Текст книги "Женоненависник"

Автор книги: Решат Гюнтекін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

Цілком можливо, що це базікало розводилося просто так, аби не мовчати. Але мені здалося, що він розгадав мої потаємні думки, приховані страхи, і глузує з мене.

Він вів далі у такому ж тоні:

– Але ж ви фізкультури не любите, до спорту ставитесь зневажливо, тож до того часу станете немічною бабцею... Куди там вам вже буде ходити по цих крутих стежках із вашим ревматизмом...

На тому місці, де щойно, мов висічена з мармуру, височіла Сара, переді мною раптом постала зморшкувата недужна бабця. Було очевидно: він бере мене на глум із цією старістю. Власне, хіба не для посміху він, начебто ненароком, назвав мене Ісмет-ханим?

При цих словах моє обурення та ненависть до цієї людини досягли такої сили, що я б, напевно, зіпхнула його в урвище, якби подужала.

Я вирішила перейти в наступ відкритіше. А тут саме й очі повні сліз.

– Зія-бей, – звернулась я до нього, – мені щось в око попало... Мабуть, мошка. Ріже – несила терпіти. Ви не могли б подивитися?

Я з усмішкою наблизилась до нього. Підставила йому своє мокре від сліз обличчя – немов для поцілунку. Гомункулус на крок відступив, руки в кишенях, став незграбно викручуватися:

– Та нічого там страшного нема... Одним пальцем натисніть на повіку, а іншим проведіть, мов праскою. Дасть Бог, воно й вийде...

Я занила, немов хвора дитина:

– Ну подивіться, я дуже вас прошу! Страшенно болить!

– Гаразд. Але що ж я тут, у темряві, побачу?

– А у вас у кишені був електричний ліхтарик...

– Ні, ні, ви що! Ще зовсім осліпнете! Потерпіть, будь ласка... Ви ж самі казали, що ви дівчина затята...

Ти уявляєш собі, яка боротьба, Нермін? Я вже практично безсоромно тягну його, аби він мені зазирнув в обличчя, в очі. А що поробиш, Нермін? На війні як на війні.

Він з напівіронічним виглядом став переді мною. Я розвернулася обличчям до місячного сяйва. Він, мовби не наважуючись торкнутися моєї мокрої щоки, мізинцем підняв мені повіку. Ми зустрілися очима. Ми з ним уперше так зблизька дивилися одне на одного.

Я ніби відчула, що у Гомункулуса теж тремтять повіки.

Втім, він тим самим іронічним тоном промовив:

– Нічого не видно. Якби вам в око, не доведи Господи, хоч і верблюд вскочив – при цьому світлі нічого не побачиш...

Я знову попросила його, щоб він присвітив ліхтариком. Скривившися, він витягнув ліву руку з кишені. Вона була замотана хусткою. Гомункулус ніяк не міг намацати кнопку, якою вмикається ліхтарик.

– Що у вас із рукою? – спитала я.

– Так, дрібниця. Щойно трохи порізався, коли стругав палицю... Невеличка подряпина... У нас тут це звична річ.

Коли спалахнуло світло ліхтарика, я побачила: через цю, як він сказав, дрібницю, хустка просякла кров’ю.

– Вибачте, Зія-бей! – вигукнула я. – Ваше поранення серйозніше за моє! В мене, власне, око вже не так болить... Тепер я вас лікуватиму.

Гомункулус кивнув головою з такими виглядом, мовляв, все одно ж вона не відчепиться. Трохи покомизившись, простяг-таки руку. «Невеличка подряпина» виявилася довгим порізом через усю долоню, який мене б поклав у ліжко на кілька днів.

З перебільшеним співчуттям я розірвала хустку, стала обережно перев’язувати рану.

В поведінці Гомункулуса наче щось почало змінюватися.

– Ви розповідаєте про те, яка ви холоднокровна та незворушна дівчина... А між тим ви достоту мов дитина... Поглянути на вас – таке враження, що ви виходжуєте смертельно пораненого. Але хіба ж там щось серйозне? Тут таке трапляється часто й густо.

Він, за своєю звичкою, глузував, але в його голосі тепер ледь чутно лунали смуток і ніжність.

Ми, не поспішаючи, повернулися до табору. Він попросив мене нікому не казати про цей дріб’язковий інцидент.

Розповім тобі ще про одну надзвичайну подію на нашому фронті, Нермін. Коли нам прийшов час вертатися, Гомункулус вивів свій мотоцикл. Скільки його не просили не турбуватися, він все одно провів нас до самісінької садиби. Звичайно, я не могла з цього не скористатися: взяла з нього слово, що наступного дня він відвідає нас.

Ісмет-ханим, яка зі сторони дивилася на те, як ми прощаємось, з висоти свого досвіду прокоментувала:

– Бичок пробує наживку. Я думаю, Capo, що перемога буде на нашому боці.

Сара

XII
Сара – Аднану-паші

Мій коханий татусю-пашусю,

Вже дев’ятнадцять днів від тебе немає листа. Я божеволію від хвилювання. Вчора я їздила в місто, аби телеграмою спитати про ваше здоров’я. І уяви собі: знаходжу на пошті твого листа, який щойно надійшов, але ще не потрапив до листоноші! Тобі треба було бути там у цю хвилину – ти б зрозумів, наскільки Сара любить тебе і маму. Від радості я і плакала, і сміялася. Я не могла стриматися, пустувала, мов мале дитя, перед чужими людьми – співробітниками пошти. І сонце, здавалося, спалахнуло яскравіше, і світ став кращим.

Тату, ти вирішив-таки відправити маму... «Зручніше було б, аби вона цього року залишилась, – пишеш ти. – Але ж я про тебе дбаю, Саро». Я, звичайно, вчинила дуже по-дитячому. Пробач мені. Не треба було тобі розповідати, що я почуваюся самотньою. Треба було, як роблять мої подружки,,написати, що мені весело, що я зовсім не згадую про своїх рідних. Може, тоді ти б залишив маму і не так би сумував на чужині. Але що вдієш, татусю-пашусю, якщо я не вмію лукавити?

Ти пишеш, мама десь через два тижні вирушає в путь разом із майором Керім-беєм... Ти постійно згадуєш Керім-бея. Чи не той це Керім-бей, який разом зі своїм батьком Джеватом-пашою їздив до нас на віллу в Бейлербеї?[31]31
  Район в азійській частині Стамбула, на березі Босфору, де були розташовані вілли османської знаті.


[Закрыть] Я щось таке пригадую...

Я тоді ще була зовсім малою. А він був хлопцем вісімнадцяти-двадцяти років, випускником військового училища. Судячи з твоїх листів, цей Керім-бей став просто надзвичайною людиною, ледь не казковим героєм. Ти пишеш, що в нього чисті помисли, сам він вродливий і, очевидно, має блискуче майбутнє... Батько залишив йому чималі статки. Зараз цей молодий штабний офіцер направляється в Європу, але десь місяців зо два пробуде в Стамбулі...

«Цей мій колега, якого я високо ціную й люблю, в Стамбулі зупиниться у нас. Я впевнений, що ви проявите належну повагу й гостинність», – пишеш ти.

Татусю-пашусю, ти не вмієш лукавити, так само як і я. Ти так часто згадуєш про Керім-бея, що я зрозуміла: ти всерйоз задумав мене за нього віддати. Я послухаюсь твого наказу й прийму Керім-бея дуже гостинно. Але не думаю, що стану його дружиною. Як я вже писала, я трохи пригадую цього молодого чоловіка. Він справді дуже вродливий і розумний... Але мені не до вподоби ні така врода, ні такий склад розуму. Ти ж знаєш, я дівчина проста й невибаглива. Ліпше я залишуся біля вас, більше мені нічого не треба. І т. ін.

Сара

XIII
Сара – Нермін

Вже два тижні не можу знайти часу, щоб написати тобі, Нермін! Напевно, ти цю мовчанку драматизуєш, думаєш собі: «Таки вона поступилася цьому Гомункулусу! Як нація, чия армія зазнала поразки, соромиться робити офіційні заяви, так і вона, напевно, соромиться мені писати». Яка наївність! Ти ще не знаєш Сару! Не пройде й місяця, як я завдам чудовиську такої поразки, яку в газетах прийнято називати «повним розгромом», і з тріумфом повернуся до Стамбула. Власне кажучи, в кінці цього місяця мушу-таки нарешті повернутися в Стамбул. Десь тижнів через три мама приїде з Ерзурума.

Ага, ось що я тобі хотіла розповісти! Пам’ятаєш, коли ми жили на віллі в Бейлербеї, я фліртувала з таким собі Керімом? Такий повновидий хлопець з біло-рум’яними, мов яблука з Амасьї,[32]32
  Історичне місто в Анатолії, центр провінції, яка славиться своїми яблуками.


[Закрыть] щічками. Він, бідолашний, на заняттях замість конспектів писав мені довжелезні листи, і його залишили на другий рік. Так ось, цього самого Керім-бея – тепер блискучого штабного офіцера, майора – якимось чином звела доля в Ерзурумі з моїм батьком. Він мене посватав, вони там про все домовились. Зараз він разом з моєю мамою їде до Стамбула, гостюватиме в нас. Очевидно, цієї зими на нас чекають кілька веселих місяців.

Я десь років півтора тому несподівано здибалася з Керім-беєм на Таксімі.[33]33
  Площа в центральній частині Стамбула.


[Закрыть] Очевидно, він все ще був під враженням від тієї пригоди, бо його щоки, точніше, яблука, то блідли, то вкривалися рум’янцем. Він раз по раз затинався. Ми з ним поспілкувалися хвилин десять прямо там, стоячи на площі. Я розпитала в нього про дружину, про дітей. Він розповів, що років сім-вісім тому одружився, але через дев’ять місяців дружина померла від тифу. Звісно, про те саме він розпитував і мене. Коди почув, що я ще не була замужем, він мало не знепритомнів. У майора миттю визрів план одруження. Якби ми ще п’ять хвилин побесідували, то, мабуть, прямо там і почали б торгуватися. Але я, вигадавши якийсь привід, негайно попрощалася.

Людину не змінюють ні роки, ні освіта, Нермін.

Ми як були тоді легковажними, божевільними дівчиськами, так ними й залишились, а Керім-бей залишився таким самим цнотливим та запальним курсантом, як і тоді.

Менше з тим, у нас ще буде вдосталь часу поговорити про Керім-бея. Повернімося до Гомункулуса.

Перш за все відзвітуюся, чому пропустила вже кілька поштових днів, так і не відправивши тобі листа. Завтра весілля Весіме. З одного боку, через передвесільні клопоти, з іншого – через перипетії нашої війни з Гомункулусом, я не мала навіть вільних півгодинки, аби сісти й написати тобі листа, Нермін.

Всі приготування завершено. Завтра весілля. Напевно, буде весело, побачимо багато надзвичайного.

Я тобі вже писала: тут, як і скрізь, точиться невпинна боротьба між старим і новим життям. Повсякчас виникають сутички між літніми й молоддю. В залежності від обставин, інколи перемагають прихильники старого, а інколи – причому частіше – прихильники нового. Завтра весілля – день перемир’я, коли всі мають розважатися, всім має бути добре.

Ось дядько з дядиною й вигадали спосіб догодити обом сторонам: вдень буде традиційна турецька церемонія для літніх гостей та місцевої знаті. Весіме, як у старі часи, вдягне весільне вбрання, фату. Її введуть у дім нареченого, підпережуть червоним поясом, кидатимуть гроші, читатимуть молитви... Ще бозна-що... Коротко кажучи, на нас чекає пафосна історична комедія... У нас навіть була ідея під час цієї частини весілля вбратися селянами.

Але ввечері, коли офіційні гості пороз’їжджаються, настане наша черга. Вся наступна програма вже буде на європейський кшталт... І одному Аллахові відомо, що буде діятися до ранку...

Дядько з дядиною спробували втрутитися і в цю частину програми.

– Ні, ні, ні! Це вже ви нам залиште, – відказали ми.

Так, завтра у Весіме та Ремзі-бея визначний день... Закохані нарешті об’єднаються...

Весіме в наївному захопленні, мов дитина, що усміхається янголам уві сні... Ремзі-бей, звісно, теж задоволений. З цих вуст, які сім-вісім тижнів тому біля криниці заявляли: «Якби не було на світі дівчини на ім’я Весіме, я б не знав, що таке кохання», ні на хвилю не сходить усмішка. Але що це за усмішка...

Я тишком-нишком за ним спостерігаю. Коли ми залишаємось наодинці, він розслабляється, мов актор, який щойно дограв важкий спектакль.

Після того дощового дня я з Ремзі-беєм тримаюся дуже офіційно, тож він не наважується отиратися біля мене, як раніше. Навіть не насмілюється глянути мені в обличчя.

Цього ранку я за чимось зайшла до пральні, а там на дерев’яному ослінчику, мов хвора дитина, спершися лобом на край прасувальної дошки, сидить Ремзі-бей.

Почувши мої кроки, він миттю схопився. Чоло, яким спирався на дошку, – червоне, а обличчя – бліде-бліде.

Зі збентеженою усмішкою промовив:

– Щось я стомився. Мало не задрімав, Саро-ханим.

І похитуючись, мов п’яний, вийшов з пральні.

Ось так, Нермін. Бідолашний Ремзі-бей на людях радісний і щасливий. А як залишиться зі мною наодинці – його Кидає то в жар, то в холод. Мені не те щоб його не шкода, але ж він сам цього захотів.

Ну а тепер повернімося до Гомункулуса...

Я бачуся з женоненависником мало не щодня. Мої союзниці надають мені неоціненну допомогу. Особливо мала Бегіре вдається до таких витончених хитрощів... Коли війна скінчиться, це мале бісеня треба буде від імені тріумфального жіноцтва нагородити почесною медаллю...

Разом із тим, хочу тобі повідомити, що кількість наших союзниць вже збільшилася до дев’яти. Деякі з дівчат звернули увагу на те, що я постійно ошиваюся біля Гомункулуса. Частина з них упевнена, що в мене прокинулись якісь почуття до нього... Ну і хай собі так вважають... Невдовзі все розкриється, вони дізнаються правду...

Але ті, хто має хоч якусь клепку, навіть не припускають такої можливості. «Не інакше як Сара щось задумала», – міркують вони. Щоб вони не базікали зайвого, найліпше, що можна зробити, – це відверто розповісти їм усе й залучити їх до лав наших союзників, правда ж?

Тепер усі з нетерпінням чекають на продовження цієї комедії.

Як я тобі вже писала, я змінила тактику щодо женоненависника. Спочатку я думала причарувати Гомункулуса легким кокетством. Щоправда, це й зараз ще можливо зробити. Хай чоловіче серце буде хоч із граніту, наша прекрасна стать знайде спосіб його розтопити або підточити. Але на це потрібен час... А в мене вже залишилося щонайбільше тижнів зо три. Тому я відкрито переходжу в наступ. Вдаю, що закохалася в Гомункулуса.

Я щодня знаходжу якийсь привід, аби побачитися з ним. Інколи цей привід виглядає настільки по-дитячому, що Гомункулус і сам розуміє, що це ніщо інше, як хитрощі.

Він, як і раніше, нахабний і агресивний, але час від часу впадає в задуму.

Від союзниць я отримую дуже обнадійливі донесення. Позавчора він спілкувався з Хандан. І раптом візьми та й спитай:

– А у Сари-ханим все гаразд з очима?

Хандан розгубилася. А він сміється:

– Ну, я не знаю... Ваша подружка інколи наче аж із задоволенням дивиться на таку бридоту... Вона, мабуть, сприймає кольори та обриси якось не так, як я!

Вочевидь, під «бридотою» Гомункулус мав на увазі себе, правда ж, Нермін?

Хандан теж це зметикувала, стала розповідати, що я взагалі дівчина дуже дивакувата, і мені іноді бувають до вподоби страшенні потвори.

– Ця панянка хвора, – промовив Гомункулус і задумався, дивлячись вдалечінь.

А від Ісмет-ханим надійшла така реляція. Ось яка бесіда відбулася між ними:

– Сара вже декілька років хворіє.

Гомункулус:

– А наче така собі дівчина, нівроку... Ну що ж, як хворіє, то хай сходить до лікаря.

– Це скоріш за все щось нервове. Сердешна дівчина кілька років тому зазнала тяжких страждань... Тепер ображена на весь світ...

– Бажаю їй одужання. Така людська доля.

– Рана загоїлася, але шрам залишився. Ви людина щиросерда, я можу сказати вам правду... Сара була закохана...

– Знову мелодрама...

– Для сильної людини, як от ви, кохання, може, й мелодрама. Але ж вона – чутлива й слабка дівчина.

– Ну то треба було виходити заміж. Сара-ханим не сказати б, що негарна. Навіть, як це не дивно, сучасним чоловікам переважно більше подобаються такі дівчата, аніж здорові й дебелі. Отже, Сарі-ханим ніщо не заважало вийти заміж за свого обранця.

– Її батько навіть слухати про це не схотів...

– А що, женишок був зовсім убогий?

– Та ні... Араб. Тільки не такий, як бувають оці світлошкірі араби, ні... Чорний, мов антрацит, буквально негр... Сара, через те, що не вийшла за нього заміж, образилась на весь білий світ. Вирішила ніколи не одружуватися... Завжди носить на шиї медальйон з його портретом... Втім, вона ж іще молода. Може, забуде його... А можливо, вже й забула.

Гомункулус розреготався. Але Ісмет-ханим каже, що цей сміх вийшов якимсь надто нервовим.

– В мене вже не залишилось сумнівів, Capo, – сказала вона мені. – Він на гачку. Бичок пручається, але марно.

Але найдошкульнішого удару по Гомункулусу завдала мала Бегіре. Розповім тобі, як це було. Як у нас із союзницями було домовлено ввечері попереднього дня, Ісмет-ханим на лаві біля хвіртки заговорювала зуби Гомункулусу. Бегіре стала ходити садом, погойдуючи в руках невеличкий медальйон та питаючи у всіх, хто їй траплявся:

– Ви Сару не бачили?

Ісмет-ханим підізвала малу до себе.

– А навіщо тобі Сара?

Мале бісеня з простодушним виглядом відповідає:

– Я знайшла біля хвіртки оцей медальйон... Здається, я бачила такий у Сари на шиї... От і хотіла спитати, чи це, бува, не її.

Ісмет-ханим взяла медальйон, роздивилася.

– Так, це її. Ну ти біжи, гуляй. Як її побачу – віддам.

Мала безтурботно майнула геть, а Ісмет-ханим із загадковою усмішкою промовила:

– Дивний збіг. Як це Сара примудрилася його загубити? Це ж медальйон із фотографією її коханого араба... Однаково я вам розкрила таємницю сердешної дівчини, то вже й покажу, який він був.

Зажурена Ісмет-ханим розкрила медальйон і раптом скрикнула.

Ми, Нермін, ще звечора вирізали зі спортивного журналу обличчя Гомункулуса і вклеїли його в медальйон.

Шановна наша Ісмет-ханим мовби від хвилювання випустила медальйон із рук на землю, в пилюку.

Звісно, Гомункулус нахилився його підняти, а що з ним сталося, коли він побачив свою фотокартку, я розповім тобі словами самої Ісмет-ханим:

– Гомункулус, коли побачив своє зображення, то наче остовпів. То почервоніє, то зблідне. Потім глибоко вдихнув, немовби йому поцілили в самісіньке серце, здригнувся і рвучко підвівся. Я ніколи не бачила його таким збентеженим. Але він миттю опанував себе. Долаючи тремтіння голосу, розреготався:

– Що це за кумедія, шановна пані?

Тоді я звернулася до нього, мов турботлива мати:

– Зія-бей, мені дуже прикро. Вам не слід було цього показувати. Але вже що сталося, те сталося...

Затинаючись, ніби переборюючи себе, я вела далі:

– Але і я теж не винувата... Звідки я могла знати? Чесно вам сказати... Ну, були у мене якісь здогадки... Але щоб настільки...

Вдаючи, що стримуюся, аби не бовкнути зайвого, я очікувала його запитань, щоб продовжити розмову, але він був незворушний і бездушний, мов скеля. Може, він помирав від бажання вивідати ще щось. Але нічого не казав, і зрозуміло було, що й не скаже.

Тому я з тією самою материнською турботою в голосі повела далі:

‘ – Так, Зія-бей... Я бачила, що ця дивакувата дівчина до вас небайдужа. Вона нікого довкола не помічає. Раз по раз шукає привід, аби зустрітися з вами...

І далі в тому самому дусі. Гомункулус слухав мене, похиливши голову, не зронивши жодного слова.

– Це просто нещастя якесь, Зія-бей!.. Втім, інколи те, що спочатку видається нещастям, потім обертається щастям... Я сама багато разів була цьому свідком... А ви як гадаєте, га, Зія-бей?

Тут Гомункулус повагом підвівся.

– Це все, пані, дитячі забавки, в яких я нічогісінько не тямлю. Панянка не в собі, це зрозуміло... Спочатку араб, потім фотографія Гомункулуса... Але дозвольте зауважити, що її божевілля заразне... Вибачте, але ви теж трохи підхопили... Перепрошую, мушу йти.

Гомункулус попрощався зі мною, вийшов надвір і повільно пішов геть. Яку розгубленість, яку втому видавала його хода! Якби ти лишень побачила цю ходу, Capo, ти б оцінила те враження, яке на нього справили мої слова...

Але Гомункулус не встиг далеко відійти. Я подала таємний знак Бегіре, та вхопила свій велосипед і чкурнула на вулицю.

На цьому оповідь Ісмет-ханим закінчується.

Коли я казала, що невдовзі він плазуватиме біля моїх ніг, то не помилялася, правда ж, Нермін? Так; невдовзі жіноцтво помститься за себе! Хто знає, може, навіть завтра ввечері...

Якби ти знала, як мені не терпиться, Нермін!.. Гомункулус неодмінно запропонує мені вийти за нього заміж. Я тріумфально розсміюся, і ця перемога стане найціннішим спогадом у моєму житті... І т. ін.

Сара

XIV
Сара – Нермін

Нермінчику,

Втомлена весіллям, я три дні прохворіла. Три дні пролежала в ліжку. Тому й не змогла відписати тобі. Ти мені, звісно, вибачиш.

Натомість я тобі повідомлю дуже радісну новину. Днів за десять я, нарешті, буду в Стамбулі.

Весіме та Ремзі-бей вже чотири дні, як одружені, тож немає причин сидіти тут далі. Навіть, чесно кажучи, мені совість велить якомога швидше виїхати до Стамбула. Але що поробиш: менше ніж за тиждень я свої справи скінчити не встигну.

Одразу розповім тобі про причину, яка змушує мене тікати звідси: Ремзі-бей нещасливий. Якби на світі не було дівчини на ім’я Весіме, то цей молодий чоловік не знав би, що таке кохання, чи не так? Судячи з цього, в день, коли Весіме стала його дружиною, він мав би померти від щастя.

Я бачила весілля на власні очі. Ремзі-бей насправді помирав. Шкода тільки, що не від щастя.

Дядьків зять у той день виглядав зовсім не як молодий чоловік, що одружується зі своєю коханою дівчиною. Це був бідаха, вбраний у чорне, мов на похорон. Пополотнілий, блідіший від білої троянди, що стирчала у нього в петлиці. Коли вітали молодят, я теж підійшла потиснути йому руку. То була немовби рука хворого на пропасницю: гарячкова, тремтлива. Це настільки впадало в око, що навіть його брат, якому байдуже до всього, крім полювання на качок, – і той поцікавився:

– Що трапилось, Ремзі? Ти якийсь сам не свій.

Дядьків зять, мовби засоромившись своєї слабкості, рвучко підвів голову, і, розтягуючи в усмішку безкровні губи, промовив:

– Надмірне щастя виснажує людину так само, як туга чи безнадія.

Так, у сердешного Ремзі-бея того дня був такий вигляд, ніби він щойно з похорону близької людини. Зібравши всю скорботу в очах, він подивився на мене глибоким поглядом. Я відчула, що коли щось промовлю, то він розплачеться, мов дитина.

Ти знаєш, яка я м’якосерда, Нермін... У мене в самої серце краялося. Я знала, що в цьому нещасті винна лише його необережність, лише’його дурна пиха. Я впевнена, що моєї великої провини тут немає. Але ж кажу тобі, я добросерда. Не можу бачити, як поруч зі мною страждає людина. Якби я знала, що він, бідолашний, так мучитиметься, то відмовилася б від цієї маленької помсти.

Що ж до Весіме, то вона теж бачить, що з чоловіком щось негаразд, це її засмучує, але справжньої причини вона не розуміє.

– Бідолашний Ремзі захворів... І як же невчасно! – каже вона.

Ти розумієш, Нермін? Щоб молодята були щасливі, я мушу неодмінно поїхати звідси. Мені не можна залишатися з ними, бо поки Ремзі-бей бачитиме мене, він не одужає.

Для щастя моєї любої Весіме я готова не тільки повернутися до Стамбула, але навіть переселитися кудись у глухе село. Але що поробиш – як уже було сказано, я ще не закінчила своїх справ. Підлий Гомункулус уже не чинить збройного опору, але ще пручається, немовби морське чудовисько, що потрапило в сіті. Крім того, стільки вже зроблено і так мало залишилось, Нермін!..

Розповім усе по порядку.

Про програму весілля я тобі вже писала. Вдень взяли шлюб за турецькою традицією. Читали молитви, пили шербет.

Поприходили всі старі й статечні люди міста. Весіме розцяцькували, надягли фату. Ми вбралися в закритий одяг, закуталися в напинала.

В будинку, що наповнився пахощами трояндової води та амбри, була така духовна атмосфера, що мені здалося, ніби я в будинку небіжчика, в Хіджазі[34]34
  Місцевість на Аравійському півострові, де знаходяться мусульманські святині Мекка та Медіна.


[Закрыть] або в раю. Таке враження, що на церемонію разом із дідусями й бабусями містечка завітали й янголи небесні. Коли стемніло, прихильники традицій закінчили трапезу й порозходилися з молитвами та релігійними співами. Це була перша дія. Тепер перейдімо до другої дії, яка почалася вже вночі... Декорації повністю змінилися; янголів, що махали крильцями серед пахощів амбри та трояндової води, здув вихор джаз-банду.

День був похмурий. Раз по раз дув пронизливий осінній вітер, на обрії збиралися чорні хмари.

Ми страшенно боялися, що вечірку буде зіпсовано. Але під вечір вітер вщух, почалася справжня літня ніч, тиха й тепла.

Я подумала: «Можливо, світанок цієї чудової ночі стане свідком поразки женоненависника». Дядько з дядиною та старші гості були зовсім знесилені важким днем. Частина з них рано розійшлися по своїх покоях, а частина, хоч і вештались туди-сюди, але радше як привиди, як мара... Якби ми на їхніх очах стали підпалювати садибу, то в них навіть не знайшлося б сил протестувати. Таким чином, ми були повністю полишені самі на себе.

На вечірці було понад п’ятдесят чоловік – і хлопців, і дівчат. Майже всі дерева в саду були прикрашені ліхтариками.

Я була постійно зайнята Гомункулусом, тож не могла уважно стежити за всім. А довкола було на що подивитися. Таке коїлось, такі закручувалися пригоди!..

Ця ніч, щаслива для Весіме й Ремзі-бея, принесла щастя ще шістьом. Тобто троє хлопців та троє дівчат познайомились, сподобались одне одному й заручилися.

Одна з трьох пар, власне, вже кохали одне одного, але через нестатки ніяк не наважувалися офіційно заручитися. Але ніч була чудова, гості сп’яніли від вина, музики й танців і втратили здатність раціонально мислити. Нерви глухо, приємно бриніли, мов напнуті струни кинутої на пронизливому вітрі гітари. В такі хвилини життя здається таким прекрасним і легким... Здається, одним знаком, одним поглядом можна наказати зірці впасти з неба під ноги – варто лишень захотіти... Коли все так просто, то здається загадкою, як деякі люди можуть бути нещасними. В таку мить людина на що тільки не відважиться, Нермін!

Під впливом цих обставин несміливі хлопець та дівчина, які вже хтозна-відколи страждали, наважились прийняти рішення. Тепер вони вже не вважали за потрібне критися зі своїми маленькими таємницями.

Не сумніваюся, що в цю мить їм здавалося, що для одруження, для щастя досить молодості, іскри кохання, пригоршні чистої джерельної води.

Друга пара – це довготелесий очільник спортсменів та дочка одного з місцевих багатіїв, випускниця американського коледжу в Стамбулі. На противагу височезному й худорлявому спортсмену, панянка зовсім низенька на зріст та огрядна, в усьому ж іншому вони складають чудову пару. Втім, хто б із нас не вийшов за нього, ми всі будемо поруч із ним здаватися карлицями. Побажаймо, щоб віку їм було відміряно, як нареченому зросту, а щастя було повним, як наречена.

Третя пара – дочка судді та муніципальний лікар. Дівчину так ревно ховали від чужого ока, що навіть коли вона хворіла, батько не дозволяв возити її до лікаря. І ти дивись, як винагороджено суддю за чистоту віри: навіть у заміжжі його дочку не оглядатимуть чужі лікарі.

Дядько з дядиною добряче попомучились у той вечір, доки випросили для сердешної дівчини дозволу бути на весіллі.

Суддя дозволив, але за умови, що дівчина дивитиметься на весілля з вікна будинку. «Я, в принципі, не маю нічого проти цих розваг... Але все одно світла в кімнаті не запалюйте – ще побачить хтось знадвору...» – наполягав він. Коли вранці дядько з дядиною дізналися, що це невинне дитя, в якого ще молоко на губах не обсохло, за ці кілька годин встигло заручитися, вони не знали, що й робити. У бідолашних зі страху аж губи пополотніли.

Ще б пак! Суддя ж усю провину за це звалить на них! Вже два дні все місто гуде, обговорюючи цю новину. Суддя ще нічого не знає. Він все у себе в суді перебирає чужі справи про одурених дівчат. Зараз лікарева мати збирається йти, як годиться, до судді та волею Аллаха сватати дівчину. Якщо ж суддя затнеться, то буде лихо!

Десь до пів на третю гості потомилися. Настав час вечері. Щодо вечері в нас виникла свіжа ідея. Попід деревами порозставляли столики на дві персони. Завдяки цій вигадці кожен міг повечеряти наодинці, з ким схоче, і поговорити, про що заманеться. Цьому, власне і завдячуємо згаданими заручинами...

Однак втілення цієї ідеї виявилося складнішим, ніж ми думали. Наприклад, подружжя та наречені, природно, склали пари. А як бути з рештою? Хто їх паруватиме?

Деякі жінки та чоловіки симпатизували одне одному,-і це було помітно. Але всадовити їх за один стіл означало б публічно заявити про цю симпатію. І це, напевно, було б зовсім неетично. Але не можна було й полишати цю справу на власний розсуд кожного.

В розпачі ми не знали, що нам робити.

Мої товариші по організаційному комітету стали нападатися на мене:

– Це ти, Capo, таке вигадала, то й розбирайся тепер сама.

Так, це була моя ідея. І причина очевидна: я хотіла залишитися наодинці з Гомункулусом і нанести ворогові раптового удару саме тоді, коли він найменше цього очікує.

Але ця ситуація прикрим чином руйнувала мої плани.

І ось у цю скрутну хвилину хтось згадав про жереб:

– А давайте тих, хто не одружений та не заручений, розсадимо за столи жеребкуванням!

Ідея була не надто вдалою. Багато кому вона розстроювала потаємні задуми. Але іншого способу владнати справу не було.

Разом із тим, були в жеребкуванні й приємні сторони. Наприклад, усі, як чоловіки, так і жінки, могли попитати долі. Крім того, можна було вдатися до невеличких хитрощів і тим самим чесно заробити цю годину флірту. Власне, метикуваті так і зробили.

Я вже не сподівалася, що мені випаде сидіти за одним столиком із Гомункулусом. Але я сказала собі: «Якщо вже я від імені жіноцтва оголосила цю священну війну, то, може, Аллах допоможе мені?»

Щодо способу жеребкування, то один зі спортсменів запропонував таку незвичайну систему:

Кожен чоловік пише на клаптику паперу якесь число, а потім питає у жінок: «Яке в мене число?» Кожна з жінок називає число, наприклад,’ одна каже п’ять, інша – вісім, третя – три. У кавалера на папірці, скажімо, написано число «три», тож він віддає папірця тій жінці, яка вгадала, і запрошує до столика. Цікаве жеребкування, правда ж?

В очах спалахнули іскорки радості. Зручнішого способу, аби вдатися до хитрощів, годі й шукати. Чоловіки підказували своїм обраницям числа якимсь потаємним знаком або словом.

Всі про це знали, але що з того? Зовні все виглядало пристойно.

З-поміж жінок у найбільшій скруті опинилась я. Гомункулусові було байдуже до наших хитрощів, він не збирався підказувати мені своє число. Я підійшла до нього:

– Зія-бей, багато хто вірить у те, що одні числа віщують щастя, а інші – нещастя. А у вас є щасливе число?

Він глузливо відказав:

– Авжеж.

– І яке ж?

Вже відвертіше спитати, яке число він напише, було неможливо, правда ж? .

І знаєш, що цей бовдур мені відповів?

– Так я вам і сказав! Зараз напишу на папірці, попитаю долі!

В цей момент я втратила останню надію. «Все, програла. Як я тепер дівчатам в очі дивитимусь?» – майнуло в голові.

Жеребкування тривало, супроводжуючись жартами, сміхом; пара за парою розходилась по своїх столиках.

Залишилось чоловік десять-дванадцять: Гомункулус дістав із кишені пачку цигарок, написав на ній ззаду число.

– Ну, яке в мене число?

Крім Аллаха, сподіватися було ні на кого. Дівчина поруч сказала: «Сім!» Я й сказала: «Вісім!»

Коли всі числа були названі, Гомункулус показав своє: вісім.

Нермін, я б так не раділа, навіть якби мені випало сидіти за столиком з насправді коханим чоловіком.

Ми пішли до віддаленого столика біля огорожі саду. Гомункулус промовив, наче сам до себе:

– Бідолашна Сара-ханим. Ох і не щастить же їй...

Я підняла обличчя до ліхтаря, який висів над нашим столиком, і всміхнулася йому:

– Чому ви так кажете, Зія-бей? Невже по мені не видно, наскільки мені усміхнулася доля?