Текст книги "Женоненависник"

Автор книги: Решат Гюнтекін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

Одна простодушна бабуся бідкалася: «Ох, яке ж це лихо для матері! Невже ж і мій так загинув на Барбаросі[23]23
  Броненосець «Барбарос Хайреттін» – переданий Османській імперії німецький військовий корабель «Курфюрст Фрідріх Віль-гельм» – загинув у 1915 році від британської торпеди, прямуючи до протоки Дарданелли для підтримки османських військ, забравши життя 253 членів екіпажу.


[Закрыть]?»

– Ви чули? Їй не мене було шкода! Вона тужила за своїм сином! Хоча не виключено, що й за ним вона тужить нещиро. Теж, напевно, голосила: «Синку мій, серце моє! Виростила, викохала! Ти ж мені мав стати опорою! Мав мене годувати в старості! Хто ж мені тепер привезе мішечок рису, хто принесе головку цукру, хто купить ситцю на сукню?» За ситцем вона тужить! Це все про людське око!

Ти бачиш, Нермін, він не лише жінок ненавидить. Він ненавидить людей, ненавидить батьківщину! Хіба можна таке казати про матір героя-моряка, який пішов на дно разом зі своїм крейсером, захищаючи нас? Камінням його побити – і те мало буде!

А цей недолюдок безсоромно вів далі:

– Стамбульська молодиця, повиснувши на шиї у якогось чиновника, очевидно її чоловіка, несамовито верещала: «Ой, помираю! Ой, я не можу! Зараз знепритомнію! Навіщо ти мені таке показуєш?» Ви розумієте? Звісно, її збентежило не те, що сконав якийсь бідаха! Вона боїться, що я їй наснюся, потривожу її нічний спокій! Наче в мене інших справ нема, тільки їй снитися! Крім того, зверніть увагу: сама дивиться і при цьому верещить, щоб не показували! Якщо тобі не подобається – відвернися й не дивись, у чому річ? Так чи не так? Але ні, вона дивиться, бо їй цікаво. Душа людська замішана на цікавості. Їй треба все бачити, щоб розуміти, що коїться навколо, щоб знати, хто кому друг, а хто кому ворог.. Коротко кажучи, їй треба всюди пхати носа, визбирувати всі плітки. А отже, вона не може собі відмовити в задоволенні подивитися, як помирає потопельник. Що поробиш, якщо нерви не витримують такого видовища? Власної волі в неї немає, отже, чоловік мусить силоміць відтягти її звідти.

Жінки знову мимоволі почали обурюватися. Чоловіки, природно, про людське око стали на бік жінок, почали йому вичитувати: «Гомункулусе, поводься пристойно!» Але і в цій підтримці, і в цьому засудженні відчувалося якесь приховане зловтішне задоволення...

Для них це була помста за те, що їм доводиться упадати до наших ніг, бути іграшками в наших руках. Ти знаєш, Нермін, якої я думки про чоловіків. Але того вечора я просто всією душею зненавиділа цю дурну, облудну, мерзотну стать. Я навіснію, дивлячись на ідіотські, безглузді обличчя юнаків, схожі на свіжі літні овочі, на щойно принесені з городу кабачки, холодні, лискучі, які не виражають нічого, крім безмежної самозакоханості; на пом’яті, облізлі, поорані брижами мармизи дідів, які від постійного кривляння та лицедійства перетворилися на колекцію зморшок.

Гомункулусові годі було заткнути пельку:

– Малі дівчата-селючки з недоумкуватими фізіономіями волали до матері: «Мамо, він що, зараз помре?» Тут раптом звідкіля не візьмись якась бабця з румелійських переселенців... Пам’ятаєте, в Карагьозі[24]24
  Персонаж традиційного театру тіней; так називають і сам цей театр.


[Закрыть] відьми у ступах літають? Так от, геть-чисто така відьма. «Розступіться! – кричить. – Він у мене зараз задише!» Коротше кажучи, пароплав перетворився на курник, в який залізла куниця.

Вечеря скінчилася. Щоб якось звести інцидент на жарт, спортсмени накинулися на Гомункулуса, вхопили його за руки й за ноги, почали підкидати в повітря, жбурляти, немов гумовий м’яч.

Під звуки, які лунають на стадіоні після перемоги в футбольному матчі, почалися жартівлива штовханина, борюкання, невеличкі боксерські двобої.

Хтось нервово схопив мене за плече. Я обернулась – Хандан. Бліда-бліда.

– Я сиджу, поїдом себе їм, а тобі весело, прямо як на виставі...

Вона ледь не плакала.

– Що вдієш, він же гість. Не виженеш же його з-за столу...

– Хіба ж можна таке хамло в гості запрошувати? Хіба гості так поводяться?

– А чого ти на мене ображаєшся? Хіба не ти вчора найбільше кричала: «І друга свого обов’язково приведіть»?

Хандан розгубилася:

– Та я... Але звідки ж я знала?

– Ну, тепер уже знаєш... От і врахуй надалі.

– А взагалі, мене найбільше обурило те, що він ображає жінок, а ти собі сидиш і всміхаєшся, мов портрет на стіні.

Хандан розплакалася. Я взяла її за руку й повела в темряву. Потріпала за підборіддя й кажу:

– Якби я розсердилася, рознервувалася – це навпаки, лише б потішило його. Я задумала для Гомункулуса страшну кару, Хандан. Він у мене розкається у своєму женоненависництві!

Хандан спершу мені не повірила. Закопиливши губу, вона знизала плечима. Я вела далі:

– Я придумала таке, що ми помстимося не лише за тебе, а за всіх жінок. Ось чому я так покірно його слухала.

У Хандан прокинувся інтерес. Її зіниці засяяли в темряві, мов світлячки.

– Що ти задумала? – спитала вона.

– Не квапся. Потім розповім. Звичайно, і ти мені станеш у пригоді... Тому спробуй втертися до Гомункулуса в довіру. Вдай, ніби нічого не сталося. Спробуй зробити так, щоб він став тут завсідником. О, як же я помщуся, якого ляпаса дам облудному, підлому чоловічому роду в особі цієї потвори Гомункулуса...

* * *

Друга година. Місяць став прямо над нашим садом. Більш зманіжені, боячись легкої нічної вогкості, перемістилися до просторої зали в будинку. Решта танцювала на невеличкому, схожому на терасу майданчику перед кам’яними сходами. Втім, вікна й двері будинку були відчинені, отже, гості почувалися однією компанією. І там, і там пари кружляли під одну й ту саму мелодію.

За будинком – величезний фруктовий сад... Я самотою неквапно пішла поміж дерев темною вузькою стежкою... Ця стежка, мов бігова доріжка на стадіоні, обходить навколо саду і виходить туди ж, де починається... Повільно просуваючись у темряві, я уважно роззиралася довкола. Навпроти, біля великої садової криниці, росте декілька смоківниць. Вони такі величезні, що їхні довгі віти, переплітаючись, утворили щось на зразок затишної бесідки. Цей закуток, куди навіть сонячні промені вдень – і ті не завжди потрапляють, – цієї ночі став місцем паломництва світляків. Інколи на цвинтарі можна побачити мерехтливе блакитнувате сяйво. Така сама переливчаста хмарка світла мерехтіла й тут... Мою увагу привернув вогник цигарки, що блимав серед цього непевного сяйва. Я зрозуміла, куди це так раптово зник Гомункулус. Неквапно простуючи стежкою, я підійшла до нього; він стояв до мене спиною. Кроків моїх він не почув. Запрокинувши голову, він дивився на місяць, що прозирав крізь листя.

Я зробила вигляд, що дуже здивована:

– Це ви, Зія-бей? Це ж треба!

Не виймаючи цигарки з рота і рук із кишень, він обернувся до мене:

– А що в цьому дивного?

– Кажуть, що ви байдужі до краси природи. Ось мені й дивно, що ви тут, у темряві, споглядаєте місяць.

Гомункулус посміхнувся, знизав плечима й іронічно відповів:

– Хто це вам таке сказав? Як можна бути байдужим до місячного сяйва? Особливо коли перед вами такий краєвид... Благословенний місяць – найкращий з акторів, створених Господом Богом. І в мистецтві гриму йому немає рівних. Вміє затримуватися в кого завгодно, забарвитися в будь-який колір. То він схожий на деко з пирогами, яке щойно дістали з духовки, то стає тоненьким, подібним до багета, півмісяцем... Інколи він так схожий на скибку дині, що, здається, відчуваєш його смак та пахощі. Шкірка потріскана, мов у дині з Мене-мена,[25]25
  Місто неподалік від Ізміра.


[Закрыть] а м’якоть... м’якоть...

Гомункулус тихенько кашлянув.

– Для кольору м’якоті навіть зайве підшукувати якогось особливого слова. Можна так і сказати – як м’якоть дині...

Я засміялася:

– А на що, цікаво, схожа ця ніч?

Він, примруживши свої вузькі китайські очі, подивився в небо:

– Ця ніч схожа на ананас. Знаєте, такий коричневий, лускатий, з хвостиком...

– Величезний ананас на синій порцеляновій тарелі неба... А чого ж, гарно!

Він вів далі:

– А зірки – це порічки. А Чумацький Шлях – це цукор, яким Творець посипав ці порічки, бо дуже кислі... Пам’ятаєте, в війну був імпортний цукор-пісок – з Яви його завозили чи звідкілясь іще... Оце такий цукор-пісок. Ех, до цього небесного бенкету рукою не дотягнешся, можна лише здалеку слинку ковтати...

Я знову посміхнулася:

– Байдуже, з якою метою, але ж ви споглядаєте небо, споглядаєте місячне сяйво. Цього цілком достатньо.

Гомункулус роздратовано пересмикнув плечима:

– Панянко... Якщо ви така охоча докопуватися до істини, то гаразд, зізнаюся... Ви, звичайно, в горах не бували і тамтешнього господаря не бачили?

Я з подивом поглянула на нього:

– Господаря?

– Ну, я маю на увазі ведмедя. Величного, волохатого царя лісів... Ну, на картинці ви його, звісно, бачили. Але не доведи Аллах вам побачити його зблизька... Ви б з переляку тільки писнули, мов те пташеня... Так от, тим, хто бував у горах, неодноразово доводилось спостерігати, як у місячну ніч ведмідь стає на задні лапи і, дивлячись у небо, неквапно походжає, немовби танцює...

Було незрозуміло, чому це він раптом став розповідати про ведмедів. Але ж я вирішила слухати його без подиву, без гніву – щоб він не казав, а отже знову посміхнулась:

– Он як! А я й не знала...

– Саме так... Дехто робить із цього висновок, що ведмеді обожнюють місячне сяйво...

– А що ж тут іще можна подумати? Безперечно, тварини теж інколи захоплюються красою природи...

– Може, воно й так... Але ваш покірний слуга не вважає, що ведмеді заслуговують на такий комплімент... Адже, стаючи на задні лапи та, немов поети, підносячи до небес передні, вони з жагою дивляться зовсім не на наш любий місяць... Вони видивляються на деревах дикі грушки, які по-нашому називають «ахлат». Ось так, панночко... Не завжди можна довіряти тому, що бачиш...

– ???!!!

– Ваш покірний слуга теж не споглядає місяць, а видивляється стиглі смокви на гілках.

– Диво та й годі!

– Авжеж... Ну а тепер у мене до вас є Дуже серйозна пропозиція. Щоправда, ви теж тут гостя. Але, здається, гостя з широкими повноваженнями... Практично напівхазяйка. З вашого дозволу ваш покірний слуга залізе на це дерево, назбирає трохи смокв. А тоді поділимось: ви отримаєте свою хазяйську частку, а я – батрацьку. Гаразд?

– Чудово!

– От бачите, метикувата панянко... Благослови вас Аллах! Дайте-но сюди вашу хусточку, будь ласка.

Не дочекавшись відповіді, він висмикнув у мене з руки хустку. Втім, одразу ж повернув.

– Думав покласти в неї смокви, але вона не годиться... Що ж це: три штуки покладеш – і все? У мене з собою завжди про всяк випадок є чиста хустка.

Гомункулус, мов мавпа, подерся на дерево.

Це стало найкращим акробатичним трюком вечора, Нермін. Це неможливо описати... Якщо це видовище постане мені перед очима хоч би й на смертному одрі – я розрегочусь... В жодному цирку жодна тваринка не встругне кумедніших штук.

Гомункулус догори дриґом видерся на дерево і повиснув, зачепившись за гілку ногами, мов руками. Не знаю, чи орангутанги бувають такими спритними. Натрапляючи на горизонтальні чи трохи похилі гілки, він, розкинувши в сторони руки, проходив по них, мов канатоходець; час від часу в нього починали труситися ноги, підгиналися коліна, руки метушливими рухами намагалися за щось вхопитися. Він заточувався, мовби в нього зіслизнула з гілки нога, а коли вже мав гепнутись додолу, розводив ноги й всідався верхи на гілку.

Я реготала, але серце моє почало несамовито калатати.

Запримітивши смокву, він залазив на гілку над нею, звішувався звідти догори ногами, розгойдувався й зривав її. Облазивши все величезне дерево, Гомункулус ухопився за кінець товстелезної гілки й з усієї сили своїх жахливих ручищ притягнув її до себе. Коли гілка напружилася, мов лук, я побачила, як він рвучко стрибнув. Страшенно зашурхотіло листя, і Гомункулус злетів у повітря. Я зойкнула й затулила лице руками.

Але він не упав, а вхопився за гілку іншої смоківниці.

– Не хвилюйтесь, – посміхнувся він, – це досить безпечний і науково обґрунтований спосіб перестрибувати з дерева на дерево... Немає нічого нуднішого, ніж злазити й знов залазити.

Я вже трохи оговталась:

– Але ж це небезпечно!

Він запхав до рота величезну смокву й промимрив із повним ротом:

– Для того, хто впевнений у своїх рухах, небезпека мінімальна. Врешті-решт, навіть коли людина йде по вулиці, їй на голову може впасти черепиця... А наука – це наука. Вам не розповідали в школі про машини Архімеда? Так от, мій метод спирається на той самий принцип. Відповідно, як я вже казав, нічого небезпечного тут немає.

– Зія-бей, злазьте вже, прошу вас...

– Ви в мені сумніваєтесь? Не бійтесь! Хіба може панянка, яка не боїться правди, боятися таких дурниць?

І він, перестрибуючи, наче мавпа, з гілки на гілку, переліз на інший бік дерева.

Слова Гомункулуса зачепили мою гордість. Тепер я б не виказала жалю, навіть якби він отут переді мною вбився. Але ж місце, до якого він повагом підбирався, було таке небезпечне, що... я знову не втрималася:

– Зія-бей,.обережніше, ви прямуєте до садової криниці!

Гомункулус відказав:

– Не бійтеся, я в курсі. Так, це вже не жарти. Але ж там висить така смоква! Ну прямо цариця смокв! Шкода, що вам звідтіля не видно... От я спущусь – ви самі переконаєтесь. Ми її або поділимо, або розіграємо. Смокви, мабуть, навмисно підвісили свою царицю в небезпечному місці, аби на неї не зазіхали. Та не залишу ж я її на поталу горобцям!

Він, шарудячи листям, рвучко смикав за все тонші й тонші віти, аби переконатися, що вони витримають.

В мене почала паморочитися голова, потемніло в очах, серце билося так, що, здавалось, ось-ось розірве груди.

Я вже не дивилася туди, чула тільки, як він бурчав сам собі:

– До цариці залишилось не більше аршина. Подолаю цей аршин – і все. Ох же ж чортова цариця! Скрізь уже демократія, а вона тут розсілася! Я тебе зараз скину!

Раптом почувся страшенний хрускіт. Гомункулус заволав: «А-а-а-а!» Я мимоволі обернулася туди. Він із несамовитим криком гойдався на надламаній гілці над криницею. Нермін, я дивуюся, як я не померла в цю мить від хвилювання! Я не спромоглася ні на що інше, як тільки зарепетувати разом із ним. Врешті-решт, гілка обірвалася, і Гомункулус з тим самим жахливим криком шубовснув у криницю.

В криниці глухо булькнуло, і настала тиша, ще жахливіша від нещодавнього крику...

Я заверещала, мов навіжена, й побігла в напрямку будинку.

Але далеко бігти мені не довелось. В будинку теж почули крик Гомункулуса. Очолювана спортсменами строката юрба бігла до нас; по дорозі люди зіштовхувалися одне з одним, чіплялися за гілки дерев і падали.

Які ж ці спортсмени все-таки завбачливі та спритні! Біля криниці спалахнув електричний ліхтарик.

Я від хвилювання на мить знепритомніла, тому не пам’ятаю, як витягали Гомункулуса. Прийшла до тями я в обіймах Хандан. Вона була схвильована не менше за мене.

Вона, сердешна, вся здригалася в безслізному риданні. «Що трапилось?» – спитала я. «Не знаю! Не знаю!» – простогнала вона у відповідь. Побачивши, що я опритомніла, Хандан, здається, надумалась і собі знепритомніти, проте я залишила її й побігла до криниці, біля якої зібралася юрба.

Якийсь молодий спортсмен, вхопивши мене за руку, ледь чутним голосом став вмовляти:

– Благаю вас, не дивіться на це... Це жахливо!

Він мало не силоміць почав відтягувати мене звідти. З будинку принесли велику лампу, і при її світлі я побачила чудернацьке вирування юрби. В саду панувала гнітюча тиша, всі розмовляли пошепки, з темних кутків долинали жіночі голосіння та схлипування.

Врешті-решт, я оговталася, нервово висмикнула свою руку з руки спортсмена й накинулася на нього:

– Ану пустіть! Що ви робите?!

Ще кілька людей заступило мені шлях, не пропускаючи до юрби.

Мене схопив за руку Ремзі-бей:

– Не хвилюйтеся, Саро-ханим! Ви тільки не дивіться туди, прошу вас! Вам зле буде...

– Він помер? – крізь зціплені зуби спитала я.

Ремзі-бей клятвено запевнив мене, що Гомункулус живий.

Попри це, я наполегливо пробивалася до юрби. Гомункулус, витягнувшись, лежав на вимощеній камінням доріжці біля криниці. Декілька чоловік, облич яких я не могла розібрати, то нахиляючись над ним, то випростуючись, зводили й розводили йому руки.

Мимоволі я поклала голову на плече Ремзі-бея. Під горло підкотився клубок; безслізно ридаючи, я затулила лице долонями, хоча й прозирала крізь пальці.

Я чула, як переді мною дядько проказав, подивившись на годинника: «Дай Бог, аби лікаря знайшли...» Раптом хлопці, які приводили до тями Гомункулуса, зупинилися. Хтось дужим голосом викрикнув: «Зія! Зія!» У відповідь почувся легенький стогін. Одразу ж піднявся гамір, немовби тягар, який стискав серця та затуляв роти присутнім, раптом упав: «Він живий! Слава Аллаху! Розплющив очі!»

Різким рухом я продерлася крізь юрбу. Я вже ридала на повні груди. Гомункулус і справді розплющив очі. Підтримуваний руками друзів, він помалу підвів голову, став підводитися.

Гамір, який щойно зчинився, тепер розійшовся садом. Навколо Гомункулуса знову запала тиша. Гомункулус ледь-ледь намагався звестися на лікті. Вуста його тремтіли, мовби він щось хотів сказати; але не міг.

Ми витягували шиї, прагнучи почути його перші слова, з нетерпінням дивилися на нього.

– Де я? ледь чутно промовив він. – Я живий?

– Живий, Гомункулусе. Слава Богу, живий.

Таким самим слабким голосом він вів далі:

– Живий... Я бачу... А де ж мої смокви? Смокви...

Спочатку нам здалося, що від падіння він збожеволів, що він марить. Але потаємна лукава посмішка на його тремтливих губах все видала. Гомункулус нас обдурив. Він глумився з нашої метушні. Біля криниці він знову зіграв комедію з потопельником, як тоді в морі, на пароплаві.

Початковий подив змінився гнівом і обуренням.

Довготелесий очільник спортсменів, сплеснувши руками, вигукнув:

– Шайтан би тебе взяв! Хіба ж можна так жартувати?

Юрба загула.

Дядько, забувши про пошану до гостя, теж висловив йому своє обурення:

– Шановний, ну що це за жарти?! Ми ж мало не збожеволіли!

А Гомункулусу й байдуже. Мокрий, мов хлющ, він усе побивався:

– Смокви? Куди поділися смокви? – і поривався до криниці.

Врешті-решт, ведучи попереду Гомункулуса, юрба попрямувала назад до будинку. Його привели до кімнати і стали наполягати, щоб він перевдягнувся. Він відмовився і попросив товаришів розкласти десь у куточку саду багаття з хмизу.

– Облиште мене. Ви все одно не знаєте, що треба робити. Сяду собі біля вогнища... І одяг просохне, і застуда – якщо все-таки встиг підхопити – мине.

Поки спортсмени розпалювали багаття, я теж запропонувала Гомункулусу перевдягнутися. За нього відповів довготелесий очільник:

– Не хвилюйтеся, будь ласка. Те, що ви пропонуєте, годилося б людині, а не цьому кабанові. Нічого йому не станеться.

Трохи згодом Гомункулус уже сидів на здоровенному валуні перед багаттям. Його мокрий одяг парував, а сам він читав нам лекцію:

– Я бачу, ви всі на мене сердитеся... Навіть шановні господарі нахмурили брови, і вже подумки жалкують: «Ну навіщо ми запросили сюди цього базікала?» Але якщо я викладу вам свої обставини, то, можливо, ви хоч трошки мені пробачите. Шановні, я – груба, неотесана людина, що спустилася з гір... Я не маю талантів, необхідних у такому благородному й вишуканому товаристві. Я не вмію ні танцювати, ні співати, ні навіть підтримати розмову... Дай, думаю, й собі викину якесь колінце, щоб розваги на вечірці не були одноманітними... Як каже відома приказка, щоб і своєї петрушки до вашої юшки... Я думав, ви вже стомилися від цих нескінченних танців та звичних розваг. Дай, думаю, спробую ввести в програму акробатичний номер. Повітря гаряче, задушливе, заодно й у криниці освіжуся...

Дядина Макбуле не витримала:

– А якби, не доведи Аллах, ви зі своїм акробатичним номером ускочили в халепу?

Гомункулус перед своїм багаттям неквапно обернувся:

– Помилуйте, пані, в якутам халепу? Я вас прошу... Покачався собі на гілках, а потім стрибнув у криницю завглибшки якихось сім-вісім метрів... Ось і все... Втім, мушу визнати, що, виконуючи цей номер, аби трохи вас розважити, я справді зазнав деяких незручностей. То хіба ви не зглянетесь на мої добрі наміри та на те, що мені довелося знести, і не пробачите мені цього жарту?

Гомункулус, похнюпивши голову; буквально благав, намагаючись викликати співчуття у довірливої юрби. Але на його потворних вустах блукала облудна саркастична посмішка...

Трохи згодом, коли люди порозходилися, в розмові зі мною він висловився відвертіше:

– Ви помітили сьогодні за вечерею, коли я розповідав про ту пригоду на пароплаві, дехто зарозуміло посміхався, мовляв, як можна було повірити в такий нехитрий трюк? Частина не повірила в те, що я бачив, коли мене «рятували». Дехто навіть сердився... Але ж не пройшло й двох годин, і я втяв таку саму штуку. І нікому навіть на думку не спало засумніватися... Той самий рейвах, ті самі побивання, голосіння й зомлівання... Особливо мені запам’яталося, як ви кугикали, мов сова, поки я був у криниці... Ніколи не забуду. Яке у вас все-таки м’яке серце!

Ми проговорили біля багаття з півгодини. Він раз по раз глузував з жіноцтва.

Цей випадок остаточно ствердив мене в моєму рішенні. Я викличу женоненависника на двобій і покладу на обидві лопатки! Підріжу йому крила так, що він ніколи більше не буде зводити наклепів на нашу сестру!

Я вжилася в роль. Кожне моє слово, кожен мій жест тепер були ретельно продумані. Я пустила в хід всі свої чари, всю свою звабу.

Сидячи перед багаттям, я приймала такі пози, так промовляла до нього, що будь-який чоловік, який має хоч крихту почуття, закохався б до нестями. Але Гомункулус зважав на мене не більше, ніж на кошеня – він навіть не глянув мені в обличчя.

Ця поразка коштувала мені нервів, але не довела до розпачу. Побачиш, Нермін, я неодмінно переможу.

Дай-но я тепер хоч розповім тобі про наречених – до весілля залишилося лише два тижні. Цього ранку Весіме та Ремзі-бей...

Сара