Текст книги "Твоя дитинка"

Автор книги: Ірися Ликович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)

4.9

Вони тiкають iз мiста, в якому нiхто не розумiє їхнього кохання. Де нiхто не хоче з цим миритися. Де дiвчата навiть не мають сили приховати чорну заздрiсть i вiдвертаються вiд Нiнки просто на вулицi. Де жодна дiвчина– колишня-подруга не глянула їй у вiчi. Аякже, такого кента пiдцепила!

Закоханi тiкають із мiста, де вони не можуть залишатися самi собою. Бо думка громадськостi жбурляє каменюками навiть у броньованi дверi.

Вони виходять із потяга i йдуть. Знову. Таке враження, нiби їхнiй роман – одна велика подорож. А може, це так i є? Одна незбагненно-довга подорож двох самотнiх сердець? Таких схожих i таких рiзних.

Вони не вiрять одне одному до кiнця. Бо вiн занадто добре знає себе, а вона – себе.

Стомлена пара крокує вже годину. Нiна щебече, бiгаючи навколо нього, мов дике козеня. Алоїз увесь час усмiхається або розповiдає про забуте Богом село, куди їх занесла нелегка. Їй стає нудно слухати цю «полiтiнформацiю». Нiна починає дути губки.

Коли вони звертають на стежку, iз зеленої гущавини вилiтають ґедзi.

Нiна носиться, як навiжена, аби, не приведи Господи, жодна мерзота на неї не сiла. Алоїз голосно смiється, бо ж ґедзi сiдають на тих, хто бiгає!

Вона плаче, що цi клятi кровопивцi…що вона так не може… що зараз же повернеться додому…

Дiвчина знiмає маєчку i вимахує нею, як дикунка. Вiн продовжує реготати з її танцiв… Смiхунка помiчає струмок, в якому вода не сягає й колiна. Їй конче потрiбно помитися. Бо ж ґедзi летять на пiт!

– Гаразд, – каже розважливий Алоїз. -Тiльки недовго, бо я тебе, жабеня, знаю. А нам ще йти i йти!

А сам поглядом обстежує мiсцевiсть…

Вона присiдає над водою i навiть не думаючи зваблювати його, знiмає шортики. Так i миється бiля струмочка.

– Мавпо, ти не думаєш, що тут можуть бути люди? – намагається вiн прикрити її тiлом, аби не видно було з дороги.

– А що менi люди? Я тут нiкого не знаю. Хай дивляться на здоров'я!

– Тебе що – вставляє, коли на тебе п'яляться? То давай, вигинайся! Що слабо? – знає вiн, як її зачепити.

– Ха! Менi слабо?

Вiн любив її за цей характер. Любив за дикiсть, яку вона пробуджувала в ньому.

Вона стала для нього чимось новим, непiзнаним. Тому пiсля стiлькох жiнок обрав її. Бо коли єднався з нею, все в ньому сягало гармонiї. Це було свято душi i тiла. Вiн був для неї тим, ким i мав бути. Первiсний завойовник, що гнався за жiнками, аби зробити їх на кiлька хвилин своїми, проростав у ньому аж до пiдсвiдомостi. I тодi вiн ставав своїм диким предком.

Дорогою, повз яку тягнеться стежка, проїжджає вантажiвка. Водiй бачить бiля струмка голу дiвчину. I проїжджає, щоб через двi хвилини повернутися. Пустунка ж тiльки смiється. Насуплений Алоїз, спостерiгаючи цю сцену, просто шаленiє.

– Ти що – здурiла? – затуляє її вiд дороги.

Водiй, побачивши поруч мiцного тiлоохоронця, їде своєю дорогою.

Нiнка ж i далi смiється:

– А що тут такого? Я його не знаю. Ха-ха!

– Тiльки не забувай, що тут можуть знати мене! – лютує Алоїз.

– Чого ти на-а-а мене-е-е-е кри-и-чи-иш? – вона одразу пхинькає. – Уже навiть прикольнутися не можна-а-а-а-а? Ти тiльки те й робиш, що постiйно мене повчаєш! Я не хочу з тобою йти в це дурне село! Я хочу додому! Не пiдходь до мене! Не торкайся! А-а-а-а-а-а!

– Мишко! Заспокойся! Ти не думаєш, що у лiсi хтось може гриби збирати? А ти тут свої тiлеса виставляєш! Може, я не хочу, щоб на тебе витрiщалися?

– А я, може, хочу! Це ж моє тiло! А я не твоя власнiсть. А своя-а-а-а-а!

Вiн лагiдно усмiхається i пiдходить до неї.

Вона опускає голову, потирає кулачками очi, з яких уже полилися слiзки:

– Не цiлуй мене. I не обiма-а-а-а-й!

– Добре, жабеня, – говорить примирливо вiн, ловлячи її губи.

Алоїз торкається дiвочих грудей, набираючись вiд них сили. Вiн кладе її на траву бiля стежки. I стає небом. I всi хмари в ньому опускаються блискавками на неї. Оце i є кохання. Кохання як одна велика подорож помiж небом i землею. Коли вiн подорожує нею, в ньому прокидається клич його диких предкiв. I вiн є тим, ким був тисячi рокiв до неї. Та нiхто ранiше не допомiг йому пiзнати себе. Бо таким i є життя, ключ до якого завжди знаходиться в однiй iз людських оболонок колишнiх алюзiй.

Вони приходять у село. Журналiст шукає в записнику адресу знайомого, у котрого проситимуться на нiчлiг. Його здивуванню не має меж, коли у потрiбному дворi бачать вантажiвку, водiй якої так витрiщався на Нiнку. Алоїз iз докором дивиться на неї.

Вона тiльки смiється:

– Ото пригода!

– Дурна єси! – вiдповiдає розгнiвано вiн.

Огрядний дядько з великим животом i такою ж цiкавiстю розглядає прибульцiв.

– А я вас бачив на дорозi, – каже черевань, нiяково глипаючи на дiвчину.

Та тiльки гордо вип'ячує груди у червонiй майцi.

– I що ми робили?

Дядько здивовано зиркає на Алоїза…

Вони оселяються у старiй, покинутiй хижцi.

– Я хотiв би, щоб моє весiлля було тут, – каже хлопець. – I щоб не було жодних гостей. Тiльки я i кохана…

Дiвчина одразу кпилить губки:

А я хотiла б, щоб на моєму весiллi було багато народу. I щоб воно вiдбувалося пiд шатром…

I знову починається суперечка. Тобто, секс. Бо любощi у них майже завжди починаються пiсля примирення.

– Ми хочемо пiднятися на вершину, – каже Алоїз власнику єдиного генделика (вiн же – водiй вантажiвки).

– Звичайно, звичайно… – киває той. – Але ви самi дорогу не знайдете. Кого б з вами послати? О! Васю! – гукає вiн чоловiка, що в куточку повiльно цiдить пиво…

– Шо?

– Проведеш гостей на Плiшку?

– Та чом би й нi!

1.10

Привiт, жабко!

Нарештi у нас зима! Всю вулицю замело снiгом. Так гарно, аж настрiй полiпшився.

Нiчим таким особливим похвалитися не можу, окрiм погоди. Решта – все по-старому. Зараз пiду на базар купувати шапку й рукавицi. Бо в голову студено. А вона в мене – другий по важливостi орган.

Пам'ятаєш, як такою зимою ми гуляли стадiоном? Сидiли на заснiженiй трибунi, дивилися безлюдну рiчкову станцiю, вiдбивалися вiд безпритульних собак. А завершили подорож чаєм із бубликами у маленькому генделику. Пам'ятаєш, маленька брехухо?

Як ти умiла своїми гострими копитцями раненої ланi розтрощити сердечко сiрого горобчика! Ти умiєш робити боляче…

Цiкаво, чи люди з часом змiнюються?

Ти як гадаєш?

Зможеш змiнитися?

Цiлую тебе, мишення мишунське, жабеня жабунське, мавпеня мавпунське!

Твiй перегормонiзований Алоїз.

2.10

Ось уже кiлька тижнiв ти забиратимеш своїх маленьких найкращих друзiв зi школи-садочка, де вони гратимуться i виконуватимуть домашнє завдання. Ти йтимеш за ними кожен день iз радiстю в серцi, бо тобi приємно спостерiгати за цими маленькими веселими людьми. Тобi подобатиметься сидiти з ними за столиком i бавитися в нову гру. З оцими малими доброзичливими нiмцями. I ти вкотре замислишся над тим, чому в твоїй країнi, коли заходиш до школи – чуєш шалений галас, бачиш дiтей, якi верещать i навiть подекуди б'ються.

Ти розглядатимеш кiмнати, створенi лише для дитячих iгор, i в тебе спiватиме душа.

Дiтки гратимуть у настiльний футбол. Ти приєднуватимешся до них iз завзяттям. Тобi подобатиметься ця гра. Особливо пiд дружнiй i щирий лемент дiтей, якi цiлуватимуть тебе пiсля кожного голу. Не важливо – чийого. Ти дивуватимешся, що малеча, яка програє, радiє так само, як i та, що виграє. Жодної рiзницi. I серце твоє усмiхатиметься до цих малят: дiтей щасливих сiмей.

Але одного разу твою увагу приверне маленька Польдi.

Спочатку ти помiтиш її погляд. Вiн насторожить, бо за днi, проведенi посеред щасливих дiтей, ти навчишся спостерiгати. Адже спостереження – один iз важливих крокiв до себе. Без вивчення iнших самовивчення не буває.

Польдi попросить тебе зiграти з нею на пару в настiльний футбол. Ви гратимете проти твого вихованця Габiто, найкращого гравця на весь садок. I коли разом не зможете його обiграти, вона вигукне:

– Я так i знала! Ти пiдiграла йому!

– Чому?! – здивуєшся, намагаючись увiйти в контакт iз дiвчинкою.

– Бо ти за ним прийшла!

– Але ж це ще нiчого не значить.

– Ти хотiла, щоб виграв ВIН! А не я! Не я! – закричить у нiй прикрiсть поразки.

– Ходiмо, – прошепоче тобi твоя маленька вихованка Дебора, несучи свiй i братiв портфель.

Русява Польдi втече до спортзалу. I тобi не залишиться нiчого, як йти з малими додому. Ти захочеш попрощатися з дiвчинкою, але вона мiцно триматиме клямку дверей, не дозволяючи зайти досередини.

– Бувай, маленька Польдi! – крикнеш їй у шпарку.

Але вiдповiдi не пролунає.

Наступного дня, як завше, прийдеш за своїми маленькими зайченятами. Дебора з подружками накинуться на тебе з радiсними криками i потягнуть дивитися щойно збудовану хатинку.

– О, яка гарна! – усмiхнешся ти. – А хто її зробив?

– Ми! – гордо вигукнуть дiвчата. – Ми зробили її разом. Тобi справдi подобається?

– Так, – вiдповiси на їхнi дитячо-настирливi обiйми.

А потiм обведеш поглядом кiмнату. А де ж Польдi?

Вона гратиметься з молодою вихователькою. Ти знову звернеш увагу на невдоволений вираз дитини.

– Польдi! Ти ж не правильно граєш… – робитиме зауваження вихователька.

Мала й далi мовчки складуватиме квадратики по-своєму.

– Польдi, так не робиться. Це ж нечесно!

– Але я хочу так! – вже наполягатиме маленька настирливиця, зиркаючи своїм дивним поглядом на вчительку.

– Але ж є правила, – м'яко заперечить Рита.

– А хто їх вигадав? Ти?

– Чому я? Їх вигадав той, хто придумав цю гру.

– Тодi ця гра – погана! – насуплено пробурмоче дiвча, змiшавши на столi всi паперовi квадратики i, перестрибнувши через маленького iграшкового понi, побiжить у хатку до дiвчаток.

Через три хвилини звiдти почується плач. Ти пiдеш подивитися, що трапилося. Ображенi оченята Польдi кидатимуть на тебе злi iскри.

– Я це ненароком зробила! – прокричить вона зi сльозами. – Я не хотiла. Мене штовхнули.

Ти побачиш повний безлад у щойно зруйнованiй хатцi. Засмучених дiвчаток, якi стоятимуть i не знатимуть, що дiяти.

– Чому Польдi завжди щось ламає? – розплачеться твоя Дебора.

– Не плач, маленька… – приголубиш її i, побачивши жалiсливий погляд Польдi, зрозумiєш, що саме зараз цього не варто було робити.

Але пiзно. Польдi вже тiкатиме. Перекинувши все на своєму шляху. Нi разу не озирнувшись. Тiльки зло кинувши невiдому нiмецьку фразу.

Ти йтимеш додому зi своїми малими. Хлопчик скакатиме бiля тебе, як щасливе козеня.

– А чому Польдi така зла? – нiби ненароком запитаєш Дебору.

– Не знаю… – здвигне вона плечима. – Вона завжди така. Не вмiє гратися…

– А в неї немає мами, – промовить Габiто, мiряючи чобiтками калюжi. – I тата також.

– Так, нема, – погодиться з ним Дебора.

– А де вони? – запитаєш ти.

– Померли! – хором вiдкажуть дiти.

3.10

Незрозумiле вiдчуття помилково назвали б страхом смертi. Насправдi ж це було приховане безсилля, приреченiсть, дитяча безвихiдь…

А пiзнiше була школа. Iнша, в райцентрi. Туди її привела за руку мати. Таку невеличку невпевнену в собi дiвчинку, переповнену страхом перед iншими. I дiти це вiдчули. Вона тривалий час сидiла сама. З нею нiхто не розмовляв. Хiба що скоса глипали.

– Оце наша новенька. – Інколи вони навiть нiчого бiльше й не казали.

«Але вона якась не така…» – нiби носилося класом.

Але дiвчинка так звикла до образ та кепкувань, що досить було комусь засмiятися, як вона починала плакати.

У неї не було гарного вбрання. А мiськi дiти дуже звертали на це увагу. Iнколи їй було соромно перевзуватися в кеди на фiзкультурi, бо в неї – однi-єдинi штопанi бабою старенькi шкарпетки, якi вона кожен вечiр прала.

Мiж дiтьми дiвчинка поводилася дивно.

На перервах мовчала або щось записувала в старенький блокнот. На уроках вiдповiдала боязко.

Така невпевненiсть у собi народжується через брак любовi. Коли дитину не пригортають i не дають їй зрозумiти, що вона бажана i кохана, то як вона може поводитися iнакше? Як вона може вiдчувати себе впевненою мiж iншими?

Уперше школярка побачила справжнє чоловiче сiм'я, коли одного разу повернулась зi школи ранiше, нiж зазвичай. Брат iз сусiдом перед тим дивилися порнофiльм. Коли вона зайшла до кiмнати, там стояв сусiдський хлопець, тримаючи в руцi набубнявiлий член. Вiн показував поглядом додолу. На пiдлозi виблискували великi молочно-бiлi краплi.

– Зiтреш? – запитав спокiйно вiн.

I вона вiдповiла:

– Так.

Перед батьковим приходом брат пiдiйшов до неї впритул:

– Скажеш щось татовi, тобi – пiнкец! – ще й провiв вказiвним пальцем бiля шиї.

Вона змовчала.

Коли приходив батько, починався «допит»:

– Що ви робили вчора?

Потiм було виховання дiтей. Виявляється, старший вже три тижнi не ходить на навчання. Як це так? Хiба ми тебе цьому вчили? Хiба я не казав вам, що потрiбно вчитися? (Казав! Ще й як казав! Сидячи захмелiлий у пивницi й примушуючи дiтей стояти i слухати його п'яне белькотiння). А середнiй вкрав зi школи мiкроскоп i його продав!

Батько люто дивиться на матiр:

– Це ти в усьому винна! Не дивишся за ними! Ходиш до пiвночi бозна з ким! Бо ти – зозуля! А ви всi, – показує на хлопцiв – пiдари! Геть з мого дому! Щоб тут i духу вашого не було! А ти куди, стара? А обiд хто зварить?

Мати слухняно повертається дорiзати цибулю i моркву…

Мала ж пiд загальний шумок також намагається втекти з кухнi.

– Гей! А ти куди? – пролунав батькiв голос. – Тебе хто вiдпускав? Ану назад. Я ще з тобою не говорив.

Вона, приречено опустивши голiвку, повертається.

– А що таке?

– Що-що! Мовчи, доки тебе не спитають! Хто ти така, щоби задавати питання? У моїй хатi тiльки я маю право запитувати! А ви – всi, чуєш усi – це вже до матерi – тiльки слухати! Бо без мене ви – нiхто! Ви – нуль без палички!

Двi жiнки цього дому стоять мовчки. Одна нарiзає цибулю. Iнша не робить нiчого. Тiльки гарячково роззирається по кухнi, чим би зайняти руки, щоб зараз не нагримали за те, що нiчого не робить! Що вона – лiнива!

Хiба може дитина, якiй сотнi разiв на день товкмачать, що вона – нiщо, повiрити нiби вона таки – ЩОСЬ?

– А тепер, коли їм (це про братiв) трохи завдав перцю, треба полежати. У мене був важкий день. Я хочу поспати. Ходи, мишко, – вiн обiймає її тiєю величезною лапою, якою зазвичай лупцює. Обiймає так рiзко, що це рiвнозначно ляпасу. Її пересмикує… – Зробиш менi масаж i розкажеш казочку:

Вона не може вiдповiсти:

– Нi, я не хочу!

Або:

– Менi неприємно це робити!

Або:

– Я не можу вас торкатися!

Або:

– Я хочу до своєї кiмнати.

Вона не може нiчого. Лише пiдкоритися. I всi у цьому будинку можуть тiльки пiдкоритися. Бо вони зламанi. Зламанi бiля самої основи. З таких дiтей, якщо їх не лiкувати любов'ю, виростають наркомани, п'яницi, невдахи, заздрiсники, повiї, або такi ж самi батьки.

I вона сiдає на стiльчик бiля татка. Вiн кладе їй на колiна свою велику, треновану на материнськiм обличчi та дитячих тiльцях, руку. I донька починає її масажувати.

– Не так! – каже батько, не розплющуючи очей. – Нiжнiше. Розкажи менi казку. Про дiда Ой, знаєш?

(Вона вже її сотню разiв розповiдала).

Минає пiвгодини. Сорок хвилин. Година. Батько хропе, лежачи з напiввiдкритим ротом.

– Татку! Таточку! А можна менi вже йти? – сльози на очах вже дуже важко стримувати, бо крiзь вiдчинене вiкно з вулицi долiтає веселий дитячий смiх.

– Га? Що? Куди йти?

– Геть… – несмiло вiдповiдає… – Я вже годину розповiдаю…

– Якi геть? Я ж iще казку не дослухав!

– Але я її вже двiчi розповiла.

– Не бреши! Я її не чув!

– Чесно…

Через 20 хвилин вона не витримує i знову просить батька:

– Татку… А можна я вже пiду?

– Ти що не бачиш, що я сплю? Скiльки разiв повторювати, що мене не будити.

– А можна… менi… вже… йти? Ви ж спите…

– Хто тобi сказав, що я сплю! Знову брешеш!

Сльози котяться обличчям. Їм не можна наказати. Бо вони не бояться нiкого.

– Геть звiдси! – лається батько. – Я навчу тебе, як любити мене! I вiддай менi новi топанки, що мати купила тобi на свято.

Вона, схлипуючи, виходить. Виходить, щоб плакати двi години у своїй кiмнатi. Плакати, знаючи, що нiхто не прийде її втiшити. Нiхто не обiйме й не скаже:

– Не плач, дитинко моя. Ми тебе любимо.

Навпаки, якщо хтось зайде до кiмнати, то тiльки для того, аби вигнати її надвiр, бо що ж вона тут робить в обiдню пору? Чому не годує курей, не допомагає матерi поратися в городi, ледащо таке? Тому якщо хтось зайде, потрiбно одразу вдавати, що вона щось робить. Що вона не просто так…

4.10

Вони пiднiмаються на Плiшку. Попереду – провiдник, далi – Нiнка, гордо спираючись на знайдену палицю, а за нею – Алоїз iз донькою власника генделика. Вiн весь час про щось розпитує малу, смiється. I цього достатньо, щоб Нiна вже поводилась, як завжди у такiй ситуацiї: показово не розмовляючи з Алоїзом.

Хлопець не розумiє, що вiн зробив не так. Але те, що вiн помiтив Нiнчин стан, по ньому не скажеш. Вiн i надалi весело розмовляє з малою.

Йому подобаються Нiнчинi ревнощi й надутi губки.

Вони обоє грають у гру, назвавши її життям. Спiльним життям.

Нiнка пiднiмається, сердито гепаючи палицею.

– Мишко, тобi не важко йти? Ти не стомилася? – задирається Алоїз.

– Не важко! Менi добре, – гукає нервово вона i тихо промовляє, щоб не почули iншi. – Спитай свою нову обраницю. А мене не треба. Я не потребую твоєї уваги.

Потiм вони розкладають свої пожитки на найвищiй точцi цього гiрського району. Любуються свiтом, який простерся бiля їхнiх нiг. Мала збирає квiточки, складаючи їх у букетик. Аби потiм подарувати батькам. На її обличчi – невиннiсть i доброта. I Нiна заспокоюється.

«Вона – дiвчинка, i до чого тут взагалi вона? – думає Нiна. – Чому щоразу, коли вiн говорить не зi мною, менi хочеться плакати?»

«О, як ти мене любиш! – мiркує в цей же час Алоїз. – Якi шаленi ревнощi! Навiть до цього дитяти…»

«А може, це егоїзм? Бажання власностi?» – носиться в думках Нiни.

«Яка ти гарна, коли дуєшся», – пестить її поглядом хлопець.

А може, це вiчне порiвняння себе з iншими? Невпевненiсть у собi?

– Рiдна, ти що – знову надулася? – пiдходить вiн до неї.

– Не чiпай! Я збираю яфини!…

Вони повертаються примиреними. I вiн i вона – задоволенi.

Ночують у старенькiй хижцi, де немає навiть свiтла. У цьому селi багато порожнiх хат. Люди тiкають звiдси подалi вiд злиднiв i безвиходi.

Коханцi сплять, як завжди, мiцно обiйнявшись. Нiби боячись вiдпустити. Враз дiвчина прокидається вiд того, що Алоїз сильно її штовхає.

– Що таке, котенятко? – питає вона спросоння.

– Не можу спати, – бурчить вiн.

– Гаразд, але я можу, – смiється Нiна. – То, може, ти менi дозволиш?

– Але ж я не можу заснути через тебе!

– Через мене? Що ж я такого зробила? – вже сердиться сонливиця. Адже мало того, що розбудив серед ночi, та ще й звинувачує.

– Менi наснилося, що ти кохаєшся з iншим.

– Зайчику! – повертається до нього Нiна i легенько цiлує в плече.

Вона знає, що вiн такi цiлунки любить.

Буває, коли Нiнка нагнiвається на нього занадто сильно i потiм вдає холодну й байдужу, коли Алоїз уже не на жарт розтривожиться, вона каже, що вiн їй набрид. Тодi вiн вiдповiдає:

– А згадай, як ти вчора цiлувала мене у плече. Ти кожну нiч мене так цiлуєш. Ще й примовляєш: «Я тебе кохаю, Алоїзику».

Але сьогоднi на нього цiлунок не дiє. Вона мiцно притуляється до коханого, але Алоїз лежить нерухомо. Нiби думає про щось дуже важливе. I дiвчина знову пiрнає у сон. Але через кiлька хвилин прокидається вiд його сердитої фрази:

– Знаєш, як подумаю про твоє минуле! Як згадаю, скiльки в тебе було чоловiкiв, то аж кров менi в голову б'є! Не знаю, чи зможу тобi це вибачити.

– Рiдний, давай поговоримо про це зранку, – цiлує вона лiкоть, яким вiн її обiймає.

– Нi! Давай з'ясуємо тепер. Як думаєш, ти зможеш змiнитися? Чи будеш менi вiрною? Бо як ми житимемо разом? Ти хоч розумiєш, що ти витворяла? Розумiєш, яка в тебе була поведiнка? Та ти – сучка, ось ти хто.

Пiсля цих слiв вона вже розумiє, звiдки вiє вiтер. I їй це подобається.

– Милий, – вицiловує вона його руку, – а хочеш я тобi масаж зроблю?

– Не хочу! – насуплюється вiн.

Але вже по тому, як вiн її притис до себе, вона знає, що ще не все втрачено.

– Ну чого ти? Давай я зробою тобi масажик, а потiм ти заснеш.

– Але спочатку ти маєш вiдповiсти, чи змiнишся…

– Нi, киць, спочатку масажик…

Алоїз повертається, i вона гладить його широкi, тренованi плечi. Вона вдихає запах його сонної шкiри. I усмiхається до себе, згадуючи, як нюхає його пiжамку, коли коханий їде у вiдрядження.

– Рiдний мiй…– пестячись нашiптує вона Алоїзовi, починаючи хникати. – Як я люблю твої плечi! Як я дурiю вiд твого запаху!

– Оленяточко моє довгоноге… – обертається вiн, нiби тiльки цього й чекав. – Ходи до мене. Покажи, чого ти навчилася у тих чоловiкiв…

– Не навчилилася-а-а-а… – пхинькає вона, – ти навчив мене всь-о-о-о-му!

А далi – нестримнi пестощi з неймовiрними фантазiями. На якi здатнi тiльки такi диваки, як вони…