Текст книги "Женоненависник"

Автор книги: Решат Гюнтекін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 10 страниц)

Решат Нурі Гюнтекін
Женоненависник

Частина перша
Листи Сари

I
Сара – Аднану-паші[1]1
  Генеральський чин в Османській імперії. – Тут і далі примітки перекладача.


[Закрыть]

Мій єдиний татусю-пашусю,

Ми з мамою вже зібралися в дорогу. Десь за тиждень виїжджаємо зі Стамбула. Ти не можеш собі уявити, яка я рада, що тебе побачу. Не розумію, як мені вдалося витримати дворічну розлуку з тобою. Місяців сім-вісім тому я поривалася до Ерзурума, але ти не дозволив. Ти написав у листі: «Саро, я теж скучив за тобою. Але що поробиш – ти не витримаєш тутешньої зими. Ти ніжне, тендітне стамбульське дитя. Крім того, о цій порі й подорож буде нестерпною. Мама твоя написала мені в листі, мовляв, позавчора їздили на Острови.[2]2
  Принцові острови в Мармуровому морі, неподалік від Стамбула; улюблене місце відпочинку стамбульців.


[Закрыть] Дув сильний лодос.[3]3
  Південно-західний вітер, що дме переважно взимку, несучи з собою пил та пісок; важко переноситься, викликає погіршення самопочуття.


[Закрыть] Ти раптом страшенно зблідла. Налякана, знервована – ти розплакалась... Якщо ти так важко перенесла якийсь лодос та якусь годинну подорож на Острови, то як ти витримаєш мандрівку о цій порі через усе Чорне море? Та ще ж суходолом добиратися від Трабзона до Ерзурума, а це окреме лихо. Потерпи ще з півроку. Влітку я обов’язково і тебе, і маму заберу сюди на кілька місяців».

Татусю-пашусю, я цілу зиму уявляла собі цю чудову подорож і знаходила в цьому розраду.

Два дні тому до Стамбула приїхали дядько Риза-бей із дядиною Макбуле-ханим. Десь через місяць вони видають заміж свою дочку Весіме, в маєтку влаштують бучне весілля. Дядько з дядиною мені торочать: «Саро, ти мусиш бути на весіллі. Відпочинеш кілька місяців, та й клімат зміниш». А Весіме – так та просто ридає: «Ми ж із тобою разом виросли. Що ж то буде за весілля без тебе?» Від такого напору я не встояла. Але викрутилась. «Не знаю, – кажу. – Напишіть моєму татові. Як він скаже, так і буде». Ти ж все одно відповіси: «Ні за що! Я скучив за своєю Сарочкою! Цього літа вона поїде в Ерзурум, і край!» Ну правда ж, татусю-пашусю?

А ще лікар Гайдар-бей утнув номер; Каже, начебто я цього року трохи схудла. Мовляв, мені треба трошки поправити здоров’я, Каже, що мені було б дуже добре провести кілька місяців у дядька в маєтку на березі Мармурового моря: серед оливкових гаїв, на свіжому повітрі, під ласкавим сонечком. Як на мене, то це все дурниці. Щоправда, я почуваюся не так добре, як торік, не буду приховувати. Але мені здається, що головна причина цього в тому, що я скучила за тобою.

Нехай навіть я намучуся в дорозі, хай захворію, хай навіть помру, не витримавши суворого тамтешнього клімату – що з того? Зате я побачу свого любого татуся, правда ж? От тільки, якщо я помру в Ерзурумі, мене доведеться там поховати. Якщо ти залишишся там – я згодна. Дев’ять місяців на рік небеса осипатимуть мою могилку жасминовим цвітом, кілька білих квіточок принесеш до неї й ти... Але ж ти військовий... Якщо тобі віддадуть наказ їхати деінде, що я тоді робитиму? І далі в тому ж дусі...

II

Сара. Покликати до телефону Сару-ханим? Так, Сара – це я.

Ферхан. А хто ж тоді я?

Сара. Напевно, якась безцеремонна дівчина... Але я не можу впізнати вашого голосу. Точніше, є в мене подруга з таким голосом, але вона зараз дуже далеко... В Адані. Наскільки я розумію, з Аданою в нас телефонного зв’язку поки що немає.

Ферхан. Capo!

Сара (легенько скрикує). Ферхан... Це все-таки ти! Отже, ти в Стамбулі?

Ферхан. Ми дві години, як зійшли з пароплава... Я телефоную з готелю.

Сара. Ти, звичайно, з чоловіком приїхала...

Ферхан. Авжеж... Ти ж не думаєш, що я можу приїхати до Стамбула без нього?

Сара. Вже рік, як ви побралися, а кохання, виходить, ще не вщухло?

Ферхан. Ще більше розгорілося...

Сара. Для Стамбула ви – взірець нечуваної вірності. Дай Бог, щоб у наш час у цьому місті було побільше таких, як ви, святі ви мої!

Ферхан. Ти кепкуєш, Capo...

Capa. Може, кепкую... Може, заздрю... А чого ж ти прямо сюди не приїхала?

Ферхан. Ти ж знаєш, мій трохи дикуватий... Якби я стала наполягати, то він би, звичайно, погодився їхати, але занудьгував би, це точно. Я до тебе завтра зранку приїду.

Сара. Якщо я ще спатиму, то розбудиш... Нічого страшного... Мені є що тобі розповісти, Ферхан... Зі мною ледь не трапилась катастрофа... Ще б трохи, і ти б мене не застала.

Ферхан(стривожено). Що ти таке кажеш? Ти що, потрапила під машину?

Сара (зі сміхом). Ні, ні... Не в тому сенсі катастрофа... Батько ледь не забрав мене з мамою до Ерзурума. Я ще з зими собі місця не знаходжу... Слава Богу, я вжила заходів. Та й допомогли мені...

Ферхан. То небезпека минула?

Сара. Минула. Мама післязавтра їде сама.

Ферхан. Це ж треба таке! А ти?

Сара. Це довго розповідати. Давай про це завтра поговоримо.

Ферхан. Ти що, я до завтра не дотерплю!

Сара. Ну тоді слухай. Минулого року батько мені писав: «У тому році обов’язково заберу вас в Ерзурум»... А ти ж знаєш, який він упертий... Військовий, звик, що як він сказав, так і буде. Мені ще з минулої осені це прямо пеком пекло, Ферхан. Що б я робила цього літа в Ерзурумі, та ще й в найкращу пору, коли весь Стамбул розважається?

Ферхан. Гаразд, але ж ти так любиш батька. Хіба ти не скучила?

Сара. Люблю, звичайно. Я ж не лукавлю, коли пишу в листах, як я за ним скучила... Але що ж поробиш, не можу я зараз залишити Стамбул...

Ферхан. Ну просиділи б ви в Ерзурумі три, ну чотири місяці. Не так уже й багато...

Сара(сміючись). П’ять хвилин – це теж небагато, правда? А спробуй-но скажи рибі: «Випірни з моря на п’ять хвилин – посидимо на пляжі... А потім знову повернешся!..» Я в Стамбулі – мов та риба в морі... Я без нього не можу. До того ж, була ще й інша небезпека. А що, якби батько сказав: «Раз ви вже приїхали, то залишайтесь і зимувати... До того ж погода починає псуватися». І що б я тоді робила? Дороги позаносить снігом, на гори спаде туман, батько в селямлику[4]4
  Чоловіча половина будинку.


[Закрыть]гратиме з ад’ютантом у нарди, а ми з мамою в темній кімнаті з низькою стелею сидітимемо й слухатимемо, як вовки з шакалами виють... А я до того ж уявлятиму собі, як оце зараз Стамбул кружляє в шаленому вихорі розваг... Та не доведи Господи! Ми ж один раз на світі живемо... Я розумію, лягти в могилу після смерті, але за життя... Та ще й за такого, як у мене...

Ферхан. А ти не боїшся образити батька?

Сара. Ми з батьком дуже любимо одне одного... І якби я поїхала до Ерзурума, то це б, навпаки, тільки зашкодило нашій любові... Адже я б там нікого, крім батька, не бачила, і мені б швидко набридло. Зараз, коли я думаю про нього, коли згадую його миле обличчя, то відчуваю теплу ніжність. А в іншому разі я б її втратила. А потім би почала думати, що це через нього я змушена була залишити Стамбул, і потайки сердилася б на нього, зненавиділа б його. Врешті-решт, напевно, ми почали б сваритися; я б збунтувалася. Бачиш, Ферхан... Жахлива сімейна драма... (Сміється.) А так я залишилась у Стамбулі, і небезпека минула.

Ферхан. Не ображайся, Capo... Ти стаєш просто жахливою... Гаразд, а як же тобі вдалося вмовити батька?

Сара. Я ще з осені почала писати листи: «Я вже не можу, будь-що приїду». Батько став мене буквально вмовляти: «Зараз не можна, потерпи до літа. Залишилась дрібниця – якихось півроку». Так я глибоко переконала його в своїх добрих намірах, ба навіть у тому, що мені вже трохи набридло стамбульське життя. У листах я потроху скаржилася на здоров’я. Але в цьому питанні мені найбільше допомогли лікар Гайдар-бей і мама... Одного разу я мало не силоміць всадовила бідолашного Гайдар-бея за стіл і продиктувала йому листа про те, що в мене є невеличкі проблеми зі здоров’ям, і він не рекомендує мені цього року вирушати в тривалу подорож. Цього листа він начебто надіслав батькові потай від мене й мами... Та й мама була за те, щоб я залишилась...

Ферхан. А чому?

Сара. Звичайно, перш за все – заради мого здоров’я. Довелося розіграти для неї кілька маленьких сценок, аби вона побачила, що я не дуже добре почуваюся, погано переношу довгі подорожі, особливо морем. Одного разу під час поїздки пароплавом на Острови я трохи знепритомніла... Я ж дві ночі не спала – танцювала. А мама звернула це все на лодос... Але якщо подивитися з цього боку, то і мамі на руку, щоб я залишилась у Стамбулі, – тоді батько навряд чи протримає її в Ерзурумі більше трьох місяців...

Ферхан. Ну, то й добре, що ти залишаєшся в Стамбулі – я хоч буду з тобою часто бачитись.

Сара. Ну, так часто, як ти сподіваєшся, ми бачитись не зможемо, Ферхан... У мене намічається невеличка подорож, днів на тридцять-сорок.

Ферхан. Ти жартуєш.

Сара. Та хіба я стала б так невесело жартувати? На жаль, це правда... Слава Богу, хоч недалеко їду. В село’на березі Мармурового моря... Шість-сім годин пароплавом...

Ферхан. А що, неодмінно треба їхати?

Сара. Якби не треба було б, хіба я залишила б Стамбул? Я частково і від Ерзурума врятувалася завдяки цій подорожі. Ти ж знаєш, у мого дядька Риза-бея є великий оливковий гай... Він раніше проводив там два-три місяці на рік – і справам давав лад, і здоров’я поправляв. Після Перемоги[5]5
  Мається на увазі перемога в Визвольній війні 1919—1922 років.


[Закрыть] дядька потягло на сільське господарство. Тим більше що в Державній Раді[6]6
  Державна Рада — центральний дорадчий орган в Османській імперії, який функціонував у 1837—1922 роках.


[Закрыть] він уже не працював.

Утримувати численну родину в Стамбулі стало важко, а там він замість маленької хижки, яка згоріла під час грецької окупації[7]7
  Мається на увазі окупація під час Визвольної війни 1919– 1922 років.


[Закрыть], збудував чималенький будинок, куди й переселився з усією родиною. Справи в нього начебто йдуть нівроку. А тепер ось він надумав видати Весіме за заможного молодого чоловіка з місцевих.

Ферхан. Виходить, Весіме тепер стане селючкою? Бідолашна!

Сара. Навпаки, Весіме дуже пощастило... Її наречений зовсім не селюк. Довго жив у Європі, вивчився на агронома. Крім того, я бачила тут, у Стамбулі, його родину. Як і більшість провінційних багатіїв, вони більші стамбульці, ніж ми з тобою... У них будинок у Нішанташи[8]8
  Один із респектабельних районів тодішнього Стамбула.


[Закрыть]... Вони більшу частину року живуть тут. Це, напевно, краща партія для нашої бідолашної наївної Весіме, аніж можна було сподіватися... Через місяць у оливковому гаю відіграють бучне весілля... От почасти завдяки цьому весіллю я й залишилась у Стамбулі... Я підбурила дядька, дядину, Весіме понаписувати моєму батькові довжелезні прохальні листи. А коли ще й лікар Гайдар написав, що мені необхідно змінити клімат і місяців зо три побути в селі...

Ферхан. Батько одразу погодився, еге ж?

Сара. Мій татусь-пашусь найкращий у світі! Одного ніяк я йому не пробачу... Невже він не може бодай на тиждень вирватись до Стамбула відвідати свою донечку?

Ферхан(сміється). Ох і чемна в татка доця! Тільки одного я не доберу: спершу ти вела мову про тридцять-сорок днів. А зараз кажеш, що їдеш на три місяці...

Сара(сміється). Ну, три місяці – це так... Ніхто ж наперед не знає, чи піде мені на користь тамтешній клімат. Можливо, лікар Гайдар порекомендує мені повернутися до Стамбула раніше. Можливо, через якісь обставини ці тридцять-сорок днів теж скоротяться вдвічі... Може, я знайду якийсь гандж у весільному вбранні Весіме, можливо, чогось не вподобаю... Дядько для своєї доньки готовий на все, тож дивишся – через тиждень я знову в Стамбулі... Там поки замовили те, що потрібно – вже й весілля... А після весілля молодята можуть захотіти прогулятися до Стамбула. Або ж я візьму й захворію. Так що бачиш: ніщо не завадить моїй подорожі скоротитися з трьох місяців до пари тижнів...

Ферхан. Capo, а ти зовсім не міняєшся!

Сара. А чого мені мінятися? Крім того, коли ти побачиш, як я живу, як я розважаюся, то зрозумієш, чого я так тримаюся за той Стамбул... По-перше, в нас тут зібралася надзвичайно весела компанія. От дивись: Нермін Ведат, ти ж її знаєш, правда?..

Ферхан ....

Сара. Ну, чого ти мовчиш? Ферхан! Ферхан!.. (Зв'язок перервався.) Мадемуазель... Ми ж розмовляємо... Мадемуазель... Мадемуазель! (Чекає якусь хвильку, тоді, втративши надію, кладе слухавку.) Ох, уже ці телефони! Справедливо з них газети глузують. Два слова не можна подрузі сказати...

III
Сара – Нермін

Люба Нермін,

Вже тиждень не можу тобі написати. Ти, мабуть, вже на мене ображаєшся... Ми ж збиралися щодня листуватися, поки я тут. Ти мала писати мені, що там у Стамбулі робиться. Я мала тобі розповідати, що бачу тут. Це трохи рятувало б мене від нудьги в цьому маленькому глухому селі на березі Мармурового моря. Не сердься, що я не дотримала слова. По-перше, тут зовсім не так, як я собі уявляла. Поки що мені вистачає розваг і без листування. Але є й вагоміша причина моєї мовчанки: пароплав заходить на цю маленьку пристань лише двічі на тиждень. Оце вже справді поважна причина, чи не так? Ну не голубиною ж поштою відсилати тобі листи!

Та хоч би вже двічі на тиждень та пошта працювала справно... Три дні тому дув сильний лодос. Берег тут скелястий, і пароплав так і не наважився причалити. Попахкав ріденьким димком над білою морською піною, постояв віддалік, та й подався геть. Скрині, кошики, бідолашні пасажири, що чекали на пристані, – так і залишились ні з чим. Але мені було більше шкода тих, хто був на пароплаві, – і шкода, і смішно. Подивилися здалеку на омріяну пристань, та й мусили собі по шторму, по цьому шаленству повертатися до Стамбула. От пошилися в дурні!

Від оливкового гаю до узбережжя їхати хвилин сорок п’ять. Дядько привіз зі Стамбула маленький фаетон з плетеним верхом, тож на ньому ми й їздимо до містечка. Я хотіла власноруч кинути листа в поштову скриньку. Як вияв надзвичайної поваги й благовоління, правити кіньми погодився дядьків зять Ремзі-бей. Весіме справді дуже поталанило: Ремзі-бей, хоч трохи й наївний, але чистий і ґречний молодий чоловік... Балакаючи про те, про се, доїхали ми до пристані. В містечку, на невеличкій пристані, в той день було несподівано людно й пожвавлено. Я спочатку думала, що цей ажіотаж викликано штормом, але Ремзі-бей розтлумачив мені справжню причину:

– На нашу пристань пароплав заходить двічі на тиждень, і це важлива подія – як свято чи ярмарок... Вона вносить трохи розмаїття в одноманітне життя містечка. Жителі навколишніх сіл чекають на цей день, цю годину, аби прийти до міста... На базарі рундуки зачиняються... На перехрестях влаштовуються стихійні базари. Торгівці, чиновники, військові виходять на берег моря покрасуватися, містечкове жіноцтво стікається на набережну з насінням та горішками, а хто й наїдки в кошиках тягне. Здається, це – єдина розвага в нашому чудовому містечку...

Легкий сум бринів у словах та інтонаціях Ремзі-бея. Мабуть, сердешний агроном згадав Європу...

Отже, цей пароплав двічі на тиждень бодай на деякий час лікує хворобу під назвою «нудьга», якою заражене містечко. Люди збираються на майдані перед будівлею митниці й чекають на нові обличчя зі Стамбула.

Абсолютно надзвичайне враження справила тиждень тому я. Шкода, що тебе тут не було, що ти не бачила це на власні очі, Нермін... Це було не сходження з пароплава звичайної пасажирки, а радше вихід на сцену знаменитої актриси... Мене вітали, я розсипала усмішки, перемовлялася то з тим, то з тим... Я начебто не помічала, що відбувається навколо мене... Втім, у мене є одна риса, яку я виховувала в собі довгими вправами: я мимохідь, не роздивляючись довкола, помічаю все, що відбувається. Всі дивилися на мене з захопленням та жагою, люди мало не потовкли одне одного, аби краще мене роздивитися. Деякі насилу пропихувалися крізь натовп, бігли, падали, ба навіть билися, аби тільки знову трапитись мені на шляху, хоч разочок поглянути на мене зблизька... Коротко кажучи, повний сценічний успіх... Жоден артист не зміг би так швидко завоювати популярність, Нермін... Дядьків екіпаж чекав перед невеличкою мечеттю. Поки ми туди дійшли, з кав’ярень повибігала різношерста публіка в куцих жакетах-салта[9]9
  Елемент турецького традиційного чоловічого вбрання.


[Закрыть] та шароварах, з дільниці вискочили жандарми, повисовувалися голови з вікон...

Але ж, скажу я тобі, моя популярність продовжує рости з кожним днем; я перетворююсь на місцеву цікавинку, яку кожен мусить побачити... Ось чотири дні тому, ну, коли був шторм, і ми з дядьковим зятем їздили до міста, навколо мене розгорнулося справжнє дійство...

Ми зупинилися на набережній, в закутку, віддаленому від причалу. Я сиджу в екіпажі, Ремзі-бей стоїть поруч, дивимося на вкрите білою піною море...

Дивлюсь – навколо нас мало-помалу починають збиратися люди. Молоді, старі, цивільні, військові, побожні дідусі – шикуються за нами на тротуарі.

Я ніколи ще не бачила таких наївних, щирих, безцеремонних людей, які б настільки не соромились демонструвати свої почуття, свої слабкості. Дивляться на мене й щиряться, обговорюють мене практично вголос, ті, хто опинився позаду – повставали навшпиньки... Кажу ж тобі – вистава, та й годі! Тут взагалі ніхто не переймається тим, що ми про це подумаємо, чи не соромно так робити, чи не почуватимемося ми незручно...

От тільки вони не могли мене роздивитися так, як їм би хотілося, бо я відвернулася до моря. Декілька чоловік вишикувалося перед нами, не боячись намокнути в бризках хвиль. Ось статечно, карбуючи, мов на параді, крок, пройшов повз нас молодий жандармський офіцер, косуючи на мене оком. Раптом хвиля, вдаривши в парапет набережної, здійняла страшенні бризки й облила бідолаху з голови до ніг... Здійнявся регіт. Офіцер спершу розгубився, тоді знавіснів, крутнувся на місці й зміряв веселунів поглядом, сповненим люті й погрози. За інших обставин такий погляд, безсумнівно, настрахав би їх. Але коли з жандарма ручаями стікає вода... Я й собі засміялася. Можливо, через це, а можливо, тому, що вважав неелегантним і негалантним лютувати при дамі, він не став ні на кому вимішати злість. Стоїть собі ні в сих ні в тих: ні гримнути не може, ні засміятися. Обличчя стало червоним, як комірець однострою... Коли він пішов геть, так само статечно й пихато, байдуже, що мокрий, мов хлющ, ще одна хвиля розбилася об валуни набережної, бризки хмарою злетіли в повітря й накрили нас із головою. Цього разу в центрі рейваху опинився Ремзі-бей, який стояв поруч із екіпажем. Чепурні білі брюки дядькового зятя вмить обляпало багнюкою. Частина натовпу знову розреготалася, а кілька осіб кинулися до коней, які сіпнулися, злякавшись хвилі. Ремзі-бей ніяково усміхнувся:

– То може вже поїдемо, Саро-ханим? Я думаю, чекати вже марно.

– Ну то їдьмо, – відповіла я.

Ремзі-бей взяв у руки віжки. Натовп неквапно розступився, дав нам дорогу. Екіпаж в’їхав у безлюдну вузьку вуличку.

Ремзі-бей, не повертаючи голови, завів зі мною розмову. – Саро-ханим, ви маєте в нашому селі шалений успіх.

– Он як?

– Люди зібралися, щоб подивитися на вас, а не на море...

– Це ж треба! А я й не звернула уваги...

– Якби ви не споглядали море, а обернулися назад, то самі б побачили.

– Це ж треба таке!

Дядьків зять, повідомляючи мені ці «новини», раз по раз обертався, примружував очі й дивився на мене з хитрою посмішкою. Слухаючи його, я ледве стримувала себе, щоб не розреготатися.

Наречений Весіме – дуже гарний і ерудований молодий чоловік, але нестерпно наївний. Як вони пасують одне до одного, еге ж?

Отже, того дня я повернулася, так і не відправивши тобі листа. Але ми нічого не втратили, адже це був куценький лист ні про що. Я не встигла в ньому розповісти тобі нічого з того, що хотіла. Отож починаю зараз... Звичайно, перш за все розповім, як пройшла моя подорож... Того ранку, коли ми розпрощалися... Зачекай-но хвильку, Нермін... Хтось тихенько стукає в двері...

Чорт забирай! Це був дядьків зять:

– Саро-ханим, вже час рушати. Я їду до міста. Якщо хочете особисто відправити листа, то треба поквапитись...

– Я б хотіла, але дайте мені щонайменше п’ятнадцять-двадцять хвилин, щоб я встигла одягтись, – відказала я йому.

Ремзі-бей після недовгого вагання погодився:

– Ну що ж поробиш? Будемо їхати трохи швидше...

За той час, що я пробуду тут, возити екіпажем листи до міста в поштовий день, очевидно, стане звичкою, ба навіть традицією...

Вибач, Нермін... До середи, коли знову буде пошта, я напишу тобі довгого-предовгого листа. Цілую!

Сара

IV
Сара – Нермін

Люба Нермін,

В кінці листа ти пишеш мені: «Ми чекаємо на тебе – не дочекаємось. Я вже рахую дні: дев’ять днів, як поїхала Сара, десять днів, одинадцять... Думаю собі: це ж вона помирає з нудьги в дядьковому оливковому гаю... Ні, вона неодмінно щось придумає, знайде якийсь привід, щоб найближчим часом вирватися до Стамбула. І не тільки я, вся наша компанія так вважає і хлопці, і дівчата...»

Нермінусю, я боюсь, що ви разом із хлопцями та дівчатами ще довго марно мене чекатимете, бо мені все більше подобається тут, у цьому містечку.

Є відомий вислів: «Краще бути першим у малесенькому селі, аніж другим у Римі». Не знаю, чи претендую я на друге місце в Стамбулі... Але ж місто величезне, і якщо навіть не можна сказати, що мене затьмарюють, проте дехто Сперечається з моїм впливом, намагається зі мною конкурувати... А тут я королева, і в мене немає конкурентів... Мій вплив і успіх з кожним днем ростуть... Я часто їжджу до міста, і щоразу це подія, це свято... Чоловіки в провінції – це не наші салонні джентльмени, схожі на дресированих мавпочок. Вони висловлюють свої емоції, свою оцінку без вивертів, нічого не приховуючи і не прикрашаючи. Виглядає це, звичайно, грубувато й кумедно, але ж... Нічого не поробиш, за їхню щирість мусиш їх вибачати!..

Ось як, наприклад, вони висловлюють своє схвалення й захоплення – чула на власні вуха:

– Ех, ну чому я не муха?! Сів би на це личко, сів би на ці ручки...

– Слухай, а як ти думаєш, вона так само їсть і п’є, як оце ми?

– Позавчора моя щось розприндилась... Раптом згадав я цю кралю, взяв у руки дрючка і давай свою чухрати...

– Аллах-Аллах, з чого ж її зроблено? Вона ж мовби кришталева... Обличчя аж просвічується...

Мабуть, мені вже остогидли барвисті салонні компліменти, поцуплені з книжок, але ці безглузді, примітивні висловлювання мене просто-таки тішать...

А є навіть і такі, що закохалися в мене. Розповім тобі про одного з них. Ім’я його я не запам’ятала. Пам’ятаю тільки, що закінчується на «ллах»: чи то Абдуллах, чи то Нуруллах... Дідок років п’ятдесяти п’яти-шістдесяти, заможний. Нібито староста якогось там кварталу... Ну знаєш, є такі прискіпливі, капосні дідугани, які все вчать жителів кварталу розуму й моральності, збурюють людей різними гидкими плітками, винюхують щось по домівках, ходять по людях, збирають підписи під петиціями, аби вижити з кварталу невгодних їм мешканців... То оце один із таких. Мені розповіли, що цей староста скаржився, що я, мовляв, вільнісінько розгулюю у надто відвертих туалетах, а також вичитував молодикам, яким я подобалась. Я навіть одного разу сама чула, як він прикрикнув на парубків, що дивилися на мене через дорогу:

– Ну, чого витріщились? Звичайної дівчини ніколи не бачили?

Я краєм ока роздивилася його. Сам маленький, мармиза здоровенна, видовжена, мов коняча морда... Він не з тих щирих фанатиків, що повчають народ для примноження слави Божої; він радше з тих, хто псує дурненьких, бідних, недосвідчених дівчат, раз на два-три роки міняючи жінку за принципом: «маю право оженитись, маю право й розлучитись».

«Шановний ефенді, а давай-но познайомимось поближче. Іншим ти закидаєш, що вони, мовляв, ніби ніколи звичайної дівчини не бачили. Ану ж погляньмо, чи багато ти сам бачив таких, як я!» – подумала я собі.

Якось поїхала я знову до міста. Чекаю на Ремзі-бея, який зайшов до одного з рундуків на ринку щось купити. Бачу –суне повз мене староста: очі додолу, густі брови насуплені, щось бурмоче собі під ніс. І я одразу ж скористалася нагодою:

– Перепрошую, ефенді.[10]10
  Звертання до освіченої, інтелігентної людини.


[Закрыть] Можу я попросити хвилинку вашої уваги?

Він здивувався. Трохи завагався, та все ж зупинився переді мною. Але до мене не повертається, навіть не гляне в мій бік, стоїть, опустивши додолу своє видовжене похмуре обличчя, мов кінь в очікуванні вершника.

З іронічною ґречністю кажу:

– Ефенді, мала я молочного батька, якого дуже любила. Минулого року він помер, земля йому пухом... Але коли я побачила вас, то мені здалося, ніби це він встав із могили... Я така розчулена... Дозвольте ще хоч хвильку подивитися на вас... Звичайно, вам теж доводилось переживати смерть близької людини... Ви розумієте, що таке справжнє горе...

Староста отетерів. Стоїть, не повертаючи до мене обличчя, мабуть, вагається: взяти собі та й піти чи залишитись бесідувати. Хто зна, про що він там розмірковував, але врешті-решт вирішив-таки зі мною поспілкуватися. Обернувся до мене, не в змозі прибрати гнівний вираз з обличчя, подивився мені в лице. Ти б тільки знала, як я стримувалася в ту мить, щоб не засміятися... У пана старости були такі густі вуса, борода та брови, що якби їх обстригти й поділити, то вистачило б на вуса всім стамбульським молодикам. Посеред цих непролазних хащів височів величезний безформний ніс, над яким здивовано блимала пара близько посаджених кахляно-синіх очей.

Я собі далі бідкаюсь в описаному вище тоні. Пан староста дивився на мене, дивився, а тоді став мене розраджувати:

– Ну не помирати ж слідом за мертвим! Хай Аллах так само щедро наділить вас віком, як небіжчика землею...

Врешті ми розійшлися, пообіцявши одне одному час від часу зустрічатися й ділитися своїми негараздами.

Поговоривши зі мною, пан староста набув неабиякого авторитету в очах базарної публіки. Він, певно, і сам це помітив, адже, коли він відходив від мене, в його ході з’явилася якась курйозна велич.

Після того дня староста сховав меч у піхви. Тепер, побачивши мене здалеку, він несміливо підходить; будучи тепер моїм приятелем, він з погордою дивиться на інших, але зі мною спілкується дуже ввічливо, опустивши очі додолу, а коли я часом пройду, не звернувши на нього уваги – засмучується.

«Що за дурна та безглузда гра, Capo? – скажеш ти. – Яке може бути задоволення в тому, щоб мучити літнього чоловіка, прив’язавши його до себе та ятрячи йому душу?»

Я згодна з тобою, Нермін... Але я нічого не можу вдіяти... Я така ще відтоді, як була малесенькою дівчинкою... Моя врода розбестила мене. Я отримую якусь нездорову насолоду, підкорюючи тих, хто оточує мене, беручи їх у полон... Можливо, це хвороба... Мені здається, що краса, яка не сіє довкола себе захоплення та смутку, пропадає марно... Втім, я розумію, що чиню не дуже добре... Можливо, колись мені буде за це відплата. А може, кари вже почалися... Я бачу довкола людей, які щиро й віддано кохають одне одного, в’ють чисті та милі сімейні гніздечка. Ти знаєш, Нермін, як я кепкую з них... Але тепер до цих кпинів почали потроху домішуватися туга й заздрощі... Як прикро, що я не зумію присвятити своє життя комусь... Мені ніхто не до вподоби... А мені вже двадцять два... Пардон, звикла прибріхувати про двадцять два, то й тобі торочу... А тим часом нам з тобою вже по двадцять шість, чи не так? І якби ми час від часу, зачинившись у своїх кімнатах і підраховуючи, не збивалися з ліку від хвилювання й розпачу, не обманювали самі себе на місяці й роки, то результати підрахунків виглядали б іще сумніше. Отже, через пару років уже й тридцять... А там незабаром... Ти бачиш, я все-таки маю рацію, коли кажу, що кари почалися... Ішлося собі про приємне, аж тут, ні сіло ні впало, – розмова перескочила на таку невеселу тему. Чому, до чого? А проте маю тобі розповісти дуже важливі речі. Отже, починаю... Мов учитель історії, подаю матеріал у хронологічному порядку... Але ж знову стукають у двері... Мабуть, знов дядьків зять.

– Саро-ханим, ви дописали листа? Бо вже скоро пароплав... У вас лише півгодини, щоб зібратися...

– Півгодини? Ну то я ще півгодини можу писати.

– За півгодини я допишу...

– Гаразд, а зібратися?

– Ви ж їдете до міста – буду вас просити завезти. А ні – з кимось із прислуги відправимо.

– А ви не поїдете?

– Так у мене ж не буде часу зібратися...

– Саро-ханим, йшлося про півгодини... Але для вас хай буде більше. Година... А то й півтори. Я, мабуть, неуважно подивився на годинника...

– Ну тоді через годину...

Я буквально передаю нашу розмову з Ремзі-беєм крізь двері. Ти вже сама все зрозуміла, тож не буду розводитись. Цей молодий агроном став проявляти до мене дивну слабкість... До якоїсь міри ми обидвоє в цьому винні. Приїхавши сюди, я побачила, що Ремзі-бей кохає Весіме, мов Ашик Гаріп чи Ашик Керем.[11]11
  Ашик Гаріп та Ашик Керем — турецькі народні поети XVI сторіччя; уславились любовною лірикою.


[Закрыть] Якось під вечір він почав розповідати мені якісь нісенітниці. Вказуючи на Весіме, що саме поливала квіти з невеличкого цеберка, він сказав:

– Якби я не зустрів вашої кузини, то, мабуть, до самого скону й не знав би, що таке кохання.

Ти бачиш, що за телепень цей Ремзі-бей, еге ж, Нермін? Хіба при мені можна таке казати?

«Дядьків зять мусить дякувати Богові, що він – наречений Весіме. Бідолашний, наївний провінційний панич...» – подумала я.

Але він вів собі далі з якоюсь дивною зарозумілістю:

– Я вважаю себе найщасливішою людиною в світі, бо зустрів Весіме. Я нікого більше не міг би так кохати. Перепрошую...

Кохання Ремзі-бея почало бити ключем. Він побіг до своєї нареченої, мовляв, щоб допомогти. Цей хоче забрати цеберко – та комизиться. Ах! Весіме крапнула собі на ніжку водою! Агроном став рачки, хустинкою витирає нареченій черевички. А наречена стоїть ні в сих ні в тих, усміхається й начебто хоче провести рукою нареченому по волоссю, та не наважується. Вуркочуть собі, сміються. Така собі безглузда любовна сцена. Але ж обидвоє сяють від щастя... У мене в душі аж защеміло:

«Ремзі-бей, ти відверто кинув Сарі виклик! – подумала я. – Я тебе провчу, я такого нахабства не подарую... Не бійся, твоє кохання до Весіме й ваше щастя не постраждають. Але ти переконаєшся, що можна ще когось кохати так само палко, як Весіме!»

Нермінчику, погодься, я одним щиглем можу зруйнувати сімейне гніздечко Весіме... Але ти ж розумієш, що я не вчиню так зі своєю кузиною. Мені тільки хотілося на якийсь час нагнати на Ремзі-бея смутку та сподівань, щоб потім розвіяти їх. Я практично не докладала до цього зусиль. Я не зробила нічого такого, щоб мене можна було звинуватити в кокетстві... Але ж ось маємо: в цей момент Ремзі-бей чекає на мене в коридорі, оповитий легким смутком, причини якого він і сам, напевно, не розуміє... Йому кортить, щоб я швидше дописала листа. І не треба мені у відповідь читати нотації, Нермін. Присягаюся, що ця маленька комедія на цьому й завершиться. Я просто хочу, щоб Ремзі-бей шанобливіше ставився до мене, от і все...

Нермін, все одно я не встигла розповісти все, що хотіла; вибач мені й потерпи до наступного листа...

Р. S. У тебе є кепська звичка: ти не викидаєш отримані листи, а зберігаєш їх, навіть найбезглуздіші; не сумніваюсь, що десь у тебе є стосик і моїх... Ті рядки, де йдеться про наш справжній вік, ти або заквецяй чорнилом, або ще краще виведи кислотою для офортів.. Мало яка халепа може статися... Ще потрапить комусь до рук...

Сара