Текст книги "Твоя дитинка"

Автор книги: Ірися Ликович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)

4.12

Алоїз прокидається першим. Нiнка ще спить. Вона завжди довго спить у вихiднi. Зазвичай, вiн будить її ранковими любощами, а далi, востаннє поцiлувавши, йде щось писати. Вилежавшись досхочу, вона готує їсти. Кличе його до столу не словами, а обiдньою сiєстою. Поївши, вони лягають подрiмати на годинку– другу або просто лежать, розмовляючи.

Того ранку Алоїз прокидається щасливий вiд передчуття, що сьогоднi в них буде гарний день. Нiнка мiцно притискається щокою до його долонi й посопує. Вiн починає рухати пальцями, щоб привiдкрити її губи, вона ж вдячно йому посмiхається:

– Добрий ранок, поросятко. Знаєш, що менi снилося?

– Нi…

– А розповiсти?

– Тiльки пiсля французького поцiлунку, – погладжує вiн її.

– Ой, хитрун! Добре, я тобi не розповiм про нього…

– Про кого? – насторожується Алоїз.

– Про того, хто менi снився!

– Нi, розповiси! Тобi вже коханцi сняться? Я знав, що ти – така! I в якiй позi вiн тебе брав?

– Ха-ха!– регоче Нiна.

– Що тут смiшного? Давай, валяй, розповiдай про свiй сон!

– Нi, – лащиться вона, – тiльки пiсля любощiв.

– Хитрунка!

– Така, як i ти! – скаче вона по ньому. – А вiн у моєму снi був такий милий, такий симпатичний. Його звали Пiштою.

– Що ще за Пiшта? Тобi твiй колишнiй снився?

– А не скажу! Не скажу! Спочатку ти мене:

– Не буду я тебе! Тут тебе всякi пестили пiвночi, а тепер я буду…

– Ти – здурiв? – регоче вона, бо ця гра їй надзвичайно подобається. – Хто мене пiвночi?… Хiба я не бiля тебе спала?

Ха-ха!

– Як хто-хто – Пiшта!

– Ну й дурненький, – цiлує його у живiт. – Пiшта – це мiй пес!!!

– Бреши-бреши! Це ж чоловiче iм'я! У мене однокласника так звали.

– Так, розумнику мiй, нецiлований зранку.

– Та й де ти тримала того пса, коли жила в студентськiй «общазi»? Хiба що в своєму лiжку?

Її очi наливаються вологою. Ними промайнуло небо. Вона в'яне, сидячи на його пружному животi.

– Ну що – як я тебе вичислив? Соромно брехати? Га? З кого поцiлунок?

– З тебе, свинтусе дурний! I взагалi – облиш мене! Я хочу спати.

Вiн знає цей прийомчик. Коли вона каже, що хоче спати, значить – ображається.

– Ну що ти вже надулася? Це ж я маю ображатися! Трахалася цiлу нiч з Пiштою, а ще й менi про це патякаєш.

– Але Пiшта – це мiй пес. Чесно! Тiльки мiй! I нiчий бiльше! Я його знайшла, вигодувала! – iстерично схлипує Нiнка. I вiн бачить, як її очима знову проноситься небо, тiльки тепер уже з шаленою швидкiстю.

– Заспокойся, маленька. Ти ж менi нiколи не розповiдала про це… Я ж не знав… Розкажеш?

– Це було пiзно восени. Бiля смiтникiв я надибала пакунок, в якому щось пищало. Я вiдкрила його i на мене аж посипалися блохи, уявляєш? Там було цуценя. Таке кругленьке, вгодоване i ще слiпе! Я була в шоцi. А воно, вiдчувши тепло, почало шукати материнську цицьку. Уявляєш? Ну я i забрала його до себе.

– В общагу?!

– Ага! В кiмнатi, де ми жили четверо, почалася справжня вiйна.

– Уявляю…

– Але я не зважала. Цуценя мало кiлька днiв вiд народження. Його потрiбно було годувати щодвiгодини. Iнакше воно так скавучало, що збiгалися сусiди. А ще воно плакало, якщо не вiдчувало поруч мене. Тому упродовж дев'яти днiв я майже не виходила з кiмнати. Навiть на пари не ходила! А вночi воно спало зi мною на лiжку. Вiд блiх його не можна було лiкувати, бо був ще замалим, тож вони скакали i по менi. Але якби ти знав, яке ми вiдчували щастя з подругою, коли вiн розплющив очi!

Мабуть, щось подiбне вiдчуває мати, коли її дитина зводиться на нiжки. Та це набридло двом iншим спiвмешканкам i вони донесли комендантшi. Та прийшла шалено люта i почала грюкати в дверi. Я вирiшила їй не вiдчиняти. Бо добре знала, на що вона здатна.

Пiшта тодi якраз спокiйно спав на моїй спiдничцi. Але вiд шаленого грюкоту прокинувся й почав скиглити. Я взяла його на руки та песик вовтузився й просився на пiдлогу. Вiн був таким кумедним, таким золотим! Я ж його так годувала, що вiн був схожий на колобка! Тiльки малесенькi нiжки стирчали з-пiд вгодованого черевка. Тож вiн ледве мiг рухатися.

Коли я його опустила, вiн пiдiйшов до дверей i як задзявкотить! Комендантша за дверима остовпiла, а малий ще голоснiше заливається. Але коли вiн почав гавкати й пiдливати пiд дверi, я не витримала i розреготалася на весь голос!

– I що далi?

– Що-що! Наказали, щоб протягом доби його й духу не було.

Ну i?…

– Повiсила на дверях гуртожитку оголошення: «Вiддам породистого пса в добрi руки». А то ж була осiнь. Хто хоче мороки з малесеньким песиком?

– I що – вiддали комусь?

– Та вiддали… Тiльки виявилося, що це – не вiн, а вона. А кому потрiбна дворняга, та ще й сучка? Але зрештою Пiшту прилаштували… Iнодi згадую, як ми разом спали: вiн уткнеться мордочкою менi пiд пахву й сопе. А я боюся поворухнутися, щоб, бува, не розбудити.

Алоїз мовчить. Нiна притуляється до нього, обiймаючи, але вiн не реагує.

– Ти що – образився?

– Нi! – вiдповiдає коротко i далi думає своє.

– А що ж трапилось?

– Нiчого…

Вона тягнеться до його паху.

– Поцiлуєш мене там? – заголює Нiнка свою пiжаму.

– Нi, бо пси тобi дорожчi за людей! Називаєш їх iменами колишнiх коханцiв.

– Твоїм би назвала: свою дитинку. Маленького синочка, який так буде схожий на тебе! – лащиться вона.

– Та тобi ще самiй у садок ходити!

– Добре-добре! – насуплюється вона. – Думаєш, не народила б тобi сина? Ще й якого!

– Та я не сумнiваюся. Тiльки хто його у свiт виводитиме?

Вiн пiдгортає її пiд себе так, як вона любить, мiцно притиснувши вагою тiла.

– Не тисни мене! Дурень дурний! Це ж боляче! – пхинькає вона.

Але вiн i не думає зупинятися, знаючи, як їй це подобається…

1.13

Привiт, мишеня!

Уже минуло чотири тижнi.

Уявляєш?

Тобi значно легше. Я залишився на мiсцi, а ти помандрувала в часi i просторi. Але що тут скажеш?

Життя якесь таке одноманiтне.

Де ти, моє свято?

Тепер мiй порятунок – тiльки в роботi. Тому буду нещадно з нею розправлятися…

Твiй нiжний-снiжний Алоїз Алоїзович.

2.13

Ти вперше зайдеш у дев'ятий вiддiл собору. Там стоятиме золота гробниця iз мощами трьох волхвiв. Люди падатимуть ниць перед ними. I ти також опустишся на колiна… Аби зрозумiти, що святi – це не просто вигадка.

Колись тобi казали, що Бог настiльки старий, що його вiк є запорукою iстини. А ти була всього лише метеликом, що летiв на схоже на правду свiтло. I тому вiрила…

Ти вперше почуєш бамкання одного з найбiльших дзвонiв у свiтi. I звук цей стане для тебе пiснею.

Коли ти вiриш, то впевнений, що смертi немає. Бо звiдки їй взятися, якщо є Бог iз безсмертною фiлософiєю.

Оце й збагнеш ти. I щаслива пiдiймешся з колiн, аби вийти iз мороку до свiтла…

3.13

Одного дня, коли дiвчинка поверталася зi школи, у неї почало болiти лоно. Бiль наростав, i коли дошкандибала додому, став нестерпним.

Вона плакала у своїй кiмнатi й молилася. Зверталася до будь-яких позаземних сил, аби забрали вiд неї бiль. Але нiкому не сказала нi слова. Стимував страх, що її знову покарають.

«Боже, – думала вона, – яка я погана! Погана. Погана. Погана».

I так весь час: «Моя хвороба прогресує. Я помру. Тому що – по-га-на».

Що ще залишається дитинi, якiй вiд народження втокмачують, що вона погана?

Хiба вона не приречена на смерть? Хiба вона могла би взяти вiд життя щось бiльше? Хiба вона заслужила на щось краще?

В її серцi вiдповiдь дуже проста:

– Нi!

Пiсля болю прийшло свербiння. Все почервонiло й розпухло до неймовiрних розмiрiв. Жах має великi очi.

– Усе! Це, мабуть, остання стадiя. Я не доживу й до випускного. Треба тiкати, щоб побачити хоч крихту свiту…

Розглядала себе в дзеркало i плакала.

У школi одразу вiдкликала подругу. Примусила її сховатися за кущi, щоб, не приведи Господи, нiхто не почув їхню балачку.

– Катю! Я хочу тобi зiзнатися.

– У чому? Ти закохалась?

– Нi, я – хвора.

– ???

– Смертельно!

– Брешеш! На що ж ти хвора?

– На СНIД.

– Цього не може бути!

– Може! Пам'ятаєш, на валеологiї нам розповiдали про симптоми.

– Ну?

– Дивись! – опускає трусики.

– Гм… Справдi, дивно… Якщо ти впевнена, що це – СНIД, то тодi…

– Я знаю…

– Стривай, але при останнiй стадiї вiдпадає нiс!

– Ти впевнена?

– Точно. Я щось таке чула. Ану стань збоку, я гляну на обличчя. Чекай, я стисну носа. Ось так. О, вiн хруснув! Мабуть, уже починає вiдмирати. Мiй вiтчим п'яний кричав, що хто багато «трахається», у того нiс вiдпаде.

– Дiвчинка ледве тамує сльози…

– Це ж, напевно, боляче!

– Так! Моя бабка казала, що швидко вмирати легко. А довго – боляче! А ти ж вмираєш потрошку! Слухай, давай, я попрошу маму, щоб ти у нас заночувала? Я хотiла б ще з тобою хоч раз набавитися досхочу. Моїй сестрi купили дитячу швейну машинку, то будемо гратися у швачок.

– Так! – зблиснули очi дiвчинки. – Я так хочу погратися зi швейною машинкою!

– Побiгли, бо вже – дзвiнок!

Вони забiгли до класу. Учитель вже сидiв за столом.

– А ви, дiвчата, хiба не чули дзвiнка?

– Чули… – опустили винувато голови.

– То чому запiзнилися?

Мовчать.

– Бо вони – лесбiянки! – гукнув якийсь розумник.

Клас вибухнув реготом.

Пiсля урокiв Катя пiдiйшла до дiвчинки.

– Ну що робитимемо зi СНIДом?

– Може, пiдемо до лiкаря?

– Але ж там твої родичi…

– Скажу, що однофамiльцi…

– Не повiрять. Може, вигадаємо тобi iнше прiзвище?

Увечерi дiвчинка приходить додому. Вiчно заклопотана мати ще на роботi. Батько читає газету. Дiти вечеряють. Старший сидить зажурений. Понуро дивиться в тарiлку. Коли батько виходить, дiвчинка його запитала:

– Щось трапилося?

– Нi! А тобi яке дiло?! Сиди й помовкуй!

Вона була дуже вразливою. Якщо щось, одразу плакала. Так i тепер, сльози набiгли на очi. А старший брат розповiдає середньому.

– Усi в училищi смiються з моїх чобiт. Я коли зайшов, реготу було на цiлу аудиторiю. Питали, чи часом мiй батько не сам їх зробив? Нiхто не вiрить, що в татка висока посада, що вiн заробляє 700 рублiв на мiсяць i що в нас є авто.

Розмову перервав батько, який надiйшов:

– Що таке? – гримнув вiн. – Ви вже нормально й поїсти не можете? Чого ревеш?

– Нiчого…

– Ну гляди менi.

А потiм прийшла мати. У неї були пiдфарбованi губи, завите волосся i нова голуба курточка. Дiти аж ахнули вiд несподiванки. Вони не звикли бачити матiр красивою.

Батько довго й прискiпливо дивиться на дружину. Йому щось не подобається.

– Марш спати! – гримнув вiн на дiтей.

Тi розбiгаються, задоволенi, по своїх кiмнатах. Нiхто ж не хотiв бути присутнiм під час їхньої розмови.

Дiвчинка одразу лягає у лiжко. I тiльки накрившись ковдрою з голови до нiг, залишивши невеличкий отвiр для повiтря, засинає. Вона завжди спить повнiстю закутаною. Коли вона накрита, їй не так лячно…

4.13

Вони знову їдуть. Цього разу в її рiдне село. Але як сказати батькам, що цей, майже на 15 рокiв старший чоловiк – її коханий?

Нiнка телефонує матерi, що до неї приїдуть журналiсти, якi писатимуть про церкву. Та погоджується, але є ще й батько, який впирається i видає рiшуче: «Нi».

Мати дзвонить доньцi. Але вже пiзно, бо дiвчина сидить зi своїм коханим у поїздi. Тодi Нiнка телефонує однокласниковi i проситься на нiчлiг до старої спорожнiлої хижки. Той погоджується. Каже, що залишить ключ на пiдвiконні, бо сам працює в нiчну змiну.

– Гаразд, – каже Нiнка.

– Але там немає свiтла! – попереджає вiн.

– Це нiчого! Ми купимо свiчки.

– Тодi до завтра!

– Дякую, Федю!

На великiй зупинцi вони вискакують, аби купити свiчки. Купують багато, щоб було достатньо на цiлий вечiр.

Перед хатою довго вовтузяться в темрявi, вiдчиняючи ворота, шукають ключа, вiдмикають дверi.

Нiнка забiгає першою, аби в темрявi вiдшукати по пам'ятi книжку й сховати. Книжку, яку їй ще на початку знайомства подарував Алоїз. А вона її вiддала Федi. Нiнка знає, що коханий за таке образився б. Тому поспiшає закинути її пiд лiжко.

– Маля! Що ти там вовтузишся? Допоможи менi, адже я тут уперше! У тебе щось упало?

– Нi! Я просто перечепилася…

– Ходи, запалиш свiчку.

Вiн роззувається i заходить до кiмнати.

Федя розпалив грубку, тому тут тепло i навiть затишно. Вони запалюють свiчки i розкладають пожитки. Потiм вечеряють.

Дiвчина ще хоче погуляти вечiрнiм селом, але Алоїз просить бути обачнiшою.

– Адже це – село! – каже вiн. – Хтось побачить, а потiм донесе батькам. Яке ти ще нерозумне! Думати треба головою!

– Не переживай, киця! Думаєш, я тут вперше ночую? Що-що, а хитрувати я вмiю! – смiється Нiнка.

– А з ким ти тут ще ночувала? Ти що – водила сюди хлопцiв?

– При чому тут хлопцi, рiдний! Ми сюди приходили вiдпочивати у вихiдні.

– Еге ж… – з недовiрою хитає вiн головою. – Знаю я твої вiдпочинки.

Потiм вони сидять на лiжку й дурiють. Їм завжди так добре вдвох, що бiльше нiкого, ну зовсiм нiкого їм не треба. Вони римують слова, щось пишуть. Їхня iдилiя вражаюча. Вони усмiхаються одне одному, а потiм вона легенько б'є його рукою. Вiн знає, що дiвчина починає загравати.

Потiм Нiна розстеляє лiжко й роздягається. Йому дуже подобається її голуба пiжамка, поцяцькована мавпочками i квiточками. Вiн каже, що тодi Нiна така дитинна i мила… Що аж хочеться з нею кохатися. Вона це знає, тому завжди перед тим, як лягти, проходжає кiмнатою. Їй подобається йому подобатися.

У пiжамцi й без макiяжу вона справдi не виглядає на свої роки. А ще коли набере отой невинний вираз обличчя. Що б Алоїз у цю мить не робив, вiн неодмiнно зводить на неї погляд i усмiхається.

Тодi вона пiдбiгає до нього i, мов дика кiзонька, плигає йому на колiна або опускається до нiг. I тiльки пiсля цього ховається пiд ковдру.

Нарештi вона задуває всi свiчки, крiм однiєї.

– Мишко, я спатиму! – мурличе вона. Бо знає, як вiн любить щоразу її завойовувати.

Вiн, почувши про «спатиму», зазвичай каже:

– Не «пойняв»… А я?

Але в їхньому випадку передбачуванiсть не має значення. Бо в них є гра. Велика гра. I вiн вже бiльше не читає, не пише, не бавиться i не думає. Вiн роздягається. I її вкотре веселить його вигляд. Вiн завжди одягає на нiч лише футболку. Алоїз тодi схожий на карапуза, який загубив трусики. I вона вкотре смiється.

– Ах, ти порося мале! – загрiбає вiн її в обiйми. – Ти з кого смiєшся, малеча? З дядi Алоїза?

– Пусти! Дурень дурний! – пирскає вона.

Але вiн ураз серйознiшає.

– Ти що – образився, – запитує вона, покриваючи цiлунками його плече. – Що я вже не так сказала?

– Нiчого, рiдна. Я просто подумав, що значно старший за тебе. Але я про це не жалкую. А ти?

– А що я? Я теж…

– Ану подивися на мене!

– Що таке?

– Зi скiлькома хлопцями ти була на цьому лiжку?

– О Боже! Що на тебе найшло? У тебе знову параноя?

– Вiдповiдай! Бо менi набридло завжди i в усьому, що стосується тебе, бути енним дядьком, розумiєш?

– Розумiю, дурнику мiй ревнивий… – пiдлещується Нiна, засiваючи цiлунками його обличчя.

– Нi, паскуднице! Не переводь стрiлки. Я, здається, про щось запитав, – бере її за пiдборiддя i дивиться просто в очi. – Менi потрiбна правда! Чуєш?

– Ну… З одним. Це було ще у шкiльнi роки. Вiн був моїм першим коханням.

– I першим партнером?

– Нi.

– Я ж казав тобi, що ти – сучка! А хто був першим?

– А може, досить?

– Нi, не досить. Я – твiй коханий, i маю право знати все.

– Чому ж я тебе не випитую про таке?

– Випитуєш!

– Не випитую! Задрав уже! Я така, яка є. Ти мене таку вибрав! Тепер нiчого нарiкати. Я тебе не тримаю, розумiєш?

Вiн чи не вперше бачить її такою. Вона не пiдтримала гру…

Нiнка вiдвертається до стiни, натягує ковдру на голову i вдає, що дуже хоче спати.

– Рiдна, ти хочеш спати?

– Так. Я втомилася з дороги.

– Поцiлуєш мене на нiч?

– Нi… Просто обiйми мене.

– Але ж, киця, ти знаєш, що я не заспокоюсь…

– Я вже сплю!

Вiн лежить i думає. Вiн не ображається. Поведiнка Нiни здається йому дивною.

«Що трапилося? – думає вiн. – Що я зробив не так?» Але вiдповiдi не знаходить. Вiн чує, як вона нервово сопе i, може, навiть схлипує…

Чому?

Чому?!

Чому?!!

Вiдповiдi нема. Запитати? Але ж вона й так не вiдповiсть.

I тут вiн здогадується, що його найбiльше насторожує. Вона накрилася з головою! Таке бувало тiльки на початку їхнiх стосункiв. «Пам'ятаю, – думалося йому, – як я з неї кепкував, мовляв, спить, як ведмедик у барлозi. А вона насуплювалася i вiдмовчувалася. I тiльки через кiлька мiсяцiв почала спати нормально. I ось тепер знову. Що ж трапилося?».

– Диви, до нас залетiв папуга, – раптом каже вiн.

– Що? Який папуга? – здивовано вистромляє голову Нiнка.

– А он – на стiнi!

– Де?!

– Та от: тiнь вiд свiчки бачиш? Це вiн i є: папуга африканський. Ось крила, дзьоб, а це – чубчик.

– Сам ти папуга, дурень дурний!

А вiн її лише мiцно-премiцно обiймає. Так, щоб кохана вiдчула всi його м'язи. Алоїз легеньким порухом голови вiдгортає покривало, щоб торкнутися її шиї. Чоловiк цiлує її нiжно й гаряче, аби вiдчути, як вона перебирає нiжками.

Але Нiнка лежить нерухомо. Тодi вiн цiлує її плече, щоразу далi вiдгортаючи покривало. I Алоїзовi здається, що вона м'якне, пiддається. Досвiдчений коханець це вiдчуває. Чоловiк перевертає її на спину…

Вона кохається пристрасно, але мовчки. Без слiз. Без запевнянь. Без прохань.

Потому щасливий коханець притискає її до себе, намагаючись заснути. Нiна лежить на його руцi. Вже засинаючи, вiн вiдчуває, як щось мокре й тепле покотилось на його долоню. Але не каже нiчого.

1.14

Хенде хох, кляйне порося!

Ну чому ти хочеш завжди усе зiпсувати? Що за така видатна риса характеру?

Я розумiю, що тобi важко. I не тiльки за мною, але й за звичним середовищем. Але вже так багато часу позаду. Я часто уявляю наше з тобою спiльне життя. Ми будемо багато мандрувати. Їздити Україною.

Ми будемо дивними, не схожими на iнших, i до дiдька творчими. Це має бути щось фантастичне. Не тiльки гармонiя тiлесна й духовна, а й iнтелектуальна. А ти починаєш хникати.

Не треба бути злим. Це найпростiше. Треба бути добрим. А це набагато важче.

Я чекаю ТЕБЕ! Ти розумiєш це чи нi?

Твiй Алоyes.

2.14

До тебе знову прийде сум. Прийде невтiшно, як надходить злива. Ота, котра вже давно нависала, але її вперто нiхто не помiчав.

Ти не радiтимеш новому карнавалу… Ти не танцюватимеш i не пiдстрибуватимеш разом з усiма. Зранку одягатимеш через «не хочу» свiй карнавальний костюм. I оце «не хочу» бахкатиме тебе по головi зливою, яку нiхто не помiчав.

А потiм поплентаєшся за малими на вулицю. Там розкидуватимуть цукерки, танцюватимуть i спiватимуть.

Даруватимуть квiти посеред вулицi й зими. Вродливий чоловiк пiдiйде до тебе й простягне жовтий, поцяцькований чорним, тюльпан.

– Данке… (Дякую…) – усмiхнешся ти.

Але вiдчуєш, що сказала цi слова через силу.

– Вi гайс ду? (Як тебе звати?)

– Еншулдiгунг, iх габе кайне луст цум шпрехен! (Вибачте, я не маю бажання розмовляти).

– О! Вас iст пасiрт? Вiр габен гойте карнавал. Унд зi золлен нiх траурiг зайн, зондерн лустiг. (О! Що трапилося? У нас сьогоднi карнавал i ви маєте бути не сумною, а веселою).

– …

– Я гуд. Фiле шпас. Бiс нексте мал. (Ну гаразд. Хай щастить. До наступного разу).

– Чюс. (Бувайте).

Ти триматимеш в руцi оту жовто-чорну квiтку i тобi чомусь так захочеться плакати.

Навiть почне болiти око.

«Мабуть, продуло», – подумаєш ти i, припинивши збирати з дiтьми цукерки, пiдеш додому.

«Чому? – розмiрковуватимеш ти. – Чому я не радiю, коли iншi веселяться. Що зi мною не так?»

Це все тебе страшенно засмутить, адже на цей карнавал ти чекала пiвмiсяця!

У кiмнатi знiмеш зелену перуку, накладний нiс клоуна i ляжеш. Будеш переповнена кепським настроєм, як твоя торба – цукерками. I вперше тут тебе огорне темний розпач нерозумiння власного смутку.

Лежатимеш нерухомо пiвгодини. I в одну прекрасну мить зрозумiєш, що око вже не болить, i ти цього навiть не помiтила.

Тодi вирiшиш, що не варто пропускати те, на що так довго чекала, i що, можливо, бачиш отаке дiйство востаннє. I якось сумно, нiби аж приречено, знову одягнеш перуку, червоний нiс. Гай-гай, з таким настроєм тiльки клоуном бути…

Вийдеш на вулицю. I чомусь з натовпу одразу винирне отой дядько, який подарував квiтку:

– О, гало! Iх габ дiх гезусхт! Во варст ду? (О, привiт! Я тебе шукав! Де ти була?)

Вiн закрутить тебе в цьому танцi нiмцiв, цукерок i декорацiй. Ти на мить станеш такою ж, як вiн. Бо гарний настрiй, як i поганий, завжди передається.

Але око! Однiєї митi, ти ЗНОВУ зрозумiєш, воно ЗНОВУ тебе дуже! Сильно! Болить! Настрiй вкотре перемiниться…

Знову кiмната i лiжко. Ляжеш i прислухатимешся до себе…

Що сталося?

Звiдки цей стан?

Тодi вирiшиш не вiдкидати свiй сум. Бо смуток, як i щастя, це – стан душi. Чому, коли вже вiн прийшов, не побути з ним? Адже притлумивши його, ти не розв'яжеш проблему, а тiльки заженеш її на дно.

Тодi вирiшиш просто поговорити зi своїм настроєм. Захочеш сама себе запитати:

– Хто ти, дiвчино, що боїшся власного смутку?

Адже по-спражньому живе тiльки той, хто не боїться нiчого. В кого немає страху.

I ти, заплющивши очi, вийдеш за межi тiла (чекай, хiба не звiдси починається медитацiя?), станеш осторонь себе i спостерiгатимеш.

Тодi спостереження поведе тебе за межi кiмнати, на карнавал, на який не хотiлося йти…

А чи не був цей примусовий похiд спровокований для плачу?

Щоб потiм пiдло собi збрехати: я плакала, бо менi не сподобалося на карнавалi.

Чому ж не сподобалося?

I врештi непомiтно пiдкрадешся до головного: чому вранцi тобi було неприємно стояти на зупинцi?

Стоп!

Ти ж насправдi не матимеш вiдповiдi на причину вранiшнього депресивного настрою! I оце незнання ще тодi забило свiй дряпучий цвях. Настрiй, згадаєш ти, погiршився, але ти вирiшила проiгнорувати цей стан. Ти не хотiла в нього занурюватися. Ти не хотiла подорожувати ним. А тепер маєш аж двi неприємнi процедури роздягання.

Ти ще довго стоятимеш над собою, розкладаючи, записуючи й зіставляючи отi «чому». I коли останнє запитання стоятиме навпроти вiдповiдi, ти помiтиш, що нiмуєш. Без слiз, без бажань, без болю…

Бiльшiсть людей не хочуть шукати вiдповiдi на свої «чому», бо бояться побачити себе негарними. Бояться розгледiти свої негативнi риси, якi вони так звикли маскувати вiд стороннiх. Але все, що приховане, насправдi не зникає. Воно стає болючiшим.

Ти знову поєднаєшся з собою. Пiдiймешся з лiжка i пiдеш робити зарядку.