Текст книги "Женоненависник"

Автор книги: Решат Гюнтекін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)

X
Сара – Нермін

Нермін,

У нас з’явилася нова забавка.

Вчора ми цілий день просиділи вдома, бо безперестанку періщив дощ. Щоб згаяти час, спробували організувати танці – не вийшло. Сіли грати в карти – не грається. Пробували навіть борюкатися, мов ті носильники-гамали.[26]26
  Носій, який займається перенесенням важких речей, тюків, валіз тощо.


[Закрыть] Але все марно... Гнітючий присмерк знадвору проник у наші душі. Ми ніяк не могли подолати нудьгу. Поможи Аллах тим, хто живе тут узимку. Дядько з дядиною – люди вже літні... А от Весіме з Ремзі-беєм мене дивують. Як вони збираються зимувати в цьому безлюдді? Я б на їхньому місці двох днів не витримала... Або збожеволіла, або померла б, не доведи Аллах!..

Саме з цими думками я стояла перед вікном і дивилася, як іде дощ. Раптом біля мене виросла якась тінь. Хто б це міг бути, окрім Ремзі-бея?

Він тепер, бідолашний, мов тінь, ходить за мною по п’ятах. Запитав несміливо:

– Про що ви думаєте, Саро-ханим?

Я, не повертаючи голови, задумливо відповіла:

– Ні про що... Про тисячу різних речей...

Ремзі-бей після нетривалого вагання сказав:

– А я лише про одне думаю. Нічого більше мені в голову не йде.

Очевидно, погана погода робить людей ще гіршими, ніж вони є насправді.

Від Ремзі-бея віяло таким песимізмом і смутком, що в якусь мить я злякалася, що він мені наговорить якихось непристойностей. Ніби передчуваючи близьку небезпеку, я випалила першою:

– Безсумнівно, ви маєте на увазі Весіме. Як би ви не кохали цю прекрасну й чисту дитину – вона все одно заслуговує на більше, Ремзі-бею... Як на мене, то ті, кому нема про що більше думати – щасливі люди... Я від щирого серця бажаю вам щастя на довгі роки.

– А буває в світі абсолютне, нічим не затьмарене щастя, як ви думаєте?

Коли дядьків зять вимовляв це, його вуста скривилися в гіркій та нервовій посмішці...

Безперечно, якби я бодай чимось заохотила Ремзі-бея чи подала йому хоч якусь надію, він наговорив би мені неподобства. Можливо, сімейне гніздечко Весіме було б сплюндроване, ще не будучи звитим.

Ще й до того ж моєю рукою... Рукою Сари, яка все життя любила її, як свою молодшу сестричку!.. Я б не змогла собі пробачити, якби спричинила таке лихо.

Я вже зізналася тобі, Нермін: коли я побачила, що вони кохають одне одного, мов божевільні, мене взяли заздрощі. Коли Ремзі-бей заявив, що, крім неї, нікого більше не може так кохати, мені здалося, що він кидає мені виклик. Мені захотілося провчити цього наївного провінційного хлопчиська, на якийсь час заронити в його душу гіркий сумнів.

Але зараз я з жахом побачила, що моя маленька комедія почала сприйматися настільки всерйоз, що це стає небезпечним. Настав час відіграти назад, спробувати загоїти ненавмисно заподіяні мною рани. Врешті-решт, все, що я хотіла довести молодому Чоловікові, я вже довела.

Статечно, тоном матері, що повчає свого юного сина, я проказала:

– Весіме дорожча мені за сестру. Я хочу, щоб ви кохали її все життя... Якщо я помічу хоч найменший розлад у ваших стосунках, не кажучи вже про небезпеку для вашого щастя, я з усіх сил, всім серцем кинуся на її захист.

В тому ж дусі я наговорила йому ще багато чого доречного й недоречного. Врешті-решт, я переконала його, що коли треба буде, я готова пожертвувати собою, аби тільки не дати скривдити свою кузину.

Бідолашного кидало то в жар, то в холод.

Він ще раз запевнив мене, що нікого, крім Весіме, не кохатиме. Але цього разу це вже звучало зовсім по-іншому...

Коли він ішов від мене, понуривши голову, з пониклими плечима, я відчула глибоке співчуття до нього й каяття.

Нермін, я хороша людина? Чи зовсім зіпсована? Ніяк не можу зрозуміти. А може, всі люди такі, як я? Свідомо чинять зло, а потім їх мучить сумління? Розрадь мене. Цей наївний провінційний хлопець забуде мене, правда ж?

Ох уже цей дощ, ох уже ця негода... Якщо не розпогодиться, люди точно одне одного поїдять.

Коли Ремзі-бей пішов, я стала шукали, чим би зайнятися. Чимось захопливим, що відволікло б від цих думок і від цього каяття.

З однієї з кімнат дзвоником лунав сміх Хандан.

«Мабуть, про щось пліткують. – подумала я. – Так розсмішити Хандан може тільки гарна плітка. Хто знає, кому вони там перемивають кістки...»

Я зайшла до кімнати. Мої припущення справдилися. Там сидів Вассаф-бей, земляк і приятель Ремзі-бея. Він працює писарем в управі містечка. Невисокий на зріст, пухкий, апатичний та улесливий чоловічок. Вассаф-бей – постійний гість у маєтку, він товчеться тут вдень і вночі. Його, напевно, скоро виженуть з роботи, бо він там не з’являється. Він і сам це розуміє, але не в змозі залишити нашу компанію.

– Вскочу я через вас у халепу, хлопці й дівчата, – бідкається він, – але нічого не вдієш, аби ви тільки були живі-здорові... Та дай Бог і мені здоров’я!.. Аллах одні двері зачинить, а інші відчинить!

Довкола Вассаф-бея зібралися наші. Пліткували про Гомункулуса, розповідали кумедні історії про його витівки.

Хандан побачила мене й гукає:

– Йди-но, Capo, послухай, що тут Вассаф-бей про твого розповідає. Я мало не померла зо сміху.

Після тієї вечірки дівчата кепкують із мене, кличуть Гомункулуса моїм.

Хандан стала умовляти Вассаф-бея повторити для мене його історію. А цьому базіці тільки того й треба. Не змушуючи себе просити, він почав розповідати:

– Я тут згадував, як два роки тому Гомункулус вкрав віслюка. Панянкам дуже сподобалось. Є у нас тут один старий грек на прізвище Саманджиоглу. Подивишся на нього – геть-чисто тобі жебрак. Брудний, неохайний, бридкий, але насправді – багатій, яких мало; Якби захотів, то міг би сотню таких, як я, писарів тримати за лакеїв. У цього Саманджиоглу є величезний оливковий гай. До того ж він дає селянам позики під проценти. Хтось із селян не повернув йому борг, то він забрав у боржника паршивого віслюка і тепер їздить на ньому по селах, гроші міняє. А такий же скупердяй – так і тремтить над тим віслюком. Навіть подейкують, що взимку, аби злодії не вкрали віслюка зі стійла, він забирає його на ніч у хату... Та у нього й хата та, мов хлів... Менше з тим. Задумав Гомункулус задля жарту викрасти цього дорогоцінного віслюка. Якось вже надвечір Саманджиоглу повертається з села, а назустріч йому, ніби випадково, чимчикує Гомункулус, а з ним – його приятель Рахмі. Привіталися, пригостили діда цигаркою, а тоді рушили собі потроху бесідуючи: дідуган-грек на своєму віслюку, а Гомункулус – пішки... Не знаю, ходили ви там чи ні... По тій стежці, що веде через сухе русло, є вузенький прохід... Такий собі тунель: обабіч – скелі, а над стежкою сплелися віти дерев... Надвечір там хоч оком світи... Гомункулус ще на початку проходу, заводить якусь цікаву розмову про гроші, бере Саманджиоглу за живе. Старий грек слухає, роззявивши рота. В цей час Рахмі тишком-нишком підрізає попругу. Гомункулус нечутно залазить лівою рукою між сідлом та спиною віслюка, а правою міцно береться за луку. Ви собі це уявляєте? Спортсмен щось розповідає лихвареві на вухо, той слухає... Сідло висить на руці в Гомункулуса, мов те пальто...

Вассаф-бей посеред кімнати, вигинаючись та поводячи руками, намагається зобразити цю сцену.

– Поки наші подорожні, мов нерозлучні приятелі, ледь не обійнявшись, правлять собі теревені, Гомункулус своєю сталевою рукою потроху підіймає сідло вгору. Таким побитом віслюк залишається без сідока, і тут Рахмі хапає його за хвіст. Природно, худобина спиняється й залишається позаду. А Гомункулус з сідлом на руці й з Саманджиоглу в сідлі повагом чимчикує собі далі... Ви тільки уявіть, які міцні у спортсмена м’язи! А старому грекові ще й досі невтямки... Йому все ще здається, що він і далі їде собі на своєму любому віслюкові. І так до кінця проходу... А там Гомункулус вмощує сідло разом із Саманджиоглу на купу глини. Рахмі, зрозуміло, вже встиг завести віслюка світ за очі. Дідуган-грек бачить, що його улюблений віслюк в одну мить розтанув, зник, мов мара, й ледь не безуміє. Потім, збагнувши, що його обдурили, зчиняє ґвалт. А Гомункулус, ніби нічого не сталось, каже йому: «Припини лементувати й дякуй Богу! Віслюк уже своє віджив. А що, як його Христос до себе прибрав? Далебі, Христос забрав його на небо!»

Ця пригода розважала містечко цілий тиждень.

Вассаф-бей, закінчивши оповідати, підсумував:

– Цей Гомункулус тільки те й робить, що глузує з усіх: як з чоловіків, так і з жінок. Ось вчора розіграв перед пані нещасний випадок.

Писар вказав рукою на мене. Я відчула, що вся червонію. Значить, тепер і про мене пащекуватимуть на посиденьках, як про цих Саманджиоглу, жінок на пароплаві та інших обдурених та взятих Гомункулусом на глум; я стала однією з них.

Вассаф-бей вів далі:

– Втім, у Гомункулуса є й дуже благородні риси... Наприклад, він не виносить, коли кривдять беззахисних, не терпить зухвальства... Він вважає ницістю з’ясовувати стосунки зі слабкими й немічними. Якщо вам не набридло, розповім ще про одну пригоду... Вона сталася минулого літа... Частково я бачив її на власні очі... Гомункулус, гуляючи в околицях міста, ненароком забрів у чийсь сад... Ні паркану, ні огорожі там не було, тож годі й розібрати було, сад це чи не сад... Тут плюгавий сторож-албанець починає лаятись на всі заставки. Гомункулус пояснює, що зайшов сюди ненавмисно, й повертає назад. А сторож вирішує, що той такий ввічливий і чемний, бо злякався. У ньому прокидається геройський дух, йому кортить показати себе. А як же, залізли, можна сказати, в його вотчину, порушили його права! Як же можна проґавити такий шанс утерти маку боягузові? Гомункулус собі неквапом іде геть, а сторож – за ним, і гарчить при цьому, мов пес: «Хутчіш давай, хамло таке! Хутчіш! Я тобі зараз те, я тобі зараз се!» А Гомункулус продовжує йти своєю нормальною ходою. Сторож шаленіє від люті, починає підштовхувати спортсмена й гамселити його кулаками по спині. Той собі просто зневажливо поглядає на плюгавця й відказує: «Та не поспішай ти так... Не хвилюйся, вже виходжу». Тут садівник – кремезний, мов дуб, албанець – здаля бачить, як його немічний служка виштовхує з саду пристойно вдягненого чоловіка. Кривдити когось, товкти слабшого – це для нього свого роду спорт, духовна й тілесна потреба, яку він мусить час від часу задовольняти. Якщо миршавий служка лає й духопелить неборака, то як же залишиться осторонь цей велетенський прудивус? Здоровань-садівник гукає служці: «Посунься, ти, лихо! Хто ж так випроваджує зайду? Дивись, як треба!» – й хапає Гомункулуса за плечі. Той обертається і так само спокійно каже: «Стривай, друже. Мені не рука була зчепитися з цим, бо він хирлявий, мов комар. А ти он який здоровий та дужий. Коли вас зібрати докупи – то це вже й сила. Тож ходіть сюди, будемо рахуватися». І зчиняється посеред саду бійка... Незчувся садівник-албанець, як Гомункулус зацідив йому кулаком. Ошелешений, крутнувся він разів зо два на місці й гепнувся долілиць. Тоді Гомункулус хапає того, другого, і кладе його так само поруч зі старшим. Потім як вхопить сердег ззаду за шаровари, та як підніме в повітря! Ми саме проїздили повз той сад екіпажем. На власні очі бачили.

Гомункулус розвів руки в сторони й крутиться на місці, мов дзиґа, а вони, сердешні, собі літають. Потім склав бідах рядочком, промовив: «Тут вам буде зручніше сад стерегти. Жодна зайда не сунеться», – і, потираючи руки, попрямував до нас.

Ці розповіді Вассаф-бея пробуджували в слухачах своєрідну симпатію до Гомункулуса. Але я вже прийняла рішення. Я неодмінно мушу вирвати зуби цьому драконові! Підізвала Хандан і кажу:

– Хандан, я вже розробила план замаху на Гомункулуса. Конче необхідно, щоб женоненависник у мене закохався... Якщо буде опиратися, вдам, що закохана в нього. Коли він в це повірить, то мимохіть сам закохається... Я доведу йому, що жіночі чари набагато могутніші за його тваринячу фізичну силу... Він вважає себе вищим за інших, але невдовзі плазуватиме біля моїх ніг. Але для цього мені потрібна буде допомога: в першу чергу твоя, а крім цього – ще однієї-двох надійних наших товаришок.

Хандан здивувалася й завагалася. Правда, вона теж гнівається на Гомункулуса. Але вона тендітна, чутлива і, по правді сказати, вередлива. Особливо її збентежило те, що я попросила її допомоги.

– Ти сама чудово знаєш, що я на нього серджуся, – сказала вона. – Але що як раптом цією грою ми заподіємо йому страждань?

Знизавши плечима, я відповіла:

– Не схоже на те, що це зроблене з криці тіло може підхопити любовну пропасницю... Я хочу лише дати йому прочухана, збурити його... Що ж, хіба йому одному в цілому світі збиткуватися з чужих ґанджів? Ми врятуємо від цього чудовиська не лише себе, але й усіх жінок. Я, можна сказати, від імені усього жіноцтва оголошую священну війну!

Хандан погодилась:

– Правильно... Ти все правильно кажеш.

Але все одно продовжувала вагатися.

– Годі дурниць! – сказала я. – Ця пригода навіть піде Гомункулусу на користь... Що поганого в тому, аби показати людині, яка вважає себе зробленою з каменю, що в неї, як і у інших людей, також є серце? Що поганого в тому, аби витягти Гомункулуса з безглуздої й зарозумілої гордині? Можливо, після цього випадку він стане ґречнішим, співчутливішим.

Я казала все це не для того, аби тільки будь-що переконати подружку. Ти теж погоджуєшся зі справедливістю моїх слів, правда, Нермін?

Врешті-решт, після досить тривалої суперечки ми з Хандан дійшли згоди. Ми посвятимо в нашу таємницю лише Бегіре – молодшу сестру Весіме, а при потребі – ще й Ісмет-ханим.

Бегіре, хоч іще й мала, але на диво метикувата. В неї уявлення про життя й людей набагато правильніші, ніж у її простодушної старшої сестри. Їй можна сміливо довірити будь-яку таємницю.

А як вміло вона при цьому ховає свою натуру бісеняти за невинним личком, подібним до лику Діви Марії! Глянеш у її блакитні очі, які немовби несміливо прозирають крізь вії, ну геть-чисто тобі невинна Нітуш.[27]27
  Персонаж оперети Ф. Ерве «Мадемуазель Нітуш».


[Закрыть] Саме на її допомогу я покладаю найбільші надії.

Бегіре так уміє збрехати, немовби наївно, по-дитячому проговорившись, що неможливо не повірити.

Що ж до Ісмет-ханим... Навіщо складати вірші про троянду? Ти сама її чудово знаєш, на неї можна розраховувати в будь-якій авантюрі...

Коротше кажучи, Нермін, між нами з Гомункулусом починається запеклий матч. Про результат гри ти незабаром дізнаєшся.

Сара

XI
Сара – Нермін

Аллах нам у поміч, Нермін. Битва з женоненависником почалась. Мій успіх у ній буде найблискучішою перемогою прекрасної статі над чоловіками. Моліться за мене!

Гомункулус поки що нічого не помітив. І навіть продовжує з нечуваним нахабством нападатися на нас.

Позавчора ми під якимсь приводом запросили його до маєтку. Предметом розмови стала нова плітка, яка збурила містечко: одна дама, дружина досить поважного чиновника з фінансового відомства, кинула чоловіка з двома дітьми й утекла до Стамбула з якимсь безробітним голодранцем.

Дядина добре знала цю жінку, тож була дуже збентежена.

– Я навіть уявити не могла, що така тиха й порядна жінка може утнути таку дурість! – причитала вона.

Хтось із чоловіків наважився зауважити:

– Від дочок Єви всякого можна чекати.

Нахабство Гомункулуса вже починає заражати його товаришів.

Ці слова образили релігійні почуття нашої шановної Ісмет-ханим. Вона обурилась:

– Про жінок ви верзете казна-що, це вже ясно... Але чого ви причепилися до праматері Єви? Хіба не гріх так ображати найчеснішу з дружин пророків?[28]28
  В Ісламі Адам вважається пророком.


[Закрыть]

Чолов’яга виявився не надто розумним, не знайшов, що сказати у відповідь, почав затинатися.

Сміливість і гнів Ісмет-ханим дужчали:

– Ну, кому там відомо, що праматір Єва злигалася ще з кимось, крім праотця Адама? Хай подасть голос!

Гомункулус, скрививши свої бридкі губи в підлій та підступній усмішці, проказав:

– Пані має рацію. Аннали історії не фіксують любовних походеньок праматері Єви... Втім, це було й неможливо... Всім же відомо, яким малолюдним у ті часи був світ. Не з мамонтом же було праматері Єві зраджувати праотця Адама!..

Ісмет-ханим оскаженіла. Але я не дала їй виплеснути емоції. Тихенько відкликала її в куток і розкрила план змови:

– Словами його покласти на лопатки неможливо... Але якщо ви допоможете, невдовзі можна буде помститися за всіх нас.

Таким чином мені вдалося залучити шановну Ісмет-ханим до лав наших союзників. Поки що найважливіша роль у Бегіре. Маленьке бісеня невідступно стежить за Гомункулусом. Мов поліцейський шпик, вона слідкує за ним, повідомляючи мене про те, куди він ходить і що робить.

Вона знайшла привід потоваришувати й частіше бачитися з ним – велосипед.

Бегіре знайшла десь на дровітні, у закутку, старий велосипед. Витягла його й віддала Гомункулусові, щоб той його полагодив.

Вчора я чула їхню розмову. Ледь не померла зо сміху. Гомункулус, сидячи на землі, маленьким насосом накачував колесо велосипеда, заклеював пробиті місця.

Бегіре, що стояла поруч, раптом зітхнула:

– Ох, швидше б вирости...

Гомункулус, не підводячи голови, відказав:

– Куди ти поспішаєш, мала? Не бійся, колись і ти будеш такою, як старші: вирядженою, розфарбованою, розцяцькованою панянкою.

Бегіре сплеснула руками й обурено вигукнула:

– Не доведи Аллах! Я не для того хочу вирости, аби стати манірницею й кривлякою. Я хочу стати спортсменкою й купити собі такий мотоцикл, як у вас.

Гомункулус, так само не підводячи голови, засміявся:

– Ця забаганка минуща, мала. Не бійся... От іще трохи підростеш, і природа своє візьме. Станеш такою самою, як вони.

Мале бісеня ще палкіше кинулося заперечувати:

– Не доведи Аллах! Терпіти їх не можу! Я хочу бути такою, як ви, Зія-бей, – спритною, дужою спортсменкою. От якби явилася мені добра пері[29]29
  Дух в ісламській міфології.


[Закрыть] й спитала: «На кого в світі ти хотіла б бути схожою?» – чесне слово, я б, не задумуючись, сказала: «На Зію-бея».

Цього разу Гомункулус вже підвів голову й зміряв Бегіре довгим поглядом:

– Дивно. Була б ти старша, подумав би, що кепкуєш. Але ж...

Він на мить задумався, дивлячись у невинні блакитні дитячі оченята. А тоді, знову зайнявшись велосипедом, промовив звичайним тоном:

– Якщо зустрінеш пері й будеш їй загадувати бажання, скажи ще й так: «Я хочу бути схожою на нього, але було б непогано трохи підправити мармизу».

Розповім тобі ще про те, що вчора ввечері придумала мала, аби заманити Гомункулуса до маєтку. Після обіду прибігає до мене Бегіре:

– Сарочко, Гомункулус мотоциклом поїхав до міста. Я спитала, куди він їде, він відповів: «До вчителя». Незабаром він повертатиметься до табору по дорозі по той бік саду. Я поїду кататися на велосипеді. Постережу біля чешме.[30]30
  Невелика технічна споруда, з якої мешканці довколишніх садиб чи кварталів беруть воду.


[Закрыть] А ти, як почуєш мотоцикл, приходь туди, гаразд?

Сонце сіло, спустилися сутінки.

Незабаром мала непомітно вислизнула з саду.

Я з Весіме та Ремзі-беєм гуляла в саду.

На сердешного Ремзі-бея, особливо в вечірні години, спадає якась дивна задума. Поки ми з Весіме теревенили про те, про се, він ішов попереду, заглиблений у невеселі думки.

У вечірній тиші десь здалеку долинуло гарчання двигуна. Я перервала Весіме:

– Бегіре ще досі не повернулася. Я починаю хвилюватися за малу. Де можна вештатись так допізна?

– А хіба вона не в садибі?

– Та начебто ні... Десь із годину тому вона поїхала кататися на велосипеді. Десь туди, за сад.

Ти ж знаєш, Весіме – дівчина емоційна; одразу запанікувала, почала здіймати ґвалт.

– Та стривай ти, не зчиняй рейваху! Дякувати Аллахові, місця тут безпечні. Правда ж, Ремзі-бей?

Ремзі-бей кивнув у відповідь.

– Давайте ви йдіть сюди, а я піду по тій дорозі. А може, вона взагалі вже вдома...

Ми побіжно обстежили сад. Мала, звісно, ще не повернулася. Тоді, як ми .і вирішили, Весіме з нареченим пішли низом, а я розвернулася і неквапно попрямувала до чешме. Невдовзі я побачила, як по дорозі, здіймаючи куряву, промчав мотоцикл. Хвилини через три мотор раптом заглух. Я зраділа:

– Бегіре таки захопила неприятеля в полон! – і пришвидшила ходу. Попереду уривчасто гавкав садовий собака.

Незабаром з’явилися й вони. Нермін, треба було бачити, як вони йшли, мала й Гомункулус! Гомункулус вів Бегіре, притримуючи за талію, як ведуть поранених. А Бегіре однією рукою обхопила Гомункулуса за шию, а іншою тягла за собою велосипед. Вся в поросі, спідниця розідрана – шматок теліпається. Обличчя брудне від пилюки, розмазаної зі слізьми. Геть уся тремтить. Мале бісеня так вжилося в роль, що навіть я збентежилась, хоч і знала, що до чого.

– Що трапилось? – питаю.

Бегіре, істерично схлипнувши, кинулася мені на шию.

– Сарочко!.. Сарочко!.. – захлиналася вона, не в змозі більше нічого вимовити.

Гомункулус спокійно пояснив:

– Не хвилюйтеся, все в порядку. Панянку в саду перестрів цей клятий пес... Накинувся на неї, подер спідницю...

Гомункулус показав на спідницю, яку за годину до того я власноруч розпорола по шву. Бегіре, уткнувшися головою мені в груди, потайки стисла мою руку. Вона все ще схлипувала, мабуть, вже від сміху.

Спортсмен вів далі:

– Але мала метикована – миттю залізла на оливу... Коли я наспів, то вона вже сиділа там, хлипала... Слава Аллаху, що я саме проїжджав по цій дорозі.

З глибоким хвилюванням та вдячністю я вхопила Гомункулуса за руку:

– Ви врятували нашу ясочку! Не знаю вже, як вам і дякувати...

У Гомункулуса неймовірно зграбні й гарні руки. Можна сказати, єдине, що в ньому є людського – оці красиві й витончені руки. Можна лише дивуватися, як їх не зіпсувало спортивне життя.

Передавши мені Бегіре, він намірився рушити далі.

– Навіть не думайте! – заявила я йому. – Ви дитину врятували, то хіба ж її родина відпустить вас, не подякувавши?

– Ви жартуєте, Саро-ханим... До того ж ви знаєте, я терпіти не можу цих церемоній... Ненароком врятував дівчисько від собаки, і тут – на тобі! Зустрінуть тебе з помпою, мов героя чи тріумфатора... Почнуть дякувати... Господи, як же це смішно! Відпустіть мене, я вас прошу... Я маю повернутися до табору.

Не чекаючи відповіді, він стрибнув у сідло мотоцикла і зник у темряві.

Тут схаменулася Бегіре:

– Capo, як же так?! Увесь спектакль – намарно!

Я засміялася:

– Нічого страшного... Я навмисно не стала його відмовляти... Так навіть краще...

– Навіть краще? Тобто як це?

– Трохи згодом зрозумієш... Ти чудово зіграла, мала. Я сподіваюся, що з тебе таки будуть люди. Ну, розкажи, як же все було?

– Та як... Усе просто. Почувши гуркіт мотоцикла, я швиденько вивалялася в пилюці... Напхала в кишені та за пазуху каміння, вилізла на дерево. А там якраз гуляв собака дядька Хасана. Я стала в нього жбурляти камінням і кричати... А тут якраз і Гомункулус наспів... Я розревлася та й давай його кликати на допомогу.

З-за повороту з’явилися дві тіні. Це були Весіме й Ремзі-бей. Вони пройшли низом, дитини не знайшли й у паніці поспішили сюди.

Я стиха проказала до Бегіре:

– Ану як ти там щойно робила? Поплач, поний...

Побачивши Бегіре, вони й собі зітхнули на повні груди. Весіме, вхопивши сестру в обійми, розплакалася. Та коротко розповіла про свою пригоду.

– От бачиш, Весіме, – сказав Ремзі-бей. – Хіба я не правий був, коли казав, що не треба зчиняти рейвах?

Моя сердешна простодушна кузина все ще проливала гіркі сльози, стискаючи Бегіре в обіймах.

Ремзі-бей повернувся до мене:

– Знаєте, Саро-ханим... Цього вечора ми з Весіме вперше посварилися. Вона хотіла бігти в садибу й піднімати всіх на ноги. А я казав, що не треба марно хвилювати маму з татом. А вона мені й каже: «Якби це була ваша сестра, ви б так не казали!» Уявіть!

Весіме нервово відказала:

– Еге ж, а якщо я зараз розповім, що ти мені наговорив?!

– Чи не зарано так докоряти одне одному? Через якихось два тижні у вас весілля! – спробувала я загладити суперечку. – Ми маємо дякувати Гомункулусу, – повела я далі. – Він зі скромності посоромився до нас завітати. Ми зробимо візит до табору.

– Непогана ідея, – сказала Весіме. – Завтра по обіді...

Я не погодилась:

– Ні-ні... Краще піти сьогодні ввечері... До того ж ось-ось зійде місяць... Запряжемо великий екіпаж, правильно, Ремзі-бею?

Дядьків зять, звісно ж, миттю погодився. Тамуючи радість, відказав:

– Так, авжеж... Не годиться лишати це на завтра. Але якщо ти дуже втомилася, Весіме, то можеш залишитись. Як ти?

Я знову висловила незгоду:

– Ні-ні... Весіме перша повинна подякувати за те, що врятували її сестру... Ще візьмемо з собою Ісмет-ханим та Хандан. Згода?

Повернувшись до садиби, ми розповіли про пригоду дядькові й дядині. Боячись приїхати зовсім пізно, вечері чекати не стали. Поки запрягали екіпаж, ми нашвидкуруч перекусили прямо перед кухнею, за широким садовим столом.

Всі зробили по маленькому букету, нарвавши перших-ліпших квітів.

Коли екіпаж вирушав від садиби, зійшов місяць. Цього вечора було свіжо, пахло осінню. Їхали десь із півгодини, потім стали біля підніжжя невеличкого пагорба. До табору треба було дертися вгору по звивистій стежці.

Ми не пройшли ще й півдороги, а наші друзі-спортсмени вже довідалися про наш приїзд. Зі здивованими й радісними вигуками вони кинулися з пагорба вниз, нам назустріч. Як на стадіоні, вони стали вигукувати на нашу честь кричалки; журилися, що не знали про наш візит заздалегідь, інакше б розвісили обабіч дороги ліхтарі і влаштували б урочисту зустріч.

Коли піднімались по схилу вгору, шановна наша Ісмет-ханим мала необачність обмовитись, що в неї підкошуються ноги. Спортсмени збіглися до неї, взявши одне одного за зап’ястя, зробили своєрідні ноші, посадили її на них, хоч вона й репетувала, і понесли до табору, як якусь стародавню повелительку.

Всі наші друзі-спортсмени надзвичайно зраділи нашому несподіваному візитові. Всі, окрім Гомункулуса. Я навіть можу сказати, що він був дещо збентежений. Коли стали роздавати букети, він навіть обурився, отримуючи свій:

– Дякую, але складається враження, що ви глузуєте.

Ми провели в таборі більше трьох годин. Як спортсмени нас пригощали! Один із них,,аби пригостити нас уславленим виноградом, з’їздив на велосипеді до виноградника, що в годині їзди звідти.

Гомункулус, як завжди, спочатку трохи розпустив теревені, а потім усамітнився в темному кутку. Вдаючи, що прогулююсь, я, наче ненароком, підійшла до нього. Він настільки поринув у себе, що попервах навіть мене не помітив. Сидів, не зводячи погляду з маленького букета, який був у нього в руках. Моє серце раптом часто забилося. Я впізнала свої квіти в руках у Гомункулуса. А що як це дається взнаки мій перший наступ на женоненависника? Спортсмен, щойно побачив мене, неначе зробив спробу сховати букет, і це подвоїло мої надії.

– Ви, я дивлюсь, не лише місячним сяйвом захоплюєтесь, а й квітами теж, га, Зія-бей? – спитала я. – Вочевидь, ви на себе наговорюєте, коли стверджуєте, що нічого не тямите в красі.

Він підвівся й відказав трохи іронічно:

– Може бути, панянко. Всі ми люди, у кожного з нас є тисяча безглуздих слабкостей. Мені дуже сподобався ваш букет, він, як на мене, дуже вишуканий. Спальні в мене нема, то я його просто почеплю собі на розкладачку.

– Це таке щастя для мене, Зія-бей!

– Ви знаєте, я ж зі спортивного клубу «Срібний лук». Ви підібрали квіти саме тих кольорів, які прикрашають форму нашого клубу... Як же не дивуватися такому вишуканому смаку?

Ти можеш собі уявити, Нермін, як я отетеріла, як я розсердилась! Але виду не подала.

– Мушу зізнатися, я не мала уявлення про кольори вашого клубу, Зія-бей... Втім, я дуже рада що зуміла вам догодити, хоч би і волею випадку... Я, на жаль, слабко розбираюся в наших спортивних клубах. Мене оточують нікчеми, які ні в чому, крім танців, не тямлять. А мене, насправді, це дуже цікавить, Зія-бей. То, може, ви б трохи розповіли мені? Хочете – можемо пройтися... Так нам і не заважатимуть, та й я роздивлюсь, що тут є довкола... Знаєте, Зія-бей, я так люблю нові місця! Дивіться, ось тут, за деревами, ніби якась долина...

Щоб не дати Гомункулусові можливості заперечити, відхилити мою пропозицію, я, не припиняючи щебетати, рушила вперед. Він, хоч-не-хоч, мусив іти за мною. Я трохи пройшла й зупинилася. Повернула обличчя до місячного сяйва. Я відчувала, що в цю мить моя краса зачаровує. Але він не зволив навіть глянути в мій бік.

– Забуте Аллахом пустирище, самі колючки та каміння, – ледь чутно проказав Гомункулус. – Намучитесь лише... Ще сукню порвете.

Я зі сміхом стояла на своєму:

– Ну то й що з того, Зія-бей? До того ж, я ваша гостя, і ви маєте виконувати мої забаганки.

Гомункулусові нічого не залишалося, як іти за мною. Але всі мої маневри, аби іти поруч, він залишав безрезультатними, і тримався за чотири-п’ять кроків позаду мене. А я раз по раз зупинялася під приводом того, що хочу щось спитати.

– А на протилежному схилі ніби щось світиться. Це село? А куди веде ця стежка?

За спортивний клуб ми обидвоє забули. Гомункулуса полишила його балакучість; суворий і задумливий, він уривчасто відповідав на мої питання.

Ми підійшли до галявини, густо порослої вересом. Гомункулус зупинився:

– Все, далі не підемо. Я вас запевняю, що там немає нічого цікавого для такої панянки, як ви. Урвище, а внизу – темна мертва долина.

Я подумки відзначила оце «для такої панянки, як ви», і стала наполягати. Тепер Гомункулус пішов попереду. Він розчищав для мене дорогу, притримуючи дужими руками гілки, ламаючи колючий чагарник. Ми підійшли до краю глибокого урвища. Гомункулус переможно-іронічно посміхнувся:

– Якщо хочете йти далі – воля ваша...

Гомункулус дуже влучно описав ці місця. Запаморочливо прямовисна скеля, темна й дика долина... Навпроти – низка пагорбів зі сліпучо-білими від місячного сяйва вершинами... Але нижче в долину сяйво тьмянішає, згущається темрява... В долині між горами невпинно дмуть вітри. Оливкові гілки, ледь помітно переливаючись у темряві тьмяним сріблом, озиваються якимось диким завиванням...

Я підійшла до самісінького краю урвища й зазирнула в темну ущелину. Втім, не відвернулася повністю, а стала так, аби Гомункулус міг бачити мій профіль у місячному сяйві... Єство моє в цю мить ніби роздвоїлося...

Одна я зі сторони, мов чужими очима, споглядала запаморочливу красу мене іншої. Моє захоплення власною вродою ще ніколи не набувало такої хворобливої сили.

Тіло Сари доводило до божевілля її дух. Як же прикро, що цій вроді відміряно так мало, ще якихось кілька років! Ти знаєш, як мене часом спустошує думка про те, що я постарію, і краса моя зів’яне. Цей клятий страх знов і знов прокидається, краючи мені серце й застилаючи очі слізьми.

Я краєм ока поглянула на Гомункулуса. Для нього я становила не більший інтерес, ніж два уламки скелі, що стриміли одне поруч з одним біля стежки. Він обстругував складаним ножиком якусь палицю й тихенько насвистував. Це  чудовисько навіть не глянуло в мій бік, Нермін!

В цю мить я, здається, втратила надію зчарувати цього бездушного неотесу.

Гомункулус помітив, що я повернула голову, і завів своєї:

– Може, повернемось, га, Ісмет-ханим? Чи то пак, Саро-ханим? Ви ж бачите: краєвид не міняється... Тут, мабуть, все залишиться таким самим до кінця світу... Отже, ми можемо прийти сюди знову, коли вам тільки буде завгодно... Наприклад, років через тридцять...