Текст книги "Зрошення пустелі"

Автор книги: Петер Маріус Гуемер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 11 страниц)

IX

На ранок після зливи дюни лежали мовби залиті цементом. Піщаний ландшафт, що жив у неперервному русі, змертвіло застигнув. Ніяких передувних пісків, ніяких піщаних лавин, жодного вітерцю, тільки мляво обвислі купчасті хмари і крихка поверхня, що тріскалася під кроками робітників. Чвакання лопат, які намагалися розрухати важкий ґрунт. Два екскаватори наполовину загрузли в багнюці. Більшість наметів стояли у воді. Дощ просочився всередину крізь щільний, промоклий брезент і так там і лишився. Позашляховики довелося відкопати і викотити на широкі дошки, щоб вони виїхали з піску. Вантажівки, наповнені до краю і схожі на плавальні басейни, довелося спорожнити, і з них вилилися цілі озера води, яку дуже неохоче всотувала земля. Сонце так жодного разу й не визирнуло до них. Жодної надії на те, що вода швидко випарується з глибоко розм’якшеного ґрунту. Усі займалися ремонтом табору і їдальні. Лише Тіль самотньо присів біля розкопок і розчаровано працював, намагаючись вивільнити засипані ями. Він раз у раз бігав за закам’янілий піщаний хребет покликати робочих на допомогу, проте його ніхто не слухав, і він мусив вертатися назад до своєї жалюгідної трясовини і довбати її лопатою. Персефона також працювала, але не з Тілем, а з помічниками, які всіляко намагалися порятувати те, що могли, з кісток і проб на інших розкопках. Озброєні щіточками, вони очищували знахідки й пакували їх у пластикові пакети, готували проби до пересилки. Так минав перший день після потопу, час від часу з неба мрячив легенький дощ, який Тіль зустрічав лютими криками і прокльонами; за дюною, у таборі, зачувши їхнє відлуння, копачі щоразу здригалися. А потім сміялися. Навіть це не спонукало їх мчати Тілю на допомогу. Робочі не розуміли, навіщо їм далі копати, ритися в тих самих окопах, у тих самих ямах, якщо в них навіть не було сухого місця для спочинку. У своїй одностайності вони були непідвладні наказам.

Надвечір, коли всі, як завше, прикипіли до радіо задля новин про зміни на лінії фронту – попереджувальні постріли давно вже зробилися прицільними – та музики, якій більше ніхто не підспівував, Персефона знайшла Тіля у польовому ліжку, нерухомого, апатичного. Він плакав. Вона завважила сліди сліз на його щоках і почервонілі очі, сіла поряд, поклала йому руку на плече й помовчала з ним. Він не хотів говорити, бо не міг дібрати слів для несправедливості, яку відчував. Які ще перепони чигають на його шляху? Чи готуватися йому до наступної бурі або, може, ще однієї зливи, неприродних ані для цього місця, ані для цієї пори? Це не мало сенсу. Нічого не мало сенсу, якщо робочі збиралися проґавити ще один день розкопок, дбаючи лише про те, щоб їм було зручніше спати. На дні наметів досі стояла вода завглибшки з палець. Тілю було байдуже, де спати. Нехай усе буде сире, колись саме випарується. Час просипався йому крізь пальці. Лишалося тільки півтора тижні на те, щоб почати розкопки з нуля. Його саботували, і якщо це не робітники і не Персефона, то якась вища сила, якийсь заслужено знехтуваний Бог, що втягнув його в свої ігри.

Персефона була не в змозі довго зносити вигляд цих злісно вибалушених, мовби незмигних очей у суцільній темряві й устала, пробурмотівши пусту фразу. Усе якось буде.

Щось та буде. Байдуже, що саме. Коли вона вийшла з намету, вечірнє повітря вже не бриніло такою спекою, як у попередні тижні, а під підошвами вона з подивом відчула опір землі, мовби крокувала м’якою подушкою. Вона нахилилася, вийняла ліхтарик із неглибокої кишені штанів і спрямувала вузький промінь світла на пісок, на якому стояла. З-під нього пнулася до сонця квола рослинка, щось на кшталт пучечка похилених травинок. Опустившись ближче, так близько, що Персефона ледве не торкнулася рослини кінчиком носа, дівчина розглядала хворобливі паростки. Стеблини були жовтувато-зелені й одягнені в ніжні шоломи бутонів; вони тягнулися вгору, немовби розправляли кінцівки після довгого сну, від якого Персефона пробудила їх, ледь не розчавивши ногою.

Вона коротко повагалася, чи зірвати ці квіти й привезти додому, затиснувши між сторінок якоїсь книжки, та зрештою лишила рослину стояти там, де вона проклюнулась із землі.

* * *

Зміни, які спричинив нещодавній дощ, оприявнилися протягом подальших кількох днів. У таборі, хоч куди глянь, забуяли подібні рослини, простягаючи свої бруньки та листочки на стеблинах до неба. Невдовзі набряклі бруньки розчепірили віяла кришталево білих квіток. Навколо цих квітів рясніли найрізноманітніші трави, спершу на міліметр від землі, та за кілька годин уже сантиметрової висоти. Дощ пробудив цю пустелю. Погода лишалася похмурою, навіть хмари так само висіли в небі, проте їхня заслона проясніла й подекуди навіть давала землі змогу зустріти погляд сонця. Робочі нарешті повернулися до розкопок, проте не корилися Тілевому суворому планові, пропускаючи повз вуха будь-які його крики й лайку. Вони приходили вранці, працювали весь день, влаштовували перерви, коли заманеться, і йшли назад до табору поспати або послухати радіо, коли вважали, що з них годі роботи. Пісень і досі не співав ніхто. Тіль, який, схоже, не зауважив цих змін у навколишньому світі – або свідомо ними маловажив, – мусив відмовитися від розпачливих спроб перевести роботу на врегульований, дисциплінований лад. Зрештою, йому навіть не вистачало сил командувати ними, і він був надто виснажений, щоб і копати, і гримати на них водночас. Та й користі від того гримання не було, схоже, ніякої, тому він задовольнявся тим, що просиджував ночі сам у ямі, риючи далі, допоки його зморить сон і накриє ковдрою Персефона, яка спала в наметі без нього. Д-р Тіль знову шукав забуття в алкоголі. Тунельний зір від сп’яніння допомагав йому зосередитися лише на праці своїх рук і на безпосередніх завданнях. І це діяло – хоч і недовго.

* * *

Персефона не поверталася. Вона спала в таборі, їла разом із усіма, розмовляла з помічниками, які заходилися знову пакувати й очищувати кістки та витягати все, що зможуть, із затопленої братньої могили, але вона не верталася до Тілевої ями на півдні від його скелі, до місця, яке сама йому нарадила. Він мовчки сприймав її відсутність, її велике зникнення. Він узагалі більше з нею не говорив. Відколи Персефона приїхала назад після спроби втечі, вони не перекинулися ані словом. Замість копати, замість продовжувати їхні безцільні пошуки – а вони були саме безцільні, – щоб скоріше дійти до якогось відкриття, вона стала фотографувати відродження флори, яке не задокументувала ще жодна людина в цій частині світу, зберігати картинки на одному зі своїх комп’ютерів, збирати їх у цифрових альбомах, описувати дивні різновиди й вигадувати для них назви. Гучні назви. Урешті, вона просунулася так далеко, що почала обрізати деякі бруньки, листочки, квітки та стеблини, виривати рослини з корінням і затискати між сторінками книжок, щоб притримати їх на майбутнє. Кожному зі своїх відкриттів вона привласнювала ім’я, дату і місце знахідки, додавала підпис під фото і ретельний виклад своїх висновків. Вона не вивчала ботаніку, але це було й неважливо. Ці рослини дослідить хтось після неї; їм дадуть наукові назви, їх класифікують і увічнять у навчальних посібниках, проте імена, які їм дарувала Персефона, прикрасять сторінки у вигляді заголовків чи підзаголовків. Рослину, що квітла білим цвітом по всьому таборі, зокрема, і перед її наметом, вона охрестила першою, вписавши її назву друкованими літерами на початковій сторінці свого першого фотоальбому. Вона назвала її на честь сліпої та її спасителя.

* * *

На п’ятий день після дощу д-р Тіль прокинувся від коматозного сну, лежачи головою на купці ще сирого піску; його ноги стояли в ямі, а груди притискалися до її заокругленого краю. Він одразу потягнувся по фляжку, яка висковзнула в нього з руки, поки він спав. Він обмацав землю навколо себе, зиркнув на темно-сіре небо, що нависло над ним, і спробував визначити, котра година. Не може бути, щоб уже по півночі, бо він іще чув жахливі, нескінченно повторювані радіопісні: їхній такт відбивався в пульсуванні його скронь. Замість фляжки його пальці натрапили на записник і причеплену до нього ручку, він підняв блокнот козирком над очима, затуляючись від сліпучого світла прожекторів, які палали на його сітківці, витанцьовуючи червоними цятками. Їхній танок не перервався навіть тоді, коли він розплющив очі й відтулив від лиця записник, щоб таки пошукати ще раз своє віскі й заснути з його допомогою. Погляд Тіля ковзнув розгорнутими сторінками і мимохіть вихопив календарну табличку, вміщену між обкладинкою і першою сторінкою. Тіль пробігся закресленими днями й підлічив ті, що в нього лишалися. Шість. У нього було шість днів. Навіть менше, ніж тиждень, перш ніж копачі поїдуть із цього місця – і їхня експедиція слідом; перш ніж вони розташуються в масудському готелі й оглядатимуться на пустелю через вікно своєї башти, змушені визнати свою поразку. Цього не змінять навіть кістки селян і рабів. Від цієї сцени, цього передчуття приїзду з порожніми руками Тілю ставало зле, і наближення цієї події в часі робило її набагато імовірнішою, ніж сподіваний успіх. Він не хотів із цим миритися: так довго вдавати з себе оптиміста, дати Персефоні свободу займатися будь-чим, дозволити Геку, Мінті та Підо, цим нездарам, змахувати пил із кісток і відправляти їх музею, щоб і вони закарбували під чимось свої імена, – а що він отримав натомість? Невдачу, згаяний час і певність у тім, що йому більше ніколи не виграти гроші на свої дослідження. Останній шанс, і той намарне. Колись ця війна скінчиться, і залишені нею руїни проковтнуть усі гроші, які держава ще мала для подібних невдах. У його паніку – цього разу справжню паніку, а не тривогу – втрутилося жалюгідне ритмічне виття з табору, яким розважалися робочі, витрачаючи час і сили, замість копати разом із ним чи принаймні піти спати, щоб назавтра прокинутися відпочилими. За що їм заплатили? Невже ж за їхні розмови, за слухання музики чи історій про ту чи ту війну? Вони не можуть. Не мають права. Як він повернеться в свою квартиру й дивитиметься в пусті очі старигану в своєму кріслі, який сміятиметься з Тіля, поки решта духів – вірний хор – потуратиме батькові? Хіба вони не відлітали геть, не танцювали надворі в снігу? Цього разу він лишить їх у цій пустелі. Нащо йому ці духи, коли він заволодіє справжніми мерцями.

Д-р Тіль увірвався до намету їдальні, як шторм, як габуб. Його незрозуміле, плутане белькотіння сполошило присутніх: ті, хто пив, хто бесідував, Персефона, яка крутила між пальців листочок якоїсь рослини, Гек, Мінті, Підо, які саме відкоркували пляшку вина, одну з останніх, – усі здригнулись і розбіглися бозна-куди. Дехто боком відступав до виходу з намету, поки Тіль перевертав столи, підносив стільці над головою і жбурляв поперед себе, вивергаючи нерозбірливу лайку і плювки. Ніхто не наважувався підійти до нього, скрутити і якось заспокоїти. Ліпше забратися геть від цього божевільного! Вони боялися цього кволого, висушеного, кістлявого чоловіка. Зрештою, коли в наметі майже нікого не зосталося, – вони тупцяли зовні, ставши півколом на безпечній відстані, – Тіль помітив у кутку на одному з іще не перекинутих столів переносний радіоприймач, який досі наспівував про мир. Тіль грізно рвонув до радіо, змітаючи все на своєму шляху включно з розкиданими стільцями, схопив прилад за антену, відламав її, а те, що лишилося, затиснув під пахвою. Відтак розвернувся на підборах і широкими кроками, голосно сопучи, рушив до виходу, аж раптом у нього на шляху виросла Персефона. Вона й досі тримала в руці свій листочок і квітку, від якої долинав нікому не помітний аромат. Вона пахла, майже як дзвіночки, та Тіль у своєму збудженні не розрізняв ніяких запахів, ніяких смаків, усі його нервові закінчення палали від люті. Він уповільнив кроки, але не зупинився. Наблизившись до Персефони, він проштовхнувся повз неї, не дивлячись на дівчину, і вона його не затримала. Люди надворі відсахнулися від нього. Їхнє півколо розімкнулося, пропускаючи його, коли Тіль підійшов до них упритул; усі озирнулися на Персефону, яка, притулившись до однієї з опор намету, застигла біля входу, проводжаючи Тіля поглядом, поки той дістався гребня найвищої серповидної дюни на півночі від табору. Там він зупинився і ще раз зиркнув через плече, засапано викрикнув щось невиразне і з вигуком жбурнув радіо, немовби штовхав ядро; здавалося, секунди перед глухим падінням приймача десь по той бік дюни тяглися нескінченно довго. Після цього Тіль зникнув із опущеною головою та згорбленою спиною – було важко роздивитися щось іще з його силуету – та повернувся до своїх розкопок. Табором пробіг занепокоєний шепіт. Один із тлумачів роз’яснив, що робочі бояться Тіля, бо певні: цей чоловік одержимий дияволом. Персефона відмахнулася. Ні, він просто схибнувся.

Протягом усієї ночі було чути, як д-р Тіль копав собі яму. Це пронизливе тертя заліза об пісок, що розступався під його ударом і падав на високу, як скеля, купу на краю ями збоку від Тіля, переслідувало Персефону навіть у снах; вона марила про в’юнкі квітучі рослини, що обвивають усе навколо. Тіль намагався викопати корені цупких паростків, що чіплялися за опори наметів і ковші екскаваторів, тягнучись вище до неба, ранив лозу гострою лопатою, проте ця рослина буяла так, що він не встигав її нищити. Вона витіснила з Персефониних марень навіть нічні жахіття про закривавлені очі й піщані скульптури людей, утім вони не відступили назавжди, лише зачаїлися в куточку її свідомості, за бруньками й листочками, які проростали з тіл і крізь тіла. Вона підслуховувала чужу, геть незнайому їй мову робочих і вихоплювала з неї дедалі більше вивчених слів і запитань у пустоту. Навіть уві сні вона не могла їм відповісти. Її губи були зашиті, але вона забувала про це, вдивляючись у білу чистоту квіток.

Ніхто не знав про смерть співця і сліпої. Персефона нікому не розповіла про те, що знайшла під час втечі. Та й хіба це щось змінило б? Нехай уже лишаються поховані між табором і караванною дорогою, нащо дарма втручатися в їхній спокій. Прокидаючись, вона й досі бачила перед своїм внутрішнім зором обриси чоловіка в піску – із цього піску тепер вибрунькувалися сотні квітів, названих на його честь, – та рештки машини, оповитої стеблами завтовшки з дерево і схожої на живий, квітучий, роздутий кокон. Най так і буде, думала вона і не порушувала своєї мовчанки. Персефона обходила табір, зривала, описувала і зберігала щораз інші трави, квіти та крихітні пагони, які могли б розростися до кущів, до тернистих хащів, що колись даватимуть плоди. Краєм ока вона спостерігала за схиленими копачами, які боязко повернулися до придуманих Тілем робочих змін. Ранкова зміна саме заступила нічну, водії екскаваторів передали один одному ключі, копачі отримали мотики та лопати. Гек, Підо та Мінті також перейшли працювати до Тіля. Хоч він про це й не просив, вони лишили свої кістки, замінили щіточки на маленькі лопати і присіли навпочіпки поряд із Тілем, слідкували за його рухами й повторювали їх. Може, вони вирішили, що лишився тільки тиждень, а отже, зовсім небагато днів, короткий проміжок часу, протягом якого ліпше не дратувати свого професора – а копачам – свого роботодавця, – щоб не боятися поганих наслідків для себе по поверненні додому. Студенти переймалися своїми оцінками, робітники – своїм прожитком. Персефона ж не боялася нічого, а тому зосталася каталогізувати пробуджену пустелю і зі смутком спостерігала, як рослини, що рвалися до світла з дна ями, нещадно викопували і жбурляли лопатами на купу разом із піском, прирікаючи ставати перегноєм.

* * *

Нові знахідки не припинялися. Щогодини, майже щохвилини Персефона натрапляла на нові квіти незнайомої форми та кольору, пучок трави, якого не помітила раніше, – її альбоми нескінченно грубшали. Увечері вона потай зв’язалася з університетом Масуда й повідомила про своє відкриття; її спрямували до біологічного інституту. Вона описала науковцям, які зібралися навколо приймача по той бік дроту, форми листя, стеблин і квіток, розгалуження коренів. Її пропозицію надіслати їм проби рослин професори відхилили. Вони хочуть поглянути на місце, де ті ростуть. Побачити це на власні очі. Такого дощу не було більше ніде. Він пощадив Масуд і всі райони на північ від караванної дороги. Та й дощ, що випав в інших районах, не зрівняти з тим, про що повідомила вона. Експерти з ботаніки зголосилися приїхати й лише за допомогою кількох дзвінків розповсюдили новину по всьому світу. Гряде справжня сенсація. Готуйтеся! Це буде щось масштабне. За кілька днів вони прибудуть до пустелі з усім, що необхідно для дослідження цього неймовірного, ба навіть дивовижного феномену, і задокументують його за всіма правилами.

Персефона опитала робочих, чи траплялися їм подібні рослини, подібні квіти, і всі вони відповіли запереченням. Ніколи досі не було такої зливи, та й пустеля в цьому місці ніколи не лежала у воді. Тут віддавна не бачили нічого, крім міражів. Персефона засперечалася. А як же король, якого шукає Тіль. Він власноруч примусив ці землі розквітнути чотири тисячі років тому. Можливо, доля дарує їм дещо більше – не самого короля, а світ, який він побудував. Що до Персефони, то вона почувалася так, ніби вони навіть перевиконали початкову ціль. Вона зберегла свій реферат, зміст якого пригадувала вже дуже тьмяно, у тій самій папці комп’ютера, що і фотоальбоми, щоб не забути те, що знала давно: це місце колись було раєм.

* * *

Тіль не сказав нічого, коли Персефона розповіла йому про свою розмову з біологами Масуда. Він не осатанів, не накричав на неї, проте в нього затрусилися руки й забігали туди-сюди неспокійні очі. Йому бракувало сил, бракувало слів, щоб донести їй свій стан. Він намацав за спиною стіл і обперся на нього. Здавалося, риси його худого обличчя стали ще гострішими. Минуло кілька хвилин, перш ніж витиснув із себе прохання: «Води», та його тон сказав дівчині те, що він залишив несказаним. Ти мене зрадила. Персефона не розуміла, чому він так думає. А Тіль не міг висловити їй того, на яку небезпеку чекає з-за горизонту. Він уже бачив заголовки. Бачив звіти про чудеса природи. Бачив обличчя широко всміхнених чоловіків поряд із фотографіями якогось корінця, а під цими картинками текст, у четвертому абзаці якого журналіст мимохіть зазначить про те, що це нечуване відкриття здійснили під час безуспішної археологічної експедиції. Жодної світлини з Тілем, жодного фото саркофага й артефактів за його спиною, жодних спалахів із моря фотокамер. Хто напише про мертвих, якщо їх витісняє життя.

Відколи випав дощ, це була перша ніч, яку Тіль провів у наметі, біля своєї зрадниці, щільно її оповивши. Його грубі крижані пальці ковзали вздовж її шиї та хребта, та вона лежала нерухомо. Долоні Тіля гладили її живіт, її ноги, і дівчині здавалося, що вона замерзає. Персефона стулила повіки, натомість очі д-ра Тіля лишалися широко розплющені.

Він був тут, але не з нею. Її рішення бути з ним, а не на батьківщині, там, де, мабуть, невдовзі святкуватимуть закінчення ще однієї війни, – вона замріяно уявляла, що могла би бути зараз серед живих, замість розкопувати мерців, – цієї ночі це рішення тяжіло над нею щогодини дужче під його шерхатими від пилу руками. Цей чоловік, якого вона не знала, і його сліпе поривання означали для неї дедалі менше; вона давно вже не була б із ним, якби не пам’ятала, яким необхідним він колись був для неї.

День на березі, розмова перед університетською аудиторією. Дрібниці і багатозначні погляди. Похід у кав’ярню, до нього додому, подарунок. День був холодний, ніч була тепла, ба навіть гаряча, і вони дивилися одне одному в очі. Постійно дивилися в очі, поки навколо була зима, зима старої війни, до якої вони були тепер байдужі і в якій замерзав – як оце зараз Персефона – відомий їм світ. Попрощавшись із останнім днем року, з його снігом і сльотою, вони покинули свою батьківщину. Разом вони відкрили це місце в записах і кресленнях на пожовклому папері, накреслили траєкторію похоронної ходи на картах пустелі, ступаючи носіям саркофага буквально слід у слід, а на початку лютого вирушили сюди. Чотири тисячі років тому на цьому місці короля занесли в його склеп разом із сотнями прикутих до нього рабів. Чотири тисячі років тому ці люди пішли за ним і померли за нього в темряві, виснажені голодом. Їхні скорчені рештки лежали тепер за крок від Тілевих чобіт. Їхні скелетовані пальці зі зламаними, сточеними об стіни цього склепу нігтями тягнулися до робочих нічної зміни, немовби їх іще можна було врятувати.

Коли Тіль розтиснув обійми, Персефона загорнулася в ковдру і вибігла з намету. Як спекотно, казала вона собі, хоча насправді їй було так холодно, що зуби почали мимохіть цокотіти. Д-р Тіль нарешті заснув і лишився наодинці з собою і своїми побоюваннями щодо майбутніх газетних статей.

* * *

Довгими безсилими помахами чоловіки й жінки в ямі вдаряли мотиками в землю – чи то пак вдаряли об землю, ледве не випускаючи з рук. Вони неохоче встромляли лопати в стіни, розширюючи проходи. У кожному з них бриніло питання: Чому? Чому вони й досі були тут, чому вони вже два місяці носять пісок з одного місця на інше, порушують спокій старих могил, та ще й, як виявилося, не тих могил? Чому вони тут узагалі? Щоб утілити фантазію одного божевільного? Щоб коритися безглуздям чоловіка, в якого вселився диявол? Іще один удар, одна грудка сирого піску, яка розбивається об землю. Дзвін лопати, хрип, кректання, хрускіт суглоба, новий удар. Дзвін лопати. Кректання. І так по колу, в трансі одноманітності, аж раптом – скрегіт. Так сталь вдаряється об камінь. І ще раз. І ще раз лопата скрегоче і відскакує. Помічник, що стояв позаду, Гек, спершу навіть не помітив, що його інструмент стукає вже не у піщану стіну, що з кожним новим ударом на його ноги, груди і лице летить кам’яна крихта. Студент спав із розплющеними очима й роззявленим ротом. Його дух ширяв далеко звідси. Інші затамували подих. Озирнулися на нього. Дехто нерішуче перезирнувся. А потім нараз почулися стук, гук, та такі могутні, що Гек прокинувся від своїх опівнічних марень, змахнув мотикою і ледве не впав. Покришена стіна піддалася ударам. Верхні валуни обвалилися слідом за своєю опорою, скотилися з краю розламу і поховали під собою Гекові ноги. Захитавшись, він спробував за щось ухопитися, проте камені, за які він хапався, луснули, як скло, порізавши йому долоні. Коли його зір нарешті відновився, йому у вічі дивилося око чорної пітьми, темнішої за місячно-сіру ніч навколо нього. Молодий помічник відповз назад із вигуком подиву і страху та побачив на кам’яних уламках фрагменти орнаментів. Забувши про обережність археолога, він розбив стіну гробниці, протаранивши ворота до світу мертвих, як таранять мури міста-оази, і цей світ видихнув йому в обличчя запах мокрої плісняви і застояного повітря. Чотиритисячолітня гробниця зітхнула, мов велетень, який пробудився від тривалого сну. Інструменти попадали людям із рук. Усі пороззявляли роти, проте ніхто й не думав гукати від радості. Цієї миті перші сонячні промені виповзли з-за хвилястого горизонту й затопили дюни світлом з-під пелени хмар. Повітря стало помітно теплішим, і д-р Тіль розплющив очі у своєму наметі, поки Персефона, розвернувшись до нього спиною і загорнувшись у ковдру, дивилася на північ, звідки, відділений тепер лише останнім пагорбом і останньою долиною, до них наближався конвой із п’яти великих вантажівок із зелено-жовтим логотипом на капоті – чотирикутним листком у серпанку зірок і з розгорненою книгою над ним. Як спритно вони мобілізувалися, відчувши жагу до дослідження. Якби Персефона побачила очі цих ботаніків і метеорологів, то прочитала б у них зухвалі мрії про передовиці журналів.

* * *

Заінтриговані робочі рушили від розкопок на гребінь дюни зустрічати прибульців. Вони не забули про Геків прорив, проте їхня увага не трималася довго через утому, і приїзд групи чужинців здався їм передвісником того, що вони всі скоро вирушать по домівках. Д-р Тіль, який щойно виліз, сонно хитаючись, із намету, вмить збадьорився і виступив назустріч дослідникам, ручкаючись то з тим, то з тим і намагаючись перехопити їх під лікоть, притримати, розпитати, що їм потрібно в таборі, хоч він і знав, що саме. Його теж зацікавила поява науковців. Та зараз, коли ці чужинці могли вкрасти в нього такий швидкоплинний час на останній шанс здобути собі славу, він не збирався відволікатися на своїх ворогів.

Він прокинувся, бо в таборі раптом стало тихо, і це мовчання молотків і голосів послужило для нього сигналом до пробудження. Тіль негайно зрозумів, чому на розкопках тиша. Відчуття, що сталося щось визначне, – неспокій у безвіконному просторі напередодні сильного шторму – він не сплутав би ні з чим. Д-р Тіль уже відчував подібне, тоді він також підхопився з польового ліжка й спустився до кургану, з якого піднімали саркофаг. А тепер до нього примчав Гек у супроводі Мінті та Підо – почет роззяв, який гукав його й усміхався йому в лице.

Я дещо знайшов!

Я знаю.

Ми зараз повернемось і витягнемо короля з його ями!

Не поспішайте.

Вони майнули повз нього – і крізь його пам’ять. Д-р Тіль бачив лише свою яму, яка чекала на нього за кілька кроків. Кілька імпровізованих сходинок, вузький піщаний коридор, прямокутний отвір – і ось вони. Ворота до його успіху. Чорна розколина, доволі широка, щоб у неї проліз дорослий чоловік. Він поставив одну ногу в гострокраю тріщину, тримаючись однією рукою за стіну проходу; глибокий вдих, зітхання, заплющені очі, приплив адреналіну, пульс у скронях, рій мурашок у пальцях і грудях – і ось якась сила підступила до нього і скинула в пітьму.

* * *

Люди обступили новоприбулих, які, уже діставши записники, дивилися собі під ноги в пошуках обіцяної флори. Від ботаніків і робочих долинуло збуджене бурмотіння. Персефона дісталася науковців задовго до решти, провела їх через дюну до табору й уже стояла, і досі в нічній білизні й ковдрі, перед машинами, коли ті загальмували. Вони привіталися, потиснули руки та пропустили обмін люб’язностями, аби швидше перейти до суті. Персефона розповідала, показуючи дорогу до намету їдальні, про нещодавню повінь і про подальші дні, протягом яких вона почала виявляти різні рослини; принесла їм свій ноутбук і презентувала делегації, передовсім огрядному ботаніку з роговими окулярами, який проштовхнувся впритул до столу, свої альбоми. Кожне нове фото викликало схвильований шепіт і скрегіт графіту по паперу. Чи могла б вона надати їм ці картинки? Де саме росте ця квітка чи оцей будяк? Як вона вигадала ці імена? Чи вона взагалі усвідомлює, яка це сенсація? Такого перетворення не було ще ніколи. Та ще й у такий короткий строк. Та ще й у цій частині світу. Метеорологи визирнули з палатки на й досі захмарене небо. Вони роз’яснили, що навіть записи із супутників, які вони отримали після зміни погоди, підтвердили її слова, а побачити це тепер, на власні очі, – це, без перебільшення, вражає.

За їхніми спинами фургони постачання, що приїхали одночасно з конвоєм, саме вивантажували воду, необхідну для останніх днів розкопок. Їм надіслали тільки дві великих каністри й одну коробку з продовольством, запечатану у фольгу. Щоправда, їм також привезли пакет із позавчорашніми газетами. Посильний прослизнув між роззявами, розштовхуючи тих, хто не поступався йому дорогою, і грюкнув пакетом об стіл Персефони так, що вона смикнулася від страху й озирнулася до нього.

– Думаю, тебе це зацікавить, – просичав він ледь зрозумілою англійською і розчинився між науковцями.

Персефона перепросила й посунула ноутбук на столі, дозволивши їм продивитися решту картинок самим.

Двічі припрошати не довелося. Товстий коротун просто-таки метнувся до комп’ютера і підняв його в себе над головою, щоб і колеги могли подивитися на світлини. Дехто з них уперше – через нього. Охкання і ахкання супроводжували зміну кожної фотографії на екрані.

Персефона схопила найвищу газету зі стосу, щоденну газету з рідного міста, і в неї перехопило дух. Сльози нез’ясовного зворушення забриніли в неї в очах, і вона відступила на кілька кроків від збудженого натовпу науковців і робітників, що згуртувалися навколо піднятого комп’ютера. Персефоні здавалося, що будь-яка людська душа наразі безкінечно далека від неї, ніби цей намет, під яким вона стояла, був повністю темний, і єдиний прожектор спрямовано на неї і на газетну сторінку в її руках. Персефона була наодинці з рядками заголовку. Недовірливо читаючи те, що було перед її очима, надруковане чорним на брудно-сірому, Персефона відсторонено вийшла з їдальні й усамітнилася в спокої свого намету.