Текст книги "Смерть — діло самотнє"

Автор книги: Рей Дуглас Бредбері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 16 страниц)

– Лайно. Ні, скажу грубіше: г. . ! З цього вашого роя, друзяко, та й не буде ні… краплі меду. Люди вмирають. Лихі пригоди трапляються. Мотиви, чорт забирай, мотиви! А ви все одної співаєте: вчора в домі бачив зло, а його там не було. І сьогодні теж не було. Господи, хай воно все западеться! Ви подумайте. Якщо так званий убивця справді існує, то нам відома тільки одна особа, причетна до всіх тих випадків. Ви.

– Я?! Невже ви думаєте…

– Не думаю, вгамуйтеся. І не витріщайте так свої кролячі очі. Ось я вам зараз щось покажу.

Крамлі підійшов до книжкової полиці на стіні (книжки у нього були навіть тут, на кухні), взяв грубезний том і кинув його на стіл.

То були «Вибрані п'єси Шекспіра».

– Безпричинна зловмисність, – сказав він.

– Що-що?

– У Шекспіра її скільки завгодно, і у вас, і в мене, і в кожного. Безпричинна зловмисність. Це вам ні про що не каже? Іншими словами, людина чинить усяку мерзоту без будь-яких видимих мотивів. Або ж ми не можемо їх добачити.

– Люди не стають мерзотниками ні з сього ні з того.

– О боже! – Крамлі тихенько пирхнув. – Який же ви наївний. Та добра половина справ, що їх ми розбираємо у відділку, саме такі: хто їде на червоне світло й убиває пішоходів, хто лупцує дружин, хто стріляє в друзів, і ніхто навіть не може пригадати, з якого доброго дива він це робив. Мотиви, звісно, завжди є, але вони так глибоко сховані, що потрібна вибухівка, аби видобути їх на світ божий. А коли негідник такий, якого ви намагаєтеся знайти зі своїми сміховинними резонами й кульгавою логікою, то годі й сподіватися викрити його. Ніяких мотивів, ніякого підгрунтя, ніяких даних. І поки ви не прив'яжете щиколотку до гомілки, гомілку до коліна, а коліно до стегна, він спокійнісінько гулятиме собі на волі.

Страшенно потішений, Крамлі сів і налив собі ще кави.

– А ви ніколи не замислювались, – раптом спитав він, – чому на кладовищах немає вбиралень?

Я аж рота роззявив.

– Ох ти ж! Ніколи про це не думав! Та тому, що мерцям вони ні до чого. Хіба що… Хіба що коли пишеш новелу в дусі Едгара По, де труп опівночі встає з домовини, бо йому захотілося в туалет.

– Ви збираєтесь про це написати? Ого, тепер уже і я роздаю сюжети.

– Крамлі!

– Починається, – зітхнув він, одсуваючись на стільці.

– Ви вірите в гіпноз? У повернення в минуле в гіпнотичному сні?

– Ви й так добрий сновида…

– Прошу вас… – Нарешті я зібрався з духом. – Я ось-ось зсунуся з глузду. Поверніть мене в минуле. Відішліть назад.

– Боже милостивий! – Крамлі підхопився на ноги, одним духом вихилив свою каву й метнувся до холодильника по пиво. – Куди ж вас відіслати, крім дурдому?

– Я ж зіткнувся був з тим убивцею, Крамлі. А тепер хочу зіткнутися з ним знову. Тоді я намагався уникнути його, бо він був п'яний. Він сидів позад мене в останньому нічному трамваї, що йшов до моря, і тієї ж таки ночі я натрапив на мертвого старого в лев'ячій клітці.

– Немає доказів.

– Доказом були ще якісь його слова, але я їх забув. Якби ви змогли повернути мене назад, щоб я знову проїхав у тому трамваї в грозу й почув його голос, я б упізнав, хто він такий, і вбивства припинилися б. Невже ви цього не хочете?

– Ну певне, а коли я силою гіпнозу оберну вас на собаку-шукача і ви прогавкаєте мені ім'я вбивці, я піду й заарештую його, еге ж? Мовляв, ану йди сюди, поганий чоловіче, мій друг письменник почув твій голос у гіпнотичному сні, і ніяких доказів більш не треба. Ось наручники. Заклацни їх на собі!..

– Ну й чорт з вами. – Я встав і перекинув свою чашку з кавою. – Сам себе загіпнотизую. Скільки там того діла. Як воно зветься – самонавіяння? «Наказую тобі: роби те й те», так?

– Ви не маєте досвіду й не знаєте, як це робиться. Сядьте, бога ради. Я допоможу вам знайти справжнього фахівця. Стривайте! – Крамлі якось дивно засміявся. – А як щодо А. А. Шренка, гіпнотизера-практика?

– О боже, – аж здригнувсь я. – Не кажіть такого навіть жартома. Він потопить мене в Шопенгауері, Ніцше, в Бертрановій «Анатомії смутку», і я вже ніколи не випливу. Це повинні зробити ви, Елмо.

– Я повинен вирядити вас додому й лягти спати.

Він лагідно підштовхнув мене до дверей.

Раптом я обернувся, повів очима навколо й засміявся.

– Слухайте, я оце тільки помітив. У вас же немає телевізора. І не збираєтесь придбати?

– Щоб дивитись у вечірніх новинах, як людей збивають машинами, ріжуть і гвалтують? Чудова розвага!

Крамлі наполіг на тому, щоб відвезти мене. По дорозі, втупивши очі вперед, у темне майбутнє, він сказав:

– Не бійтеся, синку. Більш нічого не станеться.

Крамлі помилився.

Але, звісно, минув якийсь час.

Я прокинувсь о шостій ранку, бо мені знов причулися постріли з отих тридцяти шести рушниць.

Та то був лише гуркіт руйнування, що долинав від помосту, де робітники, мов дантисти, заходилися видирати з грунту величезні зуби паль. І чого це, подумалось мені, руйнівники починають так рано? А що то за стрілянина? Мабуть, їхній регіт.

Я прийняв душ і вибіг з дому саме вчасно, щоб зустріти величезний вал туману, який сунув з боку Японії.

Попереду, на пляжі, стовбичили діди з трамвайної станції. Це я вперше побачив їх від того дня, коли ми з Крамлі приходили питатися про їхнього зниклого товариша, Вільяма Сміта.

Вони спостерігали, як гине поміст, і, дивлячись на них, я відчував, як валяться підпори в їхніх тілах. Старі стояли, мов закляклі, тільки ледь ворушили губами, так наче жували гумку чи збиралися виплюнути з рота тютюн. Та ще руки їхні ледь посіпувались, безпорадно звисаючи по боках. Я знав: вони теж знають, що як тільки не стане помосту, то вже не довго залишиться чекати й того часу, коли з гудінням приїдуть дорожні машини, заллють асфальтом трамвайні колії і хтось заб'є дошками станційний павільйон, вимівши звідти рештки квиткового конфетті. Якби я був одним із тих старих, то вже сьогодні подався б звідси ген до Арізони чи до якоїсь іншої гарної місцини. Але я не був одним із них. Я був самим собою, на півстоліття молодшим, без іржавих плям на руках, і кістки мої не потріскували щоразу, як величезні обценьки рвучко видирали ще одну палю, залишаючи в піску дірку.

Я підійшов і став між двома старими, бажаючи сказати щось значливе.

Але тільки тяжко зітхнув.

То була мова, яку вони розуміли.

Почувши моє зітхання, старі довго мовчали.

А потім кивнули головами.

– Ну ось, у добру халепу ти знов мене втягнув!

Мій голос, линучи до Мехіко, був голосом Олівера Гарді.

– Олі! – гукнула Пег голосом Стена Лорела. – Негайно лети сюди! Рятуй мене від мумій Гуанахуато!

Стен і Олі. Олі і Стен. Від самого початку ми називали себе «Нерозлучні Лорел і Гарді», бо обоє ще змалку до нестями любили цей популярний дует і завжди наслідували їхні голоси.

– Чому ти не хочеш нічим мені зарадити? – закричав я в ролі містера Гарді.

А Пег у ролі Стена Лорела забелькотіла у відповідь:

– Ой, Олі, та я… я хочу сказати… мені здається… я…

Запала тиша, і ми тільки зітхали в розпачі, в скруті, в любовній тузі, одне назустріч одному, миля за милею і долар за доларом із небагатих статків Пег.

– Ти не можеш дозволяти собі таку розкіш, Стене, – мовив я зрештою. – І від цього стає так боляче, що ніякий аспірин не поможе. Стене, любий Стенлі, бувай здоровий.

– Олівере… – хлипнула вона. – Любий Олі… до побачення…

Як я вже казав, Крамлі помилився.

Того ж таки вечора, об одній хвилині на дванадцяту, я почув, як до дверей мого помешкання під'їхав похоронний катафалк.

Я ще не спав і одразу впізнав лімузин Констанс Реттіген – з того, як він м'яко зупинився біля тротуару й тихенько вуркотав, чекаючи, поки я заворушусь.

Я встав, ні про що не питаючи в бога чи в когось іншого, й машинально, бездумно вдягся. Щось спонукало мене дістати темні штани, чорну сорочку й старий синій блейзер. Тільки китайці вбираються на похорон у біле.

З хвилину я постояв, узявшись за ручку дверей, і аж тоді мені стало духу відчинити їх і вийти. Я не поліз на заднє сидіння, а сів спереду, де Констанс незворушно дивилася перед себе, на білопінні холодні хвилі прибою, що накочувались на темний берег.

По щоках її текли сльози. Не озиваючись і словом, вона тихо зрушила машину з місця. За хвилину ми вже розмірено мчали серединою Венеційського бульвару.

Я боявся запитувати, тому що боявся почути відповідь.

Десь на півдорозі Констанс сказала:

– Я відчула щось недобре.

Ото й усе. Я зрозумів, що вона нікому не дзвонила. Просто їй було потрібно поїхати й пересвідчитись самій.

Як виявилося, коли б навіть вона подзвонила комусь, було б уже однаково запізно.

О пів на дванадцяту ми опинилися перед старим багатоквартирним будинком.

Ми сиділи в машині, і Констанс, усе ще незворушно дивлячись перед себе й не втираючи сліз, що котилися по щоках, сказала:

– О боже, я почуваю себе так, наче й сама важу сто п'ятдесят кілограмів. Не можу встати.

Та зрештою нам довелося це зробити.

Уже в будинку, на сходовій площадці, Констанс раптом упала навколішки, заплющила очі, перехрестилась і задихано промовила:

– О господи, прошу тебе, прошу, прошу – хай Фанні буде жива!

Я допоміг їй піднятися сходами далі, й сам аж заточуючись з горя.

Тільки-но ми ступили в темний коридор, як нас обдало різким протягом. Десь там, за тисячу миль від нас, у далекому кінці пітьми, хтось відчинив і зачинив надвірні двері з північного боку будинку. Пішов подихати повітрям? Чи квапився втекти? Тінню, що пірнула в тінь. За мить до нас долинув гарматний грюк дверей. Констанс аж хитнулася на підборах. Я схопив її за руку й потяг далі.

Ми йшли, і за кожним кроком навколо нас ставало все глухіше, темніше й холодніше. Я пустився бігцем, і з уст у мене вихоплювались якісь дивні звуки, якісь молитви, що мали вберегти Фанні.

«Нічого не сталося, вона буде там, – переконував я себе, немов проказуючи подумки магічне заклинання, – вона буде там, зі своїми платівками й фотографіями Карузо, гороскопами й майонезними банками, зі своїм співом і…»

Атож, вона була там.

Розчинені двері хилиталися на завісах.

Фанні була там. Вона лежала горілиць на лінолеумі посеред кімнати.

– Фанні! – вигукнули ми обоє в один голос.

«Уставай! – хотіли сказати ми. – Ти ж не можеш дихати, лежачи на спині! Ти вже тридцять років не спала в ліжку. Тобі завжди треба сидіти, Фанні, тільки сидіти».

Вона не вставала. Не озивалася. Не співала.

Навіть і не дихала.

Ми вклякли біля неї, пошепки чи подумки про щось благаючи. Стояли на колінах, наче двоє молільників, двоє розкаяних грішників, двоє зцілителів, простягши до неї руки, так ніби це могло зарадити. Ніби самими своїми дотиками ми могли повернути її до життя.

Але Фанні лежала нерухомо, втупивши погляд у стелю, немовби хотіла сказати: «Як дивно, чого це стеля в мене перед очима й чом я мовчу?»

Усе було дуже просто й страшно. Фанні впала, чи хтось її штовхнув, і не змогла підвестися. Впала й лежала отак серед ночі, аж поки власна вага стиснула її й задушила. Не треба було ніяких зусиль, щоб не дати їй повернутися на бік. Не треба було пускати в діло руки, душити її. Ніякого насильства. Тільки постояти над нею і впевнитися, що вона не перекотиться, щоб упертись у підлогу й, хапаючи ротом повітря, зіпнутись на ноги. Всього хвилину чи дві, аж поки зупиниться дихання й оскліють очі.

«Ой Фанні! – безгучно стогнав я. – Ой Фанні, – голосив я, – що ти собі зробила?!»

До мене донісся ледь чутний шурхіт.

Я крутнув головою і втупив очі туди.

Диск старенького пружинного патефона Фанні ще обертався, зовсім повільно, поступово спиняючись. Але обертався. А це означало, що всього п'ять хвилин тому вона накрутила його, поставила платівку і…

І пішла відчинити двері в темряву.

Патефонний диск обертався. Але платівки на ньому не було. «Тоска» зникла.

Я кліпнув очима, а тоді…

Почулося швидке дріботіння.

То Констанс підхопилася на ноги й, давлячись, бігла через кімнату. Бігла до сітчастих дверей балкона, що дивився на захаращений мотлохом пустир, за яким здіймався Банкер-Хілл, а навскоси через вулицю була більярдна, звідки цілу ніч раз у раз долинав гучний сміх. Перше ніж я встиг зупинити Констанс, вона вискочила за двері й кинулась до балюстради.

– Констанс! Ні! – заволав я.

Та її просто занудило, й вона, перехилившись через балюстраду, вивергала із себе той давлючий клубок, і мені страшенно хотілося зробити те саме. Але я прикипів до місця й тільки дивився то на неї, то на велику гору, біля якої малими підгірками щойно стояли на колінах ми з Констанс.

Нарешті Констанс випросталась.

Я повернувся і, обминувши Фанні, не знати навіщо перейшов кімнату й відчинив білі дверці. На обличчя мені впало холодне тьмяне світло.

– Господи боже! – гукнула Констанс від балконних дверей. – Що ви там робите?

– Фанні сказала, – відповів я неслухняними вустами, – «Як щось станеться, заглянь у холодильник»…

В обличчя мені війнуло могильним холодом.

– …От я й заглядаю.

Нічого, звісно, в холодильнику не було.

Чи, власне, там було аж надто багато чого. Всілякі желе, варення, майонези, салатні соуси, маринади, стручки мексіканського перцю, солодкі сирки, булочки, масло, варене м'ясо – справжній склад холодних делікатесів. Досить було повести поглядом, щоб побачити й неосяжне тіло Фанні, й ті засоби, з допомогою яких його було замислено й неухильно побудовано.

Я знов і знов роздивлявся на все це добро, намагаючись добачити те, що мала на думці Фанні. О боже, подумав я, чого я шукаю? Невже відповідь тут, у холодильнику? Я мало не сягнув туди рукою, щоб вигребти на підлогу всі ті варення та желе. Вже аж на півдорозі спинився.

Ключ до розгадки був не тут, а коли й тут, то я його не бачив.

Я гірко, болісно застогнав і захряснув дверці.

Патефонний диск, з якого зникла «Тоска», нарешті зупинився.

Комусь треба піти викликати поліцію, подумав я. Комусь?

Констанс знову вибігла на балкон.

Мені.

Над третю годину ночі було по всьому. Полісмени приїхали, всіх опитали, записали імена, і великий будинок ураз прокинувся, неначе хтось зчинив у підвалі стрілянину, а коли я вийшов на вулицю, край тротуару вже стояв автофургон із моргу, і обслуга прикидала, як винести Фанні з помешкання, спустити сходами й повантажити в машину. Я потерпав, щоб вони не побачили в закутку ящик від піаніно, який Фанні жартома призначила собі на труну. Та вони не побачили. Одначе Фанні мала залишитись у своїй кімнаті до світанку, поки вони приїдуть місткішим фургоном і з більшими ношами.

Гірко було покидати її там саму серед ночі. Але полісмени не дозволили мені лишитися. Зрештою, це був звичайнісінький випадок, цілком природна смерть.

Коли я спускався сходами, в будинку вже зачинялись двері й гасло світло, як ото, бувало, пізніми вечорами в кінці війни, коли останній струмочок конги, геть виснажившись, розтікався по кімнатах і спливав сходами на вулицю, а мене чекала самотня прогулянка через Банкер-Хілл і вниз, до трамвайної станції, звідки я мав їхати крізь грозу додому.

Констанс Реттіген, згорнувшись клубочком, тихо лежала на задньому сидінні свого лімузина й дивилася невидющими очима перед себе. Почувши, що я відчиняю задні дверцята, вона сказала:

– Сідайте за кермо.

Я заліз за кермо.

– Відвезіть мене додому, – кволо промовила вона.

Я довгу хвилю сидів мовчки, а тоді сказав:

– Не можу.

– Чому це?

– Я не вмію водити машину, – відповів я.

– Що?!

– Так досі й не навчився. Та й потреби не було. – Язик у мене насилу ворушився, наче був свинцевий. – Коли це письменник міг дозволити собі мати машину?

– О боже… – Констанс ледь спромоглася звестись, немов людина з тяжкого похмілля. Тоді, спотикаючись, як сліпа, поволі обійшла машину й махнула мені рукою.

– Посуньтеся.

Вона сяк-так зрушила машину з місця. Цього разу ми повзли зі швидкістю десяти миль на годину, так ніби стояв густий туман і вже за два-три кроки попереду нічого не було видно.

Заїхали ми не далеко – тільки до готелю «Амбассадор». Констанс повернула туди й загальмувала саме в ту мить, коли з ресторану виходила остання суботня нічна компанія, в карнавальних шапочках і з повітряними кульками в руках. Над нами згасали світні літери реклами. Я побачив кількох музикантів, що поспішали додому зі своїми інструментами.

Констанс там усі знали. За кілька хвилин ми записались у книзі й дістали ключа від бунгало в готельному саду. Ніяких речей у нас не було, та цього ніхто наче й не помітив. Хлопець-посильний, що повів нас до нашого пристановища, дивився на Констанс так, немов ладен був понести її на руках. Коли ми ввійшли до кімнати, Констанс запитала його:

– Півсотні доларів вистачить, щоб роздобути ключа й відімкнути нам плавальний басейн?

– Знайти ключа не так просто, – відказав хлопчина. – Але плавати о цій годині ночі…

– Саме моя година, – мовила Констанс.

Через п'ять хвилин над басейном засвітилися лампочки, і я сидів на бортику й спостерігав, як Констанс двадцять разів пропливає туди-назад, час від часу пірнаючи й линучи під водою від краю до краю басейну.

Коли хвилин через десять вона вийшла з води, засапана й розшаріла, я загорнув її у великий рушник і легенько обняв за плечі.

– Коли вже ви заплачете? – спитав нарешті.

– Дурнику, – відказала вона, – а що ж я оце робила? Як немає напохваті океану, то й басейн згодиться. А як і басейну нема, пустіть душ. І плачте собі, голосіть, ридайте скільки завгодно, нікого ви не потурбуєте й ніхто вас не почує. Думали коли-небудь про таке?

– Ні, ніколи, – з благоговійним трепетом відповів я.

О четвертій ранку Констанс, відчинивши двері ванної в нашому бунгало, побачила, що я стою й безтямно дивлюся на душ.

– Давайте, – мовила вона лагідно. – Ну ж бо. Спробуйте.

Я став під душ і на повну потужність пустив воду.

Об одинадцятій ранку ми проїхали через Венецію, поглянули на канали, затягнуті слизькою зеленою плівкою, поминули напівзруйнований поміст, побачили чайок, що ширяли в тумані, крізь який не пробивалось ані промінчика сонця, і хвилі прибою, такого млявого, що його ледь було чути, наче звук загорнених у чорну матерію жалобних барабанів.

– Гори воно все вогнем, – сказала Констанс. – Підкиньте п'ятака. Орел – їдемо на північ, до Санта-Барбари. Решка – на південь, до Тіхуани.

– Нема в мене п'ятака, – озвавсь я.

– О господи… – Констанс пошукала в сумочці, дістала двадцятип'ятицентовика й підкинула його в повітря. – Решка!

Над полудень ми вже домчали до Лагуни, але аж ніяк не з ласки дорожньої поліції – вона просто прогавила нас.

Ми сиділи у відкритому кафе на скелі, що височіла над пляжем готелю «Віктор Гюго», й потягували подвійні мартіні.

– Ви бачили колись «Уперед, мандрівцю»?

– Разів десять, – відповів я.

– Оце ж тут сиділи й снідали закохані Бетт Дейвіс і Пол Генрід у перших кадрах фільму. Тоді, на початку сорокових, сюди часто виїздили на натурні зйомки. Ви сидите в тому самому кріслі, в якому спочивала Генрідова гепа.

О третій ми проїхали Сан-Дієго, а рівно о четвертій спинилися перед ареною бою биків у Тіхуані.

– Витримаєте це видовище? – спитала Констанс.

– Спробую, – відказав я.

Ми додивилися до кінця три бої, вийшли в сонячне надвечір'я, випили ще по мартіні й з'їли добру мексіканську вечерю, а тоді поїхали назад, на північ, завернули на острів до готелю «Коронадо» й спостерігали там захід сонця. Сиділи не розмовляючи й дивились, як сонце котиться до обрію і старовинні вікторіанські вежки та свіжопофарбовані білі стіни готелю беруться рожевою барвою.

Дорогою додому ми спинились у Дельмарі й мовчки, час від часу беручись за руки, скупалися в хвилях прибою.

Опівночі машина спинилась перед африканським маєтком Крамлі.

– Одружуйтеся зі мною, – сказала Констанс.

– У наступному житті, – відказав я.

– Еге ж. І то добре. Бувайте.

Коли вона поїхала, я рушив стежкою до будинку.

– Де вас носило? – зустрів мене у дверях Крамлі.

– Дядечко каже: геть, негіднику! – мовив я.

– Тітонька каже: заходьте, прошу, – відповів Крамлі.

У руці в мене опинилося щось холодне – бляшанка пива.

– Боже милий, – сказав Крамлі. – На вас страшно дивитися. Йдіть сюди.

І обняв мене за плечі. Я й подумати не міг, що Крамлі здатен когось обняти, навіть жінку.

– Обережно, – мовив я. – Мене зроблено із скла.

– Мені сказали ще вранці, один приятель з управління… Співчуваю вам, синку. Я знаю, ви були добрі друзі… Той список при вас?

Ми вийшли в джунглі, де тишу порушували тільки цвіркуни, та ще звідкись із будинку долинали тихі акорди гітари Сеговії, сповнені туги за давноминулими днями, коли над Севільєю по сорок вісім годин підряд світило сонце.

Я знайшов у кишені свій безглуздий зім'ятий список і подав його Крамлі.

– А чого це ви надумали?

– Та так раптом, сам не знаю, – відповів Крамлі. – Ви збудили в мені цікавість.

Він сів і почав читати.

Старий у лев'ячій клітці. Вбитий. Чим – невідомо.

Жінка з канарками. Налякана до смерті.

Петро Массінелло. У в'язниці.

Джіммі. Втопився у ванні.

Сем. Помирає від алкогольного отруєння.

Фанні.

(І вже сьогодні від руки: Задихнулася.)

Дальші ймовірні жертви:

Сліпий Генрі.

Енні Оуклі, хазяйка тиру.

А. Л. Шренк, психіатр-дурисвіт.

Джон Вілкес Гопвуд.

Констанс Реттіген.

Містер Шейпшейд. (Від руки дописано: Ні, його викреслити).

Я.

Крамлі перевернув список, покрутив його в руках, тоді знов перебіг очима.

– Ну й звіринець ви зібрали, хлопче. А чого ж мені не знайшлося місця у вашій виставі?

– Усі ці люди так чи так надломлені. А ви? У вас є щось ніби самозарядний акумулятор.

– Це тільки відколи я познайомився з вами, синку… – Крамлі замовк і почервонів. – О боже, стаю сентиментальним. Тоді чому ви вписали до списку себе?

– Я смертельно переляканий.

– Воно так, але ж і ви маєте отой самозарядний акумулятор, і він працює справно. За вашою логікою, це має вас захищати. Що ж до всіх цих людей… Вони так квапливо, без оглядки, тікають, що неминуче попадають у прірву.

Крамлі знову покрутив у руках список і, уникаючи мого погляду, став читати його вголос.

Я зупинив його.

– Ну?

– Що «ну»? – запитав він.

– Далі чекати не можна, – сказав я. – Загіпнотизуйте мене, Крамлі. Ради всіх святих, Елмо, приспіть мене.

– Господи боже! – зітхнув Крамлі.

– Ви повинні це зробити не відкладаючи, цієї ж ночі. Просто зобов'язані.

– Ох ти ж господи… Ну гаразд, гаразд. Сідайте. Чи лягайте. Світло вимкнути чи як? Та дайте мені випити чогось міцного!

Я побіг, приніс два стільці й поставив їх один за одним.

– Це – той великий нічний трамвай, – пояснив я. – Я сідаю отут. Ви – позаду.

Я знову збігав до кухні й приніс Крамлі склянку віскі.

– Треба, щоб від вас тхнуло так само, як від нього.

– От за цю допомогу красно дякую. – Крамлі хильнув із склянки й заплющив очі. – Зроду не робив нічого безглуздішого.

– Мовчіть і пийте.

Він спорожнив склянку. Я сів. Тоді, про щось згадавши, підхопився й пустив один з африканських записів Крамлі – зливу в саванах. І враз по всьому будинку й навколо великого червоного трамвая залопотів дощ. Я вимкнув світло.

– Отак. Чудово.

– Закрийте рота й заплющте очі, – звелів Крамлі. – Господи, я не знаю, як це робиться!

– Цсс. Тихо, – сказав я.

– От-от, цсс. Тихо. Ну гаразд, синку. Засинайте.

Я пильно дослухався до його голосу.

– Поїхали помалу, – протягло говорив Крамлі, сидячи позад мене в трамваї тієї дощової ночі. – Все спокійно. Тихо. Помалу. Легенько. Гальмуємо на поворотах. Ідемо крізь дощ…

Він почав увіходити в ритм і, як я міг судити з його голосу, діставати втіху від цієї гри.

– Помалу. Поволі. Тихо. Вже за північ. Іде дощ, тихий дощ, – шепотів Крамлі. – Де ви, синку?

– Я сплю, – сонно озвавсь я.

– Спите і їдете. Ідете й спите, – бурмотів він. – Ви в трамваї, синку?

– В трамваї… – промимрив я. – Трамвай. Дощ. Ніч.

– Так-так. Їдьте далі. Вперед. По прямій повз Калвер-Сіті, повз кіностудії. Година пізня, в трамваї нікого, тільки ви і… ще хтось.

– Ще хтось… – прошепотів я.

– Ще хтось, він напідпитку.

– Напідпитку… – белькотав я.

– Він хитається, хитається, щось говорить, говорить, бурмоче, шепоче. Ви чуєте його, синку?

– Чую… говорить, бурмоче, шепоче… – тихо промовив я.

А трамвай їхав далі крізь ніч, крізь темну зливу, і я сидів на лаві, добропорядний пасажир, якого везли додому, сидів і спав, але все чув, чекав, погойдувався з боку в бік із заплющеними очима, похиленою головою та руками, закляклими на колінах…

– Ви чуєте його голос, синку?

– Чую…

– Відчуваєте його дух?

– Відчуваю…

– Дощ припустив дужче.

– Дощ…

– Темно?

– Темно…

– Така злива, що трамвай наче пливе під водою, а позад вас хтось хитається, просто позад вас, стогне, говорить, шепоче…

– Та-а-а-ак…

– Ви чуєте, що він каже?

– Трохи.

– Глибше, повільніше, їдете, посуваєтесь, погойдуєтесь… Чуєте його голос?

– Так.

– Що він каже?

– Він каже…

– Що він каже?

– Він…

– Глибше, спіть. Слухайте.

Я відчував на потилиці його віддих, гарячий від алкоголю.

– Ну що, що?

– Він каже…

Трамвай завищав на сталевому закруті в моїй голові. Посипались іскри. Гримнув грім.

– Ага! – закричав я. І знов: – Ага! – І ще раз: – Ага!

Я нажахано корчився на стільці, пориваючись утекти від того безумного віддиху, від палючого спиртного страхіття. І ще від чогось, про що я тоді забув. Але тепер воно знов було поруч, обвівало мені потилицю, обличчя, заходило в ніс.

Дух розкопаних могил, різниць, сирого м'яса, що надто довго лежало на сонці.

Не розплющуючи міцно склеплених повік, я почав тужитися, щоб виблювати.

– Синку! О боже, прокиньтеся, синку, синку! – заволав Крамлі, термосячи мене, ляскаючи по обличчю, тручи мені потилицю; потім опустився на одне коліно й почав шарпати за волосся, за щоки, за руки, вже й не знаючи, де вхопитися чи труснути. – Ну ж бо, синку, бога ради, ну!

– Ага! – пронизливо крикнув я знову, підхопився зі стільця й полетів у могилу з тим жаским падлом, трамвай прогуркотів наді мною, в могилу періщив дощ, а Крамлі все шарпав мене, аж поки з мого рота вихопився невтримний кислий струмінь недотравленої їжі.

Крамлі витяг мене в садок на свіже повітря, поставив на ноги, упевнився, що дихаю я нормально, а тоді пішов у будинок прибрати й невдовзі повернувся.

– Ну й ну, – сказав він, – таки спрацювало. Ми дістали більше, ніж сподівалися, так?

– Так, – кволо відповів я. – Я чув його голос. І сказав він саме те, чого я й чекав. Назву, яку я дав вашій книжці. Але тепер я почув його голос виразно і майже здогадуюся, хто він. Якщо десь його зустріну, то впізнаю напевне. Ми підступаємо до нього, Краме, підступаємо. Він уже не втече. До того ж тепер я знаю про нього й ще дещо.

– Що саме?

– Від нього тхне трупом. Тієї ночі я цього не помітив, а як і помітив, то з переляку забув. Але тепер пригадалося. Він мрець чи майже мрець. Від нього смердить, як від здохлого собаки на вулиці. Його сорочка, штани, піджак – усе ветхе й затхле. А ще сморідніше його тіло. Отож… – Я поплентав у дім і опинився за письмовим столом Крамлі. – Тепер я маю нову назву для своєї книжки.

Я почав клацати на машинці. Крамлі стояв і дивився. На папері з'являлися слова. Ми прочитали їх.

З підвітряного боку смерті.

– Оце назва, – мовив Крамлі.

І пішов вимкнути африканську зливу.

Похорон Фанні Флоріанни відбувся наступного дня пополудні. Крамлі урвав годинку від служби й одвіз мене на гарне старосвітське кладовище, що лежало на пагорбі, звідки відкривався краєвид узгір'їв Санта-Моніки. Я був здивований, побачивши під кладовищенським муром стільки машин, а ще дужче – з довгої вервечки людей, що несли квіти до свіжовикопаної могили. Там зібралося чоловік двісті, не менше, а квітів було море.

– Сили небесні! – вигукнув Крамлі. – Ви погляньте на цей натовп. Бачите, хто там стоїть? А онде позаду, то не Кінг Відор?

– Відор, авжеж. А ото Салка Фіртел. Колись він писав сценарії для Грети Гарбо. А поруч нього – містер Фокс, адвокат Луїса Б. Майєра. Онде й Бен Гетц, що очолював лондонську філію «Метро-Голдвін-Майєр». А отам…

– Чому ви не казали мені, що ваша приятелька Фанні зналася з такими видатними людьми?

– А чому Фанні не казала про це мені? – відповів я запитанням на запитання.

«Фанні, люба Фанні, – думав я, – як це схоже на тебе – ніколи не згадати, ніколи не похвалитися, що стільки таких людей багато років піднімались і спускались сходами старого багатоквартирного будинку задля дружньої балачки, спогадів про минуле, твого співу. Боже мій, Фанні, ну чом ти не звірила мені своєї таємниці? Як приємно було б про це знати. І нікому б я не розказав».

Я розглядав обличчя над квітами. Крамлі робив те саме.

– Думаєте, він тут, синку? – тихо спитав він.

– Хто?

– Той, хто, як ви вважаєте, вкоротив віку Фанні.

– Я впізнаю його відразу, тільки-но побачу. Ні – тільки-но почую.

– І що тоді? – мовив Крамлі. – Зажадаєте арештувати його за те, що якось уночі, кілька днів тому, він їхав у трамваї п'яний?

Певне, на обличчі в мене відбився цілковитий розпач.

– Це я просто так, щоб збити з вас пиху, – сказав Крамлі.

– Друзі… – промовив хтось.

Натовп ураз притих.

То була чудова надгробна відправа, якщо можна назвати чудовим похорон. Мене ніхто не запросив сказати слово, та й з якої б то речі? Але з десятеро інших людей хто по хвилині, хто по три говорили про 1920 рік у Чікаго чи середину двадцятих у Калвер-Сіті, коли там ще були луги та поля, а облудна цивілізація МГМ займала всього один будинок і разів десять-дванадцять на рік великий червоний трамвай гальмував увечері на зупинці позад студії, в нього сідали Луїс Б. Майєр, Бен Гетц та решта й грали в покер аж до Сан-Бернардіно, де мали дивитись найновіший фільм за участю Гілберта, Гарбо чи Новарро, а потім виходили із кінотеатру з повними руками карток передпрем'єрного опиту: «Погань!», «Шедевр!», «Жах!», «Блиск!» І розкладали картки разом з королями й дамами, джокерами й піками, аби розважити, що воно в біса за гра в них на руках. А опівночі, і далі захоплені грою, їхали трамваєм назад, злазили на тій-таки зупинці біля студії, поширюючи навколо себе дух підпільного віскі й усміхаючись хто радісно, а хто з похмурою рішучістю, і дивились, як Луїс Б. Майєр шкандибає до свого лімузина й перший від'їжджає додому.

Всі вони були сьогодні тут, на кладовищі, і всі промовляли дуже щиро й правдиво. Ніхто не кривив душею. В кожному сказаному слові вчувалася непідробна скорбота.

Я стояв на гарячому пополудневому осонні, коли це хтось торкнув мене за лікоть. Я обернувся й здивовано розширив очі.

– Генрі! Як ви сюди потрапили?

– Та, звісно ж, не пішки.

– А як знайшли мене в цьому натовпі?

– Тільки ви миєтесь дитячим милом, усі інші вживають «Шанель» чи «Ароматичне». У такий день лишається радіти, що ти сліпий. Слухати ще сяк-так, а от бачити це я аж ніяк не хотів би.

Надгробні виступи тривали. Тепер говорив містер Фокс, адвокат Луїса Б. Майєра, чоловік, що добре знався на законах, але рідко дивився фільми своєї студії. У цю мить він саме згадував минулі дні в Чікаго, коли Фанні…