Текст книги "Прощавай, кохана!"

Автор книги: Раймонд Чэндлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 16 страниц)

Розділ 29

Я сидів на ліжку й думав, що треба вставати, але ще не міг наважитися. Почувався я не дуже добре, але й не так погано, як мав би, не почувався геть розбитим. Боліла голова, вона була велика й гаряча, сухий язик схожий на наждак, горло стискало, а до щелепи не можна було доторкнутися. Втім, у мене бували рани значно болючіші.

Був сірий туманний ранок, хоч і не теплий, але такі провіщають теплу погоду. Я насилу підвівся й потер під грудьми, де й досі тягнуло після вчорашньої нудоти. З лівою ногою все гаразд. Болю в ній вже не відчував. Я копнув ногою ліжко.

Я все ще гнув прокльони, коли раптом пролунав різкий стукіт у двері, такий настирний, коли хочеться прочинити двері на два дюйми, кинути щось соковите, зневажливе й грюкнути дверима перед носом того, хто це робив.

Я прочинив трохи більше, ніж на два дюйми. Там стояв лейтенант карного розшуку Ренделл в коричневому габардиновому костюмі й фетровому капелюсі з пласкою круглою тулією й загнутими крисами. Чистенький, випрасуваний та урочистий, він вороже дивився на мене.

Тоді злегка штовхнув двері, і я відступив. Він зайшов, причинив їх, озирнувся.

– Шукаю вас два дні, – сказав, обнишпоривши кімнату очима. На мене він не дивився.

– Я був хворий.

Він перетнув кімнату пружною ходою. Його набріолінене сиве волосся ясніло, капелюха він тепер тримав під пахвою, руки в кишенях. Як для поліцейського, він не був дуже дебелий. Вийнявши руку з кишені, він обережно поклав капелюха на купу журналів.

– Був, але не тут, – констатував він.

– У лікарні.

– В якій?

– Психіатричній.

Він сіпнувся, наче дістав ляпаса, й почервонів.

– Ще зарано для таких жартів.

Я не відповів. Закурив сигарету й сів на ліжко.

– Певно, таких, як ви, там не виліковують, – кинув він. – Можливо, в'язниця б навернула до розуму.

– Я був хворий і ще навіть не пив кави. Тому марно чекати від мене справді дотепного гумору.

– Я радив вам не сунути свого носа.

– Але ви ж не бог і навіть не Ісус Христос. – Я зробив другу затяжку. Десь унизу відчув порожнечу. Але ця вже була легша.

– Ви навіть не уявляєте, як багато клопоту я міг би вам завдати.

– Безсумнівно.

– Ви знаєте, чому я цього ще не зробив?

– Угу.

– Чому? – Він подався уперед, ніби тер'єр – з тим настороженим кам'яним поглядом, якого всі вони рано чи пізно набувають.

– Тому що не могли мене розшукати.

Він відхилився й похитався на підборах. Його обличчя прояснішало.

– Я думав, ви хочете ще щось сказати, – мовив він. – Аби ви це зробили, я змушений був би провчити вас добряче.

– Двадцять мільйонів доларів вас би не злякали? Але вам могли наказати.

Він важко дихав крізь ледь розтулені уста. Повільно витяг із кишені пачку сигарет, зірвав обгортку. Пальці його злегка тремтіли. Узяв у рот сигарету й попрямував до журнального столика по сірники. Довго прикурював і поклав сірника в попільничку, а не кинув на підлогу, затягнувся.

– Я дав вам пораду по телефону позавчора, – сказав він, – позавчора, у четвер.

– У п'ятницю.

– Так, у п'ятницю. Але ви не послухали мене. Не можу зрозуміти чому. Щоправда, тоді я ще не знав, що ви приховали докази. Я лиш рекомендував заходи, які могли б зарадити в цій справі.

– Які докази?

Він дивився на мене мовчки.

– Не відмовитеся від кави? – спитав я. – Може, тоді подобрішаєте.

– Ні, не хочу.

– А я хочу.

Я підвівся, щоб іти на кухню.

– Сядьте! – уривчасто кинув він.

Але я пішов на кухню, налив води у чайник і поставив його на плитку. Напився холодної води з-під крана, тоді ще. Я повернувся, зупинився у дверях, подивився на нього, в руці у мене була третя склянка води. Він сидів у тій самій позі. Від сигаретного диму утворилася густа завіса. Він втупився у підлогу.

– Що поганого у тому, що я завітав до місіс Грейл, коли вона запросила мене? – поцікавився я.

– Я кажу не про це.

– Але ж ви з цього почали!

– Вона по вас не посилала. – Він підвів очі, вони ще були ворожі. Він все ще пік раків. – Ви нав'язалися до неї, розказали про скандал і практично встряли у цю халепу.

– Смішно. Як я пам'ятаю, ми про справу взагалі не говорили. Я нічого такого в історії, що вона розповіла, не помітив. Я маю на оці, нічого такого, про що б я мав мовчати. Так давайте на чистоту. І, звісно, вона вам про це вже все розказала:

– Авжеж. Та пивна в Санта-Моніці – справжнє кубло. Але що з того. Я даремно змарнував там час. Готель напроти теж паскудний заклад. Але й там нема тих, хто нам потрібний. Самі дешеві покидьки.

– Вона сказала вам, що я нав'язався до неї?

Він трохи опустив очі:

– Ні.

Я усміхнувся:

– Може, кави?

– Ні.

Я пішов на кухню, заварив каву, чекав, поки осяде гуща. Ренделл стовбичив у кухонних дверях.

– Як мені відомо, ця зграя мисливців за коштовностями діє в Голлівуді і навколо нього, – сказав він, – вже років із десять. Але цього разу вони зайшли занадто далеко. Вбили людину. І, здається, я знаю чому.

– Ну що ж, коли злочин вчинили вони і ви зможете їх викрити, це буде перше розкрите вбивство, а знищували бандити людей не раз відтоді, як я живу тут. Я можу згадати й описати принаймні дюжину таких вбивств.

– Ви дуже люб'язні, Марлоу.

– Поправте мене, якщо я помиляюсь.

– Під три чорти, – кинув він роздратовано. – Ваша правда. Кілька справ було закрито для звітності, засуджені були підставні особи. Якісь покидьки взяли на себе вину високопоставлених осіб.

– Може, все-таки кави?

– Вип'ю в тому разі, якщо ви будете зі мною відверті і розмовлятимете без крутійства.

– Спробую, але не обіцяю викладати усі свої здогадки.

– Я можу без них обійтися, – сказав він в'їдливо.

– Гарний на вас костюм.

Він зашарівся.

– Цей костюм коштує двадцять сім п'ятдесят, – сіпнувся він.

– О боже, який вразливий поліцейський! – покепкував я і пішов до плити.

– Пахне чудово. Як ви її готуєте?

– За французьким рецептом. Зерно грубого помолу, ніяких фільтрів. – Я дістав цукор із шафи й вершки з холодильника.

Ми сіли один проти одного в закутку.

– Хвороба, лікарня – то вигадка?

– Ні. Зі мною сталася невеличка пригода у Бей-Сіті. Мене відвезли туди. Щоправда, не до в'язниці, а до приватної лікарні для наркоманів і п'яниць.

Він замислився:

– Бей-Сіті, ге? Вам подобаються важкі дороги, Марлоу, чи не так?

– Не те, щоб до душі. Мені просто довелося бути там. Раніше нічого подібного зі мною не траплялось. Я двічі пошився у дурні, вдруге мене бив якийсь поліцейський чи, може, він удавав, що поліцейський. Били моїм же пістолетом, а могутній індіанець мало не задушив мене. Непритомного вкинули до наркологічної лікарні, зачинили там, і якийсь час я був, напевно, пристебнутий до ліжка. Я не можу цього нічим довести, але на лівій руці досить гарна колекція слідів од уколів.

Він задивився на край столу.

– У Бей-Сіті, – проказав він повільно.

– Назва міста – як пісня. Пісня з брудної ванни.

– Що ви там робили?

– Мене завезли туди поліцейські. Я поїхав у Стілвуд-Хейтс, щоб побачити одну людину. Це у Лос-Анджелесі.

– Ту людину звуть Жюль Амтор, – неголосно проказав Ренделл. – Чому ви приховали цигарки?

Я дивився в свою чашку. От несосвітенний дурень.

– Мені це здалося дивним. Той «екстра»-портсигар у Маріотта, цигарка з марихуаною в ньому. Їх виготовляють десь у Бей-Сіті, вони зовсім не схожі на російські цигарки – з порожнім мундштуком і паперовим чубуком із тютюном та наркотиком.

Він підсунув до мене порожню чашку, і я наповнив її. Його очі обмацували моє обличчя – зморшку за зморшкою, пору за порою, – наче магічні окуляри доктора Торндайка чи кишенькова лупа Шерлока Холмса.

– Ви мусили мені сказати, – докірливо сказав він, сьорбнув кави й витер губи отороченою серветкою. – Але про цигарки я все одно довідався. Дівчина мені розповіла.

– До дідька! – сказав я. – У цій країні вже нічого не можна собі дозволити. Завжди жінки…

– Ви подобаєтеся їй, – промовив Ренделл тоном ввічливого агента ФБР із кінофільмів – із легким смутком і водночас мужньо. – Її батько був дуже чесний поліцейський. Тому втратив роботу. Не треба про неї так. Ви їй подобаєтесь.

– Гарна дівчина, але то не мій тип.

– Вам не до вподоби гарні? – Він знову закурив, відігнав долонею дим від обличчя.

– Мене захоплюють дівчата, які бували в бувальцях, затяті грішниці.

– Вони вас здадуть у хімчистку, – сказав Ренделл байдуже.

– Авжеж. А де я по-вашому тепер? Як ви називаєте те, чим ми зараз займаємось?

Він усміхнувся, певно, вперше за день. Очевидно, він дозволяє собі не більше чотирьох усміхів.

– Не багато я від вас довідався, – сказав він.

– Я підкинув вам гіпотезу, ви, мабуть, швидше, ніж я, перевірите її. Цей Маріотт шантажував жінок, місіс Грейл щось таке казала мені. Але він займався ще чимось. Він був навідником у зграї, що полює за коштовностями. Він бував в світі, вибирав жертви і створював ситуацію. Він вибирав жінок, знайомився з ними щонайближче. Припустімо, що це було за тиждень до четверга. Це цілком імовірно. Аби Маріотт сам не вів машину, то він не повіз би місіс Грейл у Трок, або водій повіз додому їх іншою дорогою, не мимо того пивного бару, тоді пограбування б могло й не статися.

– За кермом міг бути й водій, – сказав Ренделл, – але це нічого б не змінило. Водій не підставлятиме свою голову за дев'яносто в місяць. Але багато таких пограбувань Маріотт не зміг би організувати, почалися б балачки.

– Річ у тім, що при такому рекеті можна не боятися балачок, оскільки все пограбоване досить дешево повертають, – сказав я.

Ренделл відкинувся на стільці й похитав головою.

– Ця версія мене не задовольняє. Жінки ладні базікати про будь-що. Чи не припустити, що він при багатих дамах був хлопчиком на вихід?

– Певно, що так. І за це його вбили.

Ренделл задерев'яніло втупився в мене. Його ложка розмішувала повітря в порожній чашці. Я хотів було наповнити її, але він відсунув чашку.

– Давайте далі, – сказав він.

– Він своє відслужив. Його можливості були вичерпані. До того про нього могли почати базікати, як ви самі припустили. Але з такого рекету просто не вийдеш, коли вже загруз по вуха. Останнє пограбування тому і стало для нього саме таким – останнім. Зважте, вони справді запросили небагато за нефрит, зважаючи на його вартість. Маріотт забезпечував зв'язок. Але при всьому тому Маріотт когось боявся. В останню мить він подумав, що краще їхати не самому. І придумав нехитрий трюк, він повинен мати щось при собі, що вкаже на ту людину, яка все це влаштувала. Це схоже на нього, чоловіка безжалісного й досить розумного для того, щоб стати мозком такої зграї, чоловіка, який отримує інформацію про багатих жінок. То був наївний трюк, але він спрацював.

Ренделл похитав головою.

– Гангстери мали роздягти його, вивезти тіло й втопити в морі.

– Ні. Вони хотіли надати вбивству випадкового характеру. Щоб їхній бізнес і далі не припинявся. Певне, в них є ще один навідник.

Ренделл знову похитав головою.

– Людина, як свідчать ті цигарки, зовсім не грабіжник. У неї є своє діло, і непогане. Я наводив довідки. Що ви думаєте про нього?

Очі Ренделла були якісь порожні, геть порожні. Я відповів:

– Як на мене, то він був приречений. Адже надто багато грошей не буває, чи не так? Зрештою, такою психіатричною практикою не можна довго займатися на одному місці. Якийсь час, він у моді, всі йдуть до нього, але мода минає, і бізнес з'їдає сам себе. Це так, якщо він психіатр і ніхто більше. Доля як у кінозірки. Дайте йому п'ять років – стільки він протримається. Але дайте йому змогу вдруге використати інформацію, яку він отримує від пацієнток, і він рано чи пізно закінчить вбивством.

– Мені слід вивчити його докладніше, – погодився Ренделл. – Але зараз мене більше цікавить Маріотт. Як ви познайомилися з ним?

– Він зателефонував мені сам. Знайшов моє прізвище в телефонному довіднику. Принаймні, він так казав мені.

– У нього була ваша візитка.

Я здивувався.

– Он як. А я й забув.

– Ви не думали про те, чому він вибрав саме ваше прізвище? Може, знав про вашу коротку пам'ять?

Я дивився на нього, тримаючи в руці чашку кави. Він уже трохи мені подобався. Він таки мав дещо за душею.

– Так от чого ви до мене прийшли, – сказав я.

Він кивнув.

– Решта, як ви розумієте, балачки. – Він ввічливо усміхнувся й чекав.

Я налив ще кави.

Ренделл зосереджено вивчав кремову поверхню столу.

– Трохи запилюжено, – сказав він й подивився мені у вічі. – Певно, на всі ті події треба глянути трохи інакше. Я думаю, що ваші підозри щодо Маріотта справедливі. В банківському сейфі він зберігав двадцять три тисячі готівкою. До речі, щоб з'ясувати це, довелося витратити безліч часу. До того ж там були розписки на чималу суму і боргова заставна на будинок. А розташований той будинок на П'ятдесят четвертій Західній вулиці.

Він узяв ложечку й поцокав нею по краєчку блюдця.

– Вас зацікавило це? – м'яко спитав він, усміхаючись. – П'ятдесят четверта Західна вулиця, одна тисяча шістсот сорок чотири?

– Так, – хрипло відповів я.

– У його сейфі знайдено чимало коштовностей – така собі колекція. Однак я не вважаю, що він їх поцупив. Скоріш за все йому їх подарували. Через якісь обставини чи побоювання він не наважувався їх продати.

Я кивнув:

– Мабуть, він відчував, що ці прикраси крадені.

– Так от. Боргова заставна спершу не привернула моєї уваги. Але згодом дещо прояснила. Ми одержуємо з сусідніх районів повідомлення про вбивства і загадкові смерті. Ми маємо їх читати того ж самого дня. Нам заборонено влаштовувати обшуки без ордера чи перевіряти, є в когось зброя, якщо нема доказів. Часом ми порушуємо ці правила, бо змушені так робити. Хоча таким, як ви, саме це муляє в роботі поліції. Так от, деякі повідомлення я переглянув лише сьогодні вранці. Зокрема, про вбивство негра на Центральній авеню минулого четверга. Вчинив його колишній каторжник Лось Меллой. При тому був свідок. І провалитися мені крізь землю, якщо той свідок не ви. – Він лагідно усміхнувся – то була його третя усмішка. – Хіба ні?

– Я слухаю.

– Розумієте, я побачив повідомлення лише сьогодні вранці. Глянув на прізвище того, хто ж його складав. Виявилося, що я його знаю – Налті. Я тоді зрозумів, що справи кепські. Бо Налті неабиякий хлопець. Вам доводилося бувати на Крест-лайн?

– Авжеж.

– Поблизу є місце, де старі товарні вагони переобладнують під котеджі. В мене й самого є котедж, але не з товарного вагона. Ті вагони привозять на платформах, вірите чи ні, але вони стоять без коліс. Так от Налті з тих хлопців, які можуть бути вагоноводами у таких вагонах.

– Недобре, – сказав я, – як-не-як, а все ж побратими-поліцейські.

– Я зателефонував Налті, він мимрив, затинався, кілька разів сплюнув, тоді сказав, що у вас є якась ідея щодо дівчини, яку звуть Вельма. Меллой був її коханцем кілька років тому, і що ви мали побачитися з вдовою колишнього власника кафе, де сталося вбивство, і що Меллой з тією дівчиною там працював. Адреса вдови – П'ятдесят четверта Західна вулиця, тисяча шістсот сорок четвертий будинок, на який Маріотт мав боргову заставну.

– Невже?

– Я вирішив, що такого збігу обставин для одного ранку досить, – сказав Ренделл. – І тому я тут. І, як бачите, поводжуся надто стримано.

– Річ у тім, – відповів я, – що все набагато складніше, ніж можна уявити спершу. Вельма, коли вірити місіс Флоріан, померла. У мене є її фото.

Я пішов до вітальні, поліз у кишеню піджака. Рука моя завмерла на півдорозі. Буде смішно, якщо фотографії зникли. Але вони були на місці. Я витяг їх, приніс на кухню й поклав знімок дівчини в костюмі П'єро перед Ренделлом. Він почав уважно розглядати.

– Ніколи не зустрічав, – сказав він. – Друге фото таке ж?

– Ні, це портрет місіс Грейл, вирізаний з газети Енн Ріордан.

Він глянув на вирізку й кахикнув:

– За двадцять мільйонів я сам би одружився з нею.

– Хочу вам дещо повідомити, – сказав я. – Минулої ночі я мало не з'їхав з глузду. І тоді в мене виникла божевільна думка зайнятися цією справою самому. Лікарня розташована на розі Двадцять третьої вулиці й Дискансо в Бей-Сіті. Належить чоловікові на ім'я Сондерборг, який стверджує, що він лікар. У нього в лікарні притулок для злочинців. Я бачив там в кімнаті Лося Меллоя цієї ночі.

Ренделл застиг, дивлячись на мене.

– Ви певні?

– Його ні з ким не сплутаєш, – сказав я. – Він надзвичайно здоровенний парубійко. Нічого подібного ви ніколи в житті не бачили.

Ренделл довго дивився на мене, тоді повільно підвівся з-за столу:

– Давайте відвідаємо цю Флоріанову жінку.

– А як же Меллой?

Ренделл знову сів.

– Розкажіть мені усе докладно.

Я почав розповідати. Він слухав, не відводячи очей від мого обличчя. Я навіть думаю, він не кліпав. Він дихав крізь ледь розтулені губи, тіло його було нерухоме. Тільки пальці злегка постукували по краю столу. Коли я закінчив, він запитав:

– Цей доктор Сондерборг, який він з себе?

– Схожий на наркомана або принаймні на продавця наркотиків. – Я описав його Ренделлу як тільки міг.

Ренделл похапцем вийшов до іншої кімнати, де був телефон. Набрав номер і стиха розмовляв досить довго. Тоді повернувся. Я саме закінчив готувати каву, зварив пару яєць і підсмажив тости. Сів і заходився їсти.

Ренделл вмостився навпроти й підпер рукою підборіддя.

– Я послав туди людину, яка займається наркотиками, з вигаданою скаргою й просив усе оглянути. В нього можуть виникнути якісь ідеї. Він, звісно, не візьме Меллоя. Той утік звідти через десять хвилин після вас. Це я можу битись об заклад.

– З допомогою сміттярів із Бей-Сіті?

Ренделл нічого не відповів. Я глянув на нього, обличчя його було червоне і неприємне.

– Серед поліцейських, – зауважив я, – ви найвразливіший, кого я бачив.

– Кінчайте з вашим сніданком. Нам треба йти.

– Я повинен ще прийняти душ, поголитися й вдягтися.

– А у своїй піжамі ви не можете? – кинув він уїдливо.

– Отже, увесь Бей-Сіті такий продажний? – спитав я.

– Це місто Лаерда Брюнета. Кажуть, що він виклав тридцять тисяч. На вибори мера!

– Це тому, кому належить клуб «Бельведер»?

– І ще два гральних пароплави.

– Але то у нашій окрузі, – сказав я.

Він глянув на свої чисті відполіровані нігті.

– Ми заїдемо до вашої контори й заберемо ті дві цигарки з марихуаною, – сказав він. – Якщо вони ще там. – Він клацнув пальцями. – Втім, якщо ви дасте мені ключі, я можу з'їздити по них сам, доки ви голитиметеся і вдягатиметеся.

– Поїдемо разом, – не погодився я. – Мені треба переглянути пошту.

Я похапцем поголився, одягнувся, й ми поїхали в машині Ренделла.

Пошта прийшла, але читати її не варто було. Дві розрізані цигарки лежали у шухляді столу на своєму місці. Схоже, що кабінет не обшукували.

Ренделл узяв обидві цигарки, понюхав тютюн і сунув їх у кишеню.

– Одну візитку він узяв у вас, – сказав задоволено Ренделл. – На звороті її нічого не було, тому про інші він і не дуже бідкався. Амтор теж не злякався, певно, вирішив, що ви його обдурюєте. Поїхали.

Розділ 30

Цікава стара на дюйм висунула носа з парадних дверей, уважно принюхалась, ніби чекала почути запах фіалок, швидко глянула вгору й вниз по вулиці й кивнула сивою головою. Ми з Ренделлом зняли капелюхи. Отже, вона мене пам'ятає.

– Доброго ранку, місіс Моррісон, – привітався я. – Можна зайти на хвилинку? Це лейтенант Ренделл з поліції.

– От лихо, мені так незручно, я саме заходилася прасувати, – відповіла стара.

– Ми вас довго не затримаємо.

Вона відступила, й ми протиснулися в передпокій, а звідти до акуратної вітальні з мережаними занавісками на вікнах. Запах прасованої білизни долинав з глибини кімнати. Стара зачинила двері туди так обережно, ніби їх було виготовлено зі скоринки пирога.

Цього ранку вона була в біло-блакитному фартусі. В неї були гострі очі, а підборіддя не було зовсім.

Стара зупинилася за фут від мене, витягла шию і зазирнула мені у вічі.

– Вона нічого не одержала.

Я кивнув і подивився на Ренделла. Ренделл теж кивнув. Ми підійшли до вікна й подивилися на будинок місіс Флоріан. Ренделл повернувся, тримаючи під рукою свого капелюха, ввічливий, як французький граф на аматорській сцені.

– Таки нічого не одержала, – сказав я.

– Ні, не одержала. У суботу було перше. Квітневий день дурнів. Ги! Ги! – Вона замовкла й хотіла було витерти очі фартухом, та вчасно схаменулась, адже він поліетиленовий. Це її трохи засмутило.

– Коли листоноша пройшов мимо й не піднявся до неї, вона вибігла й гукнула його. Він заперечно похитав головою й подибав далі. Вона повернулася до будинку, гримнувши так дверима, що я подумала – шибки повилітають. Мов сказилась.

– Цього слід було чекати.

Цікава стара вимогливо звернулася до Ренделла:

– Покажіть мені свій службовий знак, молодий чоловіче. Від оцього молодого чоловіка недавно пахло віски, тому в мене нема йому віри.

Ренделл витяг із кишені золотаво-блакитний знак і показав їй.

– Наче справжній поліцейський, – задовольнилася та. – Ну і в неділю нічого не сталося. Вона тільки вийшла по спиртне. Повернулася з двома прямокутними пляшками.

– Джин, – сказав я. – Це й нагадало вам про мене. Добрі люди не п'ють джину.

– Добрі люди не п'ють взагалі, – промовила цікава стара повчально.

– Згоден, – сказав я. – Але сьогодні понеділок, і листоноша приходив знову. Певно, місіс Флоріан вже справді засумувала…

– Надзвичайно здогадливий молодий чоловік, чи не так? Просто рота розкрити нікому не дає.

– Перепрошую, місіс Моррісон. Це для нас дуже важливо…

– Тут є молодий чоловік, який вміє помовчати.

– Бо він одружений, – сказав я. – Навчений.

Її обличчя набуло фіолетового відтінку, що неприємно нагадало мені ціаноз.

– Геть з мого дому, поки я не викликала поліцію, – загорлала вона.

– Офіцер поліції перед вами, мадам, – коротко сказав Ренделл. – Вам ніщо не загрожує.

– Слушно, – погодилась вона. Фіолетовий відтінок почав сходити з її обличчя. – Але я не довіряю цьому чоловікові.

– Вам не слід нічого побоюватись, мадам. Місіс Флоріан і сьогодні не одержала рекомендованого листа?

– Ні, – коротко кинула вона. Очі її злодійкувато забігали. Вона стала говорити швидко, дуже швидко. – Цієї ночі якісь були люди. Я їх навіть не бачила, бо мене запросили в кіно. Коли ми поверталися – ні, коли мої вже поїхали – від її дверей від'їхала машина. Швидко, не вмикаючи фар. Номера я не розгледіла.

Її злодійкуваті очі гостро глянули на мене. А я розмірковував, чому вони злодійкуваті. Підійшов до вікна, підняв мережану занавіску. До будинку наближалася людина в офіційній синьо-сірій уніформі. Чоловік із важкою шкіряною сумкою на плечі і у кашкеті з козирком.

Я одвернувся від вікна, усміхнувся.

– Прогавили, – кинув я. – В наступному сезоні гратимете за третю лігу.

– Це негарно, – холодно зауважив Ренделл.

– Подивіться самі у вікно.

Він подивився, обличчя його задерев'яніло. Він нерухомо дивився на місіс Моррісон. Він чогось чекав, певно, звуку, не схожого ні на що інше. Він пролунав за мить. Це був звук падіння чогось просунутого в поштову щілину парадних дверей. Це міг би бути лист, але ні. Кроки стали віддалятися, й Ренделл знову підійшов до вікна. Листоноша не зупинився біля будинку місіс Флоріан. Він пішов далі, важка шкіряна сумка розмірено хиталася на його спокійній синьо-сірій спині. Ренделл повернув голову й спитав ввічливо:

– Скільки разів протягом ранку тут приносять пошту, місіс Моррісон?

Вона намагалася бути спокійною.

– Тільки один, – відповіла вона, – уранці й вдруге після обід.

Очі її бігали туди-сюди. Кінчик заячого підборіддя дрібно тремтів. Руки бгали гумовий рюш, що облямовував її біло-голубий фартух.

– Ранкову щойно принесли, – мовив Ренделл замислено. – Рекомендовані листи приносить той самий листоноша?

– Ні, вона завжди одержувала спеціальною доставкою, – крякнув старечий голос.

– О! Але в суботу вона вибігла й гукнула листоношу, коли той не зупинився біля її дверей. І ви нічого нам не сказали про спеціальну доставку?

Цікаво було спостерігати, як він працює, але не з тобою, а з кимось іншим.

Вона роззявила рота, зуби її гарно виблискували, певно, вночі були у склянці з розчином. З грудей вирвався жалісний клекіт, вона скинула через голову фартух і вибігла з кімнати.

Він подивився на двері, крізь які вона вибігла, і усміхнувся. Це була досить втомлена усмішка.

– Чиста робота, але невесела, – сказав я. – Наступного разу ви гратимете роль грубіяна. Мені не подобається бути брутальним зі старими леді, навіть коли вони розносять плітки.

Він усміхався.

– Звичайна історія, – стенув він плечима. – Поліцейська робота. Тьху! Вона почала з фактів, оскільки факти були. Але не так багато й не такі разючі. Тоді вона стала прибріхувати.

Він повернувся, і ми вийшли в передпокій. Приглушений плач долинав з глибини будинку. Людина нечутлива й безжальна, напевно, мала б зловтішатися з того. Для мене ж це був просто плач старої жінки і більш нічого.

Ми тихенько вийшли з будинку, тихенько причинили парадні двері. Ренделл надів капелюха й позіхнув. Тоді він потягнувся, виставивши уперед свої холодні пещені руки. Слабеньке схлипування все ще долинало з будинку.

Спина листоноші виднілася між двома будинками нижче по вулиці.

– Поліцейська робота, – зітхнув Ренделл і стиснув губи.

Ми попрямували до сусіднього будинку, де мешкала місіс Флоріан. Вона навіть не зняла жорстку пожовклу білизну, яка досі розгойдувалася на дроті в бічному подвір'ячку. Зійшли на ганок і подзвонили. Відповіді не було. Постукали. Знову ані звуку.

– Минулого разу вони не були зачинені, – сказав я.

Він поторсав двері, затуливши їх спиною від вулиці. Замкнено. Ми зійшли з ганку й обійшли будинок з дальнього від Цікавої старої боку. Двері чорного ходу теж були замкнені зсередини. Ренделл поторсав їх. Марно. Він зійшов з двох вичовганих дерев'яних сходинок, продибав занедбаним зарослим під'їздом й відчинив ворота дерев'яного гаража. Вони зарипіли. Гараж був забитий мотлохом: понівеченими старезними скринями, не досить розбитими, щоб пустити їх на дрова, заіржавілим садовим реманентом, безліччю бляшанок у картонних коробках. Обабіч дверей по кутках, на недбало сплетеному павутинні, сиділи гладкі чорні отруйні павучихи. Ренделл підняв полінце й безжурно повбивав їх. Він зачинив гараж, зарослим під'їздом повернувся до парадних дверей. Ніхто знову не відповів на його стук і дзвінок.

Він поглядав через плече на протилежний бік вулиці.

– Через чорний хід найлегше, – сказав він. – Стара курка з сусіднього будинку не заважатиме нам. Вона вже надто забрехалась.

Він піднявся на дві сходинки, просунув лезо ножа в щілину і зняв гачка. Ми потрапили у невеликий коридор, заставлений бляшанками, повними мух.

– Боже, ну й спосіб життя! – промовив він.

Відчинити двері було легко. П'ятицентова відмичка подолала замок, але там виявився засув.

– Дивно, – сказав я. – Не схоже на неї. Ні, вона не могла цього зробити, надто вона неохайна.

– Ваш капелюх старіший, ніж мій, – сказав Ренделл. Він дивився на скло в дверях. – Позичте мені, щоб витиснути скло. Чи вам кортить чистої роботи?

– Краще ногою. Хто тут почує?

– Згоден.

Він трохи відступив, ногою вдарив по замку. Щось тріснуло, й двері відійшли на кілька дюймів. Ми натисли й відчинили їх, підняли з лінолеуму відламаний засув і поклали його на буфет, поруч із дев'ятьма порожніми пляшками з-під джину.

На кухонному вікні гули мухи. Звідти смерділо. Ренделл став посередині й уважно все оглянув. Тоді обережно пройшов крізь двері, не торкаючись їх, лише притримав носком черевика. Вітальня була така ж, якою я її пам'ятав. Приймач було вимкнуто.

– Чудовий приймач, – сказав Ренделл. – Коштує купу грошей, коли, звісно, за нього платити. Це вже дещо.

Він опустився на коліно й оглянув килим. Тоді підійшов до приймача й ногою потягнув шнур зі штепселем. Нахилився й оглянув кнопки на панелі приймача.

– Так, – сказав він, – гладенькі й досить великі. Загалом непогані. А на електричному шнурі відбитків пальців не знайдеш, чи не так?

– Встроміть у розетку, й подивимось, чи працює.

Він дотягнувся до розетки на плінтусі. Панель засвітилася. Ми чекали. Згодом щось загуло, і раптом на повну потужність заговорив диктор. Ренделл смикнув за шнура. Звук щез.

Коли він випростався, його очі світилися.

Ми хутко попрямували до спальні. Місіс Джессі Пірс Флоріан в зім'ятому бавовняному халаті лежала поперек ліжка, голова її звисала до підставки для ніг. На спинці ліжка темніли брудні плями, їх обсіли мухи.

Вона була мертва вже досить давно.

Ренделл не торкався до неї. Він нахилився й довго роздивлявся, а тоді повернувся до мене, по-вовчому ошкірившись.

– Мозок на обличчі, – сказав він. – Схоже на те, що це зроблено тільки парою рук. Але, боже, якою парою! Погляньте-но на синці на шиї, на сліди пальців.

– Самі дивіться, – відповів я. – Бідний старий Налті! Тепер це вже не просто вбивство.