Текст книги "Прощавай, кохана!"

Автор книги: Раймонд Чэндлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 16 страниц)

Розділ 4

Кафе «Флоріан», звісно, було зачинене. У машині, що стояла поблизу нього, сидів явний детектив, він краєм ока читав газету. Чого було тут стовбичити? Ніхто там про Лося Меллоя нічого не знав. Викидайла і бармена досі не знайшли. Усі мешканці кварталу запевняли, що не знають їх.

Я повільно проїхав повз детектива, зупинив машину за рогом і почав роздивлятися негритянський готель, що стояв навскоси від «Флоріана» на тому боці вулиці. Називався він «Сан-Сусі». Потім вийшов із машини, перетнув вулицю й завітав туди. Килимова доріжка, обабіч неї два ряди твердих стільців. У тьмяній глибині стояв стіл, за ним, заплющивши очі і склавши перед собою пухкі коричневі руки, сидів лисий чоловік. Він куняв, чи, може, мені так здалося. На ньому була широка краватка, вив'язана так, як було модно у вісімдесятих роках минулого століття. Зелений камінець у заколці був трохи менший за яблуко. Велике підборіддя звисало на краватку м'якими складками, випещені руки нерухомі, на червоному манікюрі проступали сіруваті півмісяці.

На металевій табличці, що стояла біля його ліктя, було відтиснуто: «Готель перебуває під охороною Міжнародного об'єднаного детективного агентства».

Коли вайлуватий темношкірий кинув на мене замислений погляд, я показав на табличку:

– З розшукового відділу. Перевіряю готелі. Чи є якісь неприємності?

Напис на табличці означав, що готель користується послугами спеціального агентства, один із відділів якого стежить за шахраями, які виписують грошові чеки на неіснуючі банківські рахунки, а тоді тікають чорним ходом, залишаючи в номерах потерті валізи з цеглою.

– Неприємності, братку, – дзвінко вигукнув клерк, – тільки їх нам і бракує. – І, знизивши голос, запитав: – Як прізвище, повторіть?

– Марлоу. Філіпп Марлоу.

– Гарне ім'я, братку. Чисте й веселе… – Він ще понизив голос: – Але ви не з розшукового відділу. Вони сюди не приходять. – Він розвів руками і сумно показав на табличку.

– Гаразд, – сказав я і, спершись на стойку, почав крутити на лакованій дерев'яній поверхні півдоларову монету. – Чув, що сталося у «Флоріані» вранці?

– Братку, я забув. – Він обома очима невідривно дивився на танок блискучої монети.

– Прикінчили хазяїна, – сказав я. – Людину на прізвище Монтгомері. Зламали йому шию.

– Прийми, боже, його душу. – Голос його потихішав. – З поліції?

– Приватний детектив – на роботі, яка не підлягає розголошенню. Я враз пізнаю людей, що вміють мовчати.

Негр уважно глянув на мене, потім знову заплющив очі, задумався. Неквапно розплющив очі і задивився на монету, яку я крутив у пальцях. Очі його були прикуті до неї.

– Хто ж це? Хто прикінчив Сема?

– Один злодій, який щойно вийшов із тюрми. Він розізлився, що кафе не для білих. Як, певно, воно було раніше. Може, ти пам'ятаєш?

Негр промовчав. Монета легенько дзенькнула, підстрибнула і впала.

– У боргу не лишуся, – сказав я. – Можу прочитати розділ з біблії або почастувати склянкою! Розкажи, що знаєш.

– Братку, я вважаю за краще читати біблію у родинному колі. – Його блискучі очі застигли, мов у жаби.

– Може, поснідаємо разом, – запропонував я.

– Сніданок, – відказав він, – це те, без чого краще обходитися людині моєї ваги і вдачі. – І запросив тихим голосом: – Іди-но сюди за стойку.

Я обійшов стойку і поставив пласку, закорковану пляшку «Бурбону» на поличку. Потім повернувся назад. Він обернувся і глянув на пляшку. Вигляд у нього був задоволений.

– Братку, давай розіп'ємо разом, – сказав він. – Я охоче трохи вип'ю у твоєму товаристві.

Він відкоркував пляшку, поставив дві склянки на стойку. Наповнив їх по вінця. Підніс свою, понюхав і перехилив у горлянку, відставивши мізинця.

Посмакував віски, задоволено похитав головою і сказав:

– Це справжній напій, братку. Чим можу служити? Великого галасу з того не було. А питво нівроку.

Він знову наповнив свою склянку. Я розказав йому, що сталося у «Флоріані». Він дивився на мене серйозно і хитав лисою головою.

– У Сема пристойне тихе, кафе, – сказав він. – Там за цілий місяць нікого ножем не штрикнули.

– Років шість чи вісім тому, коли це було кафе для білих, як воно тоді називалося? Хто був хазяїном?

– Електричні вивіски дорого коштують, братку. Того нещасного грішника звали Флоріан. Майк Флоріан.

– Що ж сталося з Майком Флоріаном?

Негр поштиво розвів свої коричневі руки. Голос його лунав сумно й урочисто.

– Помер, братку. Господь його прибрав у тисяча дев'ятсот тридцять четвертому, може, у тридцять п'ятому році. Як я чув, зіпсував пиятикою нирки. Точно не пам'ятаю. Вів безладне життя. Смерть спіткала його зненацька, як вихолощеного безрогого бичка. Втім, до того йшлося. – Голос негра забринів діловито: – Будь я проклятий, якщо знаю, від чого саме він помер!

– Чи когось він лишив по собі? Ще по одній.

Негр відкоркував пляшку і посунув до мене.

– До вечора мені вже цього вистачить. Дякую. Ваша манера розмовляти не принижує людської гідності… Лишилася вдова. Її звуть Джессі.

– Що сталося з нею?

– Коли людина хоче про щось дізнатися, то ставить безліч запитань. До мене ніякі чутки не доходили. Подивіться у телефонний довідник.

У темному кутку вестибюля стояла кабіна. Я увійшов до неї і причинив двері, щоб увімкнути світло. Переглянув прізвища в пошарпаній книжці, що висіла на ланцюжку. Прізвища Флоріан там не було. Я повернувся до стойки.

– Нема, – сказав я.

Негр неохоче нахилився, поклав на стойку адресний довідник, підсунув його мені і заплющив очі. Він нудьгував. В адресній книжці адреса Джессі Флоріан була. Вона мешкала на 54-й Західній вулиці, будинок 1644. Я був вражений тим, який же я нездогадливий.

Записав адресу на клаптику паперу і поклав довідник на стойку. Негр сховав його. Ми потисли один одному руки, потім негр склав їх точнісінько, як тоді, коли я його побачив, заходячи до готелю. Його повіки повільно опустилися, здавалося, він задрімав.

Його більше вже ніщо не цікавило. Напівдорозі до дверей я обернувся, глянув на нього. Очі негра були заплющені. Він дихав спокійно і ритмічно, трохи роздуваючи губи під час видиху. Лиса голова блищала.

Я вийшов із готелю «Сан-Сусі» і перетнув вулицю, де стояла моя машина. Все вийшло якось дуже просто, надто просто.

Розділ 5

Номер 1644 на 54-й Західній вулиці був коричневий скособочений будинок із висохлим газоном перед ним. Стовбур міцної пальми оперізувала широка смуга здертої кори, на веранді самотньо стояла дерев'яна гойдалка. Полуденний бриз шурхотів, необрізаними пальмовими гілками по розстрісканій штукатурці стіни. Біля причілкового одвірка розгойдувалася на іржавому дроті жовтувата, погано випрана білизна. Я проїхав ще чверть кварталу, припаркувався на узбіччі й повернувся назад.

Дзвоник не працював, і я постукав у двері. Прошаруділи неквапні кроки, двері розчинилися, і переді мною в напівтемряві виросла товста жінка з сірим, одутлим обличчям, яка витирала хусточкою носа. В неї було довге рідке волосся, не каштанове і не сиве. Бо до каштанового йому бракувало життя, до того ж воно було таке брудне, що й сивини не видно. Дебела постать у чудернацькому фланелевому халаті, який давно не мав ні кольору, ні крою. Це була вже просто ганчірка, що прикривала тіло. Товсті пальці стирчали з коричневих приношених чоловічих капців.

– Місіс Флоріан? Місіс Джессі Флоріан? – спитав я.

– Угу. – Хрипкий голос ледве прорвався з горла, наче у хворого, що тільки-но встав із ліжка.

– Та сама місіс Флоріан, чоловік якої, Майк Флоріан, мав кафе на Центральній авеню?

Вона відкинула пальцем довге пасмо волосся за масивне вухо. Очі здивовано спалахнули. Хрипкий голос над силу промовив:

– Що-о? О боже! Майк ось уже п'ять років як помер. Хто ви такий?

Грати перед вхідними дверима все ще були замкнені на гачок.

– Детектив, – сказав я. – Мені потрібні деякі відомості.

Вона дивилася на мене нестерпно довгу хвилину.

Їй довелося пововтузитися, поки відімкнула грати, потім, повернувшись, вона пробурмотіла:

– Заходьте тоді. В мене не було часу прибратися. З поліції, чи що?

Я зайшов, зачинивши грати на гачок. У кімнаті в кутку ліворуч стояв великий, гарний приймач. Це була єдина коштовна річ. Він був такий новий, що не вписувався в обстановку. Решта – просто мотлох: обідрані старомодні шафи, дерев'яне крісло-гойдалка біля порога, крізь пройму дверей було видно брудний, поплямлений стіл, далі двері вели до кухні. Кілька старих ламп з побляклими абажурами, що колись були яскраві, крикливі, а тепер справляли не веселіше враження, ніж немічні пенсіонери на вулиці.

Жінка сіла у гойдалку, скинула з ніг капці і не зводила з мене очей. Я сів на краєчок канапи і глянув на приймач. Вона помітила мій погляд. Удавана щирість осяяла її обличчя:

– Оце й усе моє товариство, – сказала вона. Потім захихотіла – А що там ще Майк міг накоїти? Не так-то часто мене відвідує поліція.

В її сміхові бриніла п'яна нотка. Я торкнувся спиною чогось твердого, сунув назад руку і витяг порожню пляшку з-під джину. Жінка знову захихотіла:

– Я пожартувала, – мовила вона. – Сподіваюсь, там, де він тепер, безліч дешевих блондинок. Тут їх йому була замало.

– Мене більше цікавить руда, – сказав я.

– Йому, певне, й руда б сподобалася.

Вигляд її вже був не такий розгублений.

– Та мені однаково. Але щось рудої не пригадую.

– Дівчина на ім'я Вельма, – нагадав я. – Забув її прізвище, та воно, здається, було не справжнє. Я шукаю її за дорученням родичів. Ваше кафе на Центральній авеню зараз належить неграм, вони навіть назви не змінили, але там, звісно, ніхто не чув про неї, тоді я згадав вас.

– Чомусь родичі раніше не дуже поспішали розшукувати її, – задумливо мовила жінка.

– Віднайшлися якісь гроші, хоч їх і не вельми багато. Але, як я зрозумів, щоб їх одержати, треба розшукати дівчину. Гроші завжди загострюють пам'ять…

– Випивка теж, – докинула жінка. – Спека сьогодні, га? Ви казали, що ви з поліції? – Хитрі очі, напружене обличчя, нерухомі ноги у чоловічих капцях.

Я взяв порожню пляшку, побовтав. Тоді засунув руку в задню кишеню й витяг пінту «Бурбону». Така сама пляшка сприяла нашій бесіді з негром. Поставив її на коліно.

Очі жінки враз застигли. Потім недовіра майнула на її обличчі, мов у кошеняти, яке не наважується погратися.

– Ви не поліцейський, – промовила вона лагідно. – Ніколи жоден поліцейський не приносив такого питва. Що за жарти, містере?

Вона висякалася у такий брудний носовичок, яких мені ще не доводилося бачити. Погляд її вп'явся у пляшку. Підозра боролася з бажанням випити, але, як це й завжди буває, бажання перемогло.

– Вельма танцювала, співала у кафе. Ви могли її й не знати. Адже ви не часто туди ходили?

Вона не зводила з пляшки своїх зеленавих, слизьких, мов морські водорості, очей. Білим, пошерхлим язиком вона весь час облизувала губи.

– Слухай, чоловіче, це спиртне. – Вона потягла носом повітря. – Мені все одно, хто ти. Але тримай пляшку обережніше, щоб часом не розбити.

Вона підвелася, перевальцем рушила до кімнати, принесла дві брудні склянки.

– Розбавляти нічим. Те, що приніс, оце й усе, – сказала вона.

Я налив їй добрячу порцію, від такої й сам би сп'янів. Вона миттю схопила склянку і проковтнула налите в неї, мов таблетку аспірину. І знову втупилась у пляшку. Я налив їй ще, собі менше. Вона взяла склянку і сіла в крісло-гойдалку. Очі їй затуманилися.

– Пішла, як брехня по селу, – сказала вона. – Ніколи не знаєш, коли тебе розбере. Про що ми балакали?

– Про руду дівчину на ім'я Вельма, яка працювала у вас на Центральній авеню.

– Ага. – Вона випила вдруге. Я підійшов і поставив пляшку біля неї. Вона схопила її. – Угу, так хто ж ви?

Я витяг свою візитку і подав їй.

Вона заворушила язиком і губами, прочитала, що там написано, кинула візитку на стіл, поставила на неї порожню склянку.

– А, приватний детектив. Ви не сказали про це. – Вона посварилася на мене пальцем. – Але ця пляшка засвідчує, що ти попри все непоганий чолов'яга. Що, вчинено якийсь злочин? – Вона налила собі втретє і випила.

Я витяг сигарету, почав її розминати, вичікуючи. Все дуже просто. Коли вона щось знає, то, може, розкаже, а може, й ні.

– Маленька руда красуня, – сказала вона повільно й глухо. – Так, я пам'ятаю її. Співала і танцювала. У неї були гарні ноги, і вона вміла скористатися з цього. Десь вона зникла. Звідки мені знати, де вештаються ці приблуди?

– Ну, я бачу, ви й справді нічого не знаєте, сказав я. – Даруйте, але я не міг не завітати до вас, місіс Флоріан, щоб не запитати. Пригощайтесь віскі. Може, я ще зайду, коли в цьому буде потреба.

– А ви не п'єте, – сказала вона раптом.

Я взяв склянку, почав поволі відпивати, удаючи, що питва там набагато більше.

– А де мешкають її родичі? – спитала вона.

– Хіба не все одно.

– О'кей! – усміхнулась вона. – Всі поліцейські однакові. О'кей, красеню! Детектив, який приносить мені пляшку, славний хлопець.

Вона потяглася до пляшки і знову випила.

– Я не обдурюватиму тебе. Коли вже хтось сподобався мені, тому я довірятиму. – Вона посміхнулася. Схожа на старі ночви, жінка ще манірно кокетувала.

– Оце твоє місце, сиди маком. У мене щось є.

Вона підвелася з крісла-гойдалки, чмихнула, мало не загубила халата, загорнулася ним і вичікувально подивилася на мене.

– Краще не підглядайте, – попередила вона і вийшла з кімнати, зачепивши плечем одвірок.

Було чутно, як вона прочовгала непевною ходою в задню частину будинку.

Необрізані гілки пальми шурхотіли по стіні. Порипував дріт, на якому висіла білизна. Проїхав продавець морозива, калатаючи дзвоником. Новенький розкішний приймач у кутку нашіптував щось сентиментальне про палку любов.

Згодом долинув якийсь гуркіт. Чи то стілець перекинувся, чи шухляда вивалилася з столу. Потім долинули ледь чутні кроки, човгання взуття і незрозуміле бурмотіння. Невдовзі клацнув замок і зарипіло віко скрині. Знову щось зашаруділо й загуркотіло. На підлогу впав піднос. Я підвівся з канапи, скрадаючись, проминув вітальню і потрапив у невеличкий коридор. Зазирнув у напіврозчинені двері.

Жінка, похитуючись, стояла біля розчиненої скрині, щось виймала звідти, весь час роздратовано відкидаючи волосся з лоба. Вона сама не розуміла, яка вона п'яна. Нахилилася, тримаючись за скриню, тоді стала на товсті коліна і занурила у скриню обидві руки. Потім руки виринули, непевно стискаючи щось. Це був товстий пакет, перев'язаний подертою стрічкою. Довго, невправно жінка розв'язувала стрічку. Витягла з пакета конверт, нахилилася і сховала його в правому кутку скрині. Тоді зав'язала стрічку неслухняними пальцями.

Я прослизнув назад і сів на канапу. Важко дихаючи, місіс Флоріан повернулася до кімнати, розмахуючи перев'язаним стрічкою пакетом.

Вона переможно всміхнулась. Кинула мені пакета, він упав біля моїх ніг, а сама подибала до крісла-гойдалки, сіла й потяглася до віски.

Я підняв пакет з підлоги, розв'язав розсукану рожеву стрічку.

– Ось дивіться, – пробурмотіла жінка, – фото. Газетні знімки. Це пройди, які потрапляють на газетні шпальти з поліцейських повідомлень. Оце й усе, що мій негідник лишив по собі, – знімки і старий мотлох.

Я переглянув пару глянцевих фотографій чоловіків та жінок у професійних позах. У чоловіків були гострі лисячі обличчя і костюми жокеїв або ж чудернацьке клоунське вбрання. Небагатьом з них вдавалося пробитися далі на захід од Мейн-Стріт [1]1
  Далі на захід од Мейн-Стріт розташовані багаті райони.


[Закрыть]. Вони, як правило, виступали з естрадними номерами десь по провінційних містечках, без цента за душею, іноді у розважальних домах, брудних настільки, наскільки дозволяв закон, а іноді й ще брудніших. Часом їх арештовувала поліція, і тоді відбувалися скандальні процеси, після чого вони – цинічні й спітнілі – знову з'являлися у своїх непристойних програмах. У жінок були гарні ноги, і вони демонстрували їх одвертіше, ніж у Голлівуді. Їхні пом'яті обличчя скидалися на морди кицьок, що бігають біля крамничок. Блондинки, брюнетки з вологими коров'ячими очима, з яких струменіла хіть і жадоба. Два-три обличчя були одверто розпутні. В одної-двох могло бути руде волосся. За фотографією визначити це було неможливо. Я переглянув їх без будь-якої цікавості і знову зав'язав стрічкою.

– Я ж нікого з них не знаю. Навіщо мені переглядати?

Місіс Флоріан скоса дивилася на пляшку, яку тримала тремтячою рукою.

– Але ж ви шукаєте Вельму?

– Хіба і вона тут?

Тупа хитрість затьмарила її обличчя.

– А ви що, не взяли фото в її родичів?

– Ні.

Це занепокоїло її. Адже в кожної дівчини неодмінно є фотографія, нехай навіть у коротенькій сукні, зі стрічкою у волоссі. І я повинен був її мати.

– Чомусь ви мені знову не подобаєтесь, – сказала вона майже сердито і спробувала підвестися.

Я підійшов до неї, поставив на столі біля жінки свою склянку і попросив:

– Налийте трохи мені, поки ви не прикінчили пляшку. Вона почала розливати у склянки, а я повернувся, швидко проминув вітальню, коридор і опинився у спальні, де стояла відчинена скриня, біля неї лежала таця. Місіс Флоріан щось гукала мені навздогін. Я понишпорив у правому кутку скрині, намацав конверт і швиденько витяг його.

Коли я повернувся до кімнати, жінка вже підвелася з крісла-гойдалки, але змогла ступити лише кілька кроків. Її очі були наче скляні.

– Сидіть! – промовив я. – Ви маєте діло не з простодушним тюхтієм, яким був Лось Меллой.

Це було схоже на постріл у темряві, але він влучив. Вона двічі кліпнула, відкопилила верхню губу аж до носа, вишкіривши кілька брудних зубів.

– Лось? Лось? До чого тут Лось? – злякано спитала вона.

– Його випустили з в'язниці, – сказав я. – Він розгулює з пістолетом сорок п'ятого калібру. Вранці убив одного негра на Центральній авеню через те, що той не міг сказати йому, де Вельма. А зараз шукає виказчика, який здав його поліції вісім років тому.

Обличчя жінки зблідло. Вона піднесла пляшку до рота і відпила з неї. Віски текло по підборіддю.

– А фараони полюють на нього. Фараони! Хіба ні?

Дурненька стара, вона й гадки не мала, що я навмисне споював її. Я завжди був доброї думки про себе і, здається, в цій справі щось намацав, але на серці зробилося чогось гидко.

Я відкрив конверт, витяг глянцеву фотографію. Дівчина на ній була чимось схожа на тих, чиє фото дала мені Флоріан, але трохи не така, симпатичніша. На ній була куртка П'єро до талії, начесане волосся під конічним білим капелюшком з чорним помпоном було темного відтінку, можливо, й руде. На обличчі, сфотографованому у профіль, пускало бісики чорне око. Її лице не було ні чарівне, ані брутальне, але, як на мене, воно було гарненьке, хоч досить звичайне, стандартне. Щодня в місті побачиш дюжину таких облич. Нижче талії ноги – напрочуд гарні. У нижньому правому кутку фото напис: «Навіки твоя. Вельма Валенто».

Я показав старій фото, тримаючи так, щоб вона не вихопила. Вона шарпнулася до нього, але марно.

– Нащо було ховати це фото? – спитав я.

Жінка нічого не відповіла, тільки важко дихала. Я поклав фото у конверт і засунув його у кишеню.

– Нащо було його ховати? – знову спитав я. – Хіба вона гірша за інших? Де вона?

– Померла, – відказала жінка. – Вона була добра дівчина, але померла. Йди геть, фараоне.

Кущисті руді брови настовбурчились. Пляшка випала у неї з рук, віскі потекло по килиму. Я нахилився підняти пляшку. А стара спробувала хвицьнути ногою мені в обличчя. Я відсахнувся.

– Все одно не зрозуміло, навіщо ви сховали фото, – сказав я. – Коти вона вмерла? Чому?

– Я нещасна хвора стара, – промимрила Флоріан. – Забирайся геть звідси, сучий сину!

Я мовчки дивився на неї, а тоді підійшов, поставив пласку, майже порожню пляшку на стіл.

Вона сиділа, втупивши погляд у килим. З приймача в кутку линула приємна музика. Вулицею проїхала машина. На вікні дзижчала муха. Невдовзі стара щось промимрила, захихотіла, відкинувши назад голову. Потім правою рукою взяла пляшку і піднесла до рота. Коли пляшка спорожніла, вона піднесла її вгору, побовтала й кинула у мене. Пляшка полетіла кудись убік, покотилася по килиму і глухо вдарилася об стіну. Стара підвела голову, глянула на мене, заплющила очі і захропла. Чи вона заснула, чи прикидалася – мені було байдуже. Раптом я відчув, що з мене всього нього досить. Узяв з канапи свого капелюха, підійшов до дверей, відчинив і вийшов. Приймач у кутку так само щось награвав, а стара хропіла собі у кріслі-гойдалці. Я глянув на неї, причинив двері і знову відкрив. Очі її так само були заплющені, але повіки ніби ворухнулися. Я спустився сходами на вулицю. У сусідньому будинку з-за штори до шибки притислося напружене обличчя літньої жінки з сивим волоссям і гострим носом. Їй не давали спокою сусідські клопоти. Завжди з-поміж сусідів знайдеться така цікава особа. Я помахав їй рукою, штора закрилася. На вулиці сів у машину, під'їхав до 77-ї дільниці й піднявся на другий поверх до затхлого кабінету Налті, схожого на собачу буду.