355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Ірися Ликович » Твоя дитинка » Текст книги (страница 10)
Твоя дитинка
  • Текст добавлен: 8 октября 2016, 17:38

Текст книги "Твоя дитинка"


Автор книги: Ірися Ликович



сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 10 страниц)

1.17

Привiт, мавпеня карнавальне!

Я стривожений випадком, про який ти менi розповiла. Будь обережною! Не допускай найменшої провокацiї. Одразу давай знати чоловiкам, що нiчого мiж вами не буде. Ба, бiльше – що ти готова до спротиву.

Ходи тiльки людними й освiтленими мiсцями. Якщо виникає конфлiктна ситуацiя: говори голосно, а то й кричи. Привертай до себе увагу. Не бiйся! Боятися має злочинець! Звертайся по допомогу до людей. Демонструй, якщо треба, агресивнiсть! Дiй рiшуче i впевнено!…

А в нас сьогоднi – вже нiби справжня весна. Навiть у повiтрi щось таке вчувається. Як би ми з тобою погуляли нашим парком!!! Я би навiть погодився на печене сало!

Цiлую тебе, моя надiя на нове життя. Життя свiтле, чисте, таке, що аж-аж-аж…

Твiй весняний Алоїз.


2.17

О карнавал! Вiн триватиме майже мiсяць. Ти ходитимеш вулицями, втiшена, що знайшла свою фiлософiю. Бо в кожної людини вона – особлива. Тому людям частенько важко зрозумiти одне одного.

Усе мiсто буде оповите п'янкою атмосферою крихкого щастя. На площi бiля собору танцюватимуть щасливi пари, побравшись за руки, а неподалiк, у провулку, малолiтки вириватимуть горiлкою, яка в той день буде дозволена всiм. Ти намагатимешся обiйти їх стороною, бо погляди молодикiв iз модерними рожево-зелено-синiми зачiсками промовлятимуть до тебе двозначно.

Повернувшись на вулицю, пригадаєш, що на тебе давно так не дивилися. Ностальгiя за батькiвщиною пiднiме голову над собором i захитає нею, мов дзвоном. Ти махнеш їй рукою…

А потiм сядеш на тротуар i, безмежно щаслива, напишеш Йому листа. I коли виведеш на паперi слова: «Мiй маленький хлопчику, пишу тобi з центру карнавального мiста слова, в яких немає й краплi брехнi…» небо вибухне феєрверком i замовкне. Люди перестануть спiвати i славити мiсто. Туристи закриють об'єктиви фотокамер.

Усе. Ти перейдеш на iнший рiвень спiлкування. Спiлкування на рiвнi тишi. Коли нiщо не може вiдiрвати твою увагу. I тiльки беззвучнi феєрверки розриватимуть вершину одного з найбiльших соборiв свiту.

Коли тобi буде добре…

А потiм iтимеш додому. Вирiшиш скоротити шлях i вийдеш на безлюдну вуличку. Поодинокi перехожi в масках зовсiм не лякатимуть тебе. Ти голосно спiватимеш гiмн мiста:

– Вi-ва-ко-ло-нi-я! А-а!

А потiм зненацька перейдеш на рiдне:

– Ти моя Україна, i до тебе я лину…

Iтимеш до своєї мети, а на обличчя осiдатимуть феєрверки твого майбутнього. Зрозумiєш: усе, що тебе оточує – краса i щастя.

На твоє, найяснiше мiж усiма обличчя задивлятимуться перехожi. Але це будуть недвозначнi погляди. Хтось iз юрби кине тобi квiтку. I ти спiймаєш її на льоту.

– Данке! (Дякую) – прокричиш удалину.

Любов – це завжди подяка!

До тебе усмiхатиметься незнайомець, що йтиме весь час поруч.

– А чи можна бiля тебе йти? – запитає вiн нiмецькою.

– Чому ж нi?

– О! Ти така мила! Як тебе звати?

– Нiна.

– О! Нiна! Нi-на! – промовить вiн по складах, нiби смакуючи. – Яке гарне iм'я. Звiдки ти? Чи, бува, не з Росiї?

– Нi.

– Дивно! А акцент такий, як у росiян. Тодi, мабуть, iз Чехiї?

– Нi.

– А звiдки?

– З України! Найпрекраснiшої країни на свiтi!

– У чому ж її прекраснiсть? Якби вона була така класна, ти сидiла б удома.

– Вона прекрасна тому, що я там народилася. I якщо ти не любиш свою Туреччину, то це – твоя проблема.

– А звiдки ти знаєш, що я – турок?

– Тому що в тебе турецькi риси обличчя.

– О! Ти така розумна! Така гарна. Нi-на… А мене звуть Омар. Нi-но! Може ти хочеш пива? Соку? Кави? Цигарок? Гамбургерiв? Дьонерiв? Сосисок?

– Нi, не хочу! – i, вiдчувши, як вiн кладе руку тобi на талiю, постараєшся зникнути в натовпi.

О, карнавал! Вiн триватиме й наступного дня. I ти знову окунешся в його води. I пропливаючи невеличкою протокою, раптом почуєш такi рiднi слова:

– Може, десь вдалинi ти чар-зiлля шукала, сонце-руту знайшла i мене зчарувала…

I несподiвано заплачеш.

Твоїх слiз не побачить нiхто. Їх змиватиме вода зi снiгом i вiдноситиме в Україну, щоб через тисячу кiлометрiв потрапити в горнятко твого коханого. Пiзнiше вiн вип'є чай iз твоїх слiз, присмачений малиновим варенням.

А ти все плакатимеш i спiватимеш пiсню, яку вiн надiслав тобi електронкою. Спiватимеш, сидячи на холоднiй брукiвцi далекого нiмецького мiста.

Потiм двiйко молодих спiвакiв встануть, збираючи капелюх iз грошима i нехитрi пожитки. I дiвчина запитає тебе ПО-УКРАЇНСЬКИ:

– Звiдки ти знаєш цю пiсню?

– Це улюблена пiсня мого хлопця. Але це було в iншому життi. Дуже давно…

– Ходiмо з нами на пиво?

– Гаразд!

Ти пiдеш iз Павлiною й Гарiком, кельнськими студентами з України, якi зароблятимуть грошi на наступний, найголовнiший день карнавалу! Карнавалу твого серця.

I ти стоятимеш пiд стiнами величного собору, тримаючи в руках холодне пиво i гарячий спогад про своє кохання.

Собор твоєї душi поєднався iз карнавалом серця. Це i є щастя, якого ти так прагла все життя.


3.17

Одного дня, вже пiсля свідчень, якi донька давала адвокатовi, вона прийшла додому ранiше. Занять у школi вже не було, тiльки – iспити. I випускний вечiр, на який дiвчина не йшла, бо не хотiла нi вiд кого просити грошей на сукню. Матерi ж казала, що просто не має бажання веселитися. Адже за своїми клопотами та навiть не здогадалася купити нове вбрання випускницi.

Iз батькiвської спальнi вона чує дивнi звуки. В її уявi одразу постають картини ґвалту чи побиття.

Нажахана дiвчина розчахує дверi.

– Мамочко! – зривається з її вуст слово i тут же в'яне.

Голi батько i мати лежать в обiймах. Уже розлученi чоловiк i жiнка. Тепер вони просто коханцi.

– Ану закрий дверi! – грубо озивається батько. – Чого витрiщилася?

Вона спускається на перший поверх i вiдкриває шафу, де колись лежали порножурнали. Вона не знає, чому це робить. Її увагу привертає розiрваний начетверо аркуш паперу. Складає шматки-обiрванцi докупи, на яких рiвним маминим почерком написано: «Мiй єдиний чоловiче! Я не знаю, чому ти це зi мною робиш. Але як би ти не поводився, маєш знати, що я кохала тiльки тебе. I кохаю. I кохатиму. Навiть пiсля смертi. Сподiваюся, ти подбаєш про наших дiтей».

«Ах, – думає дiвчина, – це вона, мабуть, писала тодi, коли я прийшла вiд тiтки. Тодi мама сидiла в кiмнатi, звiсивши руку в тазик. В однiй долонi вона тримала лезо, в iншiй – папiрчик. Вона здавалася трошки п'яною. Я довго умовляла цього не робити. I вона мене послухала».

Двi години вона сидить нерухомо.

Тодi заходить батько. Обличчя в нього перекривлене вiд лютi. I як можна кохатися з людиною з таким обличчям? I як людина з таким обличчям могла щойно кохатися?

Дiвчина налякано встає з крiсла i вiдходить до вiкна.

Але вiн дiстає її й там.

– Зрадниця! – каже вiн, даючи гучного й болючого ляпаса. – Як ти смiла проти мене говорити всяку гидоту? Тепер пiдеш до адвоката i скажеш, що ти все вигадала! Зрозумiла?

– Так! – каже перелякано дiвчина, в думках вимiряючи вiдстань вiд вiкна до дверей. I тут бачить, що там, спершись на одвiрок, стоїть мати.

– Сука! – знову величезна лапа батька навiдлiг б'є її по обличчю. – I щоб ти бiльше нiколи не смiла показуватися менi на очi! Зрозумiла? Обiдати будеш пiсля всiх. Аби я тебе, не дай Боже, не побачив за столом. I взагалi – краще, якби ти звiдси забралася!

– Мамо! – мовчки просить очима дiвчина. – Я ж вас обороняла!…

Але мати стоїть нерухомо. Закам'янiлим поглядом, звиклим до всього, рiже вона вiру i надiю своєї дитини.

Тодi зрозумiвши глибину слова «САМА», донька робить вiдчайдушну спробу вирватися. Їй це вдається. Батько за нею не женеться.

У кiмнатi вона плаче так довго, що в одну мить їй здається, що вона вже померла.

Але тодi заходить мати. Серце дiвчини одразу пробачило все. Воно так хотiло ласки i спiвчуття. Дiвчина принишкла, чекаючи бодай теплого слова. Бодай лагiдного доторку.

– Перестань ревiти! – крижаним тоном наказує мати. – Прийшов Стас, аби вчити тебе танцювати вальс.

– Ви хiба не бачите мого обличчя?

– То йди вмийся.

– Нi! Скажiть йому, що мене нема.

– Я вже сказала, що ти вдома.

– Хiба ж ви не знали, в якому я станi?

– Звiдки менi було знати, що ти тут ревеш, як корова? Знайшла причину… I взагалi – перестань! Бо тодi менi здається, що ти плачеш через мене. Я йду готувати святкову вечерю. Принесу тобi нагору. До речi, перетягни потiм мою подушку до спальнi.

От i все. Iсторiя дiйшла логiчного завершення.

Напередоднi випускного дiвчину завезли в реанiмацiю лiкарнi, де працювали її родичi.

Дiагноз: отруєння тридцятьма трьома таблетками димедролу.

Мати, прибiгши в лiкарню, голосить:

– Нiно! Нiно! Чому ти це зробила? Чию ти увагу хотiла привернути? Тобi що – чогось не вистачає?

Коли Нiна приходить до тями, то чує, як мати говорить по телефону:

– Так! Приїжджай сюди! Подивися, що ти накоїв. Ти вбив нашу дитину!

Дiвчина ще майже нiчого не розумiє. Але чомусь починає рухатися i пробує розв'язати бинти, якими примотана до лiжка. А прив'язали її, бо вона весь час намагалася витягнути з себе отой страшний довжелезний шланг, яким їй промивали шлунок.

Напiвреальнi марення стають дедалi загрозливiшими. Ось у сестрички падає на пiдлогу пiнцет, а дiвчинi вчуваться, що це батько б'є на кухнi посуд. Потiм хтось голосно покликав лiкаря, а Нiнi здається, що це лається батько.

Коли хтось вiдчиняв дверi реанiмацiї, вона пiдiймала голову й запитувала сестричку:

– Це татко прийшов? Вiн так швидко приїхав?

Або:

– Скiльки хвилин минуло вiдтодi, як мама телефонувала татковi?

Лiкар, який спостерiгав за цим, пiдiйшов до Нiни i, розв'язавши її руку, довго тримав у своїй долонi:

– Чому ти весь час питаєш про тата? – запитав вiн. – Не хвилюйся, вiн незабаром приїде.

– Приїде? – вирвалося налякане запитання i дiвчинка смикнулася. – Коли?

– Достобiса ж вiн її перелякав! – здивовано зауважить лiкар сестричцi.

Мати мовчки знизає плечима…


4.17

– Мишко, тепер, коли ми будемо не разом, то зможемо тебе полiкувати.

– Молочницю потрiбно було лiкувати ще в школi.

– Чому ж ти її запустила?

– Бо я боялася комусь розповiсти… I взагалi, я думала, що це – СНIД.

– Ти – навiжена.

– Хтозна.

– Де ж ти її пiдчепила?

– Не з-н-а-ю-у-у-у-у! – надуває вона губки.

– Знаєш-знаєш, зраднице мала!

Вона плаче, поклавши голову на його груди. Вiн погладжує її сiдницi. Алоїз думає, чи зможе це дiвча, яке вiн привчив до гарячих любощiв, бути йому вiрною цiлий рiк.

– Мишко! Вiзьми iз собою свого зеленого друга на батарейках, – пропонує вiн.

– Уже давно спакувала.

– Ох, ти ж моя ненаситнице! Ти його там, мабуть, заїздиш до смертi.

– А яке тобi дiло? – надувається вона. – Ти ж мене свiдомо залишаєш без сексу. А сам, мабуть, кохатимешся тут iз усiма пiдряд! Може, ти мене тому й женеш до Нiмеччини. Чому не сказати про це прямо?

– Жабко! У тебе завжди є куди повернутися. Ти ж це знаєш.

– Ти бре-ш-е-е-е-еш ме-е-е-е-ен-i-i-i-i-i! Я тебе знаю-у-у-у-у!

– Мишко! Я чекатиму тебе, повiр…

– Ага! Чекатимеш! Якби ти мене кохав, то не вiдпустив би!

– Я думаю про твоє майбутнє. I знаю, що це потрiбно тобi. Аби змiнитися.

Двi доби, мов у казцi, вони не випускають одне одного з обiймiв. За кiлька годин перед вiд'їздом, коли вже немає сил кохатися, Алоїз заносить до кiмнати станок для голiння, щiточку i склянку з водою.

– Дурний! – верещить Нiнка, плачучи i смiючись водночас (а їй це так личить!). – Ти що – збираєшся тут голитися? А втiм, я ж тут бiльше i так не прибиратиму.

– Нi, жабеня, – серйозно вiдказує Алоїз, – я збираюся голити тебе.

– Мене-е-е-е-е? А це що за нова мода? – закриває вона руками мiсце, на голiння якого посягає Алоїз.

– Тебе-е-е-е-е! – перекривляє її. – I це не пiдлягає запереченню. Коли повернешся додому, я хочу тебе побачити у первозданнiй красi. А потiм знову поголю.

– Ха-ха! – смiється Нiнка, втiм, розставляючи ноги. – Ти знову хочеш мене обхитрити?

Але раптом починає рюмсати.

– Не плач, мишко, а то я й сам почну…

I виголивши її лоно, припадає до нього губами, аби подарувати їй останнiй оргазм.

Через пiвгодини Алоїз допомагає Нiнцi одягатися.

– Гляди, аби нiчого не забула, – турбується вiн.

Її почервонiлi очi пiдпухли. Закутана теплим зимовим шарфом, вона бреде на кухню, на якiй зготувала безлiч снiданкiв, сiдає на стiльчик i запалює цигарку.

– Що ти робиш? – гримає на неї Алоїз. – Викинь цю гидоту! Звiдки ти її взяла?

– Я Хочу Її Викурити, – повiльно-вперто каже дiвчина.

– Гаразд. Тобi сьогоднi можна все.

Докуривши, дiвчина бере сумку, i повернувши коханому ключа вiд квартири, сухо кидає:

– Викликай таксi:

– Так… Мишко… – ховає вiн погляд.

Нiна виходить, навiть не глянувши востаннє на неприбране лiжко. Лiжко, на якому вона отримала найбiльшi чуттєвi насолоди свого такого ще юного життя…

P. S.

Привiт, мiй нiжний фiлософе!

Я, чесно кажучи, приголомшений. Ти стаєш до дiдька глибокою! А що буде через десять рокiв?

Цей рiк – тiльки тимчасовий перепочинок перед другою спробою.

Менi дуже хочеться, аби у нас з тобою все вийшло. Аби ми утворили гарну пару творчих людей, якi кохають i цiнують одне одного. Котрi живуть не заради добробуту i навiть не заради кохання. Просто це їм цiкаво i потрiбно. Бо дає змогу вийти на такий рiвень, на який сам, поодинцi, не вийдеш.

Усе залежитиме вiд нас. Я згоден з тобою, що це – усвiдомлений вибiр.

Коли ти поруч, то стаєш для мене УСIМ.

Твiй замрiяний Алоїз.

P. P. S

З Алоїзом вона так бiльше i не побачилася. Вiн поїхав в одне зi своїх численних журналiстських вiдряджень i зник. Його даремно розшукували рiднi, друзi, мiлiцiя. Нiна довго оговтувалася вiд шоку, важко перехворiвши на нервовий розлад. Але так i не наважилася повернутися додому.

Єдиною пам'яттю про нього залишилися електроннi листи, якi вiн їй писав майже щодня. Свого старшого сина, котрий вже давно ходить до нiмецької школи у Кельнi, вона назвала Алоїзом.

Коли нiкого нема поруч, вона навчає його найпростiшим українським словам, мрiючи коли-небудь показати йому свою Україну i тiнь папуги на стiнi закинутої хати у рiдному селi.

Iнодi їй сниться дитинство i вона прохоплюється зi сну. Тодi потайки гляне на сплячого Маркуса, котрий на сiмнадцять рокiв старший за неї. Поправить йому ковдру i, важко зiтхнувши, швидко зiтре сльозу.

Бо сталося так, як сталося. Кожне життя – результат прагнень людини, яка його проживає. Не менше й не бiльше. Тому той, хто скаржиться на своє життя – скаржиться на самого себе…


This file was created
with BookDesigner program
bookdesigner@the-ebook.org
09.02.2011

    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю

  • wait_for_cache