Текст книги "Прощавай, кохана!"

Автор книги: Раймонд Чэндлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц)

– Чому ви певні, що вбивця вживав наркотиків?

– Зовсім не певний. Але більшість гоміків охочі до них.

– О, – сказала вона, випробовуючись. Потім повільно усміхнулася: – Гадаю, ви казали про це.

Дівчина сягнула до сумки, дістала невеликий пакуночок, загорнутий у цупкий папір, і поклала на стіл.

Я узяв пакунок, зняв гумове кільце і обережно розгорнув папір. Там були три товсті цигарки. Мовчки глянув на дівчину.

– Розумію, мені не треба було їх брати, – промовила вона ледь чутно. – Але я знала, що там марихуана. Раніш їх виготовляли як самокрутки, а останнім часом у Бей-Сіті стали робити такі. Я вже не раз їх бачила. Тому й подумала, що буде негарно, коли у кишені бідолахи знайдуть марихуану.

– Ви мали забрати їх разом із портсигаром, – відказав я. – У ньому лишився пил. А те, що портсигар порожній, викликало тільки підозру.

– Я не змогла, через вас. Певно, слід було, але мужності не вистачило. Це вам не зашкодило?

– Ні, – збрехав я. – Чого б то?

– Дуже рада, – проникливо відповіла вона.

– А чому ви їх не викинули?

Дівчина стояла переді мною: сумка затиснута під пахвою, крислатий, химерний капелюшок торкався її плеча, затуляючи одне око і половину лиця, – і обмірковувала моє запитання.

– Мабуть, тому, що я дочка поліцейського, – нарешті відповіла вона. – Ми просто так не викидаємо доказів.

Вона винувато всміхнулася і зашарілась.

– Ну що ж, – сказав я. Додати було нічого. Я тільки знизав плечима.

Останні слова зависли у повітрі, мов тютюновий дим у кімнаті.

Дівчина теж мовчала, ще більше знітилась і почервоніла. Нарешті зробила відчайдушний крок і промовила:

– Мені дуже соромно! Вибачте мені, я не повинна була цього робити.

Я вдав, ніби не чую її.

Дівчина прожогом вибігла з кабінету.

Розділ 14

Я погойдався на стільці, потім торкнувся пальцем однієї з цигарок і поклав їх рівнесенько у ряд. «Докази просто так не викидають…» Що ж, отже, це – доказ. Але чого? Що Маріотт час од часу смоктав цю отруту? Людина, яку приваблювало все, що виходило за межі дозволеного. Але ж гангстери та музиканти з нічних ресторанів смалять марихуану, багато студентів університетів та дівчат, що втомилися від життя, роблять те саме. Марихуана – американський гашиш. Трава, що росте скрізь і росла завжди. А зараз вирощувати її – означає порушувати закон. Це дуже серйозно для такої великої країни, як США.

Я курив і прислухався до друкарської машинки за стіною, спостерігав за світлофором на розі бульвару Голлівуд. З мого вікна було видно, як спалахують різноколірні вогні. Долинало шарудіння шин, наче вітер гнав паперові пакети по асфальту.

Цигарки були дуже грубі. Нічого дивного, російські цигарки теж такі.. Тим паче що в марихуани велике листя. Індійські коноплі, американський гашиш. Докази… Боже! І що за капелюшки носять жінки! Голова в мене розламувалася. Божевільний, що візьмеш.

Я дістав складаний ніж, відкрив найменше, дуже гостре лезо, єдине, яким я не чистив люльки, і взяв одну з цигарок. Те саме зробив би і поліцейський експерт. Він би розрізав цигарку навпіл і вивчив її вміст під мікроскопом. Це для початку. Іноді знайдеш щось несподіване. Але не часто. Втім, навіщо мені здався той експерт! Відробляє свою зарплату, й годі.

Я почав робити надріз посередині. Мундштук був дуже твердий, тож різати було важко. Нічого, власник теж був твердий горішок, але це його не врятувало. Подивимось, чи стане він мені на перешкоді.

З мундштука випали маленькі клаптики лискучого твердого паперу: шматочки якоїсь картки із залишками тексту. Я нахилився, намагаючись розправити І розташувати їх по порядку, але вони роз'їжджалися по склу. Тоді я схопив другу цигарку і заходився біля неї. Спочатку встромив лезо у мундштук, намагаючись витягти картку. Це не вдалося. Тоді поклав її на стіл й почав обережно відрізати мундштук від частини з марихуаною. Тоненький папір різався легко. І ось нарешті я дістався до картки, згорнутої у трубочку, але неушкодженої.

Обережно розгладив її. Це була візитка кольору слонової кістки, майже біла. Напис зроблений витончено та елегантно. У нижньому лівому кутку номер телефону у Стілвуд-Хейтсі, у нижньому правому напис: «Тільки згідно з записом». Посередині трохи більшими літерами – прізвище: «Жюль Амтор». А під ним значно меншим шрифтом: «Психіатр-консультант».

Я взявся за останню цигарку. На превелику силу мені вдалося витягти картку, не пошкодивши цигарки. Вона нічим не відрізнялася від інших, і я засунув її назад.

Подивився на годинника, поклав люльку у попільничку, посидів, тоді ще раз глянув на годинника. Загорнув дві розрізані цигарки та шматочки візитки у папір, цілу цигарку – окремо і обидва пакунки замкнув у письмовому столі.

Візитна картка лежала переді мною. На ній значилося: «Жюль Амтор. Психіатр-консультант. Тільки згідно з записом. Стілвуд-Хейтс, номер телефону». Адреси нема. Три однакові картки, загорнуті у трьох порціях марихуани, що були у китайському чи японському шовковому портсигарі, з покришкою із штучним черепаховим панциром. Така гаптована дрібничка коштує тридцять п'ять – сімдесят п'ять центів. Її можна придбати у будь-якій східній крамничці: Хоу Фоу Сінг чи Лонг Сінг Танг [5]5
  Вигадані назви, схожі на справжні китайські слова.


[Закрыть]. Крамнички, де япошка чи китайоза з вишуканими манерами тоненько сміється разом з вами, коли ви кажете, що пахощі «Місяця Аравії» нагадують вам запах дівчат у задніх кімнатах ресторану Сааді у Фріско. При тому вони удавано лякаються.

І така дрібничка – у кишені людини, яку вбили. У кишені, де був ще один, дуже коштовний портсигар із сигаретами, які він справді курив.

Може, Маріотт про них забув? Дурниці. Може, вони належали комусь іншому? Може, він знайшов їх у холі готелю і забув про них? Забув відкрити і подивитися, що там. «Жюль Амтор, психіатр-консультант».

Задзеленчав телефон. Я машинально підняв трубку і почув голос, від якого віяло холодом та певністю. Голос людини, яка вважала, що в неї все гаразд. Людини, що ніколи не лається. Людини з крижаною витримкою – Ренделла.

– Отже, ви не знаєте, що то за дівчина підвезла вас до бульвару вчора? Професійна брехня, Марлоу.

– Аби у вас була дочка, хіба вам би сподобалося, щоб фоторепортери вистрибували з кущів і прямо їй в обличчя націлювали бліци?

– Все одно. Ви збрехали.

– Так.

Він трохи помовчав, ніби обдумуючи щось.

– Гаразд, забудемо про це, – нарешті сказав він. – Я її бачив. Дівчина сама прийшла і розповіла мені все. Сталося так, що вона дочка людини, яку я знав і поважав.

– Вона розказала вам, ви – їй.

– Я дуже мало розповів, – холодно відповів Ренделл, – тільки про одне. Про те саме телефоную і вам. Слідство буде негласне. У нас є змога накрити банду мисливців за коштовностями. І ми це зробимо.

– Учора увечері вони стали бандою вбивць.

– До речі, у портсигарі знайшли залишки потерухи від марихуани. Пам'ятаєте? Дивний портсигар із драконами. Ви певні, що не бачили, як він брав сигарети звідти?

– Цілком. У моїй присутності він курив сигарети з іншого. Але ж ми не весь час були разом.

– Так. Тоді все. Запам'ятали, що я вам сказав учора? Викиньте цю справу з голови. Єдине, що від вас вимагається, – мовчати. Бо…

Він зробив красномовну паузу. Я смачно позіхнув у трубку.

– Ви вважаєте, що газети нічого не дізнаються? – спитав я по паузі.

– Тільки про вбивство. Про те, що за ним стоїть, – ні.

– Ви теж, – ствердив я.

– Вас попереджено двічі. Третього попередження не буде.

– Ви забагато розмовляєте, як для людини, в руках котрої всі козирі.

У відповідь він поклав трубку. Хай йому грець! Хай сам попрацює.

Я походив кімнатою, щоб заспокоїтися, трохи випив, але на годинника довелося глянути двічі, перш ніж я збагнув, котра година. Тоді знову сів за стіл.

Жюль Амтор – психіатр-консультант. Консультації тільки згідно з записом. Якщо йому дати багато часу і грошей, він вилікує вас од будь-чого, починаючи від розпусти, кінчаючи лихоманкою. Він може бути експертом у всіляких справах: нещасливому коханні; у психології жінок, що лягають у ліжко самі, хоч це їм гидко; порадником хлопців та дівчат, які блукають країною і не пишуть додому; він може порадити, чи продавати майно зараз, чи почекати до наступного року; що принесе запропонована роль – успіх чи невдачу. До нього звертаються і чоловіки: міцні та кремезні, вони рикають, як леви, у своїх офісах. Тільки це – ззовні. Всередині вони схожі на холодних та слизьких медуз. Але переважна більшість його клієнтів – жінки. Товсті, із задишкою… худі, з таємними пристрастями; старі, що мріють, молоді, які підозрюють у себе комплекс Електри [6]6
  У психоаналізі комплекс Електри – це комплекс занадто сильної любові дівчаток до батька.


[Закрыть]. До нього звертаються жінки різного зросту, форм та віку. Об'єднує їх лише одне – гроші. Ні, містер Амтор не приймає по четвергах у лікарні штату. Він працює тільки за гроші. Багаті повії, які не сплачують рахунки за молоко, викладають йому гроші не вагаючись.

Мастак замилювати очі, віртуоз у поширенні пліток, людина, чиї візитки знайдено разом із марихуаною у кишені вбитого Маріотта, – ось що то за тип.

Здається, все буде гаразд. Я підняв трубку і попросив телефоністку з'єднати мене з номером у Стілвуд-Хейтсі.

Розділ 15

У трубці почувся різкий неприємний жіночий голос з іноземним акцентом.

– Хелло.

– Можна побалакати з містером Амтором?

– О, ні, на жаль. Мені дуже, дуже шкода. Амтор ніколи не розмовляє по телефону. Я його секретар. Хочете щось передати йому? – повільно, розтягуючи слова, спитала жінка.

– Яка ваша адреса? Мені треба побачити містера Амтора.

– А-а, ви хочете проконсультуватися у нього. Він буде дуже радий. Але містер Амтор дуже, дуже зайнятий. Коли ви хочете побачитися з ним?

– Будь-коли сьогодні.

– А-а, це неможливо, – співчутливо відповіла вона. – Може, на тому тижні. Я подивлюся записи.

– Послухайте, – перервав я її, – облиште записи. У вас є олівець?

– Звісно, в мене є олівець. Але…

– Записуйте. Моє ім'я – Філіпп Марлоу. Адреса: шістсот п'ятнадцять Кагуена-білдінг, Голлівуд. Це на бульварі Голлівуд, поблизу Івара. Номер телефону: Гленв'ю сім тисяч п'ятсот тридцять сім.

Я ще раз по літерах повторив усе.

– Так, містере Марлоу, я записала.

– Мені треба зустрітися з містером Амтором з приводу людини, яку звуть Маріотт. – Я повторив прізвище по літерах. – Це питання життя або смерті. Тому я хочу побачити йога негайно. Розумієте? Негайно! Зараз же.

– Ви дивно розмовляєте, – відповів голос з іноземним акцентом.

– Не дивуйтесь, я завжди так розмовляю. Це дуже неприємна справа, думаю, містер Амтор захоче зустрітися зі мною. Я – приватний детектив. Але не хочу йти у поліцію, поки не зустрінуся з ним.

– А-а, отже, ви з поліції, ні? – Голос став такий холодний, як обід у їдальні.

– Послухайте, – сказав я, – я не з поліції. Ні. Я приватний детектив. Конфіденційна особа. Справа – невідкладна. Передзвоніть мені. У вас є мій номер телефону? Так?

– Сер, у мене є ваш номер телефону. Містер Маріотт… Він захворів?

– Не зовсім. Ви знайомі з ним?

– Ні. Ви сказали, питання життя або смерті. Містер Амтор… він вилікував багатьох…

– Цього разу йому не пощастило, – перервав я її. – Я чекаю на ваш дзвінок.

Поклав трубку і дістав пляшку. В мене було таке відчуття, ніби мене пропустили крізь м'ясорубку. Минуло десять хвилин, коли задзеленчав телефон.

– Амтор зустрінеться з вами о шостій, – сказав той самий голос.

– Чудово. Яка ваша адреса?

– Він надішле по вас машину.

– У мене є своя. Скажіть адресу.

– Він надішле машину, – холодно відказав голос.

У трубці почулися короткі гудки.

Я знову глянув на годинника. Час ще був, принаймні для того, щоб поїсти. Від останньої порції віскі всередині все палало, хоч голоду я не відчував. Запалив сигарету, але присмак у неї був такий, ніби я смалю якусь ганчірку. На протилежній стіні висів автопортрет Рембрандта. Я вклонився йому, взяв капелюха і вийшов з кабінету. На півдорозі до ліфта мене раптом осяяло. Думка звалилася на мене, як цеглина з даху, майже безпричинно. Від несподіванки я змушений був навіть спертися об стіну. Трохи постояв, смикаючи капелюха, і зареготав.

Дівчина, що вийшла з ліфта і прямувала до своєї контори, обпекла мене таким поглядом, що я враз відчув свій хребет, як спущену стрілку на колготках. Я помахав їй, повернувся до контори і зателефонував одному хлопцю, який працював у юридичній конторі, що займалася правами власності на земельні ділянки.

– Чи не можете ви назвати власника тільки за адресою? – спитав я його.

– Звичайно, у нас є спеціальний каталог. Давайте адресу.

– Одна тисяча шістсот сорок чотири, П'ятдесят четверта Західна вулиця. І ще – мені б хотілося знати умови оренди.

– Тоді краще я перетелефоную. Ваш номер?

Він передзвонив хвилин за п'ять.

– Записуйте, – сказав він. – Ділянка номер вісім, квартал два і таке інше. Я не втомлюватиму вас нашими подробицями. Власниця, але за деяких умов, Джессі Пірс Флоріан, вдова.

– Давайте умови, – попросив я.

– В неї не сплачено половину податків, дві заборгованості десятирічної давності за ремонт вулиці, є також боргова заставка на суму дві тисячі шістсот доларів.

– Годі, – перепинив я, – ви хочете сказати, що цього досить, щоб викинути людину через десять хвилин після повідомлення, так?

– Не так скоро, але значно швидше, ніж коли ми маємо справу із заставним будинком. Тут немає нічого дивного, крім суми. Вона завелика порівняно з вартістю сусідніх будівель. Але, може, це новий будинок.

– Навпаки – дуже старий і занедбаний, – відповів я. – Як на мене, п'ятнадцяти тисяч з лишком вистачить, аби купити ділянку разом із ним.

– Справді, дивно. Тому що заставна поновлювалася тільки чотири роки тому.

– О'кей. Кому належить закладна? Якійсь компанії?

– Ні, особі. Ту людину звуть Ліндсей Маріотт, неодружений. Все?

Я не пам'ятаю, що відповів йому, як дякував. Хочу сподіватися, що гречно. Потім довго сидів, утупившись у протилежну стіну.

Раптом мій шлунок нагадав про себе – я відчув голод. Спустився до кафе у «Менсон-Хаузі», з'їв ленч, а тоді пішов на зупинку і взяв свою машину.

Спочатку поїхав на південь, потім на захід уздовж 54-ї Західної авеню. Але цього разу в мене з собою не було чого випити.

Розділ 16

Квартал мав такий самий вигляд, як і раніш. На вулиці – нікого. Тільки два форди, кілька порожніх контейнерів для сміття та курява на розі вулиць. Я повільно проїхав повз будинок номер 1644, зупинився недалеко від нього і почав вивчати сусідні будинки навколо. Потім вийшов з машини і повернувся до будинку. Знов, як і тоді, подивився на пальму і засмічений газон, що їх давно не поливали. Будинок здавався порожнім, але десь-найпевніш це було не так. Крісло-гойдалка так само самотньо стояло на веранді, як і вчора. На доріжці лежав зім'ятий папірець. Я нахилився, підняв його і притис до ноги, щоб розправити. І тут краєчком ока помітив, що у сусідньому будинку гойднулася штора.

Знову ця стара цікава Варвара… Я позіхнув і ще глибше насунув капелюха на лоб. Довгий ніс старої майже розплющився об скло. Над ним стирчало сиве волосся та очі – ох, ці очі! Навіть зі свого місця я їх добре роздивився. Неквапом рушив доріжкою, а очі невідступно стежили за мною. Тоді я повернув до будинку, піднявся дерев'яними сходами і подзвонив. Двері рвучко відчинилися, ніби були на пружині. Переді мною стояла стара, худорлява жінка, з підборіддям, як у кролика. Примружені очі мерехтіли, наче світло на воді. Я підняв капелюха:

– Це ви повідомили поліцію про місіс Флоріан?

Жінка холодно роздивлялася мене – ніщо не минуло її уваги. Навіть ледь помітна дірочка від молі на моєму правому плечі.

– Я не кажу, що то була я, молодий чоловіче. Але й не тверджу, що не я. Хто ви такий? – В неї був різкий, гугнявий голос, наче спеціально призначений для неприємних розмов.

– Я детектив.

– Боже! Чого ж ви раніше не сказали? Що вона зараз робить? Я нічого не бачила, хоч ні на мить не відходжу від вікна. Навіть у магазин замість мене ходив Генрі. А звідти – жодного звуку не чути.

Стара відчинила другі двері, обтягнуті сіткою, і пропустила мене всередину. В холі пахло мастилом для меблів. Його було заставлено меблями темного кольору – колись дуже пристойними: багато інкрустованими, із витребеньками та зубцями по боках. Усе, до чого можна було торкнутися, вкривали мережані серветки.

– Де я вас бачила раніше? – раптом спитала стара. В її голосі забриніла підозра. – Я певна, що бачила. Мабуть, ви той…

– Саме так. Але я – детектив. А хто такий Генрі?

– О, це чорний хлопчик у мене на побігеньках. Ну, то чого вам треба, молодий чоловіче? – спитала вона, обсмикуючи чистого біло-червоного фартуха, і гостро глянула на мене. Потім двічі, ніби перевіряючи, клацнула штучними щелепами.

– Скажіть, заходили до вас офіцери поліції після того, як побували у місіс Флоріан?

– Які офіцери?

– У формі, – терпляче пояснив я.

– Так, забігали на хвильку. Але вони самі нічого не знали.

– Спробуйте описати того здорованя із револьвером, якого ви побачили в кімнаті місіс Флоріан, а тоді зателефонували до поліції.

Стара жінка, не вагаючись, дуже точно описала його. Без сумніву, то був Меллой.

– Що в нього за машина?

– Невелика. Насилу туди запхався.

– Це все, що ви можете сказати? Він – убивця!

Жінка роззявила рота, але по очах було видно, що вона страшенно зраділа.

– Господи! Я б охоче розповіла, але не розуміюся на машинах. Убивця, ви кажете? У нашому місті порядна людина не може ані хвилинки жити спокійно. Коли я приїхала сюди двадцять два роки тому, ми майже не замикали дверей. А тепер? Гангстери, запроданці з поліції та політичні діячі трощать одне одного з кулеметів. Так люди подейкують. Просто жах – ось що я вам скажу, молодий чоловіче.

– А що вам відомо про місіс Флоріан?

– Вона поводиться зовсім не по-сусідськи, – скривилася стара. – До пізньої ночі не вимикає радіо. Співає. Ні з ким не розмовляє. – Жінка нахилилася до мене. – Я не певна, але мені здається, що вона п'є.

– Багато людей ходить до неї?

– Взагалі нікого не буває.

– Звісно, кому це знати, як не вам, місіс…

– Місіс Моррісон. Господи, боже! Звичайно. А що мені робити, як не дивитись у вікно?

– Певен, що, вас це розважає. Скажіть, місіс Флоріан давно тут мешкає?

– Майже десять років. Колись у неї був чоловік. Як на мене, то дуже неприємний. Він помер. – Жінка замовкла, щось обмірковуючи. – Гадаю, він помер своєю смертю. Нічого підозрілого я не чула, – додала вона.

– Він лишив їй гроші?

Жінка не відповіла. Її очі поповзли вниз, підборіддя опустилося, вона з силою втягла в себе повітря.

– Ви теж пили сьогодні, – промовила вона.

– Мені якраз сьогодні вирвали зуба. От лікар і налив мені. Для бадьорості.

– Я не терплю спиртного.

– Згоден. Це – страшне діло. Завжди. Тому я вживаю тільки, як ліки.

– Я не визнаю таких ліків.

– Ви маєте рацію. Отже, він лишив їй гроші? Її чоловік?

– Звідки мені знати? – Стара стулила губи так, що вони стали схожі на зморшкувату сливу. Я втратив її симпатію.

– Скажіть, приходив до неї ще хтось після поліцейських?

– Не бачила.

– Дякую, місіс Моррісон. Не хочу вас більше турбувати. Спасибі за допомогу.

Я вийшов з кімнати і відчинив двері. Стара дибала за мною і ще кілька разів клацнула щелепами в мене за спиною.

– Як вам дзвонити? – спитала вона по паузі.

– Юнівер-Сіті, чотири-п'ять тисяч. Попросіть лейтенанта Налті. А з чого вона живе, з допомоги?

– Тут ніхто не живе з допомоги, – спогорда відказала стара.

– Можу присягнутися, що ці місця колись були гордістю племені сіу, – сказав я, дивлячись на різьблений буфет, що стояв у холі. У кімнаті для нього бракувало місця. То був справжній шедевр: різьблені ребра, тоненькі різьблені ніжки, інкрустований по всьому периметру, до того ж на дверцятах намальовано кошик із фруктами.

– Мейсон-Сіті, – стиха промовила вона, – колись у нас там був чудовий будинок. Ми жили в ньому вдвох: я і Джордж. Колись.

Я відчинив двері, вийшов на ганок і ще раз подякував. Стара всміхнулася. Її усмішка була така ж колюча, як і очі.

– Вона отримує замовні листи першого числа кожного місяця, – раптом сказала жінка.

Я обернувся до неї і чекав. Стара нахилилася до мене.

– Листоноша приходить до неї, і вона розписується у книзі. Я сама бачила. Щомісяця. Першого числа. Тоді вона вдягається і кудись іде. Додому повертається лише увечері. І до півночі співає. Безліч разів слід було викликати поліцію – так вона горлає.

Я погладив її худорляву руку.

– Така, як ви, – одна на тисячу, місіс Моррісон, – сказав я, насунув капелюха і почав спускатися сходами. На півдорозі зупинився і рвучко повернувся до неї. Жінка стояла у дверях. Я знов піднявся.

– Завтра – перше число. Перше квітня! День веселих жартів. Не прогавте, неодмінно перевірте, чи принесуть їй листа. Мені здається, що ні.

Очі старої засвітилися, і вона зайшлася високим надтріснутим сміхом.

– День веселих жартів! Перше квітня! День усіх дурнів! Може, вона нічого не отримає.

Я пішов, а вона все сміялася, наче курка, на яку напала гикавка.