Текст книги "Твоя дитинка"

Автор книги: Ірися Ликович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

4.7

Пiсля роботи вона чекає на коханого у своєму офiсi. А чоловiк усе не йде i не йде.

Нарештi дверi рипають i дiвчина встає назустрiч Алоїзовi.

– Котику, я так довго на тебе чекаю. Де ти вештався? Йдемо додому?

– Так, рiдна.

Їхня квартира була малесенькою i затишною. Двi кiмнатки: його кабiнет i їхня спальня. До них не приходять гостi, їм рiдко телефонують друзi.

Вiн кохає її. Щоправда, в цьому вона постiйно сумнiвається.

Вiн зраджує їй. Принаймнi, так вона думає. Чи це правда – не дiзнається нiхто.

Вона носиться з ним, як iз вередливим прирученим ведмедиком. А вiн i справдi весь час вередує. Йому завжди щось не до вподоби.

Нiна часто плаче, аби привернути увагу «бойфренда». Йому подобається, коли вона рюмсає. Коли дiвчина це робить, вiн покриває її личко поцiлунками. Вона ж тулить заплаканi очки до його широких грудей.

Бо ми є тiльки тим, ким себе вiдчуваємо.

Вона – його жабка. Вони вiдчувають це обоє. Тому Алоїз так її i називає. «Жабка» любить проводити з ним ночi. Але не секс робить їх цiкавими (хоча жодна нiч не минає без любощiв). Вночi вони нiколи не розтуляють обiймiв. Вiн пригортає її мiцно-мiцно. А вона, яка так завжди не любила, коли хтось бiля неї спить, приймає його руки, як щось найкраще на свiтi…

Їхня квартира крихiтна. Але якщо б вона була ще втричi меншою, вони б цього навiть не помiтили…

Вони кохають одне одного, але страждають самотнiстю, ревнощами та iншими страхами, якими їх нагородило життя у процесi набування досвiду.

Алоїз постiйно вiдчуває якесь невдоволення життям. Часто ввечерi, коли Нiнка стоїть бiля плити, Алоїз каже:

– Кицю, така спустошенiсть всерединi. Така незрозумiла туга…

Вона мовчить, але думає так само. Просто не озвучує. Жiнки в цьому сенсi набагато розумнiшi за чоловiкiв.

«Звiдки береться той сум?», – думає вона, i чомусь не говорить, що її серце часто безпричинно б'ється занадто швидко.

Для того, аби збудувати правильнi стосунки, потрiбно, щоб мiж людьми була довiра.

Коли Нiна розповiдає Алоїзовi про вечiр проведений не з ним, вiн ображається, бо не вiрить, що вона нi з ким бодай не поцiлувалася.

Коли Алоїз розповiдає про вiдрядження, вона також не вiрить у його чеснiсть. Кожного разу, коли хлопець повертається з дороги, Нiна плаче, привертаючи до себе увагу. Хоче, щоб вiн вдесяте, всоте казав, що йому потрiбна тiльки вона, його мишка, його оленяточко. Що Нiна – це все, що в нього є. Аби вiн покривав цiлунками заплаканi очi. I вже не важливо, чи мав чоловiк у тому вiдрядженнi жiнку, чи нi – головне, що зараз вони разом.

Коли Нiна розповiдає про вечiр його вiдсутностi, тепер уже ображається Алоїз. Ясна рiч, вiн не плаче. А вона так само його голубить, обiймає, запевняє. Нiна називає його тими словечками, якi вигадав для неї вiн.

Але пестунка щедрiша на лагiднi прозивки, тому завжди їх говорить. Алоїз часто робить вигляд, що йому не подобається, коли дiвчина бiгає до нього кожну хвилину, особливо, якщо вiн працює.

Вiн кривиться:

– Менi потрiбнен абсолютний спокiй! Не заважай.

I тiльки-но вона виходить із кiмнати, ображена неувагою, як вiн одразу бурмоче собi пiд нiс, але так, щоб почула Нiнка:

– Щось в хатi зимно… Що б тепленьке накинути на плечi? Ти не пiдкажеш?…

1.8

Привiт, кицько!

Уночi погано спав. Усiляка дурня в голову лiзе. З'явилися манiї. Наприклад, що можу стати iмпотентом. Уявляєш?

А на твоє запитання моя вiдповiдь така: ми будемо разом. От тiльки, чи надовго? Зрештою про це взагалi не варто думати. Треба просто ЖИТИ. Жити, як хочеться нам.

Знаєш, сьогоднi я подумав, що, можливо, це випробування потрiбне. Це як пiст перед Великоднем. Аби його оцiнити, треба за нього перестраждати. Але скiльки вже можна страждати?

Менi чомусь думається, що ми будемо незвичною парою.

Я скоро стану безстатевим, як янгол.

Цiлую тебе.

Твiй задивлений у майбутнє Алоїз.

2.8

Мине деякий час i тобi зателефонує Владiмiр. Ти дуже здивуєшся, бо номера твого телефона майже нiхто не знає.

Пiсля довгої мовчанки i копошiння в пам'ятi ти нарештi запитаєш, чого йому треба. Вiн вiдповiсть, що хоче з тобою прогулятися. Ти, трохи подумавши, вирiшиш пiти заради того, аби пояснити йому, що не прагнеш, аби хтось розбавляв твою самотнiсть.

Ви гулятимете мiстом, i вiн запрошуватиме тебе в усi нiчнi клуби, пропонуватиме поїхати з ним в грецiї-францiї-iталiї– швейцарiї… Ти ж тiльки втомлено зiтхатимеш.

Потiм вiн глипне на твої чобiтки i скаже:

– Так-так. Завтра ми должни пойтi на ринок i купiть тєбє новиє сапожкi.

– Нi, – скажеш ти, – менi i в цих добре.

– Та ти чо! Кагда дают – нада брать.

Ти пошкодуєш, що погодилась на зустрiч, але змовчиш.

– А какiє тєбє духi купiть? – знову недоречно запитає вiн.

– А для чого?

– Давай пайдьом на дiскотєку!

– Нi, дякую…

– В рєстаран… – його рука весь час намагатиметься обiйняти твою талiю. Тебе струсоне: чому, ну чому має знайтися хтось, хто висмикує тебе зi стану спокою!… I тодi ти почнеш розмiрковувати над новою фiлософiєю. Фiлософiєю пристосування. Вчитися бути щасливою попри те, що тобi заважають.

– Я так хачу женiться, iмєть дєтєй… Мнє так адiнока… Я хачу iмєть трьох-чєтирьох дєтiшек. Чтоби в домє всєгда било шумно, чтоби дєтi бєгалi i називалi меня папой…

А ти милуватимешся старим Рейном, кораблями й казковим небом, на тлi якого так виблискує вода. Ти полюбиш цю спокiйну воду, цi бiлi пароплави, високе небо i навiть цього Владiмiра, що несе тут казна-що, аби вкласти тебе до лiжка…

– Я так люблю сматреть на звьозди… – почне вiн третю безуспiшну атаку. – Нєбо i звьозди… Рамантiка… А кагда єщьо

любiмая дєвушка рядом… О, какоє ето счастьє! Душа трєпєщєт…

Ти ж згадуватимеш набережну рiдного унiверситетського мiста. Мiста, де ти вперше побачила стежку до свого щастя. Хтось iз провiнцiйних лiтописцiв писав, що тут найдовша липова алея в Європi… Але тобi все одно: довша вона чи коротша. Яке це має значення, коли ти її любиш? Але так само ти любитимеш i цю рейнську набережну. На твiй стан крадькома, нiби боячись бути вiдкинутою, знову ляже наполеглива рука. Ти нiби ненароком вiдсунеш її, аби нiкого не образити. Але рука не зрозумiє натяку.

Тодi ти зупинишся, подивишся у вiчi Владiмiру i скажеш:

– Послухай. Якщо ти хочеш заманити мене в лiжко, то так i скажи. I я дам тобi свою вiдповiдь. Тодi ми будемо чесними. Для чого ця гра? Я не хочу грати… – i спокiйно простуватимеш далi, спостерiгаючи за рудою баржою, навантаженою вугiллям. Бо перша ознака щастя, це коли тобi легко казати «нi».

– Ти мнє просто очєнь нравiшься… Я гатов повторять ето снова i снова.

– Володя, я не буду з тобою кохатися. Бо не хочу цього.

– Да пошла ти на фiг! – несподiвано прошипить вiн i, розвернувшись, пiде геть.

Ти навiть не озирнешся. Йтимеш далi, доки не побачиш лавицю. Сядеш, продовжуючи милуватися спокiйною рiкою i високим небом. Бо твоя фiлософiя дуже проста: нiщо не має вiдволiкати тебе вiд стану внутрiшнього щастя…

Ти подумаєш, що варто написати коханому листа i сказати, що йому не потрiбно себе стримувати. Бо хто ти така, щоб обмежувати його свободу?

Головне, щоб людина робила те, що хочеться. Тодi буде гармонiя.

Бачиш, ти теж навчилася вiдпускати! Навчилася не робити пут для близької людини. Твоє его нарештi пiшло геть. Невже, ставши щасливою, обмежуватимеш свободу iнших?

Разом iз его пiшли ще двi речi: вiчне порiвняння i ревнощi.

Тепер ти вже не прагнутимеш, аби вiн був тiльки твоїм…

3.8

Одного дня, випадково прочитавши в газетi про вагiтнiсть i протизаплiднi засоби, десятилiтня дiвчинка подумала: «А що як я завагiтнiю?? Що менi скаже тато?»

Тому на перше вересня вирiшила подарувати своєму семикласнику власноруч зробленi презервативи. Її фантазiї вистачило на те, аби вiдрiзати з гумових рукавичок пальцi. Оце вона й понесла до школи у свiй новий п'ятий клас.

Пiсля урокiв вони ховалися в зарослях очерету, який упирався в берег невеличкої рiчечки.

– Ти впевнена, що це презервативи? – розглядав з цiкавiстю хлопець.

– Звичайно! Справжнiсiнькi!

– Ну, тодi менi потрiбен бiльший розмiр!

– Не пiдходять?

– Нi, малi… Завузькi…

– Шкода.

– Слухай, а ти не хочеш попробувати справжнього сексу?

– А хiба в нас – не справжнiй?

– Нi, не справжнiй. Я вже раз пробував, коли був у баби на канiкулах.

– Що ж я маю робити?

– Нiчого, просто нагнутися. Отак.

– Так?

– Ага!

– А звiдки ти знаєш?

– Бо ми дивилися, як собаки це роблять. То й самi за ними повторювали.

– I що далi?

– Тобi має стати боляче. Але потiм буде дуже приємно.

– Боляче? Я не хочу боляче! Давай краще так, як дотепер.

– Але ж ти нiчого не вiдчуваєш!

– … А може, й вiдчуваю! Звiдки ти знаєш?

– Бо ти маєш кричати!

– Кричати? А для чого?…

А далi знову домiвка. Знову – книжки допiзна, напiвреальнi дивнi мрiї про втечу з дому. Про заробiток. I стаття про безпритульну малолiтню повiю вкотре постає перед очима. Знову i знову перечитується…

Так дiвчинка жила, ховаючись вiд усiх, аби нiхто не заглянув до її серця. Та жоден iз родичiв i не збирався, бо нiкому до неї не було дiла. Кожен займався собою. Мати вiчно зайнята роботою та самообороною. Батько – змiнами, пиятикою, сварками та пiзнiми недознаходженнями себе. Старший брат – баночками з-пiд пива. Середнiй – крадiжками та байдикуванням.

Ось так спiвiснувало п'ятеро людей пiд одним дахом. Вечорами вони розбiгалися по рiзних кiмнатах, укрiплюючи свої маленькi фортецi. Iнодi їхнi бастiони з гуркотом падали, коли батько в новому припадку лютi шукав у домi матiр, яка ховалася в найнесподiванiших мiсцях. Дiти тодi трусилися вiд страху i дiвчинка просила найстаршого:

– Зроби щось! Зроби!

Навiть втекти з хати було неможливо, аби не чути цих диких лайок, зойкiв i ридань…

Нiч просякнута сiном i болем. Бо мати ночує на горищi хлiва. Про що вона думає? Про чоловiка? Про дiтей? Про свої 34 роки? Про те, як завтра вибратися непомiченою, прокрастися до хати, переодягнутися i пiти на роботу? Як приховати за широкими сонцезахисними окулярами синцi?

– Олесько! Давай пiдемо сьогоднi на рiчку. Погода така чудова. А ми так давно не ходили кудись разом. Ця робота нас пожирає.

– А дiти? На кого ми їх залишимо?

– Як це на кого? Вiзьмемо їх iз собою!

То було давно, ще пiсля двох рокiв спiльного життя, але мати досi пригадує. У буднi вони не мали часу обмiнятися кiлькома словами за день. Її молодий обранець весь час займався будiвництвом хати. Вона – дiтьми, будинком i роботою, на яку її влаштував вiн. А тепер у них є i будинок, i робота, i дiти. «А що – ще? Що ще? – кричить її внутрiшнiй голос. – Що?! I якщо, навiть, усе це є, то ЩО з того?».

Жiнка засинає на сiнi, згадуючи той лiтнiй день, коли вони з дiтьми i чоловiком ходили на рiчку, пекли картоплю i дивились одне на одного очима, сповненими бажання. Все це було… Було…

У хатi теж вкладаються спати. Старший хлопець у своїй кiмнатi. Середнiй – у своїй. Мала – в своїй. Вона засинає майже спокiйно, бо знає, що сьогоднi вже не буде нi сварки, нi бiйки. А їй, як не соромно, хочеться одного, щоб мати не надумала забратися до хати чи проситися бiля дверей, бо тодi все почнеться спочатку… Дверi кiмнати дiвчинка замкнула на ключ. Так певнiше… Але якщо батько побачить замкненi дверi, ото їй перепаде!

А ось i вiкно.

– Клоуне! Ти тут?

– Тут.

– Ти чув?

– Чув.

– I що?

– Не знаю.

– А що менi робити?

– Не знаю.

– А чому в мене немає нормального вiкна?

– Твоя мама казала, що тут хотiли зробити ванну. Але батько вирiшив, що митися можна i з тазика.

Стара марля на вiкнi продовжує трiпотiти. Вона два роки захищала вiд комарiв i вже давно вiдстала вiд кнопок. Як добре, що її нiхто не знiмає… Як добре, що нi в кого немає на це часу. Всi ж бо заклопотанi оборонами фортець.

4.8

Ось так, взявшись за руки, вони подорожують чужим мiстом. Вiн, як завжди, щось бурмоче пiд нiс. Вона, як завжди, цiлує його на кожному кроцi й пригортається. Дивна закохана пара зупиняється в… лiкарнi. Щоб не платити за нiчлiг, Алоїз домовився з лiкарем про двоє лiжок у денному стацiонарi.

Там немає гарячої води, але на вулицi – лiто. Чоловiк знову починає щось оповiдати. А студентка згадує, як три години тому вони зупинялися бiля середньовiчної фортецi i купалися в брудному Днiстрi. Нiна тодi якраз вийняла з наплiчника спiлу жовту диню. Порiзала на шматочки.

– Гей, маля, пригощайся! – кричала йому до рiчки. I тут побачила, як коханий хлюпочеться бiля незнайомої дiвчини.

«Як? Чому?!» – одразу заволало у нiй щось. Та так сильно, що ледь її не оглушило.

Губенята миттю надуваються. Обличчя тускнiє. Погляд стрибає по водi, наче пущенi «жабкою» камiнчики…

«Про що вони можуть говорити? – сердиться ревнивиця. – Ох, як вiн смiється до неї! Боже, вiн пiдпливає ще ближче…»

Нiна сiла на гарячий пiсок i тишком стерла сльозу. Її рiдний залицяльник цього не помiтив, бо саме розмовляв з незнайомкою.

Що це за стан у Нiнки?

Ревнощi?

Чи, може, егоїзм?

Алоїз пiдпливає з повнуватою бiлявкою до берега:

– Де там наша динька? – запитує, усмiхаючись.

– …

– Маля, ти чого? – тихенько до неї. А голосно: – Познайомся, це – Галя. Вона з Мiнська. Уявляєш? Люди їздять бозна-звiдки, щоб подивитися нашi фортецi, а ми тут живемо i не помiчаємо.

– Галя, – простягає руку симпатична дiвчина.

– Нiна, – вiдповiдає Нiна.

– Ваш чоловiк такий смiшний… Виявляється, у нас iз ним однакова професiя.

«Ох! У них ще й спiльнi iнтереси», – ставить Нiна галочку своєму ображеному его.

Коли вона це згадує, хвиля образи знову накриває її. Дiвчина надуває губи i демонстративно його не слухає. Нiна робить усе, щоб вiн звернув на неї увагу, приголубив. Бо їй вже так нудно слухати розповiдь про якiсь розваленi мури.

– Мавпенятко, ти чому рюмсаєш? – запитує здивовано Алоїз, коли бачить, як вона йде i розмазує кулачками сльози.

– Бо так х-о-о-о-чу-у-у-у-у… – хникає вона.

– Що трапилося, горобчику жовторотий? Тебе що – дурна муха вкусила?

– Н-i-i-i-i…

– Ой, ти – хитрюще мишенятко… – розумiє вiн її гру. – Ну i за що ти цього разу образилось? На кого я тепер не так подивився?

– На Гаааалю!!! I не тримай мене за руку. I не цiлуй. Iди до неї! Їдь собi в Мiнськ! Я теж собi знайду iншого, якщо тобi не потрiбна. Ось так! Ти завжди такий! Тобi би лише з чужими кохатися. Добре! Тодi i я буду! Ось так!

– Ха-ха! – щиро смiється звиклий до таких поворотiв чоловiк, обiймаючи дiвчину. – Диви, яке ревниве! Значить, любиш.

Маленька розпусниця ж, схлипуючи, думає про те, як вони спатимуть у цiй величезнiй лiкарськiй палатi: як вона гратиме роль медсестрички, як вiн її пеститиме…

Розпаленi спекою, вони приймають холодний душ. Через годину Нiна лежить з температурою 39,5 на залiзному лiжку, нiкого не граючи. Така, як є – iз розкуйовдженим волоссям, пересохлими губами i гарячим, як сонце, лоном. О, вiн вiдчуває її бажання, мабуть, за кiлометри.

– Що, хворенька мишко, ти вже знову мене хочеш?

– Не хочу! Я хвора-а-а-а-а! – хникає вона. – I взагалi, я – не мишка!

– А хто ти? Ану розкажи менi – хто ти?

– Не просто мишка-а-а-а-а! – розтирає вона долонями слiзки. Мабуть, ще й хвороба спричиняє такий плаксивий настрiй. – Я хво-о-о-о-р-а-а-а-а! Залиш мене-е-е-е!

– Не залишу! Я тобi покажу справжнього коханця! Аби ти знала, що нi з ким не буває краще. Ану повернись до мене! Ти куди?…

Зранку вона не може встати з лiжка. Температура 40, тiло горить, оченята сумнi. Вiн дивиться на неї й не вiрить, що ось так, прозаїчно, може закiнчитись їхня омрiяна вiдпустка! Їхня перша спiльна мандрiвка. Її перша подорож за межi областi.

Алоїз розгублено ходить палатою. Потiм у нього з'являється iдея, адже вони в лiкарнi. Вiн iде до лiкаря!

– Постiльний режим – ось що може допомогти… Температура дуже висока. Значить, застуда серйозна. Не знаю, як ви її допровадите додому.

Збентежений Алоїз проводжає лiкаря в коридор.

«Чому? Чому так тупо? Я стiльки рокiв не був у вiдпустцi. Нарештi вирiшив для чортеняти щось зробити… I ось… Чому така несправедливiсть?» – губиться вiн у думках.

– Рiдна, – заходить вiн до палати. – Ми мусимо їхати до…

Але тут ошелешений чоловiк бачить, що Нiна преспокiйно стоїть собi бiля лiжка i пакує наплічник.

– Мавпеня, що ти робиш? Куди ти зiбралося?

– Як це куди? На екскурсiю!

– З такою температурою?

– Усе гаразд.

– Але…

– Ти зубки чистив? Личко помив?

– Так…

– Ну то пiшли…

Вони йдуть, взявшись за руки. Вона трошки вiдстає. Вiн тягне її легенько за собою. Вона ж крадькома витирає сльози, якi мимоволi раз у раз зриваються з вiй…

1.9

Привiт, моє третє цвiтiння!

Ти, як завжди, усе забуваєш. А рiвно пiвтора роки тому я тебе уперше побачив. I почалося…

Я люблю тебе – свою маленьку, карооку, сльозливу i усмiхнену козульку, яка так умiє робити менi боляче й добре водночас.

Твоя Нiмеччина потрiбна i менi. От тiльки не знаю, чи я так довго витримаю.

Твiй пiвторарiчний коханий.

2.9

Мiсто, яке поглинатиме тисячi людей. Сiтi-мiльйонник. Штадт, у якому буде кiлька хмарочосiв, один із найбiльших соборiв свiту, найяскравiший карнавал Європи i комп'ютер у твоїй кiмнатi. Але все це ти принесеш сюди сама. Оцей мiльйон людей – вони у тобi. I гомiн їхнiх голосiв не заважає, бо вони спокiйнi: живуть в мирi мiж собою i саме тому з тобою.

Бо ти осягнеш просту iстину: ти – щаслива. I була такою вчора, позавчора, мiсяць, рiк тому, але не помiчала цього за вiчною боротьбою за Його (їхню) увагу, за Його (їхнє) визнання, через призму якого (яких) ти мала визнати себе сама. Ти будеш щаслива i завтра. Попри те, хто буде твоїм партнером, твоїм попутником чи твоїм небом. Твоїм дзеркалом. Бо жiнки часто у чоловiках бачать своє вiдображення. Якщо навiть не цiлковите, то бодай натяк. I чоловiки шукать у жiнках себе. Так створений свiт. Люди допомагають одне одному знайти свою суть.

Ось таке воно – мiсто-мiльйонник-вiдлюдник. Де ти нестимеш у собi мiльйон людей i ця ноша здаватиметься тобi легкою.

Ти гулятимеш з новою камерою, подарованою тобi перед вiд'їздом. Робитимеш фiльм. Про себе. Тобто, про свої мандрiвки. Щоб надiслати на День Валентина невеличкий сюрприз коханому. Щоб вiн подорожував разом iз тобою. Бо будеш настiльки цiкавою, настiльки новою, що захочеш показати свiй свiт i йому. Аби вiн порадiв за тебе!

О, мало хто так умiв радiти за iнших, як вiн! Можливо, вiн давно вже пройшов через мiсто, собор i мiльйони людей? Просто ти не йняла йому вiри. Бо як можна повiрити людинi, яка каже, що любить цей свiт, коли ти ще сама цього не осягнула? Не полюбила… Не сприйняла, таким, як є…

Ти сидiтимеш на розумних лекцiях, слухатимеш викладача-нiмця, думаючи про любощi.

Ох, цей основний iнстинкт людства. Якщо вiн вдоволений, то є все iнше. I багато чого немає. Наприклад, внутрiшнiх комплексiв i нещасливих шлюбiв. Твоя тiтка торочила: «Нi – сексу до весiлля!». А сама зачала дитину на третiй мiсяць знайомства з розлученим чоловiком. Так казали всi дорослi, яких ти знала. Їхнiми вустами говорив народ iз тисячолiтнiми установками. I цей народ був нещасним.

Ти малюватимеш зiрочки й чотирикутники (котрийсь психолог стверджує, що це ознака впевненостi у собi) на цiкавiй лекцiї нiмецького викладача i тобi страшенно закортить кохатися, бо ти за час перебування в мiстi-мiльйоннику не мала сексу.

Просто

ти

знаєш,

що

ТИ маєш право це робити!

З ким завгодно, як завгодно, де завгодно i скiльки завгодно. I не вiдчуватимеш себе поганою, бо ти вiльна у виборi.

I тому, що це все можеш – не робитимеш необдуманих вчинкiв. Бо тепер вже свiдома вибору, який зробила САМА. Тому залишатимешся спокiйною, слухаючи захоплюючу лекцiю сексуального викладача…

3.9

Велика iмiтацiя малого сексу проводилась успiшно. Але одного жахливого ранку дiвчинка помiтила на трусиках мокру пляму.

«Боже! Що це? – заговорила у нiй непроглядна прабабкiвська темрява i материнська неуважнiсть до пiдлiткової зрiлостi. – Невже я вагiтна? Чи, може, хвора?»

Почала перечитувати маленьку домашню бiблiотеку.

– Так, венеричнi захворювання: СНIД, сифiлiс, гонорея. Що це може бути? Невже хлопчики заразили? I це на фонi домашнiх сварок i вiчного страху, де не можна було нi в кого нiщо запитати, бо все, що ти зробив – завжди нездале. Бо ти – погана! Бо як можуть бути гарнi дiти у поганих батькiв? У батькiв, яких батьки теж поганили? Дитина – це найточнiше дзеркало сiм'ї.

Дiвчинка мовчки вивчала енциклопедiю i розглядала себе в дзеркалi. Так… почервонiння… Але хiба вона щось у цьому тямить?

Що ще?

Ах так, висипка.

Таки знайшла одну невеличку крапочку. Отож – висипка таки є!

СНIД. З ним довго не живуть. За сприятливих умов – вiсiм рокiв. Вона житиме усього до двадцяти… Чуєш, клоунику?

Ось так у дванадцять рокiв починаєш жити в очiкуваннi смертi.

Важко жити й думати, що ти вже помираєш…

«Усi дiти вчитимуться в унiверситетi, а я – нi», – думала дiвчинка.

Вона ж не така, як iншi. Вона – ПОГАНА.

«Як же так – помирати тут, у цьому домi? – думалося дiвчинцi. – Не пiзнавши нiчого кращого? Не побачивши нiкого, крiм вигаданого клоуна на вiкнi. Не побувавши за парканом…»

Так народжується страх. Нi, так виховується давно народжений страх. Страх бути. Страх виживати. Страх жити.