
Текст книги "Прощавай, кохана!"
Автор книги: Раймонд Чэндлер
Жанр:
Прочие детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 16 страниц)
– Може, то був піжон Едді [8]8
Вигаданий злочинець із Чікаго.
[Закрыть], якого турнули з Чікаго, – підказав я.
Вона лише знизала плечима, помовчала, а тоді повела далі.
– Вони поїхали. Ми повернулися додому, але я наказала Ліну про все мовчати. Наступного дня мені зателефонували. У нас вдома два телефони. Один – із паралельним апаратом, а другий, той, що у моїй спальні, окремий. Так от, телефонували по моєму особистому. Звісно, його не зареєстровано.
– Номер такого телефону можна купити за кілька доларів, – сказав я. – Таке робиться дуже часто. Тому деякі кінозірки міняють номери своїх телефонів майже щомісяця.
– Я сказала тому, хто телефонував, щоб він зв'язався з Ліном, як із моїм посередником, і додала, що коли вони поводитимуться розумно, ми дійдемо згоди. Він погодився, і відтоді, певне, вони якийсь час стежили за нами. Згодом, як ви знаєте, ми зійшлися на восьми тисячах доларів.
– Чи зможете ви впізнати когось із них?
– Звісно, ні.
– Ренделл усе це знає?
– Аякже. Невже ми й далі будемо розмовляти про це? Мені вже набридло, – промовила вона, чарівно всміхнувшись до мене.
– Він якось прокоментував це?
– Можливо, – позіхнула вона, – але я не пам'ятаю.
Я сидів, тримаючи у руках порожній келих, і міркував. Місіс Грейл взяла його, знову наповнила і повернула мені. Я переклав його у ліву, а правою рукою стиснув її ліву: шовковисту, м'яку й теплу руку, руку, що подає надію. У відповідь вона стисла мою. Під шкірою в неї були сильні м'язи. Сильна жінка, а не якась паперова квітка.
– Здається, в нього були якісь міркування, але він нічого не сказав.
– Знаючи все це, можна тільки гадати.
Вона повільно повернула голову і подивилася на мене.
– Ви не хочете прогавити такий шанс? – спитала жінка.
– Як довго ви були знайомі з Маріоттом?
– О, це дуже давнє знайомство. Колись він працював диктором на радіостанції мого чоловіка. Там я й познайомилася з ним і зі своїм чоловіком.
– Знаю. Маріотт жив так, ніби в нього є гроші. Не багатство, а солідні гроші.
– Справді, він щось отримав у спадщину і кинув радіобізнес.
– Ви напевно знаєте, що Маріотт отримав спадщину, чи взнали про це з його слів?
Вона знизала плечима і стисла мою руку.
– О, може, то були не такі вже й великі гроші і Лін міг швидко розтринькати їх.
– Він брав гроші у вас в борг? – спитав я, теж стискаючи її руку.
– О, та ви надто старомодні, – відповіла вона, дивлячись на руку, яку я тримав.
– Просто я на роботі. До того ж у вас чудове віски: не дає геть сп'яніти. Аби не це…
– Авжеж, – сказала вона, забрала свою руку і почала її розтирати. – Ну й хватка у вас… У вільний час… – Вона трохи помовчала. – Звісно, Лін Маріотт був шантажист високого класу і жив за рахунок жінок.
– Що в нього було проти вас?
– Мені треба розказувати?
– Зовсім не обов'язково. Це було б нерозумно.
– А я розкажу, – сміючись, відповіла вона. – Якось я набралася у нього вдома так, що нічого не пам'ятала. А Лін зробив кілька фотографій: я лежу із задертою аж по саму шию сукнею…
– Тварюка! А чи немає у вас під рукою однієї з них? – поцікавився я.
Вона грайливо плеснула мене по руці й ніжно спитала:
– Як вас звуть?
– Філ, а вас?
– Хелен. Поцілуй мене.
Місіс Грейл повільно нахилилась і лягла на мої коліна. Я припав до неї і почав цілувати її обличчя і водночас відчував на своєму легкі, мов дотик крилець метелика, поцілунки. Нарешті знайшов її напіврозкриті губи – жагучі, принадливі.
Двері відчинилися, і до кімнати тихо неквапно увійшов містер Грейл. Я тримав її в обіймах і не встиг нічого вдіяти. Підвів очі, подивився на містера Грейла і скам'янів.
Жінка у моїх обіймах не ворухнулася, навіть не стулила губ. Вона спокійно лежала з трохи замріяним і ледь саркастичним виразом.
Містер Грейл кахикнув.
– Вибачте, будь ласка, – сказав він і не поспішаючи вийшов із кімнати. В його очах я помітив невимовну печаль.
Я відштовхнув її, підвівся, витяг із кишені носовичка і заходився витирати обличчя.
Жінка лежала на канапі, мов нічого не сталося. Сукня високо задерлася, і я бачив нічим не прикриту лінію стегон.
– Хто це був? – хрипко спитала вона.
– Містер Грейл.
– Забудь про нього.
Я відійшов від канапи і сів у крісло, де сидів раніш. Вона теж підвелася, сіла й уважно подивилася на мене.
– Усе гаразд. Він сам усе розуміє. Чого йому ще чекати?
– Гадаю, розуміє.
– Тоді в чім річ? Я ж сказала: усе гаразд. Тобі цього замало? Він хвора людина. Якого дідька…
– Не здіймай галасу. Не люблю галасливих жінок.
Бона взяла сумочку, що лежала поруч, відкрила, витягла маленького носовичка і дзеркальце. Обережно витерла губи.
– Мабуть, ти маєш рацію. Віскі було забагато. Зустрінемось увечері, в клубі «Бельведер». О десятій. – Вона не дивилась на мене і часто й уривчасто дихала.
– Це пристойне місце?
– Власник – Лаерд Брюнет, якого я знаю дуже добре.
– Домовились.
Я почував себе гидко, наче обчистив кишені бідняка.
Місіс Грейл узяла губну помаду, злегка підмалювала губи і підвела на мене очі. Тоді подала дзеркальце. Я подивився на себе і помітив залишки помади. Стерши їх, повернув дзеркальце.
Вона відкинулася назад, щоб я міг бачити її струнку шию, і позирнула на мене з-під опущених вій.
– Ну то як?
– О'кей. О десятій у клубі «Бельведер». Але не вдягайтесь надто розкішно, бо вечірнього костюма в мене немає. У барі?
Не поворухнувшись, вона кивнула.
Я вийшов з кімнати навіть не обернувшись. У холі мене зустрів лакей, суворий, мов Камінний господар, і подав капелюха.
Розділ 19
На алеї, що вела від будинку до воріт, було темно, бо сонце не пробивалося крізь високу живу огорожу. Ворота охороняв уже інший тип – здоровань у звичайному костюмі. Одного погляду було досить, щоб упізнати в ньому особистого охоронця. Він кивнув головою і випустив мене на волю.
Хтось просигналив. Машина міс Ріордан стояла впритул до моєї. Я підійшов і зазирнув у неї. Дівчина здавалася спокійною і саркастичною. Руки у шкіряних рукавичках лежали на кермі. Вона всміхнулася до мене.
– Я чекала на вас. Хоча, певне, це мене не стосується… Що ви думаєте про неї? Що вона робитиме далі?
– Доводитиме до ладу свій туалет. З нею не важко мати діло.
– Вам завжди треба сказати щось бридке, чи не так? – спитала дівчина, спалахнувши. – Часом я просто ненавиджу чоловіків! Літніх, молодих, футболістів, оперних співаків, розкішних мільйонерів, платних танцюристів та неабияких мерзотників, що удають із себе приватних детективів.
– Я здогадуюсь, що розмовляю надто відверто, – невесело усміхнувся я. – Та не я один. Такий наш час. Звідки ви знаєте, що він був платний танцюрист?
– Хто?
– Не придурюйтесь, Маріотт.
– О! Просто здогадалася. Вибачте, я не мала наміру вас ображати. Певна, що коли у вас виникне бажання ще раз порушити її туалет, вам це вдасться без особливих зусиль. Можете бути певні тільки щодо одного – ви спізнилися на виставу. Всі місця продано.
Широка тиха вулиця безтурботно вигрівалася на сонці. Потім з'явилася крита, гарно розфарбована вантажівка. Майже безшумно вона під'їхала до зупинки, пригальмувала і покотила алеєю до будинку. На кузові був напис: «Обслуговування немовлят. Бей-Сіті».
Енн Ріордан нахилилася до мене. По її очах я побачив, що вона ображена. Дівчина випнула трохи задовгу верхню губу, потім знов щільно притисла її до зубів і уривчасто зітхнула.
– Мабуть, вам хочеться, щоб я не сунула носа у чужі діла, чи не так? І щоб не мені, а вам першому щось спадало на думку. Але мені здавалося, що я хоч трохи допомагаю вам.
– Мені не потрібна допомога. А моя допомога – не потрібна поліції. Я аж нічим не можу допомогти місіс Грейл. Вона почастувала мене вигаданою історією про пивний бар та якусь машину, що стояла там, а потім рушила за ними і весь час їхала слідом. Ну й що з того? Якась сумнівна діра на Санта-Моніці. А банда – високого класу. Адже один із них одразу, з першого погляду, зміг впізнати нефритове намисто Фей Цуї.
– А що як йому підказали? – спитала дівчина.
– Не виключено, – відповів я й дістав сигарету. – Але й у цьому разі мені нема що тут робити.
– Навіть розібратися у психології?
– У психології? – перепитав я, вкрай здивований.
– О господи, – спокійно відказала вона. – Я вважала, що ви й справді детектив.
– Ви, певно, думаєте, що я про все можу розповідати? Мені треба зважати на кожен крок. У цього Грейла кишені аж тріщать од грошей. А закон у цьому місті на боці тих, хто його купує. Подивіться, як дивно поводиться поліція. Не висуває ніяких версій, жодної інформації у газетах, жодної цікавості до наївної, сторонньої людини, що сунулася до них з дріб'язковою, а згодом, може статися, дуже важливою інформацією. Замість допомоги від мене жадають лише одного – мовчання. І наказують, триматися якомога далі. Все це мені дуже не подобається.
– Ви стерли з обличчя не всю помаду, – сказала Енн Ріордан. – Але я казала вам зовсім не про це, а про психологію. Ну що ж, на все добре. Мені було цікаво познайомитися з вами. У деякому розумінні.
Я довго дивився услід її машині, потім глянув на протилежний бік вулиці. З бокових дверей будинку вийшов чоловік, що приїхав машиною для обслуговування немовлят у Бей-Сіті. На ньому була така біла, цупка та блискуча форма, що я враз відчув себе чистим від одного погляду на цю форму. В руках він тримав якусь картонну коробку. Я вирішив, що він тільки-но поміняв комусь пелюшки. Чоловік сів у машину і поїхав.
Я зробив те саме і подивився на годинника. Була майже п'ята година, коли я вирушив до бульвару Голлівуд. Але їхав я не сам – разом зі мною було шотландське віскі, яким мене так охоче частували. Певне, тому я почав балакати сам до себе.
– Є дуже гарна та приємна дівчина. Знахідка для того, хто небайдужий до гарних дівчат.
Мені ніхто не відповів.
– Але ж я ними не цікавлюсь.
І знов я не почув відповіді.
– О десятій вечора у клубі «Бельведер», – нагадав я.
У відповідь пролунало:
– Тьху!
Мені здалося, що останнє кинув я сам.
Я дістався до контори близько шостої. В будинку було зовсім тихо. Друкарська машинка за стіною вже не цокотіла. Я запалив люльку і став чекати.
Розділ 20
Спочатку я відчув запах індіанця. Відчув раніше, ніж пролунав дзвінок. Я відчинив двері кабінету і побачив постать, немов відлиту з бронзи, що стояла у проймі дверей. Великий, з огрядним тулубом і широкими плечима, він був схожий на голодранця.
Одягнений у коричневий костюм: піджак вузький у плечах, штани тісно облягали стегна. Капелюх принаймні на два розміри менший ніж треба. До того ж вкритий плямами від поту свого колишнього власника, капелюх ледь тримався на потилиці індіанця. Комір розміром, формою і кольором скидався на хомут. Чорна краватка, яку, певно, зав'язували за допомогою щипців чи плоскогубців і тому затягли вузол завбільшки з горошину, висіла поверх піджака. А навколо бичачої шиї, над брудним коміром, була зав'язана широка чорна стрічка, наче в літньої жінки, яка хоче приховати зморшки на шиї.
В індіанця було велике, плескате обличчя, ніс із крутим переніссям, схожий на ніс крейсера, очі майже без повік, довгаста щелепа. Плечі, як у коваля, і дуже короткі, незграбні, мов у шимпанзе, ноги. Але невдовзі я з'ясував, що вони не лише короткі й не лише незграбні.
Аби його помити і вдягнути у білий халат, він би став схожий на жорстокого римського сенатора.
Від нього тхнуло важким подихом первісної людини, а не нетрями міста.
– Ха, – промовив він, – їхати швидко. Зараз.
Я позадкував до кабінету і поманив його пальцем. Він рушив за мною. Шуму від його кроків було не більш ніж від мухи, що повзе по столу. Я сів за письмовий стіл, а йому показав на стільця для відвідувачів. Індіанець стояв і мовчки дивився на мене маленькими чорними ворожими очима.
– Куди їхати? – спитав я.
– Ха! Я – Другий Паросток. Голлівудський індіанець.
– Сідайте, містер Паросток.
Він так роздув ніздрі, що вони стали схожі на мишачі нори.
– Звати – Другий Паросток. Звати не містер Паросток.
– Що вам треба?
Індіанець підвищив голос і почав повільно промовляти:
– Він сказав: їхати швидко. Великий Білий Батько наказав їхати швидко. Він сказав, щоб я віз вас у вогняній колісниці. Він сказав…
– Годі, – обірвав я його. – Балакай по-людськи. Я тобі не класна вчителька на сеансі заклинання змій.
– Дурень! – відказав індіанець.
Якийсь час ми глузливо дивилися один на одного. Але в нього це виходило краще. Тоді він стягнув капелюха з голови і з відвертою відразою перевернув його. На його прямому волоссі лишився слід від надто тісного капелюха. Індіанець поколупався пальцем під засмальцьованою стрічкою, витягнув з-під неї шматочок цупкого паперу, кинув на стіл і роздратовано тицьнув на нього пальцем з геть обгризеним нігтем.
Я розгорнув папірця і побачив усередині візитку. Вона не справила на мене ніякого враження, бо три такі самі картки я вилучив із мундштуків цигарок Ліна Маріотта.
Досить довго я бавився люлькою і уважно розглядав індіанця, намагаючись примусити його виказати якісь емоції, якось зреагувати чи занервуватися. Але він був незворушний, мов кам'яна стіна.
– О'кей, чого ж він хоче? – нарешті спитав я.
– Він хоче, щоб ви їхали швидко. Зараз. Їхали у вогняній…
– Дурень! – сказав я.
Другому Паростку це сподобалося. Він закрив рота, моргнув і майже всміхнувся.
– До того ж це коштуватиме сотню монет. Гонорар за послугу, – додав я, удаючи, ніби мені все одно – чи сотня доларів, чи п'ять центів.
– Ха! – У погляді індіанця знов промайнула підозра. – Що ви сказали? Кажіть по-людськи.
– Сотня доларів за мій приїзд, – повторив я. – Срібними монетами. Можна купюрами. Лічимо від одного до ста. Грошей нема – я не їду? Зрозумів?
Я почав загинати пальці, щоб наочно долічити до сотні.
– Ха! Дрібниці! – зневажливо кинув він, знову поколупався під засмальцьованою стрічкою і кинув ще одного скрученого папірця.
Це була акуратно згорнута новенька купюра вартістю у сто доларів.
Другий Паросток насунув на потилицю капелюха, навіть не заправивши на місце стрічки, з-під якої діставав папірці. Але сказати, що це дуже псувало його вигляд, не можна було. Я дивився на гроші з роззявленим ротом.
– Психіатр має слушність, – нарешті мовив я. – Але я побоююся людей з такою інтуїцією.
– У вашому розпорядженні не цілий день, – розважливо зауважив індіанець.
Я відкрив шухляду, витяг свій «супер матч» – автоматичний кольт 38-го калібру, бо коли йшов на побачення з місіс Левін Локрідж Грейл, я його не брав. Зняв піджак, розстебнув шкіряну наплічну кобуру і засунув туди пістолета. Потім знов застебнув її й надів піджак.
Індіанця усе це вразило не більше ніж коли б почухав потилицю.
– Маю машину, – сказав він, – велику.
– Я не люблю великих машин, – відповів я. – В мене є своя.
– Ви поїдете моєю, – з погрозою відказав він.
– Гаразд. У вашій.
Я замкнув стола, потім контору, ввімкнув сигналізацію і вийшов, лишивши двері до приймальні відчинені.
Ми минули хол і спустилися ліфтом на перший поверх. Од індіанця неприємно тхнуло. Навіть ліфтер відчув дух.
Розділ 21
В індіанця був темно-синій семимісний седан, «паккард» останньої моделі, виготовлений на замовлення. У такій машині можна їздити в намисті з перлів. Автомобіль було припарковано біля пожежного гідранта. За кермом сидів темношкірий водій, певно, іноземець. Обличчя в нього наче вирізьблене з дерева. Салон усередині було оббито простьобаною сірою тканиною. Індіанець штовхнув мене на заднє сидіння. Там на самоті я відчув себе шикарним небіжчиком, з неабияким смаком прибраним працівником похоронного бюро.
Індіанець сів позаду водія. Машина розвернулася посеред вулиці. Поліцейський тихо вигукнув:
– Гей! – ніби й не до нас, нахилився й почав зав'язувати шнурки черевиків.
Ми виїхали на бульвар Сан-Сет і швидко безшумно помчали на захід. Індіанець незворушно сидів поряд з водієм. Час од часу до мене долинав його запах. Водій був немов напівсонний, але обганяв усіх, навіть одчайдухів у відкритих седанах. Усі йому поступалися дорогою. Він же не пропускав уперед нікого. Є такі водії.
Ми проїхали добру милю чи й дві по Стріп-авеню повз антикварні магазини з іменами кінозірок, повз вітрини з мереживом та старовинним олив'яним посудом, повз нічні освітлені клуби, якими рядять відомі боси, повз не менш відомі картярські кубла, якими керують ватажки мафії «Пурпурова банда», повз будинки в колоніальному стилі часів Георга Третього, – тепер це вчорашній день; повз модерні будинки, де голлівудські торговці живим товаром безупинно теревенять про гроші; повз кафе, які здавалися тут якимись недоречними і де їжу подавали просто до машини дівчата у білих шовкових блузонах та ківерах барабанщиць із голими ногами від стегна до блискучих дитячих гессенських черевичків. Повз усе це – вниз широкою звивистою автострадою на Біверлі-Хілс, до вогнів на півдні усіх кольорів райдуги у ясні прозорі вечори, повз затемнені будинки на північних схилах. Ми проминули Біверлі-Хілс і вискочили на бульвар, що біг уздовж підніжжя пагорба назустріч прохолодним сутінкам і поривам вітру з океану.
Надвечір'я видалося тепле, спека вже спала. Ми проминули скупчення освітлених будинків та нескінченну низку таких же освітлених вілл, розташованих на відстані од дороги. Шосе спускалося вздовж зеленого поля для гри в поло, потім уздовж ще якогось чималого спортивного поля, знову здіймалося вгору, перевалювалося через пагорб і тонуло у міжгір'ї, де на схилах росли апельсинові дерева, посаджені на забаганку багатіїв, бо це не край апельсинів. Мало-помалу освітлені вікна вілл мільйонерів зникали, дорога повужчала, це вже починався Стілвуд-Хейтс.
З каньйону долинав запах шавлії, який навіював думки, про вбитого й безмісячне небо. Хаотично розкидані оштукатурені будинки були немов барельєфи, вмонтовані в гору. Далі вже будинків не було, тільки темне підніжжя гори, та одна чи дві вечірні зірки над нею, та бетонована стрічка шосе, та стрімкий узвіз, з одного боку якого впереміш росли чахлі дуби та кущі. Тут, певне, можна було б почути голос куріпки, якби зупинитися, причаїтися й зачекати. По той бік дороги тягнувся насип сирого глинозему, з-під якого де-не-де вибивалися дикі квіточки, що, мов неслухняні діти, не хочуть лягати спати. Потім дорога круто повернула, і великі шини шерхонули об каміння, що котилося з гір, і машина поїхала обережніше вгору бруківкою, вздовж якої росла дика герань. На вершині стояв ледь освітлений, самотній, мов маяк, замок, гніздо орла, бундючна будівля, облицьована плиткою, груба й модерністська, але не така й страхітлива, водночас прекрасне місце для приватної практики психіатра. Ніхто не почує звідти жодного крику.
Машина звернула за будинок, світло ковзнуло по чорних дверях в грубій стіні. Індіанець, щось бурмочучи, виліз і відчинив задні дверцята. Водій запалив сигарету від електричної запальнички, і різкий запах тютюнового диму ядуче полинув у нічному повітрі. Я вийшов.
Ми наблизились до чорних дверей. Вони самі відчинилися повільно, як пересторога. Усередину вів вузький коридор. Світло падало через скляні квадрати у стінах.
– Ха! Заходь, ти велике цабе, – буркнув індіанець.
– Тільки після вас, містере Другий Паросток.
Він сердито глипнув на мене й увійшов, двері позаду зачинилися так само тихо й таємниче, як і відчинилися. В кінці вузького коридора ми протиснулися у маленький ліфт. Індіанець зачинив двері й натис кнопку. Ми піднялися м'яко, безшумно. Тим самим запахом, який линув од індіанця, тепер була просякнута його тінь у місячному сяйві.
Ліфт зупинився, двері розчинилися. Я ступив у кімнату, яка формою нагадувала вежу. Сутеніло. Вікна оточували хол з усіх боків. Вдалині мерехтіло море. Пагорби повільно огортала темрява, Стіни було суціль обшито панелями, на підлозі лежали килими ніжних кольорів, що нагадували давні перські. У глибині стояв стіл, схожий на кафедру проповідника, напевно, цей різьблений витвір притягнули сюди із старовинної церкви. За ним сиділа жінка і усміхалася до мене сухою, напруженою усмішкою, яка, здавалося, щезне, коли торкнутися її.
У неї було лискуче кучеряве волосся і смагляве азійське обличчя з тонкими рисами. У вухах – важкі сережки з камінцями, на пальцях – масивні обручки. Серед них місячний камінь та смарагд у срібній оправі. Це, мабуть, був таки справжній смарагд, але мав вигляд наче дешева підробка. Руки в-неї були сухорляві, темні, вже не молоді, й обручки їм не пасували. Вона заговорила. Голос видався знайомим:
– А, містер Марлоу, дуже добре, що ви приїхали. Амтор буде радий.
Я поклав на стіл стодоларову банкноту, яку дав мені індіанець. Озирнувся. Той вже спустився ліфтом.
– Пробачте, але я не можу задаром брати гроші.
– Амтор, він… він дає вам роботу, чи не так? – Вона знову всміхнулася. Її губи прошелестіли, мов цигарковий папір.
– Я маю спершу взнати, що то за робота.
Вона кивнула і повільно підвелася. Елегантно прошелестіла повз мене у сукні, що щільно облягала її постать і пасувала їй, як шкіра наяді, продемонструвавши свою гарну фігуру, яка дуже подобається тим, хто полюбляє, коли нижче талії на чотири розміри більше.
– Я проведу вас, – сказала вона, натисла на кнопку, і двері безшумно розчинилися. Переді мною розлилося молочне світло. Перед тим як увійти, я озирнувся і побачив її усмішку – старішу за давній Єгипет. Двері за мною тихенько зачинилися, і я опинився у приміщенні єгипетських часів.
У восьмикутній кімнаті, із задрапованими чорним оксамитом стінами та високою чорною стелею, теж, певне, з оксамиту, нікого не було. Посередині чорного, мов вугілля, матового килима стояв восьмикутний білий столик. На ньому на чорній підставці – біла куля, яка випромінювала світло. Як саме, я не зрозумів. Обабіч столика стояли два восьмикутні стільці точнісінько такі ж формою, як і столик. Біля протилежної стіни ще два такі ж стільці. І жодного вікна. У кімнаті не було більше нічого, зовсім нічого, навіть розеток на стінах. Якщо десь і були якісь двері, то їх не видно. Я озирнувся на ті двері, через які увійшов, але не побачив і їх.
Якийсь час я стояв, підсвідомо відчуваючи, що за мною стежать. Десь, напевне, була непомітна дірка, щоб підглядати, але я не міг її відшукати. Тому облишив ці спроби. Прислухався до свого дихання. У кімнаті було так тихо, що я чув кожен подих, відчував, як коливаються мої ніздрі, мов маленькі шторки.
Потім у задній стіні нечутно розчинилися двері, увійшов чоловік, двері зачинилися. Не підводячи голови, він попрямував до столика, сів на восьмикутного стільця і легким, граціозним рухом руки запросив мене підійти.
– Прошу сідати навпроти мене. – сказав він. – Не куріть і не нервуйтеся. Спробуйте почувати себе зовсім вільно. Отже, чим можу служити?
Я сів, узяв сигарету в зуби і жував її, не запалюючи. Глянув на чоловіка. Він був худорлявий, високий і прямий, як сталевий прут. На толові тонке рідке біле волосся, зроду такого не бачив. Його легко можна було б протягнути крізь шовковий серпанок. Шкіра дихала свіжістю, мов пелюстки троянди. Йому було років 35–36. Втім, людина без певного віку. Волосся ретельно зачесане назад. Профілль, як у Беримора [9]9
Лайонель Беримор – відомий американський кіноактор.
[Закрыть]. Брови чорні, як вугілля, як стіни, стеля і підлога в кімнаті. Очі дуже глибокі – аж запалі. Це були бездонні божевільні очі людини-сомнамбули, мов криниця, про яку колись читав. Криниці було дев'ятсот років, і вона була у старовинному замку. Можна було кинути туди каменюку і чекати. Довго прислухатися, чекаючи, і коли вже набридне чекати, розсміятися. А як ти вже ладен йти геть, раптом з дна криниці долине слабенький короткий сплеск. Такий слабенький і далекий, що важко й повірити, що бувають такі криниці.
Саме такі були його очі – без виразу, без душі. Такі очі могли б спокійно дивитися, як леви шматують людину, як катують бідолаху з відрізаними повіками на палючому сонці, а той несамовито верещить.
На ньому був двобортний чорний костюм, пошитий справжнім майстром. Він уважно дивився на мої руки.
– Будь ласка, не нервуйтеся, – попросив він. – Це заважає мені зосередитися.
– Це примушує танути кригу, розтоплює масло, й машини пронизливо гудуть… – сказав я.
Він обдарував мене ледь помітною усмішкою:
– Сподіваюсь, ви прийшли не для того, щоб нахабніти.
– Скидається на те, що це ви забули, чому саме я тут. До речі, я віддав вашій секретарці стодоларову банкноту. А прийшов я, як ви здогадуєтесь, з приводу кількох цигарок, начинених марихуаною. А в їхніх мундштуках були ваші візитки.
– І ви хочете дізнатися, як це сталося?
– Так. За ті сто доларів.
– Ну то не обов'язково. Відповідь проста. Часом буває таке, про що ви й гадки не маєте. Ця історія одна з таких.
На якусь мить я майже повірив йому. Обличчя в нього гладеньке, мов крило ангела.
– Тоді навіщо було посилати сто доларів – і того настирливого індіанця, який смердить, і машину? До речі, чого від вашого індіанця такий сморід? Коли він на вас працює, примусьте його приймати ванну.
– Він справжній медіум. Такі, як він, – рідкісні перлини і так само, як перлини, трапляються серед бруду. Я розумію, ви приватний детектив?
– Так.
– Мені здається, що ви несосвітенний йолоп. Справжнісінький дурень, що займається дурним бізнесом, і завітали сюди з безглуздою місією.
– Згоден, – сказав я. – Я дурень. Та це з'ясуємо трохи пізніше.
– Гадаю, не варто вас більше затримувати.
– Ви мене не затримуєте, – відповів я. – Це я вас затримую. Я хочу взнати, чому ваші візитки потрапили до цигарок.
Він ледь помітно стенув плечима.
– Мої візитні картки можна знайти будь у кого. А своїм друзям я цигарок із марихуаною не даю. Ви знову верзете дурниці.
– Може, одна дрібничка щось прояснить. Ті сигарети були у дешевому чи то китайському, чи то японському портсигарі з підробкою під черепашачий панцир. Чи не доводилося вам такий бачити?
– Ні, не пригадую.
– Додам ще – портсигар був у людини на ім'я Ліндсей Маріотт. Чули про такого?
Він замислився.
– Так. Я хотів вилікувати його від боязкого самопочуття перед камерою. Він мріяв зніматися в кіно, але лікування нічого не дало.
– Не важко здогадатися, – сказав я. – Позував, наче Айседора Дункан. У мене є її велике фото. Навіщо ж ви послали мені сто доларів?
– Шановний містере Марлоу, – холодно промовив він. – Я не бовдур. У мене дуже делікатна професія. Я знахар. Тобто я роблю те, чого не можуть досягти легкодухі лікарі. Мені завжди загрожує небезпека через таких людей, як ви. Тому я хочу знати, яка саме небезпека чатує на мене.
– Досить тривіальна. Чого ще від мене чекати, чи не так?
– Навряд чи вона взагалі існує, – ввічливо відказав він і якось по-чудернацькому поворухнув лівою рукою. Це привернуло мою увагу. Потім він повільно опустив руку на білого столика і задивився на кулю. Тоді звів свої бездонні очі і склав руки.
– Ви чуєте?..
– Чую носом, – відповів я і глянув ліворуч.
Індіанець сидів на третьому білому стільці біля чорної оксамитної стіни.
Поверх одягу на ньому була біла спецівка. Він сидів нерухомо, заплющивши очі і трохи відкинувши голову, ніби давно вже куняв. На його темне вольове обличчя падала густа тінь.
Я озирнувся на Амтора. Він ледь помітно усміхався.
– Б'юся об заклад, що від цього у високопоставлених вдів випадають штучні щелепи. Що ж він робить за справжні гроші – сидить у вас на колінах та співає французьких пісень? Амтор зробив нетерплячий рух:
– Прошу ближче до суті.
– Минулої ночі Маріотт найняв мене, щоб поїхати з ним і віддати гроші якимось бандитам. Місце зустрічі призначали вони. Мене оглушили. Коли я отямився, Маріотта уже було вбито.
Обличчя Амтора здавалося незворушним. Він не зойкнув, не поліз на стінку. Але як на нього, реакція була бурхлива. Він випростав руки, склав їх по-іншому. Куточки рота ледь помітно опустилися. І він застиг, наче кам'яний лев перед публічною бібліотекою.
– Цигарки було знайдено в нього, – додав я. Він холодно глянув на мене.
– Але, як я розумію, їх знайшла не поліція. Бо поліції там ще не було.
– Вгадали.
– Сто доларів, – почав він лагідно, – звісно, замало.
– Це залежить від того, що ви хочете на них купити.
– Ті цигарки з вами?
– Одна є. Але що з того. Як ви сказали, ваші візитки можуть потрапити до будь-яких рук. Мені просто цікаво дізнатися, чому вони опинилися там. Може, у вас є якісь здогадки?
– Ви були добре знайомі з містером Маріоттом? – спитав він.
– Зовсім ні. Але в мене виникли деякі міркування. Вони виникли самі по собі…
Амтор легенько постукав по білому столику. Індіанець усе ще куняв, опустивши підборіддя на широкі груди. Важкі повіки були щільно заплющені.
– До речі, ви ніколи не зустрічалися з місіс Грейл, яка мешкає у Бей-Сіті?
Він неуважно кивнув:
– Так. Я лікував її мовні центри. Вона трохи заїкалася.
– Ви добре з нею попрацювали, – підтвердив я. – Вона балакає зараз не гірше од мене, ніякого натяку на заїкання.
Це його не здивувало. Він і далі постукував по столику. Я прислухався, бо це постукування мені не сподобалося, певне, тому, що нагадувало код. Він кинув постукувати, розвів руками і відхилився назад.
– І що мене вразило, так це те, що всі одне одного добре знають, – сказав я. – Місіс Грейл теж знайома з Маріоттом.
– Як ви про це дізналися? – неквапом спитав він.
Я не відповів.
– Вам доведеться повідомити поліцію про ті цигарки?
Я знизав плечима.
– Ви, певно, здивовані, чому я досі не викинув вас звідси? – люб'язно спитав він. – Індіанець міг би скрутити вам в'язи, як черешок. Але ви, здається, собі на умі. От я і розмірковую. Шантаж – виключаю. Бо це нічого не дасть. У мене багато друзів. Проте є люди, які сплять і бачать, щоб очорнити мене. Психіатри, сексологи, невропатологи, маленькі, гидкі людці з гумовими молоточками, книжковими полицями, заповненими літературою про різні нервові захворювання. І, звісно, всі вони – лікарі. А я – знахар. Як на вашу думку?
Я спробував не зводити з нього своїх очей. Але це було марно. Я відчув, що у мене пересохли губи і я їх облизую.
Він ледь помітно знизав плечима.
– Не смію засуджувати вас за те, що ви маєте намір це приховати. Звісно, слід добре помізкувати. Але мушу сказати, що ви людина набагато розумніша, ніж я думав… Я теж інколи помиляюся. Втім…
Він трохи нахилився і поклав руки на молочну кулю.
– По-моєму, – сказав я, – Маріотт шантажував жінок. І був навідником у зграї мисливців за коштовностями. Але хтось підказував йому, з якими жінками слід познайомитися. Він знав, куди і коли вони їздять і коли повертаються, мав з ними близькі стосунки, ставав полюбовником, примушував їх прикрашатися коштовностями і кудись із ним їхати, а тоді непомітно підходив до телефону і повідомляв молодчикам, де вони мають чатувати.
– Ага, – сказав Амтор. – Ось як ви собі уявляєте Маріотта і мене. Це ганебно.
Я нахилився до нього, між нашими обличчями було не більше фута.