Текст книги "Твоя дитинка"

Автор книги: Ірися Ликович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)

3.14

Минулої ночi голубу курточку, куплену за довго заощаджуванi грошi, було порубано на дрiбнi шматочки. Дiти голосили, мов навiженi, але вiдiрвати батька вiд матерi нiхто не наважився.

Вони боялися його, як хвалився той, «мов вогню». I був цим страшенно вдоволений.

– Тiльки я тут – хтось! – казав вiн, сидячи за погаром вина.

I всi справдi вiдчували себе нiким. Бо над ними панував один великий бог – страх.

– Тiльки мене ви повиннi слухатися! – правив далi «татко». – А ти, виблядку, чого так дивишся? Хто тобi дозволяв дивитися менi у вiчi? Сиди собi i сопи у двi дiрки!

У такi хвилини мати десь переховувалася. Iнколи спала в сусiдiв, iнколи – у свекрухи. Але та не завжди пускала її, примовляючи:

– Казала тобi, щоб за мого сина не виходила! Бо ти йому не пара! Тепер йди до нього. Хай тебе б'є, коли ти – курва! Мабуть, гуляєш, тому й лупцює! От я вийшла замiж дiвчиною, не те, що ти – з причепом! Тепер тебе Бог i карає. Забирайся додому!

А насправдi вона, як i всi, боялася сина. Не могла пiдiйти до нього й сказати:

– Синку! Схаменися! Що ти робиш? Хiба не бачиш, як глибоко травмуєш дитячi душi? Що породивши нове життя, вдихаєш в нього всю свою поганющу суть?

Часто, коли дiвчинка прибiгала до баби вся в синцях, стара казала:

– Но, бачиш дитино, знову дiсталося. Так i мiй чоловiк усе бив дiтей… А мене – iще бiльше. Гей-гей, скiльки разiв не ночувала я вдома! Зате на старiсть, коли був уже геть немiчним, я йому вiдплатила сповна!

Двi подружки пiшли в лiкарню. Вони мали план: як зробити так, щоб про їхнi вiдвiдини не дiзналися в школi. Бо директор точно розкаже батькам. А тодi – начувайся!

Вони прийшли пiзно. Пiсля урокiв. Несмiливо проходжувалися коридорами, не знаючи, в якi дверi податися. Такi слова, як «гiнекологiя» чи «жiноча консультацiя» не говорили їм нi про що.

Трохи повагавшись, зайшли, де було привiдчинено. За столом сидiла лiтня жiнка з добрим обличчям.

– Доброго дня! – першою обiзвалася Катя.

– Доброго дня, дiвчатка, – глянула на них жiнка в бiлому.

– Ми шукаємо лiкаря…

– Лiкаря? А що ви хотiли?

Десь заплакала дитина…

– А ми хотiли порадитися, – взяла iнiцiативу на себе Катя.

– Порадитися? Гм… I що ж вас, милi мої, турбує?

– Вона, – киває головою на подружку Катя, – хвора.

– I чим вона хворiє?

– Ми точно не знаємо, але здається, що СНIДом! Принаймнi саме зi СНIДом спiвпадають всi ознаки…

– Що? СНIДом? – розширились здивованi очi жiнки в бiлому.

– Так! Бо в неї там болить i пече! А ще й висипка є!

– Гм… Але ж ви сiдайте… дiвчатка… сiдайте. Не стiйте бiля дверей.

Дiвчата нiяково познiмали з плечей рюкзаки. Посiдали на самий крайчик тапчана, готовi кожної митi дременути.

– А ще що? – питала жiнка. – Що ще турбує?

– Ну… Ми не знаємо…

– Гм… – розмiрковує жiнка в халатi. – Звiдки тут взятися СНIДу? У тебе колись брали кров на аналiз?

– Нi, – видихнула дiвчинка.

– А з хлопцем ти спала?

– Спала! – опустила очi мала.

– Спала?! I коли ж це ти встигла?

– А її зґвалтували, – поспiшила рятувати подружку Катя.

«Зґвалтували? – подумала дiвчинка. – Хiба це входило в нашi плани? I звiдки вона таке взяла?»

– Зґвалтували? – перепитала жiнка. – Так потрiбно заявити в мiлiцiю! Що ж ви тут сидите! Ти хоч знаєш, хто тебе зґвалтував?

– Знає! Аякже! Звичайно, що знає! – брехала перелякано Мар'яна.

«Навiщо ти таке городиш? – запитував погляд дiвчинки. – Що тепер далi? Як ми з цього виплутаємося?

– Мусите заявити! Що ви чекаєте? Так хоч грошi матимете…

– Та нi, нам не потрiбнi грошi. Нам би її вилiкувати:

– Але, дiвчата, скажу вам чесно, вiд СНIДу не лiкують. Вiд нього помирають. Причому доволi швидко. А тобi, дiвчинко, потрiбно зареєструватися в нашiй лiкарнi. Заповнити анкету. Здати кров, пройти обстеження. Можливо, це навiть коштуватиме грошей.

– Нi! Я не можу зареєструватися! Я хотiла б, щоб це все зробили, не засвiчуючи мого прiзвища!

– Гм… А це ще чому?

– Бо ви зателефонуєте до школи!

– Бо в мене тут родичi працюють! I ви їм розповiсте! – в один голос закричали дiвчата.

– Родичi, кажеш? I хто тут у тебе?

– Я не можу вам цього сказати.

– А чому б i нi? Ти менi скажи, а я нiкому не розповiм, не хвилюйся.

– I дiвчинка ледь прошепотiла прiзвище.

– Це та, що в хiрургiї? – задумалася жiнка в бiлому. При цьому її обличчя аж витягнулося вiд цiкавостi. Але не отримавши вiдповiдi, перепитала:

– Та, що на третьому поверсi?

– Так! – вiдповiла дiвчинка i вiдчула, як її боляче вщипнула подруга. Але вже було пiзно.

– Ой, дiвчатка мої… – задумалась жiнка. – Навiть не знаю, чим вам допомогти. СНIД – це дуже страшна хвороба. Тобi потрiбно стати на облiк. А тепер ви маєте пiти, бо я мушу зачинити кабiнет.

Вони вийшли. Через кiлька хвилин, коли вже були на подвiр'ї, вийшла й жiнка в бiлому халатi. Вона поставила бiля себе вiдро й швабру i почала прибирати довгий коридор гiнекологiї.

Дiвчата сiли на лавицю. Що тепер робити? Вiд кого чекати допомоги?

– Я боюся, – захникала Катя, – що я теж хвора. Ми ж iз тобою також цiлувалися. А хвороба ця передається саме через любощi. Я також помру?

– Менi дуже страшно! – схлипнула дiвчинка. – Я не знаю, що робити…

– Є тiльки два варiанти. Перший, це зареєструвася i здати аналiзи. Iнший, гiрший, мовчати i чекати, коли ти помреш… Я вибрала б перший.

– А я не можу! Ти не знаєш, що зi мною зроблять вдома, коли дiзнаються, що я спала з хлопцем!

– А може, ти не спала? Ми ще не вияснили…

– Нi, точно спала. Я чомусь так вiдчуваю.

– Я би все одно розповiла мамi. Вона б допомогла.

– А я не можу, бо вона розповiсть батьковi. I вiн мене вiдлупцює. А потiм вiдлупцює маму.

– З чого ти взяла?

– А я одного разу чула, як вiн казав мамi, що якщо я завагiтнiю, куритиму або матиму погану поведiнку, то вiн її приб'є. Але спочатку приб'є мене!

– Чому ти його так боїшся? Коли ми зустрiлися на вулицi, вiн зi мною так мило розмовляв. Менi здалося, що твiй тато такий приємний! Навiть мене погладив. А ти говориш такi жахливi речi. Краще мати рiдного батька, нiж так, як я – вiтчима.

Вони попрощалися. Дiвчинка йшла додому з подвiйним каменем на серцi. Окрiм невилiковної хвороби, її гнiтило ще й почуття безмежного страху.

4.14

Одного пiзнього вечора стомлена i сумна Нiнка повертається пiсля роботи i курсiв додому.

Кiлька днiв тому вона вирiшила розповiсти Алоїзовi про свої плани на наступний рiк, але нiяк не наважувалася. Бо страх бути незрозумiлою часто навшпиньки ходив за нею.

А ще у коханцiв аж два вечори не було любощiв.

«Що трапилося? – думає Нiнка – Це на нього не схоже. Можливо, в Алоїза з'явилася iнша? I вiн кохає ЇЇ? Так-так, адже сьогоднi зранку вiн не так поцiлував мене на прощання. I обiйняв лише легесенько!

А ще вночi Нiна прокинулася вiд того, що спала не на його плечi, а на подушцi! Вона ледь не розплакалася i навiть хотiла його розбудити, щоб запитати, чи вiн її ще кохає. Але потiм вирiшила зробити це вранцi. А коли вiн зранку не потягнувся до неї, вона страшенно образилася i розплакалася.

– Чому ти плачеш? – питає здивований Алоїз. – Мишко, тобi вже час збиратися. Дивися, вже дев'ята година. Знову шеф на тебе нагримає. Чому ти плачеш? Можеш менi пояснити?

– Не-е-е-м-о-о-о-ж-у-у-у! Ранiше ти мене зранку нiчого не питав!

Вiн хоче обiйняти її, але Нiна рiзко встає з лiжка.

– Не хочеш обiймати i не треба! Спи собi. Якщо не кинешся до телефона, тiльки-но я вийду за дверi!

– Що ти, мавпочко, верзеш? – смiється вiн. – Кому я можу телефонувати? Хiба я не весь час проводжу з тобою?

– Ага! Як ти проводиш зi мною час, коли я з 10-ої ранку до 9-ої вечора в мiстi?!

Переповнена спогадами, що цвiрiнькають в нiй розтривоженими горобцями, засмучена дiвчина натискає на дзвiнок. Та дверi їй нiхто не вiдчиняє. Її серце знову налякано тьохкає: «Де вiн?».

Вона вiдмикає квартиру сама. Вечеря нидiє в холодильнику. До неї нiхто не торкнувся.

«Де ж вiн?»

Спантеличена довго думає, сидячи на кухнi. I що тепер робити? Адже це трапилось уперше! Вперше з нею не порадилися i нi про що не попередили.

«Як правильно вiдреагувати?», – думає вона.

Нiна вирiшує чекати. Не може ж вiн десь так довго затримуватися. В її трошки хворобливу уяву розтривоженi горобцi наносять образи темних вулиць, прихованих барiв. I коханок.

Дiвчина лежить на лiжку й вдає нiби читає.

Далi розiгрiває вечерю.

Накриває стiл на двох.

Робить це дуже повiльно.

Весь час чекаючи.

Та Алоїз не приходить.

Коли одинадцята година вистрiлює сумнiвами, коли горобцi, яких пiдпалила її уява, починають запалювати собою все довкола, Нiна вирiшує йому зателефонувати. Вона набирає номер й чекає iз завмиранням серця. Що вона йому скаже? Що запитає? Яким тоном розмовлятиме? Нiщо в ту мить не природне. Тiльки страх.

Але зi слухавки банально повiдомляють:

– Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжностi!!!!!!!

– О! I що тепер?!

Вона чомусь не може не сердитися. Вiдчуває себе надзвичайно ображеною. Її плаксиве «я» повстає проти такого поводження! «Зрада! – кричить воно, надриваючи серце. – Пiдла зрада! Тобi не цiкаво, з ким вiн там? Яка вона i скiльки їй рокiв? Чи вродлива i чи гаряча у лiжку?».

Дiвчина знову бреде до телефону. Як на зло, на мобiльному ще вчора закiнчився рахунок. Набирає його номер, думаючи над тим, що тепер, коли Алоїз увiмкне телефон, у нього виб'є вже двiчi: «Вам дзвонили…»

I це погано! Тепер вiн знатиме, що Нiна йому стiльки разiв телефонувала!

«Ваш абонент поза зоною…»

Вона вимикає свiтло. Вкладається в лiжко, намагаючись заснути. Лежить так не довше п'яти хвилин.

А потiм – сльози, сльози, сльози…

Дикий безутiшний плач.

Але чому вона плаче? Що вiн зробив не так?

Потiм вона накривається з головою i вже так ридає. Через двадцять хвилин це їй набридає i вона телефонує знайомiй. Бо подружок у неї нема. Нiна скаржиться на Алоїза:

– Уявляєш? – розповiдає вона. – Я тепер навiть не знаю, де вiн!

– Я в шоцi! – каже знайома й одразу пропонує. – Приходь до нас. Хоч раз в життi погуляєш. А то через твого розумника я скоро забуду, який ти маєш вигляд.

– Добре! – погоджується Нiнка, бо бути сама тепер не може. Мусить вiдволiктися вiд цих слiз. Має примусити себе усмiхнутися, адже на душi гiрко i розпач.

Дiвчина сiдає у нiчне таксi, так i не збагнувши, чому так невтiшно плакала?

Коли Нiна приїхала, хлопцi й дiвчата вже чекали на неї з пивом. I тiльки-но вона вiдкоркувала пляшку, як зателефонував ВIН.

Нiнка сотнi разiв говорила собi, що коли подзвонить Алоїз, вона не братиме слухавку iз принципу, але тепер одразу до неї кидається.

– Мишко моя! Де ти сховалася? Я зайшов до хати. Сиджу тут вже десять хвилин, а тебе нема й нема! Де ти, маленька?

– Я в подружки. П'ю пиво.

– А що ти там так пiзно робиш? Коли прийдеш?

– Я не прийду!

– Як це?

– Не прийду!!!

– I чому?

– Тому що ти повiвся зi мною пiдло!

– Чому, маленький i дурненький зайчику? У нас була акцiя. А потiм ми з хлопцями завалили на пиво.

– Але ти мiг мене попередити!

– Мишко, я вже був п'яненьким i геть забув! Ходи додому, рiдна!

– Нi.

– То що менi робити?

– А що хочеш!

Насправдi вона ДУЖЕ хотiла додому. Вона ДУЖЕ хотiла до нього. Бо, як не дивно, любила, коли чоловiк напiдпитку. Це траплялося рiдко, але тодi вiн був таким кумедним. Вiн так її тодi любив i пестив! Легкий запах алкоголю та якоїсь кнайпи збуджував Нiну. Але зараз вона не бiжить до нього, бо вибирає дурну й егоїстичну позу ображеної. Нiнка не захотiла стати розумiючою й доброю. Не змогла. Не навчилася.

А ще вона не могла показати свою слабкiсть перед знайомою, яка щойно казала: «Тiльки-но вiн тобi зателефонує, як ти одразу побiжиш. Ти – ненормальна. Хiба не бачиш, що вiн завжди робить усе, як захоче? Перестань над ним трястися. Ти – дiвчина! Хай вiн за тобою бiгає! Думаєш, де вiн зараз сидить? Iз пацанами? Не будь наївною».

«Ну i як тепер зiбратися й пiти? – думала Нiна.

I вона стала в позу. Це був маленький акт самоствердження. Тiльки в чиїх очах?

Його?

Подруги?

Своїх?

Нiнка засинає на одному лiжку з Танькою, весь час чекаючи, що коханий зателефонує знову. Тодi вона пiде, незважаючи нi на що. Але Алоїз не дзвонить, i вона, стомлена чеканням i пивом, провалюється у сон.

Будить її телефонний дзвiнок.

– Мишо! Ти де?

– Як де? Я сплю!

– Куди ти подiлася? Я прокинувся вiд того, що нiкого не обiймаю! Я нiчого не розумiю, – бурчав у слухавцi здивовано-сердитий голос Алоїза.

– Я ж у Таньки.

– Як це у Таньки? Що ти там робиш? Бачила, котра година? Що ти там робитиш о п'ятiй ранку?

– Що-що? Сплю!

– А чому ти не вдома? Я щось нiчого не доганяю. Слухай, я що – вчора напився? Нiчого не пам'ятаю! Ми що, посварилися? Вибач, моє оленяточко. Повертайся додому!

– А вчора? – починає хникати Нiнка.

– Учора? А що було вчора?

– Я прокинулась, а ти мене не обiймав! В тебе є iнша-а-а-а-а-а! Я знаю-у-у-у-у-у! Я все зрозумiла-а-а-а-а-а-а! Але щоб ти знав, можеш собi мати iншу, я й так скоро вiд'їжджаю-у-у-у!

– Куди це ти, моя маленька мрiйнице, збираєшся? – вже смiється вiн з її нової витiвки-привертання-уваги. – Бери таксi й дуй додому, щоб я тебе трошки погриз.

– А я не хо-о-чу-у-у, щоб ти-и м-е-ен-е гриз!

– Добре, жабко, не хочеш i не треба! Але повертайся!

Сонна Танька пiднiмає голову:

– Нiно! Я хочу спати! Май совiсть!

– Добре! Їду… – шепоче дiвчина в слухавку.

А вдома, як завжди, плачi й обiйми. Вона вмiє подобатися цьому чоловiковi. Умiє плакати на його плечi. А вiн умiє любити її сльози.

Оце й є дивом двох закоханих. Вони знайшли i ключ, i шпаринку.

1.15

Привiт, жабеня!

Як це на тебе схоже: ще одну справу не вирiшити, як уже замутити iншу. Який Єгипет?! Який ще наступний рiк?! Ти спочатку розберися з Нiмеччиною у цьому роцi!

Тут один мiсяць розлуки годi пережити, а ти вже в нову неволю лiзеш. Менi так вiд цього чомусь важко i сумно. Хрiновий стан. Я тобi це пишу, бо ти казала, що мiж нами не має бути таємниць, а не для того, щоб поплакатися…

Знаєш, наша переписка замiнює щоденник. Але жодний Інтернет не замiнить твiй голосочок. Голос – це майже пiвлюдини. Навiть паузами, зiтханнями чи бринiнням можна так багато сказати! От якби ще й зображення!

Цiлую тебе.

2.15

Ти вiдвiдуватимеш найцiкавiшi у твоєму життi заняття. Спiлкуватимешся з рiзною молоддю. Одного разу Оналi розповiсть тобi про цiкаву молодiжну програму, за якою можна майже безплатно поїхати на рiк до Австралiї.

Оналi розповiдатиме тобi про свого хлопця, який у 24 роки вже побував ув Iндiї, Америцi та Австралiї, звiдки повернувся вже з нею.

Потiм до твоїх рук потраплять iнформацiйнi буклети про молодiжнi програми. I тебе шокує, що у твоїй країнi ти про них нiчого не чула. Бо вдома навiть за iнформацiю про «Аu pair» та «Work and Travel» тобi довелося платити шаленi грошi! Це коли тут, за кордоном, бiльшiсть програм безкоштовнi. Платити потрiбно тiльки за дорогу. В Єгипет, наприклад, ще й перелiт забезпечують. Ти замислишся над тим, чому тут молодь зовсiм не така, як у твоїй країнi? А вiдповiдь дуже проста: бо тут про неї дбають.

У тебе засвiтяться очi: ти зрозумiєш, що життя лише починається! Що всi дверi для тебе вiдчиненi.

Знову фестиваль. Знову свято. Народ iз веселими обличчями засiватиме мiсто солодощами. На вашiй «вег» (вулицi) – карнавал. Король i королева кидатимуть з авто цукерками, а щасливi дiтлахi бiгатимуть за ними, спiваючи:

– Колонiя-а-а! Вiва-а-а Колонiя-а-а!!! (Колон – давня назва Кельну.)

Велика лавина свята. Без єдиної пляшки алкоголю. Без жодної сигарети. Без лайливого слова чи бiйки. Тут дiти не сперечатимуться, бiля чиїх нiг упала цукерка i кому вона належить!

Ти будеш безмежно здивована, коли чужi малюки тицятимуть тобi до рук шоколаднi батончики «Баунтi» чи «Снiкерс».

Вуличний король з королевою, розкидавши цукерки, зiйдуть з авто i станцюють чудернацький танець давнiх нiмецьких правителiв. У кожного нiмця цього дня на щоцi буде малюнок: три корони й дев'ять крапель слiз – герб мiста, в якому ти житимеш.

Ти згадаєш, як довго чекала на це свято: початок найбiльшого карнавалу Європи. Адже попереднi були тiльки своєрiдною пiдготовкою. За кiлька днiв на мовних курсах повiдомлять, що на тиждень скасовуються навчання. Ти здивовано запитаєш: «Чому?».

– Бо ж карнавал розпочинається! Вулицi перекриють так, що жодне авто не прошмигне.

– I що – нiхто не працюватиме?

– Так хто ж буде працювати у КАРНАВАЛ? – смiятимуться iз твого невiгластва.

– Справдi, – згодишся ти, – як можна працювати, коли КАРНАВАЛ.

Коли починається карнавал, життя стає суцiльним святом.

3.15

Усе набуває дедалi сiрiшого кольору. Мати тепер спить у кiмнатi з донькою. Вони поставили велике лiжко, на якому ночують. I це тодi, коли випускницi так потрiбен свiй простiр.

Тепер вона не може вечорами писати щоденник, плакати на самотi, сумувати чи мрiяти. У неї була одна-єдина радiсть у цьому будинку – кiмната, в якiй можна сховатися. А тепер нема й її.

Вони сплять разом. I мати часто розповiдає, що скоро житимуть без тата. Вона малює картини щасливого життя в мирi й злагодi, i серце дiвчини поволi вiдтаює.

«Невже це можливо? – думає вона. – Хiба я заслужила на таке щастя? Боже, яка я, мабуть, погана, адже мрiю жити без рiдного тата? А ще я мрiю, щоб вiн помер i щоб я його бiльше нiколи не бачила».

Так i текло життя. У переповненiй хатi панувала самотнiсть. Нiхто не хотiв пускати до себе в душу когось iншого. П'ятеро камiнних черепах пiд однiєю стрiхою.

Одного ранку мати почувалася кепсько. Вчора вона не спала з дiвчинкою. I та цiлу нiч пiдозрювала, що мати – в батьковiй спальнi. Донька до пiвночi не могла заснути i навiть не роздягалася. Боялася, що почнеться сварка, тому була готова до втечi. Вона завжди намагалася втекти, щоби десь пересидiти бiйку.

Батько це знав i ховав ключi вiд вхiдних дверей. А коли вона вилiзала через вiкно, то примушував її повернутися.

– Нi! – кричав вiн. – Ти не втечеш! Ти будеш тут! Ти будеш на все це дивитися! Аби боялася! Аби знала, що таке моя сила i влада!

Але її не потрiбно було вчити страху. Вона вже давно навчилася.

Та в той ранок донька зайшла у вiтальню й побачила, що всi квiти, якi мати так любила, якi викохувала роками, вирiзанi пiд корiнь i мертво стеляться килимами.

Її серце боляче тьохнуло. Вона стояла й дивилася на них, не знаючи, що робити.

До кiмнати зайшов брат.

– Я бачив, як татко їх рiзав. Вiн попросив мене принести ножа.

– I ти ПРИНIС?

– А ти що – не принесла б, якби ТАТКО наказав?

А дещо пiзнiше дiвчина почула крик матерi. Вона вибiгла до коридору i побачила, як сходами спускається батько. Через кiлька хвилин угледiла маму. Та йшла з другого поверху, одягнена в халат. Вiн був наполовину розстiбнутим i дiвчинка побачила, що пiд ним нiчого нема.

Донька затиснула долонею рота: мати опускалася сходами повiльно, голосно стогнучи: «Чому? За що?».

(Цi слова, тон, i сама постать матерi, яка спускалася сходами, тримаючи руки мiж нiг, якими стiкала кров, ще довго потiм снилися дiвчинi ночами. Тодi вона прокидалася в холодному потi, а її серце билося в шаленому ритмi. Жах огортав її нутро. I вона була змушена вмикати свiтло. Але коли знову його гасила, то вiдчуття, що в кiмнатi хтось є, i вiн зробить i їй боляче, не покидало…)

А мати все опускалась i опускалась. Дiвчина стояла, затиснувши долонями рота. Бо батько терпiти не мiг крику чи плачу. Вона боялася своїм вереском зробити мамi ще гiрше.

З кухнi вийшов брат. Спочатку вiн побачив сестру. Потім – матiр. Зрозумiв, що зараз має щось трапитись, якщо ще не трапилося. Тому поспiшив кинути на плечi наплiчника i податися з хати.

Батько стояв бiля вiшака й одягав пальто. Вiн навiть не дивився у бiк матерi.

– Допоможи менi… Ти ж лiкар! – просила вона. – Чому ти це зробив?

Але вiн незворушно одягався. Так само незворушно взяв портфель i вийшов за сином. Та через мить повернувся, щоб гримнути на доньку:

– А ти що стовбичиш? Ану геть до школи!

I, грюкнувши дверима, пiшов.

А дiвчина залишилася, щоб допомогти матерi дiйти до лiжка, пiдстелити клейонку, аби не закривавити простирадло, побiгти в пошуках машини, яка б довезла до лiкарнi.

Наступного дня у школi до неї пiдiйшла директриса i запитала, що трапилося з мамою. Виявляється, їй зробили важку операцiю.

– Що сталося? – випитувала Ольга Василiвна.

– Мама впала з драбини! – сухо вiдповiдала школярка.

– Так зрання? – здивувалася директор. – А що вона удосвiта робила на драбинi?

– Не знаю.

Нiхто не вчив дiтей тiєї сiм'ї брехати… Вони проходили цю науку самi.

Кiлька днiв дiвчина не ходила до школи, бо змушена була доглядати за лежачою матiр'ю. Iз родини тiльки тiтка зайшла, аби провiдати хвору.

– Ну що? Як ти тепер? – запитала вона.

– Та, дякувати Богу, лiпше. Вже не так болить…

– А операцiя як пройшла?

– Та як? Вичистили всю… Матку вирiзали…

– Та ти що! А вiн? Що вiн?

– Та хiба я знаю… Не заходить. Навiть у дiтей не запитав про моє здоров'я.

– От скотина!

Мати починає схлипувати.

– А коли йому сказали, що я – у лiкарнi, то дуже зблiд. Але не прийшов…

– От падлюка!

– Так само i свекруха не зайшла… Нiхто мене не любить. Залишається хiба скочити у воду…

– Не розумiю, чому мама тебе не провiдає…

А дiвчинi тим часом пригадався випадок з далекого дитинства. Надворi здiйнявся шалений крик. Вона спочатку навiть не виходила з кiмнати, бо вже звикла до вiчних з'ясовувань стосункiв. Боялася, аби не побачити такого, що буде її мучити ночами. Але крики ставали дедалi вiдчайдушнiшими. Вона не втрималася й вибiгла.

Бiля колодязя стояли родичi i щось кричали в один голос. На превеликий жах у глибинi криницi вона побачила матiр. Та безуспiшно намагалася по мокрому цямринню вибратися нагору. Вона ледве трималася на водi…

Ще трохи побалакавши, тiтка пiшла. Племiнниця вийшла її провести. Бiля ворiт вони зустрiли батька зi старою Монцiєю, його матiр'ю.

– Наша мама – хвора! – сказала дiвчина. – Вона перенесла операцiю, а ви не прийшли її навiть провiдати.

Батько глянув вовком на доньку, але змовчав. Зате у старої обличчя скривилося злобою:

– Так їй i треба! – прогарчала вона. – Аби знала, як гуляти ночами!

– Мама всi вечори вдома! – кинулася захищати внучка. – Вона вже чотири мiсяцi спить зi мною в кiмнатi.

Обличчя батька побагровiло, як буряк. Його очi налилися кров'ю. Але вiн не промовив нi слова. Плюнув до нiг доньки i, розвернувшись, пiшов до хати.

– Тьху на вас, дурних i шалених! Аби я ще з вами мороку мала! – сплюнула i собi стара й пошкандибала геть, спираючись на палицю.

– Ой, мамо-мамо, грiх будете мати, що так чините, – мовила услiд тiтка й теж попрямувала додому.

Дiвчинка залишилася на вулицi. Довго стояла, боячись повертатися. Бо що їй тепер скаже батько? Але тут почула крики з будинку. Тепер вона просто не мала права втекти. Прикута до лiжка мати залишалася сама. Її потрiбно було рятувати. Будь-якою цiною…