Текст книги "Смерть — діло самотнє"

Автор книги: Рей Дуглас Бредбері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 16 страниц)

Крамлі поволі підвів голову, намагаючись не виказувати цікавості чи уваги.

А я вів далі:

– Той старий завжди стовбичив у павільйоні на кінцевій станції й напаковував кишені цим мотлохом. А під Новий рік або й на Четверте липня[12]12
  Офіційне свято у США – День незалежності.


[Закрыть] обсипав ним людей замість конфетті й вигукував: «Із святом, із святом!» Коли я побачив, як ви вивертали бідоласі кишені, то враз подумав, що це напевне він. Ну, що ви скажете тепер?

Запала довга мовчанка.

– Чорт… – Крамлі неначе подумки молився, заплющивши очі, як і я хвилину тому. – Хай поможе мені бог. Залазьте.

– Що?

– Залазьте, хай вам абищо! Ви ще маєте довести те, що оце сказали. Я вам що – ідіот?

– Так. Цебто… ні. – Я відчинив дверцята машини й потрусив лівим кулаком у кишені куртки. – Отут у мене є й ще дещо – водорості, які хтось залишив цієї ночі біля моїх дверей і…

– Замовкніть і тримайтеся.

Машина рвонулася вперед.

Я все ж устиг скочити на сидіння.

Елмо Крамлі і я ввійшли в густий тютюновий дух вічного горищного присмерку. Крамлі кинув пильний погляд на порожнє місце між старими, що сиділи, хилячись один до одного, мов розсохлі лозові стільці. Потім ступив уперед і простяг до них руку, показуючи зжужмлене алфавітне конфетті.

Старі мали вже два дні на роздуми про оте порожнє місце між ними.

– Сучий син, – пошепки лайнувсь один з них. А тоді, блимаючи очима на паперову січку на долоні Крамлі, пробурчав: – Коли таку потерть показує мені поліцай, то вона напевне з кишень Віллі. Ви хочете, щоб я пішов з вами й упізнав тіло?

Інші двоє старих відсторонилися від цього, котрий говорив, так наче він сказав щось непристойне.

Крамлі кивнув головою.

Тремтливими руками старий зіперся на ціпок і важко підвівся. Крамлі хотів був допомогти, але старий обпік його таким лютим поглядом, що він ураз відступив.

– Не займайте!

І, грюкаючи ціпком об підлогу, так наче зганяв на ній зло за лиху звістку, старий видобувся за двері.

Ми вийшли за ним у туман, імлу та мряку, що знов заступили світло боже в нашій південнокаліфорнійській Венеції.

До моргу ми входили з вісімдесятирічним чоловіком, а коли видибали звідти, йому було не менш як сто десять, і він не міг навіть спиратися на ціпок. Очі його згасли, він уже й не пробував відштовхувати нас, коли ми вели його до машини, тільки все плакав.

– Боже мій, хто ж це так жахливо його підстриг? Коли це сталося? – хлипав він, бо йому треба було щось говорити, хай і дурниці, але говорити. – Це ви зробили з ним таке? – закричав він, ні до кого не звертаючись. – Хто це зробив? Хто?

Я подумав, що я-то знаю, але нічого не сказав. Ми витягли старого з машини, відвели назад до павільйону й всадовили на його місце на холодній лаві, де дожидали інші, вдаючи, ніби й не помітили нашого повернення. Втупивши очі один у стелю, а другий у підлогу, обидва чекали, поки ми підемо геть, а тоді вони вирішать, чи їм відцуратися свого давнього товариша, що тепер став для них чужинцем, чи присунутись ближче й зігріти його.

А ми з Крамлі, мовчазні й принишклі, поїхали до майже спорожнілого будинку з канарками на продаж.

Я залишився за дверима, а Крамлі пішов до кімнати старого, щоб побачити її голі стіни й оті імена – Вільям, Віллі, Вілл, Білл, Сміт, Сміт, Сміт, – що їх старий надряпав нігтем на тиньку, увічнюючи себе.

Вийшовши звідти, Крамлі став у коридорі й ще якусь хвилю дивився назад, у моторошну пустку кімнати.

– Боже милий, – прошепотів він.

– Ви прочитали написи на стіні?

– Всі до одного. – Крамлі озирнувся, і його видимо збентежило те, що він стоїть отак у коридорі й заглядає до кімнати. – «Він знов стоїть за дверима». Хто тут стояв? – Він обернувся й зміряв мене поглядом. – Ви?

– Ви ж знаєте, що ні, – відказав я, трохи позадкувавши.

– Я маю підстави заарештувати вас як зломщика, що забрався в чуже житло.

– Ви цього не зробите, – нервово промовив я. – І ці двері, й узагалі всі двері в будинку вже багато років не замикаються. Ввійти може хто завгодно. От хтось і ввійшов.

Крамлі озирнувся на німотну кімнату.

– Звідки мені знати, чи це не ви власним нігтем надряпали на стіні оті написи, щоб я вжахнувся й повірив у вашу маячну ідею?

– Літери на стіні кривулясті й непевні. Видно, що то стареча рука.

– Ви могли б і про це подумати й підробитися під старечі карлючки.

– Міг би, але ж не зробив. Господи, ну чого ще треба, щоб вас переконати?

– Чогось більшого, ніж мурашки по шкірі, ось що я вам скажу.

– Тоді, – мовив я, знов застромивши руки в кишені й до пори стискаючи в кулаці жмуток водоростей, – решта нагорі. Підніміться. Погляньте. А тоді спустіться й скажіть мені, що ви там побачили.

Крамлі схилив голову набік і кинув на мене отой свій мавп'ячий погляд. Потім зітхнув і поплентав нагору, мов старий роз'їзний торговець, що несе в кожній руці по важенному ковадлу.

Піднявшись сходами, він на довгу хвилю прикипів до місця, неначе лорд Карнавон[13]13
  Англійський єгиптолог, що 1922 р. відкрив гробницю фараона Тутанхамона.


[Закрыть] перед гробницею Тутанхамона. Нарешті зник за дверима. А мені вчувся примарний шурхіт і щебет давно померлих птахів. Мені вчувся шепіт мумії, що зринала з річкового намулу. Але то озвалася в мені моя муза, жадібна до гострих вражень.

А насправді я чув, як Крамлі ступає в кімнаті старої, і грубий шар пороху на підлозі глушив його ходу. Чув, як задеренчала пташина клітка, коли він доторкнувся до неї. Потім почув, як він нахилив голову, дослухаючись до подиху часу, що линув з пересохлих і болісних уст.

І останнє, що я почув, було ім'я зі стіни, вимовлене пошепки раз, і другий, і третій, так ніби жінка з канарками читала одне по одному єгипетські письмена.

Коли Крамлі спустився вниз, він уже ніс ті ковадла в душі, і обличчя його було стомлене.

– Я виходжу з цього діла, – мовив він.

Я мовчки чекав.

– «Хірохіто сходить на трон», – проказав він давній газетний заголовок, щойно побачений на дні пташиної клітки.

– І Аддіс-Абеба? – спитав я.

– Невже це справді було аж так давно?

– Тепер ви бачили все, – сказав я. – То якого дійшли висновку?

– А якого висновку я мав дійти?

– Хіба ви не прочитали цього на її обличчі? Не добачили?

– Чого?

– Того, що тепер її черга.

– Що?

– Це ж очевидно, написано в її очах. Вона знає про чоловіка, що стоїть у коридорі. Той піднімався і до її дверей, але не ввійшов. Вона просто чекає і молиться, щоб це нарешті сталось. Мене всього аж мороз бере, ніяк не можу зігрітися.

– Те, що ви вгадали з отими трамвайними квитками і встановили особу померлого, ще не робить вас чемпіоном тижня із спіритизму. Вас, кажете, мороз бере? Це мене мороз бере. Тільки на ваших прозираннях і моїх дрижаках не заїдеш і на смітник.

– Якщо ви не поставите тут варту, ця жінка за два дні буде мертва.

– Якщо ми ставитимемо варту до кожного, хто за два дні має померти, то в поліції нікого не залишиться. Чи ви хочете, щоб я пішов до свого начальника й дав йому настанови, як краще розпорядитись особовим складом? Та він спустить мене зі сходів і пожбурить навздогін мій поліційний жетон. Зрозумійте, вона ніхто. Мені соромно це казати. Але такий уже в нас закон. Якби вона була кимось, ми, може, й поставили б…

– Тоді я сам вартуватиму.

– Подумайте, що ви кажете. Вам треба буде й поїсти, й поспати. Ви не зможете стовбичити тут весь час, самі знаєте. І при першій же нагоді, коли ви побіжите купити булочку з сосискою, той хтось, чи щось, чи що воно там є, якщо воно й справді існує, гайне нагору, лоскотне її, і вона пуститься духу. Та й, власне, ніколи тут нікого не було. Просто вітер ганяв уночі по коридору якийсь жмуток старого паперу. Ото його й чув старий бідолаха. А тепер чує місіс Канарка.

Крамлі подивився на довгі темні сходи, що вели до оселі, де не було вже ні пташиного співу, ні весни в Скелястих горах, ні недолугого органіста, що якогось давно забутого року грав для своїх маленьких жовтих друзів.

– Дайте мені час подумати, – сказав він.

– І стати співучасником убивства?

– Знову ви своєї! – Крамлі шарпнув надвірні двері, і вони зарипіли на іржавих завісах. – Що за чортівня! То ви мені майже подобаєтесь, то доводите мене мало не до сказу!

– Це справді так? – запитав я.

Та він уже пішов.

Крамлі не озивався вже цілу добу.

Скрегочучи зубами, я сів до «Ундервуда», заклав Крамлі між валики й прокрутив їх.

«Говоріть!» – надрукував я.

«Що за чортівня! – відповів Крамлі, друкуючи звідкись ізсередини моєї дивовижної машинки. – То ви мені майже подобаєтесь, то доводите мене мало не до сказу!»

Потім машинка надрукувала:

«Я зателефоную вам того дня, коли помре стара жінка з канарками».

Річ у тім, що колись давно я наліпив на свій «Ундервуд» дві таблички. На одній було написано: Патентований спіритичний інструмент. На другій, великими літерами: НЕ ДУМАЙ!

Й й не думав. Просто дав волю своєму старенькому спіритичному інструментові клацати й дирчати.

«Коли ми візьмемося разом до цієї проблеми?»

«Найбільша проблема, – відповів Крамлі через мої пальці, – це ви!»

«Ви згодні стати персонажем мого роману?»

«Я вже ним став».

«Тоді допоможіть мені».

«Чого захотів!»

«К бісу!»

Я рвучко витяг аркуш із машинки.

І саме в цю мить задзвонив мій «приватний» телефон.

Здавалось, я біг до будки миль десять з однією думкою: «Пег!»

Усі жінки в моєму житті були бібліотекарками, вчительками, письменницями чи продавщицями в книгарнях. Пег поєднувала в собі принаймні три з цих іпостасей, але вона була далеко, і це страхало мене.

Ціле літо вона провела в Мексіці, завершуючи вивчення курсу іспанської літератури, вдосконалюючись у мові, подорожуючи в поїздах із злиденною біднотою чи в автобусах із вдоволеною свинотою, надсилаючи мені палкі листи з Тамасунчале чи знуджені з Акапулько, де сонце було надто яскраве, а курортні зальотники не досить яскраві, принаймні як на неї, прихильницю Генрі Джеймса й послідовницю Вольтера та Бенджаміна Франкліна. Вона скрізь тягала за собою кошик для термоса й бутербродів, напакований книжками. І я часто уявляв собі, як вона підвечерює замість бутерброда братами Гонкурами й запиває їх чаєм.

Пег…

Раз на тиждень вона дзвонила мені з тієї далечі – з якогось глухого містечка чи з великого міста, щойно повернувшись із підземних печер з муміями в Гуанахуато чи ще не відсапавшись після стрімкого спуску з Теотіуакана, і тоді ми три короткі хвилини чули биття сердець одне одного й знов і знов повторювали одне одному ті самі безглузді слова – щось ніби літанію, яку хоч скільки проказуй, а все одно вона звучить гарно.

Щоразу, як дзвонила Пег, над телефонною будкою світило ясне сонце.

Щоразу, як розмова кінчалася, сонце згасало, здіймавсь туман, і мені хотілося залізти з головою під укривала. Та натомість я клацав на машинці погані вірші чи писав оповідання про сповнену любовної туги марсіанку, якій сниться землянин, що спускається з неба, аби забрати її з собою, і за це його вбивають.

Пег…

А що я був бідак бідаком, то часом ми вдавалися до давніх телефонних хитрощів.

Телефоністка з Мехіко називала моє прізвище.

– Кого, кого? – перепитував я. – Назвіть ще раз! Алло, дівчино, говоріть же!

Я чув, як десь там, далеко-далеко, дихала Пег. Що більше я молов дурниць, то довше ми були з'єднані.

– Хвилиночку, дівчино, повторіть!

Телефоністка повторювала моє прізвище.

– Заждіть… зараз гляну, чи він є. А хто йому дзвонить?

І тоді миттю за дві тисячі миль озивався голос Пег:

– Скажіть йому, що це Пег! Пег!

Я вдавав, ніби відходжу від телефону, а тоді повертаюся.

– Його немає. Передзвоніть за годину.

– За годину… – луною відгукувалась Пег.

І враз – клац, ту-у-у-у, і її немає.

Пег…

Я вскочив у будку й зірвав трубку з гачка.

– Слухаю! – заволав чимдуж.

Але то була не Пег.

Мовчанка.

– Хто це? – запитав я.

Мовчанка. Одначе хтось там був, не за дві тисячі миль, а зовсім близько. І чути було так добре, що до мене виразно долинало дихання мовчуна на другому кінці дроту.

– Ну? – мовив я.

Мовчанка. І той особливий звук, що виникає в телефонній трубці, коли чекаєш відповіді. Хтось, хоч би хто він був, тримав мікрофон біля самого розтуленого рота. Шурхіт. Шурхіт.

О боже, подумав я, не може бути, щоб якийсь маніяк подзвонив мені на телефон-автомат. Люди не дзвонять на телефони-автомати! Ніхто ж бо не знає, що це мій приватний телефон.

Мовчанка. Подих. Мовчанка. Подих.

Ладен заприсягтися, що з трубки вихоплювалось холодне повітря й морозило мені вухо.

– Ні, то й ні, – сказав я.

І повісив трубку.

Я вже був на середині вулиці, бредучи з напівзаплющеними очима, коли знов задзвонив телефон.

Я стояв посеред вулиці, дивлячись на апарат і боячись піти й доторкнутися до нього, боячись того холодного подиху в трубці.

Але що довше я стояв там, наражаючи себе на небезпеку бути збитим якоюсь машиною, то пронизливіше дзвонив телефон, і це дедалі дужче скидалося на дзвінок із похоронної служби з сумною звісткою. Зрештою я підійшов і зняв трубку.

– Вона ще жива, – почув я голос.

– Пег?! – крикнув я.

– Заспокойтеся, – сказав Елмо Крамлі.

Я привалився до стінки кабіни, насилу зводячи дух і відчуваючи полегкість і гнів водночас.

– Це ви дзвонили хвилину тому? – задихано спитав я. – Звідки ви знаєте номер?

– Та всі у вашому богоспасенному містечку щоразу чують, як видзвонює телефон у тій будці, й бачать, як ви мчите до нього.

– Хто живий?

– Жінка з канарками. Я вночі перевіряв…

– Так то ж було вночі.

– Та я не того дзвоню, чорт забирай. Сьогодні надвечір з'явитесь до мене додому. Можливо, доведеться злупити з вас шкуру.

– За що?

– Що ви робили біля мого будинку о третій годині ночі?

– Я?!

– Раджу вам подбати про добре алібі, їй-богу. Не люблю, коли за мною ходять назирці. Я буду вдома близько п'ятої. Якщо висповідаєтеся щиро, то, може, почастую пивом. Якщо почнете крутити, дістанете коліном під зад.

– Крамлі! – заволав я.

– Щоб були неодмінно. – І він поклав трубку.

Я поплентав назад до своїх дверей.

Раптом телефон задзвонив знову.

Пег!

Чи той мовчун із крижаним подихом?

Чи, може, знову Крамлі зі своїми ницими штуками?..

Я вскочив у дім, захряснув за собою двері, а тоді, насилу тамуючи нетерпіння, заклав в «Ундервуд» чистий аркуш паперу для Елмо Крамлі й примусив детектива говорити про мене тільки втішні речі.

Десять тисяч тонн імли впало на Венецію; вона затягла мої вікна й заповзала у шпари під дверима.

Щоразу, як у душу мені закрадався вогкий, моторошний листопад, я знав: давно пора зробити дві речі – поїхати геть від моря й підстригтися.

У підстриганні волосся є щось таке, що вгамовує кров, заспокоює серце й дає полегкість нервам.

До того ж десь у закутку моєї свідомості звучав голос старого, що, шкандибаючи з моргу, побивався: «Боже мій, хто ж це так жахливо його підстриг?»

Те чорне діло зробив, звісно ж, Кел. Отож я мав не одну причину навідатись до Кела, найгіршого перукаря у Венеції, а то й у цілому світі, зате дешевого, що чекав тебе за запоною туману з тупими ножицями й грізно вимахував своєю електричною машинкою «Джміль», наганяючи жах на бідних письменників та простодушних клієнтів, що випадково забрідали до нього.

Кел, подумав я, вистриже просвіт у темряві.

Спереду коротше. Щоб не заважало бачити.

Коротше з боків. Щоб не заважало чути.

Коротше ззаду. Щоб я міг відчувати небезпеку за спиною.

Коротше!

Але того дня я не потрапив до Кела.

Коли я вийшов з дому в туманну млу, по Віндворд-авеню рухалась процесія величезних темних слонів. А іншими словами – валка потужних чорних ваговозів з величезними підйомними кранами й гігантськими екскаваторами позаду. Вони оглушливо гуркотіли, посуваючись до прогулянкового помосту, щоб зруйнувати його чи принаймні почати руйнувати. Чутки про це ходили вже кілька місяців. А сьогодні воно мало статися. Чи найпізніше завтра вранці.

До зустрічі з Крамлі в мене залишалося ще більше, ніж півдня.

А відвідини Кела були далеко не найбільшою втіхою в світі.

Слони гуркотіли й ревли моторами, стрясали бруківку, наближаючись до своєї мети: пожерти павільйон сміху та баских коней на каруселі.

Цілком поділяючи почуття одного давнього російського письменника, що страшенно любив збавляти зиму з її завірюхами в постійному русі, я просто не міг не податися за ними.

На той час, як я дістався до помосту, половина машин уже з'їхала вниз на піщаний пляж, щоб приймати в свої кузови брухт, що його скидатимуть через парапет. Решта гуркотіла далі, посуваючись до китайського ресторанчика й здіймаючи порохню на підтрухлявілих мостинах.

Я й собі потягся туди, чхаючи й сякаючись у паперові носовики. З моєю застудою лежати б удома в теплі, але сама згадка про те, які туманні, млисті й мрячні думи обсядуть мене в ліжку, гнала мене вперед.

Десь на середині помосту я спинився, вражений власною сліпотою, дивуючись, скільки там людей, яких я не раз бачив, але зовсім не знав. Половина павільйонів була забита свіжими сосновими дошками. Декотрі ще стояли відчинені, немов чекаючи, поки зірветься вітер і почне метати обручі й збивати молочні пляшки. З кількох яток повиходили молоді люди, що здавалися старими, й старі, що здавалися ще старішими, і стояли, проводжаючи очима ті машини, які з гуркотом простували в кінець помосту трощити й зносити шістдесят років минулого.

Я роздивлявся навколо, аж тепер усвідомивши, як рідко бачив, що ховається за тими непримітними дверима й під спущеними брезентовими навісами.

І знов у мене виникло таке відчуття, ніби хтось крутиться поблизу й стежить за мною.

На поміст насунуло велике пасмо туману, байдужно поминуло мене й попливло далі.

Наче застереження.

Тут, на середині помосту, стояла невеличка похмура хатина, повз яку я проходив років із десять і ні разу не бачив, щоб штори на вікнах були підняті.

Сьогодні вікна там уперше були не зашторені.

Я заглянув у вікно.

Ого, подумав я, та там ціла бібліотека!

Тоді швидко підійшов, міркуючи собі, скільки таких бібліотек приховано від людських очей отут, на венеційському помості, і в старовинних провулках містечка.

Я стояв під вікном і згадував, як іноді ввечері бачив тут світло за шторою й тінь людини, що перегортала сторінки невидимої книжки, і до мене долинав ледь чутний голос, який вимовляв слова, декламував вірші, філософствував про таємниці всесвіту. Мені завжди здавалося, що то має бути письменник, заглиблений у роздуми, чи актор, цілком поглинутий роботою над роллю з якоїсь сучасної трагедії, – такий собі новітній король Лір з двома додатковими комплектами лихих дочок і з половинним запасом розуму.

Але сьогодні, о цій полудневій годині, штори на вікнах були підняті. В кімнаті й досі світилася невелика лампочка, проте нікого там не було, тільки меблі – письмовий стіл, крісло, громіздка старомодна шкіряна канапа. А обабіч канапи й під усіма стінами кімнати здіймались аж до стелі гори, вежі й бастіони книжок. Тисячі зо дві, не менше, книжок тіснились і купчились на полицях, що сягали самої стелі.

Я відступив і подивився на таблички, що їх не раз бачив і не бачив біля дверей хатини.

Ворожіння на картах таро. Але літери вже вицвіли.

А нижче:

Хіромантія.

Далі, так само друкованими літерами:

Френологія.

Ще нижче:

Графологічний аналіз письма.

А трохи збоку:

Гіпноз.

Я підійшов ближче до дверей, щоб роздивитися малесеньку візитну картку, пришпилену кнопками над самою дверною ручкою.

І прочитав прізвище власника хатини:

А. Л. ШРЕНК.

А під ним – написані олівцем і вже вицвілі, хоча й не так, як «Канарки на продаж», – два слова:

Психолог-практик.

Шестикратно небезпечний чоловік.

Я наблизив вухо до дверей і прислухався.

Що почув я там, за дверима, серед ладних ось-ось завалитися, напхом напханих книжками полиць? Зігмунда Фрейда, який доводив пошепки, що пеніс – то тільки пеніс, а от добра сигара – то куриво? Гамлета, що, вмираючи, хотів забрати всіх із собою? Вірджінію Вулф, що, простершись на тій канапі, мов потопельниця Офелія, повідала свою сумну історію? Шурхіт тасованих карт таро? Ковзання пальців по черепу, який обмацують, наче диню-канталупу на базарі? Шкрябання пера по папері?

– Ану загляньмо, – мовив я сам до себе.

І знову втупився у вікно, але побачив тільки порожню канапу зі слідами багатьох тіл посередині. То було єдине ложе в кімнаті. Вночі на ньому спав А. Л. Шренк. А вдень лежали інші люди, виставляючи напоказ увесь свій підспідок, наче бите скло? Я не міг цьому повірити.

А от книжки просто-таки заворожили мене. Вони не тільки виповнювали полиці, але й, як я побачив краєм ока крізь прочинені двері, лежали навалом і у ванні. Кухні в хатині не було. А коли б і була, то й холодильник напевне ломився б від книжок, таких як «Пірі на Північному полюсі» чи «Берд – сам-один в Антарктиці». Судячи з усього, А. Л. Шренк, як і багато інших тутешніх жителів, мився в морі, а харчувався в закусочній по сусідству.

Одначе не так вражала сама та тисяча книжок, як їх назви, їх теми, як імена авторів, усі неймовірно похмурі, фатальні й жаскі.

Нагорі, майже в темряві, стояв Томас Гарді в усій своїй жалобності, поряд – томи «Занепаду й падіння Римської імперії» Гіббсона, що спиралися на страхітливого Ніцше й безнадійного Шопенгауера, і тут-таки, палітурка до палітурки, «Анатомія смутку» Бертрана, Едгар Аллен По, Мері Шеллі, Фрейд, трагедії Шекспіра (комедій я не побачив), маркіз де Сад, Томас де Квінсі, Гітлерова «Mein Kampf»,[14]14
  «Моя боротьба» (нім.).


[Закрыть] «Занепад Заходу» Шпенглера і таке інше.

Був там і Юджін О'Ніл. Був Оскар Уайлд, але тільки тоскна сповідь, написана у в'язниці, і жодної з його світлих казок чи веселих комедій. Пліч-о-пліч стояли «Чінгісхан» і Муссоліні. На найвищій полиці, наче на засніженій вершині, виднілися такі назви: «Самогубство як вихід», «Темна ніч Гамлета», «Шлях лемінгів до моря». На підлозі лежали «Друга світова війна», «Кракатау – вибух, почутий у цілому світі», а поруч – «Голодна Індія» і «Сходить червоне сонце».

Коли поведеш поглядом по таких книжках, та ще й подумаєш, а потім, не вірячи власним очам, глянеш іще раз, уважніше, то лишається тільки одне. Так само, як, дивлячись препогану екранізацію О'Нілової п'єси «Траур – доля Електри», де одне за одним ідуть самогубства, вбивство налазить на вбивство і кровозмішення на кровозмішення, де отруєні яблука замінив шантаж, де люди скочуються зі сходів і наступають на цвяхи, отруєні стрихніном, – ти зрештою пирхаєш, закидаєш голову назад і…

Смієшся!

– Що тут такого смішного? – промовив хтось позаду.

Я обернувся.

– Я питаю, що тут смішного?

Чоловік стояв переді мною, і його бліде обличчя було за якихось кільканадцять сантиметрів від кінчика мого носа.

Той чоловік, що спав на психоаналітичній канапі.

Той, кому належала вся ця прірва книжок.

А. Л. ШРЕНК.

– Ну? – сказав він.

– Та… ваша бібліотека! – затнувшись, відповів я.

А. Л. Шренк гнівно дивився на мене й чекав.

На щастя, я знову чхнув, і це урвало мій сміх і дало мені змогу приховати збентеження за паперовим носовиком.

– Пробачте, будь ласка, – сказав я. – Сам я маю всього чотирнадцять книжок. Не часто трапляється побачити Нью-Йоркську публічну бібліотеку, вивезену у Венецію на поміст.

Гнівні вогники в маленьких ясно-жовтих лисячих очах А. Л. Шренка згасли. Тонкі, мов дротинки, плечі розпружились. Крихітні кулачки розтислися. Моя похвала спонукала його зазирнути у власне вікно очима сторонньої людини, і він аж сам здивувався.

– Ого! – вражено пробурмотів він. – Атож, усе це мої книжки.

Я дивився згори вниз на чоловічка заввишки сантиметрів сто п'ятдесят три, а без черевиків, мабуть, і ще менше. Мені страшенно кортіло поглянути, чи не восьмисантиметрові в нього підбори, але очі мої й далі залишалися на рівні його маківки. Він навіть не помічав, що я його розглядаю, – так пишався широким асортиментом літературних монстрів, які заполонили його похмурі полиці.

– А я маю п'ять тисяч дев'ятсот десять книжок, – заявив він.

– Ви певні, що не п’ять тисяч дев'ятсот одинадцять?

І далі пильно споглядаючи свою бібліотеку, він холодно запитав:

– Чого ви смієтеся?

– Назви…

– Назви? – Він подався ближче до вікна, ніби хотів перевірити, чи не впаде в око на полицях, серед усіх тих книжок-убивць, якийсь відступник.

– Скажіть, – поцікавивсь я, – невже у вашій бібліотеці ніколи не буває літа, гарної погоди, свіжого вітру? Чи нема у вас таких веселих, радісних книжок, як Лікокові «Сонячні етюди з одного містечка», «Сонце – моя погибель», «Доброго давнього літа», «Червневий сміх»?

– Ні! – Шренк аж навшпиньки звівся, щоб це сказати, потім похопивсь і став нормально. – Ні…

– А «Хедлонг-Хол» Пікока, «Гек Фінн», «Троє в човні», «Записки Піквікського клубу»? Роберт Бенчлі? Джеймс Тербер? С. Дж. Перелмен?..

Я випалював назви та прізвища, мов із кулемета. Шренк слухав, і здавалося, він ось-ось позадкує під напором цього потоку радості. Проте не зупиняв мене.

– А «Книга оповідок про Савонаролу» чи «Жарти Джека-Патрача»? – Я замовк.

А. Л. Шренк, похмурий і холодний, мов крига, зневажливо відвернувся.

– Пробачте, – мовив я, і справді почуваючи себе ніяково. – Але, щиро кажучи, я дуже хотів би колись прийти до вас і покопатися в книжках. Якщо ви, звісно, дозволите.

А. Л. Шренк зважив мої слова, дійшов висновку, що я розкаявся, і, підступивши до своїх дверей, узявся за ручку. Двері тихенько рипнули й відчинились. Він обернувся й пильно оглянув мене своїми ясно-жовтими очицями. Його тонкі, опущені вздовж стегон пальці посіпувались.

– А чом не сьогодні? – спитав він.

– Сьогодні не можу. Іншим разом, містере… е-е…

– Шренк. А. Л. Шренк. Психолог-консультант. Не плутайте із Шрінком, то психіатр-дослідник. А я просто Шренк, скромний зцілитель заблудлих душ.

Він наслідував мою іронічну манеру говорити. Його ледь помітна усмішка була блідою, як спитий чай, копією моєї. Я відчував: досить мені стулити рота, як та усмішка теж зникне. І я знов поглянув на його маківку.

– Чом ви не знімете оцю стару об'явку про ворожіння на картах? А як щодо френології і гіпнозу?..

– Ви ще забули про графологічний аналіз. І ворожбу по магічних числах – осьде табличка з внутрішнього боку дверей. Прошу до мене в гостину.

Я ступив був крок уперед і спинився.

– Ну ж бо, – мовив А. Л. Шренк, – заходьте. – Тепер він усміхався по-справжньому, одначе то була якась риб'яча усмішка. – Вперед!

За кожним його лагідним наказом я трохи посувався до дверей, хоча очі мої з неприхованою іронією були звернені на табличку «Гіпноз» над головою чоловічка. Його очі некліпно дивилися на мене.

– Заходьте, – знову промовив А. Л. Шренк і, не відводячи від мене погляду, кивнув головою в бік своєї бібліотеки.

Я не міг опиратись цьому запрошенню, незважаючи на всі автомобільні катастрофи, пожежі на дирижаблях, вибухи в шахтах і душевні хвороби, що ними, як я знав наперед, були виповнені ті книжки.

– Ну що ж, – мовив я.

І в цю мить увесь поміст струснувся. Десь у повитому туманом дальшому кінці якесь громадище завдало йому страшного удару. Враження було таке, наче величезний кит наразився на борт корабля чи сама «Королева Мері» ввігналась у старезні підпори. То невидимі в тумані залізні чудиська почали трощити дальший кінець помосту.

Від струсу задвигтів увесь поміст, і це двигтіння перекинулось і в моє тіло, і в Шренкове, немов фатальний передсмертний дрож. Наші кістки трусились у плоті й крові. Ми обидва крутнули головами й пробували прозирнути крізь туман ту руйнацію, що відбувалася десь поодаль. Потужні удари трохи відсунули мене від дверей. Гримке гупання стрясало, тіпало й штовхало А. Л. Шренка на його порозі, наче ганчір'яну ляльку. На його блідому обличчі розливалася блідота, що йшла зсередини. Він мав вигляд людини, охопленої панічним жахом перед лицем землетрусу чи гігантської хвилі, що накочувалась на поміст. Знов і знов гриміли й гупали в тумані, десь метрів за сто від нас, могутні машини, і на матово-білому чолі та щоках А. Л. Шренка з'являлися невидимі тріщини. Війна почалася! Незабаром ті чорні танки загуркочуть по всьому помосту, нищачи все на своєму шляху, женучи перед собою до берега карнавальну юрбу біженців, і скоро до них приєднається й А. Л. Шренк, а його будиночок, зліплений із таємничих карт таро, розпадеться на очах.

То була добра нагода накивати п'ятами, але я з неї не скористався.

А Шренк уже знову звернув погляд на мене, так наче я міг врятувати його від тієї грізної навали. Здавалося, він ось-ось ухопиться за мій лікоть, шукаючи підтримки.

Поміст стрясався. Я заплющив очі.

Раптом мені причулося, що дзвонить мій таємний приватний телефон. Я мало не вигукнув уголос: «Мій телефон! То мені дзвонять!»

Добре, що мою увагу відвернула юрба чоловіків та жінок, супроводжувана й кількома дітлахами, яка бігла помостом, – але не до берега, а в дальший кінець, до моря. Попереду мчав дебелий чолов'яга в темному плащі й крислатому капелюсі.

– Останній день, останній шанс, останній раз! – вигукував він. – Прокатаймося востаннє! Вперед!

– Шейпшейд, – стиха мовив Шренк.

То був справді він. Шейпшейд, власник і адміністратор старого кінотеатру «Венеція», що стояв край помосту. До кінця тижня й кінотеатр мали завалити, перетворити на целулоїдну локшину.

– Сюди! – долинув із туману голос Шейпшейда.

Я поглянув на А. Л. Шренка.

Він знизав плечима й кивнув головою на знак згоди.

Я побіг у туман.

Довгий розкотистий стукіт і скрегіт, тоді сповільнений гуркіт, брязкіт і рев, так наче дереться вгору величезна механічна стонога в кошмарному сні; на мить вона спиняється аж на вершечку звести дух, а потім ураз зривається і стрімко мчить униз, немов на дно незглибимої ями, – з виском, свистом, гримким стугоном, з якого вихоплюються людські вигуки та зойки; а звідти знов дереться нагору, цього разу швидше, підіймається все вище, вище, а тоді знавісніло, істерично летить униз.

«Круті гірки».

Я стояв і дивився на них крізь туман.

Навколо казали, що за годину зруйнують і їх.

Відколи я себе пам'ятав, ці гірки були невід'ємною частиною мого життя. Майже щовечора тут лунав сміх і крик людей, що злітали вгору, сказати б, до вершин своєї долі, а потім нестримно зривалися вниз, назустріч уявній загибелі.

І тепер оце мало відбутись останнє катання перед тим, як підривники прилаштують до ніг динозавра заряди динаміту й примусять його впасти навколішки.

– Стрибайте сюди! – гукнув якийсь хлопчисько. – Тут вільно.

– «Навіть вільний я вважав, що то тяжкії тортури», – продекламував я у відповідь.

– Гей, погляньте-но, хто сидить спереду! – гукнув ще хтось. – І хто за ним!

Попереду сидів містер Шейпшейд, насунувши на вуха свій крислатий чорний капелюх і голосно сміючись. За ним я побачив Енні Оуклі, власницю тиру.

Позад них сидів розпорядник із павільйону розваг, а поруч – стара жінка, що продавала рожеву цукрову вату, солодку облуду, яка танула в роті, і ти почував себе голодним ще задовго до китайського ресторанчика.

Далі вмостилися колеги із «Збий пляшку» й «Накинь обруча». Всі мали такий вигляд, наче позували на фотографію до перепустки у вічність.