Текст книги "Прощавай, кохана!"

Автор книги: Раймонд Чэндлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 16 страниц)

Реймонд Чандлер
ПРОЩАВАЙ, КОХАНА!

Художнє оформлення І. А. БУГОСЛАВСЬКОЇ

Перекладено за виданням: Chandler R. Tarwell, my Lavely – Moscow. Raduga Publishers, 1983.

Розділ 1

Це був один із змішаних кварталів поблизу Центральної авеню, де мешкали і негри й білі. Я щойно підійшов до маленької, всього на три крісла, чоловічої перукарні, де за даними бюро найму мав працювати Димитріос Алейдіс. Саме тут бюро надавало безробітним перукарям роботу на час відпустку чи хвороби когось із постійних працівників.

Мене привела сюди одна, дрібна справа. Жінка Димитріоса була згодна витратити певну суму грошей, аби повернути чоловіка додому. Але я його досі ще не розшукав, і місіс Алейдіс так і не заплатила ні цента.

Стояв теплий день – один з останніх днів березня. Я стовбичив біля перукарні, розглядаючи неонову вивіску двоповерхового кафе під назвою «Флоріан». Те саме робив ще один чоловік. Він оглядав брудні вікна кафе з якимось надмірно збудженим захопленням, наче імігрант зі Східної Європи, що вперше бачить статую Свободи. Це був здоровенний чолов'яга, на зріст не менше як шість футів і п'ять дюймів, круглий, як пивна діжка. Він стояв неподалік од мене, футів за десять, руки опущені, у великих пальцях димилася сигара, про яку він наче забув.

Стрункі мовчазні негри проходили вулицею, скоса позираючи в його бік. На цього паруб'ягу варто було подивитися. Ворсистий фетровий капелюх, сірий, спортивного крою піджак з білими гудзиками завбільшки з м'ячик для гольфу, коричнева сорочка, яскраво-жовта краватка, гофровані сірі шкарпетки, черевики з крокодилячої шкіри, з білими візерунками на носках. З нагрудної кишеньки стирчала хусточка – також яскраво-жовта, як і краватка. Навіть на Центральній авеню, де люди вдягаються аж ніяк не скромніше, ніж будь-де у світі, він виглядав, мов тарантул на білосніжному торті.

Обличчя бліде й неголене. Не голився, мабуть, давно. Чорне кучеряве волосся, кошлаті брови, що зрослися на переніссі. Вуха надто маленькі, як для людини такого зросту, а очі блискучі, вологі, як часто буває у сірооких. Він довго стояв нерухомо, потім усміхнувся.

Повільно наблизився до подвійних дверей, що вели до сходів на другий поверх, штовхнув їх, окинув холодним поглядом вулицю і зайшов у кафе. Аби не його вайлуватість і яскраве вбрання, я б не сумнівався, що він має намір пограбувати кафе. Але ж не в такому одязі.

Двері мало не злетіли із завісів. Не встигли вони завмерти, як знову із силою розчахнулися. Якесь людське тіло перелетіло через тротуар і гепнулося між двома машинами, що проїжджали вулицею. Чоловік рачкував на асфальті, жалібно скиглив, як загнане у куток цуценя. Повільно звівся на ноги, насунув капелюха і подибав на тротуар. Це був худорлявий вузькоплечий, темношкірий хлопець, з прилизаним чорним волоссям, у ліловому костюмі з гвоздикою у петельці. Він трохи поскиглив, не закриваючи рота. Тоді ще глибше насунув капелюха і, тримаючись за стіну, мовчки кривобоко зашкутильгав геть.

Запала тиша. Її порушив гуркіт моторів, машини знову рушили вулицею. Я підійшов до дверей і зупинився. Тепер двері були нерухомі, не вагаючись, бо те, що сталося, мене не обходило, я відчинив їх і зазирнув усередину. З темряви виринула долоня, на якій я міг би зручно вмоститися, і схопила моє плече. Потім втягла за двері і недбало поставила на сходинку. Переді мною майнуло обличчя, яке я щойно бачив. Глибокий, м'який голос тихо мовив:

– Чорнопикі тут, чи що? Треба ж таке.

Було тихо. Темно. Згори долинали ледь чутні звуки, але на сходах ми були самі. Здоровань переможно дивився на мене і далі стискав моє плече.

– До мене сунувся якийсь чорнопикий, – сказав він. – Я його турнув. Ти бачив?

Він відпустив моє плече. Кістка начебто була ціла, але рука заніміла.

– Це негритянське кафе, – сказав я, потираючи плече. – На що ти сподівався?

– Не кажи так, друже, – м'яко промуркотів здоровань, мов тигр після обіду. – Тут працювала Вельма. Маленька Вельма.

І знову ухопив мене за плече. Я спробував вивернутися, але він був спритний, як кіт. І знову почав тиснути своїми залізними пальцями мої м'язи.

– Так, – сказав він, – маленька Вельма. Я не бачив її вісім, років. Кажеш, тут збіговисько чорнопиких?

Я ствердно кивнув головою.

Він підняв мене ще на дві сходинки. Я вирвався і спробував ухилитися. Пістолета у мене не було. Для розшуку Димитріоса Алейдіса він мені й не потрібен був. Навіть аби він був зі мною, то цей здоровань все одно б забрав його.

– Піднімайся й сам подивись, – кинув я, намагаючись голосом не виказувати болю.

Він якось зречено подивився на мене своїми сірими очима.

– У мене чудовий настрій, – сумно мовив він. – І я не хочу, щоб хтось псував його. Краще ходімо разом і пропустимо по кілька чарок.

– Тебе ніхто не обслуговуватиме. Це кафе не для білих.

– Я не бачив Вельму вісім років, – сумно повторив він. – Вісім довгих років, як я попрощався з нею. Шість довгих років я не мав жодного листа від неї. Їй доведеться це пояснити. Вона тут працювала. Ходімо нагору, га?

– Гаразд, – простогнав я. – Краще я йтиму сам. Я здоровий, дорослий, сам умиваюсь й таке інше. Облиш, не тягни мене.

– Маленька Вельма колись працювала тут, – м'яко промовив він, зовсім не слухаючи мене.

Ми рушили сходами. Він дав мені змогу йти самому. Плече моє нило. Потилиця упріла.

Розділ 2

Ще одні подвійні двері виходили на горішні сходи. Здоровань недбало, одним пальцем, розчахнув їх, і ми увійшли в зал. Це було велике вузьке приміщення не дуже чисте, не дуже світле і не дуже веселе. У кутку за гральним столиком купка негрів гомоніла й співала. Праворуч біля стіни – бар. Решту залу займали невеликі круглі столики. За ними сиділо кілька негрів – чоловіків та жінок.

Спів біля грального столика раптом урвався, світло над ним згасло. Запала важка тиша, як у затонулому пароплаві. На нас дивилися каштанові очі, обличчя від сірого кольору до зовсім чорного. Голови повільно поверталися, очі виблискували і дивилися на чужаків у мертвій ворожій тиші.

Кінець стойки стояв, спершись на лікті, рослий негр, без піджака, з рожевими резинками, які підтримували рукави сорочки, і з рожево-білими шлейками, перехрещеними на широкій спині. На обличчі написано, що це викидайло. Він поволі опустив підняту ногу, неквапом обернувсь, облизнув широкі губи і, широко розставивши ноги, вп'явся у нас очима. Обличчя його було спотворене шрамами, рубцями. Здавалося, по ньому не били хіба що ковшем екскаватора. Певно, йому перепало усього, що тільки можна собі уявити. Сивина ледь торкнулася його кучерявого, коротко стриженого волосся. На одному вусі – обірвано мочку.

Кремезний, важкий, з могутніми куцими ногами, що не властиво неграм. Він ще раз облизнув губи, усміхнувся і попрямував до нас ходою хлопця, який звик давати волю кулакам. Здоровань чекав мовчки.

Негр з рожевими резинками на рукавах поклав масивну руку на його груди. Долоня була схожа на лопату. Здоровань навіть не ворухнувся. Викидайло лагідно усміхнувся.

– Білих не обслуговуємо, друже. Тільки темношкірих. Пробач.

Сірі сумні очі оглянули зал. До обличчя прилинула кров.

– Весела місцина, – невдоволено промимрив собі під ніс. – Де Вельма? – спитав він, підвищивши голос.

Викидайло ледь стримував посмішку. Він оглядав здорованя, його коричневу сорочку, яскраво-жовту краватку, грубий сірий піджак з білими гудзиками. Зміряв його з голови до черевиків з крокодилячої шкіри. Хмикнув. Здавалося, це його розважало. Мені навіть стало його жаль. Він неголосно заговорив:

– Вельма, кажеш? Нема тут ніякої Вельми. Ані випивки, ані дівчат, нікого. Давай звідси, білий, ушивайся.

– Вельма працювала тут, – сказав здоровань. Говорив він якось замріяно, наче він сам блукав десь у лісі, збираючи фіалки. Я вийняв носовичка, витер потилицю.

Викидайло несподівано розреготався. Кинувши швидкий погляд на відвідувачів, мовив:

– Працювала, але більше не працює. Звільнилася.

– Забери свою брудну лапу з моєї сорочки, – сказав здоровань.

Викидайло насупився. Він не звик, щоб із ним так розмовляли. Руку він забрав, стис у кулак, який розміром і кольором скидався на великий баклажан. Йому доводилося думати про свою репутацію викидайла, про свою роботу, свій престиж. Він якусь мить вагався, і це була його помилка. Різко звівши лікоть, він завдав здорованю короткого сильного удару в щелепу. Зал немов зітхнув. Удар був добрячий, з підстраховкою плечем, із поворотом корпуса. Відчувалося, що людина добре зналася на цьому ділі. Тим часом голова здорованя подалася лише на дюйм. Блокувати удар він навіть не спробував. Витримав його, неголосно пихкнув і схопив викидайла за горлянку.

Той хотів був ударити його коліном у пахвину. Здоровань трохи підняв негра і, ковзнувши по лінолеуму своїми чудернацькими черевиками, розставив ноги. Повернув негра спиною до себе і ухопив правою рукою за пояс. Ремінь тріснув, мов надрізана мотузка. Здоровань притис свою велетенську долоню до спини викидайла, підняв його і швиргонув. Той полетів через увесь зал, крутився, сіпався, розмахував руками. Троє відвідувачів відскочили вбік. Перекинувши столика, викидайло гепнувся об стінку з таким гуркотом, ще, певно, чути було в Денвері. Ноги йому сіпнулися. Потім він застиг.

– Дехто, – промовив здоровань, – погано собі уявляє, коли можна, а коли й не слід нахабніти.

Він обернувся до мене і запросив:

– Ну що ж, давай хильнемо по чарці.

Ми підійшли до стойки. Відвідувачі, мов тіні, нечутно проходили залом і по одному, по двоє, по троє зникали за дверима на сходах. Навіть двері не рипіли.

Ми сперлися об стойку.

– Віскі з лимонним соком, – замовив здоровань. – Кажи, що тобі.

– Те саме, – відповів я.

Нам подали.

Здоровань недбало вилив у горлянку віскі з товстої низенької склянки. Похмуро глянув на бармена – худорлявого переляканого негра в білій куртці, який рухався так, наче в нього були хворі ноги.

– А ти знаєш, де Вельма?

– Ви сказали, Вельма? – заскавучав бармен. – Останнім часом я її тут не бачив. Давно вже не бачив, сер.

– А сам тут давно?

– Зараз згадаю, – бармен відклав рушника і почав загинати пальці, морщачи лоба. – Місяців десять, напевно. Майже рік. Десь отак.

– Поворуши звивинами, – звелів здоровань.

Бармен хихотнув, борлак йому засіпався, мов у курки, в якої тільки-но відрубали голову.

– Давно тут кафе для темношкірих? – грубо спитав здоровань. Він стис кулака, склянка з-під віскі сховалася в ньому.

– Десь років із п'ять, – сказав я. – Цей хлопець не знає про білу дівчину, яку звуть Вельма. І ніхто тут не знає.

Здоровань глянув на мене так, наче вперше побачив. Віскі, здавалося, не поліпшило його настрою.

– Дідько б його вхопив, хто тебе просив лізти? – спитав він.

Я всміхнувся широко, тепло й дружньо:

– Ми ж разом прийшли. Хіба забув?

Він відповів легкою білозубою усмішкою.

– Ще віскі з лимонним соком, – наказав бармену. – І не барися. Хутчіше.

Бармен заметушився, блимаючи білками очей. Я повернувся спиною до стойки й оглянув зал, де нікого вже не було, крім бармена, здорованя, мене та ще викидайла, який повз уздовж стінки, повільно, з останніх сил, з болем долаючи кожен дюйм уздовж плінтуса, як муха з відірваними крилами. Над силу пробрався поміж столиків, наче раптом постарів, позбувся ілюзій. Я спостерігав як він пересувається. Бармен поставив ще два віскі з лимонним соком. Я повернувся до стойки. Здоровань скоса глянув на викидайла і більше не звертав на нього уваги.

– Від колишнього кафе нічого не лишилось, – поскаржився він. – Тут була невеличка сцена й затишні кімнати, де можна було трохи порозважатись. Вельма співала. Руда така. Гарна. Ми вирішили вже побратися, коли я вскочив у ту халепу.

Я взяв другу склянку. Ця пригода вже почала мене дратувати.

– Яку халепу? – спитав.

– Знаєш, де я провів ці вісім років?

– Ловив метеликів.

Він тицьнув себе в груди вказівним пальцем завбільшки з банан:

– У в'язниці. Моє прізвище Меллой. За силу мене прозвала Лось Меллой. Брав Великий Бенд-банк. Сорок тисяч. Сам. Непогано, га?

– І от тепер їх витрачаєш?

Він пильно глянув на мене. Позаду почувся якийсь шум. Викидайло вже звівся на ноги, стояв, похитуючись. Він тримався за ручку дверей позаду грального столика. Потім відчинив двері і зник за ними. Клацнув замок.

– Що то за двері? – спитав Лось Меллой.

Очі бармена забігали і нарешті зупинилися на дверях, за якими зник викидайло.

– Це… Це контора містера Монтгомері, сер. Він тут бос. Там його кабінет.

– От хто може знати, де Вельма, – сказав здоровань і одним ковтком вихилив своє віскі. – Тільки б нахабніти йому не радив. Двоє вже пробували.

Він неквапно, легкою ходою, проминув зал, не боячись нічого у світі, затулив своєю широчезною спиною двері, які були зачинені. Потім шарпнув ручку, збоку відлетів шматок фільонки. Переступив поріг і причинив двері за собою.

Запала тиша. Я дивився на бармена. Він на мене. Його погляд був напружений. Він витер стойку, зітхнув. Сперся на неї правою рукою.

Я нахилився через стойку і схопив його за руку. Вона була тонка й тендітна. Усміхнувся йому.

– Що в тебе заховано там, унизу?

Він облизав губи. Глянув на свою руку, але нічого не сказав. Обличчям посірів.

– Цей хлопець грубий, – сказав я. – Він може наробити хтозна-чого. Ще й віскі. Він шукає дівчину, яку колись знав. Це кафе раніше було для білих. Зрозумів?

Бармен знову облизнув губи.

– Його не було довгий час, – сказав я. – Вісім років. Він навіть не може собі уявити, як це довго. Майже ціле життя. Він думає, що люди тут мають знати, де його дівчина. Зрозумів?

Бармен повільно промовив:

– Я думав, ви з ним.

– Ні, я сам по собі. Він спитав мене щось унизу і затягнув із собою. Я ніколи раніше його не бачив. Але мені зовсім не світило, щоб він мене зашвиргонув десь за будинок. Що в тебе там унизу?

– Обріз.

– Тс… Це незаконно, – прошепотів я. – Слухай. Ми з тобою удвох. Ще щось є?

– Є револьвер, – відповів бармен. – У коробці з-під сигар. Відпусти руку.

– Гаразд, – сказав я. – А тепер трохи посунься. Не час влаштовувати стрілянину.

– Ще чого, – проскиглив бармен. Він намагався звільнити руку. – Ще…

Він затнувся. Очі забігали. Голова затіпалася.

Із-за дверей, що за гральним столиком, долинув глухий звук. Наче грюкнули двері. Але я так не думав. Бармен теж.

Бармен скам'янів. Я прислухався. Ніяких звуків. Я миттю досяг кінця стойки. Але прислухався занадто довго.

Двері розчахнулися. Меллой неквапом вийшов звідти і застиг. На блідому обличчі майнула широка усмішка. Армійський кольт сорок п'ятого калібру здавався в його руці іграшкою.

– Не здумайте лізти в кишені, – сказав він, не підвищуючи голосу. – Руки на стойку!

Бармен і я поклали руки на стойку.

Лось Меллой уважно оглянув зал. Обличчя його було напружене. Він мовчки попрямував через зал, скидаючись на людину, яка може й сама пограбувати банк, навіть у такому одязі.

– Руки вгору, чорнопикий! – неголосно повторив він, підходячи до стойки.

Бармен високо підняв руки. Здоровань наблизився до мене і старанно обмацав мене лівою рукою. Його подих обпалив мою шию. Потім я перестав його відчувати.

– Містер Монтгомері теж не знає, де Вельма, – сказав він. – Хотів порозумітися зі мною за допомогою цієї штуки. – Його могутня долоня торкнулася пістолета. Я повернувся й глянув на нього.

– Отак, – сказав він. – Ти ж мене знаєш. Не забувай, друже. Нагадай поліцейським нишпоркам, що головне – це обережність. – Він помахав пістолетом.

– Ну, на все добре, невдахи. Мені ще треба встигнути на трамвай, – і подався до сходів.

– Ти не розплатився за випивку, – кинув я йому навздогін. Він зупинився і пильно поглянув на мене.

– Певне, в тебе є якийсь дріб'язок, – сказав він, – тож не скупися.

Потім зник за дверима, і його кроки залунали на сходах, віддаляючись.

Бармен нахилився. Я кинувся за стойку і відштовхнув його. На полиці під стойкою лежав, накритий рушником, обріз. Поруч коробка з-під сигар, а в ній – автоматичний пістолет 38-го калібру. Я взяв і те і друге. Бармен притиснувся спиною до полиці з посудом. Я вийшов з-за стойки і ступив до розчинених дверей за гральним столиком. Там був ледь освітлений коридор у формі літери Г. На підлозі лежав непритомний викидайло. Я нахилився, узяв ножа і закинув його на чорні сходи. Викидайло дихав хрипко, кисть правиці була зламана.

Я переступив через нього і відчинив двері, на яких чорною фарбою, що місцями облупилася, було написано; «Контора».

Біля вікна на половину забитого дошками стояв подертий стіл. Тіло людини, що сиділа на стільці, було зовсім пряме. Потилиця торкалася спинки стільця. Скручена шия перехилялася через високу спинку так, що ніс стирчав до вікна.

Права шухляда столу була відчинена. Там лежала газета з плямами мастила. Пістолет, певно, було взято звідти.

На столі стояв телефон. Я поклав обріз і, перш ніж зателефонувати до поліції, пішов і зачинив двері. Так я почував себе безпечніше в кабінеті містера Монтгомері.

Коли хлопці з патрульної машини затупотіли сходами, викидайла і бармена вже не було в кафе.

Розділ 3

Вести справу було доручено людині на прізвище Налті, вузьколицьому буркуну, з довгими жовтими пальцями. Розмовляючи зі мною, він весь час тримав їх сплетеними на колінах. Лейтенант розшукової поліції, він був прикріплений до 77-ї дільниці. Розмову ми вели у порожній кімнаті, де один проти одного під стінами стояли два невеликі столи. На підлозі брудний рудий лінолеум, повітря просякнуте запахом сигарних недопалків. Сорочка у Налті була заношена до дірок, вилоги піджака загнуті… Його зовнішній вигляд засвідчував, що він людина чесна, але навряд чи підходяща для розшуку Лося Меллоя.

Налті запалив недокурену сигару й кинув сірника на підлогу, де їх і так уже було повно.

– Негри. Знову вбивство негра, – сумно мовив він. – Ось чим я займаюсь після вісімнадцяти років служби. Ані грошей тобі, ані кабінету, ані навіть чотирьох рядків у графі «Заслуговує на підвищення».

Я промовчав. Він узяв моє посвідчення, переглянув його і кинув на стіл.

– Філіпп Марлоу. Приватний детектив. Отже, з тієї публіки. Чорт забери, зовні ти досить міцний. Що ти робив увесь цей час?

– Який?

– Поки Меллой скручував в'язи тому негрові?

– Був в іншій кімнаті, – відповів я. – Меллой не попереджав, що має намір скрутити комусь в'язи.

– Кепкуєте з мене, – сумовито констатував Налті. – О'кей, смійтеся на здоров'я! Кожен би так зробив. Чому б ні? Бідний старий Налті. Краще йдіть і розкажіть про нього кілька анекдотів. З Налті завжди можна покепкувати.

– Я ні з кого не хочу кепкувати, – сказав я. – Справді сталося так, що я був у сусідній кімнаті.

– Авжеж, – кинув Налті крізь клуби сигарного диму. – Я теж там був і бачив, хіба ні? Ти що не носиш з собою пістолета?

– Не для такої ж роботи.

– Якої саме?

– Я шукав перукаря, що втік од своєї жінки. Вона певна, що його можна переконати повернутися додому.

– Ти маєш на увазі чорнопикого?

– Та ні. Грека.

– Гаразд, – сказав Налті і сплюнув у кошик для сміття. – Де ви зустрілися з тим здорованем?

– Я вже сказав, що опинився там випадково. Він викинув якогось негра через двері кафе, а я, бовдур, схотів глянути, що там діється. Тоді він затягнув мене нагору.

– Підштовхуючи пістолетом у спину?

– Ні, зброї тоді у нього не було. У всякому разі він не виймав пістолета, потім, певно, взяв у Монтгомері. Він просто заніс мене нагору, мов безпомічну дитину.

– Ну, не кажи, – засумнівався Налті, – хіба так легко затягти тебе нагору?

– Навіщо сперечатися, – сказав я. – Цього чолов'ягу я бачив, а ви – ні. Він зміг би носити мене чи вас, мов брелок на годинниковому ланцюжку. Що там когось вбито, я й гадки не мав, доки він не пішов. Постріл я чув, але подумав, що то хтось вистрелив з переляку, а Меллой відняв у нього пістолет.

– Чому ти так подумав, – спитав Налті майже лагідно. – Він брав той банк з пістолетом, чи не так?

– Згадайте, як він був одягнений. Нікого вбивати він там не хотів, бо чого йому було так вбиратися. Він прийшов туди шукати дівчину, яку звуть Вельма, до арешту вона була його подружкою. Працювала у «Флоріані», чи як там звалося тоді це кафе. Саме там Меллоя колись і схопили. Ви розшукаєте його.

– Звісно, – сказав Налті. – Такого здорованя, та ще й так вдягненого. Завиграшки.

– У нього може бути інший костюм, – сказав я. – І машина, і сховок, і гроші, й друзі. Але ви розшукаєте його.

Налті знову сплюнув у кошик.

– Знайду, – сказав він. – До того, як втретє вставлятиму собі зуби. Скільки чоловік займаються цією справою? Один. І знаєш чому? Про такі речі в газетах ані рядка. Якось на Вісімдесят четвертій Східній побилися п'ять чорних. Один вже захолов. Усі меблі, стіни і навіть стеля в крові. Я пішов туди, бачу, хлопець із «Хронікл», репортер, йде з ганку й сідає в машину, скривив міну й каже: «Негри, дідько їх забери», плюхнув на сидіння й поїхав. До будинку навіть не зазирнув.

– А що коли Лось порушив правила умовного звільнення? – сказав я. – Тоді беріть його обережно, бо інакше він переколошматить два наряди поліції. От тоді про вас вже напишуть у газетах.

– І позбавлять цього діла, – пирснув Налті.

Задзеленчав телефон на його столі. Він послухав, і сумно усміхнувся. Поклав трубку, щось занотував у записнику. Очі йому зблиснули – так далеке світло осяває запорошений коридор.

– Еге, у них є дані про нього. Телефонували з архіву, ну й тип. На зріст – шість футів п'ять із половиною дюймів, важить двісті шістдесят п'ять фунтів без краватки. Оце хлопець. Ну та біс з ним. Про його розшук оголосять. Певно, наприкінці списку викрадених автомашин. Нічого не вдієш, доведеться чекати. – Він кинув сигару в плювальницю.

– Спробуйте знайти оту дівчину, – сказав я. – Вельму. Здоровань шукатиме її. З неї все й почалося. Займіться Вельмою.

– Ти займися, – запропонував Налті. – Я не бував у розважальних домах років із двадцять.

Я підвівся, сказав «гаразд» і попрямував до виходу.

– Гей, зачекай, – зупинив мене Налті. – Я пожартував. Адже ти не дуже зайнятий?

Я покрутив сигарету, глянув на нього і зупинився у дверях.

– Я гадаю, у тебе буде час, щоб розшукати цю даму. Як тобі моя ідея? Ти міг би щось і дізнатися, і працювати можеш відкрито.

– Що мені з того?

Він сумно розвів руками. Його усмішка нагадувала поламану мишоловку.

– Ти ж бував з нами у бувальцях і раніше. Не відмовляйся. Бо чого не буває. Хіба кепсько мати друга в поліції?

– Нащо це мені?

– Слухай, – наполягав Налті. – Я тільки звичайний поліційний служака. Але будь-який служака з нашого департаменту може стати тобі у пригоді.

– Попрацювати з почуття дружби, чи ви трохи заплатите?

– Про гроші цить, – відповів Налті і зіщулив свого сумного носа. – Але мені конче потрібна твоя допомога. Я не забуду цього, друже. Ніколи.

Я глянув на годинника.

– Гаразд, коли щось надумаю, повідомлю вас. Зателефонуйте мені, як надійдуть фотографії, щоб я міг упізнати його.

– Але це буде не раніше ніж, після ленчу за твій рахунок.

Ми потиснули один одному руки, і я вийшов у брудний коридор, що вів до виходу, де стояла моя машина.

Минуло дві години відтоді, як Лось Меллой з армійським кольтом залишив кафе «Флоріан». Я поснідав в аптеці, придбав пінту «бурбону» і поїхав на схід, на Центральну авеню, тоді звернув на північ. Моя інтуїтивна здогадка була така непевна, як тремтливе повітря над розпеченим шосе.

Ніщо не примушувало мене взятися за цю справу, крім цікавості. Але, чесно кажучи, в мене вже місяць не було ніякої роботи. Навіть безплатна робота могла б якось урізноманітнити моє життя.