355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Раймонд Чэндлер » Прощавай, кохана! » Текст книги (страница 12)
Прощавай, кохана!
  • Текст добавлен: 26 сентября 2016, 15:13

Текст книги "Прощавай, кохана!"


Автор книги: Раймонд Чэндлер



сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 16 страниц)

Розділ 31

Блискучий чорний жук з рожевою голівкою та рожевими плямами на крильцях повільно повз полірованою поверхнею Ренделлового столу, ворушив парою вусиків, ніби принюхуючись до бризу, перш ніж злетіти. Він рухався перевальцем, як літня жінка, обвішана клунками. Незнайомий сищик сидів за іншим столом і говорив у старомодну телефонну трубку з розтрубом, від чого голос його здавався шепотом у тунелі. Очі йому були заплющені, велика рука зі шрамом лежала на столі, між пальцями тліла сигарета.

Жук дістався краю столу і, не затримуючись, беркицьнувся на підлогу. Він упав на спину, безпомічно замахав благенькими лапками, а потім прикинувся мертвим. Це ні на кого не справило враження, і він знову почав махати лапками, доки нарешті не перекинувся на черевце. Тоді повільно почвалав у куток, де нічого не було, в нікуди.

Поліцейський гучномовець повідомив про пограбування на Сан-Педро трохи на південь від Сорок четвертої вулиці. Злочин вчинив чоловік середнього віку. На ньому був темно-сірий костюм і сірий фетровий капелюх. Востаннє його бачили на Сорок четвертій, він біг у східному напрямку і зник між будинками.

– Будьте пильні, – попереджав гучномовець. – В нього може бути револьвер тридцять другого калібру, з яким він пограбував власника грецького ресторану на Південній Сан-Педро, три тисячі дев'ятсот шістдесят шість.

У гучномовці клацнуло, і новий голос – монотонний і нудний – почав читати список викрадених автомобілів, кожну інформацію повторюючи двічі.

Відчинилися двері, і зайшов Ренделл зі стосом аркушів із машинописним текстом. Він швидко перетнув кімнату, сів навпроти мене і підштовхнув мені кілька аркушів.

– Підпишіть чотири примірники, – сказав він.

Я підписав чотири примірники.

Рожевий жук дістався до кутка кімнати і почав вусиками шукати, як би звідти вибратися. Він здавався трохи збентеженим. Здерся на плінтус і рушив у інший кут. Я закурив сигарету, сищик біля телефону підвівся й вийшов з кабінету.

Ренделл відкинувся на спинку стільця, вигляд мав, як завжди, витриманий, холодний, готовий бути похмурим чи привітним, як того вимагатимуть обставини.

– Хочу вам дещо повідомити, – сказав він, – аби ви могли поміркувати. Щоб ви припинили свої розвідки по навколишніх місцевостях. Щоб ви, можливо, заради господа, стояли осторонь.

Я чекав.

– Відбитків на кнопках нема, – сказав він, – Ви знаєте, про які кнопки я кажу? Щоб вимкнути радіо, шнур висмикнули з розетки. А вмикала приймача, певно, вона сама. Це найвірогідніше. П'яниці полюбляють гучне звучання. Якщо на вас рукавички, то ви можете в них не лише вчинити вбивство, а й увімкнути радіо поворотом ручки чи так само вимкнути його. Але все це було не так. У жінки зламано карк. Вона вже була мертва, коли її товкли головою об ліжко. Так от, чому він товк її головою об спинку ліжка?

– Я слухаю.

Ренделл спохмурнів.

– Мабуть, він не знав, що скрутив їй в'язи. Не тямив себе від люті, – сказав Ренделл. – Дедукція, – кисло посміхнувся.

Я випустив дим і відігнав його від обличчя.

– А от чому він так розлютився на неї? Коли його схопили в тому кафе за пограбування банку в Орегоні, було сплачено велику винагороду. Одержала її виказчиця, яка вже вмерла, проте частина грошей, певно, перепала родині Флоріан. Меллой міг запідозрити це. Можливо, навіть знав це напевно. І хотів витрусити гроші з неї.

Я кивнув. Це було варте мого кивка. Ренделл вів далі:

– Він просто схопив її за шию, і його пальці не схибили. Якщо ми впіймаємо його, то по слідах пальців можна довести, що це вчинив він. А може, й ні. Лікар визначив, що смерть настала минулої ночі, дещо раніше, ніж ми припускали. Мотиви згодом проясняться, в усякому разі. Щоправда, ні ми, ні сусіди не бачили його біля дому вчора ввечері. Але це дуже схоже на Меллоя.

– Так, – сказав я, – хай буде Меллой. Хоча він, можливо, й не збирався вбивати її. Просто він надто дужий.

– Це йому не допоможе, – похмуро мовив Ренделл.

– Я теж так думаю. Єдине що – на мене він не справив враження вбивці. Вбити може, коли немає іншого виходу, але не заради втіхи чи грошей, і не жінку.

– Ви вважаєте, це важливо? – сухо спитав він.

– Може, вам відомо вже, що важливо, а мені – ні.

Він довго дивився на мене – гучномовець устиг ще раз розповісти про пограбування грецького ресторану на Південній Сан-Педро. Злочинця затримано. Як з'ясувалося, це був чотирнадцятирічний мексіканець, озброєний водяним пістолетом. Бідолашні свідки.

Ренделл дочекався, коли гучномовець замовк, і повів далі:

– Ми сьогодні вранці подружилися. Давайте це збережемо. Йдіть додому і як слід відпочиньте. Ваші можливості дійшли вже до краю. Облиште це для мене й поліційного відділу – розслідувати вбивство Маріотта, шукати Лося Меллоя тощо.

– Я одержав гроші від Маріотта, – відповів я. – Я вже вліз у цю справу. Місіс Грейл найняла мене. Чого ви від мене хочете, щоб я жив за рахунок власного сала?

Він втупився в мене поглядом.

– Розумію. Я теж людина. Вони дозволили вам утекти, слід сподіватись, не лише для того, щоб ви почепили цей дозвіл у себе в кабінеті на стінці. Але ж будь-яка ображена сволота може вкоротити вам віку.

– Не тоді, коли за мною стоять Грейли.

Він обміркував мої слова. Сама думка про те, що я можу бодай наполовину мати рацію, була йому ненависна. Він спохмурнів і затарабанив пальцями по столу.

– Отже, ми зрозуміли один одного, – сказав він по паузі. – Якщо ви не облишите своїх розшуків, матимете ускладнення. Ускладнення, яких ви можете уникнути. Вирішуйте самі. Мало-помалу до вас зростатиме стійка неприязнь з боку нашого департаменту, тоді вам до біса важко буде знайти роботу.

– Кожен приватний детектив щодня відчуває це, звісно, якщо він справді незалежний.

– Ви не можете працювати на вбивць.

– Ви свою думку висловили. Я вислухав. В мене немає наміру самому розплутати усе, з чим не може впоратися чималий поліцейський департамент. В кращому разі я матиму часткові відомості, то вони такі й будуть – незначні й часткові.

Ренделл поволі перехилився через стіл. Його невтомні пальці стукотіли, як гілки пуансеттії об стінку будинку місіс Джессі Флоріан. Набриолінене волосся сяяло, холодні очі дивилися просто на мене.

– Давайте далі, – сказав він, – от що ще треба сказати. Амтор подорожує. Його дружина-секретар – не знає або не хоче сказати, де саме. Індіанець також зник. Чи можете ви порушити справу на цих людей?

– Ні. Тут нема за що ухопитись.

Він полегшено зітхнув.

– Дружина Амтора запевняє, що ніколи не чула про вас. Щодо поліцейських із Бей-Сіті, якщо вони справді поліцейські, – тут я нічого не можу зробити. Не хочу ускладнювати ситуацію ще більше. Я знаю напевне одне – Амтор непричетний до вбивства Маріотта. Цигарки, у мундштуках яких були його візитки, це просто підступна помста.

– А лікар Сонденборг?

Він розвів руками:

– Уся зграя зникла. Будинок порожній. Там чатують хлопці з окружної прокуратури, без зайвого галасу, без контактів із поліцією Бей-Сіті. Будинок був зачинений, в ньому – ні душі. Вони, звісно, увійшли туди. Хтось похапцем намагався знищити всі сліди, але відбитки пальців усе ж лишилися – й їх чимало. Ми тепер і за тиждень усього не опрацюємо. Зараз вони займаються потаємним сейфом у стіні. Можливо там зберігалися наркотики й дещо інше. Гадаю, сліди Сондерборга ще десь проявляться, можливо, не тут, а десь – аборти, підпільне лікування вогнепальних поранень, зміна відбитків пальців, махінації з наркотичними ліками. Було б добре, аби це сталося там, де діють федеральні закони.

– Він запевняв, що він лікар, – сказав я.

Ренделл стенув плечима.

– Можливо, колись був. Може, ніколи не перебував під судом. Є один лікар, що практикує нині поблизу Пальм-Спрінг, його судили п'ять років тому за поширення наркотиків. Він був винен, як біс, але спрацювала протекція. Вислизнув. Щось іще вас хвилює?

– Що ви знаєте про Брюнета?

– Брюнет гравець. Він багато заробляє. І досить легко.

– Гаразд, – сказав я, підводячись. – Усе це слушно, але це не додає нічого нового до ювелірних дій зграї, яка вбила Маріотта.

– Я не можу вам усього розповісти, Марлоу.

– Я на таке й не сподіваюсь, – сказав я. – До речі, Джессі Флоріан казала мені під час нашої другої зустрічі, що вона колись служила в Маріоттів. Тому він посилав їй гроші. Є щось на підтвердження цього?

– Так. Листи в його вогнетривкому сейфі, в яких вона дякує йому за гроші. – Він подивився на мене так, ніби от-от терпець йому урветься. – Тепер, нехай вас береже бог, йдіть додому й займіться власними справами.

– Дуже зворушливо з боку Маріотта опікуватися тими листами, чи не так?

Він підводив очі, поки його погляд не зупинився на самій маківці моєї голови. Тоді довгих десять секунд дивився на мене крізь напівзаплющені очі й усміхався. Він робив це жахливо довго. Певно, витратив свій тижневий запас.

– Я маю свою думку щодо цього, – сказав він. – Хоч вона божевільна, але відбиває людську природу. – Маріотт, так вже складалося його життя, був людиною забобонною. Усі пройди – гравці, в тій чи іншій мірі, а всі гравці – марновіри – в більшій чи меншій мірі. Я думаю, Джессі була для Маріотта талісманом. Доки він піклувався про неї, з ним нічого не могло трапитися.

Я озирнувся на рожевоголового жучка. Він уже подолав два кутки й ображено повз до третього. Я підійшов, узяв його своїм носовичком, приніс і поклав на стіл.

– Погляньте, – сказав я. – Ця кімната на вісімнадцятому поверсі над землею. Оцей маленький жучок дерся аж сюди, аби знайти друга. Мене. Мій талісман. – Я ретельно загорнув жука у носовичок і поклав у кишеню. Губи Ренделла заворушились, але він нічого не сказав. – Цікаво тільки, чиїм талісманом був Маріотт, – сказав я.

– Не вашим, друже. – Його голос був в'їдливий, холодно в'їдливий.

– Мабуть, і не вашим. – Мій голос був звичайний. Я вийшов з кабінету й зачинив двері.

Спустився швидкісним ліфтом до виходу на Спрінг-стріт, вийшов із парадного входу муніципалітету і піднявся сходинками до клумби. Обережно поклав рожевого жучка під кущем.

Їдучи в таксі додому, я міркував, як довго він знову буде дертися нагору, в бюро розслідувань убивств.

Вивів машину з гаража за будинком, і перш ніж вирушити до Бей-Сіті, поснідав на бульварі Голлівуд. Був чудовий прохолодний сонячний день. Звернув з бульвару Аргуелло на Третю вулицю і проїхав повз муніципалітет.

Розділ 32

Для такого респектабельного міста будинок був надто жалюгідний, наче він випадково потрапив у цей Біблійний край [14]14
  Біблійний край – район на Півдні та Середньому Заході США, де поширено протестантство.


[Закрыть]
. Уздовж підпорної стіни сиділи нелякані заброди. Певно, вони підпирали її, щоб вона не розвалилася, і щоб газон, суцільно вкритий бермудською травою, не зсунувся на бруківку. Будинок мав три поверхи зі старою дзвіницею, де ще висів дзвін. Можливо, ним користувалася добровільна пожежна охорона за давніх добрих часів, коли усі чоловіки жували тютюн та плювали просто собі під ноги. Щоб дістатися до будинку, треба було пройти занедбаною, порепаною доріжкою і піднятися на кілька сходинок. У широко відчинених дверях юрмилися люди. Не вагаючись, можна було визначити, що то адвокати із сумнівною репутацією, які тиняються по муніципалітетах та поліцейських дільницях, чекаючи якихось подій, з яких можна буде мати зиск. Гладкі, череваті чоловіки, з пильними настороженими очима і однаковими професійними звичками. Мені довелося протискатися поміж них, щоб потрапити у довгий, погано освітлений хол, який, мабуть, не прибирався з часів президенства Уїльяма Мак-Кінлі [15]15
  Уїльям Мак-Кінлі – двадцять п'ятий президент США (1897–1901).


[Закрыть]
.

На покажчику зазначалося, де міститься поліцейське інформаційне бюро. За подряпаним дерев'яним бар'єром, поруч із комутатором зв'язку, куняв поліцейський у формі. Там сидів ще один поліцейський, у цивільному, без пальта. Здавалося, що на боці в нього не кобура, а здоровенний пожежний гідрант. Він скосив око, відірвався від вечірньої газети, влучно харкнув у плювальницю, що стояла футів за десять від нього, позіхнув, тоді неквапом пояснив, що кабінет шефа нагорі.

На третьому поверсі було трохи світліше й чистіше, але це зовсім не означає, що там було світло й чисто. У самому кінці коридора я побачив двері з написом: «Джон Уокс. Шеф поліції. Вхід».

Усередині, за низькою дерев'яною загородкою, сидів поліцейський у формі і клацав на друкарській машинці двома пальцями, інколи допомагаючи собі ще й великим. Він узяв мою візитку, позіхнув і сказав, що зараз доповість. Потім неохоче почалапав до дверей з темного дерева, на яких було написано: «Джон Уокс. Шеф поліції. Стороннім вхід заборонено». Невдовзі поліцейський повернувся і відчинив дверцю у загородці. Я пройшов до кабінету – прохолодного, великого, з вікнами, що виходили на три сторони. Дерев'яний письмовий стіл був досить далеко, зовсім як у кабінеті Муссоліні. Щоб наблизитися до нього, треба було подолати неабияку відстань по блакитному килиму. І поки відвідувач ішов, власник кабінету мав досить часу, щоб уважно його роздивитися.

Я підійшов до столу, де стояла ще одна табличка з блискучим рельєфним написом: «Джон Уокс. Шеф поліції». Гадаю, що отепер мені вдасться запам'ятати це прізвище. Я подивився на того, хто сидів за столом: нічого спільного із сільським простачком у ньому не було.

Шеф поліції мав вигляд загартованого у сутичках важкоатлета з коротким світлим волоссям і рожевим черепом, що просвічував крізь волосся, з маленькими неситими очима. Важкі повіки над ними весь час рухалися. На ньому був жовто-коричневий костюм, світло-коричнева сорочка, краватка та діамантова обручка на пальці. Шпилька, що прикрашала вилогу його костюма, теж виблискувала дрібними діамантами. З верхньої кишеньки, як і належить, стирчали три кінчики крохмального носовичка. Але висунуті вони були трохи більше, ніж треба.

У товстій руці він тримав мою візитку. Спочатку прочитав написане, тоді перевернув іншим боком, де нічого не значилося. Потім заходився читати знов. Нарешті поклав її на стіл і притис бронзовою мавпочкою, яка правила йому за важіль для паперів, наче побоювався загубити візитку.

Шеф тицьнув мені здоровенну рожеву долоню. Ми поручкалися, і він вказав на стільця.

– Сідайте, містере Марлоу. Гадаю, ви тут у справі. Чим можу допомогти?

– У мене дрібна неприємність, шеф. Аби ви схотіли, то могли б усунути її за хвилину.

– Неприємність, – задумливо мовив він, – дрібна неприємність…

Він відвернувся, схрестив товсті ноги і замислено втупив погляд у велике вікно. Це дало мені змогу роздивитися фільдеперсові шкарпетки ручної роботи, важкі англійські черевики, шкіру яких наче вичинено у портвейні. Вартість його одягу – те, що я бачив, і те, чого я не міг побачити – сягала, без вмісту його гаманця, півтисячі доларів. Певно, він одружився на жінці з грошима.

– Неприємність, – лагідно промимрив він. – Але у нашому невеликому місті ми занадто мало про це знаємо, містере Марлоу. Наше місто невелике, але дуже-дуже пристойне і чисте. Ось я дивлюся через вікно на захід і бачу Тихий океан. Чи є у світі щось чистіше за нього?

– Ні, шеф, – підтвердив я.

Два гральних пароплави, які погойдувалися на хвилях за межами тримильної зони, він наче не помітив. Я теж промовчав. Шеф довірливо нахилився до мене.

– Ось я дивлюся у північні вікна і бачу ділову колотнечу бульвару Аргуелло, чарівні каліфорнійські пагорби, а просто переді мною – невеликі ділові контори. Цікаво, хіба ні? Коли подивитися у південні вікна, як оце саме я зараз роблю, то побачимо одну з найкращих у світі гаваней для яхт. Шкода, в мене жодне вікно не виходить на схід. Аби виходило, то я б побачив квартал житлових будинків, на які поглянеш – душа радіє. Ні, сер, неприємності – не той товар, який можна зустріти у нашому невеликому місті.

– Не турбуйтесь, шеф. Неприємність моя суто особиста. Через неї я й завітав до вас. Чи не працює у вас людина на ім'я Гелбрайт? Сержант у цивільному.

– Авжеж, – відповів він, не дивлячись на мене. – А що?

– А чи немає у вас ще одного? – І я описав другого, небалакучого, малого на зріст, з вусами, який вдарив мене кийком. – Він ходить удвох із Гелбрайтом. Я чув, як хтось назвав його містером Блейном, але, можливо, то не справжнє його прізвище.

– Навпаки, – жорстко відповів товстун. Не знаю, чи властива товстунам більша жорсткість. Певно, ні. – Це шеф моїх детективів, капітан Блейн.

– Чи не можна мені зустрітися з ними у вашому кабінеті? Шеф витягнув мою картку, знов прочитав її, тоді поклав і махнув м'якою спітнілою рукою.

– За однієї умови, якщо ви наведете іншу причину, більш обгрунтовану, ніж попередня, – скрадливо сказав він.

– Спробую, шеф. Ви часом не знаєте людину, яку звуть Жюль Амтор? Удає з себе психіатра-консультанта і мешкає у Стілвуд-Хейтсі.

– Ні. Не знаю. До того ж Стілвуд-Хейтс не на моїй території, – відповів шеф. Але в очах його щось промайнуло.

– Саме це й дивно. Я поїхав до містера Амтора у зв'язку зі справою свого клієнта. Містер Амтор вирішив, що я завітав до нього, щоб шантажувати. Цілком можливо, людям, які займаються таким бізнесом, це швидко спадає на думку. У психіатра-консультанта дуже спритний особистий охоронець-індіанець, якого я не зміг подужати. Охоронець схопив мене за горлянку, а Амтор огрів мене моїм же пістолетом. Потім він викликав двох поліцейських. Сталося так, що то були Гелбрайт і містер Блейн. Може, вас це зацікавить?

Уокс обережно сперся долонями об стіл і майже зовсім стулив очі. З-під опущених товстих повік гострий погляд вп'явся у мене. Він не поворухнувся і сидів дуже тихо, немов прислухаючись до чогось. Тоді розплющив очі й посміхнувся.

– Ну й що було далі? – лагідно поцікавився він тоном звичайного викидайла з ресторану.

– Вони мене обшукали, вштовхнули до поліцейської машини. Потім зупинилися десь біля підніжжя гори, витягли з машини і лупцювали, поки я не втратив свідомість.

Шеф співчутливо кивав головою. Але це його зовсім не здивувало, ніби те, про що я розповідав, було цілком природно.

– Це сталося у Стілвуд-Хейтсі, – м'яко промовив він.

– Так.

– Ви, певно, здогадуєтесь, що я думаю про вас? – спитав він, трохи перехилившись через стіл. Більш перехилитися він не міг, бо заважало черево.

– Авжеж, що я брехун, – відповів я.

– Вихід онде, – шеф показав на двері мізинцем лівої руки.

Я не поворухнувся і мовчки дивився на нього. Побачивши, що від роздратування він ладен натиснути на кнопку виклику, я сказав:

– Краще не будемо робити помилок. Ви думаєте, що я нікчемний приватний сищик, який узявся за діло не по зубах і хоче звинуватити поліцейського офіцера. Адже навіть якщо я розповів правду, офіцер може легко спростувати усі звинувачення. Я чудово розумію, що не зможу нічого довести. І прийшов не для того, щоб поскаржитися, як вам здалося. Повторюю: ви помиляєтесь. Я хочу поквитатися з Амтором і тому хочу попросити вашого поліцейського Гелбрайта допомогти мені в цьому. Містера Блейна турбувати немає потреби. Вистачить одного Гелбрайта. Сюди ж я завітав не сам по собі. За мною. стоять дуже поважні люди.

– Як далеко вони стоять? – спитав шеф, мугикнувши, вдоволений своєю дотепністю.

– Не далі ніж Астер-Драйв вісімсот шістдесят два, де мешкає містер і місіс Левін Локрідж Грейл. Це далеко?

Обличчя шефа враз змінилося: переді мною сиділа вже зовсім інша людина.

– Сталося так, що місіс Грейл моя клієнтка.

– Замкніть двері, – попросив він. – Ви молодші за мене. Поверніть ручку… А тепер давайте почнемо все спочатку. По-дружньому. У вас чесне обличчя, Марлоу.

Я підвівся і замкнув двері. Поки вертався по блакитному килиму, шеф устиг витягти привабливу, на перший погляд, пляшку та два келихи. Насипав жменю кардамонових зернят на реєстраційний журнал і наповнив келихи.

Ми випили. Шеф обчистив кілька зернят, і ми почали їх мовчки жувати, дивлячись у вічі одне одному.

– Зовсім непогано, – схвалив шеф і налив удруге.

Настала моя черга лущити кардамон. Він змахнув шкаралупки з журналу просто на підлогу, відхилився назад і усміхнувся.

– Отепер побалакаємо, – почав він. – Чи пов'язана робота, яку ви виконуєте для місіс Грейл, із Амтором?

– Так, зв'язок є. Але, гадаю, вам слід перевірити, чи я сказав вам правду.

– Справді, треба, – погодився він і потягнувся до телефону. Дістав невеликий записник із внутрішньої кишені і став шукати номер.

– Тут телефони тих, хто фінансує виборчу кампанію, – підморгнув мені шеф. – Наш мер вимагає, щоб тим людям надавали всіляку допомогу та виявляли повагу. Ось він, знайшов, – він відклав записник і почав набирати номер.

Шеф зіткнувся з тими ж самими труднощами, що і я, розмовляючи з секретарем. В нього аж вуха почервоніли. Зрештою місіс Грейл підійшла до телефону, але шефові вуха кольору не змінили. Певно, вона дуже різко розмовляла з ним.

– Хоче поговорити з вами. – Шеф подав мені трубку через стіл.

– Філ слухає, – сказав я, грайливо підморгнувши шефу.

У трубці почувся холодний, спокусливий сміх.

– Що ти робиш із цим жирним імпотентом?

– П'ю потроху.

– Тобі це потрібно?

– Авжеж, це моя робота. Є щось новеньке? Думаю, ти знаєш, що я маю на увазі.

– Ні. Слухай, приятелю, невже ти не здогадуєшся, що вчора примусив мене чекати майже годину? Чи я справляю враження жінки, з якою можна так поводитися?

– Я вскочив у халепу. Може, зустрінемося сьогодні увечері?

– Стривай… сьогодні… Господи, який сьогодні день?

– Краще я зателефоную пізніше, – запропонував я, – бо не певний, що зможу. Сьогодні – п'ятниця.

– Брехун. – У трубці знов пролунав хрипкий тихий сміх. – Сьогодні – понеділок. У ту ж годину, на тому ж місці. І не здумай знов обдурити мене.

– Краще я перетелефоную.

– Краще приходь туди.

– Не можу обіцяти. Зателефоную пізніше.

– Бачу, з тобою важко домовитися. Може, я взагалі дурна, що роблю це.

– Гадаю, що так.

– Чому?

– Я людина небагата, але я за все плачу сам. А це не так вже й легко, як тобі здається.

– А щоб тебе чорти взяли! Коли тебе там не буде…

– Я сказав – зателефоную.

– Усі чоловіки однакові, – зітхнула вона.

– Як і всі жінки. Крім перших дев'яти…

Вона ще раз чортихнулася і кинула трубку. Шефові очі так повилазили з орбіт, що здавалося, ніби вони на шарнірах. Тремтячою рукою він наповнив келихи і один із них підсунув мені.

– Он як воно значить, – задумливо мовив він.

– Її чоловікові байдуже, – сказав я. – Не звертає уваги.

Він проковтнув рідину з дещо ображеним виразом і задумливо почав лущити зернята кардамону. Ми випили ще раз за чесні очі одне одного. Шеф із жалем прибрав пляшку та келихи і натиснув на кнопку виклику.

– Якщо Гелбрайт у приміщенні, хай зайде до мене. Якщо ні, знайдіть і перекажіть, щоб він зв'язався зі мною.

Я підвівся, відімкнув двері і повернувся на своє місце. У двері хтось постукав. Шеф гукнув, щоб заходили, і на порозі виріс Хемінгуей.

Він неквапом підійшов до столу і завмер трохи осторонь, дивлячись на шефа Уокса з належною улесливістю.

– Познайомся з містером Філіппом Марлоу, – дружньо сказав шеф. – Приватний детектив із Лос-Анджелеса.

Хемінгуей трохи повернувся і подивився на мене. Він наче вперше бачив мене. Ми простягли одне одному руки, і він знову переніс свою увагу на шефа.

– Містер Марлоу розповів мені дивну історію, – сказав шеф з такою ж самою підступністю, з якою Рішельє ховався за гобеленами, – про людину на ім'я Амтор, що мешкає у Стілвуд-Хейтсі. Певно, один із дурисвітів, що ворожать на магічних кристалах. Виявилося, що Марлоу поїхав до нього, а ти з Блейном випадково теж опинився там і між вами сталося якесь непорозуміння. Деталі я не пригадую. – Шеф подивився у вікно із незворушним виглядом людини, яка забуває дрібниці.

– Це якась помилка, – відповів Хемінгуей. – Я ніколи раніше не бачив його.

– Справді, сталася якась помилка, – вів своєї шеф. – Дріб'язкова, але все ж таки помилка. Містер Марлоу не надає їй особливого значення.

Хемінгуей знову глянув на мене. Його обличчя все ще було скам'яніле.

– Його зовсім не обходить та помилка, – казав далі шеф. – Він зацікавлений у тому, щоб поїхати до Амтора, який живе у Стілвуд-Хейтсі, і побачитися з ним. Він би хотів, щоб хтось його супроводив. От я й подумав, що ти міг би це зробити. Містер Марлоу просив, щоб із ним хтось був і простежив, аби його не обдурили. Здається, у містера Амтора дуже спритний охоронець, тому містер Марлоу побоюється, що без сторонньої допомоги він не обійдеться. Як ти гадаєш, вдасться тобі з'ясувати, де живе той Амтор?

– Авжеж, – відповів Хемінгуей, – але Стілвуд-Хейтс за межами нашого району. То це особиста послуга вашому приятелю?

– Вважай, що так, – відповів шеф, роздивляючись великого пальця на лівій руці. – Цілком зрозуміло, що нічого протизаконного робити не слід.

– Звісно, – сказав Хемінгуей. – Коли треба їхати?

Шеф очікувально подивився на мене.

– Не погано б зараз, – промовив я. – Якщо це влаштовує містера Гелбрайта.

– Я роблю те, що мені накажуть, – відповів Хемінгуей. Шеф став оглядати Гелбрайта, наче хотів почистити та причесати його.

– Як ся має капітан Блейн? – спитав він, жуючи зернятко кардамону.

– Погано. Прорив апендициту, – сумно відповів Хемінгуей, – стан – критичний.

Шеф похитав головою, тоді вхопився руками за крісло і витяг себе з нього і звівся на ноги.

– Гелбрайт потурбується про вас, Марлоу, – сказав він, простягнувши здоровенну рожеву долоню над столом. – Ви можете покластися на нього.

– Ви сама люб'язність, шефе! – промовив я. – Навіть і не знаю, як дякувати вам.

– Не треба ніякої дяки. Завжди радий допомогти другові мого друга, – підморгнув він мені.

Хемінгуей дуже добре усе помітив, але нічого не сказав, тому я не знаю, як він це розцінив.

Ми рушили, а нам у спину линуло ввічливе бурмотіння шефа, яке майже винесло нас з кабінету. Двері зачинилися. Хемінгуей пильно оглянув хол, а тоді подивився на мене.

– А ти чудово все розіграв, бебі, – сказав він. – Певно, в тебе щось таке є, про що нам не повідомили.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю