Текст книги "Зрошення пустелі"

Автор книги: Петер Маріус Гуемер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц)

Ніхто не відгукнувся. Тіль знав: якщо заплющить очі, світ замакітриться, захочеться спати, а по пробудженні його зустріне головний біль. Йому ж хотілося натомість дещо зробити. Поїхати до Персефони. Рушити з міста по далеких пагорбах, густих полях, до палацу її матері, в якому вона – хоч і лише словами – тримає доньку в полоні. Ну й жінка. Хоч як він її зневажав, та все одно шкодував, що так легко нажив собі ворога в її особі, та й заради чого? Заради молодого дівчиська, заради дзвіночків, аромат яких відчував поряд із нею, заради її м’якої шкіри і тендітних рук чи своєї дурної, сліпої жаги? Треба було від початку триматися на відстані, як він завше робив, взяти її роботу й працювати над нею – звісно, разом зі студенткою. Може, урятувався б тоді від колапсу на винограднику й приниження перед зібранням академічної еліти. Хоч йому й не залежало на їхній думці, він ненавидів бути отак висміяним. Виходячи з дому, він вигріб усе з поштової скриньки. Рахунки запхав до кишені, рекламні листівки викинув у смітник. Лист із університету відкрив одразу й одразу ж себе за це вилаяв. Це було запрошення на святкування: відзначали початок проекту одного з колег, нестерпного чоловічка, який не пропустив почесної нагоди першим розтринькати надані йому кошти. Такі врочистості були для Тіля мукою. Вони скидалися на дні на винограднику, тільки без приємного хвилювання і прихованого страху, що змушували дослідників поводитись обережніше і стриманіше. Свято переросте в пиятику, а напиватися йому любо наодинці. Та й користі для Тіля з того нема. Гроші роздали, проекти розробляються, усі плескатимуть одне одного по плечі та цокатимуться келишками. Виголошувати комусь тости – це не для Тіля, шанобливо ручкатися з кимось він не має бажання. Він склав листа навпіл і закинув назад до скриньки. Цього ранку сонце ще раз, востаннє спромоглося на тепло. Ряхтіло повітря над розпеченим асфальтом, заніміли пташки, вився дим з-за міста. Хтось, мабуть, необачно вронив на поле недопалок – от і зайнялося. Тіль розрізнив запах пожежі навіть із того місця, де стояв. Чи, може, то сморід пороху? Здається, десь стріляють, а може, то шум заводу або ж несправний двигун чиєїсь вантажівки. Густе повітря висіло над паруючим життям орендарів і повнилося слабкими подихами змалілої природи, скалічених дерев, щурів та комах. І цього разу він лиш коротко вдихнув, намагаючись розрізнити, про що говорять навкруг нього, та стіни й шибки мовби володіли чужою мовою; відтак він вийшов на вулицю, де вуха йому знову затулив гамір машин.

* * *

Стало прохолодно. Швидко надійшли і, перекинувшись на місячно-ясну ніч, розтанули сутінки. Прадавні дерева – смереки, ясени, в’язи чи ялини, Персефона не відала, – німотно обступили замерзлу дівчину, простягши до неї своє випнуте із землі коріння. Вона сиділа в западині, де протікав вузький потічок. Тут вона скоцюбилася, стуливши руки над головою, шукаючи порятунку чи радше сховку від бомб. Чверть години прокружлявши над полями, ескадра приземлилася поблизу міста на аеродромі, що мав ім’я президента. Та для Персефони ескадра нікуди не щезла. Вона її не бачила: на заваді стояли-хиталися верхівки дерев. І чути не чула, бо у вухах відлунювало лише пульсування крові у скронях, які, здавалося, зараз луснуть. Плутаючи думки, тиснучи на очі, гаряча рідина розносилася її тілом. Ці нещадні машини й досі були для неї поряд. Чорні вершники неба, війна, смерть, чума і страждання, вони чигали на неї звідусіль; урешті їй таки вдалося заспокоїти серце, гудіння в голові ущухло. Тільки шурхіт і хрускіт, тільки дихання лісу.

Підкралася чорнильна темрява. Дівчина здригнулася, забувши, де перебуває, вона сама стала здриганням. Навпомацки, хапаючись за повисле коріння, Персефона поповзла із западини нагору, відчуваючи шкірою лапки жуків і павуків, хотіла скрикнути, та стрималася. Їй бракувало сил. Нарешті, вчепившись у стовбур роздвоєного, навпіл розсіченого предковічного дуба, корону якого тримали незліченні гілки, вона долізла й упала, провалившись головою в сірий мох, яким обріс округлий камінь. Персефоні здалося, немов вона занурилася в пух. Мох був мертвий. Як і струмок, він висох, вичах у дубовому затінку, і лиш тепер блукачка завважила, яким хворобливим був ліс і якою обтріпаною – листяна долівка. Навіть у цій темряві, на небесному тлі, видно було, яке скручене й кволе над нею листя. Ліс був зморений голодом. Персти дерев, їхнє тонке розгалужене віття, тяглися в усіх напрямках, мовби жадаючи вхопити, дотягнутися до чогось далекого, але вони наштовхувалися лише на чужі, не менш пожадливі, руки, лише на своїх двійників.

* * *

Доктор Тіль вийшов із заміського автобуса на останній зупинці маршруту. Вже з годину єдиний пасажир у цьому гучливому чудовиську, він нарешті теж виборсався з нього й стояв тепер серед неозорих пшеничних полів. На узгір’ї, недалечко від нього, велично височіла садиба, золота клітка Персефони, озираючи свої володіння. Чоловікові здалося, що її мати стежить за ним саме цієї миті, проте, піднявшись стрімкою стежкою, що двічі обгорталася навколо пагорба, він знайшов нагорі лише жменьку робітників, які вечеряли надворі за видовженим столом. Господині дому нема, а донька її зрана набила наплічник своїми вченими книжками та й подалася в поля. Отуди. Ген-ген у ліс, осьо через ті луки. Як отою дорогою піде, запевне дійде, а мо хоче зрізать, так тоді полем навпрошки. Він обрав шлях навпростець, перейшов дещо ширшу вуличку, де закарбувалися сліди військової техніки, що проїхала тут, не зупинившись, вибрався на узлісся й спіткнувся об щось, наблизившись до валуна. Він із жахом витріщився на землю. Там лежала книжка, брудна, кинута в куряву, це через обкладинку цього важкого фоліанта він перечепився і ледь не впав. Ти ба, поряд на сирій землі ще одна книжка, а подалі на камені валяється рюкзак. Він попідбирав книжки й запхав їх назад у рюкзак, відтак узяв ношу на плечі. Узявся під боки й пірнув ізнов у траву.

Лише за кілька хвилин думки повернулися, попри холод, здригання, втому й гарчання ще таких близьких двигунів, що погрожували їй бозна-звідки, назад до Персефони. Перемерзла, вона спробувала випростатися, та кінцівки її боліли знайомим болем – так само, як кілька місяців тому, по пробудженні від тривалого марення. Насилу вона таки виструнчилася. Померлий мох учепився їй у волосся. Вона здерла його з каміння, очистивши гладку списану поверхню. Напис на гранітній плиті був витесаний не долотом і не зубаткою; краї плити повідламувалися, гострі її кути сточили роки та природа. Персефона провела пальцями по лініях з надією розпізнати шрифт на дотик. Дарма. Пучки її пальців лишилися глухі. Тоді вона заходилася тягти камінь на себе, допомагаючи собі ногами, відякорити його з хвойної гавані, та цей упертюх, як на те, не поступався. Персефона пошарила в змертвілому листі, розкопала землю довкола, вгризаючись у неї нігтями, глибше, сильніше, ось уже вона черпала двома руками, щоб вивільнити гранітний блок з-під коріння дерева. Їй уже не було холодно. Кров кинулася їй в обличчя та натруджені руки. По ній стікав гарячий піт, застигаючи крижаними краплями на холодній шкірі. Вона не спинялася, доки її пальці, занурившись у сухий пил і залишки коріння, не наштовхнулися глибоко під поверхнею на підніжжя висіченої плити і щось чужорідне біля нього. Колись воно було смертельно-гострим і рівно відшліфованим. Знаряддя вбивства. Багнет.

Тіль продирався лісом, переступаючи через коріння, відхиляючи низько опущені над дорогою гілки. Листяний килим притишував його кроки до такої безгучності, що чути було, як він засапано дихає. Розбурхавши лавину опалого листя, він зісковзнув із невисокого пагорба й перестрибнув на інший; тут йому довелося трохи зачекати, потираючи стегна й відновлюючи дихання. Тож він не одразу почув люте дряпання й риття, супроводжуване різкими видихами, неподалік від місця, де стояв. У світі, впійманому в гіллясте павутиння, йому було чути тільки себе і те, як груди його судомно хапають повітря. Лише тоді, коли тиск у голові та вогонь у ногах вгамувалися, давши йому змогу зорієнтуватися, його заскочило чиєсь близьке сопіння. Нажаханий тим, що виявився не сам серед самотності нічного лісу, він панічно роззирнувся. Виставивши перед собою ліхтарик телефона, ніби зброю, він спрямував його світло на вузлуватий стовбур старовинного дуба, відтак на його товсте коріння, що вилося, мов черви, на поверхні й заглиблювалося в ґрунт. Унизу, в невеликій ямі, у розритій низині очі його вирізнили дівочий силует, тіньовий обрис Персефони, яка з тріумфом підняла над головою заіржавілий багнет, і широку гранітну дошку під нею. Дотепер її очам, задивленим у чорноту отвору, лише здавалося, що вони читають шрифт, якого торкалися пальці. Та зараз, у слабкому світлі з-за спини, вона, прихиливши зброю до дуба й струсивши грудки землі з голови, вчиталася в напис, не озираючись на джерело освітлення:

 
Тут полягли ми,
й немає нам ліку,
ми з пороху й праху,
володарі руд.
Лиш вбивці гострені
стоять коло нас.
Безвільні, безгласі, ми
кровію їх обагрили.
Ми в голій землі,
і очі її бліді.
Вона оповість про нас нині.
Це спогад про те,
що колись ми були королями.
 

* * *

Статую потрощили, караючи за голод, розхитали, помстившись за муки, та врешті перекинули, не в змозі простити за сльози скорботних матерів. Поля держави гнили, просякнуті отрутою війни. Орні землі лежали тверді й безплідні, попри марні гарування селян. За стінами міста над брудом вулиць роїлися мухи, а сам мегаполіс став гніздом пошесті, із сірих нетрів якого щодня котилися вози з трупами; мертвих закопували в пустелі, ховали глибоко під дюнами, так глибоко, щоб навіть пересування пісків не могло вивільнити їх із могил. Утім їх посилали так далеко в підземний світ, що вони отруїли великі джерела й тільки поширили хоробу водами держави. Селяни, солдати, книжники і торговці падали, заточившись, у пил. Струпи чуми тріскалися на тілах небіжчиків, випорскуючи заразу в повітря.

Розбитий ворог, і сам бідуючи від свого глупства, спостерігав за цими стражданнями здалеку з неприкритою зловтіхою й повернувся до рибальства та землеробства. Між тим король залишився сам. Найближча з його жінок покинула королівство на нього, померши під час пологів разом із дитиною. Тепер, коли всі вони покинуті, король більше нічого не міг дати ревучому хворому натовпу, який зібрався перед його ворітьми, під тріумфальними арками та на площах. Та й люди скоро перестали просити. Не просили ні води, ні їжі, тільки вимагали його голови. Король спрямував на них зброю, випустив стріли й вогонь, якими напередодні вражав чужого ворога, на власних дітей, на свій народ, і народ розпорошився, бо ліпше прийняти смерть від голоду й чуми, аніж від руки свого батька. Широкі вулиці, обсаджені пальмами, тепер посохлими, з коричневим листям, лежали покинуті. Міська стіна захищала тільки жменьку виснажених мешканців, а водяними шляхами плавали човни без керманичів. Король дивився вниз зі своєї стіни на отруєні колодязі, що їх колись викопали за його наказом, і на стару караванну дорогу, на братські могили в передмісті та на безживні поля. Він владарював над помираючими і над померлими. Він був владарем гордого народу, кочового племені, оточеного стіною.

IV

Іще в жовтні, який добігав кінця у супроводі духів і чудовиськ, із міста через поле покотилася й поповзла до лісу, що на краю земель великої садиби, колона всюдиходів, вантажівок і екскаваторів. Належні до садиби землі відділяла дорога. По цей бік звелися намети й тенти, ціле контейнерне містечко, а по інший бік землероби збирали гарбузовий урожай. Невеличкий лісок обчепили по всьому периметру, в заростях прорубали вузький прохід для техніки й нарешті почали розкопки. Віднайдення скарбів культури. Рештки великої битви столітньої давнини і послання від мертвих, немов їхній бойовий оклик до змореного війною народу. Ми були королями! Згадайте про це! Телевізійна команда пробула багато тижнів у таборі археологів і повідомляла у вечірніх новинах про їхні знахідки. На першій шпальті щоденної газети надрукували зображення багнета, а за ним – старовинний напис: Це спогад про те, що колись ми були королями.

Сотні фотографій, що їх робочі знімали на телефони, невдовзі заповнили мережу, і всюди, у кожній газеті, на кожному форумі почалося експертне й аматорське обговорення. Археологи давали інтерв’ю з місця розкопок, а Тіль сидів у новому кабінеті, замкнувшись тут і почуваючись так, немов він дав себе обікрасти чи продав щось задешево. Він випустив із рук багнет, який йому передала Персефона, і не отримав за це нічого, крім цього кабінету й помічниці. Помічниця, на місце якої він запропонував Персефону, – і його бажання виконали, – сиділа навпроти нього. Схрестивши ноги, вона мляво гортала сторінки письмових робіт, які Тіль мусив оцінити, і розмірковувала про свій переїзд – про те, як би їй не потрапити матері на очі, коли вона забиратиме свої речі. Тиждень тому Персефона дзвонила покоївці й просила спакувати для неї сумку, проте дівчина й досі не змусила себе з’їздити по неї. Персефоні набридло весь час кочувати, ні з ким не розмовляти, когось уникати, навіть якщо це була її мати. Проте їй так само набридло вислуховувати поради, що і як їй слід робити. Потрібно було обирати якийсь бік. Вона не знала, чи лишатися їй на боці Тіля. І чи хоче він, щоб вона лишалася біля нього. Проте він і не висловлювався проти. Тільки наполіг, щоб вона не повідомляла університету його адресу. Для своїх листів вона використовувала поштову скриньку на головному вокзалі.

Д-р Тіль схилив голову над документами і нервово постукував ногою. Він шепотів щось сам до себе, не підводячи голови. То були лише кілька слів, після яких він знову замовк. Він намагався не показувати Персефоні того сум’яття, яке його повсякчас діймало, коли він сидів у своєму новому розкішному кабінеті й займався чимось беззмістовним. Лаючись сам до себе, він знов і знов роздумував про те, що втратив, у чому йому відмовили, а також про кожну несправедливість, байдуже, коли він із нею зіткнувся: багато років тому чи сьогодні. Їхня знахідка була чудова, це був прорив, культурний здобуток, із цим погоджувалися всі. Путьєр, міністерство, преса – усі вони були згодні щодо величезної значущості забутого поля бою, щодо манливої сили героїчних історій, що покояться там, і вже невдовзі до цієї нової святині нікого не пускали. У перший день Персефона ще усміхалася передовицям газет, і Тіль разом із нею, втім його самого зупинили на дорозі через поле. Гай обчепили так добре, як тільки змогли, і на узліссі він побачив одного з колег, старого чоловіка, якого годилося б відправити на пенсію і який роздавав накази групі робітників. Тіль близько години намагався привернути на себе увагу з дороги в надії, що хтось його впізнає і пропустить. Урешті звечоріло, серед темряви запалали прожектори, і він мусив забратися додому. А тепер він сидів, оглядав свій кабінет, спостерігав за Персефоною і качався на стільці. Багнет нічого йому не приніс, але принаймні загнав Персефону назад до університету й допоміг здобути ім’я, яке в усіх якщо не на язиці, то на слуху. Він дав їй сили знову звільнитися від матері, удруге показати власну волю, а не коритися тій, яка наказувала їй відгородитися від світу і стати юристкою. Після сенсаційного відкриття Персефони її мати провела цілий тиждень на телефоні. Персефона не відповідала на її дзвінки, хоч і телефонувала іншим. Тіль незрідка питав себе, який вплив її мати могла чинити на рішення міністерства й університету. Хоч як вона намагалася тримати доньку подалі від Тіля, їй доводилося втручатися в обхід багатьох складнощів і ніколи безпосередньо – особливо тепер, коли Персефона ненадовго перенеслася в центр загальної уваги. Вона вже не могла протидіяти бунтівливій, нерозважливій дівчині, яка хотіла повернутися до археології і зажила слави у медіановинах. Подібних знахідок не робили вже впродовж кількох десятиліть. Літні пани з керівництва інституту відчули приплив життєвих сил та амбіцій. Йому дозволили викладати іще одній групі початківців: «Теорія і методологія доісторичної та історичної археології».

Його гарненька помічниця, як він відтепер називав її, підморгуючи, – вона не заперечувала – була його єдиним зв’язком із камерами, з глухим громом їхніх спалахів, а її ім’я, яке нині стало відоме, було всім, за що він іще міг ухопитися. Хіба це не та дівчина, що знайшла давню зброю? Так, але вона, імовірно, і гадки не мала, що робити з цією знахідкою. Натомість він – він одразу визначив, що це за гравіювання і з чого багнет виготовлений, саме він переконав її піти разом до Путьєра й кинути цю знахідку йому на стіл; так вони і зробили. Путьєр був і справді вражений, якби це залежало від нього, і Тіль знав це, вони обоє, сам Тіль і Персефона, уже керували б розкопками. Проте ректор тут мало вирішував. За знахідки, що стосувалися національної ідентичності, відповідали інші люди, які знали, який сенс надавати знайденому, як його інтерпретувати і презентувати. У такий спосіб із купки кісток і заіржавілої сталі поставав пам’ятник героєві, а з кривавої різанини – боротьба народу за своє існування та за Батьківщину. Тіль був майже радий тому, що не його ім’я стоятиме під цим тлумаченням, що не його призначать відповідальним за накинутий цій знахідці сенс. Щоправда, не знати, скільки ще протриває ця війна і коли вона скінчиться. Може, Тілю колись іще випаде нагода вписати своє ім’я: байдуже, що про це напишуть у подальшому, ця знахідка назавжди буде пов’язана з закарбованим під нею іменем, і це ім’я викликатиме повагу навіть за двадцять років, хоч і належатиме, мабуть, уже померлому.

* * *

Вони не розмовляли одне з одним, відколи Персефона поїхала з винограднику. Навіть тієї ночі, коли вони попрямували до міста разом зі своєю знахідкою, то обмінялися хіба кількома словами. Тіль малював собі в уяві, що іще доведеться видобути, визначити й оцінити, а Персефона задрімала.

Після їхньої короткої тріумфальної появи в кабінеті Путьєра Тіль запропонував це обмити. У барі! Так, треба відсвяткувати, щось випити, він замовляв напій за напоєм, поки офіціант приніс два келихи у подарунок від закладу, Персефоні стало гаряче, і вона нарешті почала усміхатися й засміялася. Чи не цілу годину Тіль балакав сам із собою, а вона мовчала у відповідь або вставляла односкладні відповіді, а тепер сміялася, та ще й сміхом, якого від неї давно не було чути. Ані влітку, ані в материному товаристві, ані в селі з чужими їй знайомцями, проте зараз вона змогла розсміятися, як іще до літа, і їй стало так само гаряче, як і тоді. Побачене в лісі й у полуденному маренні танцювало під її розпеченим чолом, і до неї досі долинав шум винищувачів, щоправда, уже не ревінням їхніх моторів, а радше тихим гудінням. Басисті ноти прощальної пісні. Вона широко розтуляла рота, шкірячи зуби. Тіль говорив далі і далі, і далі без упину, розписуючи все те, що ще сподівався знайти в глибинах під лісом. Передовсім кості солдатів. Відтак він простягнув їй, замовкнувши на мить, – вона не знала, про що він торочив, вона його взагалі не слухала, можливо, він уже якийсь час нічого не говорив, – свою руку, і вона потягнулася до неї. Груба шерхата долоня накрила її тремтливі пальці, і Тіль підняв її зі стільця та обвів навколо столу до себе. Він поклав важку руку їй на плече, проте вона не зігнулася; прошепотів їй щось на вухо. Дівчина поклала руку йому на талію, і він повторив її рух. Барабанний ритм, спалах вогнів, мелодія, музика, і їхні ноги зарухалися в такт. Вони танцювали. Персефоні здавалося, що вона знайшла багнет уже кілька тижнів тому, і вона покинула думати про якийсь дослідницький ґрант. Ці гроші прийдуть до них самі, їх уже не потрібно виборювати. Вона покинула думати про якусь роботу, яку колись написала, бо вже не потребувала цих папірців. Тепер вона разом із Тілем займеться розкопками знахідок, і якщо він залишив її біля себе, якщо він лишився біля неї, отже, він із нею не через те її колишнє відкриття, а тому, що він сам цього хотів, і тепер вони стояли рівні одне перед одним. Вони танцювали цей танок разом. Персефона тримала повіки заплющеними, притулившись лобом до його грудей. Пустка цього літа здавалася, як і знайдене лезо, минулим. Питання, що вона ставила цьому минулому, зосталися без відповіді, змаліли, ввічливо відступили подалі. Прикриті очі дивилися повз груди партнера додолу. Він натомість дивився повз її голову над собою.

* * *

Проте вони втратили заіржавілу зброю і втратили авторитет над своїм відкриттям. Вони втратили танець і набуту в ньому рівність та лишилися разом у майже покинутому Інституті археології викладати основи фаху й перевіряти студентські реферати. Крім вступних курсів і лекцій, університет підлаштував майже всі учбові дисципліни під розкопки. Практичні заняття. Студенти мусили допомогти звести цей пам’ятник і навчитися, як припасувати викопане правильній меті. Приміром, шолом із дірою від стріли був не символом жорстокості війни, він був згадкою про героїчну саможертовність. Години роботи йшли їм у дипломи, та й загалом студенти відчували приємне колективне хвилювання, коли автобус забирав їх зранку з нового кампусу й вивозив на захід від міста в супроводі знімальної групи, що записувала документальний фільм. Тіль і Персефона втратили інтерес до тієї ділянки лісу, як втратили й усе інше, окрім самих себе, одначе вони лишалися пов’язані обов’язками, щодня обідали разом, а вечорами їхали до Тіля додому й розмовляли, хоча найчастіше їм нічого було одне одному сказати. І тоді вони мовчали, але і це, як усе решта, робили разом. Персефона, в’їхавши до Тіля, звільнила шафу від мотлоху, від рештків життя старого домоврядника, який тут колись мешкав, – якогось дальнього родича, який у цій квартирі давно не живе, – і наповнила своїми одягом і книжками. У ті вечори, коли вони разом мовчали і Тіль випивав, вона брала в руки свою книжку з історії, яку залишила того пам’ятного дня на валуні біля лісу. Дівчина читала ті самі історії, ту саму версію подій, які здалися їй тоді чужими й неймовірними; і все одно вона раз у раз розгортала знайомі сторінки й віднаходила відповідні рядки, аж поки впевнилася, що відкрила все, що тільки могло ховатися в сухих словах цієї книжки. Це була не її історія. Такого бути не могло, бо вона не була серед нащадків цих людей, дитям цих земель. Вона знала інші землі. Землі, які нищили бомбами, які перебували в стані війни. Вона жила в країні, у якої було все і яка, втім, поставила це все на карту, щоб отримати ще більше, а може, щоб нічого не втратити, або ж від нудьги чи оманливого честолюбства. Причина й мета були їй невідомі, так само, як і всім іншим. Путьєр не знав, навіщо ведеться ця війна, не знали її мати й Тіль, хоча останній і висловлював інколи під час обіду свої підозри про те, що за всім цим стоїть, лише для того, щоб урешті наполягти: йому це все байдуже. Персефона була певна, що держава, в якій вона жила, не могла збігатися з описаною в цій книжці. Читаючи звіти про найновіші великі знахідки, найновіші скарби із земляних глибин цього маленького гаю, вона розуміла, що це реліквії якогось іншого, незнайомого місця, місця, що живе на цих сторінках. Чому в цих двох країн було так мало спільного, вона не тямила, й одного разу, відклавши книжку набік і завваживши, як Тіль присунувся до неї під ковдрою, вона відчула його дихання, ромовий запах на своїй шиї, і втратила сили дивуватися цій думці, відмовилася від неї й лишила в спокої два світи, що сусідили один із одним. Вона розвернулася до Тіля й поцілувала його, ще сонного, в чоло. Він тремтів, зопрілий, і вертівся в ліжку від перших посланців нічних жахіть. Вона бачила, як він страждає від своєї туги, і ця його мука народжувала в ній самій ту саму тугу за відкриттями, розкопками, висновками, бо тоді в них обох була б якась минувшина і якесь місце в часі, яке було би самобутнім, таким, що дорівнює написаному про себе.

* * *

Вони чекали цілу в’язку німотну годину, яку могли б провести деінде, а не в цій клітці, цьому підземеллі, на машину, яка відвезе їх на вечірку заради безцільного стовбичення й нічого не говоріння. Вони вирішили туди зазирнути. Персефона переконала Тіля напередодні вечірки, що їм не зашкодить один раз скинути з себе побутові справи, залишити розчарування й нудьгу позаду й напитися задля різноманіття в чиїйсь компанії. Д-р Тіль поступився. Персефона, хоч їй інколи й було до вподоби знову бути в університеті, брати активну участь у житті, не полишила честолюбного наміру, який пробудив у ній Тіль. Вона і її знахідка стали відомі, і Тіль також, хай і не помічав цього, давно зробив собі ім’я в академічних колах. Усі знали, які механізми й інтереси, а також які помилки завели їх так далеко. Персефона була рішуче налаштована не розчинитися в забутті. Колись у них знову будуть гроші, а також інтереси до чогось поза власною історією. Тож вони чекали, зодягнені в коктейльну сукню та зношений твідовий піджак, на водія, який ніяк не з’являвся. Тілю, який мав звичку позбавлятися чобіт під письмовим столом і раз у раз дрімати на своїх паперах, це було тільки на руку, хоч це й означало, що їх обох чекає ніч тут, в університетських стінах. Громадський транспорт стояв нерухомо, діяла комендантська година. Тільки машини з відповідними дозволами мали право пересуватися о цій порі ущелинами вулиць.

Надворі за вікнами блимали вогні далекої пожежі. Хмарочос у кінці довгої алеї, що вела від головного входу в університет ген до передмістя, стояв охоплений полум’ям. Вогненний стовп бруднив широкими мазками помаранчевого світла темне небо великого міста, відчайдушно тягнувся обвугленими пальцями до сусідніх веж. Нічого з цього Персефона з Тілем не бачили зі свого підвалу. Вони чули лише уривчастий, оманливо лункий шум із вулиці. Раз у раз до них усередину проривалося виття сирен поліції, пожежників і швидкої допомоги, зливаючись у чудернацький канон, до якого подеколи домішувалися приглушені окрики й прокляття. Кільцевою дорогою повз черв, скорботний марш без труни, щоправда, скорбота знайшла своє вираження не в сльозах, а в ядучому гніві, в плювках кипучої кислоти. Процесія лютувала, як полум’яна ріка, що отруювала своїми бризками світ і заливала його собою. Щось сталося, і тепер маленькі групки невдоволених, поодинокі порушники спокою та противники влади вже не стояли самотньо зі смолоскипами та плакатами. На їхньому боці марширували у серце міста тисячі гомінких матерів і онімілих батьків, не зупиняючись ані перед невеликими загородами, ані перед сльозогінним газом. Натомість вони проштовхувалися, просувалися повагом, тягучі, як розплавлений метал, утворюючи видовжену криву, повз ратушу, університет та оперу в бік парламенту, перед яким вишикувалися тисячі людей, щоб перепинити народу шлях. До барикад вони ще не дійшли.

Ланцюг подій пов’язав того вечора всі ниточки і вивів людей на вулиці: виявилося, що на ворожій території лишився в оточенні солдатський полк, забутий авангард; водночас зацілілу армію підбадьорювали натхненними штампами про вірність товаришам і єдність на війні. Проте часи німотного мовчання давно минули, і звістка про зраду поширилася мережею, як вогонь сухоліссям, заступивши собою навіть передовиці про порослі мохом шоломи, іржаві бойові мечі та славетне геройство предків, зображення їхніх пробитих черепів і відірваних кінцівок. На ці зображення, хоч ті й не містили нічого нового, змінився погляд у світлі теперішнього замовчування. Чоловіки на цих зображеннях утратили героїчний серпанок і перетворилися на жертв. Пожежа, розбурхана цими зображеннями, лава, що заклекотіла в мережі, вирвалася на поверхню того вечора, коли перші родини, переважно жителі охопленого вогнем хмарочоса – сірої колоди в оці, символу бідності, ницості й тліючого гніву, – отримали передчасні листи про смерть своїх дітей і здогадалися, а невдовзі й дізналися напевне, що їхні сини ще живі, але покинуті напризволяще. Спочатку це були, отже, батьки, старенькі чоловіки та жінки, які зібрались у дворах і галасували так, що невдовзі до них доєдналися сусіди, здійнявши крики до неба незгірше за перших про вчинену щодо них несправедливість. Отоді ж, хоча ніхто не знав, як до цього дійшло, і запалав вогонь, і коли люди побачили полум’я, відчули його так близько на власній шкірі, ні в кого не з’явилося бажання його потушити. До нього, навпаки, додавали оливи. Люди кидали сміття, деревину, рушники, усе, що траплялося під рукою, в багаття, щоб його язики сягнули вежі; натовп, невпинно множачись, рушив маршем. Цей марш і це кострище з мотлоху, скалок та уламків нагромадилися на спогад про, здавалося б, давню статтю, майже забутий лист, який тоді ще без наслідків всотався у повсякдення. Лише тепер про нього згадали, немовби тільки вчора взяли до рук цю газету, і кожна жінка відчула себе мамою померлої дитини, кожен чоловік – татом відданого війні сина. Настрій кожного окремо і сліпе чуття, інстинктивна лють юрби розколихали людей до вибуху. Для осиротілих батьків і займистих співчутливців більше не існувало перепон. Звідкись узялися плакати з іменами оточених і старі газети з копією вручну написаного листа. Той, чиє нещастя завелике для нього самого, надав зрадженим, до яких не належав, своє лице, причетним свій голос, а протестувальникам, які маршували й скандували, – поштовх, останню краплю, якою переповнюється келих терпіння.

Надто пізно поліція зреагувала на події, що розтяглися на кілька годин; пожежники ж мусили врешті визнати, що хмарочос не врятувати. Їхні машини не могли проїхати. Коли стемніло, на тлі небесної чорноти світло вогню здавалося стократ яскравішим, і палкі демонстранти дійшли до центру. Гучна процесія наштовхнулася біля університету на групу сп’янілих від ненависті мешканців, які збиралися на кільцевій дорозі чи не щотижня, щоб виганяти чужинців із міста погрозами та побиттям, а потім самовдоволено розходитися по домівках. Поліцейський ескорт відступив перед натиском моря смолоскипів і згрупувався відповідно до квапливо відданого наказу перед парламентом. Там поліція разом із армією виставила загороди, паркани, решітки, а також лінії охорони й чекала наближення розбурханого населення. Із усіх провулків і бічних вуличок до широкої ріки стікалися потоки демонстрантів, і їхня течія несла людей уперед. Роздратування, ненависть і жорстокість підганяли їх ізсередини. Дехто лишився лежати розпростертим на асфальті. Спецпризначенці зарядили зброю бойовими патронами. Цього вечора вони не гаятимуть час із гумовими кулями.