Текст книги "Женоненависник"
Автор книги: Решат Гюнтекін
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)
Гомункулус підняв на мене очі, потім опустив їх і відповів із ледь відчутним смутком у голосі:
– Дякую, Саро-ханим, ви дуже люб’язні...
Почалася найбільш хвилююча частина нашого двобою. Перемога залежала від ентузіазму та майстерності, які я зумію продемонструвати впродовж години, поки ми вечерятимемо. Джаз-банд замовк. Лунала легка, приємна печальна мелодія. . Я подумала, що зараз йому, втомленому, приємніше слухати музику, ніж мої балачки, і нічого не казала.
Я не помилилася в своїх припущеннях. Мало-помалу починали проявлятися перші ознаки Гомункулусової поразки. Щоправда, він за своєю звичкою іноді пробував жартувати, але марно... Його голос, його поведінка – це були голос і поведінка слабкої людини, яка намагається приховати тугу й хвилювання.
З-за столика, що стояв кроках у десяти від нас, долинало тихе, здавлене схлипування. Мабуть, це було молоде дівча, яке в цю годину слабкості й чулості розплакалося під впливом першого зізнання. Хтозна, яка вона була щаслива в цю мить. Я ніколи нікому з такою первісною простотою не відкривала свого серця; я так не вмію.
Цей тихий плач почув і Гомункулус. Повернув голову. Ледь помітно посміхнувшись, почав іронізувати:
– Очевидно, комічна сцена з високохудожньої опери...
Але договорити він не встиг – помітив у моїх очах дві великі сльозини.
– Саро-ханим... Ви теж плачете?
– Плачу.
– І не приховуєте цього?
– А навіщо приховувати? Якщо це моє справжнє почуття, то навіщо мені лицемірити?
– Саро-ханим...
– Що таке? Чому ви замовкли?
– Нічого... Просто я не бачу причин вам плакати...
– Хто знає, які чудові слова’їй довелося почути...
– Саро-ханим, ви просто дитя,..
Так, Нермін, за першими сльозами потекли ще. Я плакала.
Та ці сльози не були фальшивими. Причиною була або втома, або нервовий зрив, або якась туга, яка невідомо чому й звідки виринула, або навіть, можливо, й заздрощі до цього дівчиська,, що плакало від щастя. Втім, якою б ця причина не була, але зараз ці сльози виявилися дуже доречними.
Гомункулус став абсолютно іншою людиною.
Він утішав мене, мов старший брат, який вважає кумедними дитячі біди молодшої сестрички, але не може не співчувати їй.
– Саро-ханим... Ви зовсім дитя... Вам варто тільки захотіти – і знайдеться безліч охочих сказати вам те саме... Просто вам не пощастило цього вечора... Жереб привів вас до мого столика... Вибачте, Саро-ханим...
Нахабний Гомункулус схилив переді мною голову, ніби просячи пощади. Очевидно, настала мить остаточної перемоги. Я готувалася до удару, який би остаточно зломив його спротив. Але тут сталося непередбачуване. За сусіднім столиком зчинилася сімейна сцена... Сварка, почавшись із приглушеної суперечки, поступово наростала, голоси лунали все гучніше.
Гомункулус підхопився:
– От лихо! Потім сорому не обберешся! – і побіг до сусіднього столика.
Чоловік був близьким приятелем Гомункулуса, тому нічого не заважало останньому втрутитися в сімейні справи. А сварка, власне, виникла на рівному місці.
Чоловік, будучи напідпитку, бовкнув дурницю:
– Що ж мені так не таланить? Куди не поткнуся – скрізь ти!
Ці слова зачепили за живе його дружину, яка була не тверезіша за нього.
Вона, бідолашна, вся тремтіла з голови до ніг, побивалася, сіпала на собі одяг. Щоб не зірватися на крик, сичала:
– Іди геть! Бачити тебе не хочу! Раз я тобі не потрібна, то й ти мені теж! Геть, бо зараз закричу!
Назрівав скандал. Гомункулус негайно знайшов вихід:
– Не займай жінки! Вдовольнити її законне бажання неважко. Давай мінятися: ти продовжиш вечерю з Сарою-ханим, а я матиму честь поспілкуватися з твоєю дружиною.
Сердешна жінка розгубилася. Скоса поглядає на мене: їй зовсім не до вподоби, що її чоловік пересяде до мене. Але ж і впертість треба проявити. Що ж до мене, то я опинилася ще в жалюгіднішому становищі. Вже загнала ворога на слизьке, ще б трохи – і він, принижений і переможений, розпластався б біля моїх ніг. Але підлий Гомункулус і цього разу вислизнув із рук.
Нермін, я на мить заціпеніла: напевно, якби мене різали, то і кров би не текла. Але що поробиш – треба було погоджуватися, причому погоджуватися з усмішкою на вустах.
Обличчя мого нового товариша видавало в ньому давню пристрасть до спиртного. Втім, хоч і напідпитку, але він добре володів собою. Присідаючи на спорожнілий Гомункулусів стілець, промовив:
– Оце, панянко, називається, лихо не без добра. Премудрості Аллаха людським розумом не осягнеш.
Цими словами й промовистою усмішкою він хотів показати, як він вдоволений, що залишився наодинці зі мною. Напевно, з нього б вийшов непоганий співбесідник. Але я була знервована. Спершу хотіла вдати, що веселюся, але нічого не вийшло. Я ніяк не могла примиритися з цим неймовірним випадком, а особливо – зі вчинком Гомункулуса.
– Моя думає, що помстилася, еге ж? Хай би Всемогутній Творець кожному грішникові присуджував таке покарання! – почав було він пащекувати, але я нахмурилась.
– Пане, ваша дружина вкрай знервована... І ця вигадка Зія-бея навряд чи вгамує її гнів... Навіть навпаки... Тому пропоную якнайшвидше скінчити вечерю.
Мій голос був настільки спокійним, а поведінка – рішучою, що бідолашний п’яничка навіть не наважився суперечити. Ми мовчки довечеряли. Я підвелася.
– Ваша дружина, напевно, вже трохи пересердилася. Якщо дозволите, я хотіла б мати задоволення й честь помирити вас.
Я привела це лихо до його дружини, як приводять до вчителя учня, який втік з уроку.
Сердешна жінка була, здається, ще нервовішою, ніж перед тим. Втім, вона сильно злякалася, коли її чоловік залишився наодинці зі мною. Страх виявився сильнішим від гніву. Вона не встояла перед моїм ґречним проханням і прийняла назад свого чоловіка, «йдучи на таку жертву тільки з поваги до мене, виключно, аби не псувати людям свято».
Вони пішли, стиха огризаючись одне на одного. Не було сумніву, що трохи перегодом буря здійметься з новою силою. Але коли нас там не буде, хай роблять собі, що хочуть.
Ми з Гомункулусом знову залишились віч-на-віч. Я приготувалася до атаки, будучи на додачу ще й розлючена та обурена нещодавнім епізодом.
– Я від вас такого не чекала,,Зія-бей...
– Чому? Що сталось?
– Ви мене залишили, ви мене образили!..
– Боже борони!.. Просто так треба було... Ви ж бачили, чим це все могло скінчитися...
Я з скорботною методичністю вела далі:
– А ми тут при чому? Наша яка справа? Мені було так добре цього вечора...
– Саро-ханим, ви перебільшуєте... В чому моя провина?
– Ну це ж була ваша ідея! Якби навіть хтось інший вам таке запропонував, ви мусили не погоджуватися! Мусили сказати: «Я дав Сарі слово. Я її не залишу». А ви самі свідомо кинули мене й пішли!
Мені на очі знов набігли сльози. Гомункулус, похнюпившись, гірко всміхнувся:
– Ви ж знаєте: я людина неотесана, не звик до благородних посиденьок, а тим паче з жінками. Хіба можна на мене ображатися, Саро-ханим?..
Цей голос, ця поведінка знову пробудили в мене надію, Нермін. Я ще тужливіше повісила голову:
– Якби справа була в етикеті, то це можна було б легко зрозуміти. Але ж це було веління серця! Ви хотіли позбутися Сари – ось що насправді прикро!
Гомункулус дивився перед собою й мовчав. Я вела далі:
– Я вже раділа, думала, що ми з вами стали добрими приятелями. Це навіть трохи мені лестило. Ви виділили мене з-поміж усіх моїх подруг. Ви ставилися до мене шанобливіше, ніж до решти... Точніше, мені так здавалося... Мене вже кличуть до Стамбула... Через кілька днів я мушу їхати звідси... Я не можу не послухатися батька... Ця вечеря мала бути, можна сказати, прощальною, Зія-бей...
– Ви так скоро їдете, Саро-ханим?
– Через три-чотири дні...
– Через три-чотири дні? Так скоро?
Він відвернув голову й задумався, вдивляючись кудись у темряву.
– Я завжди казала, Зія-бей, ще не вмію ховати своїх почуттів... Ви такий природний, такий сильний... Ви не схожі на решту... Перед вечерею я плекала якісь непевні надії. Думала собі: а раптом ця чудова ніч навіє нам щось добре... А раптом ми з Зія-беєм знайдемо спосіб не розлучитися назавжди...
– Саро-ханим...
Це «Саро-ханим» із його вуст вирвалося придушеним криком. Я не відповіла. Він знову промовив, ще слабшим голосом:
– Саро-ханим...
Зі сльозами на очах я обернулася до нього. Але він опустив голову:
– Я, з вашого дозволу, піду. Я дуже втомився... Ще раз перепрошую за свою нещодавню неґречність.
Я простягла йому руку. Він торкнувся пальців, зробив рух, аби піднести її до вуст, але відпустив, і, не промовивши жодного слова, повагом пішов геть.
Я мало не збожеволіла від радощів. Жодних сумнівів не лишилося.
Гомункулусу зараз здається, що він утік від мене, але через день-два він неодмінно повернеться. І неодмінно впаде мені в ноги. А от тоді... Перемога – це така річ, Нермін, що я розумію тих, хто ладні за неї вчепитися одне одному в горлянку на полі бою...
Так, «женоненависника» переможено. Коли він в останню мить тримав мене за руку, пальці в нього були холодні, мов у хворого на смертному одрі.
Розвиднялося. Частина гостей роз'їхалися, інші спали чи дрімали – хто в будинку, хто на стільцях у саду. А божевільна молодь, чоловік із десять, почерпнувши сили з ранку нового дня, продовжувала танцювати в одному з кутків саду.
Коли я, здолана втомою, йшла до своєї кімнати, на балконі помітила Ремзі-бея. Щасливий наречений, залишивши на самоті в першу шлюбну ніч свою молоду наречену, завдяки якій він пізнав кохання, в передранкових сутінках із цигаркою в руці міряв кроками балкон. І т. ін.
Сара
XV
Сара – Нермін
Нермін, сестричко,
У мене для тебе сумна новина: Гомункулус загинув учора внаслідок трагічного нещасного випадку. Товариші сьогодні поховали сердегу на цвинтарі в містечку.
Смерть здавалася такою далекою від цього сповненого життям та здоров’ям парубка, такою далекою, що мені й досі не віриться в цю трагедію.
Щойно ми з Хандан наказали запрягти екіпаж, з’їздили на могилу Гомункулуса. Поклали на ще невисохлу землю декілька квіток.
Щоправда, він був нашим ворогом. Але ж смерть і помста – це різні речі, правда ж? Я хотіла лише збити з нього пиху. Уявивши, як він, сердешний, лежить, безпорадний і беззахисний, під могильним насипом, перед яким я стою, я навіть відчула каяття. Що поробиш, Нермін, отака я м’якосерда.
Хандан була дуже засмучена. Уважно дивлячись мені в обличчя, вона промовила:
– Я й досі не можу повірити в цю смерть. Мені все здається, що Гомункулус своїми залізними ручищами скине з себе землю й почне кепкувати з нашої жалоби.
Я згадала, як він тоді ввечері, насміхаючись із мене, стрибнув у садову криницю. Тоді я просто знавісніла від люті, а зараз не змогла стримати сліз.
Смерть примиряє найзапекліших ворогів.
Мені згадалися останні слова, які він промовив у ніч весілля, коли вже збирався йти. І я повторила йому те саме:
– Гомункулусе, я, з твого дозволу, йду... Я збиралася заподіяти тобі невеличке зло. Хоч я і не встигла цього зробити, але все одно прошу в тебе пробачення за свій негарний намір. Вибач, Гомункулусе.
Трохи детальніше розповім тобі про нещасний випадок, Нермін...
Гомункулус після весільної ночі більше не показувався. Один раз, десь в обідню пору, він мчав повз садибу на мотоциклі, помахав нам здалека рукою, але не заїхав.
Дні йшли, і мій подив зростав. Я казала дівчатам:
– У Гомункулуса прокинулись до мене глибокі почуття. Я наговорила йому обнадійливих речей. Він неодмінно мусить повернутися!
Мої союзниці вже ні на що не сподівалися:
– Все й так було зрозуміло, Capo... То все була марна праця... Хіба тобі не казали, що в нього серце нечуле, мов каменюка?
Одна тільки стара вовчиця Ісмет-ханим все ще не полишала надії:
– Ми з Бегіре сходимо в табір. Я йому навіть натякну, що коли він запропонує тобі вийти за нього, то ти не відмовишся. І Гомункулус неодмінно приїде!..
Ісмет-ханим зробила, як обіцяла. Взяла Бегіре й під якимось приводом пішла до табору. З її власних слів, вона дуже вправно впоралася з завданням... Гомункулус обіцяв приїхати наступного ранку... Але наступного ранку...
Ох, Нермін, цей світ сповнений прикрих збігів обставин! Неподалік розташувався піхотний полк, який прибув сюди на маневри... І офіцери вигадали собі спортивну розвагу...
Збиралися грати в футбол, стріляти, влаштовувати кінні перегони, ще казна-що... А ще вирішили влаштувати мотоциклетні гонки... Мали змагатися двоє офіцерів і двоє цивільних... І вранці Гомункулус вирішив взяти участь у цих гонках...
Десь опівдні я отримала коротеньку записку: «Маю термінову професійну справу. На жаль, вийшло так, що я збрехав – я не зможу приїхати. Може, завтра, як дасть Бог».
Гомункулус знову обдурив нас. Мене охопив такий гнів, що я аж занедужала. А через кілька годин мені повідомили про його смерть. На повороті він не впорався з керуванням, впав у провалля й розбився... Це була така трагедія, що мені не вистачило духу слухати подробиці.
Ох, Гомункулусе, що не кажи, а ти став жертвою власної безсердечності. Якби ти вибрав Сару, яка з нетерпінням чекала на тебе, а не ці прозаїчні спортивні змагання – хіба б такою була твоя доля? Ну, пиха б твоя трохи постраждала. Але ти б продовжував жити під ласкавим сонцем цього осіннього дня... І т. ін.
Сара
Частина друга
Листи небіжчику
І
Гомункулус – померлому другові
Вночі була страшенна задуха... Я ніяк не міг заснути. Взяв свою розкладачку й вийшов з намету. В п’яти хвилинах ходьби від табору є невеличкий пагорб. Я кажу «пагорб», але якщо глянути згори, скажімо, з літака, то здасться, що це ставок... Уяви собі галявину, густо оброслу довкола вересом... Ґрунт вкритий рідкою пожухлою травою, сухими колючками, всіяний дрібним камінням... Вдень подивишся – пустка, та й годі. В природі, напевно, немає стараннішого та завзятішого двірника, ніж місяць. Яким тільки плямам, якому брудові, якій гидоті він не дасть ради? Пройдеться своєю променистою мітлою по болоті, дивишся: де був бруд і багнюка, там стало чисто, мов у небесній височіні...
Впаде промінь на чабанську ґирлиґу, прикрасить її золотом-сріблом – ось тобі й королівське берло, оздоблене коштовним камінням. Впаде на масне, скуйовджене волосся голодранки-жебрачки, що заснула собі на роздоріжжі, – і мовби надягне на неї золоту корону, яку в багатих церквах малюють на голові Діви Марії...
Я тобі навіть більше скажу: місяць не тільки світ очищує від бруду і скверни, але певною мірою й виполіскує серця.
Скільки злоби, ворожнечі, ненависті, підступних намірів розтопило місячне сяйво, скільки грішних та гнилих душ, хоч би й лише на якийсь час, прикрасило воно добрими почуттями.
Ну, годі просторікувати, повернімося до теми нашої розмови. Тієї ночі місяць стояв прямо над галявиною, ллючи своє світло, мов із фонтанчика з питною водою, на цей клаптик землі, оточений густим вересом. Здавалося, світло, мов вода, розливається по сухій траві, плещеться, брижиться.
Я поставив розкладачку посеред галявини й улігся горілиць...
Небо тієї ночі було якимось беззвучно-святковим. Безперервно то тут, то там салютом спалахували свічки зірок.
Я не знаю, скільки я отак пролежав, заклавши руки за голову, вдивляючись у небо. Перед моїми очима прокручувалася кінострічка... Сцени, епізоди, крупні й загальні плани – все змішалося в цьому кіно... Воно перестрибувало з епізоду на епізод, з одного загального плану на інший, кадри були десь засвічені, десь потемнілі. Головних героїв було двоє: я і ти. Моя бридка карикатурна пика й твоє прекрасне обличчя, Недждете.
Врешті-решт, кіно скінчилося. Знову спека... Сон ніяк не йде... Треба чимось зайнятися... Думав я, думав. Зрештою, не знайшов нічого кращого, як сісти писати тобі листа. Власне, в цьому назріла потреба. Я довго підраховував, і вийшло, що нам із тобою не випадала нагода поспілкуватися вже сім років, шість місяців і двадцять один день.
Як ти, Недждете? Я питаю, бо так прийнято питати в листах. Насправді я ж знаю, що в тебе немає ні проблем, ні жалів, ні гризот. Ти ліг у домовину – дивитися найсолодший у світі сон. І цього сну тобі вистачить на цілу вічність, щасливий залицяльнику!
Втім, були дурні, які намагалися позбавити тебе цієї втіхи. Та, на щастя, поруч із тобою був твій вірний друг Гомункулус. За жодну ціну я не пустив до тебе наречену, коли ти лежав на смертному одрі, й різні йолопи за це проклинають мене, називають безсердечним тираном.
Та ти й сам тоді так вважав. Перед смертю ти цілував мені руки, благав: «Дай мені хоч поглянути на Реміде!»
Ти й після смерті наче тихенько продовжував плакати. Коли я востаннє поцілував заплющені очі, мої губи зволожилися слізьми. Я й зараз відчуваю на вустах їхній солоний смак.
Так, ми з тобою розлучилися, посварившись. В релігійних книжках пишуть, що людина після смерті пізнає істину. Якщо це правда, то ти вже зрозумів, чому Гомункулус так вчинив, чому так уперто не бажав, щоб ти востаннє поглянув на Реміде. А якщо книжки брешуть, то я сам розкрию тобі правду.
Ти, Недждете, був тендітним, мов дівча, соромливим, несміливим хлопцем. Але ти кохав. А кохання здатне зробити з людиною все, що завгодно, в тому числі – штовхнути на подвиг.
Нам із тобою випала доля як у школі, так і в війську бути разом. Я служив рядовим в обозі, ти – писарем при батальйонному штабі. Ні мені, ні тобі не загрожувала небезпека. Але як я вже казав, ти кохав. Тобі не сиділося на місці, ти палав бажанням неодмінно здійснити щось надзвичайне.
Одного дня ти сказав мені:
– Я переводжуся зі штабу, Гомункулусе. Я хочу разом з хлопцями в пекло, на передову.
Я здивовано зазирнув у твоє обличчя. В мене ледь не зірвалося з язика: «Ти, малий? Та хіба не ти в школі в грозу так боявся грому, що з головою ховався під ковдру й тремтів? Я ще тебе втішав, мовляв, чого тут боятися, я ж поруч...» Але я змовчав. Ти не здогадався про причину мого здивування...
– Ти цього не зрозумієш, Гомункулусе, – сказав ти. – Я кохаю Реміде... А її наречений просто мусить зробити щось надзвичайне...
Я, як завжди, почав кепкувати:
– Звісно, не зрозумію... Ремізе – твоя наречена. Не сьогодні-завтра стане твоєю дружиною. Який сенс ганятися за подвигами, наражатися на небезпеку, якщо ця жінка вже й так належить тобі?
Ти гарячково повторив:
– Марна праця, Гомункулусе, цього не можна пояснити.
Я тупо подивився тобі в лице, байдуже знизав плечима:
– Твоя правда, малий... Де мені це зрозуміти... Роби, як знаєш.
Я казав, що не розумію, Недждете, але ж я чудово розумів, який вогонь палає в твоєму серці... Я не зробив нічого, аби відмовити тебе від цього бажання. Ти був таким щасливим! Ти кохав, і тебе кохали. Що може людина, яка досягла такої вершини щастя, ще прагнути в цьому світі? Отже, ти б уже не став журитися, якби навіть випало померти.
Але в бойових лавах на тебе чекало дещо набагато жахливіше за смерть. Снаряд, що розірвався поруч із тобою, спотворив тобі обличчя, надягнув на твоє прекрасне лице маску, потворнішу й страшнішу від Гомункулуса. Якби ти й вижив, то щасливим ніколи б не став. Всі відверталися б від тебе. Одні б насміхалися, інші – гидували. Може, комусь би було тебе направду шкода. Але ця жалість була б для тебе ще нестерпнішою від кпинів та образ.
Отже, мусиш дякувати, що тобі не довелося серед людей скніти живим мерцем.
Який жахливий був той день, Господи Боже!.. Скільки я виніс, коли мені довелося обороняти тебе від зграї йолопів, від Реміде, та й від тебе самого. Реміде побивалася під дверима, заламуючи руки, кричала: «Покажіть мені його востаннє!» Ти в палаті цілував мені руки, ридав і бився в агонії.
Зграя йолопів, вважаючи, що виконують свій людський обов’язок, насідала на мене, погрожуючи кулаками, обзивала мене підлим, бездушним тираном.
Але я був незворушний, мов скеля.
Реміде не повинна була бачити тебе... твого жахливого, спотвореного обличчя, яке перетворилося на суцільну рану. Твоє важке поранення ще більше прикрашало твій образ у її мріях. Хтозна, наскільки вродливішим ти уявлявся їй, лежачи на смертному одрі. Дівчина мусила зберегти цей образ назавжди.
Я живо уявляю собі, що б сталося, якби я дозволив вам востаннє побачитися. Вона б скрикнула від жаху, або навіть від огиди чи відрази, затулила б обличчя долонями. Ти думаєш, замріяні дівочі очі зуміли б розгледіти сховану під огидною маскою прекрасну душу? Ти жив, не знаючи, що таке бути потворним, і помер, так і не спізнавши цього. А Гомункулус живе з цим лихом усе життя. Нікому пізнання істини не дісталося таким болісним досвідом, як йому.
Так, Реміде, побачивши тебе, скрикнула б від жаху, затулила б обличчя долонями. Ти б побачив це і помер у розпачі.
Ваше кохання в одну мить перетворилося б на давній спогад. У цієї дівчини, можливо, вистачило б душевних сил, щоб поставитися до цього спогаду з повагою та співчуттям. Можливо, вона стала б шукати на твоєму обличчі необгорілий, нерозкривавлений клаптик, аби не позбавити тебе прощального поцілунку. Заплющивши очі, силуючи себе, поцілувала б тебе востаннє, але до кінця життя відчувала б на вустах холод цього поцілунку.
Я, розлучивши тебе в останні хвилини життя з нареченою, запобіг цьому лихові. Вже стільки років, місяців і днів спливло з того часу... Я з тих пір не бачив Реміде. Можливо, зараз це задоволена життям заміжня жінка з купою діточок. Але я впевнений, що вона й досі кохає тебе.
Реміде зараз більше твоя дружина, аніж того чоловіка, поруч з яким знаходиться щогодини.
Цим щастям ти завдячуєш мені, самовідданому Гомункулусові.
Ти можеш спати щасливим і спокійним вічним сном людини, яка кохала і яку кохали.
Гаразд, повернімося до теми нашої розмови... Отже, я цієї ночі, лежачи горілиць під зорями, ніби бачив сон наяву. Перед моїми очима, мов уривки старої кінострічки, пронеслася давня історія нашої дружби. Оповім тобі трохи.
Кінець канікул... Школа перший день, як відкрилася... Уроки ще не почалися...
Хто перескладає іспити, хто подає документи в школу, хто складає розклад уроків... В садку сохнуть свіжопофарбовані парти...
Страшенно нудячись, я тиняюся самотою... Школа ще зовсім порожня...
Ніхто з друзів ще не повернувся... Крім двох-трьох десятків безпритульних учнів, що всі канікули просиділи в школі, нікого ще немає...
З тих, у кого є сім’ї, приїхав лише я... Один із учителів похвалив мене:
«Молодець, Зія! Ти, виявляється, любиш школу більше всіх... Дивись, ще заняття не почалися, а ти вже приїхав!»
Старший класний наглядач, що стояв неподалік, теж втрутився в розмову:
– Так не сам же приїхав, а привезли... Під конвоєм, як ото до в’язниці чи в заслання. Я підозрюю, що цей завчасний приїзд не віщує нічого доброго...
– Що ви, пане наглядачу! Не ганьбіть мене перед вчителем своїми підозрами. Я вже виправився.
Наглядач знов-таки з недовірою посміхнувся:
– Дай Бог, Зія, дай Бог... Я дуже на це сподіваюсь... Ти вже виріс. Може, цього року поводитимешся по-людськи...
Ми ґречно й привітно усміхаємось одне одному й розходимось. На превеликий жаль, це наша остання усмішка. До кінця року нам більше не судитиметься так люб’язно одне одному всміхатися.
Можливо, завтра, а може, ще й сьогодні ввечері почнеться моя епопея, і старший наглядач, який у школі грав роль жандарма чи поліцейського пристава, оголосить мені війну й почне вживати до мене заходів.
В мене перед очима знову постає боротьба між цим нещасним шкільним служакою та мною.
Хтозна, скільки разів він ганятиметься за мною з дрючком, скільки сніжок та пущених із рогатки камінців поцілить йому в голову, скільки разів він гепнеться на підлогу в темному коридорі через поставлені мною підніжки. А проте він, сердешний, цього року ще більше втомився й постарів, тож помагай йому Аллах...
Старший наглядач сказав вчителеві правду. Я був лихом не тільки для свого дому й родини, а й для цілого кварталу. Мої вже не могли дочекатися кінця канікул. День, коли відчинялися двері школи, був для них днем визволення. Мене одразу ж силоміць саджали в екіпаж і відвозили на навчання; наступні вісім-дев’ять місяців родина відпочивала. Вже за перший тиждень я встигав накоїти стільки, що мене на цілий рік позбавляли права їздити додому по вихідних, так що за п’ятниці[35]35
В тогочасній мусульманській Туреччині вихідним днем була п’ятниця.
[Закрыть] мої могли теж не хвилюватися.
Щоправда, я, бувало, тікав то через двері, то через вікно, але додому не йшов, адже там мене б неодмінно одразу ж зловили й відправили до школи. Я блукав вулицями, доки не витрачав ті жалюгідні копійчини, які мав, а тоді сам вертався назад.
Того дня я, запхнувши руки в кишені нового, ще не подертого вбрання, з філософською розважливістю ходив шкільним подвір’ям, вивчав місцевість.
Цього року для того, аби втекти зі школи, не треба було чатувати біля дверей. Будинок, який притулився біля огорожі саду, знесли, а отже, можна було в будь-який момент приставити до огорожі якусь ломаку, видертися по ній і в одну мить майнути на вулицю. І кімнату в гуртожитку цього року виділили чудову. Під одним із вікон росло дерево. Значить, якщо в місячну ніч я відчую потребу насолодитися спогляданням природи в саду, то зможу спуститися по дереву; до того ж це було б не марудніше, ніж зійти сходами.
Перед одним із темних вікон у напівпідвальному поверсі я надовго зупинився в задумі.
Це місце навіювало численні спогади. В школі було декілька таких шибайголів, як я, і коли ми щось скоювали, директор наказував зачинити нас у цій кімнаті. Скільки днів, ба навіть ночей провів я тут! Коли поруч був ще хтось, то нам і байдуже було. Ми борюкалися чи билися, або, намалювавши крейдою на підлозі хрестики-нулики чи шахівницю, грали; одне слово, чудово проводили час.
Цього року мені судилося чимало днів провести тут, тож я крізь шибку уважно роздивлявся, що там всередині.
Яке ж недбале все-таки це керівництво школи!.. Класи, гуртожиток – геть усе побілили, а тут хоч би кому спало на думку бодай сяк-так мазнути стіни... Написи, малюнки, карикатури, що я їх торік повидряпував на стінах, так і стоять. Як постійний відвідувач цієї комірчини, я побачив у цьому байдужість і неповагу до моєї персони... Справді, хіба дитині не личить жити в чистому приміщенні? Коли знову захочеться помалювати, чи не мусить бути під рукою чиста, свіжопобілена стіна? Але ж скаржитися директорові чи ще комусь із керівництва – то марна праця!
Отже, треба було щось вигадувати самому... Я озирнувся довкола... Як на лихо, в саду не було нічого, крім землі та напівпорожнього відра з водою... Але метикуватому та підприємливому хлопчакові і цього досить, хіба ні?
Я фескою натягав до відра землі, замісив шикарну багнюку. Потім взяв випрану сорочку, яку хтось із прибиральників повісив сушитися в саду, позав’язував рукави і наповнив її брудним місивом. В саду нікого, крім мене, не було. Я вхопив цей міх із багном, просунув його крізь розчинене вікно арештантської й почав теліпати ним на всі боки.
Грязюка, розбризкуючись через горловину й рукави сорочки, виписувала на стінах вишукані геометричні фігури: трикутники, кола, криві, прямокутники...
За кілька хвилин всі стіни були помережані химерними візерунками. Але ця справа виявилася не такою простою, як здавалося. Мій одяг з ніг до голови теж був заляпаний багнюкою.
Закінчивши справу, я, наче старанний митець, окинув оком свій шедевр:
– Пане директоре, напевно, ви знавіснієте, побачивши цю картину... Можливо, навіть покараєте, якщо дізнаєтеся, хто це зробив. Але будь я на вашому місці, я б із захопленням дивився на витвір митця, який зумів прикрасити стіни й стелю такими небаченими візерунками, навіть не відчиняючи замкнених дверей та не заходячи всередину. Як на мене, він заслуговує на похвалу. Але тепер ви вже напевно вшануєте цю комірчину побілкою. Мені здається, тепер, ця небога заслужила, щоб її більше не тримали в чорному тілі!..
Саме того дня я вперше побачив тебе, Недждете!
Ти сидів у кутку саду, в затінку якогось чахлого деревця, поруч із молодим капітаном. Пройшло дві чи три години. Я потинявся шкільним подвір’ям, підпоміг штукатурам, навіть на якийсь час чкурнув на вулицю, проїхався на трамваї. Там загризся з кондуктором, щосили затопив йому кулаком у пику, тоді знов повернувся до школи. Ви так само сиділи на тому ж місці. Напевно й не розмовляли. Ти, мов п’ятирічна дитина, притулився до нього, обхопивши рученятами за шию. Врешті-решт настав вечір, сонце зайшло, а слідом за ним і молодий офіцер мусив залишити сад.
Перед хвірткою ви обнялися. Цю сцену прощання годі й описати.
Я споглядав вас здалеку і страшенно дратувався, бурчав собі під ніс:
– От уже ж зманіжене стамбульське дитя!.. Розбещене, недолуге, мабуть, від материної спідниці й не відходило. А його в інтернат запхали! Цілий тиждень без рідної домівки! Прямо заслали в Феццан![37]37
Місцевість у Лівії, в кінці XIX та на початку XX сторіччя, за часів султана Абдульхаміта II, була місцем заслання політичних противників режиму.
[Закрыть] Ну з цим гаразд, він іще дитя... А капітан? В однострої, шаблю почепив, а сам ось-ось розплачеться, мов дитина!
А сцена прощання все ніяк не закінчувалася. Я звіддаля з гіркою усмішкою продовжував свій монолог:
– Гей, паничу! Через кілька хвилин офіцерик піде собі... А ти залишишся в школі сам-один... Побачимо, чи буде тут хтось потурати твоїм примхам!
Якщо зволить Аллах, ти прямо сьогодні отримаєш від мене добрячий урок. Доведеться попомучитись, але ж і користі з нього буде, напевно, значно більше, ніж зі шкільних уроків... Покажу тобі, де раки зимують...
Я, шкірячись, мов хижак, що ось-ось кинеться на свою жертву, готувався вимістити на тобі заподіяні мені іншими образи.
Коли офіцер пішов, ти, мов божевільний, кинувся до огорожі саду, став дертися по пруттю. Я підійшов до тебе. Ти навіть не звернув уваги.
Я хотів стягти тебе за ногу. Але не встиг я простягти руку, як ти відпустив пруття й упав на землю.
Я якусь хвилю зачекав, поки ти встанеш. Ти лежав нерухомо й беззвучно. Я легенько копнув тебе ногою:
– Вставай, посміховисько. Тут нікому з тобою панькатися.
Ти не відповів. Тоді я нахилився, взяв тебе за плече й перевернув. Обличчя твоє було в пилюці. Над правою бровою з садна текла кров. Ти був непритомний. Я озирнувся: нікого немає. Мабуть, пішли вечеряти. Я підхопив твоє хирляве тіло на плечі, мов лантух, потяг до фонтану-чешме, декілька разів занурив твою голову у чашу. Ти затремтів і опритомнів.
– Ти, опудало! І не соромно тобі? Там висоти всього по коліно, а ти впав – і одразу зомлів?
Ти не відповів. З волосся стікає вода, лице мокре, дивишся на мене глибоким поглядом – і плачеш.
Мене не можна було розжалобити сльозами, Недждете. Чужі сльози нагадували мені пролиті свого часу мною, і в мені пробуджувався деспот і тиран. Але сам не знаю чому, в ту мить мені стало навіть ніби шкода тебе. Я заходився тобі дорікати:
– Ану діставай хустку! Обітри негайно мармизу! Це школа, це тобі не вдома. Хто тут буде з тобою панькатися?
