Текст книги "Прощавай, кохана!"

Автор книги: Раймонд Чэндлер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)

Розділ 36

Я йшов повз ліхтарі, метушливі електрокари, запах згірклої олії і попкорну, верещання дітей і вигуки зазивальників, які запрошували до ресторанчиків із стриптизом. Йшов повз все – окрім океану. Я відчував його подих, бачив напрочуд чисту лінію узбережжя і хвилі, що облизували прибережні камені. Я був майже самотній. Всі звуки зникли десь далеко позаду. Яскраве неживе світло перетворилося на віддалене мерехтіння. Темний пірс правив за єдиний дороговказ у далечінь океану. Я рушив до нього.

Коли я дійшов до якихось штабелів, із-за ящиків виникла постать Рудого.

– Я тут. Іди до сходів, а я по човен і розігрію мотор.

– До мене присікався прибережний коп. Той, що був у залі для гри в бінго. Довелося побалакати з ним.

– А… Олсон. То дрібнота. Не варто звертати уваги. Шкодить лише тоді, коли йому треба поповнити список арештованих. Тоді й лютує, але не дуже. Нормально, чи не так?

– Для Бей-Сіті – нормально. Давай вирушати. Скоро вітер розгуляється. Буде вкрай погано, коли туман розтане. Хоча він не такий і густий, але все одно – може стати в пригоді.

– Нічого. Для того щоб обдурити прожектор – досить, – сказав Рудий. – У них на палубі кулемети. Спускайся з пірса.

Я за мить буду.

Він розтанув у темряві, а я пішов повз темні човни, ковзаючи на слизьких від рибної луски дошках. У кінці причалу були низькі брудні поручні. Якась парочка притулилася у кутку. Чоловік вилаявся, і вони гайнули геть.

Кілька хвилин я слухав, як хвилі розбиваються об палі. Якийсь нічний птах розірвав тишу криком, промайнув у темряві легкою сірою тінню і зник. Високо в небі пролетів літак. Згодом десь далеко я почув гуркіт мотора. Спочатку він заревів, а тоді загарчав так, ніби йшла колона з десяти вантажних машин. Поступово звук тихшав, а потім зовсім зник.

Минуло ще кілька хвилин. Я повернувся до сходинок, що вели просто до води, і почав спускатися так само обережно, мов кішка на мокрій підлозі. Велика темна тінь виринула з темряви, я відчув глухий поштовх об палі, і голос промовив:

– Усе готово. Залізай.

Я сів поруч Рудого, і тої ж миті човен рушив. Мотор працював безшумно, тільки сердито булькотіла вода по обох боках корми. Ще раз я побачив, як вогні Бей-Сіті перетворюються на бляклий відблиск, який наче гойдався на хвилях. Ще раз яскраві вогні «Роял Крауна» промайнули ліворуч од нас. Здавалося, що цей пароплав, як манекенниця, виставляє себе на оглядини. Ще раз велетенська громада «Монтесіто» з'явилася у тихоокеанській далечині, і світло прожектора окреслило велике коло, ніби вогні маяка.

– Я боюся! – раптом сказав я. – Я злякався до смерті!

Рудий заглушив мотора, і катер почав розгойдуватися на хвилях. У мене було відчуття, що хвилі рухаються, а ми стоїмо на місці. Він обернувся і пильно подивився на мене.

– Я боюся смерті й страждань, – пробурмотів я, – боюся темної води та облич утоплеників, черепів із порожніми очницями. Я боюся померти, боюся перетворитися у ніщо. Боюся не знайти людину на ім'я Брюнет.

– Ти мене мало не розстроїв, – пирхнув Рудий, – а ти в такий спосіб підбадьорюєш себе. Щодо Брюнета – він може бути де завгодно. Чи на тому, чи на другому кораблі. У власному клубі, далеко на Заході, в Рено [16]16
  Рено – місто у штаті Невада, в якому багато гральних закладів.


[Закрыть]чи у себе вдома у хатніх капцях. Це все, що тобі треба?

– Ні. Мені потрібен один тип – Меллой. Здоровенний гангстер, який нещодавно вийшов з Орегонської тюрми, де відпочивав вісім років за пограбування банку. Він переховується десь тут, у Бей-Сіті.

І я розповів йому про Лося Меллоя і ще багато чого – значно більше, ніж хотів спершу. Певно, через його очі.

Вислухавши мене, Рудий спершу задумався, а тоді почав повільно казати. Я майже фізично відчував, як його слова зависають у повітрі і на них осідає туман – зовсім як крапельки на вусах. Може, саме тому вони здавалися мені розумніші, ніж були насправді, а може, й ні.

– Дещо має сенс, дещо – ні. Про щось я знав, чогось – ні. Коли цей Сондерборг держить схованку, торгує наркотиками і посилає хлопців зривати прикраси з переляканих багатих жінок, це свідчить про одне: у нього в муніципалітеті свої люди. Але це зовсім не означає, що вони у курсі всіх його шахрайств і що кожен коп у місті знає про його «руку» у муніципалітеті. Блейн, можливо, знав, а той, кого ви називаєте Хемінгуеєм, – навряд чи. Блейн – мерзотник. Той, другий, – звичайний жорстокий коп: ані добрий, ані поганий, ні чесний, ні підкуплений. Знахабнілий, але певно, такий само тупий, як і я. Бо вважає, що бути поліцейським – пристойний спосіб заробляти собі на життя. Психіатр – не таке вже й цабе. Він купив підтримку на найкращому ринку – у Бей-Сіті, і користується нею коли треба. Він належить до категорії людей, від яких можна чекати чого завгодно. Можливо, часом він навіть буває людяний, упадає біля своїх відвідувачів. Багатих жінок так само легко спокусити, як вирізати ляльку з паперу. Ось чому, як на мене, Блейн закинув тебе до Сондерборга, бо був певен, що той злякається, коли дізнається, хто ти. Цілком ймовірно, що він розповів Сондерборгу ту ж саму плітку, якою лікар почастував і тебе: ніби ти безтямно блукав вулицями, а вони тебе підібрали. Сондерборг не знав, що з тобою робити, йому було боязко відпустити тебе, щоб позбутися. Через те він накачав тебе наркотиками. Блейн згодом завітав би, добре притис Сондерборга і зірвав би з нього купу грошей. От і все. Трапилася нагода, і вони скористалися з неї. Може, Блейн знав і про Меллоя. Принаймні я б не здивувався, якби це було так.

Я слухав Рудого, стежачи за прожектором і катерами, які усе частіше підходили до правого борту пароплава.

– Я знаю, хто чого вартий, – вів далі Рудий. – Біда копів не в тім, що вони тупі, продажні та жорстокі, а в тім, що вони певні: саме їхня приналежність до поліцейських дає їм трохи більше, ніж вони мали раніше. Може, колись так і було, але минулося. Ними керує надто багато розумних голів. Тому вони й змушені йти до Брюнета. Не він верховодить містом. Але його не можна чіпати, бо він вклав чималі гроші у вибори мера для того, щоб водні таксі їздили без перешкод. Коли він чогось забажає, його забаганку виконають. От приміром. Нещодавно одного з його друзів, адвоката між іншим, було затримано за те, що він був за кермом п'яний. А Брюнет змусив змінити формулювання на більш м'яке – необережна їзда. Для цього треба було переписати журнал поліцейського обліку, – що вже злочин сам по собі. Це – ключ до відгадки. Його рекет – азартні ігри, але зараз усі види рекету пов'язані між собою. Через це, можливо, саме він тут і хазяйнує і має зиск з усіх, з ким веде діло. Цілком можливо, він знає Сондерборга, а може, ні. Але щодо коштовностей… Згадай, що ті хлопці зробили за вісім тисяч. Просто смішно подумати, ніби Брюнет причетний до цього.

– Так, – погодився я, – але вони ще й вбили людину, чи ти забув?

– Він того не робив. Йому це не потрібно. Аби він доклав рук до цього, дзуськи ти б знайшов труп! І ніколи б не дізнався, що було у кишенях вбитого. Навіщо ризикувати? Дивись, що я роблю для тебе за двадцять п'ять монет. Що ж тоді має Брюнет за свої гроші?

– Він може схотіти, щоб когось вбили.

– Звісно, чого в житті не буває. Але він не кровожерливий. У рекет прийшли нові люди. А ми все ще про них думаємо так само, як і раніше. Вважаємо їх бандюгами або злодіями, нашпигованими наркотиками. Брехливі поліцейські цяці поширюють плітки по радіо та телебаченню про боягузливих пацюків, що спокійно вбивають жінок та дітей, але, побачивши поліцейську форму, благають пощади. Перш ніж виплескувати на публіку таке багно, треба було добре подумати. Знаєш, є боягузи-копи і є боягузи-вбивці, але і тих і інших не так багато. Щодо босів, як, приміром, Брюнет – вони видерлися на саму верхівку не за допомогою вбивств, а своїм талантом, розумом та ще внутрішньою силою. У них мужність – не групова, як у копів, а особиста. Але насамперед – вони ділки. Все, що вони роблять, то задля грошей, як будь-хто з бізнесменів. Часом їм хтось дуже заважає. О'кей. Тоді його прибирають. Але перш ніж вдатися до такого, вони все гарненько обмізкують. Слухай, а якого біса я читаю тобі лекцію?

– Такий, як Брюнет, не переховуватиме Меллоя, – сказав я. – Тим паче після того, як він убив двох.

– Ні. Якщо, крім грошей, немає іншої причини. Хочеш повернутися?

Рудий узявся за кермо, і човен почав набирати швидкість.

– Не думай, що мені подобається ця сволота, – вимовив він. – Я ненавиджу їх.

Розділ 37

Весь час, повертаючись, світло прожектора, схоже на довгий освітлений палець, ледь торкалося хвиль футів за сто від пароплава. Прожектор був задля годиться, принаймні по цій порі. Тому, хто б схотів захопити виручку на одному з гральних пароплавів, потрібна була б неабияка допомога, і він би скінчив роботу не раніш як о четвертій ранку, коли від натовпу лишається тільки кілька затятих гравців, а команда падає з ніг від утоми. Але й тоді це був би не кращий шлях заробляти гроші. Хоч іноді до нього колись і вдавалися.

До трапа підійшов черговий катер, висадив пасажирів і рушив до берега. Рудий тримав свій швидкісний човен за межами світла прожектора. Аби жартома вони підняли його на кілька футів, то неодмінно побачили б нас, але ніхто цього не зробив. Промінь повільно пройшов поруч нас, виблискуючи на воді, тоді наш човен перетнув темну лінію і швидко наблизився до пароплава. Ми пройшли під самісіньким обводом корми, так само безшумно та обережно, як скрадається готельний детектив, коли збирається виштовхати з холу якогось пройду.

Подвійні металеві двері були високо над ними, занадто високо, щоб до них дотягнутися, і занадто важкі, щоб їх відчинити. Човен терся об поржавілий корпус «Монтесіто», і ми відчували, як під ногами б'ються хвилі. Збоку від мене підвелася велика тінь, і повітря розірвав скручений кільцями канат. Він об щось вдарився, зачепився, і кінець його хлюпнув у воду. Рудий витяг кінець багром і прив'язав до кожуха мотора. Туман висів такий, що все навколо здавалося нереальним. Вологий вітер був холодний, як попіл кохання.

Рудий впритул нахилився до мене, і я відчув його подих на щоці.

– У «Монтесіто» дуже висока посадка. Коли його добре хитне, він перевернеться догори гвинтами. Але нам все одно доведеться дертися по обшивці нагору.

– Я не можу чекати, доки він перевернеться, – відповів я, тремтячи.

Він поклав мої руки на кермо, повернув його так, як треба, завів мотор і звелів тримати човен у цьому положенні. Прямо на обшивці була металева драбина, що дерлася угору. Певно, її щаблі були такі ж слизькі, як змащений жиром стовп, а лізти по ній було не легше, ніж по карнизу хмарочоса.

Рудий старанно витер долоні об штани – на них миттю з'явилося ще кілька чорних смуг – і безшумно підтягнувся на руках. Я не чув жодного звуку, навіть сопіння. Тоді я побачив, як його подерті спортивні туфлі сперлися в нижню щаблину і, звиваючись усім тілом, він поповз угору.

Світло прожектора падало на хвилі далеко від човна. Відбиваючись од води, воно освітлювало моє обличчя, і мені здавалося, що ось-ось мене побачать. Але нічого не сталося – навкруги все було спокійно. Високо над головою щось приглушено заскреготіло. Якась жовта розпливчаста пляма виникла угорі і розтанула в тумані. Я вдивлявся у темряву. Спершу з туману виступила одна стулка вантажного люка – отже, зсередини його не було замкнено. Цікаво, чому? Тоді почув шепіт, але слів не розібрав. Я кинув кермо і рушив уперед. То була найважча подорож у моєму житті. Зрештою вона скінчилась, і я, захлинаючись та уривчасто дихаючи, опинився у смердючому трюмі, заваленому ящиками, діжками, бухтами канату та шматками заіржавілих якірних ланцюгів. По темних кутках гасали пацюки. Десь попереду, у вузьких дверях, мерехтіло світло. Рудий притис губи до мого вуха.

– Звідси дістанемося до котельні. Вони користуються нею, як допоміжним пристроєм: цей з'їдений іржею шматок сиру без дизельного двигуна. Команді платять подвійно, якщо матроси працюють і на палубі, і біля гральних столів або офіціантами і спостерігачами. Вони також повинні стежити, чи не наближаються до них якісь кораблі або човни. З котельні я покажу тобі вентиляційну трубу без грат, що веде на палубу із шлюпками. Але то вже не моя територія, вона – твоя, поки ти живий.

– Певно, в тебе на кораблі є родичі, – сказав я.

– А що? Часом буває найнеймовірніше. Ти скоро повернешся?

– Мені вкрай треба з гуркотом впасти з палуби, – відповів я і витяг гаманця. – Думаю, це коштує ще грошей. Тримай. Подбай за моє тіло так, як наче то твоє.

– Ти мені більш нічого не винен, приятелю.

– Я сплачую дорогу назад. Навіть коли я і не скористуюся. Візьми гроші, перш ніж я впаду в твої обійми і скроплю твою чисту сорочку сльозами.

– Може, потрібна якась допомога нагорі?

– Все, що мені треба, – це красномовство. А в мене язик мов прикипів.

– Забери геть свої папірці, – сказав Рудий. – Ти мені сплатив за зворотний шлях. Певно, ти просто злякався.

Він узяв мою руку. В нього була міцна, тверда і тепла долоня. Трохи волога.

– Я знаю, – ти боїшся, – прошепотів він.

– Нічого, переборю, – запевнив я.

Рудий одвернувся з дивним виразом обличчя, але у темряві я не міг здогадатися, про що він думає. Продираючись поміж діжок і контейнерів, ми рушили уперед і невдовзі дісталися кінця трюму. Переступили високий металевий поріг і опинилися у напівтемному проході, який вивів на металеву, огороджену гратами платформу, слизьку від нафти. Тоді почали спускатися драбиною, утриматися на якій було нелегко. Все навколо було сповнене шипіння нафтових пальників, яке заглушало всі інші звуки. Повз нагромадження мовчазного металу попрямували далі. Визирнувши з-за рогу, ми побачили низенького зашморганого італійця у червоній шовковій сорочці. Він сидів на зв'язаному дротом стільці й читав вечірню газету з допомогою брудного пальця і окулярів у металевій оправі, ними, певно, користувався ще його дід. Рудий безшумно став за спиною італійця.

– Гей, Куций! Як поживають твої бамбіно?

В італійця з несподіванки відвалилася щелепа, і він поліз за пазуху червоної сорочки. Рудий навідліг ударив його по зубах і міцно схопив. Тоді обережно поклав на підлогу і почав шматувати червону сорочку.

– Це його образить більше, ніж добряча прочуханка, – лагідно промовив Рудий. – Річ у тім, що мій приятель схотів піднятися по вентиляційній шахті, а там уже займатися своїм рекетом. На палубі не повинні почути нічого.

Він вправно зв'язав італійця, засунув у рота кляп і поклав окуляри у безпечне місце. Ми підійшли до вентиляційної шахти. Я подивився вгору, але, крім темряви, нічого не побачив.

– До зустрічі, – сказав я.

– Може, тобі ще потрібна допомога?

Я заперечливо похитав головою і обтрусився, як мокрий собака.

– Хіба що підрозділ морських піхотинців, – відповів я. – Тільки коли не зроблю цього сам, то не зроблю зовсім. Бувай!

– Скільки ти будеш там? – занепокоєно спитав він.

– Годину, може, менше.

Рудий задумливо подивився на мене, пожував губу, тоді кивнув.

– Часом людина повинна щось зробити, – промовив Рудий. – Завітай у зал для гри в бінго, коли буде час.

Він відійшов, але, ступивши кілька кроків, повернувся.

– Ця штука відмикає вантажний люк, – сказав він. – Візьми, може, вона допоможе тобі викупити щось. Скористайся з неї.

Рудий швидко зник.

Розділ 38

Холодне повітря линуло назустріч. Шлях нагору по вентиляційній шахті здавався дуже довгим… Три хвилини тягнулися як добра година, але нарешті я обережно висунув голову з люка. Навколо стояли вкриті брезентом шлюпки. У темряві попереду чулися голоси. Повільно рухався промінь прожектора, якого було прикріплено вище палуби на спеціальній платформі до однієї з щогол. Біля прожектора десь має бути хлопець з кулеметом чи, може, з браунінгом. Невесела робота. Особливо тоді, коли вантажний люк лишають незамкненим.

Було чутно приглушену музику, що линула ніби з поганенького приймача. Високо в небі, над самісінькими вогнями щогли, незважаючи на туман, мерехтіли кілька зірок, ледь освітлюючи палубу.

Я виліз з люка, витяг з наплічної кобури кольт, сховав його під пахвою, притискаючи рукою до боку. Ступивши три безшумні кроки, зупинився, вслуховуючись. Голоси, що розмовляли, замовкли, але нічого не сталося, – вони знову долинули з-за двох шлюпок. Я почав вдивлятися. І ось, за якимись таємничими законами, розсіяне світло сфокусувалося і вихопило з ночі та туману блискучу сталь кулемета на високій тринозі. Його дуло спиралося на поручні. Біля нього стояли двоє і курили. За мить розмова знову почалася, але жодного слова я розібрати не міг.

Я досить довго стояв, прислуховуючись до розмови, коли раптом почув за спиною:

– Пробачте. Але гостям не дозволяється бути на цій палубі.

Я неспішно обернувся і спершу глянув на його руки: брудні, але порожні.

Тоді кивнув головою і ступив убік, ніс шлюпки приховав нас. Чоловік рушив за мною, безшумно ступаючи по палубі.

– Напевно, я заблукав, – сказав я.

– Виходить, що так. – Голос у нього був молодий, приємний. – Унизу під східним трапом є двері з спеціальним пружинним замком – дуже надійним. Колись там був вільний прохід із ланцюгом над мідною табличкою. Згодом ми з'ясували, що дехто цим зловживає.

Він говорив повільно. Можливо, тому, щоб виказати люб'язність, можливо, чогось чекав і тому тягнув час.

– Певно, хтось залишив двері відчинені, – сказав я.

– Бачте, – почав він і нахилив голову. Хлопець був нижчий за мене. – Бачте, як виходить. Коли хтось залишає двері відчиненими, це дуже не подобається шефу. Щоб такого не було, ми маємо з'ясувати, як ви сюди потрапили. Я певен – ви це знаєте.

– Авжеж. З'ясувати це не важко. Давайте спустимось і побалакаємо з шефом.

– Ви прийшли з компанією?

– З дуже приємною.

– Чого ж ви не лишилися з ними?

– Хіба ви не знаєте, як це буває? Ви повертаєтесь і бачите, що вже хтось інший пригощає її коктейлями.

Він хіхікнув і ворухнув підборіддям.

Я пригнувся й відскочив убік, спритно, мов жабка. Тишу прорізав свист гумового кийка і завмер, мов чийсь сумний подих. В мене склалося стійке враження, що всі гумові кийки, які є в наявності навкруги, при моїй появі автоматично злітають угору, щоб торохнути мене по потилиці. Хлопець вилаявся.

– Йди уперед і не роби дурниць. – сказав я, красномовно клацнувши запобіжником.

Часом навіть кепська гра дає неабиякі наслідки. Хлопець завмер, і я побачив, як кийок розгойдується на його зап'ясті. Мабуть, він гадав, що може запросто мене відлупцювати.

– Це вам не допоможе, – похмуро кинув він. – Вам ніколи не вдасться зійти з корабля.

– Я знаю. Хай тебе це не обходить.

Запала тиша.

– Що вам треба? – спокійно спитав він.

– У мене надійний револьвер. Але його зовсім не обов'язково пускати в діло. Я хочу побачитися з Брюнетом.

– Він поїхав до Сан-Дієго. У справах.

– Тоді я поговорю з тим, хто лишився замість нього.

– Ну ви й тип! – сказав хлопець. – Ходімо униз. Тільки сховайте вашу іграшку, перш ніж ми підійдемо до входу.

– Я її сховаю тоді, коли буду певний, що пройду у двері.

– Ну що ж, Худий, ходімо. Я тебе проведу, – усміхнувся він і рушив уперед.

Ми спустилися слизькими сходами і опинилися біля товстих дверей. Він відчинив їх і ретельно оглянув замок. Посміхнувся і, кивнувши головою, пропустив мене вперед. Я ступив у приміщення, сховав пістолета у кишеню.

Двері замкнулися.

– Спокійний сьогодні вечір, – кинув я.

Ми опинилися біля позолоченої арки, що вела до грального залу. Людей там було не так вже й багато. Звичайний зал – як і тисячі подібних. У протилежному кінці містився бар із кількома стільцями. Посередині – прохід. Музика то вибухала, то вщухала. Я чув, як рухається колесо рулетки. Один із відвідувачів грав у фараона. Все, як і скрізь. У залі було близько шістдесяти чоловік. На столі для гри у фараона лежала купа банкнот, що правили за банк. Гравець, літній сивий чоловік, напружено стежив за круп'є.

Двоє чоловіків у смокінгах неквапом рушили до нас, наче прогулювались, ні на що не звертаючи уваги. Цього треба було чекати. Мій підступний провідник і я чекали на них. Коли вони проминули арку, їхні руки опустилися до кишень – звісно, вони шукали не сигарети.

– Отепер ми побудемо тут у невеликій компанії, – сказав мій провідник. – Ви не заперечуєте?

– Ви Брюнет, – раптом промовив я.

– Так, – відповів він, знизавши плечима.

– А ви не такий вже й грізний ззовні, – зауважив я.

– Гадаю, що так.

Двоє у смокінгах стали обабіч мене.

– Ходімте, – сказав Брюнет, – тут можна спокійно побалакати.

Він одчинив двері до кімнати, яка була водночас схожа і не схожа на каюту. Над темним письмовим столом, зробленим скоріше за все не з дерева, а з якогось пластику, висіли дві мідні лампи, закріплені на стелі шарнірами. У кінці кімнати стояло два ліжка, пофарбовані під дерево. Нижнє ліжко – застелене, а на верхньому височіла купа платівок і каталогів. У кутку стояла велика радіола. Канапа червоної шкіри, червоний килим, попільнички, підставка для сигарет та келихів і невеликий бар у іншому кутку.

– Сідайте, – запросив Брюнет і попрямував до столу.

На столі лежало багато паперів, схожих на ділове листування, аркуші з надрукованими стовпчиками цифр. Брюнет сів у масивне крісло з високою спинкою, трохи відкинувся і уважно глянув на мене. Потім підвівся, зняв пальто, шарф і кинув їх десь убік, тоді знову сів, узяв авторучку і заходився задумливо проводити нею по мочці вуха. Усміхався він по-котячому, але я люблю котів.

Не літній, не молодий, не товстий і не худий. Обличчя – засмагле, обвітрене, певне, тому, що він багато часу проводив на океані. Волосся – коричневе, трохи кучеряве від природи чи від моря. Чоло невисоке, розумне, у жовтуватих очах причаїлася ледь помітна погроза. В нього були напрочуд гарні руки, добре доглянуті, але не занадто. Темно-синій смокінг при тому світлі здавався майже чорним, а перлина, що він носив, – завеликою. Певно, це в мені промовляла заздрість.

Брюнет довго дивився на мене, перш ніж сказав:

– У нього револьвер.

Один із охоронців притулив до мого хребта щось тверде. Звісно, то була не вудка, а щось інше. М'яка тренована рука витягла мій пістолет з кишені і обмацала інші.

– Ще щось? – спитав голос у мене за спиною.

– Потім, – відповів Брюнет, кивнувши головою. Охоронець поклав мій пістолет на стіл. Брюнет відклав ручку, узяв ніж для розрізання паперів і ним засунув пістолет за прес-пап'є.

– Ну що ж, – повільно почав він, – чи треба мені пояснити що і до чого?

Один із охоронців швидко вийшов, зачинивши за собою двері. Другий стояв так тихо, що здавалося, його взагалі немає. Запала тиша, яку часом порушували віддалені голоси, притишена музика та плескіт хвиль десь далеко під нами.

– Вип'єте?

– Охоче.

Охоронець змішав два коктейлі – йому не потрібно було робити це потай, як у барах, – поставив на спеціальні чорні підставки по обох кінцях столу.

– Сигарету?

– Дякую.

– Єгипетські полюбляєте?

– Звісно.

Ми запалили сигарети, потім випили доброго шотландського віскі. Охоронець не пив.

– Усе, що я хочу… – почав я.

– Даруйте, – перервав мене Брюнет, – хіба це має якесь значення?

В його напівпримружених котячих очах промайнула котяча посмішка.

Двері відчинилися, і до кімнати зайшов охоронець з хлопцем у зім'ятій куртці – гангстер з голови до п'ят. Він глянув на мене, і його обличчя побіліло, мов устриця.

– Повз мене не проходив, – похапцем промовив Зім'ята куртка, скрививши рота набік.

– У нього був пістолет, – сказав Брюнет і підштовхнув мою іграшку ножем для паперів. – Оцей. Він навіть штовхав їм мене у спину на палубі.

– Але повз мене він не проходив, шеф! – одним подихом випалив Зім'ята куртка.

Брюнет трохи підвів жовті очі і спитав мене:

– Ну?

– Женіть його, – відповів я. – Може, десь в іншому місті згодиться.

– Таксист може підтвердити, – пробелькотіла Зім'ята куртка.

– Ти кудись відлучався після о пів на шосту?

– Ані на хвилину, шеф.

– Це не відповідь. За хвилину може впасти імперія.

– Ані на секунду, бос.

– Його неважко обдурити, – розсміявся я.

Зім'ята куртка ступив до мене, і його кулак, розсікаючи повітря, мало не вцілив у мою скроню. Але я відчув тільки коливання повітря, а кулак наче розтанув. Почувся глухий удар, Зім'ята куртка відлетів убік, схопився за край столу і впав на спину. Задля різноманітності часом не шкодить побачити, як б'ють когось іншого.

Брюнет все ще усміхався мені.

– Сподіваюся, ви були не так уже й несправедливі до нього, – сказав він. – Але ми не з'ясували ще одне: про двері.

– Випадково були відчинені.

– Чи не можете ви вигадати щось краще?

– Тільки не у такому натовпі.

– Що ж, побалакаємо наодинці, – згодився Брюнет, не дивлячись ні на кого.

Один із охоронців підхопив Зім'яту куртку під пахви і потягнув до дверей, другий прочинив їх, і вони всі вийшли. Двері зачинилися.

– Ну добре. Хто ви і що вам треба?

– Я приватний детектив і хочу поговорити з людиною, яку звуть Лось Меллой.

– Доведіть, що ви детектив.

Я показав документи. Він переглянув їх і кинув мого гаманця, на стіл. Обвітрені губи все ще усміхалися, але усмішка стала якоюсь злинялою.

– Я розслідую вбивство. Минулого четверга пізно ввечері недалеко від вашого клубу «Бельведер» було вбито людину, яку звали Ліндсей Маріотт. Це вбивство пов'язане з іншим – цього разу жінки, яку позбавив життя колишній в'язень, гангстер і загалом відчайдух Лось Меллой.

– Я не питаю вас, який зв'язок між усім тим і мною, – сказав Брюнет. – Певно, ви щось з'ясували. Але, може, ви дасте відповідь, як потрапили на корабель?

– Я вже казав.

– То неправда, – м'яко промовив він. – Марлоу, так вас звуть? То брехня, Марлоу. І ви це добре знаєте. Хлопець, що стояв на трапі, не брехав. Я ретельно добираю кадри.

– Вам належить частина Бей-Сіті, – відповів я. – Не знаю, чи вона завелика, але певний, досить велика для ваших потреб. Людина на ім'я Сондерборг має на вашій території схованку. Він торгує наркотиками, утримує зграю грабіжників, переховує тих, хто ховається від поліції. Звісно, він не зміг би того зробити без підтримки й зв'язків. Не думаю, що ви про це не знаєте чи що він існує без вашої допомоги. Меллой ховався у нього, але десь зник. Здорованя заввишки сім футів переховувати нелегко. Гадаю, він зараз десь тут, на ігральному кораблі.

– А ви простак, – усміхнувся Брюнет. – Припустімо, я б схотів сховати його, але навіщо мені ризикувати? – Він сьорбнув з келиха. – Зрештою, я займаюсь зовсім іншим бізнесом. І маю досить прибутків для того, щоб мати водні таксі, які курсують без усяких труднощів. Навколо так багато місць, де можна сховатися, коли є гроші. Чи не можете ви вигадати щось краще?

– Можу, але навіщо?

– Не можу нічим вам допомогти. Отже, як ви потрапили на корабель.

– Не скажу.

– Тоді мені доведеться примусити вас сказати, Марлоу. – Його зуби зблиснули у світлі мідних ламп. – Не так це вже й складно зробити.

– Коли я скажу, передасте кілька слів Меллою?

– Що саме?

Я узяв свого гаманця, що лежав у нього на столі, витяг візитку, на її звороті написав олівцем п'ять слів і передав Брюнету. Той уважно прочитав написане.

– Це мені нічого не говорить, – сказав він.

– Меллою – скаже.

– Я дивуюся з вас, – уважно вивчаючи мене, промовив Брюнет. – Ви дуже ризикували, коли пробралися сюди тільки для того, щоб вручити мені візитку, яку я маю передати якомусь вбивці, про котрого вперше чую. Хіба в цьому є сенс?

– На перший погляд – може, й ні. Але ви його не знаєте.

– Чому ви не лишили револьвер на березі і не потрапили на корабель, як усі інші?

– Спершу я про нього зовсім забув. Згодом зрозумів, що той тип у зім'ятій куртці мене не пропустить. Тоді я знайшов людину, яка знає інший шлях.

Його очі яскраво засвітилися, немов хтось їх запалив. Усмішка торкнулася його губ, але він промовчав.

– Той хлопець не пройда, просто він вештається берегом і вуха в нього нашорошені. На вашому кораблі є вантажний люк, який не замикається зсередини. Є також вентиляційна шахта, де знято грати. Треба усунути лише одну людину, щоб потрапити на шлюпочну палубу. Ви краще перевірте список команди, Брюнет.

Він мовчки пожував губами і знову глянув на мою візитку.

– Ніякого Меллоя на кораблі немає, – сказав Брюнет, – але коли те, що ви мені розповіли правда, я вам вірю.

– Підіть і перевірте.

– Коли є якась змога передати ваші слова Меллою, я неодмінно це зроблю. – Він промовив це, не підводячи очей від картки, – Сам не знаю чому.

– Подивіться на люк.

На мить він застиг, тоді схилився над столом і штовхнув до мене пістолет.

– Чого тільки мені не випадає робити, – промовив Брюнет, наче розмовляючи сам до себе. – Я заправляю містом, обираю мерів, підкупаю поліцію, торгую наркотиками, переховую мерзотників, грабую літніх жінок, обвішаних перлами. Отже, скільки ж в мене вільного часу? – Він коротко розсміявся. – Нема куди діти!

Я засунув пістолет до кобури.

– Нічого не обіцяю. – Брюнет підвівся, пильно дивлячись на мене, – але я вам вірю.

– Дякую й за це.

– Ви подолали такий важкий шлях, щоб почути так мало.

– Що ж зробиш…

– Ну… – почав він, тоді змахнув рукою і простягнув її через стіл. – Потисніть руку професійного гравця.

Ми потисли руки один одному. Долоня в нього була маленька, тверда і гаряча.

– Ну, а скажіть, як ви дізналися про люк?

– Не можу. Але той, хто мені сказав про нього, не злочинець.

– Я міг би примусити вас сказати, – промовив він, але заперечно похитав головою. – Мабуть, ні. Я вже повірив вам один раз. Посидьте трохи. Якщо хочете – випийте.

Брюнет натис на кнопку дзвінка. Двері відчинилися, і двоє гангстерів-охоронців постали на порозі.

– Один залишиться тут. Наллєш випити, коли він схоче. Ніяких грубощів.

Охоронець сів, чемно усміхнувся до мене. Брюнет швидко вийшов з кабінету. Я запалив сигарету, тоді допив те, що лишилося у келиху. Охоронець знову налив. Я скінчив і цю порцію, висмалив ще одну сигарету.

Нарешті повернувся Брюнет, помив руки у кутку кімнати, сів за стіл і кивком голови відпустив охоронця. Той мовчки вийшов.

Жовті очі пильно подивилися на мене.

– Ви виграли, Марлоу. Але у мене в команді сто шістдесят чотири чоловіки, – знизав він плечима. Ви можете повернутися на таксі. Ніхто не перешкодить. Щодо вашої записки, в мене є деякі зв'язки. Я скористуюся ними. До побачення. Може, мені треба подякувати вам за те, що ви показали.

– На добраніч! – відповів я, підвівся і вийшов з кабінету. Біля трапа стояв незнайомий хлопець. До берега я повертався іншим таксі.

Я зайшов до залу для ігри в бінго і сперся об стінку серед натовпу. Невдовзі з'явився Рудий і став поруч у такій самій позі.

– Пронесло, так? – Голос його звучав тихо серед галасу, який чинили гравці у бінго та круп'є, викрикуючи номери.