Текст книги "Смерть — діло самотнє"

Автор книги: Рей Дуглас Бредбері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 16 страниц)

«Не чекай, – учувся мені Шренків шепіт. – Тут унизу так хороше. Нарешті спокій. Мабуть, я тут і залишусь».

«Брешеш, – подумав я. – Ти вискочиш звідти, коли я найменше цього чекатиму».

Місток рипнув. Я рвучко обернувся.

Ніде нічого. Тільки туман над безлюдним бульваром.

Біжи, подумав я. Біжи до телефону. Дзвони Крамлі. Чому його досі немає? Біжи… Та ні. Якщо я побіжу звідси, Шренк може вискочити й утекти. Доведеться чекати.

Вдалині, за дві милі від мене, прогуркотів великий червоний трамвай, сигналячи й ревучи, мов оте жаске чудисько з мого сну, так наче гнав, щоб забрати в мене літа, життя, майбутнє й завезти до чорної смоляної ями в кінці колії.

Я знайшов камінця й кинув у воду.

Шренк…

Камінець булькнув і потонув. Знову тиша.

Він таки втік од мене. А я ж хотів відплатити йому за Фанні.

Є ще Пег, подумав я. Подзвони їй.

Ні, їй теж доведеться почекати.

Серце в мене билося так лунко, аж я боявся, що ось-ось сколихнеться внизу темна вода і з неї вирине смерть. Боявся, щоб від самого мого подиху не завалилися нафтові вишки. Я заплющив очі й, зробивши над собою зусилля, притишив биття серця і дихання.

«Шренк, – покликав я подумки, – виходь. Тут Фанні, вона чекає. І жінка з канарками чекає. І старий із павільйону на трамвайній станції тут, поруч мене. Тут і Джіммі, прийшов по свої зуби. І П'єтро хоче забрати назад своїх звірят. Я ж знаю, що ти там. Виходь. Я тут, чекаю разом з усіма».

Шренк!

Який же я був дурень!

Цього разу він, мабуть, таки почув.

І прийшов мене схопити.

Він вилетів з чорної води, як гарматне ядро, що відскочило від трампліна. Зметнувся вгору по неймовірній траєкторії.

Ах ти ж клятий дурень, подумав я. Навіщо ти кликав його? Навіщо чекав?

Тепер він був зо три метри заввишки, справжній дракон, що, мов на дріжджах, виріс із карлика, Грендел,[41]41
  Кровожерне чудисько з давньоанглійської поеми «Беовульф».


[Закрыть] який колись був жокеєм.

Він зметнувся, наче фурія, і, розчепіривши пазурі, схопив мене, як повітряну кульку, налиту гарячою водою, – із скрипом, виском і скреготом. Він уже давно забув про своє каяття та добрі наміри, про власний міфічний образ і тверде правило вбивати без насильства.

– Шренк! – закричав я, немов доконче мав його назвати.

То було щось ніби моторошне сповільнене кіно; за кожним кадром стрічка спинялась, і я розглядав Шренка по окремих деталях: як він дивовижно вигнувся дугою і зріс до велетенських розмірів; як хижо зблискували його очі й судомився в зненависті рот; як його руки люто вчепилися мені в піджак, у сорочку, в горлянку і стислись, мов залізні лещата; як кривавились його уста, вимовляючи моє ім'я. А чорна, неначе смола, вода чекала. О боже, тільки не туди! А лев'ячі клітки з відчиненими дверцями чекали.

– Ні!

Сповільнене кіно урвалось. Далі було стрімке падіння.

Немов висаджені вибухом Шренкової люті, ми полетіли вниз, гучно втягуючи в себе повітря.

Ми шубовснули, як дві бетонні статуї, і одразу ж поринули у воду, зчепившись, наче двоє закоханих у нестямному нападі пристрасті, і кожен навалювався на другого, щоб не дати йому виплисти, а самому вибратись по ньому, як по драбині, до повітря та світла.

Коли ми летіли вниз, мені причулося, ніби Шренк жалісно канючив: «Ну лізь же туди, лізь туди, лізь! – Немов хлопчисько в якійсь жорстокій грі без правил, де я поводився не так. – Лізь же!»

Тепер, під водою, ми зникли з очей. Обхопивши один одного за шию, ми вертілися, мов два крокодили. Якби хто поглянув згори, він міг би подумати, що то відчайдушно борсаються, пожираючи одна одну, хижі піраньї, або шалено колотиться в райдужній нафтово-смолистій воді розхитаний гребний гвинт.

Та й серед тієї потопельної тьми перед очима в мене знов зажеврів манюсінький, як вістря голки, промінчик надії.

Чи це його перше справжнє вбивство, подумалось мені, чи він уже мав на те час? Але ж моя плоть жива, і я так легко не піддамся. Я боюся темряви дужче, ніж він боїться життя. Він напевне це знає. Я маю здолати його.

Це ще треба довести.

Ми борсалися й бились об щось тверде, так що за кожним разом у мене з легенів вихоплювалося повітря. Об лев'ячу клітку. Шренк заштовхував, заганяв мене у відчинені дверці. Я щосили відбивався. Ми сколочували й спінювали воду, і серед тієї білястої водоверті мене раптом пронизала жахлива думка.

О господи, я ж уже там! У клітці. Все закінчується тим, з чого й почалося! На світанку Крамлі приїде й побачить… мене! Я махатиму йому рукою з-за грат. О боже…

В легенях у мене наче вогонь буяв. Я крутнувся, намагаючись вирватись із Шренкових рук. Хотів з останнім подихом крикнути щось страшне йому в обличчя. Хотів…

Аж раптом усе скінчилось.

Шренк послабив свої обійми.

Що сталося? Що? Що?

Він майже пустив мене.

Я схопив його, щоб відштовхнути, але то було однаково, що схопити ляльку, яка втратила здатність ворушити руками. Однаково що тримати мерця, який вискочив з домовини й тепер хоче повернутися назад.

Він здався, подумав я. Розважив усе і здався. Він знає, що має стати останньою жертвою. Знає, що не зможе вбити мене, бо це було б проти його правила.

Він справді так розважив, і я, тримаючи його, побачив примарну білу пляму його обличчя та безпорадний порух плечей, який сказав мені, що я нарешті вільний і можу виплисти в навколишню ніч, до повітря й життя. Я бачив у темній воді його очі, що скорилися жахові, і ось він розтулив рота, роздув ніздрі й випустив із себе моторошні світні бульбашки. А потім глибоко вдихнув чорну воду й поринув глибше – пропаща людина, що прагнула пропасти остаточно.

Я залишив цю безживну ганчір'яну ляльку в клітці, наосліп метнувся до дверець і порвавсь угору, палко благаючи бога дати мені вічне життя, дати віднайти туман, віднайти Пег, хоч де б вона була в цьому жахливому проклятому світі.

Я виринув у мряку, що вже перейшла в дощ. Тільки-но я вистромив з води голову, як з уст у мене вихопився голосний крик полегкості й жалю. Моїми устами волали душі всіх загиблих за цей місяць людей, які зовсім не хотіли гинути. До горла підступила нудота, мене вивернуло, і я мало не поринув знов, але сяк-так дістався до берега, виліз із води й сів біля містка чекати.

Я почув, як десь у навколишньому світі зупинилася машина, грюкнули дверцята і хтось побіг. Із-за пелени дощу простяглася довга рука, і великі пальці стисли моє плече. Переді мною наближеним планом виникло обличчя Крамлі, схоже на жабу за склом. Він мав вигляд охопленого жахом батька, що нахиляється над своїм утопленим сином.

– З вами нічого, ви цілі, нічого?

Я, все ще відсапуючись, кивнув головою.

За ним підійшов Генрі, винюхуючи серед дощу небезпечні запахи, але не чуючи їх.

– З ним усе гаразд? – спитав Генрі.

– Живий, – мовив я, і так воно й було. – О боже, живий.

– А де Гниляк? Я повинен угріти його раз за Фанні.

– Я вже угрів його, Генрі, – сказав я.

І кивнув головою вниз, на лев'ячу клітку, де за гратами колихався, наче бліде желе, новий привид.

– Крамлі, – сказав я, – у нього повна хатина речових доказів.

– Перевірю.

– Де це ви в біса так довго були? – поцікавився я.

– Той проклятущий водій таксі сліпіший за мене. – Генрі намацав ногою бордюр каналу й сів обіч мене. Крамлі сидів з другого боку, і наші ноги звисали, мало не торкаючись темної води. – Ніяк не міг знайти поліційного відділка. Де він там, той бевзь? Треба б і його угріти.

Я хрипко засміявся. З ніздрів у мене потекла вода.

Крамлі нахилився ближче й оглянув мене.

– У вас ніде нічого не ушкоджено?

Ушкоджено там, де ніхто ніколи не побачить, подумав я. Може, років через десять, якось уночі, воно й дасться взнаки. Сподіваюся, Пег стерпить, як я закричу раз чи два, – хоча б задля того, щоб мати змогу по-материнському втішити мене.

Ось зараз піду до телефону й подзвоню їй. «Пег, – скажу я, – виходь за мене заміж. Сьогодні ж повертайся, негайно. Разом перебиватимемося з хліба на воду, але ж, боже мій, ми житимем! Виходь за мене нарешті, Пег, і захисти мене від самотності».

І вона скаже «так» і повернеться.

– Ніде нічого, – відповів я Крамлі.

– Це добре, – сказав Крамлі, – а то хто ж би в біса прочитав мій роман, як не ви?

Я засміявся схожим на гавкіт сміхом.

– Ви вже вибачайте. – Крамлі похилив голову, засоромившись власної відвертості.

– Та якого біса… – Я схопив його руку й поклав собі на потилицю, показуючи, де мені потерти. – Я ж люблю вас, Краме. І вас, Генрі.

– От чорт… – лагідно мовив Крамлі.

– Хай благословить вас господь, синку, – сказав сліпий.

Над'їхала ще одна машина. Дощ уже вщухав.

Генрі глибоко втягнув повітря.

– Цей лімузин мені знайомий.

– Боже милий, – сказала Констанс Реттіген, вистромившись із віконця. – Яке видовище! Чемпіон світу серед марсіян. Найвидатніший у світі сліпий. І незаконнонароджений син Шерлока Холмса.

Ми хто як відповіли їй, надто стомлені, щоб підтримувати розмову.

Констанс вийшла з машини й стала позад мене, дивлячись на воду.

– Все кінчено? То він?

Ми всі кивнули головами, мов глядачі в якомусь опівнічному театрі, не в змозі відвести очі від темної води каналу, лев'ячої клітки й блідої примари, що колихалась і немов помахувала рукою з-за грат.

– Боже, ви ж змокли до рубця, застудитеся на смерть. Хлопця треба роздягти й зігріти. Я заберу його до себе додому, гаразд?

Крамлі кивнув головою.

Я поклав руку йому на плече й міцно стиснув.

– Шампанське спершу, пиво потім? – спитав я.

– До побачення в моїх джунглях, – відповів Крамлі.

– Генрі, – мовила Констанс, – поїдете з нами?

– Хай би ви й не хотіли, а поїду, – сказав Генрі.

Приїхали ще машини; полісмени готувалися лізти у воду й витягати те, що було в клітці; Крамлі попростував до Шренкової оселі; я стояв, увесь тремтячи, поки Констанс і Генрі стягували з мене мокру куртку, а потім допомогли мені залізти в машину, і ми поїхали нічним узбережжям серед зітхань високих нафтових вишок, залишаючи позаду темну, схожу на сарайчик хатину, де чекали Шпенглер, Чінгісхан, Гітлер, Ніцше і кілька десятків старих цукеркових обгорток; залишаючи позаду зачинений на ніч павільйон на трамвайній станції, де завтра знов сидітимуть зневірені старі чоловіки, дожидаючи останніх трамваїв століття.

Дорогою мені привидівся я сам у дванадцять років, що похмурого раннього ранку їхав на велосипеді, розвозячи людям газети. А трохи далі – вже старший, дев'ятнадцятирічний, що брів додому, натикаючись на стовпи, зі слідами губної помади на щоці, сп'янілий від кохання.

І вже перед тим, як ми повернули до арабського форту Констанс, назустріч нам прибережним шосе з ревом промчав інший лімузин. Він майнув повз нас, як блискавка. Невже то я в недалекому майбутньому? І зі мною Пег у вечірній сукні, бо ми повертаємося з танцювальної зали? Але той лімузин промайнув і зник. Майбутньому доведеться почекати.

А коли ми заїхали на піщанистий задвірок Констанс, я відчув просту радість сьогодення і найбільше щастя – жити.

Лімузин поставили на місце, і ми з Констанс чекали тільки на Генрі, коли це сліпий величним помахом звів руку.

– Відступіть убік, а то віддавлю ноги.

Ми відступили.

– Дайте сліпий чоловік покаже вам дорогу.

І він рушив уперед.

Ми залюбки пішли за ним.