Текст книги "Смерть — діло самотнє"

Автор книги: Рей Дуглас Бредбері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 16 страниц)

– Багато чого сталося за останні два дні. Ось із П'єтро… з ним самим і з його собаками, птахами, котами… Ви знали його котиків?

– Що там із П'єтро?

– Хтось заявив на нього, викликав поліцію. Мовляв, спокою від них нема. Поліція приїхала, забрала всіх тваринок і його забрала. Він устиг тільки віддати декого сусідам. Я взяв до себе одного котика. А місіс Гутіерес – його нового собачку. Коли його виводили, цебто П'єтро, він плакав. Я ще ніколи не чув, щоб чоловік так гірко плакав. То був просто жах.

– Хто на нього заявив, Генрі? – Мене й самого взяв жаль. Стільки років свого життя я бачив, як собаки лащилися до П'єтро, як коти й гуси віддано слідкували за ним, канарки сиділи на його капелюсі з бубонцями, а він витанцьовував на розі вулиць. – Хто на нього заявив?

– Та в тім-то й річ, що ніхто не знає. Просто приїхали поліцаї, сказали: «Це тут!» – і не стало тих малих тваринок, а П'єтро опинивсь у в'язниці. Мовляв, спокою від них нема, чи, може, він учинив десь тут який бешкет, ударив когось, зачепив поліцая. Ніхто не знає. Але хтось таки заявив. І це не все…

– А що ще? – спитав я, прихилившись до стіни.

– Та Сем…

– А з ним що?

– Він у лікарні. Перепив. Хтось дав йому дві великі пляшки міцного зілля, а той клятий дурень усе вижлуктив. Як це зветься? Гостре алкогольне отруєння? Якщо доживе до завтра, то вже хвалити бога. І ніхто не знає, хто дав йому те зілля… А найгірше із Джіммі!

– О боже! – прошепотів я. – Дай-но я сяду. – І сів на один із східців, що вели на другий поверх. – «Нічого нового, або Чому здох собака».

– Як?

– Була колись у моєму дитинстві така платівка, ще з тих, що на сімдесят вісім обертів. Так і називалася: «Нічого нового, або Чому здох собака». Той собака наївся обвуглених кінських яблук у згорілій стайні. А як згоріла стайня? Залетіли іскри з будинку, і стайня згоріла. Як це іскри з будинку? Зсередини будинку, де горіли свічки навколо труни. А звідки труна? Помер чийсь дядько. І так далі й далі. А кінчається все тим, що собака наївся обвуглених кінських яблук і здох. Одне слово, «Нічого нового, або Чому здох собака». Отакою мені здалася й ваша розповідь, Генрі. На жаль.

– Атож, справді на жаль. Ну, а Джіммі… Ви ж знаєте, як він ночував по ваннах – то на тому поверсі, то на тому, – а раз на тиждень, перш ніж лягти спати, роздягався догола й мився в тій-таки ванні нагорі, на третьому поверсі. Або й на першому. Певно, що знаєте. Ну, а вчора заліз п'яний у повну ванну, заснув, перевернувсь і втопився.

– Втопився?

– Втопився. Отака дурниця. Отака жахлива річ, як написати на надгробку, хіба що він не матиме надгробка на тому злидарському кладовищі. Знайшли у ванні з брудною водою. Так упився, що перевернувсь і заснув вічним сном. Потонув.

– Господи боже мій, – мовив я, тамуючи чи то сміх, чи то ридання.

– Атож, згадаймо господа, хай господь усіх нас боронить. – Голос у Генрі тремтів. – Тепер ви розумієте, чому я не хочу, щоб ви казали про це Фанні? Ми їй самі розкажемо, про кожного окремо, розтягнемо на кілька тижнів. П'єтро Массінелло у в'язниці, його собак занапастили, котів розігнали, гусей засмажили. Сем у лікарні. Джіммі втопився. А я? Погляньте на оцю хустинку, зібгану в моїй руці, вона геть мокра від сліз. Мені теж не весело.

– Такі справи, що нікому не весело.

– Ну гаразд. – Генрі простяг руку й, безпомилково зорієнтувавшись на голос, легенько торкнувся мого плеча. – Ідіть нагору й тримайтесь молодцем. Перед Фанні.

Я постукав у двері Фанні.

– Ну, хвалити бога! – почувсь її вигук.

Пароплав рушив проти води, широко розчинив двері й, хляпаючи по лінолеуму, поплив назад.

Коли Фанні бухнула в своє крісло, вона зазирнула мені в обличчя й спитала:

– Що сталося?

– Сталося? Хіба? – Я обернувсь і поглянув на дверну ручку, яку ще не випустив з руки. – У вас що – двері отак і стоять весь час незамкнені?

– А чом би й ні? Невже комусь заманеться прийти штурмувати цю Бастілію? – Але Фанні не засміялася. Вона була насторожена. Як і Генрі, вона мала добрячий нюх. А я спливав холодним потом.

Я причинив двері й угруз у крісло.

– Хто вмер? – запитала Фанні.

– Як це розуміти – «хто вмер»? – промимрив я.

– У тебе такий вигляд, наче ти був на китайському похороні й тепер голодний як собака. – Вона спробувала всміхнутись і підморгнути мені.

– А-а… – швидко знайшовсь я. – То Генрі налякав мене в коридорі, ото й тільки. Ви ж знаєте Генрі. Ідеш коридором, а його наче й нема.

– Ти страшенний брехунець, – сказала Фанні. – Де ти пропадав? Я геть замучилась, чекаючи, коли ти з'явишся. Ти коли-небудь стомлюєшся, знемагаєш від чекання? Я так чекала тебе, любчику, так за тебе тривожилась. Тобі було смутно на душі?

– Дуже смутно, Фанні.

– Атож, я знаю. Це все через отого старого в лев'ячій клітці, правда ж? Як він смів засмучувати тебе!

– Та він же не винен, Фанні, – зітхнув я. – Мабуть, він куди радніше сидів би в павільйоні на кінцевій станції Тихоокеанської електричної і збирав оте конфетті з квитків.

– Ну дарма, Фанні тебе розрадить. Поставиш оту платівку, любчику? Еге ж, ото вона… Моцарт, що спонукає співати й танцювати. Треба нам буде якось покликати П'єтро Массінелло, хай послухає. «Чарівна флейта» – це його музика, і хай приводить усіх своїх пестунчиків.

– Гаразд, Фанні, – мовив я.

Тоді опустив голку на платівку, і та багатонадійно зашипіла.

– Бідолашний хлопчина, – сказала Фанні. – Ти таки справді смутний.

У двері щось ледь чутно пошкреблося.

– То Генрі, – сказала Фанні. – Він ніколи не стукає як слід.

Я пішов до дверей, та не встиг їх відчинити, як із коридора озвався голос Генрі:

– Це я.

Я відчинив двері, і Генрі потяг носом.

– М'ятна гумка. Отак я вас і впізнаю. Ви коли-небудь жували щось інше?

– Навіть тютюну не жував.

– Таксі вас чекає, – сказав Генрі.

– Що-що мене чекає?

– Відколи це ти дозволяєш собі роз'їжджати в таксі? – спитала Фанні. Щоки її пашіли, очі блищали. Ми провели дві прекрасні години з Моцартом, і, здавалося, саме повітря навколо цієї огрядної жінки світилось. – Ну?

– Атож, відколи це я дозволяю собі… – почав був я і замовк, бо Генрі, стоячи в коридорі, хитав головою: ні, не те. Потім він застережливо приклав палець до губів.

– То ваш знайомий, – мовив він. – Водій таксі знає вас, він з Венеції. Ідете?

– Іду, – відповів я, спохмурнівши. – Коли ви так кажете…

– А, і ось іще. Це для Фанні. П'єтро сказав віддати їй. У нього внизу вже так напхано, що для цього нема місця.

Він подав мені гладкого муркітливого плямистого кота.

Я прийняв ту важку, але приємну ношу й відніс до Фанні, яка й сама замуркотіла, взявши на руки плямистого звіра.

– Ой любчику! – вигукнула вона, щаслива й від Моцарта, й від котяри. – Не кіт, а мрія! Справжня мрія!

Генрі кивнув головою їй, кивнув мені й подався коридором геть.

Я підійшов до Фанні обняти її на прощання.

– Ти тільки послухай, як муркоче, ніби в нього там мотор! – вигукнула Фанні, піднявши схожого на подушку котяру, щоб поцілувати його.

– Замикайте двері, Фанні, – сказав я.

– Що? – не зрозуміла вона. – Що?

Спустившись сходами у вестибюль, я побачив Генрі, який і досі чатував у темряві, майже невидимий під стіною.

– Генрі, бога ради, що ви тут робите?

– Дослухаюся, – сказав він.

– До чого?

– До будинку, до всього навколо. Цс-с… Слухайте. Ось воно.

Його ціпок піднявся й, мов чутлива антена, показав у глиб коридора.

– Отам… Чуєте?

Десь далеко війнув вітер. Десь далеко в темряві перебіг легкий бриз. Хтось зітхнув. Рипнули двері.

– Я нічого не чую.

– Це тому, що ви напружуєтеся. Не напружуйтесь. Просто слухайте. Ось…

Я послухав, і мене пройняло холодом.

– Хтось є в домі, – прошепотів Генрі. – Хтось чужий. Я відчуваю. Мене не обдуриш. Хтось там шастає нагорі, не з добром.

– Не може бути, Генрі.

– Може, – пошепки мовив він. – Це вам сліпий каже. Якийсь лиходій. Генрі знає що говорить. Не послухаєш моєї ради – загримиш зі сходів або…

«Втопишся у ванні», – подумав я. Але сказав інше:

– Ви стоятимете тут цілу ніч?

– Хтось же має чатувати.

«Сліпий?» – подумав я.

Він прочитав мою думку. І кивнув головою.

– Атож, старий Генрі. Ну, а тепер біжіть. Мій нюх каже, що там стоїть великий розкішний «дьюзенберг». Ні, не таксі, то я збрехав. Хто б це міг приїхати по вас о такій пізній порі та ще й розкішною машиною?

– Ніхто.

– То йдіть. Про Фанні я подбаю, задля всіх нас. А от хто тепер подбає про Джіммі?..

Я рушив з одної пітьми в іншу.

– Стривайте, ще одне.

Я спинився.

– Що то за лиха новина, яку ви сьогодні принесли й не сказали про неї? Ні мені, ні Фанні.

Мені аж дух забило.

– Звідки ви знаєте?

Я подумав про стару жінку, що поринала у висхле річище, безмовна, вгорнута в біле покривало, зникала з очей. Подумав про Кела, про його пальці в ритмі «Кленового листка», які прибило кришкою піаніно.

– Хоч ви й жуєте м'ятну гумку, юний сер, – поважно пояснив Генрі, – одначе з рота у вас сьогодні тхне кислим. Це означає, що ви погано перетравили з'їдене. А це означає, що деяким письменникам, ні з сього ні з того прибулим до нас на суходіл, випав недобрий день.

– Усім нам випав недобрий день, Генрі.

– Я й досі його видихаю. – Генрі випростався на весь зріст і помахав ціпком у бік сутінних коридорів, де за дверима одна по одній згасали лампочки й людські душі погрузали в сон. – Сторожовий пес Генрі. Ну, а ви – йдіть!

Я вийшов за двері, де мене чекала несподіванка, що мала не тільки запах, а й вигляд лімузина «дьюзенберг» випуску 1928 року.

То був лімузин Констанс Реттіген.

Довжелезний, блискучий і розкішний, він скидався на вітрину фешенебельного магазину на нью-йоркській П'ятій авеню, що якимсь чаром опинилась на цій злиденній околиці Лос-Анджелеса.

Задні дверцята лімузина були відчинені. Шофер сидів за кермом, насунувши на очі кашкета, й дивився перед себе. На мене він і не глянув. Я спробував привернути його увагу, але мотор лімузина очікувально хурчав, і я марно гаяв час.

Ще ніколи в житті я не їздив у такій машині.

Може, це був мій перший і останній шанс.

І я скочив у відчинені дверцята.

Тільки-но я гепнувсь на заднє сидіння, як лімузин плавно, мов велетенський полоз, відвернув від тротуару. Грюкнули обіч мене, зачиняючись, дверцята, і ще до кінця кварталу ми набрали шістдесят миль на годину. А коли вимчали на Темпл-Хілл, то догнали вже не менше ніж до сімдесяти п'яти. Якось так виходило, що до самого Вермонта нам було зелене світло, а там ми повернули на Вілшір і, хтозна-навіщо, подались аж на Вествуд, може, заради мальовничого краєвиду.

Я сидів на задньому сидінні, мов Роберт Армстронг на руках у Кінг-Конга, по-немовлячому гукаючи й белькочучи щось сам до себе. Хоч я й знав, куди їду, проте ніяк не міг збагнути, за що мені така ласка.

Потім пригадалось, як іноді ввечері, піднявшись сходами до дверей Фанні, я чув оцей самий дух парфумів «Шанель», шкіряних сидінь і паризьких ночей. Це означало, що Констанс Реттіген була там за якихось кілька хвилин переді мною. Ми розминалися просто-таки на дві-три волосинки норкового хутра й на легенький віддих з присмаком «Гран Марньє».

Перед тим, як повернути до Вествуда, ми поминули кладовище, де, неуважно кермуючи, легко було заїхати на автомобільну стоянку. А часом траплялось і так, що, шукаючи тієї стоянки, дехто помилково забивався й між могили. Отакий конфуз.

Та не встиг я про це подумати, як і кладовище, і його автостоянка лишилися ген позаду, а ми були вже на півдорозі до моря.

Від Венеції і Віндворда машина помчала узбережжям далі на південь. Мов тихий дощичок, прошурхотіла шинами недалеко від мого скромного помешкання. В темряві тьмяно зблиснуло вікно, за яким була друкарська машинка, і я подумав: а може, й сам я тепер там, і все це мені тільки сниться? Лишилася позаду й будка з моїм «приватним» телефоном, а в ній, за дві тисячі миль, на другому кінці мовчазного дроту – Пег. «Пег, – подумав я, – якби ти могла мене зараз побачити!»

Рівно опівночі ми круто повернули й заїхали за ріг великого, білого, як кістка, маврітанського форту, і лімузин легенько, наче хвиля, всотана піском, зупинився; грюкнули передні дверцята, шофер, так і не озвавшись жодним словом за всю дорогу, шаснув у задні двері форту, і я його більш не бачив.

Цілу хвилину я сидів і чекав, що буде далі. Та нічого не діялось, і я, наче злодій, тихцем вислизнув з машини, почуваючись не знати в чому винним і міркуючи, чи не чкурнути мені звідти.

У горішніх вікнах будинку мелькала якась темна постать. Вікна одне по одному освітлювались, так наче шофер, який мене привіз, розгулював по всьому тому маврітанському форту на венеційських пісках.

Та я й далі стояв тихо. Подививсь на годинник. І саме в ту мить, як стрілка відлічила останню секунду останньої хвилини, над порталом спалахнуло світло.

Я підійшов до відчинених дверей і вступив у порожній вестибюль. Потім помітив у глибині одного з коридорів невеличку постать, що гасала по кухні, готуючи напої. Якась тендітна дівчина в одязі служниці. Вона махнула мені рукою і зникла.

Я ввійшов у вітальню, що являла собою справжній собачник подушок усіх можливих розмірів, від карликового шпіца до величезного данського дога. Я сів на найбільшу і вгруз у неї так само, як дедалі глибше вгрузала в тривогу моя душа.

Вбігла служниця, поставила переді мною два келихи на таці й подалася геть, так що я й не встиг її розглядіти. Лише кинула через плече: «Пийте!» – начебто з французькою вимовою.

То було прохолодне біле вино, до того ж добре, і воно прийшлось мені дуже до речі. Моя застуда діймала мене ще гірше. Я весь час чхав і шморгав носом.

У 2078 році розкопали давню гробницю – чи те, що вважалося за гробницю, – на Каліфорнійському узбережжі, де колись, за переказами, правили цариці й царі, що з часом зникли, неначе змиті відпливом. Як розповідали, декотрих із них було поховано разом з їхніми колісницями. Декого – з регаліями їхньої владності й величі. А дехто залишив по собі тільки власні зображення в чудернацьких бляшанках, і, коли ті зображення перемотували в промені світла, вони починали говорити й розігрувати на затягнутій матерією стіні чорно-білі тіньові вистави.

Та розкопана гробниця належала одній з таких цариць, і там не знайшли ні меблів, ні якоїсь порошинки – тільки безліч подушок посередині, а навколо, від підлоги до стелі, ряди й стоси отих бляшанок з етикетками, де вмістилися численні життя, що їх прожила та цариця, і жодне з її життів не було справжнім, хоча й здавалося правдоподібним. То були спаковані й законсервовані мрії. З тих бляшанок часом вихоплювались волання ув'язнених джинів, а часом у них тікали царівни, щоб навіки сховатися там від убивчої дійсності.

Якогось поглинутого пісками й водою року та гробниця мала таку адресу: штат Каліфорнія, місто Венеція, Оушен-Франт, Спідвей, 27. А царицю, що залишила по собі покій, заставлений від підлоги до стелі бляшанками з кіноплівкою, звали Констанс Реттіген.

І в цьому от покої я тепер і сидів, чекаючи й розмірковуючи.

Я сподівався, що вона не схожа на мумію з припалими порохом очима.

А тоді урвав свої сподівання.

З'явилася вона, друга єгипетська цариця. Але не велично-урочисто, не у вечірньому туалеті із сріблястої парчі, навіть не в ошатній сукні із шарфом і не в модно пошитих широких штанах.

Ще перше ніж господиня озвалась, я відчув, що вона стоїть у дверях. І кого ж я побачив? То була жінка сантиметрів сто п'ятдесят на зріст, у чорному купальному костюмі, неймовірно засмагла, вся за винятком обличчя – певно, вона закривала його, бо воно було вершково-біле. Волосся коротко підстрижене, шпакувато-русяве, скуйовджене, так наче його пробували зачесати гребінцем та так і покинули: е, мовляв, хай йому чорт. Тіло струнке, міцне й зграбне, і сухожилки на ногах начебто цілісінькі. Вона босоніж перебігла кімнату й стала, дивлячись на мене згори вниз променистими очима.

– Ви добрий плавець?

– Непоганий.

– Скільки разів перепливете мій басейн? – Вона кивнула головою на чимале смарагдове озеро за скляними дверима.

– Двадцять.

– А я сорок п'ять. Будь-який з моїх знайомих чоловіків повинен переплисти сорок разів, перш ніж я пущу його до себе в ліжко.

– Вважаймо, що я не витримав іспиту, – сказав я.

– Констанс Реттіген. – Вона схопила мою руку й міцно труснула.

– Я знаю.

Вона трохи відступила й зміряла мене поглядом.

– То це ви жуєте м'ятну гумку й заслуховуєтесь «Тоскою», – промовила вона.

– Ви говорили і з сліпим Генрі, і з Фанні Флоріанною?

– Ваша правда! Почекайте мене тут. Якщо я не поплаваю на ніч, то повалюсь на вас і засну.

І, перш ніж я встиг розтулити рота, вона метнулася за двері, пробігла краєм басейну й подалась до моря. А там поринула в першу ж хвилю й попливла ген з очей.

Я подумав, що вона, повернувшись, навряд чи захоче холодного вина. Отож рушив до кухні, де все сяяло білиною та блакиттю, й побачив автоматичну кавоварку, від якої навколо йшов гарячий дух свіжої кави, готової зустріти новий день. Я поглянув на свій дешевенький годинник: була вже майже перша. Тоді налив дві чашки кави, поніс на терасу над басейном з навдивовижу ясною блакитною водою й став чекати господиню.

– Так! – схвально вигукнула вона, підбігаючи й по-собачому струшуючи з себе воду на плитки тераси. Потім схопила чашку й, жадібно припавши до неї, напевне обпекла собі рота. Голосно хукаючи, сказала: – З цього починається мій день.

– А коли ви лягаєте спати?

– Іноді аж зі сходом сонця, як усі вампіри. Полудень не для мене.

– Як же ви так засмагли?

– Під кварцовою лампою в підвалі. Чому ви так дивитесь на мене?

– Тому, – відповів я, – що ви зовсім не така, як я думав. Я уявляв собі щось на зразок Норми Десмонд в отому першому фільмі. Ви його дивитесь?

– Ет, я пережила його. Половина фільму – це я, а решта – мура. Тій дурепі Нормі хочеться уславитись. А мені здебільшого хочеться забитись у нору й не витикатися. Все те я вже звідала: і продюсерів, що хапають тебе за коліна, й режисерів на пружинних матрацах, і боязких письменників, і легкодухих сценаристів. Я не хотіла вас образити. Ви ж письменник?

– Еге ж, письменник, то й що?

– А ви запальний, юначе. Тільки тримайтеся далі від кіно. Вас там зімнуть. Про що це я говорила?.. A-а, так… Більшість своїх розкішних туалетів я вже давним-давно віддала на голлівудські добродійні базари. Протягом року виїжджаю хіба що на одну прем'єру й, може, ще на два бенефіси. Десь раз на два місяці, як трапиться хтось із давніх приятелів, обідаю у Сарді чи в «Дербі», а потім знов усамітнююсь. Із Фанні бачуся майже щомісяця, звичайно о такій-от порі. Вона теж сова, як і ваша покірна слуга.

Господиня допила каву й витерлася величезним м'яким жовтим рушником, що добре пасував до її засмаги. Потім накинула його на плечі й знову зміряла мене уважним поглядом. Я також мав час роздивитися цю жінку, що була й не була Констанс Реттіген – велика володарка душ із мого дитинства. На екрані – шестиметрова скрадлива, підступна спокусниця чоловіків, темнокоса й чарівливо тендітна. Тут – обпалена сонцем мишка-пустельниця, метка і жвава, непевного віку, суміш кориці, мускатного горіха й меду. Ось з якою жінкою я стояв на нічному вітерці біля середземноморського плавального басейну перед її схожим на мечеть будинком. Я подивився на цей будинок і подумав: ні радіо, ні телебачення, ні газет. І вона знов виявила свої телепатичні здібності.

– Атож! Тільки кінопроектор та купа фільмів у вітальні. Час працює на добро лиш в одному напрямі. Назад. Минуле в моїх руках. Побий мене бог, коли я знаю, як дати собі раду із сьогоденням, і під три чорти майбутнє! Я не хочу жити в ньому, не хочу йти в нього й зненавиджу кожного, хто мене до цього змушуватиме. Ось, як на мене, справжнє життя.

Я повів очима по всіх освітлених вікнах її мечеті, по всіх кімнатах за тими вікнами, тоді звернув погляд на залишений під бічною стіною лімузин.

Це чомусь занепокоїло її, і нараз вона гайнула в будинок, а тоді повернулася з пляшкою того ж таки білого вина. Налила мені в келих і пробурмотіла:

– Та якого біса… Ось випийте. А я…

І раптом, коли вона простягла мені келих, я засміявся. Та де в біса засміявся – вибухнув сміхом, зайшовсь реготом!

– У чім річ? – запитала вона, відвівши трохи назад руку з келихом. – Що тут таке смішне?

– Ви!.. – аж задихавсь я. – І шофер… І служниця… Служниця, шофер! І ви!

Я показав на кухню, на лімузин і на неї.

Вона зрозуміла, що попалась, і приєдналася до моїх веселощів, закинувши голову назад і дзвінко сміючись.

– Боже мій, ви мене спіймали, юначе! А я ж то… я думала, що добре зіграла!

– Дуже добре! – вигукнув я. – Просто чудово. От тільки, коли ви простягли келих, мені в око впав примітний порух зап'ястка. Я ж бачив шоферові руки на кермі. І бачив, як служниця тримала тацю. Констанс… пробачте, міс Реттіген…

– Констанс.

– Ви могли б розігрувати цей маскарад хтозна-скільки, – сказав я. – А руки, зап'ястки – це ж така дрібна деталь!

Вона вискочила з кімнати, тоді пустотливо, мов кімнатна собачка, прибігла назад у шоферському кашкеті, а за мить скинула його й наділа наколку служниці. Щоки її розшарілись, очі блищали.

– Кого б ви хотіли вщипнути за задок? Шофера чи служницю?

– У вас в усіх трьох премилі задки!

Вона підлила мені вина, відкинула вбік обидва головні убори й сказала:

– Оце єдина моя розвага. Вже багато років не маю ніякого діла, то сама собі його знаходжу. Пізніми вечорами виїжджаю до міста, інкогніто. Часом роблю в крамницях закупки – теж як служниця. А ще орудую в підвалі кінопроектором, мию машину. Та й куртизанка з мене непогана, якщо вам до вподоби куртизанки. Колись я заробляла по півсотні доларів за ніч, і це в двадцять третьому році, коли долар ще мав справжню ціну й за двадцять п'ять центів можна було пообідати.

Ми довго сміялися. Я відкинувсь на подушки.

– А навіщо вся оця таємничість, нічне життя? Ви ніколи не виходите вдень?

– Тільки на похорони. Розумієте… – Констанс відсьорбнула кави й знову вгрузла спиною в купу подушок, схожу на гурт лежачих собак. – Розумієте, я не дуже люблю людей. Це в мене ще змолоду почалося. Певно, надто багато на моїй шкірі слідів від продюсерських пальців. А втім, і так непогано грати роль самотньої господині дому.

– А я тут до чого? – запитав я.

– Ви друг Фанні, це по-перше. По-друге, ви начебто добрий хлопчина. Тямущий, хоча й дурненький. Цебто, невинний. Ці великі голубі очі, скільки в них наївності! Життя вас іще не ламало? Дай боже, щоб і не ламало ніколи. Ви здаєтеся мені безпечним, милим і забавним. Але без ніякої фізіології, як тепер кажуть, без ніякої фізіології. Тобто я не збираюся тягти вас до себе в спальню, вашому дівоцтву ніщо не загрожає.

– Я не дівич.

– Хай ні, але з біса схожі.

Я люто спаленів.

– Ви так і не відповіли мені. Чому я тут?

Констанс Реттіген поставила на підлогу свою чашку, нахилилась уперед і подивилась мені просто в очі.

– Фанні стривожена, – сказала вона. – Перелякана. Нажахана. Чи не з вашої ласки?

За короткий час я встиг забути.

Подорож машиною з міста до узбережжя розвіяла морок у моїй голові. Поки я був у цьому домі, стояв біля басейну, дивлячись, як господиня поринає в море, потім вертається, і відчував на обличчі легкий бриз, а в роті смак доброго вина, події останніх двох днів наче звітрилися в мене з пам'яті.

Раптом я усвідомив, що вже багато тижнів не сміявся отак від душі. Молодий сміх цієї жінки повернув мене назад, туди, де мені й належало бути в мої двадцять сім років, а не в дев'яносто, що на них я почував себе, прокинувшись сьогодні вранці.

– То це з вашої ласки Фанні така налякана? – повторила своє запитання Констанс Реттіген і раптом замовкла. – О боже, – мовила вона, – у вас такий вигляд, наче я оце переїхала машиною вашого улюбленого собачку. – Вона схопила мою руку й міцно стиснула її. – Я що – вдарила вас у самісінькі круглячки?

– Які круг…

– У яєчка. Даруйте.

Вона дала мені час прийти до тями. А побачивши, що я не зомлів, сказала:

– Річ у тім, що я з біса опікуюся Фанні. Навряд чи ви знаєте, як часто я буваю в тому нужденному вулику.

– Я вас там ніколи не бачив.

– Ще й як бачили, тільки не впізнали. Торік на П'яте травня,[28]28
  Річниця перемоги мексіканського війська над французькими інтервентами в битві під Пуеблою (1862).


[Закрыть] десь уже над північ, усі там звеселіли від вина та енчілади й, побравшись за руки, пішли танцювати мексіканську конгу по коридорах, по сходах, по всьому будинку. Я була на чолі тієї живої вервечки, виряджена такою собі Ріо-Рітою, і ніхто мене там не знав, а це ж бо єдина нагода добре збавити час. І ви там були, тільки десь у кінці вервечки, далеко від мене, так що ми ні разу не зіткнулись. А через годину я трохи погомоніла з Фанні й зникла. Здебільшого я приїжджаю туди десь о другій ночі, і ми з Фанні повертаємося в часи Чікагської опери й Інституту мистецтв, коли я вчилася малювати й безплатно співала в хорі, а Фанні виконувала кілька головних партій. Ми знали Карузо й були обидві худющі, як тріски, ви собі уявляєте? Фанні – худюща! Але який голос! О боже, та й молоді ж ми були!.. Ну, а решту ви знаєте. Я далеко пішла, зі слідами матрацних пружин на спині. А коли їх стало надто багато, втекла сюди видобувати гроші із надр свого задвірка.

Вона повела рукою в бік кухні, де за вікном ухали й стогнали машини принаймні над чотирма нафтовими свердловинами – чудові хатні тварини для затишного життя.

– Ну, а Фанні… У неї був невдалий роман, що день у день краяв їй серце і зрештою зробив її такою, яка вона тепер. Ні один чоловік, ні я, ні час не могли її розрадити, повернути їй втрачену красу. І зрештою ми махнули на все те рукою і залишились подругами.

– З того, як ви про це говорите, я бачу, що ви їй вірна подруга.

– Я їй, вона мені. Вона талановита, мила, химерна й нещасна жінка. Я біля неї наче дресирована шавка, що танцює її слонячий гавот. Як щиро ми сміємося десь над ранок, годині о четвертій! Ні вона, ні я не тішимо одна одну облудними надіями. Ми добре знаємо, що ніколи не повернемось до звичайного життя – вона має на те свої причини, я свої. Вона знала одного чоловіка надто близько, я – надто багатьох мимохідь. Самітництво набирає різних форм, як ви можете бачити з моїх перевтілень і з неосяжних тілес Фанні.

– Ви так гудите чоловіків, а перед вами ж оце один з них, – озвавсь я.

– Ви не такий, як вони, я певна. Ви б не намагалися покласти під себе всіх хористок підряд і не обертали б на ліжко свій письмовий стіл в акторському агентстві. Ви б не спустили зі сходів свою бабусю, щоб одержати за неї страховку. Може, ви тюхтій чи дурень, не знаю, але мені тепер більше до душі тюхтії і дурні, такі, що не стануть розводити тарантулів чи відривати крильця колібрі. Наївні письменники, які мріють полетіти на Марс і ніколи не повертатися в наш безглуздий білий світ. – Вона замовкла, ніби прислухаючись до себе. – О боже, я надто розбазікалась. Повернімося до Фанні. Вона не з полохливих, ось уже двадцять років живе в тій старій руїні, двері завжди навстіж, заходь хто хоче, в руках банка з майонезом. Але тепер з нею наче щось зробилося. Аж підскакує від найменшого шереху. Що воно таке?

– Вчора ввечері ми тільки слухали музику й сміялися. Вона нічого не казала.

– Може, просто не хотіла турбувати Марсіянина, як вона вас часом називає, га? А я знаю напевне, бачила, як вона труситься. Ви коли-небудь мали справу з кіньми? Помічали, як у них по шкурі перебігає дрож, коли на неї сідає муха? То от, на Фанні тепер весь час сідають невидимі мухи, а вона тільки міцно стуляє вуста, й по шкірі в неї перебігає отой дрож. Здається, в її спіритичній таблиці геть усе переплуталось. А пісковий годинник показує не той час, бо хтось насипав у нього замість піску прах з погребної урни. У дверцятах її холодильника чути якийсь шепіт. Опівночі в ньому падає лід, і той звук озивається лиховісним сміхом. У туалеті цілу ніч щось булькоче й гарчить. Терміти ось-ось проточать підлогу під її кріслом, і вона бухне просто в пекло. Павуки на стіні тчуть їй поховальний саван. Ну, як вам такий перелік? І все – тільки передчуття. Жодного факту. Так не довго й з глузду зсунутись. Ви розумієте?

З нічого весь тремтиш.

Я так подумав, але не сказав цього. А натомість запитав:

– Ви говорили про це з Генрі?

– Генрі має себе за найвидатнішого сліпого в світі. З такого млива не буде пива. У нього самі натяки. Щось, мовляв, сталося, але він, бачте, не хоче сказати. Може, ви мені поясните? Тоді б я написала Фанні листа, чи подзвонила б через оту Гутіерес, чи поїхала б увечері сама й сказала їй, що все те бредня собача. То як?

– Можна мені ще трохи вина?

Вона наповнила мій келих, не відводячи від мене очей.

– Гаразд, – мовила по тому, – починайте словоблудити.

– Щось і справді діється, але про це ще рано говорити.

– Коли ви заговорите, може бути вже пізно! – Констанс Реттіген підхопилася й заходила по кімнаті, потім обернулась і пронизала мене лютим поглядом. – Кажу ж вам, Фанні себе не тямить зі страху, то чому ж ви мовчите?

– Тому, що мені самому вже несила жахатися кожної тіні. Тому, що я все своє життя був боягузом і гидкий сам собі. Коли дізнаюся про щось іще, я вам подзвоню!

– Ого! – Констанс Реттіген хрипко засміялась. – Голос у вас дай боже! Гаразд, я відступаюсь, робіть як вважаєте за потрібне. Я знаю, ви любите Фанні. А як по-вашому, чи не безпечніше їй буде кілька днів, десь із тиждень, пожити тут зі мною?

Я обвів поглядом купи подушок, це барвисте стадо атласових слонів, набитих пір'ям, так схожих обрисами й розміром на Фанні Флоріанну.

Тоді похитав головою.

– Там її кубельце. Я не раз марно намагався витягти її в кіно, в театр, навіть в оперу. Забудьте про це. Вона десять років не виходила на вулицю. Забрати її з того старого будинку, з її великого слонового гробовища, це…

Констанс Реттіген зітхнула й знов наповнила мій келих.

– Та й однаково нічого б воно не зарадило, правда ж?

Вона споглядала мій профіль. А я споглядав темні хвилі за скляними дверима, де припливні піски немовби скидались уві сні в належний їм час.

– Завжди буває надто пізно, правда ж? – знов озвалася Констанс Реттіген. – Немає способу захистити Фанні чи когось іншого, коли вже хтось намірився скривдити чи вбити людину.

– А хто сказав хоч слово про вбивство? – заперечив я.

– У вас таке простодушне рожеве обличчя, що на ньому видно геть усе. Я ворожу не на кавовій гущі, а читаю з промовистих очей і чутливих уст. Фанні страшенно наполохана, і це лякає й мене. Вперше за багато років, запливаючи вночі в море, я думаю: ось нарине велика хвиля й занесе мене так далеко, що я вже й не випливу назад. О боже, мені ненависна сама думка, що отак буде зіпсована моя єдина справжня втіха! – І вона швидко запитала: – Ви ж не зіпсуєте її, правда?

– Що?

Раптом у її голосі почулися нотки Крамлі чи, може, Фанні, коли та казала мені не приводити нікого з собою.