Текст книги "Женоненависник"

Автор книги: Решат Гюнтекін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 10 страниц)

III
Гомункулус – померлому другові

Буває, що люди – хворі, із розхитаними нервами – починають ненавидіти своїх померлих близьких. Вони сприймають їхню смерть, як зраду, ремствують на них: «Ну чому ти мене покинув?!», так, ніби ті взяли, та й залишили їх на півдорозі під час важкої подорожі.

Я завжди посміювався над цим дитячим ниттям, якого мені довелося наслухатися досхочу. Але зараз те, за чим я раніше спостерігав зі сторони, трапилося зі мною самим. Сьогодні я до самісінького ранку самотньо блукав у темряві берегом моря й дорікав: «Недждете, як ти міг залишити мене на самоті?! Як би мені хотілося, щоб ти зараз був поруч!»

Але прошу тебе, правильно зрозумій мої слова. В жодному разі не подумай, що цієї ночі Гомункулус пережив якусь страшну трагедію, і тепер більше, ніж будь-коли, потребує розради... Навпаки, Гомункулус цієї ночі настільки щасливий, що навіть уявити собі неможливо.

Якби ти був живий, я б примостився біля твоїх ніг і почав би тобі розповідати:

– Як змалку я привчав тіло зносити тяготи й біль, так і душу я привчав до безнадії та мук... Я навчився зносити негаразди без ремствувань та скарг... Але я абсолютно не звик до радощів та щастя, – це для мене просто якась несподіванка... Так, цієї ночі на мене неждано-негадано звалилися радість та щастя. Я пережив незабутню казкову ніч. Всі гіркі й безбарвні дні мого життя в одну мить стали давньою минувшиною... Ось чому я мушу розповісти... Приховати щастя набагато складніше, ніж горе... Вислухай мене, Недждете...

Так, мов дитина, я б поклав свою потворну голову тобі на коліна і, не соромлячись, розповідав би. Втім, це неможливо, і я знову пишу тобі листа... Сьогодні в мене був спокійний день. Я був у місті, займався там деякими справами. Буря в моїй душі, зустрівши на своєму шляху перепону, вщухла. Почуття мої притупилися, але мозок працював бездоганно. Я мотоциклом вертався до табору. Раптом я натрапив на дівча, яке, видряпавшись на оливу, плакало й просило допомоги. Це була Сарина племінниця. Вона каталася на велосипеді, злякалася лютого собаки, що охороняє сад, і втекла на дерево. Треба було відвести малу додому. По дорозі я стрів Сару. Їй моя дріб’язкова допомога здалася мало не подвигом, і вона хотіла ледь не силою затягти мене до садиби. Я відмовився, сів на мотоцикл і повернувся до табору. Кажу ж – день був спокійний і раціональний. Я вважаю великою перемогою, що не піддався на умовляння Сари.

Але ввечері декілька родичів малої завітали до табору з подякою. Була між ними й Сара. Я зіткнувся з нею несподівано на виході з мого намету. В руках у неї був невеличкий букет, а на вустах грала чарівна усмішка.

Гості зібралися довкола великого ліхтаря в центрі табору.

Сара стала трохи осторонь.

Я відійшов подалі, став у затінку. В руках у мене був її букет, а у серці – якась неясна тривога. Така сама тривога, яка буває у бувалого капітана, коли він на чистому, безхмарному морському обрії помічає перші ознаки майбутньої бурі... «Цієї ночі неодмінно станеться щось надзвичайне!» – подумав я. В мене навіть промайнула думка втекти й до самого ранку не повертатися до табору. Всі вже звикли до моїх дивацтв. Навіть Сара – і та б не образилась. Але я не зміг навіть поворухнутися.

В темному закутку, в якому я стояв, ніхто не міг мене бачити, тож я безбоязно роздивлявся усміхнене обличчя Сари, освітлене великим ліхтарем. Під ліхтарем почався якийсь рух, і я втратив лице Сари з поля зору. Однак воно все ще стояло переді мною в моїй уяві.

– Ви, я дивлюсь, не лише місячним сяйвом захоплюєтесь, а й квітами теж, Зія-бей?

Це проказав її голос. Дрібно затремтівши, я повернув голову. Сара стояла поруч зі мною, з усмішкою поглядаючи на букет у моїх руках. Я злякався, що вона про все здогадалася. Почав вигадувати якісь нісенітниці, аби виправдатися за цей букет. У жартівливому тоні став просторікувати, що, мовляв, цей букетик нагадує емблему нашого спортивного клубу, і тому я почеплю його в себе у головах.

Але, як я вже казав, вона не гнівається на мої нападки й безсоромні витівки, а лише з сумовитою посмішкою дивиться мені в обличчя, від чого мені стає ніяково й соромно за себе. Цього вечора в цієї загадкової дівчини виникла дивна забаганка. Вона будь-що бажала прогулятися гаєм, що росте за табором. Я вже і так, і так опирався, але марно.

Ми йшли поруч поміж деревами. Тіні, які ми кидали в місячному світлі на висхлу траву, набігали одна на одну. Сара, ніби лякаючись навколишнього безлюддя, тулилася до мене, торкалася плечем моєї руки.

Недждете, цієї ночі я зрозумів, що кохання – це щось настільки надзвичайне, що не вкладається в уяву... Я думав собі: «Аллах міг би мене створити подібним до інших, щоб мене теж можна було кохати і щоб я міг, не соромлячись,  сказати, що кохаю... Ця чужа мені молода дівчина, яка йде поруч зі мною, торкаючись мого плеча, але насправді дальша від мене, ніж найвіддаленіша з зірок, могла б бути моєю нареченою або дружиною. А скільки пар у цю мить, милуючись місячним світлом, так само гуляють пліч-о-пліч, насолоджуються коханням!.. Хто знає, що вони при цьому відчувають? Як стають щасливими? Як можна пережити, коли на тебе звалюється таке величезне щастя?» Я з неймовірною наївністю задавав собі ці питання, а сльози пекли повіки моїх гидких, по-китайському вузьких очей.

Інший би збунтувався від таких думок. Але я змирився з поразкою, на мене вже давно перестала діяти їхня отрута, тож вони не викликають у мене ні ненависті, ні гніву. Як деякі люди захоплено дивляться на небо, марно силуючись осягнути велич всесвіту, так і я з подивом дивлюся на закоханих: «Так, існують на світі люди, які кохають і знаходять взаємність. На перший погляд, вони нічим не відрізняються. Як таке взагалі може бути?»

Сара підвела мене до краю прірви.

Змагаючись із вітром, який намагався зірвати хустку з її голови, вона обернулася до мене, буквально змушуючи мене дивитися на її запаморочливу красу, усміхалася мені, про щось мило та солодко щебетала. З останніх сил я тримався, аби не виказати свою слабкість. Я почувався, ніби уві сні.

Точніше кажучи, всі мої печалі розтанули. «Гомункулусе, ти дивуєшся закоханим, – думав я, – а тим часом ніхто не знає, що таке кохання, краще від тебе».

Сара поцікавилась, що знаходиться там, по той бік долини. Я пообіцяв їй, що якось ми прийдемо сюди вдень, і я їй усе покажу. Я сказав це просто так, адже ми все одно не змогли б прийти сюди знову. Власне, я знав, що за три тижні чи місяць ми розстанемося. І думка про це тягла за собою інші думки: «Гомункулусе, можливо, це останній раз. Ти вже більше не залишишся з нею отак, наодинці... Ти більше не побачиш це обличчя в такому чарівному світлі... Отже, ти зараз на вершині щастя, яке судилося тобі в житті... Якби ця дівчина була твоєю нареченою, хіба ти кохав би її по-іншому? Так, Гомункулусе, зроби над собою зусилля... Напружся, зупини цю раціонально-логічну машину, яка працює в твоїй голові... Уяви, що Сара – твоя наречена й кохана...»

Сара, ніби прагнучи допомогти моїй уяві, повернувши до мене обличчя, лагідно й журливо про щось розповідала. Раптом вона схилила голову й несподівано розплакалася. Чому вона плакала? Можливо, згадала про колишнє кохання... Можливо, була якась інша причина... Але в будь-якому разі...

Я заплющив очі, мов людина, яка бачить приємний сон і боїться прокинутися. «На цій безлюдній темній галявині молода дівчина дивиться мені в обличчя й плаче – ну хто ж вона, як не наречена?» – промайнуло в моїй голові.

Я ніби плив в атмосфері уяви чи сну. Відчуття реальності практично залишило мене. Лише сильний біль у долоні нагадував мені, що я живий, що маю тіло. Щойно перед цим я садовим ножем обстругував палицю й розпанахав собі долоню.

І тут випадок усміхнувся мені востаннє за цю ніч. Сара наблизила до мене своє мокре від сліз обличчя:

– Зія-бей, здаєтеся, мені потрапила в око комашина... Погляньте, будь ласка.

Я не стримав посмішки. Чи насмілюся я торкнутися заплаканих Сариних щік, зазирнути їй в очі? До того ж хіба це можливо? А чи не розтане вона, мов сон, щойно я доторкнуся до неї?

Сара наполегливо продовжувала просити. Я погодився. Зблизька зазирнув їй у вічі. Вперше в житті я насмілився зблизька подивитися у вічі жінці.

Коли я відводив свої очі від її очей, то подумав із гірким переконанням, що раптом утвердилося в моїй душі: «От ти, хлопче, й пропав. В її очах ти зазирнув у зовсім інший світ... Тепер тобі не жити...»

Недждете, уяви собі від народження сліпого, який знає про світ лише з розповідей інших... І уяви, що чудового літнього дня десь у мальовничому місці цей сердега раптом прозрів, але всього на мить...

Хіба можна сподіватися, що він зможе жити далі після побаченого?

Отак і я зазирнув у Сарині очі – й усе. Чого мені тепер ще бажати?

Ти зрозумів, Недждете, чому я цієї ночі такий-щасливий? Цю ніч Гомункулус провів сам на сам із коханою жінкою. І бачив її сльози.

Гомункулус зазирнув їй у самісінькі очі, як роблять нормальні люди, ба навіть як наречений, як коханий.

Не можна уявити більшої радості й більшого щастя, ніж те, що я звідав цієї ночі, Недждете... Адже закохані не помічають тих щасливих годин, коли вони разом зі своїми коханими. Вони весь час сподіваються, що завтрашній день принесе їм ще більше щастя... А для Гомункулуса такого завтрашнього дня не існує...

Гомункулус

IV
Гомункулус – померлому другові

Загадку розгадано. Тепер я знаю, чому Сара-ханим проявляла до мене такий інтерес. Ця дівчина силою своєї неймовірної вроди встановила тут духовне царювання. Вона вважає всіх своїми підданими, а їхні страждання й сльози – свого роду даниною. У неї в голові не вкладалася показна байдужість якогось там виродка-Гомункулуса. Сара сприйняла її як бунт і приготувала для бунтівника жахливу кару.

Ще б трохи – і я б потрапив у пастку, яку вони мені так уміло приготували. Я мало не забув, що позбавлений права кохати. Правда, ще б трохи – і я б, напевно, наважився, як інші, заговорити про кохання. А вона б розсміялася мені в вічі. Сарі-ханим не вдалося здійснити задумане, але я, чуючи в своїй уяві її регіт, помираю.

Порятувався я дивовижним чином. Родичка Сари-ханим, літня жінка, сказала, що Сара кохає мене. І тут мала Бегіре приносить якийсь медальйон, який нібито знайшла в саду. А в медальйоні – мій портрет. В цю мить мені полуда спала з очей. Я став жертвою змови... Став я розплутувати цю справу. Обережно розпитав декількох подруг Сари-ханим. Сумніви, які були в мене спочатку, переросли в переконання. Але головна прикрість полягає в тому, що, навіть знаючи про все, я не міг втриматися, аби не бачитися з Сарою, не прагнути залишитися з нею наодинці. Наприклад, у весільну ніч гостей розсаджували за столики парами – чоловіків із жінками. Пари визначали жеребкуванням. У мене в руках був папірець із цифрою «7».[40]40
  В написанні арабським письмом — ۷.


[Закрыть] А Сара візьми та й скажи «вісім».[41]41
  В написанні арабським письмом – ۸.


[Закрыть] I мої пальці мимохіть перевернули папірця, зробивши з сімки вісімку. Пізніше мені стало соромно за свою слабкість. Побоюючись, що моє тверде переконання перетвориться на непевну надію, і тоді я свідомо сам себе погублю, я знайшов перший-ліпший привід і залишив її.

Через кілька днів Сара-ханим вже їде. Я передчуваю запеклу боротьбу. В мене не стане духу подібно до збитого машиною собаки повзти по дорозі, залишаючи кривавий слід. Я тобі вже казав... Після того як тієї ночі в її очах я зазирнув у інший світ, у цьому світі я розради вже не знайду. Завтра будуть мотоциклетні перегони... Очевидно, станеться нещасний випадок... Я полечу в прірву, на краю якої ми з нею стояли тієї ночі... Якщо я зважуся, то до нашої зустрічі лишилося якихось сім-вісім годин, Недждете... Ну а поки що – бувай.

Гомункулус