Текст книги "Женоненависник"

Автор книги: Решат Гюнтекін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)

Ти злякався й затих. Закусив тремтливу губу, аби не розплакатися, але не стримався.

З подряпини на лобі мало-помалу продовжувала текти кров.

У мене в кишені була пачка цигарок, яку я поцупив вранці з дому, коли їхав до школи. Я витяг дві цигарки. Одну закурив, іншу – розломив. Тютюном присипав тобі рану.

Тютюн був моїм перевіреним засобом для загоєння ран. Не минало й дня, щоб я не побився чи не гепнувся, тож завжди носив ці ліки з собою.

Я суворо бурчав, бо не звик говорити по-людському:

– І не соромно тобі? Ну забився трошки – так що ж, одразу зомлівати чи рюмсати?

Ти нічого не відповідав і продовжував беззвучно плакати.

– Чи ти дуже переймаєшся, що тебе запроторили до цієї в’язниці? Все одно б ніхто тебе до сорока років удома не тримав!..

–!!!

– А хто цей офіцер?

– Мій брат...

На слові «брат» ти знову почав хлипати.

– Ох, ти і плаксій! Два дні брата не побачиш – нічого тобі не зробиться... Ану мерщій іще раз умийся! Нема чого тут шмарклі розпускати!

– Я вже ніколи не побачу брата. Він на війну іде...

– Нічого, може, повернеться...

– Не повернеться... Батька вбили, і його вб’ють...

– То у тебе батька нема?

– Вбили на Грецькій війні...[38]38
  Війна між Османською імперією та Грецією в квітні-травні 1897 року.


[Закрыть] У мене, крім брата, нікого більше й немає... А тепер і він пішов. Я хотів його ще раз побачити, от і поліз на огорожу...

– То ти сирота...

На сад уже спустилися вечірні сутінки. Ти був хлоп’ям тендітним та вразливим. В цю вечірню пору покинутий у непривітному шкільному саду, ти ще гостріше відчував своє сирітство; благально дивлячись нещасними заплаканими оченятами, ти шукав у мене розради.

Прикро, але випадок звів тебе з найгіршим, найбезсердечнішим хлоп’яком у цій школі.

Тимчасом як ти побивався, що залишився сиротою, я гірко розсміявся:

– Дурню, чого ти засмучуєшся? Хотів би я бути сиротою, як ти... Це ж означає, що до тебе ніхто, крім учителів, не сікатиметься! Мене за мої бешкети спочатку карають у школі, а потім я ще й удома дістаю прочухана... Шкода, що я не сирота... А ти дивись, не пропусти вечерю. Заходь у ті двері і йди прямо. Там побачиш багацько дверей. Звідки долинатиме брязкання ножів та виделок і смачний запах – туди й заходь, попоїж... Це тобі не вдома... Пропустив час вечері – голодуй... Я чи так, чи сяк сьогодні вечерятиму. Старший кухар відклав собі найжирніший шматок м’яса та плову зі скоринкою і сховав під здорову каструлю. Я зараз придумаю, як у нього це поцупити, і влаштую собі в саду бенкет із приводу початку навчального року... Я б і тебе пригостив, але якщо впіймають, то на десерт можуть дати прочухана. Тобі, напевно, не годилося б у першу ж вечерю приступати до такого десерту. Все, давай, кроком руш!

Ти, не наважуючись не те що відповісти, а й глянути мені в обличчя, пішов до їдальні.

А я, коли казав тобі, що хотів би бути сиротою, був абсолютно щирим, Недждете...

Щоправда, в мене був батько, були брати та сестри. Але я ніколи не знав їхньої любові. Мати моя померла, коли я був ще зовсім малим... Інколи я сумую за нею. А потім починаю думати, що вона, якби була жива, теж чинила б так само, як батько з братами й сестрами. Тоді б я, може, був би позбавлений навіть цієї легкої туги за матір’ю, якої я навіть не пам’ятаю, та любові до неї; тож вона, може, вчасно й померла...

Того вечора ти, як і решта, подумав, що я бездушний. Мушу признатися, я й сам довго так вважав. Надто пізно відкрилася мені правда. Виявляється, я не бездушний, Недждете...

Виявляється, під потворною шкарлупою мого тіла б’ється багате серце, сповнене любові та ніжності...

Мабуть, не було моєї провини в тому, що не зумів я як слід розрадити тебе того вечора...

Справжня дружба між нами зав’яжеться через два чи три тижні по тому!..

Якось увечері в нас був час дозвілля. Накрапав дощик.

Я сидів собі наодинці у шкільній дровітні й курив. Дровітня була моїм курильним салоном. Майстерно витягнувши цвяхи, якими була прибита одна з дощок задньої стінки, я зробив потаємний вхід. Тепер я міг коли заманеться нищечком витягнути цю дошку й лазити, як до себе додому. Здалеку лунав несамовитий дитячий вереск, хижий регіт. Мені були добре знайомі ці звуки. Не бачачи приводу порушувати свій спокій, я затягнувся цигаркою й філософськи зауважив:

– Знову якогось кабачка маринують... Пора врожаю.

«Кабачками» в нас у школі називали новачків. Старші учні терпіти не могли новоприбулих, нападалися на них, як зграя вуличних собак на приблудного пса. І що б бідака не робив – все ставилося йому в провину.

Інколи через якусь дрібницю, скажімо, через жарт чи посмішку, а часом – і просто так, нізащо, вони оточували сердегу й вигадували для нього якісь немислимі тортури.

– Гей, кабачку! Вчора ти достиг, а сьогодні ми тебе замаринуємо! Зараз всиплемо перцю, щоб смачніше було!

Це стало звичаєм. Навіть, можна сказати, проявом якоїсь дикунської справедливості. Учень, якого цього року мучили, як новачка, наступного року вливався до лав «старих» і уповні виміщав на новоприбулих те, що колись було заподіяно йому. Врешті-решт, навіть адміністрація школи почала заплющувати очі на цю традицію. В світі немає жорстокішої істоти, ніж дитина.

Всі егоїстичні, всі хижі інстинкти благословенної людської істоти проявляються в дитини в усій своїй неприхованості; діти ще не навчені суспільним ладом маскувати ці інстинкти, не витрачати їх марно, а спрямовувати на досягнення корисливих чи якихось інших цілей. То про що це я?.. Ага, чую я, значить, зі своєї засідки несамовитий вереск. Через якийсь час він став лунати поруч із дровітнею. Я визирнув крізь дірку від сучка. Хирляве хлоп’я в сльозах тікало, а решта, навіть не вважаючи за потрібне поспішати, з реготом і улюлюканням сунула за ним. За дровітнею був глухий кут, отже, їхня жертва сама себе загнала в пастку. Втім, навіть якби там і було куди тікати, сердешне хлоп’я вже не мало сил бігти. Раптом воно впало на коліна й покотилося додолу.

Цим хлоп’ям був ти, Недждете. Хоч минуло близько місяця відтоді, як тебе привели до школи, ти так і не обвикся, ні з ким не заприятелював, так і залишався «кабачком». Ти був кволим, тендітним, сором’язливим хлопчиком. Крім того, ти був печальним і самотнім. Людям такої вдачі та ще й у такому настрої зовсім непереливки серед юрби...

Зграя безжальна до того, хто намагається відокремитися від неї; а ти ще й був сам-один, і за тебе не було кому заступитися. До того ж, ти, напевно-, не скаржився на тих, хто тобі допікав. Отже, навіть плюгавці й страхополохи могли безбоязно шпиняти тебе. От і того дня до тебе причепилися наймиршавіші й найшолудивіші зі школярів. Ці малі дворушники, покидьки, безсоромники й боягузи, які в класі, мов дресировані мавпочки, зазирали в рота вчителеві чи наглядачеві, а в саду плазували перед сильнішими та-зухвалішими своїми товаришами, боячись їхніх кулаків, з такими, як ти, перетворювалися на відчайдухів. Хоч би як там було, а вони теж люди, їм теж кортить спробувати себе в ролі тиранів та деспотів.

Вони валяли тебе в багнюці під дрібним дощем, копали ногами. Один із них підбіг, тримаючи в руках витягнуту зі сміттєвого відра кавунову шкірку... Діти намагалися силоміць згодувати її тобі. «Жери, скотиняко, жери!» – волали вони. А ти зовсім знесилів від ридань. Вони шарпали тебе за руки, за сплутане волосся, намагалися силою розімкнути твої зціплені зуби, пхали тобі до рота розчавлену брудними руками шкірку, розмазували її по твоєму обличчю.

Я вже казав: спостерігати, як мучаться інші, давало мені своєрідну втіху. Не в моїх правилах було допомагати скривдженим. Але цього разу я зрадив свої принципи. Не зваживши на небезпеку викрити свій потаємний хід, я виліз зі своєї схованки та з незворушною посмішкою наказав:

– Облиште його!

Вереск вмить ущух. Школярі облишили тебе.

Я наказав хлопцеві, який приніс кавунову шкірку:

– Ану підніми оце!

Він без зволікань нахилився, підняв шкірку.

– А тепер з’їж!

Не вагаючись ані на мить, він запхнув її до рота й заходився жувати.

– Смачно?

– Смачно...

– Ну а тепер усі геть звідсіля!..

Школярі вмить розбіглися, мов ті курчата.

Ти був вражений, побачивши, що мої слова подіяли, мов заклинання... Від подиву ти навіть забув про свій відчай. Я підняв тебе з землі, обтрусив: «Не плач... Нічого страшного».

За роки навчання я чи не вперше був такий уважний зі своїм шкільним товаришем.

Ми розговорилися.

– Чого вони на тебе так напосілися?

– Не знаю... Я нікому нічого лихого не роблю.

– Розкажи мені! Не знає він! Все ти знаєш...

– !!!

– Того й напосілися, що нікому нічого лихого не робиш... Аби ти був спритніший і перший дав би їм прочухана, то вони б не чіплялися...

– Не подужаю я...

– Річ не в тім, чи подужаєш... Відвагу треба мати.

Ти трохи подумав і сказав:

– Бачиш, як вони тебе поважають.

Я посміхнувся:

– Авжеж, поважають!

– Виходить, ти хороший. Ти тільки сказав – і вони мене відпустили. Побоялися тебе образити.

Тут я не втримався, щоб не розсміятись.

– Звичайно, побоялися, бо добре знають, що я як ображуся, то голови їм попроломлюю...

Це не були пусті хвастощі, Недждете. В школі мене побоювалися навіть затяті бешкетники та хулігани, не кажучи вже про цей набрід. Я був надзвичайно дужий. Але, що ще важливіше, я був відчайдухом. Не знав страху ні перед чим і ні перед ким.

Ми продовжили бесіду:

– Як тебе звуть?

– Недждет.

– А мене як звуть, знаєш?

– ...

– Всі називають Бичком, еге ж? Це моє шкільне прізвисько. А насправді мене звуть, мабуть, Зія... Втім, ти можеш кликати мене Бичком... Ти тютя, ти поки що не в змозі сам себе захистити. Якщо хтось чіплятиметься – кажи мені.

Та хвилина, коли я пообіцяв тобі захист, стала найважливішим поворотним моментом у моєму житті. Вперше в житті я до когось прив’язався. Я вперше відчув смак таких чудових речей, як співчуття, любов, дружба. Ти врятував мене від жахливої хвороби, яка зветься душевною самотністю.

Що стало причиною такого різкого перевороту в моїй душі? Чому того вечора я відчув необхідність захистити тебе від школярів? В кінофільмі, який я дивився цієї ночі, лежачи просто неба під зорями, був і цей епізод, і я його ще раз переглянув... Ти цієї історії ще не знаєш...Тож я розповім, а ти послухай...

Це було рівно за п’ять років до того, як твій брат привіз тебе до школи. Школа теж щойно відкрилася... В той самий сад привезли хлоп’я, ще менше й самотніше від тебе. Це було кумедне дике створіння всього-на-всього восьми років, таке потворне, що хоч у паноптикум здавай... У нього, щоправда, був батько, була мачуха, хоч це й не рідна мати, було четверо братів і сестер – хто старший, хто молодший. Їхню родину можна було б назвати затишним гніздечком. Але це гидке дитя зовсім псувало гармонію й затишок у цьому гніздечку. Якби воно було лише негарне з лиця, то його б, може, й терпіли. Але натура, вдача в нього були такими ж огидними, як обличчя. Кажуть же: «Як негарний на виду, так і вдача на біду», і велика правда є в цих словах. Хоча причиною огидних вчинків цього малюка саме й було його негарне обличчя. Через відразливу зовнішність його ніхто не любив. А якщо дитя змалку не кохали, не пестили, не потурали його примхам, то хіба можна сподіватися, що воно буде чемним та ґречним? Але малюкові нещастя цим не обмежувалися. Він весь час зазнавав кпинів, образ, знущань. І це від своєї рідні, від тих, хто мав його якщо не любити, то, принаймні, жаліти. Незрозуміло було, як таке страховисько затесалося поміж чотирьох дітей, одне від одного вродливіших. Стара прислуга, не соромлячись, прямо при мені ділилася своїми міркуваннями зі щойно найнятою:

– Це, мабуть, мати, коли його носила, побачила десь мавпу. От таке й вийшло...

– Та ні, це залишили дитину саму з повитухою, а нечиста сила візьми й викради немовля, а на його місце підсунула джиненя.[39]39
  Джин — дух в ісламській міфології.


[Закрыть]

– Хтозна, за які гріхи батька й матері Аллах послав їм таке посміховисько...

Малюк був іще не в тому віці, щоб розуміти значення цих слів. Але так само, як нерозумне дитинча тварини відчуває голод чи холод, так само й він невиразно відчував гірку образу, яку вони несли в собі. Отож годі було чекати ґречності від дитини, яка зростала в такій атмосфері. В будь-якому разі, це був доконаний факт: дитина була настільки бридка й невихована, що їй було не місце в родині.

Цю дисгармонію легко можна було усунути, та ще й незначним коштом. Тому цілком можна зрозуміти батька, коли він спихнув малюка до школи.

Того дня до школи немов запустили дике й страхітливе звіреня. Школярі ні на хвилю не давали йому спокою: він усміхнеться – вони розсердяться, він заплаче – вони розсміються, він почне благати – вони ще більше глузують.

Дійшло до того, що він, аби знайти порятунок від кпинів школярів у саду, мов ящірка, що ховається в тріщину в стіні, забився під сходи.

Адміністрація школи була не в змозі зарадити сердезі. Ба навіть наглядачі з учителями й собі не соромилися раз по раз шарпати й ображати його. Одного разу він захворів. Розболілося горло, піднялася температура. Малий помітив в куточку саду купу привезених на зиму дров, нищечком заліз у самісіньку середину й забувся в жару.

Раптово він очутився від стусанів та хижого вереску. Декілька школярів знайшли його схованку.

Школярі вхопили хлопця за ноги й почали витягати назовні. Смикали за волосся, за вуха. Він, знесилений хворобою, навіть не розумів, що коїться, не відчував болю від стусанів.

У малого залишилися самі лише інстинкти тварини, яка рятує своє життя. Йому вдалося вислизнути з рук школярів і знову сховатися в дровах. Діти, немовби намагаючись вигнати з нори звіреня, почали тицяти в дрова палицями, поцілюючи малому по обшарпаних руках, по голові, на якій від страху дибом стояло кучеряве волосся, усе в пилюці й піску.

Врешті-решт один зі школярів вигадав нове знущання. Він знайшов виваляну в багнюці шкірку від дині й заверещав: «їж, скотиняко! Негайно їж!» Решта дружно підхопила хором: «їж, тварюко!» Вони, вже не вдовольняючись тим, що штрикали в дрова палицями, почали кидатися камінням і землею. Заплаканий, весь тремтячи, він з’їв ту шкірку.

Тієї ночі моя хвороба ще погіршилась. Мене спочатку забрали до шкільного лазарету, а потім відвезли додому. Я місяць пролежав у ліжку.

Ця хвороба залишилася у мене найкращим спогадом дитинства. Батько з мачухою старалися догодити мені. Я був зовсім знесилений та змучений, тож, звичайно, не зловживав їхньою ґречністю та співчуттям.

Коли я одужав, настав час знову повертатися до школи. Це змусило мене задуматися. Як дорослий, обхопивши голову руками, я почав шукати вихід. Хто міг мене захистити від ворожо налаштованих школярів? Я розумів, що покладатися на наглядачів та вчителів було марно. Та я, власне, й не збирався до них звертатися. Я глибоко ненавидів цих людей, які заподіяли мені стільки образ. Врешті-решт, я прийшов до такого висновку: нема від кого сподіватися допомоги, окрім самого себе. Але в цьому разі мені треба було стати дужим, жорстоким, нещадним. Тоді б я міг і себе захистити, і поквитатися зі своїми недругами.

«Треба бути сильним, не покладатися ні на кого, окрім себе» – це найбільша істина, однаково справедлива як для окремих людей, так і для цілих народів.

Прикро, що дитині, яка дійшла до цієї істини, не було ще й десяти років. Очевидно, поневіряння коротшим шляхом приводять до мудрості, аніж вік чи виховання.

Кожен день, кожен епізод мого життя переконував мене в цьому.

Відсунувши навчання на другий чи третій план, весь свій час і сили я витрачав на те, аби стати страшенним забіякою. І методи мої були такими ж варварськими, як у первісних людей, що мусили протистояти природі й хижакам.

Я безперестанку вправлявся в киданні каміння, піднімав ядра та інші тягарі, ламав пальцями все, що потрапляло мені до рук, копав і топтав те, що траплялося під ногами. Варто було мені побачити забитий у стіну цвях – я одразу ж похоплювався його витягати й порпався над ним, допоки геть не закривавлю рук. Найбільшою втіхою для мене було трощити кулаками на порох шматок саманної цеглини або знаходити тонкі полінця, обпирати на камінь і ламати ударом ноги.

На канікулах я часто бродив по руїнах. Лазив по кроквах напівзруйнованих будинків, виламував двері, спускався до колодязів.

Я ходив весь у синцях та саднах. Втім, ці пекучі садна та біль у понівечених кінцівках давали мені якусь гірку насолоду.

Я ставав дедалі хижішим. Не тільки у бійках зі школярами, а навіть вправляючись на палках та камінні, я навіснів, мене всього трусило від люті, я ревів, мов скажена тварина.

Поступово я почав сікатися до дрібних шкільних хуліганів. Я був ще малий, мені годі було мірятися з ними силою. Втім, я був терплячий до болю, отже, поки що не засмучувався, коли діставав прочухана.

Врешті-решт, за три-чотири роки я став найлютішим розбишакою в школі. Настав час поквитатися за колишні образи. Добре пам’ятаючи всіх своїх кривдників, я вистежував їх і при першій-ліпшій нагоді налітав шулікою.

Серед цих актів помсти був один, смаку якого я ще й досі не забув: помста хлопцеві, який змусив мене, хворого, з’їсти шкурку від дині. Його звали Несіп. Він був старший від мене років на чотири-п’ять. Тепер він був елегантним молодим хлопцем років сімнадцяти. Мені було тринадцять. Він був син колишнього агента таємної поліції. З тими, хто не міг за себе постояти, він був безжальний, але, вчувши силу, ставав люб’язним і солодшим від цукру.

Коли я почав обкладати школу даниною, Несіп став моїм хорошим приятелем. Коли мене на вихідні, як завше, не відпускали додому, він привозив мені з дому солодощі. Я з показною радістю приймав їх і вдавав, що забув смак брудної шкірки від дині. Я настільки ненавидів цього хлопця, що ця ненависть не вщухала, що б я не робив. Якось він захворів. Його поклали до шкільного лазарету.

У мене була ідея набрати на смітнику різної гидоти, принести в лазарет, зачинити двері зсередини й влаштувати йому дегустацію. Але таке покарання мені не сподобалось. Я роками чекав зручного випадку. І ось одного разу...

Я знав, що у цього галантного й вишуканого панича є кохана. Час від часу вони зустрічалися в безлюдному місці й гуляли. Я довго вистежував їх, і ось нарешті заскочив на березі моря.

Несіп не знав про мою задавнену ненависть, тому, побачивши мене, не звернув особливої уваги. Я підійшов до них, чемно привітався. Потім дістав із кишені заздалегідь наготовану коробку з-під тістечка й простягнув йому.

– Чим багаті, тим і раді, Несіп-бей... Сподіваюся, завдяки прогулянці берегом моря маєте добрий апетит?

Це його ніби трохи збентежило. «Мерсі», – вимушено усміхнувшись, він відкрив Пакунок.

Сезон для дині ще не настав, тож я напхав туди лушпиння від груш та яблук.

Несіп спробував звести все на жарт, холодними, мов лід, руками плескав мене по плечах, гладив по голові, силувано сміючись, тремтливим голосом розповідав коханій, що я найбільший дотепник у школі, і при цьому добродушнішого від мене годі й шукати. Ти б тільки бачив, Недждете, яке благання було в його поставі, в його жестах!

Я повів далі в тому самому чемному тоні:

– Ви не зволили скуштувати мого гостинця... Дозвольте ж я вам допоможу!

Я, мало не трусячись від нетерпіння, мов хижий звір, що ось-ось накинеться на свою жертву, міряв його поглядом. Сердешний Несіп зрозумів: якщо він опиратиметься ще хоч хвилину, то я накинуся на нього, вмить повалю й у найпринизливіший спосіб силоміць змушу його зробити те, чого він не хоче робити добровільно. Натуру мою він уже вивчив. В такі моменти мене простіше вбити, аніж змусити відмовитися від задуманого.

Інший би на місці Несіпа в таку хвилину, на очах у коханої, не допустив би такої наруги над собою, стояв би на смерть за свою честь. Але я ж кажу – мої недруги були геть миршаві й шолудиві.

Несіп набрав пригоршню наготованого мною лушпиння. Підніс до стиснутих, білих, мов крейда, губ.

Без сумніву, він би його з’їв. Але тут вже я не витримав такої ницості. Жагу помсти було вдоволено, ненависть згасла. Я жестом наказав йому викинути лушпиння й процідив:

– Забирайся геть!

І вони пішли геть, понуривши голови, окремо одне від одного.

Ось чому того вечора я потоваришував із тобою, Недждете... Адже мені довелося на тому ж місці пережити гіркоту такого ж самого насильства й приниження. Відтоді я взяв тебе під свою опіку. Ти був хирлявим, тендітним, вразливим хлопцем. Тобі ніколи не вистачило б власних сил, аби не дати себе скривдити. Я приходив тобі на допомогу не лише в школі, але й у житті. Ти був вдячний мені. Але, правду кажучи, це я був у боргу перед тобою.

Я був приречений так ніколи й не дізнатися, що таке кохання. Жодна жінка не змогла б покохати чоловіка, обличчя якого приховувала така карикатурна й жалюгідна маска. До того ж, я був страшенно гордий. Я б нізащо не став просити подачок у коханні. Отже, мені випадало стати непримиренним ворогом жіноцтва й кохання. Поки я був дитиною, це не мало надто великого значення. У зрілому віці я б міг до певної міри переконувати себе якимись аргументами, знайти заняття й захоплення, які притлумлювали б потребу в коханні. Так воно, власне, потім і було. Але уяви собі, що зі мною діялося від п’ятнадцяти до двадцяти п’яти років, Недждете... Що в світі може бути в цьому віці важливіше за кохання?

Нікому навіть на думку не спадало, що у зухвалого малого дикуна, для якого в світі не існувало більшого задоволення, аніж бійка, у якого на тілі від синців і саден не залишилося живого місця, теж є серце. Власне кажучи, я цього й добивався. Але незримі рани мого серця були набагато глибшими, аніж синці й садна на тілі. Я з захопленням, мов на надзвичайних істот, на прибульців із інших світів, дивився на людей, які казали, що закохані, що їх кохають. Я на своєму шляху зустрічав чимало жінок. Просто зустрітися поглядами бодай з однією з них було б для мене цілим романом, справжнім щастям. Однак у душі моїй жило гірке переконання, що мені навіть цього ніколи в житті не судилося.

Авжеж, я мав прожити життя, так і не пізнавши смаку любові. Втім, завдяки тобі, Недждете, я дізнався, що таке дружба. А для знедоленого й це вже чимало...

Очі друга – не те, що очі коханої: часто їм вдається прорватися крізь маску, яка затуляє обличчя, й розгледіти красу, приховану в серці.

Наближається ранок. Місяць, що стояв прямо в мене над головою, потихеньку щез. Я лежу собі, заклавши руки під голову, на розкладачці посеред темної галявини й дивлюся на небо... Рвана кінострічка моїх спогадів прокручується перед моїм поглядом, яскраві кадри чергуються з бляклими...

Як я вже казав, головні герої цієї стрічки – ми з тобою... Решта – невиразні, тремтливі тіні...

Ми вже перейшли в старші класи. Ти став вродливим юнаком-ідеалістом. Я – дужим і безстрашним спортсменом. Характер мій відчутно змінився. Я вже не був таким лютим і агресивним, як раніше. Навпаки, навчився непогано уживатися з людьми. Причину цього я зараз легко можу пояснити: вже ніхто не наважувався до мене сікатись. А отже і я не бачив потреби чинити комусь зло. Виходить, змалку я був навіженим, деспотичним, підступним і жорстоким лише тому, що мусив захищатися від нападок та несправедливих вчинків інших...

Так, у мене вже не залишилося причин з’ясовувати стосунки з тими, хто мене оточував. До того ж, я бачив, що душі в них такі самі недолугі й миршаві, як і тіла. Всерйоз мірятися силою з цими людцями здавалося мені таким самим ницим, як скривдити на вулиці нещасного жебрака.

Отже, з товаришами я мав відносно непогані стосунки. Я став балакучим і гострим на язик. Мене почали запрошувати в компанії. Однак серце моє труїла гіркота прикрих днів дитинства. Я ніяк не міг її позбутися. Я не міг втриматися від жовчних та в’їдливих коментарів з приводу своїх друзяк, а особливо – жінок.

Я називаю тих, із ким спілкувався, в чиїй компанії гуляв, друзяками, Недждете... А тимчасом, у мене був лише один-єдиний друг – це ти...

Ми з тобою настільки відрізнялися тілесно й душевно, що здавалися істотами двох різних видів. Всі дивувалися нашій великій дружбі, яка тривала аж до самісінького дня нашої останньої розлуки. Є люди, яких зближує спільна вигода. Декого, наприклад, поєднує спільно прожите життя, тобто, близькість думок і почуттів. Але є такі, в кого немає нічого спільного в інтересах, минулому, думках, почуттях, але, попри це, вони відчувають якесь духовне тяжіння одне до одного. Як на мене, Недждете, це – любов найвищого ґатунку, і в нашій дружбі була щонайменше дещиця такої любові.

Тим часом моє піклування про тебе не було цілковито безпричинним. Бувають такі дівчата з нещасних сімей, яких видають за нелюба. А потім виявляється, що він до того ж злий і деспотичний.

Бідолашне дівча роками потайки бунтує, плаче. Врешті-решт, втрачає будь-яку надію. Живе собі безбарвно та збайдужіло, у тужливому терпінні й самозреченні.

І ось у такої сердеги, буває, виростає дочка. І ось, коли дівча вже на виданні, готове кохати, у змертвілому материному серці знову народжується пристрасть: вона прагне будь-що зробити свою дитину щасливою... Вона бажає, щоб у дочки було все те найкраще, чого вона сама вже зреклася... Бачити доньчине щастя – незбагненним чином стає розрадою в її власному зламаному житті... Може, це смішне порівняння, але я так ставився до тебе, Недждете...

Ти став вродливим, ніжним, щирим юнаком. Твої перші сердечні пригоди пробуджували в мені таємну радість і хвилювання, але я приховував це від тебе. Коли ти починав розповідати мені про свої походеньки, я кривив губи і навіть трохи вичитував тобі за те, що гаєш час на такі дурниці.

Товариші вже тоді почали вважати мене женоненависником. Та й тобі так здавалося. Ти ще дивувався:

– Я оце помітив, Зія: жодного разу я не бачив, щоб ти хоч раз, бодай випадково, поглянув на якусь жінку!..

Ти мав рацію. Я не пам’ятаю, щоб бодай колись я уважно подивився в обличчя жінці. Та я й не міг цього зробити. За яким правом? А що як вона побачить, що я на неї дивлюся? Хіба не глузуватиме з мене: «Як це він із такою мармизою сміє витріщатися на мене? На що він, цікаво, сподівається?» Гаразд, припустімо, вона не глузуватиме, а пожаліє мене... Це, напевно, ще гірше...

Так, я не пам’ятаю, щоб я хоч раз уважно подивився в обличчя жінці. Ваші дрібні походеньки, маленькі сердечні пригоди, напевно, роблять вас менш чутливими до жіночих чар. Я помічав, що деякі з вас із роками розчаровуються, втрачають інтерес до жінок. Але мені незвіданий, небачений мною світ жіноцтва здавався чимось чарівним.

Разом із тим, неабияк ставали мені в пригоді моє почуття власної гідності, рішучість і треноване тіло. Ще зовсім юнаком мене кілька років страшенно мучило бажання кохати й бути коханим. Втім, з часом ці муки стали слабнути. Після довгої боротьби я змирився з тим, що мені це не судилося, як хворий змиряється зі смертю. Тоді я став шукати для себе нові пристрасті й заняття. Наприклад, вирішив досягти значних висот у спорті, стати уславленим чемпіоном.

Один прикрий випадок остудив мій запал. Це сталося під час якогось другорядного боксерського поєдинку. Я нещадно лупцював свого суперника, аж раптом став дослухатися до звуків, які лунали з трибун.

Це були не вигуки схвалення й захвату, якими зазвичай підтримують переможця, а скоріш глухе ремствування. Моїм суперником був вродливий хлопець. Мені здалося, що глядачі, а особливо глядачки, ніяк не можуть змиритися з тим, що таке чудовисько, як я, зараз спотворить це гарне обличчя. Мені запаморочилося в голові, і я пропустив удар. Шкода, ти не був там, Недждете, і не чув, яким радісним вигуком зустріли це трибуни...

Так, глядачі в цю мить ненавиділи мене лише за моє обличчя. Вони бажали моєї поразки.

Синець на моєму обличчі зійшов менше, як за два дні. Але рана, яку залишив цей випадок у моєму серці, кривавила роками.

Я передумав ставати знаменитим чемпіоном. Хизуючись своєю бридкою пикою перед численними глядачами, я б тільки колов незліченну кількість очей.

Отак я й став проводити більше часу на природі, у таборах, аніж у місті серед людей, перетворився на щось середнє між людиною та диким звіром...

Потроху розвиднилось. Зійшло сонце, а сон ніяк не йде. Довкола мене на деревах птахи здійняли страшний рейвах. Так само, як і вони, я відчуваю потребу виговоритися. Але ще дуже рано, не будеш же, сіпаючи за ноги, будити товаришів у таборі, а потім силоміць пхати їм у вуха свої балачки!..

Але якби навіть хтось із них прокинувся вдосвіта, то чи було б у мене бажання щось йому розповідати? Не думаю...

Я з товаришами зазвичай розмовляю про якісь малозначущі речі. Не звик я розкривати свої справжні думки й почуття. Змалку живу серед людей відлюдником, мов у пустелі. Навіть ти, попри те, що ми були з тобою близькими друзями, мало не братами, – навіть ти про мене нічого достоту не знаєш...

Так, мені треба виговоритися. Але вперше в житті мені хочеться говорити про себе. Чому? Можливо, згодом я поясню тобі, чому, Недждете. А зараз не наважуюсь. Бачиш, я такий тюхтій і боягуз, що не можу розмовляти про себе навіть із найдорожчим мені небіжчиком. Може, почну говорити, а там язик розв’яжеться... Я присів на край розкладачки. На якихось клаптиках паперу надряпав цього листа. І тепер на душі моїй якось незвично полегшало. Бувай, друже! Буду, мабуть, і далі писати тобі про новини цього світу.

Гомункулус