Текст книги "Зрошення пустелі"

Автор книги: Петер Маріус Гуемер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 11 страниц)

VIII

Д-р Тіль вирішив: усі копачі, за винятком кількох робочих і двох помічників, мусять перейти на південь, туди, куди ніколи не впала б Тілева тінь. Помічникам він доручив займатися братньою могилою, а частину кісток із неї дістати й передати масудському музею. Потім оглянути кам’яну поверхню брил і датувати, як це вдасться без відповідних точних приладів. А також відіслати деякі зразки на батьківщину, в університет. Нехай цим опікуються геологи, якщо в них будуть якісь результати, їх повідомлять; натомість їм уже скоро доведеться згортати намети. Ділянку навколо нових розкопок треба без зволікань – цього ж дня, якщо це можливо, – укріпити й убезпечити: перевезти обладнання, розставити прожектори й усе інше, що їм необхідно. За це відповідатимуть Персефона і ще один помічник, байдуже, хто саме з трьох. А ще відсьогодні введено четверту зміну! Ніяких перерв у роботі! За допомогою перекладача він коротко звернувся до робочих, щоб мотивувати їх до праці. Вони вже досягли великих, ба навіть дивовижних успіхів. Виявити одразу два поховання – хоч і не ті, які вони шукали, – це видатний здобуток. Тепер їм треба рушати далі, далі до цілі, заради якої їх сюди привезли. Вони вже так близько! Віднині кожен удар лопати, кожен помах молотком, кожен доторк щіточки може видобути на світ прадавній склеп! Його слухачі зустріли промову летаргійним мовчанням. Дехто похилив голову на схрещені руки й заплющив очі. Якби згори не світило посушливе і яскраве сонце, Тілю могло б видатися, що перед ним – сотня студентів. Потім збори розійшлися, і робітники повернулися до праці. Тіль, залишившись один, сів і швидко спорожнив свою польову фляжку. Лише зараз він помітив, як тремтять його руки, які мляві в нього коліна, як саднять у нього руки і ноги; його обсипало холодним потом, перед очима стояла заслона. Він зіщулився, опустивши голову між колін, так далеко, як дав змогу його зболений хребет, і просидів якийсь час у цій позі, аж поки затерплі м’язи змусили його знову виструнчитися. Він почувався слабким і не хотів навіть озиратися навколо, проте нараз, мовби його хтось нечутно покликав, схопився на ноги, забувши про біль, і поспішив у дюни за робітниками, вигукуючи їм у спини якісь напучування без надії, що вони їх зрозуміють.

* * *

Протягом тих двох днів, коли розкопки призупинили, робочі грали в карти та ретельно перевіряли новини по радіо щодо танків, які привезли Тіля в Масуд і роблять попереджувальні постріли на східному кордоні; уночі вони, одначе, влаштовували вечірки, а Тіль уперше з того часу, як вони виїхали з міста, зголосився порадитися з Персефоною. Вона знову розкладала перед ним мапи, гортала документи. Дівчина пояснила Тілю те, що намагалася донести до нього вже кілька тижнів: про скелю, про тінь, про відповідну підказку в тексті й про свої здогади. Імовірно, король лежить саме там: він хотів, щоб його там поховали. Раніше Тіль не пропускав повз вуха її слова, крізь пальці – аркуші, які вона йому простягала, коли він, не обертаючись, вийшов із намету. Та зараз він її почув. Тепер він кивав і нарешті брав сказане до відома. Він погоджувався, інколи сперечався, хоч і знав, що насправді тут нема про що сперечатися, а в голові складав прокльони. Аж поки збагнув, що вона його вкотре врятувала. Вона натрапила на щось, на щось визначне, на справжню гробницю, а він, як і попередні рази, зневажив її ідею. Ця дівчина, яка навіть не була археологом, лише студенткою з його лекцій, яку він ніколи не помічав. Чорнява красуня, яка пахла дзвіночками і затримала його, вручивши стос нескріплених аркушів. Та, кого він удостоїв своєї уваги тільки через вроду і її манливий аромат. А тепер він стежив за рухом її губ, слухаючи її пояснення, підкріплені жестами, і розумів, що вже понад місяць копирсається в порожнечі й шукає не те, що треба. Він розізлився, що вона мала рацію, але й зрадів, бо це давало надію, що вони таки матимуть успіх, якщо працюватимуть далі без перерв. На цьому він і волів зосередитися. На тому, щоб продовжити розкопки й поставити своє ім’я під цією знахідкою. Над її іменем. Д-р Тіль. Дослідник. Археолог. Великий чоловік і його асистентка.

Коли розкопки поновили, робота пішла у швидшому темпі, ніж раніше. Копачі, яких він нещодавно віддав у розпорядження Персефони, встигли підготувати неглибоку яму. Початок був покладений, прогрес очевидний: невдовзі вони досягли необхідної глибини та ширини. Праця в чотири зміни була вдалим рішенням, попри втому копачів, і д-р Тіль навіть стримував свій гонор. За вечерею він говорив із Персефоною. Ночами вони засинали разом і міцно стискали обійми, хоч як холодно їм було одне з одним. Холодно й пусто. Радіо в їдальні працювало цілодобово і далі інформувало про попереджувальні постріли, а через радіопередавач вони щодня підтримували зв’язок із Масудом. Тамтешній музей був у захваті від їхньої знахідки і вимагав від них більше проб, бо Тіль не дозволив музейникам приїхати на місце розкопок. Влада прикривала йому спину. Вона ще пам’ятала танки й делегацію від міністерства в тіні ангару. Вони знайшли компроміс.

Наприкінці тижня Персефона встановила проектор, спрямувавши його на стіну палатки, щоб підтримати фільмом дух робочих у таборі. Напередодні показу вона цілу ніч вмовляла Тіля на те, щоб це втілити. У фільмі йшлося про щасливе завершення однієї війни серед пустелі, це мало наснажити їх на наступні дні. Невдовзі третя яма була вже така глибока, що робочі в ній не бачили денного світла, а вечори ставали помітно холодніші. Хоча для чужинців повітря і досі було гарячим, сили тутешніх копачів розквітали в тіні поодиноких хмар. Робота вирувала, але й час квапив уперед. Археологи мали лише три тижні. Три скоробіжних тижні, двадцять один день, – ці дати промайнули в Тіля перед очима. Віяння нових ідей та пустельний вітер у спину болісно штовхали його до мети. А може, це лише біль у хребті? Тіль уже не знав, як це відрізнити.

* * *

Коли на календарі нарахувалися два тижні, а в ямі – майже три метри глибини, усі в таборі затамували подих. Ніхто не наважувався дихати. Це були нерозуміння, подив від того, що можна було б передбачити. Чоловіки та жінки покидали лопати. Водії вихилилися з кабін своїх екскаваторів. Охоронці перервали свої розмови. Помічники підвели погляди від своїх документів. Персефона побігла по радіопередавач, а Тіль вибалушив очі від шоку.

На горизонті, схоже, ще доволі далеко, зате заповнюючи собою все поле зору, рівномірно котячись до них під люте гримотіння, яке невдовзі перетвориться на гучний, отруйний шум, піднявся гірський хребет. Масивна газоподібна скеля, хмарова стіна з мільярдом маленьких поверхів, які накручувалися спіраллю, вирували, зливалися і, накопичуючи в цьому енергію, стриміли дедалі вище в небо. Підхльоснута західним вітром, до них наближалася хмарова фортеця – всепоглинний габуб, піщана буря. Він був не з тих бур, що доволі звичні в цій місцевості: це були не хвилі переметних пісків, чий приплив можна пересидіти в сховку, а по відпливі побачити спустошений, але ще впізнаваний табір. Їхня буря була чудовиськом, штормом із тисячі хвиль, нагромаджених одна на одну і покликаних зрівняти табір із землею та поховати все під свіжими дюнами, пожерши людей і тварин та наново закопавши знайдені кістки.

Люди кинулися панічно укріплювати намети, накривати місце розкопок брезентом із кілками, увіткнутими в землю, прив’язувати ящики та машини, посилати молитви в небо, а відтак ховатися в нашвидкуруч накриту яму. Спочатку Тіль послав робітників до наметів, та один із перекладачів заявив, що розкопаний отвір надасть їм набагато ліпший захист від лютування природи. У підземеллі, освітленому лише кількома шахтарськими лампами, вони присіли карачки: Тіль навпроти Персефони, решта дещо збоку, і затиснули вуха або прикрили долонею обличчя, щоб не вдихнути багато піску. Тут, під землею, панує спокій, якому незнайомі бурі зовнішнього світу. Хвилини тяглися повільно. Година здавалася нескінченною. Аж раптом почувся вигук. Робочий із гарним голосом, той, що любив їм співати, викрикнув: Когось бракує!

* * *

Скоцюрблені люди захвилювалися на безлічі мов, заозиралися, не наважуючись кинутися на порятунок, поки Персефона не знайшла в собі сили й волю підвестися. Дівчина видерлася драбиною різних осадових шарів і опинилася з щільно стуленими повіками сам на сам із піщаною бурею. Розлючений вітер ударив її і перекинув її на спину, зернини піску болюче врізалися в шкіру, здавалося, навіть під шкіру. Її пекло, волочило, смикало в різні боки, а вона повзла уперед. Персефона не тямила, що робить і що зможе зробити, але не зупиняла руху. Вона хотіла допомогти. Скоро їй здалося, що вона задихається, що пустеля здушила їй рота і носа; її схопили ззаду за руки, потягли за ноги назад до ями, та вона виверталася з їхньої хватки. Персефона була готова взяти на себе це рішення, це несвідомо прийняте рішення порятувати. Руки відпустили її, і вона пішла, гнана вітром у спину, вгору, вгору, вбік і вниз, раз у раз розплющуючи звужені очі на одну пекучу секунду, поки нарешті відшукала табір із поламаними наметами та зірваним брезентом і розпізнала за ті короткі миті, що переривали її сліпоту, чиюсь фігуру із закритим руками лицем. Ось вона, загублена жінка. Стоїть на колінах, із горла ллється крик. Мабуть, вона вже наковталася багато піску. Коли Персефона дісталася її і, обійнявши за плечі, спробувала зрушити з місця в примарне укриття намету від їдальні, у безпеку, жінка заборсалася. Я сліпа! Я сліпа! Я сліпа! Вона повторювала це під виття навколишнього світу. Я нічого не бачу.

Персефона не розуміла і, хитаючись, вхопила жінку за волосся і повалила на землю. Стиснула її руку і протягла на метр уперед. Замовкни і рухайся нарешті! Рухайся, закрий рота!

Так вони боролися між собою, посуваючись крок за кроком до намету, за яким цей шторм дрібних частинок нарешті поступився і дав їм змогу вдихнути. Тільки тепер Персефона почула, що жінка кричить, і побачила кров, яка стікала по її щоках, що їх жінка роздряпала нігтями. Я сліпа!

Вона сліпа! Персефона лишила жінку лежати і почвалала назовні, по пам’яті віднайшла свій намет і зоставлений у ньому супутниковий телефон та нарешті насмілилася розплющити повіки. Чому вона подалася сюди? Бо вона про дещо згадала. Дівчина пригадала падіння статуй, хитання стін, порохняву і зойки. Виття піщаної бурі в двигунах машин і себе в цівках крові, хвилястих, як блискавка, на шкірі. Що, як порятунок прибуде аж уночі? Що побачить уві сні ця жінка, яка залишилась сліпою в житті?

На тому кінці супутникового зв’язку рятувальна служба відповіла на її дзвінок відмовою. Ніхто не приїде. Не за такої бурі. Гелікоптери не можуть злетіти, а позашляховики загубляться в дорозі. Вона жбурнула телефон на стіл перед собою. Крізь щілину входу в намет вона бачила сліпу, яка підвелася, похитуючись, і спробувала навпомацки знову вийти у шторм зі свого прихистку, не відаючи про це. Лиш тепер нагорі дюни з’явилася інша фігура і поспішила до табору. Це був юнак, який розважав їх співами під радіомузику. Він біг до них, немовби буря йому не завада, навпростець до їдальні, пригнувся під ударами натяжних шнурів і схопив сліпу жінку в обійми. Він притиснув її до себе й поцілував у лоба. Він заговорив до неї, запевнив, що все буде добре, все скоро буде добре. Він заспівав їй на вухо. Персефона не відводила погляду. Ці обійми її розчулили. Чужинець пригортав сліпу і брехав їй, Персефона розуміла це, хоч і не могла чути.

Вона ще раз глибоко вдихнула й помчала назад до намету-їдальні, уклала чужинцеві в руку ключ від автомобіля, який узяла з Тілевого стола, і показала йому напрямок. Вона кивнула на позашляховик, яким вони приїхали сюди чотири тижні тому й на даху якого Тіль полюбляв спати; чоловік не зволікав ані секунди. Він поніс жінку на руках через шторм і поклав на заднє сидіння, запустив двигун і стрімко зник у невідомому напрямку. Вона вирішила переждати, поки вщухне габуб, у наметі, який, схоже, витримував пориви вітру, зіщулилася під столом і звернулася в німій молитві до Бога, в якого не вірила. Вона думала про Тіля, який на неї накричить, скаже їй, яка вона дурепа, що так ризикнула, і бажала осліпнути.

Ця пустеля намагалася її прогнати. Ліпше вона поїхала б із чужинцем і сліпою. Лише тепер вона збагнула, як втомилася від цього місця. За годину, самотньо загорнувшись у рушник, вона впала без тями біля радіопередавача і забула про це.

* * *

Пустельна буря була передвісником. Посланцем холодніших днів, яких у цю пору року в Сахарі не сподівалися. Проте габуб приніс разом із піщаними хмарами купчасті, від яких тепер, поки робочі звільняли намети від пустельного піску, чистили двигуни екскаваторів, відновлювали засипані й завалені ями, падали на землю острівці тіней. Д-р Тіль не говорив із Персефоною про її несподіваний самозабутній вчинок, він не бачив у цьому сенсу. Вона-бо й без нього знала, що він про це думає, і хоча він не дозволяв собі якихось коментарів, критики чи насмішки, ущипливий погляд, який він кинув на неї, знайшовши після шторму в наметі, скорченою під столом, не потребував слів. Він тільки допоміг їй зіп’ятися на ноги і кинув: «Ходімо. Робота не чекає».

Вона кивнула і вхопилася за його руку. Хоч якою мстивою була природа, розкопки від її люті майже не постраждали, і якщо чужинець дістався Масуда, що не становило, на думку Тіля, жодної проблеми, вони доволі легко відбулися. Вони повернулися до праці. З Масуда не було жодної звістки. Лінії зв’язку німували, та д-ру Тілю то було байдуже. Він переймався лише тим, щоб наздогнати втрачені й пропущені години роботи, і лагідна погода, що запанувала після пустельної бурі, тільки посилила його певність. Він уже уявив найгірші наслідки, а проте нічого такого не трапилося, хіба що в ямах лежав тепер пісок, якого стане на кілька вантажівок. Його навіть не занепокоїло, що Персефона не брала участі в очисних і відновлювальних роботах. Тіль, звичайно, помітив, що вона відучора задумана, приголомшена абощо, і вважав, що з його боку буде щедрим жестом лишити її саму. Робота не чекає.

* * *

Білий шум, фоновий шум, а потім тільки фонове випромінювання, ущільнене до звукових хвиль, говорили їй так багато. Вони промовляли до неї: Ти сама. Ти говориш. Ти питаєш, але ми тебе не чуємо. Вони промовляли до неї: Ви замкнені серед широкого відкритого простору пустелі. Вони промовляли до неї: Світ від тебе такий далекий, як ніколи досі. Персефона запитувала себе, чи їх іще, часом, не оточили чотириметровою стіною, чи не спостерігають за ними збоку, поки вони шукають давнього короля і вірять, що роблять це з власної волі. Вона розуміла мову цього шуму, але сумнівалася, чи вірити тому, що він їй нашіптує. Вона не насмілювалася визнати, що шуму немає причин брехати, але вона знала, що він бреше, що він хихоче. Цей тріск, цей лускіт, що знов і знов проривалися крізь гучномовці, були хихиканням, кпиною. Вона ненавиділа цей радіопередавач і водночас тримала його біля себе, притиснувши мікрофон до губ, немовби могла вдихнути живі слова в мертву лінію зв’язку. Одного дня, коли спливло вже багато діб і Тіль, вочевидь, знову закопався у своїй ямі й дивувався, де в цей час Персефона, шум пропав. Ні, він не пропав. Він поступився тлу, поступився тиші, що чекала, порожня, на те, що її заповнять голосом. Так тривало кілька хвилин. Персефона повторила вітання, тоді свої запитання, аж тут до неї долинуло слово. Алло.

– Алло, – а потім: – Хтось мене чує?

Так! Так, вона чує!

– Алло! Я тут!

– Я вас погано розумію. Говоріть повільно. І розбірливо! – утім не встиг голос договорити, як зв’язок налагодився, посилився і окреслився на тлі шумів. Персефона не знала, сміятися їй чи плакати. Від хвилювання у неї навіть пересохли сльози.

– Алло, ми тут, на розкопках, ви знаєте, де це? Ви знаєте, де ми?

– Так, звісно. Ми намагалися з вами зв’язатися. Шторм пошкодив усі передавачі, та тепер, здається, усе знову працює. У вас усе гаразд?

– Ми пережили бурю, але в нас є поранена. Її доправили до Масуда. Вона мала б уже бути в місті.

– Добре. Повідомте нам, якщо ви чогось потребуєте. Відсьогодні вас знову постачатимуть усім необхідним. Цього вечора має приїхати перший фургон. Нам повідомили про це з Масуда, бо з вами не було зв’язку.

Персефона впізнала голос. Одного разу вона вже говорила з цією жінкою.

– Розкажіть мені, як ви живете?

– Прошу? – перепитала радистка.

– Як життя?

– Життя добре, – зависла пауза. – З вами ще дехто пробував зв’язатися.

– З університету?

– Не знаю. Проте я можу передати, що вам знову можна дзвонити.

Зв’язок урвався. Шум повернувся, але бринів уже геть інакше.

На якусь мить, попри безкінечний шум, на Персефону зійшла тиша. Той різновид тиші, який дає людині відновити дихання, відчути його у власних грудях і розпізнати свій внутрішній голос. Персефона прислухалася до власних думок, споглядаючи мовби збоку, як вони плинуть, перетікають одна в одну чи кружляють навколо одного запитання. Як-то зараз там, удома, і з домом вона пов’язувала не підвальну квартиру Тіля, не університет, не своє маленьке помешкання на найвищому поверсі чи садибу своєї матері, а сукупність цих місць. Вона думала про сніговий дощ, що періщив по скорботному маршу на похороні солдата і про підозріливі, визвірені погляди людей одне на одного. Усе це колись було важливим, а тепер видавалося, що цього ніколи й не було. Усе відсунулося в далеке минуле. Безкінечно далеке. Їй треба якимось чином віднайти дорогу до нього, щоб пересвідчитися, що воно ще існує. І в цій тиші прорізався голос – жіночий голос із гучномовців радіопередавача. Так, ніби він проторував собі шлях крізь заплутану нелогічність її думок. Цей голос Персефона впізнала також і відразу.

* * *

Кондиціонер гудів. Радіо наспівувало арабські мелодії, оспівувало кохання, та Персефона нічого з того не розуміла. Вона намагалася зосередитися на кожному русі керма, на кожному струсі, бо вже довгий час не бувала на водійському сидінні. Вона повсякчас лишала зчеплення не повністю включеним, ледве видиралася машиною на кожну дюну, покірно об’їздила пагорби й орієнтувалася, їдучи звивистою змійкою, за GPS, сподіваючись, що справді просувається далі і що наступна дюна не зіб’є її зі шляху – шляху втечі. З часом вона посміливішала і навіть здолала один із таких схилів, яких дотепер уникала, довго тиняючись манівцями. Її нетерпіння перемогло страх. Вона мусить поїхати. Відстань від розкопок більшала дуже поволі. У неї було таке відчуття, ніби ці ями її переслідують, ніби вони наближаються з кожним об’їздом. Більше ніяких бічних доріг. Вона осідлає пустельні хвилі.

Подалі звідси, подалі від Тіля і цього безумства, яке він ширить. Її кликала батьківщина, вона мусила зібрати воєдино те, що ще залишилося від світу, який так легковажно залишила позаду себе. Руїни садиби, руїни університету. Голос із радіопередавача належав її матері, натомість слова – ні. Вона розпитувала про свою доньку і серед схлипів не одразу втямила, що вже з нею розмовляє. Садиба була геть спустошена, поля випалені, усі мертві. Робочих із ферми забрало полум’я разом із полями, а місто стало їй зовсім чуже. Матері не вистачало слів для опису. Вертай додому! Таким був зміст розпачливих ридань і кульгавих заклинань. Що ти собі лишень думала?

Персефона не мала відповіді, вона й сама не розуміла, що тут забула. Поки вона була вдома, де летючі ескадрильї переслідували її у снах, то думала тільки про те, щоб утекти світ за очі, та тепер, і справді опинившись на краю світу, вона вже не пригадувала, що спонукало її до втечі. Це була не війна. Перемога завжди здавалася їй неминучою. Лише зараз вона збагнула, що її спонукою була обіцянка сенсу. Обіцянка собі вирушити в дорогу Ніким, подружкою Тіля і донькою держсекретарки, і повернутися додому Дослідницею; вона соромилася цих думок. Вона не змагалася з д-ром Тілем, вона розуміла його люту жагу до слави. Їдучи, вона й сама відчула її в собі. Та невже вона й справді мусила поїхати від матері у світ по той бік земної кулі, щоб довести собі, що вона й сама чогось варта? Вона була ладна повірити, що сама накликала винищувачів скинути бомби на садибу, поля, університет і її безтурботний сон. Мати більше не могла говорити й попросту ридала через радіопередавач, поки Персефона, більше нічого не питаючи, не сказала, що повертається до рідного краю. Вона мовчки пройшла через табір, сіла за кермо і покинула Тіля без будь-яких прощальних слів.

* * *

Позашляховик набирав дедалі більшу швидкість, кулею перелітав хребти дюн, м’яко підстрибував, спричиняв піщані лавини й уже зазіхав на наступну висоту, яку врешті з ревінням підкорював. Персефона відчувала, що в неї лишилося обмаль часу: невдовзі її турботи і розсудливість знову притлумлять ейфорію втечі, тож їй треба встигнути заїхати так далеко, що звідти вона вже не зможе звернути назад. Дійти до такої межі, за якою будь-яка нерішучість потягне за собою смерть від спраги. Вона дедалі сильніше затискала педаль газу, машина рвалася вперед. Пустеля смугами пролітала за бічним склом. Північ, казав навігаційний прилад. Північ, і вона їхала, їхала, їхала за його стрілкою, що вказувала північний напрямок, відтак зупинилася, різко вдаривши гальма, врізалася в ремені безпеки, які на мить збили їй дихання, а потім кинули назад на сидіння. Персефона сиділа, як паралізована. І витріщалася крізь піщану плівку на лобовому склі туди, де перед її очима вивищувалася пустельна стіна, на некрутий схил, біля підніжжя якого виднів якийсь насип, схожий за формою на людське тіло; як піщана фортеця на пляжі, цей насип омивався з усіх боків легенькими подувами вітру.

Виходячи з машини, Персефона вже знала, що тут закінчиться її поїздка. Вона наблизилася до піщаної скульптури і опустилася побіч неї, провела долонею по голові мерця, очистила його волосся від піску і перевернула тіло на спину. Рятівник так і не знайшов дороги в Масуд. Він не проїхав далі від неї, а загруз колесами на схилі й помер, розпачливо блукаючи пішки крізь шторм. Вона пішла туди, звідки він прийшов, і їй здавалося, що вона відчуває його сліди під своїми ступнями; за кількасот метрів вона завмерла перед потрощеною машиною, у якій сиділа сліпа жінка. Вона також уже не дихала, коли Персефона дотягнулася до її заднього сидіння через водійські двері. Щоками сліпої стікали налиплі на кров ручаї піску. Рот був широко роззявлений. Персефона закрила жінці повіки пучками пальців; дівчині здушило горло, і вона з викриком захряснула дверцята позашляховика. Вертаючись тепер своїми слідами, вона побігла назад по схилу, заточилася, перекотилася і впала горілиць біля рятівника. Там вона пробула якийсь час, лежачи на спині, як і тіло небіжчика поряд із нею, витріщалася на хмару, тінь від якої сунула над нею, та важко дихала від гострого болю в грудях. Ця пустеля нікого не відпускала добровільно. Не відпускала поодинці. Не відпускала, поки не надходив час. Дівчина мусила поїхати назад і допомогти Тілю відшукати те, чого він прагнув, а потім, коли він нарешті дасть їй піти, вона побачить, що лишилося від її батьківщини.

* * *

Д-р Тіль помітив відсутність Персефони лише під час обіду, не знайшовши її ані в наметі, ані в їдальні. Він лишив її в спокої на цілих три дні, і йому здавалося, що її годилося б уже залучити знов до роботи. Окрім робочих, йому потрібна була пара рук, яка знала, що робить, бо він відчував, що підступає дедалі ближче до чогось зримого. Коли з піску видобудуть перші уламки, перші обтесані валуни, замість лопати йому знадобиться щіточка, а позаяк двоє з його помічників досі займалися безкорисними кістками з попередньої ями, Тіль хотів нарешті перетягти Персефону на свій бік. Коли ж вона повернулася з півночі – позашляховик радше котився, ніж їхав – до табору, заглушила двигун і спробувала непомітно прослизнути до намету, він її перехопив. Він був насторожі, а також наказав вартовому на вершині своєї скелі не забувати про спостережливість, тож коли вона підібралася до табору ззаду, щоб її не зауважили, він поспішив навпростець через їдальню, щоб наздогнати дівчину, перш ніж вона сховається в своєму наметі. Де це вона була, спитав він її із докором та, не чекаючи на відповідь, повідомив їй, що вона йому зараз потрібна і що вона не має права покидати його самого під час розкопок. Урешті, допомагати йому – її безпосередній обов’язок, до того ж він вважає вкрай безвідповідальним їздити кудись без супроводу. Пустеля небезпечна. Він спізнав це на власному досвіді, і це його навчило.

Персефона лишалася безмовною. Вона нічого не розповіла про знайдені трупи і не збиралася втаємничувати в це Тіля. Най мертві лишаються там, де вони зараз. Вони належать пустелі, і Персефона більше не хотіла думати про них. Вона не сперечалася з Тілем, хоч їй і кортіло дати йому ляпас. Дівчина тільки кивала і бурмотіла, що їй шкода і вона хоче ненадовго прилягти. Уже за годину – скоро – вона приєднається до нього і допоможе.

Радіозв’язок відновили, гукнув Тіль їй услід. Може, нехай подзвонить додому. Це могло б піти їй на користь. Сам він зранку вже переговорив із університетом. Йому сказали, що війна йде успішно. Так, де-не-де трапляються бомбардування, але фронт просувається. Газети пишуть про великий прорив, який обіцяє перемогу. Можливо, коли вони повернуться додому, війна вже скінчиться, а тоді, знову ж, можливо, звернуть увагу на його, Тілеві, досягнення. Дослідник, який повернеться з перемогою – з власною, не військовою. Посланець надії на ліпші часи.

* * *

У небі годинами тримався загрозний туман. Дні після шторму приносили дедалі більше хмар із заходу, що нависали, густі, темніші, ніж раніше, у них над головами. Коли Персефона зникла в наметі, а Тіль, кинувши на неї презирливий погляд, подумки повернувся до короля і до свого майбутнього успіху, відсунувши набік свої роздратування та нерозуміння, найнижче з хмарних простирадл прорвалося, і з її розпоротого черева линув потоп. Це був водоспад, чиї краплі сплелися в розтріпану вітром завісу, що зірвалася з небесного вікна на розриту землю. На пустелю полив дощ. Важкі, мов град, краплини тарабанили по брезенту, повітря стало холодним, майже зимним. Робочі разом із Тілем шукали прихистку в наметі їдальні, натомість Персефона вийшла зі свого намету і, розчепіривши руки, насолоджувалася свіжою прохолодою невтомного дощу. Краплі вкривали її тіло другою шкірою і стікали їй у чоботи, збираючись в маленьке озеро біля її ніг. Персефона ступила в нього. Вона гоцала в калюжі, підстрибувала, бризкалася, як дитина. Десь далеко вода змивала легкий шар пустельного піску зі сліпої і її рятівника, який, озирнувшись на неї, втратив контроль над позашляховиком. Їх поховали. Непроглядний шлейф дощу накрив увесь видимий світ. Усе навколо потьмяніло й поблідло, вгрузаючи в сипкий пісок: екскаватори, вантажівки, позашляховики, намети. Пустеля заковтувала їх у себе. Д-р Тіль, не вагаючись, покинув безпечну їдальню, прочовгав розм’якшеним болотом і почав розгрібати вручну земну товщу, жбурляючи кавалки позад себе, безсило спостерігаючи, як розкопану яму заповнюють тонни мокрого піску і мутні потоки води. Греблі, встановлені тут, затримувати пісок від просипання в яму, були зламані та розтрощені. За спиною в Тіля ширяли примари, яких він не бачив уже багато тижнів; вони знову сміялися. Лише один дух поклав йому руку на плече, випустивши свій стосик паперів у струмок під Тілевими ногами, що плив, проорюючи собі канали; струмок підхопив аркушики, поніс за течією, закрутив і врешті втопив їх у собі, просотавши водою.

* * *

Віднині король панував над мертвими у світі – над остаточно мертвими. Вони були тим, чим були, і не мінялися. Усе завмерло в застої, і він не знав, куди від цього подітися. Вони ж постійно множилися. Мертві падали в підземне царство на море чужих кісток, і король втратив лік тисячам блідих тіл. Багатьох він загнав у це царство сам. Небіжчики мовчали. Вони з ним не говорили, тож ними легко було правити. Жодного слова незгоди. Тільки молебні жести того, хто сюди падав, або смертного, який прийшов просити про волю для чиєїсь душі. Королю бракувало життя, бракувало міста з глибокими ровами й білим мармуром стін. Можливо, бракувало великої війни. Він тужив за старими часами своєї величі тоді, коли їй іще було куди розростися, проте його держави вже не існувало – і його так само. Він підвівся зі свого чорного трону і рушив крутими, дико закрученими сходами нагору, назад до світла. Корячись закону, який панував навіть над ним, він зачерпнув води з тихоплинної річки, що мляво текла на дні звивистої ущелини, і покинув царство мертвих, вийшов у тепло майже втраченого сонця і сплюнув отруту забуття на пісок собі під ноги: він ніколи не ковтав воду з мертвої річки. Він хотів пам’ятати про свої великі плани, з якими був не готовий прощатися. Та все ж утратив чимало спогадів. Забуття, що потроху в’їдалося йому в кров через слину, ширилося його венами і досягало голови. Він забув своє ім’я. Він забув, звідки прийшов і ким колись був. Його життя по піщинці розвіював вітер, але щось іще залишалося: він іще знав, що був владарем над іншими, що мусить володарювати. Він іще знав, що колись його увінчали короною, якої в нього тепер не було. Решту своєї пам’яті він виплюнув разом із водою в пісок, і коли він рушив далі поневірятися дюнами, після нього в пустелі постала оаза, підживлена його викраденими знаннями. Біля цієї оази знову розрослося місто і постало озеро з вологи, принесеної з підземного царства. Тисячі людей оселилися на березі і їли плоди, що вистигали на пальмах. Вони пили озерну воду й невдовзі відкрили, що всі вони були колись королями. За сотню років озеро зникло, всотане пустелею, а королі розбрелися по світу.