Текст книги "Женоненависник"

Автор книги: Решат Гюнтекін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)

II
Гомункулус – померлому другові

Може, ти пам’ятаєш... Адміністрація школи вряди-годи вчиняла рейди до читальні, де учні роблять домашні завдання, шукала в партах заборонену літературу. У когось знаходили фривольні романи, у когось – відверті малюнки, а де в кого – навіть листи від коханих.

В результаті ви залишалися без своїх книжок, малюнків та листів, а на додачу вас карали, саджаючи під замок та не відпускаючи додому на вихідні.

На щастя, в цьому плані моя репутація була бездоганно чистою, просто білосніжною. Це при тому, що я побив усі рекорди з будь-яких можливих шкільних бешкетів та провинностей, як-от: втечі з уроків, бійки, зухвальство, байдикування, псування шкільного інвентарю, непокора вчителям, неповага до наглядачів...

В цьому плані адміністрація в мені не сумнівалася ні на йоту. Вони були впевнені, що в моїй парті не знайдуть нічого, окрім газет про спорт та фотографій спортсменів...

Але в мене теж була заборонена література, Недждете. Про це навіть ти майже нічого не знав. Інколи ти бачив окремі аркуші, зачитані, аж пожовклі, і питав, що це таке... «Та якась дурниця... Казна-звідки взялося й валяється між книжками. Буває, щось треба загорнути...» – відказував я. Моя таємна література – це були не ваші фривольні історії про любов та походеньки.

Це були похмурі, песимістичні твори про самотність, написані людьми, які почувалися в цьому світі одинаками.

Я ще не досяг того віку, щоб безпосередньо розуміти сенс їхніх нарікань. Проте була в цих книжках якась темна й таємнича привабливість, яка змушувала мене збирати їх і перечитувати незрозумілі рядки, доки вони не вріжуться в пам’ять. Я був ще дитиною і не міг своїм розумом збагнути, що належу до «приречених на самотність», про яких у них ішлося. Але інстинктивно я це відчував. Так, я знов і знов повторював ці слова, ці рядки в сліпому екстазі, як ревний молитвеник повторює незрозумілі йому, таємничі слова молитви, з надією та довірою, як хворий приймає гіркі ліки, навіть не знаючи їхнього вмісту.

Я виріс, дожив до теперішнього віку. Тепер я краще розумію зміст цих книжок. Вважаю не зайвим і тобі процитувати одну з них:

«Вночі під час святкувань на березі озера мені трапився якийсь дивак. Я спитав, що він тут шукає.

– Шукаю самотності, – була відповідь.

Я здивувався:

– Цієї ночі проходять велелюдні святкування. Як на березі, так і на воді повно народу, горять вогні, лунають пісні та сміх... Чи не химерна це ідея – шукати тут самотності?

Мій співбесідник відказав:

– Ви не знаєте, що таке справжня самотність... Самотності треба шукати не назовні, а в собі.

Він помітив, що я не осягнув сенсу його слів. Патерицею окреслив навколо себе коло.

– Погляньте, до прикладу, на цю риску. Відстань між нами зовсім мала... Ми бачимо одне одного, я розповідаю, ви слухаєте... Але ця риска розділяє нас... Ви далі від мене, ніж найвіддаленіша з зірок... Ось що таке справжня самотність.

Є тисяча видів самотності: можна задихатися від самотності в порожньому будинку в обіймах жінки, яку щойно спізнав. Хто звідав глибину пустки, залишеної втраченою коханою людиною, того тиша гнітить не більше, ніж гамір. Якщо вдуматись, то хіба той, хто простує кудись самотою чи з товаришем, відрізняється від померлого, себто приреченого на безпорадну самотність?»

Ця книжка розказує дуже правильні речі. Ось ми, хоч наше життя завжди протікало поруч, і ми були друзями, – ми були чужі одне одному, Недждете. Потворність, цей, безперечно, найстрашніший із тисячі й одного виду самотності, прирік мене на довічну окремішність. Я назвав власне лихо найстрашнішим... Ми не чуємо чужих скарг, тож наші власні муки завжди здаються нам страшнішими від чужих, і це ще один із наслідків «довічної окремішності» наших душ.

Погляньмо, що там далі в книжці пишуть: «Страждання; які породжує самотність, обов’язково треба вміти пересилювати, адже жодним співчуттям їм не зарадиш. Люди розуміють лише один вид страждань – свої власні».

Ти, мабуть, вже здогадуєшся, Недждете, чому я пишу ці листи мерцеві, який за стільки років уже, напевно, зотлів у землі. Тому, що будь ти навіть живий, ти все одно не зміг би мене зрозуміти краще.

В природі є незбагненне протиріччя. З одного боку, люди не розуміють одне одного, вони можуть лиш почути відгомін свого страждання в житті іншого. З іншого боку, вони, безперечно, знаходять розраду в тому, щоб поділитися своїм горем, висловити смуток. Я, зрозумівши цю істину, вважав себе в цьому питанні вищим за інших і досі нікому не виливав душу, охоплений несамовитою пихою. Самотньою тінню проходив я крізь натовп, що оточував мене. Втім, тепер я розумію, що причиною цієї бундючної мовчанки не були ані моя витримка, ані моя сила волі. Просто тоді я ще не пережив тієї життєвої бурі, крізь яку судилося пройти кожній людині... І ось вона почалася, ця буря, Недждете... Від живих допомоги я не чекаю. Був би ти живий – я б, може, нарешті, з тобою поділився. Але ти залишив Гомункулуса на самоті саме тоді, коли він найбільше потребує підтримки.

Розповім тобі, Недждете, новину, настільки ж смішну, наскільки й трагічну... Здається, Гомункулус закохався... Гомункулус і кохання... В світі не можна уявити собі нічого кумеднішого, аніж сполучення цих двох слів. Але що поробиш – так сталося... Ти сам добре знаєш, яким сміливим та енергійним був Гомункулус... Його не лякали ні смерть, ні журба, ні хвороби, ні тяготи: одне слово – ніщо... З самого дитинства він боявся лише одного – закохатися...

Перед моїми очима пройшли всі мислимі біди цього світу: кожній можна було зарадити в той чи інший спосіб. Але якщо я з моєю огидною пикою закохаюся – чим тут зарадиш?

Ця думка впродовж багатьох років наганяла на мене непозбутній смуток, тугу. Я був хлопцем вашого віку. Мене теж охоплювали юнацькі мрії та шал. Коли відомо, де болить, то і скаржитися нема чого. Розболівся, скажімо, зуб – вирвав, і все... Але коли, як у мене, болить невідомо що в найглибшому, найтемнішому куточку єства – як тоді бути?

Знов-таки ця сама книжка, в якій ідеться про самотність, дала мені ось яку пораду: «Як члени, коли не рухаються, не працюють – терпнуть, так і серце, і деякі почуття можна загасити, притупити, змусити затерпнути внаслідок тривалої бездіяльності. Як око, що втратило здатність бачити, відсохлий палець, безживна, хвора печінка продовжують своє нечуле, змертвіле існування серед ансамблю живих чутливих органів, так і згасле бажання ховається собі, висхле, десь у закутках серця».

Я намагався дотримуватися цієї поради. Все своє молоде завзяття й волю я спрямував на те, щоб загасити в собі здатність і потребу кохати.

З віком мрії мої згасли, а муки полегшали. Від колишньої туги залишився на згадку лише легенький сум. Мені здавалося, я став таким, яким прагнув. Я навіть почав сам вірити в те, що казав про жінок та кохання:

«Якщо навіть якось вночі до мене прийде пері, торкнеться мого чола своєю чарівною рукою, і я прокинусь казковим красенем-принцом – байдуже! – думав я. – Серце моє вже змертвіло. Я вже не здатен кохати».

Оця моя самовпевненість і довела мене зараз до цього сміховинного й трагічного становища, Недждете...

«Мені вже нема чого боятися кохання», – вирішив я, і вже не надто дбав про те, щоб уникати жінок. Навіть потроху почав виходити в люди, з’являтися на жіночих посиденьках. Так само, як колись, відчувши себе достатньо дужим, аби захиститися від лиха, якого могли б завдати мені люди, я перестав боятися заводити товаришів та друзів і став досить-таки компанійським хлопцем.

Розповісти тобі трохи про лихо, яке мене спіткало? Можливо, в моїй розповіді ти не знайдеш для себе нічого нового. Всі історії кохання такі схожі одна на одну...

Навесні з далеких країв до нашої місцини прилітають ластівки... Вони гніздяться, й на кілька місяців округа наповнюється веселим гомоном і життям... Цього року один із садів – у годині шляху від нашого табору – зайняла така собі пташина зграя: компанія жінок та дівчат – яких тільки завгодно. Вони з’їхалися з усієї країни на весілля до родички... Весь час у них якісь розваги: то музику грають, то танцюють...

Вже три роки хлопці-спортсмени приїжджають сюди, щоб пожити й потренуватися на свіжому повітрі. От і цього року знову ніби для того ж приїхали. А побачили цю несамовиту дівочу юрбу – і почалися страждання. Природний біг життя порушився, режим геть збився.

Винахідливіші почали таємно діяти. Стали шукати способу налагодити зв’язки з родинами молодят...

А оскільки протилежна сторона прагнула того самого, то, звичайно, на знайомство довго чекати не довелося.

А серйозніші, і в першу чергу я, попервах не хотіли з цим миритися. Втім, чому завгодно можна запобігти, але якщо чоловік та жінка бажають одне одного – цьому ніяк не перешкодиш... Така вже надзвичайна сила тяжіння.

Врешті решт, так і не змогли ми дати хлопцям ради. Якби все цим і обмежилося, то воно б ще нічого... Але ж куди там! Тепер вони стали нас тягти до дівчат у садибу.

Одного вечора ми отримали офіційне запрошення. Хлопці спробували було й мене вмовити поїхати з ними. Але коли я побачив за поворотом юрбу дівчат та жінок, то раптом зніяковів. Газонув на мотоциклі й помчав геть. Потім кружними шляхами повернувся самотою до табору.

Але коли товариші наступного разу знову напосілися на мене, я не встояв.

– Вони будь-що бажають тебе побачити... Пообіцяй, що поїдеш! Не виставляй нас на посміховисько! – умовляли вони мене.

«Гаразд, – подумав я, – поїду. Провчимо трохи цих занадто цікавих панянок, хай вони самі будуть не раді, що так закортіло мене побачити... Заодно й наші добряче сорому наберуться».

Все чудово йшло за моїм планом. Від моїх клинів та ущипливих жартів панянки розкудахкалися, немов кури, коли в курник залізе куниця, а хлопці ладні були крізь землю провалитися від сорому. Це мав бути мій перший і останній візит до наших вельмишановних сусідів. Але...

Серед юрби дівчат було одне незвичайне, ні на кого не схоже створіння: молоде дівча на ім’я Сара... Мені вже всі вуха нею прогуділи ще до того, як я її побачив. В таборі тільки й розмов було, що про неї. Були у місті й такі, хто стовбичив понад шляхом, аби тільки її побачити.

«Вочевидь, якесь самозакохане, розбещене створіння з курячими мізками», – думав я собі. Були такі, хто закохався, просто слухаючи розповіді про неї. Я ж, наслухавшись розповідей, був налаштований вороже.

В мене був намір, якщо випаде нагода, добряче з неї поглузувати.

Хтозна, як збентежиться й розлютиться розбещене дівчисько, яке звикло, що на нього моляться, побачивши зневагу з боку такої потвори, як я! Але, правду сказати, першим збентежився я. Ця Сара виявилася зовсім не такою, як я уявляв собі та оце описав. Мені ввижалася така собі панянка, яка, розбещено посміхаючись, сяє в центрі уваги компанії, з нахабною зверхністю пащекує й бере всіх на кпини. Натомість вона виявилася чемною, врівноваженою та трохи журливою дівчиною, якій більше до вподоби затінок та затишок.

Лише вона одна не виказувала подиву та гидливості, дивлячись мені в обличчя.

Але я своїх намірів не змінив. Яких тільки колінець я не викидав, аби збісити й образити її! Але вона не дратувалася, просто дедалі сумнішала. Думками вона разюче відрізнялася від своїх товаришок. В її прекрасних очах читалася покірна лагідність людини, яка більше зважає на те, що всередині, а не назовні, дивиться в душу, а не на обличчя.

Того вечора ми, здавалося, розсталися друзями. Коли поверталися до табору, я відокремився від товаришів і розмірковував собі наодинці:

«Чим можна пояснити таку симпатію? Можливо, у цієї трохи журливої дівчини, без сумніву, мрійниці, є коханий. Якщо моя здогадка вірна, то в світі немає нічого, що могло зацікавити її... Вона на все дивиться байдужими очима... Для неї всі люди на одне обличчя... Вона не бачить різниці між вродливим парубком і потворою, наприклад, Гомункулусом. Можливо навіть, завдяки своїй чудернацькій зовнішності Гомункулус здається їй істотою якогось іншого виду, і цим тішить її розум і серце.

Одинаків такого типу можна назвати замріяними; вони і в велелюдній компанії начебто поводяться так само, як усі, й нібито очі в них розплющені, а насправді вони не бачать нічого, крім того, що існує в їхній уяві. Замріяні по можливості уникають людей, які раз по раз переривають їхній сон, змушують дивитися довкола, розмовляти, думати; їм миліші безсловесні тварини.

Ймовірно, ця Сара якраз і належить до одинаків цього типу. Їй набридла манірність, хизування, претензійність та розумування тих, хто її оточує... Гомункулус, не схожий на інших ні обличчям, ні думками, пробуджує в ній цікавість, як страховисько-бульдог...»

Ось так я собі розмірковував у той вечір, вертаючись до табору. Вранці, коли я згадав про ці свої здогадки та гіпотези, мені стало соромно, але я розсміявся:

– Гомункулусе, синку... Тобі вчора під зоряним небом привидівся чудовий сон. Ти сп’янів від жінок та від ночі. Все, що тобі надумалося в темряві – прикрі дурниці. Якими фантастичними здогадами ти тільки не прикрасив це самозакохане, кумедне дівчисько... А між тим, реальність цілком очевидна... Ця Сара-ханим, проявляючи до тебе таку цікавість, вирішила просто привернути увагу оточення. Очевидно, їй замало бути весь час у центрі уваги, вона намагається підсилити свою привабливість іще й ексцентричністю. Або ж прагне дошкулити своїм закоханцям, які зітхають собі десь по кутках, збурити їх, мовляв, Господи милостивий, як вона може такій почварі дарувати свою ласку? Можливо навіть, у свою прихильність та ласку до мене вона вкладала якийсь вищий смисл. Сара-ханим хотіла сказати: «Я настільки високо літаю, що з цієї висоти між вами й Гомункулусом немає ніякої різниці...» Ось вона, реальність... Хай би їй грець, цій ночі, яка морочить людині голову своїми примарами та фантазіями... Хай живе сонце! Сонячне світло має таку властивість: воно освітлює не тільки довколишній світ, але й розум людський.

Я дав собі слово більше не навідуватися до садиби, не зустрічатися з навісною дівочою юрбою, а головне – з цією Сарою. Але дотримати цього слова ніяк не вдавалося.

Дівчата дуже наполягали. А обставини й випадок весь час були не на моєму боці. Втім, що вже тепер гріха таїти? Я й сам не надто пручався. Я став часто бачити Сару.

Ця дівчина проявляє до мене велику симпатію, весь час вона зайнята мною. Чому? Попри те, що мій мозок весь час зайнятий цим питанням, я досі так і не знайшов на нього відповіді.

Я помітив одну річ. Мої думки про Сару вночі разюче відрізняються від моїх думок про неї вдень.

Вдень я з жорстокою холоднокровністю аналізував цю дівчину й приходив до висновку, що вона – легковажне й безглузде створіння, зіткане почасти з косметики й прикрас, почасти – з хизування й кокетства.

Отже, не лишалося сенсу витрачати на неї час. Я викидав її з голови, як викидають із житла зайві меблі. Але ввечері, коли довкола темніло, а душу, як і природу, огортав спокій, вона тихенько стукала в мої двері й поверталася до мене з журливим та замріяним обличчям.

Всім відомо, як ніч перетворює зовнішній вигляд предметів... Часом осколок скла, зблиснувши в темряві, здається діамантом... Дивишся на смужку світла, що лягла на темну стіну, й, ніби крізь шпаринку в прочинених дверях, заглядаєш в інший світ.

Але ніч перетворює не лише те, що ми бачимо очима, але й те, що постає в нашій уяві...

Образ Сари, який приносить ніч, зовсім не схожий на ту легковажну, бездушну, безглузду Сару, яку я уявляю вдень. Мені аж ніяково стає за себе, ніби я зводжу наклеп на хорошу людину.

– Гомункулусе, ми сьогодні збираємось до садиби... Ти ж залишаєшся?..

– Залишаюсь... Але ви про всяк випадок лишіть когось стерегти табір... А раптом я піду прогулятися... А може, й до садиби зазирну, якщо буду неподалік... Вони так просили, що якось незручно буде цього вечора їм відмовити...

– Браво, Гомункулусе!.. Ну, якби хтось інший запрошував, то це одне... Але коли запрошує сама Сара-ханим... Слава Богу, ти вилюднюєш, звикаєш бувати на людях!..

Я зневажливо знизую плечима:

– Я не впевнений, що піду.

Але я вже помітив, що прийняті мною вдень тверді рішення тануть із настанням ночі... Інколи мені стає соромно за таку свою нерішучість. Я починаю непокоїтися:

«Цього вечора будь-що треба подолати в собі цей потяг», – думаю собі. І справді, тримаю це дане собі самому слово. Але ввечері я мовби перетворююсь на душевнохворого. Все мені не по собі, ніяк місця собі не знаходжу. Як стемніє – йду до моря, годинами плаваю, допоки геть не виб’юся з сил.

Втім, я розумію, що не кожною перемогою можна пишатися, тож поки що вважаю за краще коритися ходові подій.

Страх перед коханням, втрачений мною багато років тому, знову починає оживати в моїй душі. Щоб заспокоїти себе, я вдаюся до дивакуватих розумувань, вигадую щось для власної розради:

– Потяг, який ти відчуваєш до цієї Сари, навряд чи має якийсь стосунок до кохання... Якщо залишити осторонь дрібні інтрижки та зв’язки заради чуттєвої розваги, то велике кохання може виникнути лише між людьми, які здатні кохати одне одного й заслуговують на нього ...

Нечувано, щоб кохали одне одного створіння, які належать до різних видів... Я дуже тверезо оцінюю власні можливості... На що я міг би сподіватися з цією дівчиною, аби взяти та й покохати її?.. Сара проявила несподівану для мене щирість... Мені стало подобатись бути поруч із нею, слухати її бесіду. Здається, я навіть не задумуюся над тим, що вона жінка. Я відчуваю до неї щиру дружню любов, як до друга-чоловіка, скажімо, до втраченого мною Недждета... Якщо серед чоловіків можна знайти собі друга, побратима, то чому не можна знайти з-поміж жінок посестру?

Такі псевдологічні роздуми давали мені на якийсь час розраду в моїй тривозі й підштовхували мене до Сари.

З кожною нашою зустріччю вона здавалася мені милішою й ближчою. Я не мав наміру розкривати свій глибокий інтерес до цієї дівчини не лише стороннім, але й їй самій. Тому я продовжував свої пащекування, непристойності, безсоромні нападки. Бешкет та нахабство були єдиними прикрасами, які личили людині з такою мармизою, як у мене. Якби я завів розмову про якісь приємні та рафіновані речі, став триматися ґречно та лагідно, хтозна, яким би клоуном я виглядав?

Знаєш, Недждете, байку про болонку та віслюка? У одного чоловіка були собі гарненька болонка та паршивий віслюк. Болонка весь час крутилася поруч із господарем, спала в нього на колінах, харчувалася зі столу.

Ну а віслюк, звичайно, возив тягарі, крутив чигир і отримував за це заслужену міру ячменю та без міри – кийком по спині. Чухає віслюк підкованим копитом свою величезну голову та й розмірковує собі:

«Годі, далі так жити не можна... Треба міняти політику, робити так, як робить наша болонка... Та й невелика ж премудрість: вряди-годи голос подати, трохи по землі покачатися, час від часу господареві лапку тицьнути. Ану ж чинитиму й я собі так – господареві це прийдеться до вподоби, тоді спина моя забуде, що таке тягар та кийок, а я з господарем разом їстиму, питиму й насолоджуватимуся дозвіллям».

Сердега-віслюк, не обтяжуючи себе зайвими думками, взявся до справи. Примудрився якось впертися до господаря в хату... Той, ясна річ, аж укляк від несподіванки. Тільки й зронив: «Овва!» Сидить, дивиться, що ж воно далі буде.

Підвів віслюк голову, вуха притиснув, розкрив пащеку та й загавкав собі, як та болонка. А тоді, знов-таки по-болончиному, кинувся до господаревих ніг та й заходився качатися. Ледь хату не розвалив, меблі всі поперевертав. Нарешті, перейшов віслюк до третього номера своєї програми. Підвівся, задер підковане копито та тиць його господареві. Але влучив в обличчя – у того тільки зуби посипалися...

Як заволає господар: «Людоньки добрі, рятуйте!» Збіглися до хати прислуга, садівник, усі з кийками. Звісна річ, тут уже віслюк по-іншому заспівав...

От і я, мов той віслюк із байки.

Красиві балачки та ґречні манери тільки виставлять мене на посміховисько, підкреслять мою потворність, от і все.

Я змирився з поразкою, усунувся від подальшої боротьби на любовному фронті... Якби хтось побачив, що я ще на щось сподіваюся, то мене б засміяли. А я нізащо не погоджуся виставити себе на посміховисько.

Але і цього ж не досить. Так само я боявся зажити слави розумної людини, яка усвідомлює своє становище й мучиться. Бо тоді б мене стали жаліти. А для розумної та гордої людини бути об’єктом жалості ще прикріше, ніж посміховиськом. Тому я й удавав із себе істоту, позбавлену будь-яких емоцій, будь-яких людських почуттів, такого собі Гомункулуса. Так, я знущався з Сари-ханим, як тільки міг. Мої слова та вчинки могли б розлютити найлагіднішу та найспокійнішу людину. Але ця незрівнянна дівчина покірно зносила всі мої кпини та вибрики.

Така-поведінка Сари була нерозв’язною загадкою. Міркував я, міркував і ось до чого доміркувався:

Попри всі мої старання, десь я недогледів. Моя безсоромність не ввела Сару в оману. Крізь мій удаваний оптимізм вона таки розгледіла, який я насправді нещасний. А душа в неї, можливо, така сама прекрасна, як і обличчя... Вона глибоко мені співчуває. Як смертельно хворих намагаються підбадьорити пустими втішаннями, так і вона намагається бодай трошки заговорити мені зуби... Хіба не можна сподіватися від такої надзвичайної дівчини такої чуйності?

Я занедужав, Недждете. Мої погляди, мої думки поступово зазнавали змін. Сара мало-помалу відокремлювалася від решти, хвороблива уява всіляко прикрашала її, роблячи чимось середнім між людиною та божеством.

Але в моїх очах змінювалася не лише Сара. От, скажімо, дорога від садиби, де вона жила, до табору... Цей розбитий курний шлях, по якому я по кілька разів на день проносився на своєму мотоциклі, вночі здавався мені дорогою до країни мрій. Сад у маєтку, дерево, під яким я її побачив уперше, ліхтар, який проливав своє тьмяне світло на її чоло, на її волосся, коли ми якось увечері прощалися коло хвіртки... Ще чимало подібних дрібниць набули в моїх очах цінності.

Врешті-решт, я твердо сказав собі:

– Гомункулусе, годі вже заперечувати, це – кохання... Очевидно, що це така сама хвороба, як скарлатина чи кір... Хоч як ти старався запобігти... Втім, нема чого панікувати. Якби ти підхопив цю хворобу зовсім юнаком, то це могло б бути небезпечно. А зараз ти добре оснащений для боротьби з нею... В тебе дуже тіло... Що ще важливіше – ти маєш у своєму розпорядженні тверду та холодну логіку... Якби ти був дитиною, то не встояв би, дав би себе захопити надіям та мріям. І, можливо, не переніс би розчарування, яке неминуче настало б потім. Мені здається, що небезпека цієї хвороби не стільки в ній самій, скільки в її конфлікті зі сподіваннями... В будь-якому разі, тобі таке хлоп’яцтво не загрожує... Уважай лишень, щоб полум’я занадто не розгорілося й не розтопило твою логіку... Остерігайся маячні й божевілля...

А можливо, ця хвороба протікатиме легше, ніж ти вже себе настрахав... До того ж не забувай, що навіть у звичайній лихоманці є якась химерна насолода. У хворого, який вийшов зі свого природного стану, якого починає палити хвороблива гарячка, почуття та емоції набувають якогось особливого забарвлення, особливої форми. Так, можливо, ця хвороба врятує тебе від нещастя прожити життя, не спізнавши найдивовижнішого в світі – любові.

Ось на що я захворів, ось від чого я марю в гарячці, Недждете... Я ніби віддався на волю стрімкої течії... Подивимось, куди вона мене винесе.

Гомункулус