiяааааааааа! Ми пили вино.

– Ага, вино. П'ять хвилин тому вина ще не було. Стає цiкавiше.

– Пустииииииии, дурень дурний. Боляче! Аааааааааааа! Боляче, не розумiєш? – i вона заливається крокодилячими сльозами. Такими невинними, такими чистими, що вiн вкотре думає над тим, що оце паскудне чортеня, котре отак плаче, ось так легенько висмикуючись, не може брехати. I вiн вiдпускає її руки. А вона починає розмащувати кулачками сльози по обличчю.

Ревнивець думає, чому так скажено любить Нiнку саме тодi, коли вона плаче.

Хитрунка ж пiдiймає до нього набухле вiд слiз обличчя i, мiцно притиснувшись усiм тiлом, торкається рожевими, мов рана, губами його губ. Але так легенько, так нiжно, що вiн не може не вiдповiсти на її дотик своїм чоловiчим владним цiлунком.

– Заплакана брехухо, ти – моя, чи не моя?

– Чияааа яааа ще можу буууути?

– Не кричи, сiльська дiвко, ти не в себе на обiйстi, а в квартирi, де за стiною люди живуть. Лю-ди!

– Ха-ха-ха! – заливається смiхом вона. Та таким рясним, як нещодавнi сльози.

«Як я люблю її оцi перепади!», – думає щасливий коханець. А вона куйовдить його темне волосся.

– Мишко моя… – шепоче примирливо Алоїз.

– А ти – мiй маленький миш.

– Оленяточко, ти завжди називаєш мене моїми словечками. Придумай щось своє!

Вона довго вовтузиться, накриваючи себе пледом, поправляє подушку. Не можна ж так легко взяти й зiзнатися, що не знає, що вигадати.

– Ти мiй чупа-чупсик! – врештi озивається Нiна. – Бо в тебе найсолодшi на свiтi вушка i носик, i ротик, i пальчики… – перераховує вона, торкаючись до всього губами.

«Пiдлабузниця! – думає вiн. – Як вона вмiє робити приємно».