Текст книги "Прощавай, кохана!"

Автор книги: Раймонд Чэндлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 16 страниц)

Розділ 33

Машина повільно рухалася тихою вулицею, уздовж якої росли перцеві дерева, що переплелися верхівками, утворюючи зелене шатро. Сонце виблискувало крізь їхні верхні гілки з тонким листям. Покажчик на розі свідчив, що це Вісімнадцята вулиця.

Хемінгуей сидів за кермом, я поруч. Він їхав дуже повільно, замислившись про щось.

– Що ти йому розповів? – нарешті спитав він.

– Я сказав, що ви з Блейном приїхали до Амтора, забрали мене, потім випхали з машини і огріли по потилиці. Решту розповідати не став.

– Навіть про ріг Двадцять третьої і Дискансо?

– Ні.

– А чому?

– Подумав, що ти допоможеш мені більше, якщо я промовчу.

– Цілком слушно. Ти справді хочеш їхати до Стілвуд-Хейтсі, чи то був просто привід?

– Вважай, що привід. Насправді я хочу дізнатися, чому ви запхнули мене до тієї психушки і чого мене там тримали?

Хемінгуей думав. Він мислив так інтенсивно, що м'язи його обличчя перекочувалися мов маленькі кульки під сіруватою шкірою.

– Отой Блейн, – сказав він, – це ж шмат відрубаної гомілки. Я й гадки не мав, що він ударить тебе, але я й не думав, що ми тебе відпустимо. Ми діяли так, бо добре ставимося до цього штукаря Амтора і не дозволяємо іншим турбувати його. Ти б здивувався, аби знав, скільки людей хочуть цього.

– Вже здивувався.

Він повернув голову. Його сірі очі нагадували грудочки льоду, тоді одвернувся і став дивитися крізь брудне переднє скло, знову глибоко замислившись.

– Ці старі копи часом відчувають непереборне бажання шандарахнути когось по потилиці, – промовив він. – Їм просто кортить розкроїти комусь макітру. Хай йому грець, як я злякався. Ти звалився, мов лантух із цементом. Я не стерпів і сказав Блейну все, що думав. Потім ми повезли тебе до Сондерборга, бо це було поруч. До того ж він непоганий хлопець і міг подбати про тебе.

– Амтор знав, що ви повезли мене туди?

– Якого біса? Це була наша ідея.

– Тому що Сондерборг непоганий хлопець і міг подбати про мене? До того ж ніякого галасу, ніяких свідчень з його боку, аби я став скаржитися. Адже скаржитися у вашому гарненькому містечку – все одно, що плювати проти вітру.

– Хочеш вдатися до силових прийомів? – задумливо спитав Хемінгуей.

– Ні, – відповів я, – Один раз у житті ти теж цього не зробив, а зараз твоя служба висить на ниточці. Ти сам бачив це по очах шефа, коли ми розмовляли. Я б не завітав до нього, аби не мав підтримки. Цієї подорожі теж не було б.

– О'кей, – промимрив Хемінгуей, сплюнувши у відкрите вікно. – По-перше, я тоді зовсім не мав наміру демонструвати силу, хіба що пожартувати. А що по-друге?

– Блейн справді хворий?

– Авжеж, – хитнув головою Хемінгуей, але смутку на його обличчі не було. – Позавчора у нього запекло усередині, апендикс розірвало раніше, ніж його вирізали. Шанс вижити є, але не дуже швидко. Нам справді було б шкода втратити його. Такі хлопці, як Блейн, окраса будь-якого поліцейського підрозділу.

Мені здалося, що останні слова Хемінгуей ніби пережував і виплюнув разом зі слиною у вікно.

– О'кей, – позіхнув він, – питай далі.

– Коли це не заважатиме роботі, яку я виконую.

– Приватну?

– Так.

– О'кей, що тобі треба?

– Що за рекет у Сондерборга?

Хемінгуей зняв руки з керма і знову сплюнув у вікно.

– Ми зараз на гарній вулиці, чи не так? Гарні будинки розкішні садки, чудова погода. Ти, певно, не раз чув про продажних копів, чи не так?

– Доводилося.

– О'кей. А скільки копів живе на таких ось вулицях, зі старанно доглянутими галявинами і квітниками? Я можу назвати чотири чи п'ять прізвищ – усі вони колишні працівники, які не гребували хабарями. Такі ж копи, як я, живуть у панельних будинках десь на віддаленій околиці міста. Хочеш подивитися, де я мешкаю?

– І що ти цим доведеш?

– Послухай, друже, – довірливо промовив мій співрозмовник, – ти мене тримаєш на гачку, але той може зламатися. Копи продаються не за гроші. Я маю на увазі – не завжди за гроші. І не так уже й часто. Вони стають часткою системи. Їх так чи інакше заарканюють, коли примушують робити те, що комусь дуже потрібно. Отой тип, що сидить у розкішному затишному кабінеті, у чудовому костюмі, від якого принадто пахне віскі (між іншим, той йолоп думає, – що коли жувати зернята кардамону, тоді від нього тхнутиме фіалками, а не віски). Так от: цей тип теж не головний, не він командує. Збагнув?

– Що за людина ваш мер?

– А що за мери скрізь? Політичний діяч. Ти вважаєш – він командує? Дзуськи! Знаєш, що сталося з нашою країною, бебі?

– Багато заморожених капіталів, – відповів я.

– Людина не може лишатися чесною, навіть коли вона й хоче, – сказав Хемінгуей. – От що сталося з цією країною. Коли хтось спробує тут бути чесним, з нього спустять шкуру. Людина просто змушена грати у цю брудну гру, бо інакше не матимеш чого їсти. Дехто з покидьків вважає, що єдиний порятунок – це дев'яносто тисяч агентів ФБР у білих комірцях з аташе-кейсами. А дзуськи! За гроші вони стануть такі ж, як і ми, і робитимуть те ж саме. Знаєш, що я думаю? Я певен: цей світ треба геть переробити. Ти ніколи не думав про моральне переозброєння? У цьому щось є. Моральне Переозброєння – М. П. Ні, в цьому щось є, бебі!

– Коли Бей-Сіті– зразок твого М. П., я краще проковтну аспірину, – сказав я.

– А ти здібний, – вкрадливо промовив Хемінгуей, – Певно, ти про це й не здогадуєшся, але саме так воно і є. Хоча припускаю, що іноді тобі спадає на думку, що ти дуже розумний. А хто я? Дурний фараон, який виконує накази. У мене жінка та двоє дітей, і я роблю те, що мені наказує велике цабе. От Блейн – той міг би з тобою побалакати, а я – нікчема.

– У Блейна справді апендицит? Ти певен? А може, він прострелив черево через свою ж підлість?

– Кинь, – сумно сказав Хемінгуей і кілька разів поплескав долонями по керму. – Спробуй думати про людей краще.

– Про Блейна добре?

– Він така сама людина, як і всі інші, – відповів Хемінгуей. – Грішник, але все ж таки людина.

– Ну то що за рекет у Сондерборга?

– О'кей. Я про це й кажу. Може, я помиляюся. Як на мене, можу продати тобі непогану думку.

– Отже, ти не знаєш, чим він займається? – спитав я.

Хемінгуей витяг носовичка і витер обличчя.

– Мені прикро зізнаватися, – почав він, – але ти повинен добре собі уявити: аби я чи Блейн знали про його рекет, тоді б ми тебе туди не повезли або ти б звідти не вийшов… своїми ногами. Звісна річ, я маю на увазі суворий рекет, а не такі дурниці, як видурювати у старих жінок гроші за допомогою кришталевої кулі.

– Здається мені, ніхто й гадки не мав, що я вийду звідти своїм ходом, – відповів я. – Є така гидота, що зветься скополамін – сироватка, яка примушує розповідати, а людина ні про що навіть не здогадується. Як і гіпноз, це вже не такий надійний засіб, але часом він дає результати. Думаю, що мене добряче ним нашпигували, аби з'ясувати, що я знаю. Про те, що в мене є якась інформація, Сондерборг міг дізнатися тільки трьома шляхами: від Амтора, від Лося Меллоя, який міг згадати про мій візит до Джессі Флоріан, або він припустив, що то поліцейські жарти.

– Ніяк не збагну, про що ти, – сумно дивлячись на мене, пробурмотів Хемінгуей. – Хто до дідька, той Лось Меллой?

– Здоровань, що кілька днів тому вбив людину на Центральній авеню. Його розшукують. Я певний, що його опис і прикмети має і ваша дільниця, але тебе такі дрібниці не обходять.

– Ну то й що?

– А те, що Сондерборг переховував його. Я бачив, як Лось читав газету, лежачи у ліжку саме в ту ніч, коли я звідти злиняв.

– А як ти звідти утік? Невже тебе не замкнули?

– Пощастило. Я торохнув санітара пружиною від ліжка.

– А той здоровань тебе бачив?

– Ні.

Хемінгуей повільно рушив машину з місця, і широка усмішка майнула на його обличчі.

– Давай зберемо все докупи, бо є що. І чимало. Сондерборг надає сховок хлопцям, на хвості яких висить поліція. Звісно, коли в них є гроші. Його приватний заклад – ідеальне місце. І це дає великі гроші.

Він поїхав швидше і невдовзі завернув за ріг.

– Хай йому чорт! Я думав, що він продає сигарети з марихуаною, – огидно мовив він. – Звісно, в нього надійна підтримка. Але не такий вже це й великий рекет. Та й грошей з того не густо.

– Ти колись чув про рекет з підпільними лотереями? Коли дивитися тільки з одного боку, може здатися, що це теж не такий великий рекет.

Хемінгуей, різко повернувши за наступний ріг, похитав головою.

– Точно. Всі ті гральні автомати, салони для гри в бінго та букмекерські контори… Якщо їх об'єднати в одних руках, тоді це справді буде бізнес.

– У чиїх руках?

Хемінгуей знов скам'янів, міцно стуливши губи, і я бачив, як він зціпив зуби.

Ми виїхали на Дискансо-стріт і попрямували на схід. Навіть о цій порі – опівдні – вулиця була тиха і спокійна. Чим ближче до Двадцять третьої вулиці, тим більше відчувався подих життя. Двоє чоловіків стовбичили біля пальми, наче хотіли пересунути її кудись в інше місце. Коло будинку Сондерборга стояла порожня машина. За півкварталу якийсь чоловік знімав показання з водоміра.

Освітлений сонцем будинок виглядав дуже привітно. Бегонії кольору чайної троянди утворювали суцільний килим під вікнами фасаду, а садові братки заквітчували землю навколо стовбурів пишно квітучих білих акацій. Пурпурові троянди з тільки-но розквітлими бутонами плелися по штахетах, що нагадували великі віяла. Над клумбою, засіяною солодким зимовим горошком, пурхали зеленувато-бронзові колібрі. Здавалося, ніби у цьому будинку мешкала заможня літня пара, що полюбляла доглядати за садом. Але у передзахідному сонці тиша і спокій цього місця чимось насторожувала мене.

Машина проминула будинок. Усмішка торкнула куточки губ Хемінгуея. Він засопів, ще раз завернув за ріг, уважно глянув у дзеркальце заднього огляду і наддав газу.

Ми проїхали три квартали, коли нарешті зупинилися. Хемінгуей повернувся до мене і втупився важким поглядом.

– Поліція з Лос-Анджелеса, – промовив він. – Одного з хлопців, що стоять біля пальми, звуть Донеллі. Я його знаю. Вони блокують будинок… То ти, виходить, нічого не казав своєму приятелеві, га?

– Я тобі вже говорив – нічого.

– Шеф буде у захваті. Приїхали, обнишпорили все це кубло і навіть не схотіли зупинитися по дорозі поздоровкатися з шефом.

Я мовчав.

– Того Лося Меллоя спіймали?

– Наскільки я знаю – ні, – відповів я.

– А чи не забагато ти взагалі знаєш, приятелю? – скрадливо промовив він.

– Не так вже й багато. Чи існує якийсь зв'язок між Амтором та Сондерборгом?

– Цього не знаю.

– Хто заправляє містом?

Запала мовчанка.

– Я чув, що професійний гравець на ім'я Лаерд Брюнет виклав тридцять тисяч на вибори вашого мера. Я також чув, що він власник клубу «Бельведер» і двох гральних пароплавів, що стоять у затоці.

– Можливо, – ввічливо відповів Хемінгуей.

– Де можна знайти Брюнета?

– Чому ти питаєш мене, бебі?

– Куди б ти подався, аби втратив свою схованку у цьому містечку?

– До Мексіки.

– О'кей, – розсміявся я. – Чи не зробиш ти мені ще одну послугу?

– Охоче.

– Тоді відвези мене до центру.

Він розвернув машину і повільно поїхав тінистою вулицею, що вела до океану. Ми проминули муніципалітет і виїхали на зупинку для поліцейських машин. Я вийшов.

– Завітай якось до мене, – сказав він. – Може статися, що я буду чистити плювальниці. – І простягнув мені велику долоню. – Тебе більше нічого не пригнічує?

– Тільки Моральне Переозброєння, – сказав я, потиснувши йому руку.

Він наче розтанув у посмішці. Я вже йшов, коли він покликав мене, обережно озирнувся і притис губи до мого вуха.

– Ці ігральні пароплави нібито не підлягають юрисдикції міста і штату. Їх зареєстровано у Панамі. На твоєму місці я б… – він замовк, і в його очах промайнуло дедалі дужче занепокоєння.

– Зрозумів, – відповів я, – мені те ж саме спало на думку. Навіть не знаю, навіщо я так довго тягав тебе з собою, чого прагнув. Адже з того нічого не вийде – одній людині це не під силу.

Він схвально кивнув і усміхнувся:

– Моральне Переозброєння, – нагадав він.

Розділ 34

Я лежав на ліжку у прибережному готелі, чекаючи темряви. Вікна маленької кімнати виходили на океан. Ліжко – жорстке, матрац – не товщий за бавовняну ковдру, що вкривала його. Одна з пружин була зламана і боляче вп'ялася у лівий бік. Але я наче не помітив цього.

На стелі відбивалися червоні спалахи неонових реклам. Коли уся стеля почервоніє, тоді й настане час виходити. Знадвору долинало шарудіння машин, що мчали бульваром, який тут звався Спідвей. А під самісінькими вікнами човгали по асфальту ноги, час од часу хвилями зчинявся шум та галас. Повітря, яке проникало крізь вікна із поржавілими сітками, тхнуло згірклою олією. Десь здаля долинав дзвінкий голос: «Ви зголодніли! Люди! Ви зголодніли! Смачні, гарячі сосиски. Сюди! Ви зголодніли!»

Темрява напливала непомітно. Я лежав і думав, але думки плинули повільно, якось крадькома, ніби за ними стежили чиїсь пильні жорстокі очі. Я згадав мертві очі Маріотта, що дивилися просто у безмісячне небо, чорні струмочки крові, застиглі у куточках рота, гидку стару жінку, забиту на смерть об залізну спинку її власного бридкого ліжка. Згадав чоловіка з блискучим білявим волоссям, який страшенно боявся, але сам не знав чого. Він не був досить передбачливим, але відчував: щось не те. Однак здогадатися, що саме – не зміг. Згадав я і чарівну багату жінку, яку б міг мати за коханку, і гарну, струнку, цікаву дівчину, що живе сама, з якою я б, напевно, міг одружитися. Я думав про копів – жорстоких, яких можна підкупити, але все одно вони лишаються не такі вже й погані, як, приміром, Хемінгуей. Про товстих, заможних копів, уже сам голос яких нагадував про великі гроші, – копів, схожих на шефа Уокса. Згадував худорлявих, розумних і проникливих копів – таких, як Ренделл. Вони, незважаючи на усі здібності, проникливість та мертву хватку, не можуть чесно виконувати свої обов'язки. Згадав і похмурих старих козлів, як Налті, котрі вже нічого не прагнуть зробити. А ще індіанця, психіатра-консультанта і лікаря з транквілізаторами.

Я думав багато про що, а тим часом дедалі темнішало, червоне рекламне світло повзло по стелі, заповнюючи її. Я сів на ліжку, опустив ноги і почухав потилицю. Потім підвівся, підійшов до раковини в кутку кімнати і умився холодною водою. Невдовзі відчув себе трохи краще. Мені конче треба було випити, щоб бути більш впевненим у завтрашньому дні, що я поїду колись у відпустку і матиму власний будинок за містом. Усе, що я зараз мав, це: пальто, капелюх і пістолет. Отож я надів на себе, що мав, і вийшов з кімнати.

Ліфта у готелі не було. У коридорах чимось тхнуло, поручні на сходах потемніли від бруду. Я спустився униз, кинув ключа на конторку і сказав, що йду. Портьє з великою бородавкою на лівому оці кивнув головою, й переді мною з-за найзапиленішої у Каліфорнії штучної пальми виріс коридорний – мексіканець у поношеній формі. З'явився він для того, щоб винести мої речі. Речей в мене не було, але він послужливо відчинив переді мною двері, ввічливо усміхаючись.

Я вийшов на вулицю, сповнену запахів, забиту товстими животами. Напроти готелю містився салон для гри у бінго. Гра була саме у розпалі. Поруч – фотографія. Звідти вийшли два моряки з дівчатами. Скоріше за все, вони фотографувалися верхи на верблюдах. Голос торговця сосисками, мов сокира, розрубав повітря. Великий блакитний автобус з гарчанням пронісся повз мене до кільця, де розвертався невеликий електрокар з кількома відкритими вагончиками. Я рушив у тому напрямку і невдовзі відчув слабкий подих океану: не дуже сильний, достатній щоб нагадати людям – колись тут було чисте відкрите узбережжя, на яке накочувались хвилі, дув вітер. Не піт та згіркла олія, а зовсім інші запахи наповнювали повітря.

На досить широкій бетонці з'явився електрокар. Я сів у вагончик і доїхав до кінця маршруту. Вийшов і вмостився на лаві. Майже біля моїх ніг лежала здоровенна коричнева купа водоростей. Було тихо і прохолодно. На ігральних пароплавах спалахнули вогні.

Коли електрокар повернувся, я знову поїхав у місто. Якщо хтось і стежив за мною, то він теж мав зрушити з місця. Але я не боявся, що за мною стежили. У цьому чистенькому, невеликому місті не так уже й часто вчинялися злочини, тому детективи навряд чи мали добру кваліфікацію.

Тьмяні лискучі пірси сягали кудись далеко – у темряву ночі і води. У повітрі носилася суміш запахів олії й океану. Продавець сосисок вів своє: «Ви зголодніли, люди! Люди, ви зголодніли! Смачні, гарячі сосиски! Сюди!»

Стоячи під білим наметом, він довгою виделкою витягав сосиски. Навіть у цю пору року справи в нього йшли непогано. Мені довелося почекати, поки він лишився сам.

– Як називається корабель, що стоїть останнім? – спитав я, кивнувши на пароплав, який мене цікавив.

– «Монтесіто», – відказав продавець, уважно глянувши на мене.

– Чи може людина з грошима добре провести там час? – Як то – добре?

Я навмисне грубо зареготав.

– Гарячі сосиски! – знову заходився викрикувати він. – Смачні гарячі сосиски!

Потім стиха спитав:

– Цікавитеся жінками?

– Ні. Мені б каюту із свіжим морським повітрям та доброю їжею. І щоб ніхто не турбував. Так би мовити, своєрідна відпустка.

– Не чув жодного слова, – відказав продавець.

Він одвернувся від мене і завів пісню про сосиски. Не знаю чому, але я був певен, що він займається не тільки ними. Щось у його обличчі підказало мені.

Двоє молодят підійшли до намету, купили сосиски і повільною ходою рушили далі, відкушуючи сосиски одне в одного. Рука хлопця лежала на дівочих грудях.

Продавець нахилився до мене, ще раз пильно оглянув.

– А я б хотів насвистувати зараз мелодію «Троянди Піккардії», – сказав він і замовк. По паузі додав: – Вам доведеться розщедритися.

– Скільки?

– П'ятдесят – і не менше. Звісно, у тому разі, якщо вони вам самому не потрібні.

– Колись це було хороше місто, – сказав я, – місто, де можна відпочити.

– Воно таке й досі, – пирхнув він. – Навіщо ж було мене питати?

– Сам не знаю, – відповів я, кинувши долара на прилавок. – Поклади ці гроші у банк для немовлят чи виконай «Троянди Піккардії».

Він схопив купюру, швидко згорнув її навпіл, потім ще раз і ще, поклав на прилавок і дав щигля. Згорнута купюра влучила мені в груди і впала на землю. Я нахилився, підняв її й озирнувся. Але жодного, хто б нагадував переодягненого поліцейського, не помітив.

Я сперся об прилавок і знову поклав купюру.

– Люди не жбурляють у мене грошима. Вони мені їх вручають. Зрозумів?

Продавець обережно узяв долар, розгладив і витер фартухом. Одкрив шухляду з грошима й кинув його туди.

– Ще кажуть – гроші не смердять, – промовив він, – але я часом сумніваюся.

Я не відповів, бо до прилавка підійшли кілька покупців і він заходився клопотатися біля них. На вулиці швидко холодніло.

– Я б не їхав на «Роял Краун», – сказав продавець. – То для всілякої дрібноти. А ви мені нагадуєте шпика. Однак то ваш клопіт. Сподіваюся, ви вмієте плавати?

Я пішов геть, дивуючись з себе: навіщо я взагалі звернувся до нього? Довірився передчуттю. Довіритися довірився, а мене пошили у дурні. Яка ж користь з інтуїції? Хіба можна замовити чашку кави, заплющивши очі і не дивлячись у меню? Тож сиди собі зі своєю інтуїцією!

Я походжав вулицею, щоб остаточно пересвідчитися, чи за мною не стежать. Потім почав шукати ресторан, де не смердить олією. І знайшов такий – під червоною неоновою вивіскою.

Бар відділяла бамбукова завіса. За роялем сидів женоподібний хорошунчик з довгим волоссям, пофарбованим хною. Він хтиво торкався клавіш і фальшиво співав популярну пісню «Сходи до зірок». Я взяв сухе мартіні і поспіхом пройшов до залу.

Обід за вісімдесят п'ять центів на смак був схожий на папір для обгортання бандеролей. Приніс його офіціант, глянувши на якого, можна було сказати точно: він заріже вас за двадцять п'ять центів, перерве горлянку за шістдесят і втопить у діжці з цементом за півтора долара плюс транспортні витрати.

Розділ 35

Поїздка коштувала четвертак. Водне таксі – старий, пофарбований катер зі скляною кабіною на дві третини довжини – мчало повз яхти, що стояли на якорі, обминуло купу каміння, якою закінчувався хвилеріз. Несподівано велика хвиля підхопила нас, підкинувши мов корок. Але на катері було вдосталь місця в разі нападу морської хвороби – вечір тільки-но починався. Крім мене, їхали три пари, власник катера і зловісний тип із жорстоким обличчям. Він перехнябився на лівий бік, бо у правій кишені мав шкіряну кобуру. Коли ми рушили, усі три пари заходилися обсмоктувати обличчя одне одного.

Я дивився на вогні Бей-Сіті, намагаючись не дуже підстрибувати після з'їденого обіду. Поодинокі вогні на узбережжі поступово утворили коштовний браслет на оксамиті ночі. Їхня яскравість поволі блякла, поки не перетворилася на жовтий відблиск, що зникав та виринав на воді. Хвилі були положисті, невисокі, без пінних баранців – саме такі, як треба. Але, дивлячись на них, я зрадів, що не здобрив обід віскі. Катер безшумно і плавно злітав то угору, то униз. Його рух нагадував танок кобри. Повітря було холодне, а вода дихала вологістю, яка назавжди лишається у кістках та суглобах моряків. Червоні неонові вогні по бортах «Роял Крауна» ліворуч од нас то зникали, то спалахували у наповзаючих сірих сутінках океану, наче блискучі коштовні камінці.

Ми пройшли повз «Роял Краун» на чималій відстані. Здаля пароплав був привабливий. Долинала ледь чутна музика, що плинула над водою. Музика над водою – що може бути краще? Здавалося, що «Роял Краун» так само нерухомо, як і пірс, стоїть серед хвиль.

Причальний трап світився, мов театральний під'їзд. Потім все це віддалилося і зникло, а попереду виринув з небуття другий, значно менший та старіший пароплав. Ні на що було дивитися: переобладнаний вантажний корабель із подряпаними іржавими боками. Без палубних надбудов, капітанської рубки, з плоскою палубою, над якою стирчали дві мачти, що правили за радіоантени. Але вогні і музика на «Монтесіто» були. Парочки на катері, що обіймалися, відірвалися одне від одного, витріщилися на пароплав та почали хихотіти.

Таксі лягло у крутий віраж, нахилилося так, щоб налякати пасажирів, а тоді підійшло впритул до пароплава і м'яко торкнулося кранців біля трапа. Мотор заревів і вщух у тумані. Світло корабельного прожектора неспішно окреслило коло завбільшки п'ятдесят футів навкруги катера.

Таксист пришвартувався до трапа, і хлопець із сонними очима, в зім'ятій куртці з блискучими гудзиками та з грайливою усмішкою на бандитському обличчі почав витягувати дівчат із катера. Я був останнім. Те, як він мовчки і пильно оглянув мене, багато про що свідчило. А коли він, ніби випадково, помацав моє ліве плече – сказало ще більше.

– Ні, – вкрадливо мовив він. – Ні.

У нього був трохи придушений голос, наче він розмовляв крізь шовковий носовичок. Хлопець подав знак водію. Той накинув короткий зашморг на кнехт, трохи повернув штурвал, виліз на корму і став позаду мене.

– Ніяких іграшок на кораблі, приятелю. Вибач, але не можна, – пробурмотів він.

– Я можу здати цю частку мого гардероба. Мені треба побачитися з Брюнетом. Є діло.

– Вперше чую про такого, – трохи здивовано відповів той. – Від'їжджай.

Водій підхопив мене під праву руку.

– Я хочу побачити Брюнета. – Мій голос пролунав слабко і невпевнено, мов у старої бабусі.

– Не будемо сперечатися, – сказав хлопець із сонними очима. – Ми з тобою не у Бей-Сіті, не у Каліфорнії і навіть, завдяки деяким цілком законним обставинам, не у Сполучених Штатах. Ану, чеши звідси!

– Сідайте у катер. Я винен вам четвертак, – почув я ззаду голос водія. – Поїхали.

Я сів у катер. Хлопець у зім'ятій куртці дивився на мене з обридливою посмішкою. Я спостерігав її доти, поки вона разом із обличчям не розтанула у тумані. Згодом зникла і постать на тлі вогнів трапа. А я все дивився і лютішав.

Зворотна дорога здалася довшою. Я не звертався до водія, а той не помічав мене. Коли я вийшов на причал, він подав гроші.

– Колись іншим разом, – сказав він, нудьгуючи, – може, для тебе знайдеться більше вільного місця.

З десяток відвідувачів, які чекали на катер, зацікавлено проводжали мене очима. Я пройшов повз них, проминув двері невеликого залу чекання і опинився позаду сходів, що вели з пірса.

Здоровенний рудий голодранець у брудних спортивних туфлях, засмальцьованих штанях, у подертій морській робі, з чорною плямою на обличчі відхилився від поручнів і злегка штовхнув мене.

Я зупинився. Голодранець був таки здоровенний: на три дюйми вищий за мене і на тридцять фунтів важчий. Але в мене був такий настрій, що я просто мусив дати комусь по зубах. Навіть коли б у мене замість руки був лише протез.

– Що сталося, друже? – Здоровань стояв проти світла. – Не пощастило на тому клятому кораблі?

– Краще піди й залатай свою робу, – відповів я. – Черевом світиш.

– Могло б бути й гірше. Твоя іграшка занадто стирчить під легким пальто.

– Не сунь носа куди не слід.

– Боже, та невже я суну? Просто цікавлюся. Не ображайся, друже.

– Тоді геть із дороги.

– Чого так? Я тут відпочиваю.

Він сумно усміхнувся. В нього був м'який, задумливий, навіть ніжний голос – для такого здорованя це було дуже дивно. Може, тому я згадав іншого дебелого чоловіка з м'яким голосом, який мені сподобався.

– Ти не з того почав, – неквапом сказав він. – Зви мене Рудий.

– Забирайся геть, Рудий! І найкращі люди помиляються. Я можу помилитися ще раз.

Рудий уважно оглянувся на всі боки. Ми були самі.

– Хочеш дістатися на корабель? Це можна влаштувати, коли є бажання.

Люди в святковому одязі, з радісними обличчями проходили повз нас і сідали у катер. Я почекав, поки він відпливе.

– Скільки коштує бажання?

– П'ятдесят монет. Якщо заллєш човен кров'ю – ще десять.

Я рушив, щоб обійти його.

– Двадцять п'ять, – промовив він. – П'ятнадцять, коли повернешся з друзями.

– У мене немає друзів, – кинув я, вже йдучи. Рудий навіть не ворухнувся, щоб зупинити мене.

Я завернув праворуч і пішов уздовж бетонки, по якій бігали електрокари, схожі на дитячі коляски. Вони тихенько сигналили маленькими ріжками, але ті звуки не могли злякати навіть вагітних жінок. У кінці першого хвилеріза містився зал для гри у бінго, набитий людьми. Я зайшов і став біля стіни серед тих, що чекали, коли звільниться якесь місце і можна буде сісти.

На електронному табло з'явилося кілька номерів, ведучий оголосив їх, всі загомоніли. Я спробував знайти постійних відвідувачів цього закладу, але не зміг і рушив до виходу.

Біля мене виросло щось синє, яке тхнуло дьогтем.

– Нема грошей, чи скупишся? – почув я ніжний голос над самісіньким вухом.

Я глянув на Рудого. Таких очей я ніколи не бачив, тільки читав про них. Фіалкові, яскраво-фіалкові. Мов у чарівної дівчини. Шкіра – м'яка, наче шовкова. З легким червоним відтінком: така ніколи не засмагає. Дуже ніжна. Він був вищий за Хемінгуея і набагато молодший. Але трохи менший за Лося Меллоя, хоча й рухливіший. Волосся мало той колір, що виблискує мов чисте золото. За винятком очей, в нього було звичайне обличчя фермера, а не кіногероя.

– Чим займаєшся? Приватний детектив?

– Я маю тобі відповідати? – пирхнув я.

– Мені так здалося… Двадцять п'ять для тебе забагато? – спитав Рудий. – Не отримав на витрати?

– Ні.

Він позіхнув.

– Все одно то пустий номер. Вони розірвуть тебе на шматки.

– Це мене не здивує. А що в тебе за рекет?

– Долар тут. Долар там. Колись був копом. Але мене виперли.

– Навіщо ти мені це кажеш?

– Справді, навіщо? – здивувався він.

– Певно, хочеш звести рахунки?

Рудий мовчки усміхнувся.

– Знаєш людину, яку звуть Брюнет?

Усмішка на його обличчі застигла. Всі три рядки у гравців у бінго вже були заповнені – там працювали швидко. Високий, з довгастим носом і запалими щоками чоловік у зім'ятому костюмі наблизився до нас, обперся об стіну, не дивлячись у наш бік. Рудий нахилився до нього.

– Хочеш, щоб ми тобі щось розповіли, приятелю?

Той скривився і зник. Рудий знов притулився до стіни. Вона хитнулася.

– Я знаю людину, яка тебе б зрозуміла, – сказав я.

– Аби тільки це, – похмуро відповів він. – Здоровому хлопцю треба й здорові гроші. Не всякий одяг на нього підходить, його треба нагодувати, одягнути, йому незручно спати, якщо ноги звисають з ліжка. От таке. Тобі може здатися, що тут не дуже зручне місце для розмов. Навпаки. Будь-якого шпика я одразу упізнаю, а решта стежать за номерами у бінго – більше вони нічого не бачать. У мене є човен із дозволом… Тобто я можу позичити його. Он на тому неосвітленому пірсі, – він хитнув головою, вказуючи напрям. – Я також знаю вантажний люк, який можна відчинити. Час од часу одержую там деякий вантаж. А на палубі не так вже й багато людей.

– Але в них є прожектор і спостерігачі.

– Усе влаштуємо.

Я дістав гаманця, витяг дві купюри – двадцять і п'ять доларів і, притискаючи до живота, згорнув. Фіалкові очі потай стежили за мною.

– В один кінець?

Я кивнув.

– Тоді вистачить і п'ятнадцяти.

– На ринку падають ціни?

Гроші щезли у брудній руці. Рудий зник – випарувався у гарячій пітьмі. Тієї ж миті десь ліворуч вигулькнув чоловік із довгим носом.

– Здається, я знаю того типа. Це ваш приятель? Десь бачив його раніше.

Я відліпився від стіни і, нічого не відповівши, вийшов надвір. Невдовзі звернув убік. Футів за сто час від часу випливало довгасте обличчя, освітлене електричними ліхтарями. Невдовзі я помітив прохід між двома халабудами, пірнув туди і причаївся. Чекати на чоловіка з довгастим обличчям довелося недовго, він ішов, втупивши очі у землю. Я ступив крок і опинився поруч.

– Доброго вечора! Давайте я вгадаю вашу вагу. За четвертак, – запропонував я, ще ближче підступив до нього і відчув під зім'ятим піджаком пістолет.

Довгасте обличчя лишилося незворушне.

– Може, тебе арештувати, хлопче? Я поставлений тут, щоб охороняти закон та порядок.

– А хто ж його порушує?

– Твій приятель щось дуже знайомий мені.

– Певно, що так. Адже він коп.

– Хай йому грець! – втомлено промовив він. – Точно. Там я його і бачив. На добраніч.

Він повернувся і почвалав назад. Невдовзі зник. Але мене це більш не обходило. Той тип взагалі більш мене не турбував. Я вийшов зі схованки.