Текст книги "Смерть — діло самотнє"

Автор книги: Рей Дуглас Бредбері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)

– Констанс!.. – простогнав я.

З'їхавши з узгірка, вона побачила попереду червоне світло й погнала просто на нього.

Я піднявся сходами у вічну темряву коридора. Всі лампочки було викрадено багато років тому. Я почув, що коридором хтось біжить. Біжить, дуже легко ступаючи, як дитина. Я завмер і прислухався.

Невідомий трохи пристав, тоді побіг униз задніми сходами.

У коридорі повіяв вітер і доніс до мене запах. Це був той самий запах, про який казав мені Генрі, – дух одягу, що сотню років провисів на горищі, й сорочок, що їх по сотні днів носили не скидаючи. Здавалося, стоїш у темному завулку, куди всі навколишні собаки прибігають безтурботно й лукаво задерти ногу.

Той дух умить зірвав мене з місця. Я вистрибом помчав до дверей Фанні й спинився, відчуваючи, як калатає в грудях серце. До горла підкочувала нудота – так сильно там тхнуло. Невідомий був під дверима всього кілька секунд тому. Я мав би кинутись слідом за ним, але щось стримало мене. Я простяг руку.

Двері тихенько рипнули на завісах і відчинились досередини.

Хтось зламав на них замок.

Комусь було там щось потрібно.

Хтось заходив до помешкання й шукав.

Тепер настала моя черга.

Я ступив уперед, до темного сховища спогадів про їжу.

У повітрі витав дух смачних наїдків, дух теплого кубла, де двадцять років жила, співала і їла велика, добра й дивакувата слониха.

Цікаво, подумав я, скільки потрібно буде часу, щоб цей дух кропу, майонезу та холодного м'яса вивітрився й розвіявся по коридорах і сходах будинку. А поки що…

У кімнаті був справжній погром.

Хтось перетрусив усі шафи, всі полиці, всі шухляди. Все було вивалене на вкриту лінолеумом підлогу. Оперні партитури Фанні валялися серед битих грамофонних платівок, що їх у запалі пошуків трощили об стіну й жбурляли на підлогу.

– О боже, Фанні, – прошепотів я, – як добре, що ти нічого цього не бачиш.

Усе, що випадало обшукати й поламати, було обшукане й поламане. Навіть величезне крісло – трон, на якому Фанні царювала протягом доброї половини життя цілого покоління, – лежало повалене на спину, так само як тоді лежала повалена й вона.

Та мені лишилося ще одне місце, останнє, куди той пошукувач не заглянув. Спотикаючись на уламках, я підступив до холодильника й потяг на себе дверці.

В обличчя мені дихнуло холодом. Як і багато днів тому, я втупився очима туди, силкуючись добачити те, що було просто переді мною. Що ж воно таке, заради чого приходив той нічний гість у коридорі, той невідомий у нічному трамваї і, не знайшовши, полишив мені?

Усе там було достоту як завжди. Варення, желе, соуси, прив'яла салата-латук – холодна дарохранильниця барв та запахів, об'єкт святобливого поклоніння Фанні.

Аж раптом мені забило дух.

Я простяг руку й відсунув назад банки, пляшки й судки із сиром. Увесь цей час вони стояли на тонкому, згорнутому папері, який я досі вважав за звичайнісіньку підстилку, щоб не скапувало вниз.

Я дістав той папір і в світлі з холодильника прочитав: «Дволикий Янус, тижневик Зеленої заздрості».

Залишивши холодильника широко відчиненим, я побрів на середину кімнати, підняв старе крісло Фанні й повалився в нього, чекаючи, поки заспокоїться серце.

Потім перегорнув надруковані зеленою фарбою сторінки. На останній були повідомлення про смерть і приватні оголошення. Я перебіг їх очима, нічого не добачив, тоді знов проглянув і натрапив на…

Невеличкий текст у рамці, легенько обведений червоним чорнилом.

Оце й було те, чого шукав він, аби забрати назавжди.

Звідки було мені знати? Там говорилося таке:

Де ти, чому стільки років не озиваєшся? Моє серце крається жалем, а твоє? Чому ти не напишеш чи не зателефонуєш? Для мене буде щастям, якщо ти згадуєш мене, як я тебе. Між нами було так багато, а ми все те втратили. Поки ще не пізно, знайди дорогу назад. Подзвони!

І підпис:

Людина, що колись кохала тебе.

А на краю газетного аркуша хтось дописав від руки:

Людина, що колись кохала тебе всім серцем!

Боже милостивий і свята діво Маріє!

Не вірячи власним очам, я шість разів прочитав те оголошення.

Потім упустив газетку на підлогу й, наступивши на неї, пішов до холодильника, щоб мені війнуло холодом у розпашіле обличчя. А повернувшись назад, прочитав те кляте звернення всьоме.

Який же це був блискучий витвір, яка хитра штука, яка невідпорна принада, яка підступна пастка! Справжній шедевр психоаналізу, спритності рук і окультизму, гачок, на який міг клюнути будь-хто. Чоловіки й жінки, старі й молоді, чорняві й біляві, повнотілі й худі. Дивися, слухай! Це ж звертаються до тебе!

Поклик був звернений до кожного, хто коли-небудь кохав і втратив своє кохання, до кожної самотньої душі в цілому клятому місті, країні й світі.

І хто, прочитавши його, здолав би спокусу зняти телефонну трубку, набрати номер, почекати відповіді й нарешті прошепотіти в ніч: «Це я. Прошу тебе… приходь до мене»?

Я стояв на вкритій лінолеумом підлозі посеред кімнати й намагався уявити собі саму Фанні в ті хвилини: як її величезне тіло перекочувалося сюди-туди й палуба корабля рипіла, вгинаючись під його вагою, а з патефона линув плач «Тоски», холодильник зі смаковитими святими дарами був широко відчинений, і Фанні неспокійно поводила очима, й серце в неї билося, наче заманена у пташиний вольєр колібрі.

О боже! Видавати такий листок мав напевне п'ятий вершник Апокаліпсиса.

Я переглянув решту оголошень. Номер телефону був скрізь той самий. Щоб відгукнутись на оголошення, належало дзвонити тільки на той номер. І, звісно ж, то був номер богом проклятих видавців «Януса, тижневика Зеленої заздрості».

Фанні зроду не купувала таких газет. Мабуть, хтось дав їй цю газету, або ж… Я став і поглянув на двері.

Ні ж бо!

Хтось залишив її під дверима, обвівши червоним чорнилом оце одне оголошення, щоб Фанні неодмінно помітила його.

Людина, що колись кохала тебе всім серцем!

– Фанні! – в розпачі вигукнув я. – Ну яка ж ти бісова дурепа!

Ступаючи по уламках «Богеми» та «Мадам Баттерфляй», я побрів до дверей. А тоді згадав про холодильник, повернувся й захряснув його дверці.

На третьому поверсі справи стояли не краще.

Двері до кімнати Генрі були розчинені навстіж. Я вперше таке бачив.

Генрі вірував у зачинені двері. Він не хотів, щоб зрячі мали над ним перевагу. А сьогодні…

– Генрі!

Я ввійшов до невеличкої кімнати, що вражала чистотою, неймовірною чистотою і охайністю: все до ладу, кожна, просто-таки кожна річ на своєму місці, ніде ні порошинки, – але нікого там не було.

– Генрі!

На підлозі посеред кімнати лежав його ціпок, а поруч якась мотузка, такий собі темний шнурок із вузликами.

Ці дві речі порушували лад у кімнаті й були явно не на місці, так наче Генрі загубив їх у бійці чи покинув, тікаючи…

Куди?

– Генрі!

Я взяв у руки мотузку й оглянув вузлики. Два вузлики підряд, потім проміжок, ще три й довший проміжок, а потім так само, з проміжками, три, шість, чотири й дев'ять вузликів.

– Генрі! – гукнув я ще голосніше.

А тоді побіг і постукав у двері місіс Гутіерес.

Відчинивши й побачивши мене, вона заплакала. А коли придивилась до мого обличчя, сльози так і потекли їй з очей. Вона звела пропахлу кухнею руку й погладила мене по щоці.

– Ох ви бідолашний! Заходьте, бідолашний, сідайте. Сідайте. Їсти хочете? Зараз чогось принесу… Ні, ні, сідайте. Кави, так? – Вона подала каву й утерла очі. – Бідолашна Фанні. Бідолашна людина… Що це?

Я розгорнув газету й показав їй оголошення.

– Не вмію читати ingles,[36]36
  По-англійському (ісп.).


[Закрыть] – промовила вона, відступаючи.

– Не треба читати, – сказав я. – Фанні колись приходила дзвонити по телефону з цією газетою в руках?

– Ні, ні! – Тоді пригадала й аж на лиці змінилася. – Estupida! Si.[37]37
  Дурна я! Так (ісп.).


[Закрыть] Приходила. А кому дзвонила, не знаю.

– Вона тоді багато говорила, довго?

– Довго? – Місіс Гутіерес кілька секунд помовчала, ніби перекладаючи собі мої слова, тоді впевнено кивнула головою. – Si. Довго. Й багато сміялася. Ой, як сміялася, говорила й сміялася!

Запрошувала до себе Ніч, Вічність і Морок, подумав я.

– І мала при собі цю газету?

Місіс Гутіерес крутила газету сяк і так, наче то була китайська головоломка.

– Може, si, а може, й ні. Цю або не цю. Не знаю. А Фанні тепер у царстві божому.

Я й сам уже ніби важив сто п'ятдесят кілограмів і, згорнувши газету, прихилився до одвірка.

– Мені б туди теж. Ви дозволите од вас подзвонити?

Щось підказало мені не набирати номера «Зеленої заздрості». Натомість, лічачи вузлики, я набрав числа зі шнурка Сліпого Генрі.

– Редакція «Януса», – озвався в трубці гугнявий голос. – «Зелена заздрість». Заждіть.

Трубку кинули на підлогу. Я почув, як чиїсь ноги важко зачовгали по снігових заметах зібганого паперу.

– Збігається! – крикнув я, і місіс Гутіерес злякано сахнулася вбік. – Номер збігається! – гукнув я до газети в своїй руці.

З якоїсь причини Генрі позначив вузликами на своїй «записній» мотузці телефон редакції «Януса».

– Алло! Алло! – заволав я в трубку.

Здалеку, з редакції «Зеленої заздрості», до мене долинув крик якогось психа, що його заманили в пастку й катували електричним струмом знавіснілі гітари. Немов змагаючись із такою музикою, носоріг і двійко гіпопотамів витанцьовували в убиральні фанданго. Серед усього того шарварку хтось клацав на друкарській машинці. А хтось іще награвав на гармонійці в супроводі іншого барабанщика.

Я почекав кілька хвилин, тоді жбурнув трубку поруч з апаратом і, покинувши її лежати, в нестямі кинувся геть із помешкання місіс Гутіерес.

– Добродію, – мовила вона, – чого ви такі люті?

– Лютий, лютий! Хто лютий? – закричав я. – О господи, там не підходять до телефону, я не маю грошей, щоб доїхати до тієї клятої контори, хоч би де вона була в Голлівуді, і дзвонити туди марно, бо трубку покинули зняту, а час спливає, і де в біса подівся Генрі? Помер він чи що, хай йому чорт!

«Не помер, – мала б відказати мені місіс Гутіерес, – просто спить».

Але вона цього не сказала, отож я подякував їй за мовчанку й вибіг у коридор, не знаючи, що мені робити. Я не мав грошей навіть на те, щоб дістатися до Голлівуда звичайнісіньким трамваєм. Я…

– Генрі! – гукнув я зі сходів наниз.

– Що? – озвався голос позад мене.

Я крутнувся на місці й аж ойкнув. Довкола була непроглядна темрява.

– Генрі, це ви?..

– Я, – сказав Генрі й виступив туди, де було трохи видніше. – Коли вже Генрі надумує сховатися, то він ховається добре. Милий боже, той містер Гниляк знову був тут. Я гадаю, він знає, що ми знаємо те саме, що й він, про всю цю історію. Отож як я зачув, що він скрадається балконом за моїм вікном, то й дав ходу з кімнати, прожогом вискочив. Навіть те, що мав у руках, на підлогу покидав. Ви знайшли?

– Так. Ваш ціпок. І мотузку з вузликами замість чисел.

– Хочете знати про ті вузлики, що воно за числа?

– Так.

– За день перед тим, як Фанні пішла од нас навіки, я почув, що в коридорі хтось плаче. Прислухавсь – а то вона стоїть за дверима. Я відчинив і впустив усе те гірке горе. Не так часто побачиш її нагорі, бо піднятися сходами – то для неї чиста погибель. «Ой, не треба було мені цього робити, – каже, – ой, не треба, я ж сама в усьому винна», – і так знов і знов. А тоді: «Візьміть оце, Генрі, збережіть його, – каже. – Ой, яка ж я дурепа!» – Та й дає мені якісь старі грамофонні платівки й газети. «Це дуже важливе», – сказала вона, а я подякував та й подумав собі: де в біса, – і тоді вона пішла, все так само плачучи й бідкаючись, яка вона дурепа. Я сховав ті старі газети й ті платівки та й не згадав про них і разу, аж поки Фанні поховали й відспівали, а оце сьогодні вранці трапили мені під руку ті газети, ну, я й подумав собі: а що ж воно таке? Пішов до місіс Гутіерес і питаю: «Що тут написано?» Вона почитала щось там, то по-мексіканському, то по-англійському, та й знайшла ті слова, обведені чорнилом, ви їх бачили, ті самі слова в п'ятьох різних числах газети, і. той самий телефонний номер. Отоді я й замислився, чого Фанні так гірко плакала й що то за номер, а тоді зав'язав собі вузлики й подзвонив туди. Ви дзвонили?

– Так, Генрі, – відповів я. – Оце щойно я знайшов у кімнаті Фанні ще одну таку газету. Чому ви не сказали мені про них одразу?

– А навіщо б то? Все воно здавалося дурницею. Жіночими витребеньками. Ви ж то самі прочитали? Мені прочитала місіс Гутіерес, погано, але сяк-так прочитала. Я тільки посміявся. Господи, подумав собі, та це ж казна-що, чисте казна-що. Хто б міг повірити такій нісенітниці?

– Фанні, – відповів я, помовчавши.

– А тепер скажіть мені ось що. Коли ви подзвонили на той номер, якийсь дурнуватий сучий син узяв трубку, відповів, а потім пішов та й згинув?

– Атож, сучий син.

Генрі взяв мене під лікоть і повів до відчинених дверей свого помешкання. Так наче сліпий був я. Я не опирався.

– І що це в них за діло таке? – спитав він здивовано.

Ми вже підійшли до його дверей.

– Мабуть, коли ні про що не дбаєш, – відказав я, – люди самі кидають тобі гроші.

– Еге, оце ж моя вічна біда. Я надто дбав про все. От мені й ніхто нічого не кидав. Але тепер, чорт забирай, я однаково маю грошву, ще й скільки!

Почувши, як мені забило дух, Генрі зупинився.

– Звук такий, – мовив він, повільно кивнувши головою і всміхаючись, – наче хтось хоче позичити в мене мої заощадження.

– Тільки якщо ви поїдете разом зі мною, Генрі. Й допоможете мені знайти лиходія, що вкоротив віку Фанні.

– Гниляка?

– Гниляка.

– Мій ніс до ваших послуг. Ведіть.

– Щоб не гаяти часу, Генрі, нам потрібні гроші на таксі.

– Зроду я не їздив у тих таксі, то чого б це мав їхати тепер?

– Ми повинні встигнути до редакції тієї газети, поки там не зачинили. Чим скоріше ми довідаємося про те, про що нам треба знати, тим безпечніше буде для нас самих. Я не хочу ще одну ніч потерпати за вас у цьому будинку чи за себе на узбережжі.

– Гниляк має зуби, еге?

– Можете мені повірити.

– Ану. – Він з усмішкою обійшов кімнату. – Пошукаймо, де сліпий чоловік ховає свої гроші. По всіх закапелках. Скільки вам потрібно? Вісімдесят?

– Та ні.

– Шістдесят? Сорок?

– Вистачить двадцяти-тридцяти.

– Гаразд, коли так. – Генрі пирхнув, став, засміявся й висмикнув із задньої кишені велику пачку грошей. Тоді почав відлічувати купюри. – Ось вам сорок.

– Тільки віддам я не одразу.

– Якщо ми накриємо того, хто звалив Фанні, ви мені нічого не винні. Хапайте гроші. Підніміть мого ціпка. Зачиніть двері. Ходімо! Треба знайти того клятого дурисвіта, що знімає трубку, каже тобі зачекати, а сам їде у відпустку.

У таксі Генрі, потішено всміхаючись, досліджував невидимі джерела запахів.

– Знаменито. Ніколи не чув, як пахнуть таксі. Машина новісінька і їде швидко.

Я не міг стриматися, щоб не спитати:

– Генрі, як це ви назбирали стільки грошей?

– Я ж їх не бачу, не торкаюсь і навіть нюхом не чую. але я граю на кінних перегонах. Маю на іподромі приятелів. Вони слухають, що й до чого, і роблять заклади й за мене. Закладаю я більше, а програю менше, ніж більшість зрячих бовдурів. От і назбирується. Коли стає забагато, я йду до однієї з тих дамочок, що живуть у хатинах проти нашого будинку. Кажуть, вони бридкі, але мені до того байдуже. Сліпий є сліпий, йому й так добре. Де це ми вже?

– Приїхали, – сказав я.

Ми спинилися в провулку за великим будинком у вбогому кварталі Голлівуда, на південь від бульвару. Генрі потяг носом повітря.

– Це не Гниляк. Але його двоюрідний брат. Стережіться.

– Я миттю.

Я вийшов з машини. Генрі залишився на задньому сидінні, з ціпком між колінами й мирно склепленими очима.

– Прислухатимусь до лічильника, – мовив він, – щоб не швидко цокав.

Надворі давно вже споночіло, і я пробирався провулком у цілковитій темряві, аж поки побачив над заднім під'їздом будинку тьмяну неонову вивіску та намальоване фарбою зображення бога Януса, два обличчя якого дивилися в різні боки. Половина одного обличчя вже облупилася від дощів. Та й решту невдовзі чекала така сама доля.

Навіть боги бояться негоди, подумав я.

Я піднімався нагору, а обабіч мене снували сюди-туди молоді чоловіки й молоді жінки зі старими обличчями, кулячись, мов побиті собаки, пахкаючи сигаретами, вибачаючись і приймаючи мої вибачення, – але нікому не було до мене діла. Нарешті я ступив на останній поверх.

Приміщення редакції мало такий вигляд, наче там не прибиралося від часів Громадянської війни.[38]38
  Громадянська війна в США (1861–1865) між буржуазною Північчю й рабовласницьким Півднем.


[Закрыть] Підлоги не видно було під зібганими, зіжмаканими, розкиданими паперами. На підвіконнях і письмових столах громадилися сотні пошарпаних і пожовклих старих газет. Зате три кошики на сміття стояли порожні. Ті, хто жбурляв туди жмутки паперу, схибили не менш як десять тисяч разів. Я брів по кісточки в тому паперовому морі, наступаючи на висхлі недокурки сигар, сигарет і, судячи з ледь чутного хрустіння під ногами, на тарганів. Нарешті побачив під одним із завалених паперами столів покинуту телефонну трубку, підняв її і притулив до вуха.

Мені здалося, ніби я чую шум вуличного руху під вікном місіс Гутіерес. Здурів чи що. Вона вже, певне, давно поклала трубку.

– Дякую за терпіння, – мовив я.

– Гей, чоловіче, вам чого? – почувся голос позаду.

Я поклав трубку і обернувся.

Паперовим морем до мене брів довготелесий кощавий добродій з прозорою капкою на кінчику гострого носа. Він обмацував мене жовтими, наче від нікотину, очима.

– Я дзвонив сюди з півгодини тому, – кивнув я на телефон, – і оце щойно відповів собі.

Добродій утупився поглядом у телефон, почухав у потилиці, й аж тоді до нього дійшло. Він видушив із себе якусь подобу усмішки й промовив:

– Чортзна-що.

– От і я так думаю.

Мені здавалося, він пишався тим, що ніколи не підходить до телефону: краще самому вигадувати новини, ніж чути їх від інших.

– Слухайте, чоловіче, – поволі почав він, чекаючи, поки наступна думка змінить попередню. Це був один з тих мислителів, що, перш ніж завести в двір корову, мають винести з дому меблі. – А ви часом не той… не з лягавих?

– Ні, я тільки з хортів.

– Що?

– Пам'ятаєте «Двох чорних круків»?

– Про що це ви?

– Був такий фільм у двадцять шостому році. То там два білі злочинці, замасковані під негрів, називали так детектива. А втім, не зважайте. Скажіть, чи не ви написали оце? – Я показав йому останню сторінку «Януса» з тим жахливим оголошенням.

Він глипнув на сторінку.

– Та ні. Це ж приватна публікація. Хтось надіслав.

– А ви не завдавали собі клопоту подумати, скільки лиха може наробити таке оголошення?

– Слухайте, чоловіче, ми їх не читаємо, ми їх тільки друкуємо. У нас вільна країна, хіба ні? Ану дайте погляну! – Він вихопив у мене газету й, ворушачи губами, прочитав оголошення. – А, так-так. Пам'ятаю. Забавне, еге ж?

– Ви хоч розумієте, що хтось може повірити цій фальшивці?

– І чого б то я ліз не в своє діло. Слухайте, чоловіче, котіться-но ви звідси… вниз зі сходів. Дайте людям спокій. – Він тицьнув мені в руки мою газету.

– Нікуди я не піду, поки не дістану домашнього телефону цього жартівника.

Він ошелешено зиркнув на мене, тоді засміявся.

– Та ви що, це ж секретні відомості, ми їх нікому не даємо. Як я розумію, ви хочете написати йому. Листа ми перешлемо. Або він сам прийде забере.

– Справа невідкладна. Померла людина. Людина… – Мені забракло пороху, я повів очима по паперовому океану на підлозі й, сам не тямлячи, що роблю, дістав з кишені коробочку сірників. – Схоже на те, що пожежа тут вийде знаменита, – мовив я.

– Яка пожежа?

Він роззирнувся довкола на багаторічні завали паперу, порожніх пивних бляшанок, зужитих паперових стаканчиків та обгорток від булочок з біфштексом. На обличчі його з'явився вираз невимовної гордості. А коли він побачив на підвіконнях п'ять чи шість літрових молочних упаковок з провоскованого паперу, в яких активно вироблявся пеніцилін, і старі чоловічі труси, що довершували цю мальовничу картину, в очах його затанцювали радісні вогники.

Щоб привернути його увагу, я запалив сірника.

– Ну-ну! – сказав він.

Удаючи з себе слухняного хлопчину, я задув сірника, та коли господар не виказав ознак того, що ладен вдовольнити моє прохання, я запалив другого.

– А якщо я кину його на підлогу?

Господар знов озирнувся довкола. Паперовий мотлох буяв, торкаючись його кісточок. Якби я кинув сірника, вогонь добіг би до його ніг за п'ять секунд.

– Не кинете, – сказав він.

– Ні? – Я задув цього сірника й чиркнув третім.

– Це ви такий бісів гуморист, еге?

Я кинув сірника на підлогу.

Господар зойкнув і відскочив.

Я наступив на вогник, поки він не встиг розгорітись.

Господар звів дух і дав волю гніву.

– А тепер геть звідси під три чорти! Ви…

– Стривайте. – Я запалив ще одного сірника, присів і, прикриваючи вогник рукою, підніс його до вицвілих зібганих аркушів машинопису, старих візитних карток і подертих конвертів.

Потім торкнувся сірником то там, то там, і папір зайнявся.

– Якого біса вам треба?

– Тільки номер телефону. Й більш нічого. Я не вимагаю у вас адреси, так що не зможу добутися до того типа чи вистежити його. Одначе телефонний номер, хай йому сто чортів, мені таки потрібен, а ні – то все тут піде з димом!

Я нараз усвідомив, що голос мій підвищився не менш як до десяти децибелів, до шаленого крику. В крові у мене клекотіла Фанні. А з уст вихоплювався лемент інших померлих людей, що шукав собі виходу.

– Дай номер! – гримнув я.

Вогники розповзалися по підлозі.

– Чорт вас бери, затопчіть вогонь, я дам той триклятий номер! Гасіть же, гасіть мерщій!

Я скочив уперед і почав тупцяти по вогниках. Пішов дим, і, поки містер Янус, редактор, що дивився водночас в обидва боки, знайшов у своїй картотеці номер, вогонь уже згас.

– Ось він, цей бісів номер, хай він западеться! Вермонт, сорок п'ять, п'ятдесят п'ять. Запам'ятали? Сорок п'ять, п'ятдесят п'ять!

Я запалив останнього сірника й почекав, доки редактор тицьне мені під ніс ту картку.

«Людина, що кохала вас», – було написано на ній. І номер телефону.

– І годі! – зойкнув редактор.

Я загасив сірника. Плечі в мене розпружились від раптової полегкості.

«Фанні, – подумав я, – тепер уже розв'язка близько».

Мабуть, я вимовив ці слова вголос, бо редактор, червоний як буряк, бризнув на мене слиною:

– Що там у вас близько?

– Мій кінець, – сказав я, рушаючи до сходів.

– Дай вам боже! – гукнув він мені навздогін.

Я відчинив дверцята таксі.

– Цей лічильник цокає, як скажений, – озвався Генрі з заднього сидіння. – Добре, що я багатий.

– Справді добре.

Я показав водієві, щоб він проїхав за мною до рогу, де була телефонна будка.

Знявши трубку, я довго вагався: боявся набрати номер, боявся, що хтось і справді відповість.

Що можна сказати вбивці, коли він вечеряє?

Я набрав номер.

Людина, що колись кохала тебе.

Хто б міг відгукнутися на таке безглузде оголошення?

Кожен із нас – під слушну нічну годину. Голос із минулого пробуджує в нас спомини про ніжні дотики, про теплий подих біля вуха, про гострий, наче блискавка, спалах пристрасті. Хто з нас устоїть перед цим голосом о третій годині ночі? Або коли прокинешся десь над ранок від того, що хтось плаче, – а це плачеш ти сам, і на обличчі в тебе сльози, і ти навіть не знаєш, що тієї ночі тобі наснився поганий сон.

Людина, що колись кохала…

Де тепер вона? Де він? Ще десь живе? Та ні, не може бути. Надто багато збігло часу. Людини, що кохала тебе, вже не може бути серед живих. А що, як усе-таки… Чом би й не подзвонити, як оце робив тепер я?

Я тричі набрав номер, тоді повернувся до машини й сів на заднє сидіння поруч Генрі, слухаючи, як цокає лічильник.

– Не турбуйтеся, – сказав Генрі. – До лічильника мені байдуже. Ще багато буде кінних перегонів і сила грошви попереду. Ідіть подзвоніть ще раз, хлопчику.

Хлопчик пішов дзвонити.

Цього разу десь далеко, неначе в іншій країні, самозваний розпорядник похоронної контори таки зняв трубку.

– Алло! – почувся голос.

Я хапнув ротом повітря й задихано спитав:

– Хто це?

– Коли вже так, то хто ви? – насторожено запитав голос.

– Чому ви так довго не підходили до телефону? – Я чув, як на тому кінці дроту гудуть, проїжджаючи, машини.

Він був у вуличній телефонній будці десь у місті. О боже, майнула в мене думка, він робить так само, як і я. Використовує найближчий автомат для своїх ділових розмов.

– Ну, якщо ви не маєте чого сказати… – мовив голос на тому кінці дроту.

– Стривайте! – «Я ж уже майже впізнав твій голос, – подумав я. – Поговори ще». – Я прочитав ваше оголошення в «Янусі». Чи не могли б ви допомогти мені?

Голос на другому кінці дроту пом'якшав, явно потішений моїм замішанням.

– Я можу допомогти будь-кому, будь-де й будь-коли, – невимушено відповів він. – Ви із самотніх душ?

– Що?! – вигукнув я.

– Ви один із…

«Самотніх», – сказав він. І все стало ясно.

Я знов опинився у Крамлі, знов у великому нічному трамваї, що виписував під дощем дугу на повороті. Голос у трубці був той самий, що й тоді, тієї грозової ночі хтозна вже й коли, той, що бурмотів про смерть і про самотність, про самотність і смерть. Спершу – згадка про той голос, потім гіпнотичний сеанс у Крамлі, коли я знепритомнів, і ось тепер – цей справжній голос у телефонній трубці. Бракувало тільки останньої деталі. Я й досі не міг дати цьому голосові ім'я. Не раз чутий, знайомий… Я майже знав, чий він, але…

– Говоріть же! – просто-таки закричав я.

На другому кінці дроту запала підозрілива мовчанка. І в цю мить я почув звуки, що потішили мені вухо більше, ніж будь-які інші звуки за добру половину життя.

Десь там дув вітер. Та це не все: я почув, як на берег накочуються хвилі прибою, гучніше й гучніше, ближче й ближче, і ось уже, здається, шумлять просто в мене під ногами.

– О боже, я знаю, де ви! – вигукнув я.

– Це неможливо, – мовив голос і урвав зв'язок.

Але не одразу. Я безтямно дивився на телефонну трубку й щосили стискав її в руці.

– Генрі! – закричав я.

Генрі висунувся з таксі й утупив очі в ніщо.

Я впав на сидіння машини.

– Ви ще зі мною?

– Якщо не з вами, – відповів Генрі, – то де я? Скажіть водієві, куди їхати.

Я сказав. Ми поїхали.

Таксі зупинилося. Шибки були спущені. Генрі нахилився вперед, і обличчя його скидалось на ніс якогось темного корабля. Він принюхався.

– Не був тут з дитинства. Пахне океаном. А що то за інший дух, тухлий? А-а, поміст. То це ви десь тут живете, писако?

– Великий Американський Романіст. Так.

– Сподіваюся, ваші романи пахнутимуть краще.

– Якщо доживу, не виключено. Ми можемо затримати машину, Генрі?

Генрі лизнув великого пальця, відлічив від пачки три двадцятидоларові папірці й простяг їх через переднє сидіння.

– Цього вистачить, щоб ви не нервувалися, голубе?

– Цього, – відповів водій, беручи гроші, – вистачить до півночі.

– На той час уже буде по всьому, – сказав Генрі. – Синку, а ви розумієте, на що йдете?

Та перш ніж я встиг відповісти, під помостом із гуркотом прокотилася хвиля.

– Звук такий, наче в нью-йоркському метро, – сказав Генрі. – Глядіть, щоб не переїхало.

Ми залишили таксі чекати край помосту. Я спробував узяти Генрі під лікоть і повести в темряві.

– Не треба мене вести, – сказав він. – Остерігайте, де під ногами дріт, мотузка чи цеглина, ото й тільки. А лікоть у мене дуже нервовий, не любить, щоб до нього доторкались.

Я пустив його, і він гордо рушив сам.

– Чекайте мене тут, – сказав я згодом. – Відступіть на крок назад. Отак, там вас не видно. Коли я повернусь, то озовуся до вас тільки одним словом: «Генрі», – і ви скажете мені, який чуєте дух. Гаразд? А тоді повертаєте назад і йдете до машини.

– Атож, я чую, як хурчить мотор.

– Скажете водієві, щоб одвіз вас до венеційського поліційного відділка. Спитаєте там Елмо Крамлі. Якщо його не буде, хай подзвонять додому. Він має приїхати з вами сюди, якомога швидше, бо справа вже закрутиться. Звісно, якщо вона закрутиться. А може, нам сьогодні й не випаде скористатися з вашого нюху.

– Сподіваюся, що випаде. Я ж і ціпка свого взяв на того лиходія. Ви дозволите мені угріти його раз?

Я повагався.

– Тільки раз, – мовив зрештою. – Ви не боїтеся, Генрі?

– Братчик Лис добре заховався.

Почуваючи себе Братчиком Кроликом, я подався далі.

Нічний поміст скидався на слонове гробовище: скрізь довкола – велетенські темні кістки, над ними – важка пелена туману, а внизу – море, що напливає на берег, ховаючи ті останки, потім знову відкриває і знову ховає.

Я скрадався повз крамнички, повз схожі на взуттєві коробки житлові будиночки, повз зачинені картярські салони, примічаючи то там, то там по дорозі темні телефонні будки, що їх завтра чи наступного тижня мали вивезти назавжди.

Я ступав по дерев'яних мостинах, де мокрих, де сухих, і вони зітхали, шурхотіли й подавались у мене під ногами. Весь поміст рипів і похитувався, наче корабель, що йде на дно, а я поминав застережні червоні прапорці й таблички з написом: Небезпечно! – аж поки, переступивши через натягнуті ланцюги, опинився там, звідки йти далі було вже нікуди, в самому кінці помосту, і озирнувся назад, на всі ті позабивані цвяхами двері й спущені та закріплені внизу брезентові намети.

Я прослизнув у останню на помості телефонну будку й, тихо лаючись собі під ніс, почав нишпорити по кишенях, аж поки намацав кілька п'ятицентовиків, що їх дав мені Генрі. Вкинув один у проріз автомата й заходився набирати номер, роздобутий у редактора «Януса».

– Чотири… п'ять… п'ять… п'ять… – пошепки приказував я, а тоді став чекати.

В цю мить пошарпаний ремінець мого годинника з Міккі-Маусом перервався. Годинник упав на підлогу кабіни. Лайнувшись, я підняв його й поклав на поличку під телефоном. Потім нашорошив вуха. Десь далеко, чи не в протилежному кінці помосту, мені почувся телефонний дзвінок.

Я упустив трубку й залишив її висіти на шнурі. А сам вийшов з будки й, заплющивши очі, прислухався. Спершу я чув тільки гуркіт хвилі, що, стрясаючи мостини, прокотилась у мене під ногами. Потім хвиля затихла. І я почув.

Далеко, десь на середині помосту, дзвонив телефон.

Випадковий збіг? Телефони дзвонять скрізь і о будь-якій порі. Але щоб саме той, метрів за сто від мене, і саме в цю хвилину… Невже я набрав таки його номер?

Стоячи однією ногою в будці, а другою на помості, я схопив трубку й повісив її на гачок.

І той інший телефон серед вітряної темряви враз замовк.

Але й це ще нічого не доводило.

Я знову вкинув у проріз свій п'ятак і набрав номер.

Тоді глибоко зітхнув, і…

Той телефон у своїй скляній труні, за половину світлового року від мене, задзвонив знову.

Я аж підскочив і відчув біль у грудях. Очі в мене розширились, і я втягнув у себе холодного повітря.

Полишивши той телефон дзвонити, я вийшов із своєї будки й став чекати, поки хтось там оддалік вибіжить з темного проходу, чи з вологого брезентового намету, чи з-за старого павільйончика «Збий пляшку». Хтось, кому, як і мені, закортить відповісти. Хто, як і я сам, підхоплюється з ліжка о другій годині ночі й біжить під дощем, щоб поговорити із залитим сонцем Мехіко, де ще точиться, вирує і начебто ніколи не згасне життя. Хтось…