Текст книги "Твоя дитинка"

Автор книги: Ірися Ликович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

1.6

Привiт, моє заплакане дiвчатко!

Пам'ятаєш, як перед твоїм вiд'їздом я заснув в Оперному театрi? Як ми перепаковувалися на вокзалi? Як переплутали автобус на Кельн i бiгали з торбами, як навiженi? Навiть зараз це важко згадувати.

Я радий, що у вас сипле снiжок. А в нас навпаки – суцiльнi дощi. Я серйозно задумуюся над тим, що навiть клiмат не витримує цих людей.

Я все ще в емоцiйному шоцi вiд твого вiд'їзду. Як вийти з цього настрою? Увесь вигаслий, нiчого не хочеться. Думаю, це випробування Нiмеччиною буде корисним для нас обох. Особливо для ТЕБЕ!

Менi весь час хочеться спати. А може, просто не вистачає тебе?

Твiй розмоклий Алоїз.

P. S. Забув розповiсти, що їздив у село. Як-не-як, воно – теж наша iсторiя, до того ж невесела. Я, до речi, про це думав, коли стояв бiля славнозвiсного клубу, де ти на другому поверсi у барi так усiх шокувала своєю розпустою… А головне, що причин не було нiяких. Просто включився твiй «механiзм». Того хлопця звали Геною. Пригадуєш? Чи ти з ним потiм ще бачилася, мавпо дика?

2.6

Найменший кiлька разiв назве тебе «товстою й цицькатою росiйською бабою». Спочатку ти з цього смiятимешся. Але потiм тобi набридне, тому вирiшиш поговорити з його батьком. Той дуже здивується:

– Де вiн мiг таке почути? Вiд кого навчився?… – бiдкатиметься Томас. – О моє бiдне дитятко, моя овечко! – нарiкатиме вiн. I попросить тебе нiколи нiкому цього не розповiдати.

Пiсля вечерi Томас пiдiйде до тебе i знову попросить нi за яких обставин не розповiдати цього його дружинi, бо вона, бiдолашна, й так весь час ходить нервовою. А це ж її вб'є! Вона не зможе цього пережити. Адже її син так добре вихований! Майн Гот! Хто мiг його цьому навчити? Потрiбно простежити всi канали поганої iнформацiї.

– Я ж їм телевiзор дозволяю вмикати усього кiлька годин на тиждень. I то тiльки з DVD, аби бути впевненим, що мої дiточки дивляться тiльки кориснi фiльми. А Інтернетом цим малесеньким невинним дiткам взагалi можна користуватися лише пiвгодини на тиждень… О мiй iнтелiгентний синочок!…

Пiзнiше, перед вечiрньою казкою, яку батько зазвичай читає дiткам, вiн вiдкличе Гобiто. Сiвши з ним на м'який червоний шкiряний диван, скаже:

– Мiй любий синку! Я не можу повiрити в те, що ти, такий добрий i розумний хлопчик, мiг назвати нашу «au pair» «цицькатою, товстою росiйською бабою»… Невже ти це сказав?

– Так, – помовчавши, скаже малий правду. Бо дiти завжди чеснi. Завжди, коли дорослi показують їм приклад.

– Ти попросиш в неї вибачення?

– Так…

– А ще, синку, я хотiв тебе попросити, щоби ти її бiльше так не називав. Бо вона навiть не росiянка.

– А хто вона?

– Вона – українка.

– Але ж розмовляє так само, як росiяни i казахи! I, я сам чув, розумiє нашу прибиральницю!

– Так, синку, розумiє… – вiдповiсть батько, погладжуючи малого по голiвцi. – Розумiє, бо їхнi мови схожi. Але українцi мають свою державу. Вони кращi за росiян.

– Вони не п'ють горiлку?

– Не п'ють, синку.

– Нiхто, нiхто? Так, як i ми?

– Ну… Хiба що в святковi днi…Так, як у нас.

– А-а…

Пiзнiше, коли з роботи повернеться Андрея, ти запитаєш її, чи є у Кельнi українськi квартали.

Вона здивовано на тебе гляне. Потiм вiдповiсть, що не знає. «Але є росiйськi», – додасть вона, хоча не радитиме туди ходити.

– Чому? – здивуєшся ти.

– Бо нормальнi люди туди не ходять.

– Але я пiду, подивлюся… Може, щось цiкаве сфотографую.

– Нi, – знову заперечить вона. – Там усi пропащi. Там злодiї й п'яниці. О, ти ще росiян не знаєш, якщо маєш бажання туди ходити! Це зрадники! Вони залишили свою країну, батькiв, дехто навiть сiм'ї i маленьких дiтей. Уявляєш? Маленьких дiток! Таких, як мої! Як можна покинути свою малечу?! I приїхали сюди. Нi, моя дорогенька, я не раджу тобi туди йти. Ми з Томасом одного разу випадково заїхали i такого надивилися! А нашi колишнi сусiди заїхали в мiстечко, де живуть самi лише росiяни. Так їм дорогу перекрили! Вимагали грошей! Казали, що вiдберуть авто!

Ти довго мiркуватимеш над її словами. А наступного дня знову самотня i щаслива збиратимешся в дорогу. Ти, мабуть, уже й не навчишся виходити з цього стану. Ти пiдеш прогулятися мiстом… Заблукаєш, бо без карти важкувато. А потiм пiдiйдеш до чоловiка звичайної зовнiшньостi i промовиш:

– Ентшулдiгунг, кан iх фраген… (Вибачте, можу я запитати…)

– Да брось! Говори спокойно по-русски!

– О, – щиро зрадiєш ти. – Як класно! А я вже думала, як на мигах вас розпитувати?

– Ой, девчонка, расслабься! Куда тебе нужно? Давай подвезу!

– Та нi, дякую. Менi би дорогу знайти… А там уже я сама дiйду.

– Да чо ти паришься! Садись, подвезу! Мне не тяжело.

«Широка росiйська душа, – подумаєш ти. – Все таки Андрея не права…» Але в авто не сядеш. Проте невiдомий, зiславшись на самотнiсть у цьому великому мiстi, проведе тебе аж до самого порога. Ти слухатимеш його розповiдi про круте життя за кордоном. Вiн скаже, що нiзащо не повернеться в Росiю. На прощання попросить дозволу поцiлувати тебе в щiчку. Але ти не дозволиш до себе навiть доторкнутися, бо доторки незнайомих чоловiкiв мають здатнiсть перетворюватися на мiцнi обiйми.

А ти лише так недавно пiзнала цiну самотностi. I зрозумiла, що самотнiсть – це найвищий стан осягнення себе. I ти не зможеш так легко вiдмовитися вiд так важко набутого. Хай воно все ненадовго – рiк-два – трохи бiльше: але це i є саме те головне, що має вiдчути кожна людина на шляху до формування себе як особистостi.

Ти зайдеш до вашого будинку, навiть не озирнувшись. Тихо кинувши «до побачення» цьому самотньому диваковi…

У хатi на тебе нiхто не чекатиме. У твоїй кiмнатi пануватиме iдеальний порядок. Як нiколи ранiше. Ти поглянеш на своє вiдображення в дзеркалi й привiтно усмiхнешся. Бо любов до себе починається з любовi до свого тiла…

3.6

Батько приходить з роботи втомлений i на диво спокiйний. У хатi все нiмує. Усi ходять навшпиньки, боячись перечепитися об якусь рiч. Бо як то: батько ж зi змiни прийшов! Вiн, мабуть, захоче спати… Вiн їсть снiданок, розпитуючи кожного, хто i що вчора робив. Це обов'язковий ритуал. Цьому пiдкоряються всi, навiть мати. Хоча чому я тут написала «навiть»? У неї не було «навiть». Навiть нiчого…

Перелякане маля благально зиркає: а раптом сьогоднi пронесе?

– Ну, а ти що вчора робила? – запитує вiн, сиво цiлячись з-пiд своїх кущуватих брiв.

– Мила посуд, пiдмiтала схiдцi, годувала курей, поїла телятко, помила долiвку в коридорi…

– Так мало? Та це можна було зробити за пiвгодини!

Вона винувато мовчить. А може, вiн має рацiю? Адже вiн – БАТЬКО.

– Ну гаразд. Я йду спати i щоб жодного звуку не чув! А то ви мене знаєте…

Щойно вiн вийшов, як хлопчик почав одразу зачiпати сестру, знаючи, що вона може розплакатися. Вiн тодi хутенько сховається або втече, бо спочатку ж пiдiйдуть до зарюмсаної дiвчинки… Адже винним є той, хто порушив тишу.

Хлопчик виявився правий. Щойно вiн висмикнув вiд дiвчинки паперову ляльку, яку вона малювала три днi, i вiдiрвав їй голову й ноги, як почався шалений плач.

Малий прожогом кинувся з кiмнати.

Дещо пiзнiше прочинилися дверi.

– Я хiба не казав сидiти тихо? – пролунав роздратований голос.

– А вiн менi ляльку подер… – виправдовувалася налякана дiвчинка.

– Та начхати менi на твою ляльку! Я казав бути тихо! – i трошки подумавши, знайшов вихiд. – Ходи, будеш спати зi мною. Аби нiхто нiкого не чiпав…

Приречено опустивши голову, без жодного слова, мала попленталася за ним. Хiба вона мала вибiр?

Це була сiм'я без вибору. Родина, де всi говорили батьковими фразами. Бо говорити iнакше заборонялося. Нiхто не мав права зробити крок без дозволу. Навiть до родичiв не можна було йти. Навiть коли мати кудись виходила, батько одразу йшов за нею й горланив:

– Куди вже пiшла? Ану вертайся! Одразу!

I тiльки, коли вiн сiдав у червонi «Жигулi» i вiд'їжджав на роботу чи на пиятику, всi дихали вiльнiше. Кожен мiг робити, що хотiв. Хлопчик, зазвичай (копiюючи поведiнку свого дорослого прототипа) збиткувався з дiвчинки…

Вона йшла до кiмнати, думаючи, що сьогоднi знову доведеться робити масаж… Невже знову?… Але батько цього разу, як не дивно, масажу не просив. Точнiше – не наказував робити. Просто бiля нього спати.

Чотири години лежати iз заплющеними очима i слухати, як вiн сопе. Чотири години боятися поворухнутися, бо ж його не можна розбудити. Чотири години думати, лежачи на одному боцi…

Коли вiн прокинувся, то ненароком вiдтягнув простирадло з нiг малої. Вони були вкритi синцями.

– Що це? – звiв вiн здивований погляд. – Звiдки в тебе синяки? Де ти, дитино, так забилася?

Вона ж тiльки мовчала, час вiд часу глипаючи на нього…

Схоже, вiн уже зовсiм забув iсторiю з журналом. Але нiхто б йому не насмiлився її нагадати.

У цей час з роботи повернулася мати. Тiльки-но вона зайшла до спальнi, чоловiк здивовано її запитав:

– Чуєш, ти? А чому в нашої дитини такi ноги побитi?

Та теж потупила погляд. На дитину навiть не глянула…

– Ти чуєш мене? – вже напористiше озвався вiн.

– Чую.

– То чому не вiдповiдаєш?

– А ти що – сам не знаєш?

– Та чому я маю знати? Хто їхня матiр – ти чи я?

– Не знаю я чому!

– Ось така ти й мати! Мачуха! Зозуля! Тьху! Наплодила їх, а я маю годувати. Я прийшов з роботи стомлений, хочу спати, а повинен ще й за дiтьми дивитися. Спати їх укладати! Може, ще їм цицьку дати?!.

4.6

Вiдрядження було настiльки довгим, що вона вже не мала сили бiльше чекати. Сюрприз для Алоїза цiкавий та iнтригуючий. Навiть для неї самої. Цiлий день Нiнка пришиває до лiжка шкiрянi ремiнцi. Аж чотири – для рук i для нiг. Вона обписує тiло брудними фразами, проханнями й словами, якi вiн так любить вимовляти, а вона – чути.

Студенка-випускниця кохає його вмiння вичавлювати з її пiдсвiдомостi бруд, при тому залишаючи її цiлком переконаною у власнiй чистотi.

Вона чекає на нього вже третiй день. А останнiй – дається нестерпно важко.

– Рiдний, – телефонує Нiна йому всоте, – рiдний, ти де? Коли ти вже приїдеш? Коли?

– Не журися, кохана. Я – скоро. Ми вже вирушаємо.

«Чому вiн не приїхав ранiше? Адже була купа автобусiв», – думає чекальниця, але головною її думкою залишається сюрприз… Тому не дуже переймається автобусним сполученням.

Вона чекає НЕЙМОВIРНО довго… Вже одинадцята година. Нiна не хоче телефонувати ще раз, бо тодi Алоїз може щось запiдозрити i сюрприз не вдасться.

Але коли стрiлка перевалює за пiвнiч – вона не витримує… Їй так хочеться його здивувати!

– Зайчику, ну коли ти вже прийдеш? – хникає вона в слухавку.

– Уже, мишко, вже. Не турбуйся. Лягай спатоньки. Тiльки ключа з дверей вийми, аби я мiг вiдiмкнути.

– А ти можеш менi зателефонувати, коли будеш бiля будинку?

– А це ще чому? – насторожується «подорожник».

– Просто так… Щоб я знала… – вiдповiдає вона, не вловивши його тону…

– Спи, жабеня. Спи.

Сонна дiвчина прокидається вiд скреготу замка. Уже давно накрита пледом, iз розтертим макiяжем – а мав же бути ТАКИЙ сюрприз!

– Чекай, не заходь! – кричить-смiється Нiна. – Не заходь, будь-ласочка!

– Нi! – вiдповiдає Алоїз щось аж занадто твердо i рiшуче. – Я мушу зайти! Я мушу подивитися!

– Чекай, котику, ще немає на що дивитися!

– Нi, пусти мене! Кажу тобi, пусти!

– Чекаааааааай! – вона впирається спиною у зачиненi дверi кiмнати.

Чоловiк стоїть у коридорi й намагається її вiдтiснити. Дiвчина прожогом скаче до лiжка.

Вiн заходить до кiмнати усмiхнено-насторожений.

– Кого ти тут, мавпо, ховаєш?

– Ховаю? Що ти маєш на увазi?

– Я тебе знаю… – насуплюється ревнивець. По його очах Нiнка бачить, що Алоїз захмелiлий…

– Гей! Так ти ж п'яний! Ха-ха! Поросятко, де ти напилося?!

– Не переводь стрiлок. Признавайся: кого тут ховаєш? Я дуже добре знаю твої можливостi.

– Ну ти й дурень дурний! До речi, п'яничко, з тебе 10 копiйок! Ти забув мене поцiлувати, – вона швиденько одягає халат, стоячи до нього спиною.

– Їсти давай, жабко! – не вгаває вiн – Я дуже голодний! Коня з'їв би!…

«Дивно, – думає вона, – вас же там мали годувати… Зазвичай о дванадцятiй годинi ти хочеш їсти хiба що пiсля…»

Але вголос нiчого не каже…

Її страшенно мучить образа. «Але ще не все втрачено», – втiшає вона себе. Попереду пiвночi. Тому розiгрiває вечерю, приносить її до кiмнати i терпеливо чекає, доки вiн поїсть, час вiд часу голосно смiючись над його нетверезими реплiками.

Алоїз йде до вбиральнi. Нiна ж тим часом швиденько роздягається, туго затягує шкiрянi ремiнцi на ногах, потiм, накривши себе ковдрою, – i на руках. Алоїз заходить ситий, п'яний i стомлений. З горем пополам роздягається, вимикає свiтло й лягає до Нiнки.

– Ану посунься, малеча! Ти що на мою половинку перебралася?

Прив'язана дiвчина лежить посерединi лiжка, стиха смiючись i стiкаючи бажанням. Її рот привiдкритий i вона неголосно пхинькає:

– Жабко моя рiдна, де ти так довго ходив?

– Мишко, я такий стомлений пiсля цiєї клятої поїздки, – цiлує вiн її, намагаючись вiдсунути до стiни. – Давай спатоньки.

– Але ж ми не бачились три днi-i-i-i-i!… – вже не на жарт заводиться вона.

– Завтра, моя маленька, все завтра… Сунься, жабко, бо я дуже змучений…

1.7

Привiт!

Сьогоднi мiсяць, як ми з тобою розлучилися. Один мiсяць. Усього мiсяць. Уже мiсяць. Тiльки мiсяць. За цей мiсяць ти не написала менi жодного слова про свої почуття. Тiльки про бажання, емоцiї, враження. Тобi – добре. Ти – щаслива.

Ти вже вiдписуєш менi в листi й повiдомлення для iнших. Ясна рiч, що тут скажеш iнтимного?

Зер гут.

Я не хочу бути одним iз… Скiльком чоловiкам ти ще пишеш?

Ранiше вiд тебе приходили великi листи. Тепер – кiлька рядкiв. У тебе нема часу? Звичайно, доки всiм напишеш… Уже можна й дублювати.

Чи є сенс жити менi з болем цiлий рiк?

Кожний мiй похiд в iнтернет закiнчується болем. Тим, вiд якого я вчуся вiдходити в промiжках листуванням з тобою.

Розумiю, що треба перебудовувати своє життя. Треба коректувати свою фiлософiю. Знову вчитися легко ставитися до життя. Побажати собi можу тiльки залiзної витримки.

Але ти пиши. Пиши, бо це важливо насамперед для тебе.

P. S. Не втрать того, що з такими муками здобула.

Один дядько, з яким ти провела пiвтора року.

2.7

Одного дня тебе навiдає туга. Не за мiсцями, де ти жила ранiше… Тебе навiдає туга за Ним. Бо самотнiсть iз собою насправдi може так легко перерости у самотнiсть iз кимось, хто буде присутнiм у твоїх думках. Туга прийде миттєво, але тiльки тодi, коли ти дозволиш їй увiйти, вона вiдчинить дверi.

– Ти до мене? – запитаєш смiло.

– …

– Ти за мною?

– Нi…

Ти розмовлятимеш з нею, як з найкращою подругою. I зрозумiєш, що туга – це також рiзновид щастя. Збагнеш, що все, що тебе оточує, все, що спадає на думку, що тебе турбує чи не турбує – це щастя. Кожен твiй рух, дiя чи думка – це Воно, оте найпрекраснiше i трепетне. Все! I ти також – суцiльне щастя, бо зумiла це осягнути.

Коли приходитиме туга за Ним, ти думатимеш про нього. Ти телефонуватимеш йому i писатимеш листи. Вiн буде присутнiм у твоєму життi, а разом з тим – i в твоєму щастi. Вiн допомiг тобi зрозумiти щось дуже важливе. Бо тiльки щаслива людина хоче зробити iншу такою ж. Вiн вiдпустив тебе, попри все. Бо коли любиш, ти – щасливий. Коли любиш по– справжньому, то вiдпускаєш.

З такими думками ходитимеш мiстом. Потiм, нiби мiж iншим, вдома скажеш Томасовi:

– Тур до Парижа у вас коштує всього 89 євро.

– А ти поїдеш сама чи з друзями? – запитає вiн.

– Мабуть, сама.

– О, як жаль… – похитає вiн головою.

– Чому? – здивуєшся ти. – Так це ж супер!

– Ну… якщо так… – знизає вiн плечима.

Потiм твiй гастфатер сяде в авто i поїде на концерт. Ти залишишся з малюками, якi радiтимуть тобi, як нiколи, i розповiдатимуть казки про нiмецьку попелюшку. I в цих дiтей не буде злості. Вони складуватимуть мозаїку. I на кожне запитання:

– Подивися, що в мене вийшло! Гарно? Подобається? – якi вони задаватимуть одне одному, самi ж вiдповiдатимуть:

– Так, гарно! Просто супер!

Вони страшенно хвилюватимуться, якщо в когось iз них випадково розсиплеться мозаїка. У них навiть думки не буде сказати:

– Нi, це не гарно. У тебе нiчого не вийшло. Ти не вмiєш.

Нiхто не зiпсує гру iншого… Це будуть дуже хорошi дiтки. Квiти країни достатку. В країнi, де батькам живеться добре, – не може бути погано дiтям. У їхньому свiтi буде менше пиякiв i наркоманiв. Бо коли людинi добре – в неї мало проблем, вiд яких вона хоче сховатися.

Коли батьки не стають свiдками краху своїх мрiй та iдеалiв, коли вони реалiзовують себе – тодi позбуваються злостi. Чи навiть просто її не набувають. I це позначається на їхнiх дiтях. Бо хiба можуть щасливi люди робити нещасними своїх дiтей?

Коли вони дивляться на сусiдiв, до них не пiдкрадається заздрiсть, бо вони так само мають усе.

Дiтки щасливо обсядуть тебе. Мала, хитро усмiхнувшись, запитає:

– А ти знаєш, що таке секс?

– Нi, – вiдповiси ти, ховаючи веселу усмiшку. Тобi так хочеться почути, що скаже оце голопузе дитя.

– Як? Ти не знаєш? Ти ж маєш хлопця! Ти менi сама це казала! Невже вiн тобi нiчого не розповiв?

– Не розповiв, – запевниш ти. Та будеш не впевнена, що робиш правильно.

– Гм… Дуже дивно… Мiй менi вже давно розповiв. Ну добре, – зробить вона дуже розумне личко, – бачу, мушу зробити це сама. Отже, в хлопцiв є… хвостик. Знаєш? Може, ти випадково бачила у свого хлопця?

– Нi, не знаю… Не бачила… – усмiхатимешся ти.

– Братику, – зрадiє вона, що може подiлитися досвiдом зi старшими, – ану покажи їй свого «пiпiмана».

Той одразу встане i без зайвих балачок, опустивши штани, заусмiхавшись до вух, покаже тобi все, що вiд нього просять. Потiм ще довго стоятиме й розглядатиме його сам, нiби вперше побачив. До нього приєднається й сестричка. Вона, смiючись, смикатиме його за «хвостик».

Ти смiятимешся також, але думки заборонити їм це робити – не виникне.

– Ну i що далi? Що далi робити з цим «хвостиком»? – з непiдробленою цiкавiстю запитаєш ти.

– А далi його потрiбно вставити в «мушлю», – i, знявши штанцi, вона покаже тобi те, що в неї пiд трусиками. – Ось сюди. Ну твiй хлопець i дурень, що тобi цього не показав!

– А може, вiн i не знає цього, – доповнить малий, не вiдриваючись вiд мозаїки.

– Гм… Хто його знає, – погодиться мала. – Може, в них, в Українi, це все робиться й не так. Хто його знає. Ну, але в нас так. А ще «хвостик» може робити вершки. I їх можна їсти. Вони дуже смачнi.

– А-а-а-а-а-а… – розумiюче тягнутимеш ти.

– А ти хочеш займатися сексом?

– Ну… поки що не знаю…

– А дiтей хочеш мати?

– Хочу, звичайно.

– Ну, тодi будеш змушена зайнятися.

– Гм… Може, й так… – погоджуватимешся ти.

– А скiлькох дiтей ти хочеш мати? – запитає малий.

– Двох або трьох.

– Тодi мусиш зайнятися сексом тричi за життя, – констатує малий.

– Нi, – заперечить йому сестра, – досить один раз. Далi вони самi робитимуться!

– А-а-а, – здивується малий i знову вiзьметься за мозаїку.

3.7

Якось, коли нiкого не було вдома, дiвчинка попросила сусiдського хлопця-однолiтка зiмiтувати те, що вони бачили на заборонених картинках. Той у свою чергу дiлиться враженнями з iншою малою сусiдкою, якiй теж кортить попробувати цих витiвок. Потiм вони «кохаються» всюди – у виноградниках, у кукурудзi, в хатi, коли нiкого нема вдома, i навiть у фундаментi ще недобудованої церкви. Це тодi, коли була її черга пасти овець. Але кохалися не по-справжньому, адже їм було всього по вiсiм-десять рокiв. Сусiдський хлопчик бавився то з однiєю, то з другою. Аж доки сусiдка не розповiла про це своїй матерi. Та заборонила дiтям гратися разом i розповiла все батькам дiвчинки, а заодно, маючи довгий язик i куций розум, i цiлiй вулицi.

Саме тодi був популярним фiльм «Дiти кукурудзи». Тож брат, знаючи про кукурудзяно-винограднi пригоди сестри, почав дражнити її «дитям кукурудзи». Але вона й далi наперекiр батькам таємно зустрiчалася iз сусiдським хлопчиком. Доки вiн це не перерiс. Бо дiтям будь-яка забавка набридає швидко.

Ще багато разiв дiвчинка кликала сусiда, манячи його рiзними обiцянками i найкращими iграшками… Вона не знала, чому це робить, але їй подобалося. Можливо, це була своєрiдна втеча вiд самотностi?

А вечорами мала «розпусниця» читала книжки. Сусiдськi дiти у той час сидiли на вулицi, бавилися в гумки, аж доки зовсiм не темнiло, спiвали пiсень, голосно смiялися. Усi цi звуки долiтали до її малесенького вiкна. Вона слухала й iнодi плакала. А потiм знову бралася за читання. Що ж їй ще залишалося?

А ще вона дуже хотiла мати ляльку Барбi. Легенько натякнула матерi, але це нiчого не дало, бо та не могла приховати вiд батька жодної копiйки.

Тодi дiвчинка придумала план. Кiлька тижнiв повсюду вона визбирувала копiйки. А в їхнiй хатi просто так нiчого не валялося. Вечорами тiкала до чайної i шукала там, чи хтось не загубив копiйчину-другу. I так щодня. Далi купила три жуйки i в школi їх продала. Тодi купила чотири. Потiм п'ять.

Коли в неї стало трохи бiльше копiйок, купила двадцять п'ять вафельних стаканчикiв i одну упаковку морозива-порошка. Коли батькiв не було вдома, власноруч здоїла корову i, збивши молоко з порошком, зробила морозиво. Дуже довго накладала його в стаканчики. Адже надати йому форму справжнього – дуже не просто. Потiм заморожувала, ховала в морозильну камеру пiд м'ясо, щоб нiхто не помiтив. Далi спокiйно розповiла дiтям у школi, що наступного тижня батько привезе з мiста дуже смачне морозиво на продаж.

I коли знову нiкого не було вдома, почала робити свiй бiзнес. Так тривало довго, i вона вже майже назбирала грошей на Барбi. Аж доки хтось зi школярiв не похвалив братовi «татове» морозиво.

Хлопчина одразу насупився:

– Наш тато не возить морозива! Вона сама зробила! Iз молока коров'ячого!

– Ой! – зойкнули розчарованi дiти.

– Наступного ранку, коли повернувся батько, брат розповiв йому про «бiзнес».

– Що?! – загорланив батько. – За моєю спиною! У моїй хатi! Тобi що на життя не вистачає? Ти гола?! Боса?! Не маєш, що жерти?!

Вона тiльки винувато мовчала.

– Вiддай менi грошi, що наторгувала! – це мало бути покаранням.

– Я майже нiчого не заробила… – захникала вона.

– Неправда! Заробила! – загукав брат. – Я бачив, як у тебе вчора купили три порцiї.

– Так тiльки їх i купили, – боронилася дiвчинка. – Iнше я з'їла сама.

– Ах так! Сама! Нi з ким не подiлившись! Хiба я тебе цьому вчив? Ану марш в кiмнату за грошима!

Вона мовчки пiшла i принесла частину грошей. Батько взяв їх i вiддав синовi.

– Це тобi на цукерки. Щоб усi знали, що таке справедливiсть. А ти на покару маєш пiшки пiти в сусiднє село за хлiбом. Бо я забув купити.