Текст книги "Зрошення пустелі"

Автор книги: Петер Маріус Гуемер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 11 страниц)

І все-таки він провів із дівчиною забагато часу. Години з нею, а пізніше й ночі, приносили йому насолоду, але також і страх, що він відволікається від своєї роботи. Уже за кілька днів, схилившись над однією зі знахідок, він упіймав себе на думці, що її обличчя ввижається йому на малюнку. Це був бенкет: богиня і її жерці. Щонайменше півгодини цей помальований уламок пролежав на його столі. Він не міг встановити його походження, урешті лишив записку одному з докторантів, щоб той датував знахідку й додав її до архіву. Вечір минав так, як і майже всі попередні. Він зустрінеться з дівчиною у своїй квартирі, а доти треба прибратися. Скалки розбитих пляшок поприклеювалися до підлоги, бо він після обіду був сам, а його батько ніяк не хотів вгамуватися.

Тіль очікував Персефону з букетом квітів на початку вулиці. Він хотів мерщій затягти її в під’їзд, до своєї квартири, щоб її не відштовхнув вигляд будинку, в якому він мешкає. Треба приховати від неї сміття, заржавілі велосипеди, машини без номерних знаків. Це не місце для такої дівчини, як вона, не місце для того, ким захоплюються, а Тіль хотів бути цим кимось. Персефоні було відомо, чому він іще тут живе, відомо також, що він незаможний, проте він усе одно соромився стану свого помешкання. Це вперше він приймав її у себе вдома, у підвальній квартирі, на життя в якій його прокляли спадок і фінансове становище, і вона залишиться тут на ніч. Він розчервонівся від збудження й нетерплячки, походжав туди-сюди, роззирався навкруги й подумки посилав у пекло кожного, хто насмілиться вистромити голову з-за фіранок або вихилитися з балкона. Персефона запізнювалася, починався град, і д-р Тіль неабияк промерз. Урешті дівчина приїхала на пасажирському сидінні білої автівки, що виповзла з-за пагорба. Колеса загальмували поблизу, але ніхто не виходив. Десь із хвилину дверцята лишалися зачинені. Шум міського дорожнього руху, здавалося, помер у тиші, але Тіль не міг розібрати нічого з того, про що говорили всередині авта: кругляшки граду гучно тарабанили об капот. Там радше навіть не говорили, а сварилися, кричали. Відтак він побачив. Із широко розплющених очей Персефони текли сльози. Співрозмовниця, якій вона виклично дивилася в обличчя, була жінкою середнього віку з темним волоссям із посивілими пасмами, яке раз по раз коливалося, коли та трусила головою, надаючи значення сказаним словам. Вона вичитувала свою доньку, час від часу піднімаючи голову та опалюючи чоловіка на вулиці лютим поглядом. Урешті вона навіть тицьнула пальцем у Тіля – і той прокинувся від свого заціпеніння. На мить він відчув себе хлопчиськом, молодиком, який нервує перед побаченням із коханою і хвилюється, що подумають про нього її батьки, та коли ця жінка з такою неввічливістю заговорила про нього в його присутності, він згадав про те, що давно дорослий, що він – науковець, і рушив уперед. Під здивованим поглядом матері, розгніваної матері Персефони, він відчинив дверцята машини, кивнув жінці й простягнув Персефоні руку.

– Доброго вечора. Дякую, що проїхали в таку далеч. Наступного разу я сам заберу вашу доньку. Не хочу додавати вам клопотів, та й, зрештою, ми ж дорослі люди.

Персефона навіть не глянула на матір. Не попрощавшись, вона вийшла з авто й затраснула дверцята. Тіль схопив її за одну руку, вклав квіти, букет нарцисів, до іншої та повів її всередину й униз сходами, подалі звідти.

* * *

Протягом наступних тижнів Персефона проводила деякі вечори з Тілем. Із її матір’ю він більше не стикався. Та, вочевидь, не могла опам’ятатися від неприйняття; Персефона про неї теж не заговорювала. Та й про себе дівчина не говорила. Вона була рада слухати, як Тіль виплітає свої історії, як він із точністю до дрібниць описує кожне поховання, кожну вазу, кожне збережене укріплення, які йому тоді, багато років тому, вдалося відкрити. Щодня йому спадало на думку щось нове, і він починав розповідати про ще давніші часи. Так, ніби ця дівчина розбудила його спогади. До нього линули події дитинства, юності, студентства, і кожна з них, звісно, завершувалася мораллю: він пояснював, чому вони його навчили. Він неначе перебував посеред розкопок і виймав культурні скарби, людську пам’ять неушкодженими з землі, піднімав із пилу й переносив до безпечного сховища, а Персефона вислуховувала його. Вона кивала, широко розплющивши уважні, ніколи не знуджені очі, дивувалася, коментувала, але жодного разу не дозволяла собі його перервати. Час від часу вона висловлювала свою думку, але не наполягала на ній. Вона з шанобливістю ставилася до археолога, хотіла почути все, що він знав, а він із вдячністю виповідав секрети. Вряди-годи, з побоювань, що надто очевидно перебільшує, він розпитував її. Питав про дім, про дитячі роки, про навчання, та вона повсякчас ухилялася від відповідей. То, мовляв, нецікаво. У неї було звичайне дитинство. Батьки розлучені, але вона через те ніколи не побивалася. В університеті все добре. Письмову роботу вона не здала. Проте ще має час. Можливо, вона її ще раз перепише, щоб бути в ній упевненішою. Тут Тіль закидав її компліментами, відтак їхня розмова непомітно збивалася на манівці. І виводила їх на курган, із якого піднімали саркофаг, прах короля. Вони ділили ложе під поглядами мерців, Тілевих квартирантів. Вони міцно вчіплювалися одне в одного. Ставало гаряче. Вони вчіплювалися міцно. Духи не йняли віри, і Тіль усміхався духам. Вони вчіплювалися. На ранок надворі білів минулонічний сніг. Ранній сніг. Жовтнева погода вдалася до жартів, і коли Тіль відчинив Персефоні двері, небіжчики вирвалися поперед дівчини з будинку в блідий світ, щоб улаштувати там танок. Їхні прозорі постаті розчинилися на білому тлі полів, і вони стали б зовсім незримими, якби не тіні, які вони відкидали, якби не летючі тіні хмар.

* * *

– Вона чудова. Твоя робота. Неймовірна.

Персефона безтямно гляділа на Тіля, стоячи біля вікна.

– Гадаю, ти в ній на щось надибала. Тобто, звісно, треба ще покопатися, я вже трошки нарив у цьому напрямку, але твій внесок – це для мене значний стрибок уперед.

Вона не розуміла, про що він торочить, і не питалася. У зап’ястку пульсував біль, а легкий посвист, якого вона так і не змогла позбутися після ночі бомбардувань, і досі дзвенів у її вухах, відволікаючи увагу.

– Ти слухаєш? Персефоно?! – Тіль знову говорив голосом дослідника, розкаяний коханець здимів. – Від цього ми можемо відштовхнутися, ти чуєш?

– Так, мабуть, – Персефона набрала повітря, помовчала й підкреслено безвиразним голосом спитала: – То ось чим ти займався останніми днями?

– Так, серед іншого, – він не збагнув підтексту запитання. Чому вона раптом утратила інтерес? Адже досі так утішено прислухалася до нього, коли він розводився про свої відкриття.

– І тому не приходив? – Персефона хотіла почути від нього щось, щось правдиве. Лише слово, яке показало б: він розуміє, що вона переживає.

Аж тепер його осяяло.

– Авжеж ні! Місто ходило ходором. Я думав, ти мертва!

– А отже, скористався моїм спадком, щоб обезсмертити мене своїм відкриттям.

Обидва знічено замовкли.

Тіль був заскочений і сидів із опущеними долу очима.

– Мені шкода – усе не так просто. Я не це мав на увазі. Але ж я мав себе врешті чимось зайняти. Університет понищений. Усе в руїнах. Це диво, що ти звідти вибралася.

Персефона похитала головою, волосся її лежало тепер по-іншому. Треба його підрізати б.

– Я й не вибралася. Мене витягли.

Тіль не відповів, замість цього розшукав її роботу поміж газет і поклав на простирадло.

– Перечитай її ще раз і поміркуй над нею. Я зробив у ній примітки. Можливо, тоді ти побачиш те, що бачу я. Завтра я знову прийду, а зараз маю забиратися, поки відвідувачів іще випускають.

– То залишся тут.

– Ні, мені треба додому, – він цмокнув її у чоло й вийшов із палати не озираючись.

Персефона дивилася йому услід, хоч він уже давно зник у дверях. Дівчина й досі відчувала злість і розчарування, що вгніздились у ній по пробудженні, та більше не знала, чому дозволила це їм. Вона вмовила себе, що в нього мали бути вагомі причини на те, щоб не приходити. Війна. Там, на віддалі від міста, було чути постріли. До лікарні доправляли поранених. У нього мали бути вагомі причини, як і в усіх інших. Війна. Що тепер важать обра́зи? Адже він таки прийшов, і Персефона вже не була сама. Вона відклала роботу набік і лише серед ночі, так і не склепивши повік від завивання сирен на сусідній пожежній станції і стуку дощової бурі у віконниці, дівчина взяла в руки списані сторінки. Зрошення пустелі.

* * *

Корона із заліза і терня увінчала нового короля. Залізо, іржавий від крові вінок клинків, поклав собі на голову завойовник, який відкинув ворогів народу, тоді ще нечисленного пустельного племені, далеко за пагорби і дюни на сході, назад на поталу палючому сонцю. Тернові шипи, переплетені з клинками, грозилися вколоти й, здавалося, і досі росли в нього над чолом. Король – воїн і охоронець, глибокі корені якого живляться з піску. Та терен, що вінчав його, був сухий, а кущ, із якого взято терен, не ріс на цій землі. Тут не росло нічого. Люди, і досі кочовики, жили з невеликих стад, які переганяли від оази до оази, та й їх самих не більшало. Противники вичікували, невидимі за дюнами, вищими, ніж у їхній пустелі, і пили з невпинного річкового потоку, множачись, на відміну від гордих підданих кочового короля. Невдовзі вони знову нападуть, щоб забрати багатства мертвих скель, захованих під піском: золото й метал. Тож король наказав копати. Він розіслав найсміливіших вершників зі свого племені в усіх напрямках земного диска, і ті відшукали відомих будівельників і вчених усіх народів і прикликали на його бік. Вони копали й садили, обчислювали, навчали, їхні колодязі сягали води у глибочіні пустелі. Вони змайстрували водосмоки, що діставали воду на поверхню, і канали, які розподіляли видобуту вологу по землях. Скоро живі річки прошили дюни, єднаючи оази, і люди пили з річок. Небавом поля на берегах каналів почали давати плоди, а кочовики – зводити міста, оточені стінами, і забувати, що колись були не більше ніж жменькою пастухів. Тепер вони були землевладцями, і найвищим серед них був їхній король. Із усіх усюд з’їжджалися люди й просили дозволу оселитися на берегах королівства. І їх приймали. Після клятви вірності й стягнення податку вони осідали тут і ставали земельними господарями, як і їхні сусіди. Міста множилися – і множилися колодязі, що прокладали собі шлях крізь пісок, вологий і важкий у земних надрах. Більше ніхто, ніякий ворог, не насмілювався зазіхати на багатства короля, так страшилися тепер люті воїна, який оглядав свої землі з-за могутніх міських укріплень. Розчаровано позирали і собі вороги на каламуть своєї річки й проклинали дари, що вона їм несла, бо їм було не дорівнятися до короля. Хоч їм і довелося опустити зброю, та пальці їхні, вчепившись у руків’я, біліли від напруження, а руки трусилися від заздрощів і ненависті. Скіпетр король зробив собі з кісток і плодів. Це був символ його влади. Кості – це смерть, земні плоди – життя. Вони обоє були йому підвладні.

II

Потяг, швидкісна транзитна електричка, безгучно пролітав між узгірками й розмивав пошрамовані поля до акварелей різнотрав’я, до отруйно-зеленого потоку, який впадав у таке саме зелене море. Тіль уп’явся очима в далеку зенітну станцію на пласкому видовженому пагорбі. Від цього зеленого шуму в нього паморочилася голова, тож він підвів погляд на мовчущі гармати. Через усю країну протяглися траншеї, захисні рівчаки на випадок вторгнення, так, випадок, лише про всяк випадок. Кордони ще трималися, на небі не бачили бомбардувальних ескадр. Поля порозсікали борознами й споганили про всяк випадок. Земля навколо окопів була майже сіра від пилюки, хоч учора й дощило. Ґрунт не приймав воду. Сніг на ньому розтанув і висох під раннім цьогорічним сонцем. Пил зависав непроглядними хмарами над полями, одна з таких хмар саме затулила Тілеві погляд. А коли потяг вибрався з неї, гармати лишилися позаду. Тіль відвернувся від вікна. Він неохоче кудись їздив, так погано, так зле йому робилося від залізничних швидкостей, від літакової турбулентності, від струсів, від перепадів тиску. Персефона стиснула його руку, помітивши, що він тремтить. Чи все гаразд, чи витримає він іще? До прибуття лише годинка. Та ця година була для Тіля цілою вічністю, здавалося, що і їдуть вони вже нескінченно довго. Він скучив за своїм ліжком, своїм письмовим столом та будь-яким іншим місцем, де він міг би відновити рівновагу. До нього підступили впритул жахливі спогади про літаки, і мимохіть йому повірилося навіть, що він сидить на борту. Та короткий погляд за вікно повернув його на землю. Коли б це лише допомогло заспокоїтися. Персефона замовила йому склянку води, а собі вина.

– Може, нам іще раз пройтися по наших аргументах? – спитав Тіль. – Якщо я тут мовчки страждатиму, ця поїздка ніколи не закінчиться.

Він розкрив свій портфель, витягнув тонку письмову, і Персефона почала її гортати.

– Що, як дати їм спочатку прочитати роботу? А раптом цього буде достатньо, щоб їх переконати.

– Ні, все не так легко, хоча гіпотеза в ній і гарна. Щойно вони прочитають твоє прізвище, прізвище, яке їм невідоме, то й поставлять на тому крапку. Тим, кого не знають, вони геть неохоче дають шанси. Ти хоч уявляєш, як довго я борюся за те, щоб мене вислухали, і це попри моє ім’я? Ні, так нічого не вийде. Я вже подавав безліч пропозицій, ні на яку не звернули уваги. Звісно, жодна з них не мала такого потенціалу, як наша, та все одно ліпше триматися безпечних шляхів. Останнього разу я отримав гроші на подібний проект, коли ми були вчотирьох, чотири гучних прізвища, хоча ідеї, які нас привели врешті до успіху, й належали саме мені, і навіть тоді довелося годинами стовбичити перед комісією. Розгорнімо початок. Який у нас перший аргумент?

І вони повернулися на початок. Пробігли всю роботу, усі дослідження, що їх уже зробили або планували зробити, і не знайшли знову нічого, крім підтвердження своїх тез і непробивних натяків на все те, що сподівалися відшукати. Тіль добрав до кожного відкриття по історії, по розповіді. Таким чином він хотів занурити членів комітету в мальовничий світ артефактів і саркофагів. Він прагнув розтлумачити кожен пункт її роботи перед вироконосними очима й навести неспростовні докази та досягнення, а також не лишити їм часу йому заперечити. Над цим добором слів, над своїм виступом він ревно працював тижнями, а Персефона спостерігала за ним, інколи з побожною шанобливістю, інколи з усмішкою або неспокоєм. Тіль був немов одержимий, і вона непокоїлася, як цей ентузіазм сподобається журі. Можливо, змінити підхід на дещо спокійніший, стриманіший, м’яко втручалася вона, та Тіль і слухати не хотів – він на цьому знається, та й віддавна цим займається. Неуспішність його останніх спроб – закид, який вона лишила невисловленим. Вона не хотіла зробити йому боляче, хоч їй і починало дошкуляти те, як він ставиться до її роботи, як привласнює її, повторюючи, втім, що це – їхній спільний проект і їхня спільна праця. Він змальовував їй майбутнє: статті в газетах і журналах, дослідницькі ґранти, і вона уявляла все це, поринала в це з головою і поволі почала мріяти так само, як він, у втілення цього плану. Він таки мав рацію. Без нього вона ніколи не збагнула б цінності своєї ідеї. Без нього вона здала б свою письмову, і якийсь із Тілевих колег продивився б її, як і купу інших, проаналізував із формального боку, поставив оцінку й забув, та й вона запхнула б її, либонь, на якусь полицю припадати пилом. Так, мабуть, хтось наштовхнувся б також на цю ідею, побачив ті самі лінії на піску і відкрив те, що належало відкрити їм. Авжеж, він має рацію: говорити перед комісією треба йому, він говоритиме за них обох. Персефона проглядала роботу й відсторонено кивала; Тіль говорив, збуджено жестикулюючи. Цю промову вона чула вже надто часто. Те, що звучало зараз, було її власними словами, бо саме ці слова вони взяли з собою в цей майже безлюдний потяг, що котився травмованою країною, мчав під радаром війни. Раптом Тіль мовчки підвівся. І пробіг до туалету, де його знудило.

* * *

Комітет засідав за містом, у винограднику між східних пагорбів. Науковці, політики та бізнесмени виносили тут вирок пропозиціям, ідеям і теоріям колег і надавали гроші на дослідження, писали рекомендаційні листи чи кепкували з речників, щоб потім ґречно їх вирядити геть. Далі на сході пагорби здіймалися вище, шикуючись у велетенський гірський гребінь із засніженими верхівками, який відгороджував комітет від війни. Ці гори не перелетіла б жодна ескадра, та й навіщо. Тут бомбити хіба лозу та багато миль пустоти. Усе було втаємничене, про це місце знали лише запрошені. Виноградник зі своїм непотинькованим цегляним фасадом і баштами, з широкою стіною, що окільцьовувала будівлю, височів на вершині одного з пагорбів, мов той замок. Караван чорних лімузинів і фургонів змучено петляв серпантином вузьких вуличок до призначеного місця зустрічі. Розподіл державних коштів був, як, власне, і щороку, безпрецедентним явищем. Кожного, хто звертався сюди з проханням, зазвичай вражала помпезність спектаклю, розіграного членами комісії. Таке багатство, така влада. І в цієї влади ще щось треба собі випрохати. Тіль скоса роздивлявся інших пасажирів. Розширені зіниці, блукання очей просторами земель, пишнотою рослинності та бундючністю садиби. Затамовані подихи. Доктор пирхнув. Він уже встиг надивитися на такі вистави. Йому вже траплялося пережити подібне кілька разів, і він давно розвінчав для себе цю ілюзію. Їх тут хотіли знітити й водночас сповнити вдячності за королівський прийом, от тільки подяки він не відчував. Він хотів свій ґрант, а це безглуздя хай лишають собі. Від цих урочистостей йому жодної користі, хіба що приємний вечір. Йому хотілося більшого, і ніяка розкіш, ніякий декаданс не могли цієї ночі заступити його бажання. Як часто він вертався звідси з розчаруванням. Та не цього разу – він був цього певен. Ці роззяви, ці діти, які стікають слиною перед тутешніми садами й вином, піймають облизня, і їхні рожеві сни вмить перетворяться на нічні жахіття.

Годину тому потяг зупинився на кінцевій – непомітній вантажній станції посеред ніде. Група солдатів висипала із задніх вагонів зі зброєю та припасами, заважаючи вийти пасажирам, серед яких усі були вченими, професорами з різних галузей. Останнім довелося зачекати; відтак їх супроводили через невеличку вкриту гравієм площу до флотилії лімузинів. Звідти їх повезли на гору незраненими землями. Тут мешкала тільки жменька робітників винограднику. Ані руїн, ані траншей, ані мінних полів, а проте для людей, домівки яких якраз поступилися місцем заритим мінам і виритим окопам, це місце було так само безвартісним, як і їхня втрачена батьківщина. Минула добра година, перш ніж вони проїхали безкінечними виноградними рядами, а тепер застрягли в заторі. Кожен лімузин, кожен пасажир проходив перевірку за списком запрошених. Гостей, яких комітет передумав запрошувати, та не попередив завчасно, розвертали назад. Так ставалося з року в рік. Це було частиною загального ритуалу.

Коли вони досягли кінця вулиці – чорних воріт, – пройшли контрольний пункт і підтвердили своє право на участь, коли їх, Тіля і його чудову молоду супутницю, як висловився охоронець, привітали на вході, вони, узявшись за руки, попрямували слідом за іншими гостями широкою вимощеною площею, в центрі якої фонтан відчайдушно простягав свої руки до неба, у невелике фойє, де їм вручили шампанське. Цей фонтан, мабуть, полагодили торік. Досі він стояв пустий і сухий, засипаний опалим листям. Та й площа ще дванадцять місяців тому була незаасфальтована.

Персефона, як і Тіль, не належала до роззяв. Пейзажі, дорогі машини чи фонтан не викликали в неї подиву, вона заледве вдостоїла їх коротким поглядом. Щоліта, відколи вона себе пам’ятала, дівчина проводила велику частину дитинства з матір’ю в заміській садибі. Садиба та була також велетенська, хоч на ній і не виробляли вина. Теж побудована на пагорбі, вона дивилася згори на розпростертий під нею світ, на прилеглі поля – усе це, доки сягало око, було їхньою власністю. У внутрішньому дворику в них навіть було джерело, хоч і без фонтанів. Лишень сувора організація, кількість охорони і число ящиків із шампанським вразили її так, що вона крокувала далі розтуливши рота, але це були не захоплення і не повага – радше невіра. Купа грошей, чимало зусиль, і все це для неї і для Тіля, думала вона. Замість цього могли б послати її одразу на розкопки на іншому кінці світу. Тіль, утім, поглянувши зизом на свою супутницю, зарахував її до роззяв. Увечері він їй, мабуть, захоче пояснити те, що вона й без нього знала. Розкрити їй очі на те, як тут усе працює. Вона йому це дозволила б, за звичкою пропустивши повз вуха, бо знає, що такі лекції його тішать, проте, помітивши, як він уже добирає слова для майбутньої промови, вирішила таки притлумити свої почуття. Їй не хотілося здаватися наївнішою, ніж вона є.

Коли гості спустошили келихи, їм показали їхні кімнати заміського будинку, всі виконані зі світлого дерева й натурального каменю. Їжею сьогодні частували так само в будинку: великий бенкет був призначений на завтрашній вечір. Сьогодні ж їх пригощали у відкритому барі й у саду будинку – для їхнього затишку, як їм повідомили. Для відпочинку й інтелектуального обміну. Члени комітету, позаяк вони також уже приїхали, змішаються з присутніми. Перший вечір знайомства.

Це теж було частиною ритуалу. Цей вечір саме для того і був придуманий, щоб вирахувати найвпливовіших гостей і членів комісії, випити з ними й надавати одне одному обіцянок, які ніхто не збирався виконувати. Тут розповідали про проекти, про ґранти і відкриття, зроблені на них, тут намагалися прорахувати свої шанси на успіх. Більшість вершителів доль прибувала лише з настанням темряви й зникала серед звичних людей. Тіль і Персефона спочатку сховалися на задньому плані. У них була довга поїздка, а від перебування між людей, тим паче серед сповнених очікування і шампанського колег, Тілеві не було великої користі, то був хіба що обов’язок. Це все були конкуренти, й розмова з ними – марнування часу; із більшою охотою він проведе цей вечір побіля Персефони. Уперше за багато днів вони говорили не про роботу, не про ті кілька нещасних засмальцьованих папірців. А про життя, яке поза роботою. Вони відкоркували пляшку гарного охолодженого вина, яку знайшли напередодні в кімнаті. Тіль знову не втримався, щоб не пояснити, як проводиться процедура, і не висловити своє обурення огидним фасадом цього церемоніалу, відтак розмова зачепила садибу, де Персефона бувала з матір’ю, а потім фільм, а потім погоду. Тіль прихопив із собою трохи фруктів. Вони скуштували небагато, майже не відчуваючи голоду. Лише кілька плодів. Вони сміялися, сміялися ненастанно, вперше стискаючи одне одного в обіймах після тієї ночі бомбардувань. Тут ніколи не було такої ночі, тут нікого не було травмовано. Звідси ніхто ніколи не зникав. Між ними й війною постав скелястий бастіон, між ними і містом – широка безживна рівнина. Не чути ніяких сирен, ніяких поховальних дзвонів, лише дзвінки на барі, коли страву можна забирати. Замість полів руїн – поля виноградників, що вигиналися вдалині, немов дюни – або хвилі. Персефона вже не бачила своїх шрамів. Не відчувала своїх вправлених кісток, тільки худе тіло під собою і сиве волосся між своїх пальців. Його серце. Воно калатало. У ньому, зазвичай такому холодному, палала кров. Це через вино. Їм стало гаряче.

Близько одинадцятої години бар і фойє знову залюдніли, як і ввечері по приїзді вчених. Гості спускалися тісними сходами будинку чи верталися з прогулянок садом. Перед приїздом комісії кожен, як міг, заспокоював нерви та вгамовував тиск у черепі. Багато хто влив у себе значну порцію спиртного, дехто швендяв неподалік від будинку. Найбільше з них закрилися в кімнатах: хто для того, щоб випити й поміркувати на самоті, хто для того, щоб повторити презентацію власного проекту. Але не Тіль із Персефоною. Їхній секс було чути то з одного кута кімнати, то з іншого. Вони кидалися на ліжко, хапалися за стіни, гримали дверима. В їхніх реготі і криках декому вчувалися прохання про допомогу, від їхніх стогонів напружено змовкав увесь поверх, і от нарешті вони останніми з’явилися на сходах, позаду всіх, зім’яті й утомлені, ще не перевдягнені, але розслаблені. У фойє для них уже не лишилося місця, тож вони спостерігали прибуття політиків і чиновників, застигнувши на верхніх сходинках. Тіля аніскільки не турбувало те, де вони стоять, і він заспокоював Персефону, стурбовану тим, як далеко вони від уважних оцінювальних поглядів комітету. Ні, їхнє місце якраз вдале. Вони тут, немов у ложі: їх помітно й водночас їм звідси видко всіх присутніх. Можна завважити, хто до кого звернувся, хто як із ким привітався і хто куди порозбрідався: до бару, в сад або в кімнату відпочинку. Загалом, прошепотів Тіль у шию своїй супутниці, досвід підказує, що спробу сподобатися комусь із цих осіб цього вечора сприймуть як нав’язливість. У таких місцях треба привернути до себе увагу, відтак непомітно приманити до себе замість нерозумно кидатися до когось першим. «Дамо їм час зайти. Нехай познімають свої важкі плащі й чогось вип’ють. Тоді нам і випаде нагода».

Протягом кількох секунд до будинку просочилося десятеро осіб; потиснувши декому руки, вони майже без слів розділилися й попростували хто куди. Розподіл відбувся і серед скупчення гостей. Вони розходилися і знову сходилися в групки, мов жменька намагнічених шпильок. Вони штовхалися і тихцем чепурилися. Тіль потирав руки: зазвичай його знуджувала одноманітність делегацій, та цього разу все було інакше. Він був не сам. Сукня, придбана ним для Персефони на цей вечір, ба навіть віддана на пошиття саме для неї, була дещо легковажна, але не вульгарна. Хвилі червоного, акуратно зібрані біля талії. Та й не однотонного червоного, а каскаду різних відтінків, мовби шарів осадової породи: від криваво-багряного вгорі до магматично-жовтого внизу. Це було неперевершено, йому навіть забракло слів на мить, коли вона вперше, ще вдома, вдягла це плаття для нього. Вона була полум’ям, і в гостей довкруж неї пересихало в роті. Вона була пожежею, що проноситься крізь фойє, залишаючи по собі обвуглені дошки. Тіль вів її за руку, а вона всміхалася так, немовби їй належить цілий світ. Увага присутніх їй лестила, навіть попри неприховані наміри та бажання, що загорілися в очах і старих, і молодих чоловіків. Обоє зайняли місце біля бару й замовили собі вина. Червоного, один із тонів червоного, якого не вистачало палітрі її сукні. Персефона почувалася розкуто, хоча цей світ рахунків та змагань учених мужів і здавався їй чужим. Це вона, саме вона наштовхнулася на дещо, на одну історію, на один слід, що тягнувся чотири тисячі років, на тіла й вириті могили, і була тепер втягнута в цей дивний новий світ. Тепер усі погляди були спрямовані на неї. Ця студентка була гожа, це бачили всі, а що вона ще й тямуща, вона їм іще доведе. Вона пахла сонячним палом, буянням весни, розжареними дзвіночками. Це приміщення було таке світле, таке яскраве й задушливе, нічого спільного зі скорботною скромністю її палати або холодною зеленою неприкрашеністю садиби її батьків, так само нічого подібного до надій на перемогу над безладом у підвальній квартирі Тіля. Тут живі говорили про життя, там – мерці про час. Останні кілька тижнів тому витанцьовували на снігу. Присутні набрали повні груди повітря й затамували подих, коли Персефона підвела погляд.

* * *

Поки очі високочолих науковців прикули до себе Тіль із Персефоною, до винограднику під’їхали ще два затемнених лімузини. Захищені нічною пітьмою, вони проїхали від вокзалу крізь сади й майже нечутно прослизнули у двір, де їхні двигуни врешті геть заглухли. Одна тінь у сукні, інша – в костюмі й краватці. Навіть у темряві сукня виблискувала отруйно-зеленим. Ціпок другої тіні монотонно вистукував у такт їхніх кроків, коли вони мовчки попрямували до заднього входу й пробралися всередину будинку. Перемовляючись пошепки, вони піднялися до своїх кімнат. Їхній приїзд був таємний. Комітет вирішив повідомити гостям про їхню присутність лише під час презентації. Зелена тінь тихо, але енергійно заговорила з чорною, проте отримала у відповідь лише хитання головою. Тоді, руйнуючи дотеперішню тишу, вона захряснула двері своєї кімнати. Зодягнутий у чорне чоловік зітхнув і обережно прикрив двері власної. Вона й без нього отримала б те, за чим приїхала. У її грі він брати участі не збирався. Він не міг. Та й не хотів. Тіль був непоганим чоловіком, байдуже, що в нього з тим дівчиськом. Нехай вона переконує комітет без нього. Заглиблений у свої папери, підготовані для промови, він випив келих вина; відтак пішов спати. У сусідній кімнаті жінка в зеленому виробляла свою стратегію. Має бути не так уже й складно. Це війна. Невже зараз час тривожити старі трупи, та ще й отримувати на це гроші? Комісійних грошей заледве вистачить на зброю. Зрештою і ця жінка лягла в постіль, хоч так і не змогла заснути.

* * *

Виступ Тіля перед комітетом тривав украй коротко. Уже за кілька хвилин подвійні двері презентаційної, на яку тимчасово перетворили парадну залу, розлетілися від удару, випускаючи Тіля з його папірцями і записками, що, зіжмакані, стирчали в нього з кишень. Деякі випурхнули звідти й розчарованим слідом осіли на підлогу. Персефона спершу кинулася збирати розкидане, та не встигала за професором, тож лишила їх лежати й поспішила по сходах за Тілем, з вуст якого, мов пісок, сипалися тепер пусті прокльони. Та перш ніж вона встигла піднятися, двері його кімнати гнівно грюкнули, й вона зупинилася на півдорозі. Не усвідомлюючи, що це щойно відбулося, вона опустилася на сходинку й почала безцільно перебирати записи, затиснуті доти в руці. Комітет відхилив пропозицію, їх узагалі майже не слухали, навіть не поглянули на мапи, на результати досліджень, бодай на щось із їхніх доказів. Не встиг Тіль і рота розкрити, щоб почати свою промову з притчі, а відтак навести переконливий приклад, як його перебив голова. Війна. Завжди ця війна. Зараз нема часу копати нічого, крім траншей. Рішення ухвалили ще перед тим, як вони зайшли до зали. Кошти дістануться фізикам, хімікам, отруйникам, підпалювачам, та в жодному разі не копачам могил, принаймні не тим, які ці могили розкопують. Хіба що, може, тим, хто запропонує ефективніший спосіб закопувати трупи. Мерців можна було б поховати і в королівській могилі, якщо її попередньо спустошити. Персефона лише зараз опам’яталася, сидячи на сходах і вислуховуючи Тіля, який, і досі лаючись, двома руками згрібав до валізи вміст кімнатного міні-бару. Перед тим, як надати їм слово, голова представив нових членів комітету, які прибули лише вранці. У такому складі, сказав він, комісія оцінюватиме кожен виступ. Тільки тоді Персефона помітила те, що мала б завважити набагато раніше. Державна секретарка Міністерства сільського господарства, нове обличчя комітету, з волоссям, пофарбованим у пшеничний колір, хоч воно вже давно було сиве, зі знайомим їй цинічним поглядом і притлумленою зловтіхою у посмішці. Її мати. «Вітаю. Як твої справи, добре? Я й не знала, що ви вже подорожуєте кудись удвох. Я розповіла б тобі про свою участь у комісії, та ти ж зі мною не контактуєш. Утім пусте. Починайте. Я в передчутті».