Текст книги "Смерть — діло самотнє"

Автор книги: Рей Дуглас Бредбері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 16 страниц)

Серед яскравих квіткових барв пурхнула колібрі. Потім продзижчала бабка.

– Гнилятина, – тихо мовив Генрі.

Я вражено помовчав, тоді пошепки перепитав:

– Гнилятина?

– На вулиці біля будинку, – прошепотів Генрі кутиками уст, дивлячись у небо, якого не бачив. – І всередині, в коридорах. Коло моєї кімнати. Коло кімнати Фанні. Тхнуло гнилятиною. Його дух. Отого… – І по паузі кивнув головою. – Гнилятиною.

У мене затріпотіли ніздрі. Очі неспокійно забігали. Я переступив з ноги на ногу, ладний зараз же податися на пошуки, добачити, знайти.

– Коли це було, Генрі? – прошепотів я.

– Позавчора ввечері. Тоді, коли Фанні віддала богові душу.

– Цсс! – цитьнув хтось поблизу.

Генрі замовк. Вибравши хвильку між виступами, я пошепки запитав:

– Де?

– Переходив вулицю, було ще не пізно, – відповів Генрі. – Позавчора ввечері. Сильний, таки справді сильний дух. Уже потім, пізніше, мені здалося, ніби той гниляк зайшов услід за мною в коридор. Я хочу сказати, такий був сильний дух, що аж у пазухи мені заліз. Так наче ведмідь грізлі дихнув. Чули коли-небудь? Я так і став стовпом посеред вулиці, немов мене хто бейсбольною биткою торохнув. Ну, думаю, той, від кого так тхне, напевне чортом дихає і на бога, і на людей, і на собак, і на весь світ. Такий і кошеняти не обмине, а наступить на нього. Ниций нелюд. Гниляк, як я сказав. Гниляк. Це вам щось зарадить?

Я весь закляк і не міг видобути із себе й слова. Тільки насилу кивнув головою. А Генрі повів далі:

– Його дух уже кілька вечорів учувався в коридорах, а тоді став аж надто різкий – видно, той сучий син підступав усе ближче й ближче. Це він мені ногу підставив, тепер я знаю. Розміркував що й до чого.

На нас знову цитьнули.

Над могилою говорив якийсь актор, тоді священик і равин, а потім хор Голла Джонсона з Першої баптистської церкви на Сентрал-авеню пробрався між надгробками, став гуртом і заспівав «Великий день почався зранку», «У блаженстві спочивай» і «Милий боже, прихисти мене по смерті». То були голоси, які я чув ще в кінці тридцятих у «Зелених пасовищах»: під їхній супровід Роналд Колмен перевалював через засніжені гірські верховини й спускався в долину Шангрі-Ла, а потім стояв на білих хмарах серед нив господа бога. І тепер, коли вмовк цей осяйний спів, я був переповнений почуттями, безмірно зрадуваний, і сама Смерть ніби вбралася в нові, сонячні шати вічності, колібрі повернулася до надгробних квітів по солодкий нектар, а бабка шаснула вниз, зазирнула мені в обличчя й полетіла собі далі.

– Хотів би я, щоб і мене провели з цього світу таким співом, – сказав Крамлі, коли ми йшли з кладовища, і Генрі між нами. – Боже мій, ото б бути самому тим хором! Ніяких грошей не треба, коли вмієш так співати.

Та я дивився на Генрі. Він відчув мій пильний погляд.

– Тут така штука, – мовив Генрі. – Він і далі приходить. Той містер Гниляк. Ви думали, з нього досить, еге ж? Ні, він не вситився скоєним і не може спинитись. Жахати людей – то йому наче ласий шматок з'їсти. Лиходійство – його улюблена розвага. Чужий біль – це те, чим він живе. Тепер він хоче запопасти старого Генрі, як запопав інших. Та я більш не дамся!

Крамлі слухав його цілком серйозно.

– Якщо той містер Гниляк з'явиться знову…

– Я подзвоню вам, immediatement.[32]32
  Негайно (франц.).


[Закрыть] Він никає по коридорах, спиняється біля кімнат. Учора крутився під дверима Фанні. Поліція почепила свій замок і опечатала їх, правильно? А той сучий син там стовбичив, і я його нагнав. Він, звісно, боягуз. Зброї в нього немає, ото тільки никає і дивиться, як би підставити ногу сліпому чоловікові, щоб той загримів зі сходів на самий низ. «Гей, Гниляк! – гукнув я. – Ану згинь!»

– Подзвоніть нам, – сказав Крамлі. – Одвезти вас додому?

– Дякую, мене привезла котрась із тих старих ворон з нашого будинку, то вона й одвезе.

– Генрі… – мовив я і простяг руку.

Він одразу взяв її в свою. Так наче бачив, як я подаю її.

– А від мене який дух, Генрі? – спитав я.

Генрі нюхнув і засміявся.

– Героєм стати не так просто. Але ви станете.

Ідучи назад на узбережжя, ми з Крамлі побачили великий лімузин, що промчав повз нас зі швидкістю сімдесят миль на годину, немовби чимдуж тікаючи від кладовища з його квітами. Я помахав рукою і гукнув.

Констанс Реттіген і не озирнулась. На кладовищі вона стояла десь збоку, загубившись у натовпі, і тепер гнала додому, сердита на Фанні за те, що вона покинула нас усіх, а може, й на мене – за те, що я, сам не знаючи як, приніс Смерть.

Лімузин зник у білясто-сизій хмарі вихлопних газів.

– Колісниця, повна гарпій і фурій, – зауважив Крамлі.

– Ні, – сказав я, – всього-на-всього нещасна жінка, що поспішає сховатися від людей.

У наступні три дні я марно пробував додзвонитися до Констанс Реттіген – вона не брала трубки. Мабуть, поринула в чорні думи й злостилася. Якось так безглуздо виходило, ніби я був у змові з тим чоловіком, що стояв у коридорах і чинив людям страшне лихо.

Я подзвонив у Мехіко, але Пег там не було, вона пропала безвісти назавжди, це вже напевне.

Отож я шастав по Венеції, видивляючись, дослухаючись і принюхуючись, сподіваючись почути той моторошний голос, натрапити на той гидотний дух умирання чи чогось уже давно мертвого.

Навіть Крамлі зник. Я нишпорив поглядом перед собою, озирався назад, але його ніде не було.

На кінець третього дня марних телефонних дзвінків і невдалих пошуків убивці, лютий на свою долю, в похоронному настрої, я дозволив собі таке, чого доти ніколи не дозволяв.

Годині о десятій вечора я подався безлюдним помостом сам не знаючи куди, аж поки втрапив…

– Гей! – мовив хтось.

Я схопив зі стойки рушницю і, не глянувши навіть, чи вона заряджена й чи немає когось попереду, вистрілив раз, другий, третій – шістнадцять разів.

Бах, бах! Бах, бах! І знов – бах, бах! Хтось закричав.

У жодну мішень я, звісно, не влучив. Бо зроду не тримав у руках рушниці. Та, власне, й не знав, куди стріляю, – але стріляв.

Ось тобі, сучий сину! Ось тобі, мерзотнику!

Бах, бах! Бах, бах!..

Магазин рушниці був уже порожній, та я все натискав на гачок. Аж поки збагнув, що рушниця мовчить. Хтось підійшов і забрав її в мене з рук. То була Енні Оуклі. Вона дивилася на мене так, наче вперше в житті побачила.

– Чи ви тямите, що робите? – запитала вона.

– Ні, й начхати мені на все! – Я озирнувся навколо. – Чого це у вас так пізно відчинено?

– Просто нічого робити. Не можу заснути. А що скоїлося з вами, добродію?

– За тиждень о такій порі всі в цьому клятому світі будуть мертві.

– Ви цього певні?

– Ні, але дуже скидається на те. Дайте мені ще одну рушницю.

– Годі вам стріляти.'

– Ні, не годі! – закричав я. – Хоча грошей я й не маю, отож доведеться вам дати мені в борг!

Жінка якусь хвилю пильно дивилася на мене. Тоді простягла мені рушницю.

– Паліть, ковбою! Бийте їх, хлопче! – сказала вона.

Я випалив ще шістнадцять разів. І влучив ненароком у дві мішені, дарма що й не бачив їх – так запітніли в мене окуляри.

– Досить? – тихо спитала ззаду Енні Оуклі.

– Ні! – крикнув я. Потім, уже неголосно: – Так. А чого ви вийшли з тиру на поміст?

– Боялася, щоб мене там не застрелили. Оце щойно якийсь псих розрядив дві рушниці не цілячись.

Ми поглянули одне на одного, і я почав сміятися.

Вона послухала й запитала:

– Це ви смієтеся чи плачете?

– А вам як здається? Мені треба щось робити. Скажіть що.

Вона довго вдивлялась у моє обличчя, а тоді пішла в кінець тиру й заходилася вимикати мішені – прудких каченят, клоунів-стрибунців, різнобарвні лампочки. В глибині приміщення відчинилися двері. На порозі забовваніла темна жіноча постать. Жінка сказала:

– Коли вже ви такий охочий стріляти, то ось вам добра мішень. – А тоді зникла.

Минуло з півхвилини, поки я здогадався, що маю піти за нею.

– І часто з вами таке буває? – спитала Енні Оуклі.

– Ви вже пробачте, – мовив я.

Я тулився в одному кінці її ліжка, вона лежала в другому й слухала мою недоладну розповідь про Мехіко та Пег, про Пег та Мехіко, таке жахливо далеке, що аж серце крається.

– Усе моє життя, – сказала Енні Оуклі, – минуло в ліжку з чоловіками, які або страшенно нудилися, або розповідали про інших жінок, або курили сигарети, або тікали до своїх машин і їхали геть, коли я виходила до туалету. Ви знаєте, як мене звуть насправді? Лукреція Ізабелла Кларіса Аннабелла Марія Моніка Браун. Оце стільки імен дала мені матуся, а що я вибрала? Енні Оуклі. Моя біда в тому, що я тупа. Чоловіки витримують мене тільки перші десять хвилин, не більше. Тупа – і край. Прочитаю книжку, а за годину вже й згадки нема! Нічого в голові не держиться… Я забагато базікаю, так?

– Трішечки, – м'яко мовив я.

– Ви скажете, є чоловіки, котрим до вподоби такі щирі дурепи, як я, але від мене і в них терпець уривається. Ночей із триста на рік у цьому ліжку, саме отут, де ви лежите, валяється щораз інший клятий бовдур. І десь у затоці завиває ота клята туманна сирена. До вас вона долинає? А то, буває, серед ночі сирена змовкне, і хай там зі мною в ліжку хоч яке паскудне базікало, одначе я враз почуваю себе геть самотньою, та й він уже мацає в кишені ключі і позирає на двері…

Задзвонив телефон. Вона схопила трубку, послухала й сказала:

– Чортівня, та й годі! – Тоді простягла трубку мені. – Це вас.

– Не може бути, – заперечив я. – Ніхто не знає, що я тут.

Проте взяв трубку.

– Що ви там робите в неї? – запитала Констанс Реттіген.

– Нічого. Як ви мене знайшли?

– Хтось подзвонив. Незнайомий голос. Сказав, щоб я остерегла вас, і поклав трубку.

– О боже! – Я враз похолов.

– Забирайтеся звідти, – сказала Констанс. – Мені потрібна допомога. Ваш таємничий приятель завітав і сюди.

– Мій приятель?

Під тиром бухнула океанська хвиля, струснувши кімнату й ліжко.

– Уже дві ночі підряд з'являється внизу на березі. Приходьте наженіть його… О господи!..

– Констанс!..

Запала довга мовчанка, і я чув тільки шум прибою за вікнами Констанс Реттіген. Потім вона якось дивно, безвиразно проказала:

– Він знову тут.

– Не навертайтесь йому на очі!

– Стоїть, негідник, біля самої води, там, де й учора. Стоїть і дивиться на будинок, так наче дожидає мене. Невже він думає, що стара вже зовсім здуріла й побіжить кинеться йому в обійми? О боже…

– Зачиніть вікна, Констанс, повимикайте світло.

– Не треба. Він уже подався геть. Певно, почув мій голос. То, може, подумав, що я дзвоню в поліцію.

– А ви таки подзвоніть!

– Зник. – Констанс глибоко зітхнула, зводячи дух. – Приходьте сюди, синку. Не гайтеся.

Вона не поклала трубку. Просто впустила її долі та й пішла. Я чув, як клацали по плитці її сандалі, неначе хтось там друкував на машинці.

Я теж не поклав трубку на апарат, а примостив її поряд, немов то була пуповина, що з'єднувала мене з Констанс Реттіген. Поки зв'язок не роз'єднано, Констанс буде жива. Я все ще чув на тому кінці дроту шум нічного прибою.

– От і ви, як усі інші. Вже йдете, – промовив голос поруч.

Я обернувся.

Енні Оуклі сиділа на ліжку, вгорнута в укривало, схожа на покинуту морську корову.

– Не кладіть трубку на апарат, – сказав я.

«Поки я не добіжу в кінець пляжу, – додав подумки, – й не врятую людське життя».

– Бо я тупа, – провадила Енні Оуклі. – Ось чому ви йдете від мене. Тупа я.

Мені ледве стало духу пробігти темним берегом до будинку Констанс Реттіген. Усю дорогу уявлявся якийсь жаский мрець, що суне мені назустріч.

– О боже! – захекано мовив я сам до себе. – А що, як я справді з ним зіткнуся? – Тоді закричав чимдуж: – Е-ге-гей!

І стрімголов кинувся далі в непроглядний морок.

– Як добре, це ви! – озвався хтось.

– Ні, Констанс, – відказав я. – Як добре – це ви.

– Що тут аж такого смішного?

– Оце все. – Я поляскав по барвистих подушках навколо себе. – Це ж уже друге ліжко, в якому я сьогодні побував.

– Така радість! – мовила Констанс. – Ви не проти, як я заціджу вам по носі?

– Констанс, у мене ж є Пег. Просто я відчув себе страшенно самотнім. Ви вже кілька днів не озиваєтесь. А Енні запросила мене, щоб я вилив душу, ото й тільки. Я не вмію брехати. В мене все написано на обличчі. Ось погляньте.

Констанс поглянула й засміялася.

– О боже, свіжоспечений яблучний пиріг! Ну гаразд, гаразд. – Вона відкинулась на подушки. – А нагнала я на вас страху оце щойно, еге ж?

– Вам треба було ще раніш, як тільки вибігли, погукати мене.

– Я так зраділа, коли вас побачила, синку. Даруйте, що я вам не дзвонила. Колись я забувала про похорон через кілька годин. Тепер на це потрібно кілька днів.

Вона легенько натисла якусь кнопку. Світло пригасло, і спалахнув промінь шістнадцятиміліметрового проектора. На білій стіні два ковбої заходилися збивати один одного з ніг.

– Як ви можете в такий час дивитися фільми? – дорікнув я.

– Треба ж мені настроїтись на те, щоб добре врізати у вухо містеру Голякові, якщо він з'явиться й завтра вночі.

– Не жартуйте з цим. – Я поглянув крізь скляні двері на безлюдний берег, де тільки білопінні хвилі шуміли серед темряви. – Ви гадаєте, він подзвонив вам, сказав, що я в Енні, а потім прийшов на берег і став отам?

– Ні. Той голос йому начеб не пасував. Мабуть, це двоє різних людей. Господи, я не знаю, але мені здається, що отой на березі, оголений, просто якийсь психопат, ексгібіціоніст – так їх називають, еге? А то чом би йому зразу не вдертися в дім і не згвалтувати стареньку, або вбити, або й те і те? Ні, в дрож мене вганяє другий, той, що дзвонив по телефону.

Знаю, подумав я, сам чув, як він дихає.

– Отой, як судити з голосу, справжній монстр, – додала Констанс.

Атож, подумав я. І наче знов почув десь у далині вищання великого червоного трамвая на повороті під дощем і отой голос позад мене, що промовляв слова, які стали назвою до книжки Крамлі.

– Констанс… – почав був я і затнувся. А хотів розказати їй про таємничого незнайомця, якого бачив на березі ще тієї першої ночі.

– Я маю на південь звідси деяке нерухоме майно, – сказала Констанс, – і завтра поїду гляну, як там що. Подзвоніть увечері, гаразд? А тим часом хочете зробити мені одну послугу?

– Все що завгодно. Ну… майже все.

Констанс подивилась, як Вільям Фарнем збив з ніг свого брата Дастіна, поставив його на рівні й знову збив.

– Здається мені, я знаю, хто той містер Голяк-На-Березі.

– Хто?

Вона повела оком по межі прибою, так наче там і досі стояв привид того чоловіка.

– Один сучий син з мого минулого, – сказала вона. – Голова в нього достоту як у мерзенного німецького генерала, а тіло краще, ніж у всіх прекрасних сонячних юнаків, що будь-коли існували.

Біля круглої будівлі каруселі загальмував легкий мотоцикл, на якому сидів юнак у пляжних шортах, з чудовим, лискучим від косметичної олії бронзовим тілом. На голові в нього був масивний шолом з темним прозорим щитком аж до підборіддя, так що розглядіти його обличчя я не міг. Але тіло вражало такою досконалістю, якої я, здавалося, ще ніколи не бачив. Мені пригадалося, як кілька років тому я уздрів на пляжі отакого прекрасного Аполлона: він ішов берегом, а за ним, наче хвилі прибою, тяглися молодші хлопці, принаджені чимось таким, про що й самі не здогадувались, осяяні його красою і сповнені любові, якої навіть не усвідомлювали; ніколи згодом вони не наважувалися й словом згадати про той день і відганяли від себе самий спомин про нього. Трапляється ще в цьому світі така краса, що притягує до себе всіх – і чоловіків, і жінок, і дітей, – і це замилування навдивовижу чисте й не залишає по собі ніякої вини, бо нічого, власне, й не сталося. Просто ви побачили людину й рушили за нею, а потім день скінчився, і вона пішла з пляжу, і ви пішли собі, з тією особливою усмішкою, яку здивовано помічаєте в себе на устах і через годину.

За ціле літо на всьому великому пляжі випадає лиш раз побачити таке незрівнянне тіло, чи то юнацьке, чи то дівоче. Щонайбільше – двічі, якщо боги сонні або не надто заздрісні.

Отакий Аполлон був тепер і переді мною. Він сидів, розставивши ноги, на мотоциклі й дивився на мене крізь свій темний щиток.

– Прийшли в гості до старого? – Сміх його за щитком звучав соковито й трохи гортанно. – Добре! Ходімо.

Він поставив мотоцикла на підпорки, ввійшов у двері й рушив поперед мене сходами. Легко перескакуючи через три східці, вмить опинився нагорі й зник в одній із кімнат.

Я поплентав за ним, долаючи східець по східцю й почуваючи себе старим дідом.

Увійшовши до його кімнати, я почув шум душу. А за хвилину з'явився сам господар, зовсім роздягнений і блискучий від води, але так само в шоломі. Він став у дверях ванної, дивлячись у мене, наче в дзеркало, і видимо потішений тим, що бачив.

– Ну що ж, – промовив він під шоломом, – як вам подобається найвродливіший у світі юнак, той, кого я люблю над усе?

Я залився краскою.

Він засміявся і скинув шолом.

– О боже, – мовив я, – це справді ви.

– Старий, – сказав Джон Вілкес Гопвуд. Тоді поглянув униз на своє тіло й усміхнувся. – Чи молодий. Котрий з нас вам більш до вподоби?

Я проковтнув клубок у горлі. Й примусив себе говорити якомога швидше, бо хотів дременути сходами вниз, перше ніж він устигне замкнути мене в цій кімнаті.

– Усе залежить від того, – заторохтів я, – котрий із вас останнім часом стовбичить серед ночі на пляжі перед будинком Констанс Реттіген.

Як навмисне, саме в цю мить унизу зрушила з місця карусель і заграв механічний орган. Він видавав такі звуки, які міг би видавати дракон, що заковтав десяток волинщиків з волинками й тепер силкувався вивергнути їх назад, – і в звуках тих не було ні складу, ні ладу.

Наче кіт, який хоче вигадати час, щоб зважити свій наступний рух, старий-молодий Гопвуд повернувся до мене засмаглою спиною, сподіваючись, як видно, заворожити мене цим видовищем.

Я заплющив очі від золотистого сяйва.

Це дало Гопвудові хвильку на те, щоб знайти потрібну відповідь.

– З чого це ви взяли, що я завдаватиму собі клопоту з такою старою шкапою, як Констанс Реттіген? – відказав він, сягаючи рукою до ванни й витягаючи звідти рушника, яким заходився витирати плечі та груди.

– Ви ж були її найбільшим коханням, а вона вашим. Того літа вся Америка захоплювалася цією закоханою парою, хіба ні?

Він обернувся поглянути, чи та іронія, що звучала в моєму голосі, відбилась і в мене на обличчі.

– Це вона доручила вам прийти сюди і застерегти мене?

– Можливо.

– Скільки разів ви відіжметеся на руках від підлоги? – запитав він. – А басейн шістдесят разів перепливете? А проїдете на велосипеді сорок миль за один день, не спітнівши? Яку вагу зможете підняти? Скільки душ… – (Я завважив, що він не сказав «жінок») —…вдовольните за вечір у ліжку?

– Ні одного, ні, ні, ніяку і, можливо, дві, – сказав я. – Оце така відповідь на всі ваші запитання одразу.

– Отож, – промовив Гунн Гельмут, виставляючи перед мої очі величний фасад Антіноя, цілком гідний золотистого затилля, – вам не випадає погрожувати мені, ja?[33]33
  Так? (нім.)


[Закрыть]

Рот його був немовби прорізаний бритвою, і звідти визирали два разки гострих акулячих зубів.

– Я ходжу й ходитиму берегом, – сказав він.

Попереду – гестапо, позаду – пляжні хлопці, подумав я.

– Нічого не визнаю. Може, й був там колись уночі. – Він кивнув головою в той бік пляжу. – А може, й ні.

Його посмішкою цілком можна було перерізати вени.

Він пожбурив у мене рушником. Я зловив його.

– Чи не витрете мені спину?

Я жбурнув рушника назад. Він упав Гопвудові на голову й закрив йому обличчя. На мить Жахливий Гунн зник з очей. Лишився тільки Сонячний Аполлон, з осяйними, наче господні яблука, крижами.

З-під рушника долинув його незворушний голос:

– Розмову закінчено.

– А чи було її розпочато? – спитав я.

Тоді спустився вниз, назустріч схожій на драконячі потуги музиці механічного органа.

На рекламному щиті над входом до кінотеатру «Венеція» не було ніяких написів. І взагалі жодної літери.

Я разів п'ять повів очима по тій порожнечі, відчуваючи, як у грудях у мене щось перевертається й умирає.

Потім заходився торгати всі двері, але вони стояли замкнені; заглянув у касу – там теж нікого не було; позирнув на великі стенди, з яких ще кілька вечорів тому всміхались обличчя Баррімора, Чані й Норми Шірер. І там – анічогісінько.

Я відступив і знов повів очима по щиту, повільно читаючи рекламу, якої там не було.

– Ну, то й як вам сьогоднішня велика програма? – запитав чийсь голос позаду.

Я обернувся. То був містер Шейпшейд із широкою усмішкою на обличчі. Він подав мені великий сувій кіноафіш. Я знав, що воно таке. Мої дипломи про закінчення інституту Носферату,[34]34
  Кровожерний вампір з однойменного фільму 20-х pp.


[Закрыть] школи Квазімодо й курсів д'Артаньяна та Робіна Гуда.

– Містере Шейпшейд, я не можу їх узяти.

– Ви ж романтична душа, правда?

– Та звісно, але ж…

– Беріть, беріть. І до побачення, прощавайте. Але нас чекає ще одне прощання. Приходьте в кінець помосту!

Він залишив дипломи у мене в руках і потюпав далі.

Я знайшов його в кінці помосту. Він показував униз, а коли я перехилився через поруччя й поглянув туди, допитливо зазирнув мені в обличчя.

Там унизу були рушниці з тиру, що вперше за багато років замовкли. Вони лежали на дні, на глибині метрів чотири з половиною, але вода була прозора, бо саме з'явилося сонце.

Я налічив не менш як десяток довгих холодних сизуватих стволів, над якими плавала дрібна риба.

– Теж прощання, еге? – Шейпшейд і собі поглянув туди, куди дивився я. – Кидала одну по одній. Одну по одній. Сьогодні рано-вранці. Я прибіг, кричу: «Що це ви робите?!» А вона мені: «Хіба не бачите? – І одну по одній через поруччя та й у воду. – Вас уже зачинили, а сьогодні по обіді зачиняють і мене, то якого ж біса…» Та й одну по одній у воду.

– А вона не… – почав був я і замовк, видивляючись у воду коло помосту й далі. – Вона не…

– Чи не шубовснула й сама за ними? Ні, ні. Ще довго стояла тут зі мною й дивилася на океан. «Вони не довго там лежатимуть, – сказала потім. – Ну, може, з тиждень. Знайдуться дурні, які пірнатимуть і витягатимуть їх з води, правда ж?» Що я міг їй відповісти? Правда.

– Вона сказала щось на прощання?

Я все не міг відірвати очей від довгих рушниць, що полискували під припливною хвилею.

– Сказала, поїде кудись і доїтиме там корів. Тільки не бугаїв, мовляв, ніяких бугаїв. Доїтиме корів і колотитиме масло – оце було останнє, що я від неї почув.

– Сподіваюся, так вона й зробить, – мовив я.

Раптом над рушницями закипіла риб'яча дрібнота, неначе збіглася побачити, що воно таке. Але пострілів не чути було.

– Добре, коли вони мовчать, еге ж? – сказав Шейпшейд.

Я кивнув головою.

– Не забудьте афіші, – нагадав мені Шейпшейд.

Поки я дивився на рушниці, сувій випав у мене з рук. Шейпшейд підняв його й знов подав мені ті дипломи за всі літа мого юного життя, коли я гасав сюди-туди всіяним хрусткою кукурудзою проходом у темному залі разом з Привидом Паризької опери та Горбанем собору Нотр-Дам.

Ідучи назад помостом, я побачив малого хлопчину, що стояв і дивився на рештки естакади «Крутих гірок», розкидані по березі, мов величезні кістки.

– Чого це той здохлий динозавр лежить отут на пляжі? – спитав він.

А я ж перший так подумав. І тепер відчув неприязнь до цього хлопчини, що ніби побачив зруйновану естакаду моїми очима – як мертве доісторичне чудисько у хвилях припливу.

«Ні!» – вигукнув я подумки.

А вголос лагідно сказав:

– Та хто ж його знає, синку.

Тоді одвернувся й стомлено побрів далі, несучи з помосту важкий оберемок невидимих рушниць.

Тієї ночі мені наснилося два сни.

У першому величезний і невситимий паровий екскаватор зруйнував дощенту А. Л. Шренків фрейдівсько-шопенгауерівський картковий будиночок, і відпливна хвиля понесла геть маркіза де Сада й Томаса де Квінсі, хворобливих дочок Марка Твена й пригніченого недоброю годиною Сартра, і вони поринали в темну глибочінь, ховаючи від очей лискучі рушниці з тиру.

У другому сні повторився бачений колись у кіно епізод розстрілу членів царської родини: вони стояли рядком на краю ями, а потім сіпалися й підскакували, як ото в німих фільмах, і, збиті з ніг, зметені з місця, одне по одному летіли в яму, наче корки з пляшок. А тобі аж дух перехоплювало від жаху та сміху водночас. Страшенна жорстокість. І страшенно смішно. Бабах!..

Та ось уже в яму летять Сем, Джіммі, П'єтро, жінка з канарками, Фанні, Кел, старий із лев'ячої клітки, Констанс, Шренк, Крамлі, Пег і я!

Бабах!..

Я підхопився на ліжку, обливаючись крижаним потом.

По той бік вулиці біля бензоколонки дзвонив телефон.

І враз замовк.

Я затамував віддих.

Телефон задзвонив знов – і замовк.

Я чекав.

Ще раз – і замовк.

Господи, подумав я, Пег не стане такого робити. Та й Крамлі не стане. Дати один дзвінок – і покласти трубку?..

Телефон продзвонив ще раз. Потім запала тиша.

То він. Містер Самотня Смерть. Дзвонить повідомити мене про щось таке, чого я не хочу знати.

Я сів на ліжку, і все волосся на мені стало дибом, так наче Кел провів своєю електричною машинкою по моїй потилиці й мене вдарило струмом просто в якийсь нерв.

Я одягся й вибіг на берег. Тоді глибоко зітхнув і звернув очі на південь.

Ген на узбережжі, в маврітанському форті Констанс Реттіген яскраво світились усі вікна.

«Констанс, – подумав я, – Фанні таке не сподобалося б».

Фанні?

І отоді я побіг по-справжньому.

Я вийшов з припливу, наче сама Смерть.

Усе, що могло світитись у будинку Констанс, світилося, і всі двері стояли відчинені навстіж, так ніби вона сама розчахнула їх, щоб пустити в свій дім чисте нічне повітря та свіжий морський вітер, поки її самої там немає.

А її там не було.

Я зрозумів це, навіть не заходячи до будинку, бо від межі припливу, де я стояв, аж до самої води тяглася довга вервечка слідів, а звідти їх не було.

Це мене не здивувало. А здивувало те, що я не здивувався з цього. Підійшовши до широко відчинених чільних дверей, я не став гукати – чи, власне, хотів був гукнути шофера й аж засміявся, що міг би втнути таку дурницю, – а просто ввійшов у дім, пильнуючи, щоб ні до чого не доторкнутись. В арабській вітальні грала радіола. Звучали танцювальні мелодії Рея Нобла, записані в Лондоні 1934 року. Хай собі грає. В кутку безглуздо крутилася порожня бобіна проектора, з якої змоталась уся плівка, і на білій стіні попереду яснів прямокутник світла. Я не завдав собі клопоту вимкнути апарат. Пляшка замороженого «Мое-Шандон» чекала господиню, неначе та вийшла на берег, щоб привести із собою якогось золотисто-смаглявого бога морських глибин. На примощеній на подушку тарілці лежали різні сири, а поряд брався крапельками вологи шейкер з мартіні.

«Дьюзенберг» стояв у гаражі, і вервечка слідів усе так само тяглася по піску тільки в один бік, до моря.

Я подзвонив Крамлі й, набираючи номер, подумки поздоровив себе з тим, що досі не заплакав, тільки відчував тупий біль.

– Крамлі? – мовив я в трубку. – Крамлі, Краме…

– А, дитя ночі, – озвався він. – Що, знов заклали не на того коня?

Я сказав йому, де я.

– Не можу як слід іти. – І раптом сів, стискаючи телефонну трубку. – Приїдьте заберіть мене.

Крамлі зустрів мене на березі.

Ми стояли, дивлячись на той яскраво освітлений арабський форт, що сяяв наче святковий намет серед пісків пустелі. Двері на море були, як і доти, широко відчинені, і з них линула музика, – здавалося, стіс платівок в автоматичній радіолі ніколи не скінчиться. «Час бузку» змінила «Діана», за нею залунала «Хіба вона не чарівна?», потім «Почуй мою пісню про Ніл» і нарешті «Індіанська любовна пісня». Так і здавалося, що ось-ось на берег вискочить Рамон Новарро з розмаяним довгим волоссям та дикими очима й пожене кудись по піску…

– Але тут тільки я і Крамлі.

– Що-що?

– Пробачте, я й не помітив, що думаю вголос, – похопився я.

Ми побрели до будинку.

– Ви нічого там не чіпали?

– Тільки телефон.

Коли ми підійшли до дверей, я пропустив Крамлі вперед. Він поникав по будинку й вернувся до мене.

– А де шофер?

– Є одна річ, про яку я вам не казав. У неї ніколи не було шофера.

– Що?

Я розповів йому про Констанс Реттіген і про її гру.

– Сама в усіх ролях, еге? Ну й ну. Грай гучніше й веселіше, як то кажуть.

Ми вийшли і стали на вітрі край тераси, дивлячись на сліди, що їх уже почало змітати з піску.

– Можна припустити самогубство, – мовив Крамлі.

– Констанс такого не вчинить.

– О боже, ви так з біса певні в людях! Час уже подорослішати. Коли вам хтось подобається, то це аж ніяк не означає, що він без вашого відома не може вкоротити собі віку.

– Хтось був тут на березі, чекав на неї.

– Докази!

Ми пішли по слідах Констанс до самої води.

– Отам він стояв, – показав я. – Дві ночі підряд. Я сам бачив.

– Чудово. По кісточки у воді. Отже, ніяких слідів убивці немає. Що ви ще мені покажете, синку?

– Годину тому хтось подзвонив по телефону, збудив мене й сказав, щоб я пройшовся пляжем. Той невідомий знав, що її будинок стоїть порожній або ось-ось спорожніє.

– Подзвонив по телефону, кажете? Знов-таки чудово. Тепер ви по кісточки у воді, і ніяких слідів. Оце й уся історія?

Певно, я почервонів. Крамлі збагнув, що я сказав йому не всю правду. Мені не хотілося зізнаватись, що я не знімав трубки, а сам помчав сюди, гнаний жахливим передчуттям.

– Добре хоч те, що ви людина цілісна, перодряпе. – Крамлі повів поглядом по білих гребенях хвиль, що розбивались об берег, по вервечці слідів на піску, тоді звів очі на будинок, білий, холодний і порожній серед ночі. – Ви знаєте, що означає цілісність? Сукупність чогось. Сума чисел. Результат додавання. Це не має нічого спільного з доброчесністю. І Гітлер був цілісною натурою. Нуль плюс нуль, плюс нуль буде нуль, і не більше. Телефонні дзвінки, сліди під водою, невиразні передчуття, сліпа впевненість. Усі ці постріли в пітьмі починають діяти мені на нерви. Усе, чи що?

– Ні, чорт забирай! Я маю на оці реального, живого чоловіка. Констанс його впізнала. І я теж, навіть пішов подивився на нього. З'ясуйте, де він був цієї ночі, і матимете вбивцю! А ви…

Голос мені урвався. Я мусив скинути окуляри й стерти зі скелець солону вологу, що заважала бачити.

Крамлі поплескав мене по щоці.

– Ну-ну, не треба. Звідки ви знаєте, а може, той чоловік, хто б він там не був, завів її у воду, і…

– Втопив!

– …і вони поплавали разом, погомоніли, а потім вийшли на берег за півсотні кроків звідси й вирушили до нього. І хто зна, чи не заявиться вона додому на світанку з такою собі усмішечкою на устах.

– Ні, – сказав я.

– Це руйнує всю таємничу романтичність пригоди, так?

– Ні.

Та Крамлі відчув мою непевність.

Він торкнув мене за лікоть.

– Чого ще ви мені не сказали?

– Констанс згадувала, що має неподалік на узбережжі якесь нерухоме майно.

– Ви певні, що вона не подалася туди проти ночі? Коли все, що ви кажете, правда, то хіба не могла вона з переляку знятись і гайнути звідси?

– Її лімузин на місці.

– Люди й пішки ходять, знаєте. От хоч би й ви самі. Перелякана жінка цілком могла протюпати милю на південь по кісточки у воді, отож ми з вами лишаємося ні в сих ні в тих.