Текст книги "Женоненависник"

Автор книги: Решат Гюнтекін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

VIII
Сара – Нермін

Люба Нермін,

Ми вже й тут сплутали день із ніччю... Знаєш, є дуже відоме повір’я, мовляв, не годиться світанок зустрічати в ліжку. Кажуть, той, хто зустрічає світанок у ліжку, цілий день ходитиме, як зварений, голова болітиме... Так от, недаремно казали старі люди, і ми намагаємося в міру своїх сил по-їхньому й робити. Переважно не розходимось спати, поки не побачимо світанку. Але щось у мене прокидається недовіра до слів наших благословенних предків. Я хоч і не стуляю очей, поки сонце не зійде, але здебільшого вставати мені від того не легше. От і сьогодні я прокинулась ледь жива. І ще години зо дві мені поболювала голова... Вночі гуляли до нестями в маєтку Ремзі-бея... Зараз уже полудень, але дехто ще спить... А ті, хто попрокидався, соваються туди-сюди з набряклими очима, бліді, змучені й мовчазні...

Я порівнювала нашу компанію з театральною трупою. На вчорашньому бенкеті компанія проявила себе з іншого боку – постала у вигляді цирку. Цим ми завдячуємо нашим новим друзям-спортсменам. В одному з попередніх листів я розповідала тобі, що за півтори години їзди від міста на березі моря стали табором спортсмени. І навіть розлого писала про те, як один із цих халамидників вдав із себе потопельника і цим розбурхав весь пароплав.

Ці спортсмени – чоловік п’ятнадцять молодиків. Вже кілька років поспіль вони припливають сюди на невеличкій яхті й стають табором на два-три місяці.

Серед них є знайомі родини Ремзі-бея. Вчора ми запросили спортсменів на вечірку в саду – так, задля різноманітності. Ми одразу ж із ними потоваришували. На природі якось швидше відкидаєш всі оті церемонії. А вони, як виявилось, дуже веселі й порядні хлопці...

Приїхали вони, вже як стемніло. Це було видовище – годі й розповісти. Поначіпляли на велосипеди паперових ліхтариків – червоних, зелених... Уяви собі: в темряві по дорозі, що спускається з сусіднього пагорба, поміж оливок пливуть мерехтливі вогники. Це треба бачити...

А ми, вбрані в усе барвисте, самі, мов ті ліхтарики, вийшли натовпом їх зустрічати.

Бравурні пісні, які вони хором співали на всі свої могутні груди, долинали до нас із відстані десяти-п’ятнадцяти хвилин їзди. І ось за одним із поворотів ми зустрілися. Спів миттєво стих. Вони мовчки позіскакували з велосипедів та збилися до гурту, немов готуючись дати відсіч небезпеці.

Очевидно, в своєму таборі за атлетичними вправами, плаванням та боротьбою хлопці трохи здичавіли. Від жінок вони просто сахалися.

Правду кажучи, було від чого й відсахнутися. Строката юрма дівчат і жінок – нас було десь із двадцятеро, не рахуючи ще й чоловіків... Обидві процесії вишикувалися одна навпроти одної. З їхнього боку наперед вийшов якийсь довготелесий парубок, з нашого боку – молодший брат Ремзі-бея Латіф-бей. Власне, саме він з ними й приятелює... Латіф-бей, на відміну від старшого брата, не їздив по Європах... Єдина його пристрасть – полювання. Для кожної пори року, ба чи не для кожного місяця, в нього є своя дичина.

Ремзі-бей позавчора розповідав про його дивацтва. Уяви собі це нещастя: полюючи взимку на дику качку, може тижнями сидіти в очереті на березі річки, в якомусь схроні, що нагадує ведмежачий барліг... Що тобі сказати... Кожен божеволіє по-своєму... Аж ось, коли довготелесий очільник спортсменів та Латіф-бей саме знайомили між собою обидві сторони, раптом почулося ревіння мотора...

З-за юрби спортсменів вилетів мотоцикл і, здійнявши куряву, пролетів повз нас. Наші поперелякувались, дехто навіть сховався в кущах при дорозі... Водій мотоцикла, судячи з зовнішнього вигляду, був одним зі спортсменів. Але з якого дива він промчав, аж мало нас не подавив?

Я подивилася на спортсменів. Вони теж, як і ми, не второпали, що сталося, і тихенько про щось перемовлялись.

Довготелесий очільник голосно сказав Латіф-бею:

– Це Гомункулус... Черговий його вибрик... Вибачте.

– Куди це він, цікаво?

Той тільки посміхнувся та знизав плечима.

Процесія мовчки попрямувала до саду Ремзі-бея... І вони, і ми на деякий час стали солідними й серйозними.

Я йшла позаду на самоті. Ремзі-бей, який ішов під руку з Весіме, вповільнив ходу. Раз по раз він зупинявся, показував своїй нареченій рукою щось вдалині, заговорював її, зволікав.

Це був маневр, аби затриматись і побесідувати зі мною.

Бідолашний Ремзі-бей віднедавна взяв нову моду: коли всі ідуть на прогулянку, інколи ми відокремлюємось від гурту. Ремзі-бей під ручку з Весіме намагається будь-що опинитись поруч зі мною... Він так старається, щоб наречена не розкусила його маневрів, що аж прямо розумнішає на очах.

– О, це ви, Саро-ханим? А чого ви так відстали?

– Не знаю... Так вийшло.

– Вечір обіцяє бути веселим.

– Схоже на те... Щойно повз нас промчав якийсь тип на мотоциклі... Кажуть, якийсь Гомункулус... Мені аж цікаво стало.

Ремзі-бей, задоволений тим, що виникла тема для довшої розмови, заходився розповідати:

– Гомункулус – верховод цих спортсменів. Це унікум... Людина надзвичайної сили й спритності. Який із видів спорту не візьми – він скрізь перший. Але справжня його пристрасть – мотоцикли... Крім того, він чудово плаває... Він у морі почувається вільніше, аніж у садку власного будинку...

– Ми коли пливли сюди, то якийсь спортсмен у морі вдав із себе потопельника, і ми всі повірили. Чи це, часом, не він був? – сказала я.

– Та він же, він! – підтвердив Ремзі-бей. – Його ще кличуть Бичком, знаєте, є така риба? Але це скоріш не за те, що спритно плаває, а за обличчя. Ви на його вид поглянете – ну бичок, та й годі.

– Ви вже й Гомункулусом його назвали, і Бичком, а справжнє ім’я так і не згадали...

– Справжнє його ім’я Зія. Але його мало хто знає, як Зію. Всім він відомий, як Гомункулус.

– А з якого дива?

– Не знаю, дивились ви чи ні... Гомункулус – це герой одного фільму. Там нібито одному вченому вдалося створити штучну людину-робота. Вона багато в чому перевершила справжніх людей. Приміром, була фізично витриваліша, сильніша. Розумово довершеніша за нас... Коротше кажучи – ідеальна людина. Але одним не зміг наділити великий вчений цю штучну людину – серцем, почуттями.

– А, так його за це Гомункулусом прозвали?

– За це. Гомункулус – сильний, розумний, рішучий, вольовий, веселий, можна навіть сказати, аж занадто – подекуди аж до блюзнірства. Але бездушний, мов камінь. Йому не шкода тих, хто помирає, він сміється над чужими стражданнями... Прив’язаність та ніжність він вважає смішною слабкістю... Пристрасне кохання в його очах – безглузда казка... Любов до матері, батька, братів, сестер, дітей для нього – незбагненна загадка... З цієї точки зору він справжнісінький робот.

– Скільки йому років?

– Тридцять-тридцять п’ять...

– І що ж, він ніколи в житті нікого не кохав?

– Та ви що! По-перше, слово «прекрасне» для нього – порожній звук... Прекрасний краєвид, прекрасна музика, прекрасна тварина – це все для нього загадка... А закоханих він вважає хворими.

– А якби він, приміром, дізнався, як сильно ви кохаєте Весіме?

– Ми з ним близько не товаришуємо... Якби я був із тих його друзів, хто готовий зносити його примхи, то я певен, що він силоміць запроторив би мене до ліжка й почав би відпоювати відварами липового цвіту та насіння льону... Аби ви зрозуміли, наскільки це бездушна людина, розповім вам про один випадок. У нього був друг, із яким вони разом виросли, були один одному майже як брати... І ось цей його друг отримав жахливе поранення на війні, лежав у шпиталі. Гомункулус не відходив від його ліжка ні вдень, ні вночі.

У пораненого в Стамбулі залишилась прекрасна наречена... Бідолашна дівчина, дізнавшись, що її коханий помирає, не могла всидіти на місці... Вона стала побиватися, мовляв, я мушу його востаннє побачити... Попри всі умовляння рідних, вона вирушила до нього і після трьох днів дороги напівжива добралася-таки до шпиталю. Хотіла востаннє пригорнутися до свого пораненого коханого. Але цей здоровань Гомункулус став у дверях і каже: «Хворий у важкому стані. Лікар сказав нікого до нього не пускати. Я не можу вас пропустити». Дівчина ридає, кидається йому ноги цілувати... Але ж хіба Гомункулус на таке зглянеться?

– А там що, більше нікого не було? Нікому було втрутитись?

Ремзі-бей сумно посміхнувся:

– Ви не знаєте Гомункулуса... Хто насмілиться йому суперечити? Але трагедія на цьому не скінчилася... Хворий у передсмертних муках почув голос своєї нареченої й собі став благати Гомункулуса... Хіба можна відмовити людині, що лежить на смертнім одрі? А тим більше, якщо це друг дитинства, можна сказати, брат... Але Гомункулус і тут був невблаганний. «Лікар сказав – не можна. Що я можу вдіяти?» – і зачинив двері зсередини на засув. Дівчина ще якийсь час побивалася під дверима, а коли її врешті-решт напівпритомну виносили звідти, поранений сконав на руках у друга... Бідолашний, напевно, помер у сльозах...

Ця розповідь вразила мене до глибини душі. Я аж скрикнула від обурення:

– В цьому винні ті бездушні потвори зі шпиталю! Треба було гуртом накинутись і роздерти цього недолюдка на шматки!

Ремзі-бей знову гірко посміхнувся:

– Ось такий він, Гомункулус, Саро-ханим... Але він нікому не заподіює шкоди... Йому навіть подобається робити людям добро...

– А чого він промчав повз нас, мов навіжений?

– Його товариші й самі не второпали. Гомункулус пообіцяв, що буде сьогодні на вечірці. Виїхав разом із усіма, як нормальна людина. І раптом, нікому нічого не сказавши, зник. Ви ж самі бачили... Вони теж стояли ошелешені.

– Він і справді божевільний!..

– Я здогадуюсь про справжню причину... Йому, мабуть, здалося, що в компанії забагато жінок.

– То він засоромився?

– Та ви що! Гомункулус зухвалий, а в деяких випадках – просто нахабний. Я вам щойно розповів, що це бездушна людина, не здатна любити, не здатна розуміти прекрасне в жодному з його проявів. Тож не дивно, що він – женоненависник. Гомункулус уникає жінок. Іноді, коли він вимушений з ними спілкуватися, то спочатку поводиться ґречно... Потім не втримується і потроху починає викидати коники.

– Мені вже прямо кортить побачити цього женоненависника! – сказала я. – Цікаво, куди він помчав?

Ми вже підійшли до саду... В саду ще з півгодини панувала нестерпна офіційна атмосфера. Ми вже навіть пошкодували, що запросили цих спортсменів. Вони, як і під час нашої зустрічі на дорозі, всі збилися докупи, мало не зайняли оборону в одному з куточків саду. Соромились підійти до нас, заговорити.

Ці міцні, здорові хлопці з мідними від сонця напіврозхристаними грудьми та обличчями ніяковіли, мов діти. Чимось їх пригощаєш або про щось питаєш – червоніють, починають заїкатися.

Бачимо – наші гості не з розряду невгамовних салонних щебетунів... Якщо не проявити ініціативи – можна простояти аж до ранку, вони собі тупцятимуться й далі... Хоч-не-хоч, довелося міняти тактику.

Я підізвала до себе Хандан:

– Ти ж у нас, – кажу їй, – спортом цікавишся, про футбол у газетах читаєш. Почни розмову про останні спортивні події – хай їм трохи язики порозв’язуються...

Хандан усміхнулася, кивнула головою й пристрастно завела мову про якийсь боксерський поєдинок:

– Я не розумію, як можна було так програти! – гарячкувала вона, навмисне роблячи великі очі.

– А по-моєму, все логічно, – підхопила я розмову. – Я очікувала на такий результат. Як на мене, перемога була цілком заслужена.

Я емоційно, з азартом сперечалася з Хандан, не маючи при цьому жодної уяви, хто там виграв, а хто програв. Наш тактичний хід виявися ще ефективнішим, ніж я сподівалася. Спортсмени вмить розворушилися.

Спочатку один кинувся коментувати. Але після перших же його слів втрутився другий, третій. Незабаром вони всі горлали одночасно.

Немовби прагнучи надолужити простояний нишком у кутку час, вони з величезним завзяттям сперечалися між собою. Коли бракувало слів, вони допомагали собі головою, руками, ногами, унаочнюючи перипетії двобою; аби заохотити співбесідника до розмови, раз по раз вигукували: «Ясно?! Зрозумів?!», штурхаючи при цьому один одного..Охочих говорити незабаром стало більше, ніж готових слухати, і до розмови стали залучати нас. Подекуди в запалі з вуст у того чи іншого оратора зривалось якесь міцне слово; він одразу ж червонів і вибачався.

Один опецькуватий хлопець роз’яснює своєму товаришеві якісь тонкощі удару, а той не слухає; цей його штурхає: «Ясно тобі?!», а той у відповідь дає йому ліктем добрячого стусана й далі розповідає щось своє комусь іншому. Врешті-решт, цей бачить, що розмовляє сам із собою, ніяковіє й хоч-не-хоч звертається зі своєю розповіддю до мене.

Неподалік інший спортсмен розповідає дядькові й дядині Макбуле про останню перемогу і для наочності ставить свого товариша в оборонну стійку. Той зігнув ногу в коліні, сховав обличчя за кулаками і стоїть, мов укопаний, а цей підстрибуючи крутиться навкруг нього, тицяє кулаком між стулені руки й коментує. Час від часу кулак навсправжки влучає бідоласі то в обличчя, то по щелепі.

А якби ти побачила Ісмет-ханим, то взагалі померла б зі сміху... Кремезний парубок, якого товариші називають Джемаль-абі,[20]20
  Абі (або повна форма «агабей», тобто «старший брат») використовується як шанобливо-товариське звертання до людини, дещо старшої за віком чи суспільним станом, яка, проте, «не дотягує», щоб називати її «дядьком» («амджа»).


[Закрыть] про щось розповідав – я здалеку недочула, про що саме, – тоненьким, мов у євнуха, голосом; аж диву даєшся, як такий голос може зароджуватися в цьому тілі, кряжистому, мов стовбур дерева, яке рясно поливали. Ця писклява розповідь супроводжувалася рвучкими, страхітливими жестами, кожен із яких міг би вбити на місці теля. Щоразу, коли здоровань, стиснувши кулака, підносив його до носа Ісмет-ханим, бідолашна відступала на крок назад і часто-часто, мов мавпочка, кліпала очима.

Слава Богу, почалися танці – вони й урятували бідаху. Ті самі танці, проти яких Ісмет-ханим так палко виступає.

Танці хутко всіх роззнайомили. Очевидно, це була наша єдина точка дотику. Розмови стали невимушеними.

Таким чином, з самого початку ми страшенно хвилювалися, як пройде вечірка, а коли почало світати, було шкода, що так скоро настав ранок. Ми щиро потоваришували з нашими новими гостями. Дядько в п’ятницю влаштовує на їхню честь звану вечерю. Отак ми залучили до нашої весільної компанії ще й спортсменів... Ну то що, хіба я неправа була, коли казала, що наша компанія перетворилася на цирк?

Попри перше враження, яке справили наші нові друзі, вони виявилися хорошими хлопцями...

Спортсмени пообіцяли в п’ятницю на вечерю привести з собою й Гомункулуса. Не знаю, чому, але вони його дуже шанують. Цієї ночі навіть не могли на всю губу веселитися. «Як не крути, але без нього гульба – не гульба», – раз по раз засмучено казали вони, зовсім не зважаючи на те, що нас це може образити.

«Він у нас не надто тактовний, – заявили вони врешті-решт, – і, потрапивши в компанію з жінками, може нарубати дров, але ви на нього не ображайтесь... В п’ятницю ми будь-що його приведемо».

В наступному листі я тобі в подробицях розповім про цю вечерю. Оревуар, Нермін!

Сара

IX
Сара – Нермін

Вчора я мала честь познайомитися з Гомункулусом.

Наші друзі-спортсмени дотримали слова, мало не силоміць притягли женоненависника до нас.

Звичайно, столи знову накрили в саду, під деревами. Ми тут живемо просто неба, як бедуїни.

Я спостерігала за Гомункулусом звіддаля, з темного кутка. Мені здавалося, що він має бути величезним, мов статуя, жахливим і похмурим монстром. А він виявився середнього зросту, навіть трохи нижчим. А руки й ноги в нього, я б сказала, просто маленькі. Проте з рухів відчувається, що він сильний і спритний, мов тигр.

Щодо його обличчя – я не знаю, як його тобі описати, Нермін. Пам’ятаєш, в підручнику географії був малюнок, на якому зображено представників різних рас: білої, жовтої, чорної та червоної? Уяви собі ці картинки. А тепер візьми гостроверху маківку африканського негра з коротесенькими кучериками. Під нею розташуй трохи опуклого європейського лоба. Ще нижче приліпи китайські чи японські брови з задертими догори кінчиками, мигдалевидні розкосі очі. Додай до цього широке, масивне, хиже підборіддя індіанця. Тепер розфарбуй цю мармизу згори донизу в червоний колір індіанської шкіри. Ось тобі й Гомункулус... А тепер можеш сісти перед цим витвором і помилуватися. Диво дивне, на що тільки здатен Творець! Не пам’ятаю, чи є серед тисячі й одного імені Аллаха ім’я «саркастичний»? Напевно, Творець, працюючи над Гомункулусом, добряче упрів, поки спромігся створити такий неперевершений карикатурний шедевр...

Виховуючи дітей, ми повчаємо їх: «Не робіть цього, не кажіть того, бо гріх. Будете горіти в пеклі, і Забані[21]21
  Ангели пекла в ісламі.


[Закрыть] вириватимуть вам щипцями язика». Краще б ми натомість лякали їх так: «Не чиніть гріха, бо на тому світі будете схожі на Гомункулуса» – дітки б тоді геть усі росли побожними та благочестивими, як Ебуссууд-ефенді,[22]22
  Мехмед Ебуссууд-ефенді, або Ходжа Челебі – шейх-уль-іслам Османської імперії при султанах Сулеймані Пишному та Селімі II.


[Закрыть] били б поклони в молитві, не розгинаючи спини.

Ремзі-бей казав, що Гомункулуса ще кличуть Бичком. Я ніколи не бачила бичка, але Гомункулус своїми скошеними вилицями та формою рота справді нагадує якусь чудернацьку рибу. Особливо рот так схожий на риб’ячий, що коли він розтуляється в усмішці, і ти бачиш низку здорових і гарних людських зубів, то аж моторошно стає.

Щоб завершити опис женоненависника, потрібно перерахувати ще й шрами, рани й наліпки з пластиру, якими прикрасили це обличчя падіння й борюкання, бутси футболістів та кулаки боксерів.

Недаремно кажуть: «що б Творець не зробив – все на благо». Згодна, Нермін? А якби, не доведи Господи, він не був женоненависником, а був би ласий до нашої сестри?

Я продовжувала спостерігати за ним зі своєї схованки. Це було цікаве й повчальне видовище. Два дні тому він, щойно побачивши нас, панічно втік, промайнув і зник у темряві, мов той нічний птах. Сьогодні його мало не силоміць притягли сюди. Чи не повинна була людина з таким єством здичавіло, перелякано забитися десь у куток, набурмоситися й сидіти там?

А цей навпаки, був веселий і невимушений. Вперся до саду, мовби він тут завсідник; не пройшло й п’яти хвилин, як його веселощі перетворились на блюзнірство, а невимушеність – на нахабство.

Навколо нього зібралася юрба дівчат. Вони дивилися на нього, як глядачі в цирку, коли очікують на виступ дресированої екзотичної тваринки. А Гомункулусові й байдуже. Руки в кишенях, в роті – цигарка, знехотя посміюється та цідить слова.

Я вийшла на сцену останньою. Нас відрекомендували одне одному. Я стрільнула очима та всміхнулася якнайчарівнішою усмішкою. Погляд його розкосих очей на мить зупинився на мені. Він витяг руку з кишені. Не виймаючи з рота цигарки, зронив: «Дуже приємно». А потім розвернувся до мене спиною й продовжив свої теревені.

З красунею Сарою так поводилися вперше відтоді, як вона стала юнкою. Буває врода потайна, вона діє поступово, мов повільна отрута; проходять місяці, а то й роки, поки вона повністю проявить себе. Врода Сари не така: ніби чари, з першого ж погляду проникає в серце. Сара підмітила: хто б не глянув їй в обличчя – будь то чоловік чи жінка – дивиться зачудовано, кілька хвилин не може відвести очей.

Сара звикла подобатись; вона сприймала це як належне, як данину своїй вроді, яку всі зобов’язані платити.

Тимчасом цей Гомункулус звернув на мене навіть менше уваги, аніж звернув би на кошеня, якби те раптом вибігло перед ним на дорогу.

«Ну то й що з того?» – скажеш ти. І матимеш рацію. Але моя впевненість у власній красі та надзвичайності вселила в мене надію. «Хоч би в нього був камінь замість серця, але ж все одно він – людина, – думала я собі. – Проти мене йому не встояти».

Я відійшла, дещо збентежена.

Гомункулус продовжував базікати. Попри деякі блюзнірські вибрики, говорив він доладно. Втім, Хандан утнула штуку: необачним питанням збила розмову на слизьке:

– Про вас кажуть, що ви ворог жінок. Звісно, це дурниця...

Гомункулус із чудернацькою посмішкою відповів:

– Авжеж... Як на мене, соромно бути ворогом жінок. Людина, яка має почуття гідності, суперничатиме тільки з рівнею. А ворогувати з жінками – це все одно, що цілити з рушниці в малу дитину. Очевидно, вашого покірного слугу просто оббрехали.

Слова Гомункулуса потонули в обурених вигуках жіноцтва. Але він на це не зважав.

– Як же з ними ворогувати, коли вони на твою силу відповідають сльозами та істерикою? Намагаєшся їм щось довести логічно – вони починають репетувати.

Тепер уже до жіночих голосів долучилися й голоси спортсменів. Бідолашні вже пошкодували, що привели сюди Гомункулуса. «Гомункулусе, схаменись! Отямся!» – намагалися вони його вгамувати, самі червоніючи від сорому. Тоді він, мов актор, раптово змінив личину, і перед нами постав засоромлений, ніяковий чоловічок.

– Шановні пані... Мене не можна пускати між люди... Я ж неодмінно щось таке встругну, що порядному товариству, яке люб’язно ставиться до мене, як до людини, – буде прикро, а моїм друзям – за мене соромно... Та й мені буде ніяково. Інколи я, мов нормальна людина, попервах кажу щось доладне й доречне, але потім мене починає заносити, я й сам це відчуваю... Але вже не можу себе стримати, мов той кінь, що закусив вудила... Правду кажучи, мені дуже соромно... Таких вибриків не можна пробачати... Втім, я сам собі придумаю кару. Та таку, що й вам буде до душі.

Всі, хто був у саду, включно з челяддю, що прислуговувала коло столів, зібралися довкола Гомункулуса й слухали, витріщивши від подиву очі. Можна було подумати, що йде смішна циркова реприза. Гомункулус, по-суддівському піднісши руку, проголошував собі вирок.

– Щоправда, та панянка, яка задала питання, теж не без гріха... Але те, що вчинив ти, не підлягає виправданню.

– Що поробиш, Ваша честь... У мене в роті слова не тримаються, як вода в дірявому міху. Це просто хвороба якась. Хоч лікаря клич. Біда моя лише в одному: в мене що на думці, те й на язиці... Нічого не вдієш: я в світ не виїжджаю, в салонах товктися не звик. Не вмію я казати протилежне тому, що думаю...

– Заткни, пельку! Я визначив тобі міру покарання... Я виганяю тебе геть із цієї вечірки! Геть! Негайно! Не для тебе тепер приємні розмови ґречного товариства, не для тебе тепер це розмаїття райських страв, якими прикрашені столи...

– Але ж, Ваша честь...

– Годі базікати! Давай, давай... Налі-во! До хвіртки кроком руш!

Гомункулус попрямував до виходу, прибираючи по дорозі чудернацьких поз, ніби його тягнуть чиїсь невидимі руки, хтось невидимий підганяє стусанами та копняками.

Йому справді стало соромно за свою мимовільну безтактність? Чи, може, він знайшов привід втекти з велелюдного місця, зрозумівши, що тут йому не до вподоби? Не знаю. Безперечно лише те, що Гомункулус, вийшовши за хвіртку, назад уже не повернеться. Дядина Макбуле зі сміхом притьмом кинулась йому навперейми:

– Це надто м’яка кара, Зія-бей. Дозвольте ми для вас вигадаємо щось суворіше. Ми залишимо вас тут аж до ранку!

– Так! Правильно! Не відпускайте його! – почулися голоси.

На Гомункулуса, власне кажучи, ніхто по-справжньому й не розсердився. Сердяться ж лише на того, кого сприймають всерйоз, правда ж, Нермін?

Гомункулус, стоячи перед дядиною, легким кивком голови висловив свою згоду.

– Дякую, – сказав він, – але ви ж мою натуру знаєте. Якщо знову щось утну, то вибачайте...

Сказавши це, він розчинився в натовпі.

Реприза головного клоуна нашого цирку, здавалось, скінчилася. Його приятелі пішли танцювати, а він самотою блукав садом, раз по раз підходячи до столів, аби перехилити келих.

* * *

Чомусь того вечора мої думки були зайняті цим типом більше, ніж будь-ким.

«А що якби вигадати цьому женоненависникові кару, набагато суворішу, аніж та, яку запропонувала дядина Макбуле? Таку, щоб він зрозумів, що таке справжня жіноча сила. Таку, щоб поквитатися з ним за дівчину, яку він не пустив востаннє побачитися з нареченим, що лежав на смертному одрі. Так, його треба провчити, щоб більше ніколи не говорив про жінку з такою зневагою!»

З такими думками я підійшла до Гомункулуса. Він стояв, спершися спиною на дерево, як і раніше, тримаючи руки в кишенях, і спостерігав за танцями.

– Ви не танцюєте, Зія-бей? – приязно спитала я.

Він, не міняючи пози, відповів:

– Дивлюсь.

– Вам, здається, не подобаються танці?

– Як на мене, то будь-який рух – це добре. Від танців користь не менша, ніж від гімнастики.

– Чого ж ви тоді не танцюєте?

– Я танцюю, але... Ці танці не для одинаків... Танцювати треба з кимось. Причому партнер не може бути чоловіком, як, скажімо, в боксі, правда ж? Це неодмінно мусить бути жінка...

Він злегка усміхнувся, так само не повертаючи до мене голови.

– А ви – женоненависник, – підхопила я.

– Оце вже як зажив слави, то хоч помирай...

– А що ж, хіба неправду кажуть? Таж ви й самі це щойно підтвердили.

– Змилуйтеся, панянко... Я й так тут щойно дров наламав. Ще за те не відбув, тож не вводьте мене знову в гріх... Облишмо цю тонку матерію.

– Навпаки, давайте щодо неї подискутуємо.

Нарешті Гомункулус повернув до мене обличчя. Зміряв мене поглядом своїх розкосих очей.

Перший мій крок виявився вдалим. Я хотіла його роздратувати, втягти у жваву розмову, а потім раптово поміняти тактику.

Кажу тихим, лагідним голосом:

– Я не така, як решта дівчат, Зія-бей. Зі мною можна подискутувати. Я ніколи не ображаюся на правду. Отже ви можете бути зі мною щирим, як із другом.

Гомункулус ще раз зміряв мене поглядом, потім знову відвернувся туди, де танцювали, й відповів:

– Ну тоді вибачайте, я попереджав... Вам добре відомо, що ці танці придумані африканськими аборигенами... Як на мене, аборигени – найдосконаліші, найприродніші з людей. Їх поки що не спаскудило те, що ми називаємо цивілізацією. Їхнє тіло – мов криця, їхні рухи рвучкі й енергійні, мов гірський водоспад. То скажіть, панянко, як може це збіговисько калік виконувати танці, створені такими людьми? Як їм не соромно?

Гомункулус вказав рукою на танцюристів і з гірким сарказмом посміхнувся.

Я спробувала заперечити, аби він не здогадався про мій маневр:

– Але ж погодьтеся, що у аборигенів не знайдеш такої гармонії та грації, як тут.

– Як на мене, запорукою гармонії та грації є сила. А тут ти вхопив собі худющу, мов жердина, хирляву дівку, та й давай її крутити на всі боки... Що за приємність, ніяк не второпаю...

– Так-то воно так, але коли таку дівчину тримає в обіймах такий дужий чоловік, як ви...

Гомункулус не дав мені договорити, знизав плечима:

– Панянко, невже ви справді вважаєте, що такому чоловікові, як я, можуть бути до вподоби такі танці? Легше вже, мабуть, танцювати з повним кошиком яєць на голові. Тільки знай клопочись, мов нянька, щоб ненароком не зробити панянці боляче... Уявіть, наприклад, що ми танцюємо з вами. Раптом я випадково роблю якийсь хибний чи занадто різкий рух, і у вас, не доведи Боже, – вивих зап’ястя. Або перелом одного з ваших точених пальчиків... Ви починаєте мелодійно ойкати від болю... Або ж я наступаю вам на ніжку, і вона стає пласкою, мов камбала... Присівши, ви хапаєтеся за понівечену ніжку й гірко плачете.

Гомункулус зображував мене у найбезглуздіших ситуаціях і нахабно реготав. Я ледь стримувалася, щоб не кинутися на нього, мов кішка, й не роздряпати його бридку червону пику, не повискубувати його карикатурні негритянські кучері.

Але не можна було подавати виду, що мені це дошкуляє. Що б я зараз не зробила чи не сказала – це все одно не допече його так до живого, як придумана мною кара. Тому я покірно зносила всі ці образи.

Він іще трохи побазікав, а тоді сказав:

– Перепрошую, але мені треба дещо сказати одному моєму товаришеві. Бо потім забуду, а записника я собі не завів...

І, не дочекавшись відповіді, пішов геть.

– Зія-бей, ви впевнилися, що я – людина слова?

Він здивовано обернувся:

– Ви на мене сердитесь?

– Ні, – сказала я. – Ви сказали те, що думаєте. Мені це приємніше за облудні компліменти салонних джентльменів.

– Правда? – невпевнено перепитав він.

Я злякалася, що він про все здогадається, і з наївним та розпачливим виглядом підтвердила:

– Правда, не серджуся. Трохи засмутилась... Ось і все...

* * *

Гомункулус і за столом продовжив свої нахабні вибрики. Спочатку кожен спілкувався зі своїми сусідами. Невдовзі зав’язалася спільна розмова. Заговорили про найприємніше, що може бути в цю пору року – про море.

На тому кінці столу Хандан, вже трохи напідпитку, защебетала, мов пташка:

– Як на мене, то нема нічого кращого, ніж плавати! Господи, яке ж це щастя – пірнути в теплу воду! Залишити землю позаду й попливти в безкрай... І плисти, плисти, плисти...

Хандан, наче в екстазі, закинула голову й усміхалася, дивлячись у небеса з-під напівзаплющених повік.

Гомункулус сидів навпроти мене й цмулив пиво. Аж раптом закашлявся, ніби поперхнувся... Затулив рушником обличчя, почервонів, мов рак... Спочатку ми думали, що пиво пішло не в те горло. А потім зрозуміли, що він регоче. Всі погляди були прикуті до нього, тож годі було уникнути пояснень.

– Вибачте, – переборюючи сміх, промовив Гомункулус. – Панянка розповідала про те, як чудово на морі...

Хандан дивилася на нього широко розплющеними від подиву очима.

Гомункулус знову зареготався, а тоді повів далі, звертаючись до неї:

– Залишити землю позаду й попливти в безкрай... І плисти, плисти, плисти... Це все чудово, це все прекрасно. У безкрай... плисти, плисти, плисти... з такими витонченими, зманіженими рученятами... Обертаєшся назад – а відпливла на півмізинця... Намацуєш ногами дно, а його – нема... Слава Богу, землю ще видно! Мов Христофор Колумб, вигукуєш: «Земля!» – і пливеш, пливеш, пливеш назад...

Хандан аж заціпило від обурення. Я вже злякалася, що з нею зробиться нервовий напад і вона вхопить перше-ліпше, що побачить, – келих, тарілку, графин – і пожбурить у Гомункулуса. Дядина Макбуле теж миттєво оцінила ситуацію.

– Ми дали слово не ображатися на Зію-бея! – вигукнула вона.

Аби потопити інцидент у галасі, хтось зареготав, хтось почав волати: «Гомункулусе, схаменись!»

Бідолашна Хандан була добряче ошелешена, але й вона мимохіть розсміялася.

Тут втрутилась я:

– А Зія-бей має рацію. Щоб розводитися про плавання, потрібно плавати принаймні так, як він. Коли ми пливли сюди пароплавом, я стала свідком його жарту. Пасажири дуже безпосередньо його сприйняли...

Гомункулус опинився в центрі уваги. Регочучи, він став розповідати:

– Капосні моряки вже мене запам’ятали. Вже не кидаються рятувати... Ви найцікавішого не бачили. Поспускали шлюпки, поскидали канати, рятувальні круги, витягли на палубу..

– Так, ви ще вдавали потопельника...

Гомункулус саркастично розсміявся.

– Ох уже ця людяність, це високе рідкісне співчуття! Які жертви заради того, щоб врятувати потопельника! Особливо співчувають жінки... Бачили б ви, як вони тоді метушилися на палубі...

І Гомункулус розповів, що він бачив з-під напівзаплющених повік, коли лежав на палубі, мов мрець, надувши живіт.