Текст книги "Прощавай, кохана!"

Автор книги: Раймонд Чэндлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц)

Розділ 12

Минуло півтори години. Тіло Маріотта відвезли, землю навколо оглянули, і я вже тричі розповів свою історію. Учотирьох ми сиділи у кабінеті чергового офіцера поліцейської дільниці Західного Лос-Анджелеса. У будинку було тихо, тільки якийсь п'яничка, що відпочивав у камері, чекаючи на вранішнє засідання суду, час від часу сповнював нічну тишу дикими звуками – зовсім як у австралійському буші.

Різке біле світло рефлектора падало на поверхню стола, де було розкладено речі, вилучені з кишень покійного Ліндсея Маріотта. Вони здавалися такі ж самітні й мертві, як і їхній власник. Навпроти мене сидів Ренделл з Центрального кримінального відділу Лос-Анджелеса – худорлявий чоловік років п'ятдесяти, з прямим посивілим волоссям, з холодними очима, стриманий та спокійний. На ньому була темно-червона з чорними цяточками краватка. Ці цяточки весь час мерехтіли у мене перед очима. За його спиною, у затінку, розташувалося двоє кремезних хлопців, дуже схожих на охоронців. Вони втупилися в мої вуха – кожен у своє, і не зводили очей.

Я розім'яв сигарету у пальцях, закурив, але мені не сподобався її присмак. Тому я просто дивився, як вона горить у мене в руці. Почував себе так, як, певно, почуває людина, котрій минуло вісімдесят. До того ж нестерпно хотілося спати.

– Чим більше ви повторюєте цю історію, тим безглуздішою вона стає, – холодно промовив Ренделл. – Цей Маріотт, безсумнівно, вів переговори про викуп уже кілька днів, а потім, за годину чи дві до вирішальної зустрічі, зателефонував зовсім незнайомій людині, щоб найняти її своїм охоронцем.

– Ну не те щоб охоронцем, – відповів я. – Я навіть не сказав йому, що в мене є пістолет. Йому потрібна була компанія.

– Хто йому порадив звернутися до вас?

– Спочатку він сказав, що якийсь приятель. Потім зізнався, що випадково побачив моє прізвище у телефонній книзі.

Ренделл порився у речах на столі і витяг досить брудну візитку.

– У нього знайдено вашу візитну картку, – сказав він, подаючи її мені.

Я глянув на візитку. Виявляється, вона була разом з іншими речами у гаманці в його задній кишені. Там, у западині, я не здогадався перевірити їх. Це справді була моя картка. Але на таку людину, як Маріотт, було несхоже, щоб він тримав брудну картку: на одному боці її розплилася велика жирна пляма.

– Нічого дивного. Я роздаю їх при кожній нагоді.

– Маріотт довірив вам гроші, – вів далі Ренделл, – вісім тисяч. От довірлива душа!

Я затягнувся і випустив дим у стелю. Від світла боліли очі, ломило потилицю.

– У мене немає тих восьми тисяч, – відповів я.

– Ви хочете сказати, що не сиділи б тут, аби вони у вас були, чи не так? – поцікавився він з холодною, хоча й штучною усмішкою.

– За вісім тисяч я можу зробити багато чого. Коли б я вирішив убити людину, то просто б ударив її у найвразливіше місце – у потилицю.

Ренделл ледь кивнув. Один з охоронців влучно сплюнув у кошик для сміття.

– Справді, тут щось не те. Все це надто непрофесійна робота. А може, вони навмисно зробили таке? Гроші належали не Маріотту, чи не так?

– Не знаю. Мені здалося, що ні. Але це моя здогадка. Прізвища жінки він не схотів назвати.

– Ми ще нічого не знаємо про Маріотта, але це поки що, – повільно сказав Ренделл. – Та можна припустити, що він сам хотів украсти ті гроші.

– Що? – здивовано скрикнув я.

Але Ренделл пропустив повз вуха моє здивування. Вираз його обличчя не змінився.

– Ви порахували гроші?

– Звісно, ні. Маріотт дав мені конверт із грошима і сказав, що там вісім тисяч. Навіщо було їх лічити, якщо вони призначалися не мені? До того ж на якого дідька йому треба була їх у мене красти? Вони ж були у нього.

Ренделл підвів очі й став роздивлятися стелю, куточки рота поповзли донизу, і губи скривилися.

– Заждіть, – сказав він, знизуючи плечима. – Хтось познайомився з Маріоттом та отою дамою і поцупив нефритове намисто. Потім запропонував продати його за суму набагато меншу, ніж воно коштує. Викуп має внести Маріотт. Він вирішив зробити це сам. Правда, ми з вами не знаємо: чи так було домовлено, чи то була його власна ініціатива. У таких випадках ті хлопці трохи нервуються. Далі Маріотт вирішив, що йому краще поїхати з вами. Ви обоє думали, що маєте справу з організованою бандою, яка поводиться за правилами їхньої гри. Маріотт боявся. Що ж, цілком природно. Він хотів мати свідка: ви стали ним. Але він вас зовсім не знав. Ви для нього – лише ім'я на візитній картці. Людина, яку порадив хтось, назвавши вас приятелем. Потім, в останню хвилину, Маріотт вирішив віддати вам гроші і доручити вести розмову, а самому сховатися у машині. Ви казали, що то була ваша пропозиція. Можливо, він сподівався, що ви таке запропонуєте. Аби ви цього не зробили, він би сам висловив цю ідею.

– Вона йому спочатку не сподобалася, – заперечив я.

Ренделл знов знизав плечима.

– Він тільки удавав це, – відповів він. – Нарешті йому подзвонили, і ви рушили до призначеного місця. Оскільки все йшло від Маріотта, у вас не було цілісної картини. Коли ви туди приїхали, вам здалося, що там нікого нема. Ви вирішили спуститеся до западини, оскільки проїхати великою машиною там було важко. І це насправді так, бо лівий бік її дуже сильно подряпаний гілками. Ви вийшли з машини, спустились у западину, нічого не побачили і не почули, трохи почекали і повернулися назад. А там хтось огрів вас по голові. А тепер припустіть, що Маріотту потрібні були гроші і він використав вас, як підсадну качку. Хіба в цьому випадку він поводився б інакше?

– Занадто сумнівна версія, – відповів я. – Що ж, виходить, Маріотт торохнув мене, забрав гроші, а тоді йому стало соромно, і він розтрощив собі голову. Спершу, правда, закопав гроші під кущем, так?

Обличчя Ренделла було незворушне.

– У нього неодмінно мав бути спільник. Саме він повинен був оглушити вас обох і зникнути з грошима. Але він переграв Маріотта. Убивати вас – сенсу не було, адже ви його зовсім не знали.

Я захоплено дивився на нього, тоді погасив недопалок в обшарпаній дерев'яній попільничці.

– Сказане не заперечує фактів, які ми знаємо, – повільно підсумував Ренделл. – Ця версія не дурніша за інші, які можна зараз висунути.

– Вона не враховує тільки одного: мене вдарили у машині. Певно, для того, щоб я думав, наче це зробив Маріотт. Все інше – збігається. Хоча, звісно, оскільки Маріотта вбито, я його більше не підозрюю.

– А от і ні. Саме те, як вас ударили в машині, свідчить проти нього, – заперечив Ренделл. – Ви ж не сказали Маріотту, що у вас є зброя. Але він міг помітити, що у вас щось приховано під пахвою, чи просто запідозрити. У такому разі він повинен був би ударити вас тоді, коли ви не чекали, а найкраще місце для цього у машині.

– О'кей, – відповів я, – ваша взяла. Вельми правдива версія. Але вона неодмінно передбачає, що гроші належали не Маріотту, і він хотів їх вкрасти, і що в нього був спільник. Отже, за його планом ми обидва мали очухатися із здоровенними гулями, побачити, що гроші зникли, поспівчувати один одному. Я повертаюся додому і забуваю про все, що сталося. Так воно мало скінчитися за Маріоттом? Не погано, як для нього.

– Мені самому це не дуже подобається, – криво усміхнувся Ренделл. – Але я хочу обмізкувати цю версію, бо вона відповідає фактам, що нам відомі, хоч їх не густо.

– Справді, з фактами не густо. Навіть для теоретизування, – погодився я. – Чому б не припустити, що він казав правду, що впізнав одного з банди?

– Ви запевняєте, що не почули ані шуму боротьби, ані крику?

– Саме так. Його могли блискавично схопити за горлянку, або він міг заклякнути з переляку, коли на нього кинулися. Скажімо, так: бандити стежили з кущів і побачили, що я пішов до западини, йти туди – більш як сотню футів. Тоді вони зазирнули до машини і побачили Маріотта. Хтось приставив до його обличчя пістолет і змусив вийти. Вони його кудись повели, але чи він сказав сам, чи щось підказало їм, що він впізнав одного з них…

– У темряві? – спитав Ренделл.

– Чом би й ні? Таке могло статися, або трапилося щось подібне, – відповів я. – Адже ми запам'ятовуємо голоси людей. І в темряві людину можна впізнати.

Ренделл похитав головою.

– Аби це була організована банда злочинців, які полюють за коштовностями, його б не вбили без серйозних причин. – Раптом він замовк, у нього якось дивно заблищали очі, й він міцно стулив губи.

– Викрадення, – осяяла його думка.

– Цілком можливо, – погодився я.

– І ще одне. Як ви звідти дісталися?

– Приїхав на машині.

– Де була ваша машина?

– На Монтемар-Віста, біля кафе.

Він мовчки подивився на мене, обидва детективи з підозрою втупилися в мене. П'яничка у камері почав горлати якусь пісню, але голос зірвався. Це його так засмутило, що він почав ридати.

– Я зупинив машину на шосе, – пояснив я. – За кермом була дівчина. Вона й довезла мене до зупинки.

– Ну й дівчина! – зауважив Ренделл. – Вночі зупинитися на безлюдному шосе?

– Бувають і такі. Шкода, не встиг із нею познайомитися, але вона дуже гарна. – Я дивився на них і розумів, що вони не вірять жодному моєму слову і намагаються здогадатися, чому я брешу. – То була малолітражка шевроле. От тільки номера не запам'ятав.

– Авжеж, де ж йому номер запам'ятати, – сказав один з детективів і знов сплюнув у кошик для сміття.

Ренделл нахилився, пильно подивився на мене.

– Коли ви щось приховуєте, маючи намір зайнятися цим ділом, щоб зажити трохи популярності – то не робіть дурниць. Послухайте мене, Марлоу. Мене абсолютно не влаштовує історія, яку ви розповіли. Даю вам ніч: обміркуйте все як слід. Може статися, що завтра вам доведеться давати свідчення під присягою. І ще одна маленька порада. Це – вбивство, і розкручувати його має поліція. Ваша допомога нам ні до чого. Єдине, що від вас потрібно, – факти. Зрозуміло?

– Звісно. Я можу їхати додому? Щось кепсько себе почуваю.

– Можете, – холодно відповів він.

Запала тиша. Я підвівся і попрямував до дверей, але не встиг зробити й чотирьох кроків, як почув голос Ренделла.

– Ще одна дрібничка, – зупинив мене він. – Часом не помітили, які сигарети курив Маріотт?

– Помітив, – відповів я, обертаючись. – Коричневі, південноамериканські, він їх тримав у французькому портсигарі з емаллю.

Ренделл нахилився до мене, витяг гаптований шовковий портсигар з купи речей на столі і подав мені.

– Оцей бачили коли-небудь?

– Бачив. На вашому столі.

– А раніш?

– А що?

– Ви не обшукували труп?

– Звісно, обшукував, – відповів я. – Подивився, що в кишенях. В одній з них був цей портсигар. Нічого не вдієш – професійна звичка. Я нічого не пошкодив – тільки глянув. Адже він був моїм клієнтом.

Ренделл узяв портсигар обома руками, відкрив його і почав мовчки роздивлятися. Портсигар був порожній. Три цигарки зникли.

Я прикусив язика, відчайдушно намагаючись не виказати свого здивування. Це було важко.

– А з цього портсигара Маріотт не брав сигарет?

– Ні.

– Як бачите, він порожній, – кинув Ренделл. – Але ж лежав у його кишені. В ньому лишилася якась потеруха. Я збираюся дати її на експертизу. Не певний, але мені здається, що це марихуана.

– Коли це так, – сказав я, – думаю, штуки зо дві Маріотт сьогодні викурив, бо мав підбадьорити себе.

Ренделл закрив і відклав портсигар.

– Ну, гаразд. Ідіть і не суньте носа куди не слід.

Я вийшов із кімнати.

Туман розвіявся. Зірки виблискували яскраво, мов штучні прикраси на чорному оксамиті. Я вів машину дуже швидко. Мені конче треба було випити, але бари вже були зачинені.

Розділ 13

Прокинувся о дев'ятій, випив три чашки кави, змочив потилицю крижаною водою, узяв вранішні газети, що лежали біля дверей моєї квартири, і почав переглядати. У другому розділі було кілька рядків про Лося Меллоя, але прізвище Налті не згадувалося. Про вбивство Маріотта – жодного слова. Може, згадають десь у світській хроніці.

Я одягнувся, з'їв два яйця і випив четверту чашку чорної кави. Потім подивився у дзеркало: чорні кола під очима ще лишилися.

Я вже прямував до дверей, коли пролунав дзвінок. Це був Налті.

– Марлоу? – невдоволено спитав він.

– Так. Ну що, знайшли його?

– Авжеж, знайшли, – відповів той і мугикнув. – На Вентура-Лайн, саме там, де я й казав. Ото порозважалися! Здоровань – шість футів, шість дюймів на зріст, статура – справжня металева шафа або кессон для підводних робіт. Їхав у Фріско, щоб подивитися виставку [3]3
  Міжнародна виставка у Сан-Франціско, 1939–40 рр.


[Закрыть]. Поруч нього на сидінні – п'ять пляшок самогону. Він дудлив із шостої, рухаючись із швидкістю сімдесят миль на годину. До нього мусили під'їхати з двома поліцейськими, озброєними пістолетами та кийками, – не інакше.

Налті замовк, а я похапцем пригадував якісь дотепні вислови, але, на жаль, жодного не згадав.

– Здоровань вирішив побавитися з поліцейським і таки завдав їм роботи; зім'яв бік їхньої машини та викинув рацію у рівчак. А сам відкрив нову пляшку самогону і став пригощатися. Коли копам вдалося залізти в машину, вони заходилися лупцювати його кийками по голові. Він помітив їх тільки хвилин через десять і оскаженів. Тоді на нього наділи наручники. Ми його замкнули у холодній – хай посидить. Був п'яний за кермом, образив поліцейського офіцера під час виконання службового обов'язку, бився з двома поліцейськими. Умисне пошкодження майна, спроба уникнути арешту, тілесні ушкодження, порушення громадського спокою, самовільна зупинка на автостраді штату. Подобається, га?

– Що за дурниці! Робити нічого? Навіщо ти все це мені розповів?

– То був не Меллой, – зловтішно відповів Налті. – Цього птаха звуть Стояновський. Живе у Хеметі, працює кессонником у тунелі Сен-Джек. Має дружину та четверо дітей. Отаке. Що будемо робити для розшуку Меллоя?

– Нічого. У мене голова болить.

– Коли в тебе знайдеться вільна хвилина…

– Не знайдеться, – урвав я його. – Дякую за турботу. А коли розпочнеться слідство щодо того нігера?

– Нічого сушити голову, – порадив він і поклав трубку.

Я поїхав на бульвар Голлівуд, припаркував машину на стоянці поблизу контори, дістався ліфтом на свій поверх і ступив на поріг. Двері маленької приймальні завжди були незачинені на той випадок, коли хтось із клієнтів схоче мене почекати.

Міс Енн Ріордан підвела від журналу великі очі, глянула на мене й усміхнулася. На ній був коричневий костюм і білий светр з високим коміром. При денному світлі я побачив, що волосся у неї золотаво-рудого кольору. На голові капелюх – наголовок трохи більший за капелюх, а на крисах вільно можна було розкласти всю білизну, що я віддаю прати. Вона наділа його під кутом градусів у сорок п'ять, і капелюх торкався її плеча. Незважаючи на це, вона мала чудовий вигляд. Можливо, саме тому.

Їй було років двадцять вісім. Вузький лоб, але трохи вищий, ніж вважається елегантним. Ніс – невеликий і допитливий. Верхня губа трошки товща за нижню, а рот – трохи більший ніж треба. Всього потроху більше. Сірувато-блакитні очі з золотавими цяточками. І чарівна усмішка. До того ж у неї був вигляд людини, яка добре виспалася. Приємне обличчя. Такі подобаються: гарненькі, але не настільки, щоб брати з собою щоразу кастета, коли треба кудись іти вдвох.

– Я не знала, коли ви приймаєте у конторі, – мовила вона, – тому чекала на вас. А вашої секретарки сьогодні немає?

– У мене взагалі немає секретарки, – відповів я.

Проминув приймальню, відчинив внутрішні двері і ввімкнув дзвінок на зовнішніх дверях.

– Прощу до моєї приватної вітальні для роздумів, – запросив я.

Вона пройшла повз мене, і я вловив ледь чутний запах сандала. Дівчина зупинилася і почала роздивлятися навколо: п'ять зелених шухляд для карток, благенький брудно-червоного кольору килим, обшарпані меблі й подерті штори. У кабінеті давно ніхто не витирав пилюки.

– Думаю, вам потрібен хтось, щоб відповідати на. дзвінки і час від часу відсилати прати штори.

– Я сам відішлю їх напередодні дня святого Суїзина [4]4
  День святого Суїзина припадає на 15 липня.


[Закрыть]. Сідайте. Хоч я можу втратити кілька незначних замовлень, то дрібниці. При моєму вмінні ходити пішки я заощаджу купу грошей.

– Звісно, – відповіла вона й обережно поклала велику замшеву сумку на скляну поверхню журнального столика. Потім нахилилась і взяла одну з моїх сигарет. Я обпік пальці, поки вона припалювала.

Дівчина всміхнулась крізь пасма диму – чудові зуби, хоча трохи завеликі.

– Ви, певно, не сподівались так швидко побачити мене. Як ваша голова?

– Не чекав… Погано.

– Як вас зустріли у поліції?

– Як завжди.

– Може, я заважаю вам займатися невідкладними справами?

– Ні.

– Чогось мені здається, що ви не дуже зраділи, побачивши мене.

Я набив люльку тютюном, сягнув по сірники і став старанно розкурювати її. Міс Ріордан схвально стежила за мною Тільки солідні чоловіки курять люльку. Але невдовзі їй доведеться розчаруватися в мені.

– Я зробив усе можливе, щоб не вплутати вас у цю історію, – сказав я. – Сам не знаю чому. Так чи інакше я більше цим не займаюся, бо учора ввечері досхочу наївся багнюки. Заснути зміг тільки тоді, коли нажлуктився, як свиня. Нехай цим займається поліція. До того ж мене попередили, щоб я не сунув носа куди не слід.

– Певно, ви не вплутали мене тому, – відказала міс Ріордан, – що, на вашу думку, поліція нізащо б не повірила, що я випадково опинилася біля западини. Через свою надмірну цікавість. Вони неодмінно шукали б у тому злочинний намір і обробляли мене, аж доки я б не зізналася.

– А може, я так не думав?

– Копи такі самі люди, як усі, – невлад промовила вона.

– Я чув, що спершу вони саме такі.

– Чогось зранку ви надто дратівливі.

Вона ще раз уважно оглянула мій кабінет.

– Як ваші справи? Фінансові, я маю на увазі. Чи багато грошей заробляєте з таким інтер'єром?

У відповідь я тільки мугикнув.

– Певно, ви вважаєте, мені краще займатися своїми клопотами і не лізти до вас із дурними запитаннями?

– Хіба це можливо?

– Мабуть, ні. Між іншим, вам теж це властиво. Скажіть, чому ви нічого не сказали про мене в поліції? Чи не тому, що в мене золотаве волосся і гарна статура?

Я не відповів нічого.

– Що ж, спробуємо з іншого боку, – невимушено вела вона далі. – Чи не хотіли б ви знати, кому належить нефритове намисто?

Я відчув, як дерев'яніє моє обличчя, і напружено намагався пригадати, що я їй розповів учора. Раптом згадалося: я ані слова не казав їй про намисто.

Знов узявши сірники, я заходився розкурювати люльку.

– Не дуже. А що?

– Просто я це знаю.

– У-гу.

– Цікаво, як ви поводитеся, коли схильні підтримувати бесіду?

– Не треба зайвого. Ви завітали сюди, щоб розповісти мені про щось. Ну то й кажіть.

Дівчина широко розплющила блакитні очі, і мені здалося, що в них зблиснули сльози. Вона закусила верхню губу і мовчки втупилась у стіл. Так вона просиділа якийсь час. Потім знизала плечима, подивилася на мене з щирою усмішкою і промовила:

– О, я знаю, що занадто допитлива. Це дісталося у спадщину від батька. Він був копом. Його звали Кліф Ріордан. Сім років він був шефом поліції у Бей-Сіті. Певно, вся річ у тім.

– Пригадую… Що сталося з ним?

– Нічого особливого. Просто викинули з роботи і скалічили життя. Зграя професійних гравців, яку очолював тип на ім'я Лаерд Брюнет, тоді обрала мером свою людину. Мер зняв батька і перевів до бюро реєстрації, а у Бей-Сіті в бюро нічого робити. Тому батько був змушений подати у відставку, а через два роки помер. Невдовзі й мати пішла з життя. Отже, два роки, як я сирота.

– Вибачте, – сказав я.

Вона погасила сигарету. Губної помади на ній не було.

– Можливо, я вам набридла, але мені хочеться, щоб ви зрозуміли: мені неважко спілкуватися з поліцейськими. Думаю, я повинна була сказати це ще вчора. Сьогодні вранці я з'ясувала, хто займається цією справою, і зустрілася з ним. Спочатку він був трохи сердитий на вас.

– Чого б йому радіти, – відповів я. – Навіть аби я розповів йому всю правду, він усе одно не повірив би. А може, й нам'яв мені вуха.

Мені здалося, що вона образилася. Я повільно підвівся і відчинив вікно. Гуркіт машин, що проносилися бульваром, долинав хвилями. Ну зовсім як нудота. Почував я себе кепсько, тому й відімкнув потаємну шухляду стола, дістав пляшку, яку тримав для відвідувачів, і налив собі добрячу порцію.

Міс Ріордан докірливо дивилася на мене. В її очах я перестав бути солідним мужчиною. Але вона нічого не сказала. Випивши все-до краплі, я заховав пляшку.

– А чому ви не пригостили мене? – ображено спитала вона.

– Зараз же тільки одинадцята година! А ви справляєте враження людини, яка зранку не п'є.

– Це комплімент? – спитала вона, і очі їй трохи звузились.

– Авжеж.

Міс Ріордан якийсь час обмірковувала почуті слова, хоча вони для неї не мали ніякого значення. Так само, як і для мене. Після випитого мені полегшало.

Дівчина нахилилась, узяла свої рукавички.

– Невже ви не хочете найняти собі асистента? – спитала вона. – Навіть коли вам це не буде нічого коштувати? Хіба що кілька схвальних слів час від часу?

– Ні.

– Я так і думала, – хитнула вона головою. – Краще я розповім вам усе, що знаю, і поїду додому.

Я мовчки став розкурювати люльку. Це завжди дає змогу удати з себе глибоко задуману людину. Навіть тоді, коли в тебе зовсім порожньо в голові.

– Насамперед мені спало на думку, що це намисто мало бути антикварне. Отже, про нього повинні знати, – почала вона.

Я тримав сірника й уважно стежив, як вогник повзе до моїх пальців. Потім, обережно погасивши його і поклавши до попільнички, сказав:

– Я ж нічого не розповідав вам про намисто.

– Ви – ні. Розповів лейтенант Ренделл.

– Жаль, що йому ніхто замка на рота не повісив!

– Він знав мого батька. До того ж я обіцяла нікому про це не розказувати.

– Але ж мені ви розповіли.

– А хіба ви цього не знали, дурненький!

Раптом її рука майнула до обличчя, ніби хотіла затулити рота, але на півдорозі зупинилася і повільно опустилася. Її очі розширилися– то була хороша гра, професійна. Але її псувало те, що я дещицю знав.

– Ви ж знали про намисто, чи не так? – квапливо запитала дівчина.

– Я думав, то були діаманти. Браслет, сережки, кулон, три обручки. Одна – зі смарагдами.

– Не смішно. Зовсім.

– Нефрити Фей Цуї. Різьблені намистини по шість каратів кожна. А їх шістдесят. Вісім тисяч доларів.

– У вас такі гарні карі очі, – сказала вона. – А ви намагаєтесь удавати з себе брутальну людину.

– Ну то кому ж воно належить і як ви дізналися?

– Дуже просто. Я вирішила, що найкращий ювелір міста мав знати про нього. Тоді я пішла до фірми Блока і побалакала з директором. Сказала йому, що я письменниця і готую статтю про рідкісні нефрити. Далі можете здогадатися самі.

– І він повірив вашому рудому волоссю та гарній статурі?

Вона спалахнула аж до самісіньких скронь.

– Не знаю. Але все одно: він мені все сказав. Намисто належить заможній дамі, що живе у Бей-Сіті, в одному з маєтків у каньйоні. Місіс Левін Локрідж Грейл. Її чоловік – банкір чи щось таке. Казково багатий – має понад двадцять мільйонів. Колись володів радіостанцією у Біверлі-Хілсі, а міс Грейл там працювала. Вони одружилися п'ять років тому. Мадам запаморочлива білявка, а містер Грейл – підстаркуватий, хворий на печінку. Сидить удома, ковтає каломель та інші ліки, а його жінка скрізь буває і чудово проводить час.

– Щось директор фірми Блока забагато знає.

– Дурненький, невже ви думаєте, що я все це взнала у нього? Він розповів тільки про намисто. Про все інше я дізналася у Джіджі Герті Аброгеста.

Я знову відчинив шухляду і дістав пляшку.

– Невже ви один з детективів-алкоголіків? – стурбовано спитала вона.

– Чом би й ні? Вони завжди вирішують усі справи і ніколи не упрівають од роботи. Кажіть далі.

– Джіджі Герті – редактор світської хроніки у «Кронікл». Я знаю його давно. Він важить двісті фунтів, у нього вуса, як у Гітлера. До того ж має досьє на Грейлів. Подивіться!

Дівчина витягла з сумки фотографію п'ять на три дюйми. З неї на мене дивилася блондинка. Але яка! Через таку і сам єпископ стрибнув би у гречку! На ній був чорно-білий діловий костюм та капелюх, який дуже пасував до нього. Дивилася місіс Грейл трохи зверхньо, але у неї було все, про що можна тільки мріяти, чого бажати. На вигляд – років тридцять.

– Заберіть від мене цю красуню, – сказав я, – бо зараз почну гопки скакати.

– Я взяла це для вас. Хіба ви не хочете з нею зустрітися?

Я знову глянув на фото, потім сунув його під прес-пап'є.

– Сьогодні увечері. Об одинадцятій. Добре? – пожартував я.

– Послухайте, містере Марлоу, це не пусте базікання. Я телефонувала до неї. Вона погодилася прийняти вас. У справі.

– Для початку можна й так.

Дівчина зробила нетерплячий рух. Я облишив блазнювати і надав своєму обличчю серйозного виразу.

– Чого їй зі мною зустрічатись?

– Через намисто, звісно. Зараз я поясню…

– Так, це було б непогано, – урвав я її.

– Я зателефонувала до Грейлів. Зв'язатися з нею було дуже важко, але зрештою вона взяла трубку. Я почала співати про директора фірми Блока і все таке інше. Вона нічого й слухати не хотіла. Мені здалося, що вона говорить, мов з похмілля. Місіс Грейл порадила зв'язатися з її секретарем і розмовляти з ним. Тоді я спитала, чи правда, що в неї є намисто з нефритів Фей Цуї. Вона помовчала, а тоді потвердила, що є. Я спитала, чи можна на нього подивитися. Вона спитала: «Навіщо?» Я знову розповіла їй все спочатку, але, як і першого разу, це не справило на неї ніякого враження. Я чула, як вона позіхає та пошепки докоряє комусь, що він з'єднав її зі мною. Тоді я сказала, що працюю на Філіппа Марлоу. Вона спитала: «А що то за один?» Саме так.

– Неможливо! Зараз світські дами розмовляють зовсім як вуличні дівки!

– Звісно, я можу помилитися, – солодким голоском промовила вона, – але мені здається, що деякі з них – справжні повії. Тоді я спитала, чи є в неї телефон без паралельної трубки. Вона поцікавилася, для чого це мені. Але, звісно, не кинула трубки.

– Ви запаморочили їй голову нефритами. Тож вона хотіла дізнатися, куди ви хилите. До того ж з нею, може, раніш зв'язався Ренделл.

– Ні, – похитала головою міс Ріордан. – Я розмовляла з ним пізніше. Він не знав, кому належить намисто, поки я не сказала. І дуже здивувався, що я це знаю.

– Він ще звикне до вас, – заспокоїв я її. – Думаю, доведеться звикнути. Що ж було далі?

– Я спитала: «Місіс Грейл, ви хочете повернути намисто?»

– Так і спитали?

– Так і спитала. Бо нічого іншого мені на думку не спало. А сказати треба було щось таке, аби зацікавити її. Це подіяло, і вона швиденько дала мені інший номер. Коли вона знову взяла трубку, я їй сказала, що хочу побачитися з нею. Вона здивувалася, тому я змушена була розповісти їй майже все. Місіс Грейл непокоїлася, що нічого не знає про Маріотта. Я здогадалася: побоюється, що Маріотт утік з її грошима кудись на південь. Ми призначили зустріч на другу годину. Я розповім їй про вас, про те, який ви розумний та обережний і що тільки ви зможете повернути її намисто, коли є хоч якийсь шанс. І так далі. Місіс Грейл дуже зацікавлена у цьому.

Я нічого не відповів – просто дивився на неї. Здається, дівчина знову образилась.

– У чім річ? Я щось не те зробила?

– Невже ви не можете збагнути? Це – справа поліції. Крім того, мене попередили, щоб я не стромляв свого носа.

– Місіс Грейл має право найняти вас коли схоче.

– Для чого?

Дівчина нетерпляче клацнула замком сумки.

– Боже! Це ж така жінка! Справжня красуня! Невже ви не розумієте… – Вона замовкла і прикусила губу. – А що за чоловік був Маріотт?

– Я його не знав. Чомусь мені здається, що його більш цікавили хлопці, ніж дівчата. Не дуже приємний тип.

– Такі, як він, подобаються жінкам.

– Деяким. А більшість – нудить від них.

– Здається, місіс Грейл він подобався. Вона часто проводила з ним час.

– Таке вона робить іще з сотнею чоловіків. Дуже мало шансів повернути намисто.

– Чому?

Я підвівся, підійшов до стіни і вдарив долонею. Дуже сильно. Стукіт друкарської машинки за стіною припинився, за мить вона знову зацокотіла. Підійшов до вікна і глянув у вузький колодязь між будинком та готелем «Менсон-Хауз». Знизу долинав запах кави, яку варили у кафе. Потім повернувся до столу, сховав пляшку, замкнув шухляду, сів та увосьме чи вдев'яте розкурив люльку. Подивився на запилену скляну поверхню столу і нарешті підвів очі на чесне, засмучене обличчя дівчини.

Таке обличчя не могло не подобатися. Шикарних блондинок – хоч греблю гати. А таке обличчя – ніколи не набридне. Я усміхнувся до неї.

– Послухайте, Енн. Вбивство Маріотта – серйозна помилка злочинців. Мисливці за коштовностями уникають цього, вони дуже рідко вдаються до вбивства. Що ж могло статися? Можливо, вони взяли з собою якогось покидька, який наковтався наркотиків і здурів од них. Чи Маріотт зробив щось необережне. Тоді хтось із злочинців й ударив його. Далі все сталося так блискавично, що вже не можна було уникнути вбивства. Думаю, діяла організована зграя, в якої є інформація про коштовності й жінок, які їх носять. Вони вимагають від своїх жертв дуже пристойний викуп, і все їм минає. Але вчора сталося вбивство. Це – нікуди не годиться. Не маю сумніву, що той, хто його вчинив, давно мертвий сам. І відпочиває собі десь на дні Тихого океану з тягарем на ногах. Що ж до намиста, то воно надійно сховане або теж на дні. Ті хлопці знають його справжню ціну. Думаю, вони сховали намисто надійно і надовго. Багато часу мине, поки хтось наважиться витягти його на світ божий. Якщо банда велика, намисто може виринути на іншому континенті. Бо сума вісім: тисяч – замала, якщо вони знають справжню ціну намиста. Але продати таку річ дуже важко… Одне я можу стверджувати напевно: наміру когось убивати в них не було.

Енн Ріордан слухала дуже уважно, трохи розкривши рота від подиву. Наче перед нею стояв Далай-Лама. Потім вона стулила губи і хитнула головою.

– Ви – неперевершений, – м'яко промовила дівчина, – але ненормальний.

Вона підвелася і взяла свою сумочку.

– Підете до неї? – спитала вона.

– Думаю, Ренделл не зможе нічого вдіяти, якщо місіс Грейл мене запросить.

– Добре. А я зустрінуся, ще з одним редактором світської хроніки і спробую витягти інформацію про це подружжя. Може, пощастить дізнатися про її коханців. Напевно ж, вони в неї є, й не один. Чи не так?

Обличчя дівчини в ореолі золотаво-рудого волосся здавалося замріяним.

– А в кого їх нема? – поцікавився я.

– У мене. Й ніколи не було.

З несподіванки я затулив рота долонею. Вона сердито блимнула на мене і рушила до дверей.

– Ви дещо забули, – сказав я навздогін.

Дівчина зупинилась і повернулася до мене.

– Що саме? – спитала, втупивши погляд у скло на столі.

– Самі добре знаєте.

Вона повернулася до столу і нахилилась до мене.

– Навіщо вони знищили людину, яка вбила Маріотта? – стиха спитала вона. – Вони ж цього не роблять.

– Тому що такі типи, як той вбивця, рано чи пізно потрапляють до поліції, де починають базікати. Бо поліція наркотики дарма не дає. Я мав на оці не вбивства взагалі, а те, що покупців вони ніколи не вбивають.