Текст книги "Зрошення пустелі"

Автор книги: Петер Маріус Гуемер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 11 страниц)

Персефона не змогла здобутися більше на жодне слово, Тіль натомість спіткнувся вже на початку своїх роз’яснень. До того ж йому здалося, що за довгим комітетським столом у широкому ряду стільців, що тонув у темноті проти яскравого світла люстр, яке било йому в очі, сидять тіні. І ці тіні його знають. І ці тіні дивляться на нього з упевненістю, яка похитнула його, Тілеву, певність себе. Члени комісії не приділяли йому жодної уваги: вони гортали свої документи або читали газету, голова перешіптувався з матір’ю Персефони, лише чорна тінь за їхніми спинами свердлила його поглядом. Тіль пролопотав привітання, і щойно він після кількох невдалих спроб віднайшов шлях до свого головного концепту, його попросили помовчати. «На жаль, на цьому доведеться завершити, – урвав його незграбний мовленнєвий потік голова комісії. – Перш ніж ви продовжите: ми не можемо надати вам фінансування».

Голова замовк, аж тут підвелася мати Персефони і з перебільшеною солідністю оглянула комітет. «Пропоную зробити невеличку паузу». Її пропозиція пролунала, мов наказ. На її губах, мов на губах залізної статуї, застигла усмішка, якої не відрізнити від усмішки непідробної радості. Та переполохана донька вже знала, що означають ці блискучі вишкірені зуби. Приязну впевненість жінки, яка ніколи не сумнівається в своїх рішеннях. «Мене замучила спрага, до того ж я хочу переговорити з донькою». Звернувшись до занімілої дівчини, вона повела далі: «Зустрінемося на барі, скажімо, хвилин за десять».

Чекати згоди не було потреби. Щойно вона договорила, усе зібрання за винятком Персефони слухняно заворушилося. Дівчина почервоніла, забувши про Тіля, забувши про решту чоловіків перед нею. Як завжди, коли мати говорила з нею і водночас мовби повз неї, вона почувалася заскоченою, засудженою і покараною, хоч у буквальному сенсі з нею цього й не відбувалося. Тим часом матір Персефони покинула залу через бічні двері за рядом сидінь, перетворившись на тінь, щойно вийшла з-під освітлення, на зелену тінь.

Високі вікна були позачинювані, шибки не пропускали сонячного світла. Тіль вибіг із зали, починаючи розуміти, що до чого, Персефона, зашпортуючись і підбираючи розкидані аркуші, – за ним.

* * *

Вона звелася зі сходів на рівні й знову прислухалася до кімнати Тіля. За дверима було тихо. Урешті вона подалася зустрітися з матір’ю, хоч і не знала, що їй скаже чи що від неї почує. У барі, знову тісними групками за професійними інтересами, купчилися науковці; вони не говорили між собою. Деякі ще раз проходилися по текстах доповідей, інші прикипіли до своїх сигар або віскі. Усі тремтіли, тут завжди усі тремтіли. Трусило так, немовби мурована садиба потрапила в зону слабкого землетрусу. У Персефони також дрижали руки, проте з інших причин. Почасти від люті, почасти від непевності й боязкості. Що їй збирається висловити мати. Ця жінка ніколи не говорить із нею просто аби поговорити. Постійно вишукує у кожному реченні доньки прихований сенс, якийсь нюанс у інтонації, який її викриє. У палаті вона мала нагоду для розмови і не використала її, а тепер, після презентації, раптом виявила бажання побалакати. У Персефони були всі підстави для занепокоєння. Вона була свідома того несхвалення, з яким її мати дивилася на стосунки з Тілем, та не зачіпала з нею цієї теми, відколи та підвезла її до квартири доктора в градову ніч. Того разу матір нагримала на неї, це була майже істерика. Персефона не хотіла чути це знов. Застереження й страхи її матері, її на позір добросерді поради були дівчині осоружні, тож мати, схоже, второпала, що слова її більше не діють, і обрала інший, безсловесний шлях.

Цього разу ніхто на Персефону не озирався. Замість сукні вона вдяглася в брюки і піджак. Її костюм був сірий – на противагу материному світло-зеленому. Жінка відпила вина з келиха, на якому лишився соковитий відбиток її помади, мов закарбований цілунок. Тільки коли Персефона присіла біля неї, вона відволіклася від захопленої бесіди з молодим чоловіком на барі. Подякувавши за відмінне обслуговування, вона вихилила свій напій, закинувши голову назад, і поплескала бармена по руці. Відтак розвернулася до доньки. У приміщенні немовби стало тихіше. Усі звуки, навіть бадьорий спів пташок, дроздів і горобчиків, що повсідалися у вітті біля будинку, ввічливо приглушив голоси. Перфесона опустила очі додолу.

* * *

Кінець вересня забрав із собою рештки літнього тепла. Спека, від якої місто потерпало напередодні, захлинулася в сильних зливах. Одна гроза за іншою проносилися над дахами, і коли вона тарабанила по них, люди пригадували бомбардування, а в блискавці вбачали вогні літаків. Вітер завивав, немов ротори. Цими ночами ніхто не склепив повік, до того ж газети повідомляли про пересунення фронту, про число загиблих, але передовсім про перемоги. Громадян не втомлювалися запевняти, що місту нема чого боятися повітряних нападів. Більше ніколи! Оборону не подолати. Натомість лише того тижня перед ратушею стався великий вибух. А два тижні тому на цьому ж місці лінчували групу чужинців, поліція все бачила й трималася на поважній відстані, піклуючись лише про те, щоб ніхто не підходив до сходів. Народний гнів. Люди різних віросповідань залишали місто цілими групами. Повз Тіля до виїзду з міста попростував один такий конвой. Цим утікачам тут не місце. Цього ранку була стрілянина. Тіль обійшов барикади й простежив очима за катафалком. Той рухався з міста на південь. Цих померлих доправляють не до цвинтаря. Тіль натомість пройшов ворота з янголами по боках і з’явився із запізненням на півгодини в новому університетському приміщенні. Конференція вже розпочалася, та його це не обходило. Путьєр кивнув йому, як завжди, поки Тіль торував собі шлях крізь ряди колег до вільного стільця в самому кінці кімнати. Один із професорів саме виступав із промовою, та його майже ніхто не слухав. Тіль не розумів, про що йдеться у його доповіді. Замість слідкувати за викладом, він порився у своєму портфелі й витягнув записник, щоб вдавати, ніби щось нотує. Насправді ж попереду чекали ще промови, які його геть не цікавили, і він хотів чимось зайняти руки. Нічого з того, що тут скажуть, аж ніяк його не стосувалося. На початку семестру він увійде до аудиторії, похмуро привітає сотню заспаних, незацікавлених студентів і прочитає їм ту ж саму лекцію, що й десять років тому. Авжеж, він був радий, що Путьєр притримав для нього посаду, попри його довгу відсутність, проте розчарування в рішенні комітету і передовсім лють на втручання матері Персефони – а він був певен, що єдиною її метою було нашкодити йому та дівчині – і досі проймали його до кісток. Він намалював кілька кружалець на аркуші й агресивно їх закреслив, змушуючи себе досидіти до завершення недолугої конференції, не ставлячи жодних запитань. Ось він ізнов сидить тут, а в дім уже давно прокралися назад його духи. Вони насміхаються з нього, коли він лишається сам і п’є. Тіль сподівався, що вони полегшать йому самотність, натомість вони його тільки мучили. Висміювали, не давали спати. Часто він заздрив застріленим і їхнім убивцям, на яких натрапив на шляху сюди.

Персефона покинула університет, перервала навчання посеред семестру, після її розмови з матір’ю протягом усього літа він не отримав від неї жодної звістки. Того дня вона лише раз зайшла в чортову кімнату садиби по свою валізу. Сторожко відчинила двері й ступила на поріг. Усередині було так тихо, що вона злякалася, чи Тіль собі щось не заподіяв, але на підлозі валялися рештки розбитої пляшки, а не людини. Вона хотіла поговорити з ним про те, що сталося, та він замкнувся у ванній, не відповідав і визирнув звідти тільки тоді, коли почув, як Персефона застібнула валізу. Він спостерігав, як вона набрала склянку води в раковині, повній скалок, і як при цьому порізала палець. Крапля крові впала в проспиртовану воду забитого стоку, в якому кружляла срібляста рибка, і вималювала червону річку. Тіль також втратив кров над умивальником. Відбитки запеклися на його краях. У нього був широкий поріз на руці, який він перемотав туалетним папером. Дівчина нічого не випила, відставила склянку, взяла валізу і почекала, озирнувшись на Тіля. Імовірно, вона сподівалася, що щось зміниться, та зрештою прочинила двері й забрала з собою роботу. Тіль не сказав їй ані слова. Лише дивився у вікно на сад, поки вона зникала в нього за спиною. Відтоді вони бачили одне одного тільки раз, та й те звіддаля, і він пішов, не озвавшись до неї.

Вона не хотіла лишатися до врочистого закриття, Тіль також подумував про те, щоб поїхати того самого вечора, проте зостався, усвідомивши, що вона це зробила б і без нього. Хоч він і знав, що йому це болітиме, його спокушало з’ясувати, кому врешті дадуть ґранти. Чиї проекти підтримає міністерство. Можливо, він напився б і влаштував сцену. Так, може, він знайшов би сміливість висловити цій пихатій купці, що про них думає. Йому в будь-якому випадку не перепаде нічого, поки серед комітету мати Персефони. І той чоловік, який лишився в тіні. Імовірно, якийсь політик. Що, як Тіль і йому висловить свою думку. О, так, він йому вже висловив би. Удруге після того, як бомби знищили його кропітку роботу, він прокляв цю невимовну війну. Гроші витрачали лише на смерть, яка прийде, а не на ту, якої він шукав.

* * *

Актова зала пістрявіла кольорами сотень прапорів, якими були задрапіровані стіни та столи. Навіть самі стільниці прикрашав парад менших прапорців, до підставок яких були прикріплені квіткові композиції, що спадали додолу, мов пагони лози. Над усім цим розкинув крила орел, зі стелі спускався дикий виноград, здавалося, його вусики, що завжди намагалися виповзти на стіни садиби, нарешті увірвалися всередину. Вочевидь, тут попрацювала ціла армія робітників, яка всю ніч декорувала залу, та дикий виноград сюди не впустили. Те, що звисало згори, привезли сюди під ранок. Листочки й грона були штучні, пластикові. Така сама імітація зовнішнього світу, як і лози та прапорці на столах.

Хоч Тіль зумисне запізнився на кілька хвилин, до зали він увійшов одним із перших. Лише коли всі стільці були зайняті й голова комітету помахом наказав запалити світло, торжество оголосили розпочатим. Перед полотном, розтягненим на всю довжину зали, вишикувалися промовці, щоб обсипати одне одного лестощами: розхвалити підтримані проекти й прогресивність і чесність комісії. Паливний насос. Синтез. Генетичне вирощення отруйних фруктів. Маскування зброї масового знищення. Військові перевезення і багато іншого. Більше іншого. Нового. Не озиратися назад. Лишатися на поверхні, не завдаючи собі клопоту заглиблюватися в будь-що; Тіль пошкодував, що не поїхав разом із Персефоною минулого вечора. Тут для нього жодної користі. Тут переможці гладять одне одного по голівці й сміються над ним. Перевезення військ! Так, ось що потрібно світові! Зброя масового винищення – ось шлях до волі. Так, волі! Свобода для світу і для майбутнього, тільки він застряг тут, у цьому принизливому сьогоденні. Тіль підвівся, щоб піти, квапливо потягнувся по келих – тільки один, перед виходом, – влив його в горлянку й подався до дверей; він уже прочинив би їх, якби не виголошене ім’я. На сцену запросили нового представника Міністерства науки, людину, яка віднині плекатиме щорічну традицію призначення дослідницьких ґрантів і плідну співпрацю найпроникливіших умів цієї країни.

«Людина, котру, як нікого, випереджає її слава, – з ентузіазмом почав голова, – людина, яка вже двадцять років дбає про академічний прогрес нашої батьківщини. Вітаймо нашого нового міністра і ректора в одній особі: професор доктор Путьєр!»

Грім аплодисментів. Люди вскочили з місць, перевтомлені вчені звелися на рівні, плескаючи так, немов до них ураз повернулася молодість, а світ одужав; Тіль лишався стояти спиною до сцени, аж поки, не в змозі більше терпіти, оглянувся. Путьєр виступив із тіні, упіймав його погляд і кивнув йому через усю залу. Це був довірчий кивок, це був погляд, яким перезираються зі старим другом, та Тіль ніяк не відповів на них. «Зрештою, хіба ви не застарий, щоб копатися в ямах?»

Тіль покинув святкування. У світі, в якому вітали когось іншого, йому не було місця. Подалі від винограднику. Далі крізь пагорби, крізь лабіринти вулиць, назад до вокзалу, на перший-ліпший потяг, дві пересадки – прямого сполучення з його містом не передбачено – і на світанку він дістався свого звичного підпілля. Останній сніг, що випав у квітні, розтанув під ранковим сонцем. Усю ніч він не промовив ані слова, та нині він був під землею, перед столом із уривками своїх колишніх записів, зі спекуляціями та самообманом і новими записами за минулий тиждень, і кричав. Він гарчав, скаженів, трощив, ба навіть забивав дерев’яні тріски собі під шкіру ударами сум’яття, ніби лють могла тут зарадити, відтак перечепився об уламки і так і лишився лежати між ними й папірцями, що здійнялися в повітря і в повільному танці опускалися знову на підлогу обіч нього. Він був заручником цього місця. Небіжчики в цьому підвалі – вони єдині являються йому, інших уже не потрафить побачити; та він випустив навіть їх. Він дав їм піти, тепер він був сам. Колись-то вони, без сумніву, повернуться, та зараз, коли він їх потребував, їх не було поряд. Лишень старий сидів на стільці з розгорненою на колінах газетою і позирав на годинник над дверима. Коли Тіль глянув на нього, старий похитав головою. «Ти диви, як пізно. Так ти нічого не встигнеш. Якщо не поквапишся, усе скінчиться, не розпочавшись».

* * *

Трон підніс його до бога. Статуя, що стриміла в небо, мала його риси, пустеля за стіною дедалі впевненіше буяла життям. Він відібрав владу в безживного піску й затопив його густою рослинністю. Багатство, таке незрівнянне, що кожен чоловік і кожна жінка могли назбирати на податок. Човни плавали широкими каналами між земель, які тепер було не впізнати. Кочовий народ розрісся до держави, розтягнувся від моря на заході до гребенів найвищих дюн на півночі та сході, а також соляних озер на півдні. А що було за соляними озерами і дюнами? Пустка, варварство. Колись горде берегове царство звивистої справжньої річки занепало через свої лють і заздрість. Поля лежали неорані, а рибалки веслували в дірявих суднах, щоб витягти з її вод ту рибу, що ще в ній лишилася. Поблякли міські золоті дахи, лише ковальні виблискували день у день: там готували зброю для великої війни. Чужинці голодували й приписували провину за це королю за стіною з його штучними водоймами. На десятий день коронації ціла армія, якій не було рівних, сотні тисяч чоловіків, верхи та пішки, перебралася через дюни й штурмувала стіни. Вони перетворять країну на пил, із якого та постала, вони позасипають вириті рови, вони підпалять фальшиві врожаї і зживуть місто зі світу. Землевласники знову стануть пастухами, а самого короля вони зіпхнуть в один із його колодязів, які замкнуть назавжди.

Проте божественний король уник людського самосуду. Вирок сусідів його не обходив. Коли їхні війська билися об стіни, мов те море, що принесло свою сіль на його родючі поля, на голови їм лили гарячу олію. Найновіша військова машинерія поливала заздрісників дощем із каміння, і ще перед тим, як сонце дня опустилося за межами королівства, переможені відступили, лишивши по собі отруєні води й випалені лани. І поганяючи вкрадені стада. Король-переможець довго дивився їм услід із корони укріплень, гнівно стискаючи кулаки. Поряд стояла жінка, яку він тримав найближче до себе з-поміж усіх. Вона розм’якшувала його серце й обертала його погляд додому, де, зіщулившись у нього спиною, тепер голодував його народ.

III

Ціле літо Персефона провела під гнітюче затишним дахом у своєї матері. День у день вона мовчазно просиджувала при столі або походжала садами й гаєм. Їй треба відпочити, казала мати, треба схаменутися й вирішити, як жити далі. Податися, може, на біологію, а може, на медицину, лише не знову на археологію, аби на щось путнє – у такий час це вкрай важливо. Нащо марнувати дні зі стариганами та їхніми картами й знахідками, вишукуючи сліди й датуючи уламки або чим там таким безглуздим зайняті археологи. Мати не мала зеленого поняття, чим, та й байдуже, навіть тим, хто має якесь поняття, це в житті ще ніяк не допомогло. Варто нарешті налаштуватися на серйозний лад, спілкуватися побільше з молоддю її віку. І щоб оце останній раз її заскочили десь із Тілем! Адже вона розуміє, що їй бажають лише добра і зв’язок із цим чоловіком зовсім не для неї. Авжеж, авжеж, біологія, а поки – тривалі канікули.

Персефона кілька разів намагалася сконтактувати з Тілем, та даремне. Він не брав слухавку й не відповідав на повідомлення. Він зник невідь-куди, можливо, у самого себе. Схоже, не впорався зі своїм приниженням, а може, його з Персефоною, крім її тіла, пов’язувало лише дослідження. Попри це, вона раз у раз потай, наодинці, пробувала налагодити спілкування, аж поки десь посеред літа, коли настала спека, облишила свої зусилля і заходилася поратися на городі й у квітнику, а погожими днями читати на ґанку; вона насолоджувалася перевагами свого нового становища й водночас бридилася ними. За поганої погоди, а також ночами вона сиділа перед екраном, відволікаючи себе іграми, фільмами й серіалами. Великими історіями, утім вона вважала, щоб їхнє сприйняття не потребувало від неї духовного напруження, бо їй не вистачало концентрації. Тут, на природі, у морі ланів, коли місто – лише далекий обрис, а пил – за вікном, існували лише мати і Персефона, робітників дівчина сливе не помічала, а світ, університет і будь-який прояв дійсності, навіть війна, були витіснені за двері. Тут було таке безгоміння, що Персефона інколи починала говорити сама з собою, споглядаючи листя трави, що тяглося до її підвіконня і, пожовкле, припадало назад до землі.

* * *

Таке сухе літо видається геть нечасто, казали селяни. Навіть літні грози не приносили вдосталь дощу, й усе живе марніло, дрібнішало, пітніло й випаровувалося. Проте вони страждали й працювали, стурбовані своїми заробітками. На головних магістралях міста цього тижня марширували тисячі протестувальників під чужими прапорами. Шляхи розчищали сльозогінним газом і водою. Робітники відчували страх і трималися тихо, хапаючи ротом повітря, мов демонстранти-втікачі. У грудях аж боліло, мовби зараз задихнешся. Що ж нам іще робити, хіба працювати, як уже звикли. Необхідно обробити землі. Зрештою, доведеться і на війну піти, щоб прогодувати наші родини. З цими словами вони позирали на будинок. Вони побоювалися матері Персефони. Також і домашні слуги, схоже, були тільки раді, що та лише зрідка приїздить із міста. По її від’їзді кроки ставали не такі обачні, рухи – вільніші. Проте коли її масивне авто заїздило крізь ворота й вона прискіпливо оглядала двір, робітники вшивалися подалі. Тоді всі в садибі робилися, як ніколи, зайняті й водночас тихі. Немовби німе кіно про колонію мурашок. Персефона довгі роки носила в собі цей страх, який раніше плутала з шанобою. Після випуску зі школи дівчина розтанула в ночі й тумані. Того разу мати відпустила її на волю. Та тепер материна послаблена хватка знову взяла її в лабети, і Персефона почувалася неспроможною на новий бунт, тож поки підкорилася. Хоч сумління і мучило її подекуди, чи то через зручне безтурботне життя, чи то через марнування часу, Персефона дещо відпустила контроль, відволікалася, раз у раз напивалася з місцевою юнню і не казала й не думала нічого значущого, аж поки усвідомила, як сильно захопилася пустотою днів, що віддаляла її від самої себе, і поверховістю бесід, аж поки злякалася і відчула, що її від цього починає нудити. Це летаргійне самовдоволення ставало їй дедалі нестерпнішим. Якби поряд із нею в ці дні хтось був, він побачив би її поступовий розпад. Щоки в неї запали, попри ситні обіди, під очима пролягли глибокі півкола. Ночами вона прокидалася, не здатна в своєму неспокої тверезо мислити. У неї всередині мовби нічого не було, навіть спогадів. Вона пробувала думати про свою роботу, про зрошення пустелі, та щойно дівчина доходила до назви й до того, чому та видавалася їй гарною дотепер, думка губилася. Тіль, цей дратівливий літній чоловік, п’яний, пихатий і раптом знову такий тонкошкірий і вразливий, зі своїми сивою плямистою борідкою і подекуди ще темним волоссям, із опущеними вниз, глибоко вниз кутиками губ і жвавими, широко розплющеними, уважними очима – усе, що вона бачила, коли намагалася згадати про своє відкриття, про своє осяяння. Він накрив і поглинув її собою, дав їй укорінитися в собі, живитися собою, саме так вона виросла. Віднині вона не могла думати про те, що колись вигадала сама і тільки для себе, без думки про нього. Він був частиною цього, а вона, така далека від міста і своєї свободи, – не більше ніж розбалуваною поневоленою дитиною, якою була в минулому. Щось мало відбутися, щось, що вийде за межі її самої.

На ранок, коли все й досі дрімало, коли сонце ще не вповні викотилося з-за обрію, у напівтемряві Персефона наважилася. Вона поклала до сумки кілька книжок, трохи їжі й води й тепер крокувала протоптаною стежкою до лісу. Село лишилося позаду. Хутко зникла вона з поля зору потенційних спостерігачів у полі колосків, що виросли під палючим промінням. Книжки, які вона прихопила, були старими підручниками з археології та історії, які прочитала колись, був серед них і один роман: вона не знала, що їй буде ближчим у дорозі. За годину вона вирішила вперше перепочити. Дівчина вже подолала два пагорби та невелике узлісся і сіла тепер на валун побіля наступного лісочка. Садиби звідси було вже не видко. Нарешті вона відчула, що за нею не стежать. Цей гай її матері не належав, тут вона була чужа і вільна. Межу рідних полів було перейдено, коли вона ступила з вузької вулиці на траву перед валуном. Книги раптом здалися такими важкими, що Персефона розкрила сумку на камені перед собою й почала обирати. Історія держави. Орел і його політ. Великий птах – проте вилитий із бронзи. Сидячи отак на валуні, вона заходилася читати про давній народ, про рано посталу цивілізацію і врешті про переселення. Люди покинули свою батьківщину, своє місто біля майже зниклого пустельного озера. Група мисливців перетнула цю пустелю і перепливла море, аж поки вийшла на берег недалеко від батьківщини самої Персефони. Вони торували собі шлях крізь хвойний праліс, вони оселялися тут, виганяючи корінні племена або змішуючись із ними, й по якомусь часі заснували, авжеж, королівство, адже знали – завжди знали, – що є народом королів. А потім, потім, три тисячі років після них Персефона сиділа на своєму камені й читала про героїчні вчинки та новаторські винаходи, про різні звірства, але передовсім про прогрес, культуру та мистецтво. А також про «темні десятиліття», сховані за коричневими обтяженими пилом завісами, пофарбовані на чорно-біле, закопані в неглибоких могилах, сором’язливо затулених гілками та листям повалених родових дерев. Про страшно знайоме і відірване для уяви. Описи, що оживлюють нереальну епоху з на позір нескінченно далеких часів. Слова покоління безбатченків. Персефона помічала порожнини в реченнях, мовчання між рядків. Вона знала, що там чогось не вистачало.

Тракторист відкотив свою громіздку машину набік, поступаючись дорогою колоні військової техніки. Солдати сиділи у відкритій вантажівці, співали й курили, сміялися, горлали, тоді завважили Персефону на її камені й засвистіли, засвистіли й почали вигукувати дівчині компліменти, пристойні й не дуже, та вона не надто вслухалася, хоч і підвела погляд від читання. Вона махала їм відсторонено, її не полишало відчуття, що вона щось недогледіла, щось упустила. Спогад про якийсь поганий сон абощо. Молодики вже втратили цікавість до дівчини, щойно снопи на полях затулили її від них. Їхні думки заносилися вже біля наступного дня, що приведе їх на новий фронт і в нові могили. Один із них зробив знімок напівзруйнованого міста. Персефона втомлено відклала книжку. Це не історія її витоків, не може того бути. Вона не впізнавала себе в ній. Дівчина стулила повіки й занурилася в полудневий сон, і їй привиділася вона сама, хай ким вона зараз була. І при цьому вона лишалася в Зараз, могла бачити лише те, що відбувалося тут і тепер. Із кожним її кроком світ за спиною розвалювався, а перед нею з уламків поставали вежі. Поле і місто, більше нічого. Вона не могла наблизитися ані до першого, ані до другого, снила лише про своє місце на валуні, який тепер став такий високий, що й не видерешся. Він ріс і ріс під нею, вивільнявся з ґрунту – і ось уже вона на верхівці гори, на висоті шести тисяч метрів, похованих доти під піском. Коли Персефона насмілилася поглянути вниз, завіса з хмар на мить розступилася, відкривши землю, білу пустелю, і знов вона була на своєму валуні, на вузькому округлому вершечку острова посеред туману.

Зі сну її висмикнув грім: вона спіткнулася і зірвалася вниз із гори, крізь хмари, крізь дощ на землю, об яку розбилася і прокинулася. Небо, багряно-помаранчеве, пошрамоване слідами бомбардувальних ескадр, розкинулося між сонцем, що заходило, і місяцем, який саме з’явився. Вона не розрізняла ані прапорів, ані зброї, ані бомб, яким ніколи не впасти. Куди вони летять: на місто чи з нього? Може, вони зависнуть прямо в повітрі над нею. Хіба це передбачиш. Вона впізнала лише звук, вищання й громовий гуркіт моторів, немовби якийсь плавильний завод раптом осатанів. Вона покинула книги, покинула все, усе поза собою і побігла наосліп. Один раз вона завмерла на місці. Лише один раз, немов знерухомлена; та треба було бігти далі, навіть якщо навкруг неї скінчиться світ і вона потоне в своїй крові, у тіні його руїн. Нічого не могло зрівнятися з пам’яттю про біль, і ця пам’ять підганяла її глибше, глибше у хащі.

* * *

Місто помінялося за перші воєнні місяці. На околицях траплялися подеколи покинуті квартири загиблих, утеклих і розшукуваних, про які було прийнято мовчати; ці квартири перепродавали, здебільшого біженцям, які втратили свої домівки на окупованих, випалених прифронтових землях. Лінія фронту простягалася далека і геть не пряма. Друзі та вороги різали світ, ділили пиріг на сотню зубчастих шматків; міста щастило досягти лише обраним утікачам. Допущені владою чоловіки та жінки оселялися в осиротілих житлових будинках, інші зникали в тилу боїв, сідали в затемнені потяги. Як з очей, так і з думки. Одначе чимало мешканців столиці не приймали прибулих краян. Як наслідок – нові демонстрації і нове насильство. Адресати гніву змінилися, а містяни й не були проти, адже озлоблені люди, що їх спочатку на кільцевій дорозі збиралося попервах лише жменька і які з часом, що довше тривала війна, знай, множилися й накопичували сили, відволіклися тепер, маючи одного, та ще й досяжного, ворога перед очима. Мало хто дивився на вогнища, розкладені вночі противниками війни в пустих казармах на міському кордоні. Жорстокість народу і його воля відтепер цілили в різні боки. Ті, хто не хотів ненавидіти ані одних, ані інших, відступили у внутрішній світ. Заніміли, заклякли.

Зміни ці проходили повз Тіля, який іще ніколи не зважав на людей у своєму оточенні або на настрої перехожих, на яких наштовхувався по дорозі в університет чи додому. Його погляд був спрямований усередину. Пізньої осені, перед самим початком нового семестру, він наштовхнувся на незвичну статтю і прочитав про речі, що зламали хід його думок. То була не якась незначна новина, не дріб’язкові політичні чвари, не побутові поради і не належна вже до повсякдення пласка воєнна пропаганда, що замовчує будь-які порушення, особливо зі свого боку. Ні, це було повідомлення про мертвого солдата. Про того, хто фактично припинив воювати. Про солдата, від якого вже годі сподіватися геройств. Некролог на цілу сторінку. Це була історія людини, більше, ніж фронтовий звіт; тут оприлюднили лист чоловіка, який він написав перед смертю у польовому шпиталі до редакції щоденної газети. Лист надійшов нерозпечатаним, хоч і не електронний, він знайшов свій шлях у світовій мережі, потрапив до цензорів, а відтак у друк і в кожен дім. Жирний шрифт, кричущий заголовок, настирлива реклама чи трирядкове брехливе повідомлення, про яке швидко розгориться запекла дискусія і про яке так само хутко забудуть, – нічого з переліченого. Ні, це був аркуш паперу, пожмаканого, справжнього, сторінка, яку читаєш, яку свідомо береш у руку і так само самохіть можеш проігнорувати, відклавши набік. Ця стаття, цей лист був порушником, що прорвався до ретельно огородженого інформаційного світу. На відміну від інфовкиду, на який у мережі одразу знайдеться контрінфовкид, – при цьому обидва без посилань на джерело або, навпаки, з нескінченною кількістю посилань, – цей текст викликав довіру самим своїм гідним, поважним оформленням. Думки збурював навіть не неоднозначний зміст цього тексту, а саме його існування, те, що його пропустили, і те, що це не спричинили жодних наслідків. Ніхто не згадував його в розмові, ані в метро, ані в автобусі – ніде. Тіль спостерігав, лише на мить випірнувши зі співчуття самому собі, групу старців у їдальні. Вони у сум’ятті опустили погляд на свої чоботи, один із них відклав газету. Поновили розмову лише по якомусь часі. Просторікували про футбол, напустилися на чужинців в автобусах, відмінних від них в усьому. Жоден із них не забув про газету. Один із чоловіків і досі тримав її в міцно затиснутій руці, не випускаючи протягом усієї бесіди. Потім, коли вони розійшлися, старий перечитав газетну шпальту в глибокому мовчанні. Досі Тілеві здавалося, що лист солдата лишився непоміченим, та тепер зміни виринали перед ним з-за кожного рогу. Закам’янілий неспокій.

* * *

За два тижні до нового семестру, на ранок після великої університетської наради і Тілевого п’яного усамітнення в пустелі свого підвалу, доктор прокинувся на килимі з навдивовижу ясною головою. Жодної нудоти, ніяких памороків. Лише бадьорість. Сонце зазирнуло до його підвального вікна о шостій – і враз він звівся на ноги без скарг і зволікань та попідбирав скалки пляшок. Розтрощив остаточно руїни стола і наповнив ними й іншими свідоцтвами своєї нищівної майстерності сміттєвий пакет, який виставив у коридор за двері помешкання. Тільки тоді сів. Точніше, упав у крісло свого батька, старого домоврядника, і сливе сподівався почути протест, проте дух поводився тихо. Інші весь час лише стовбичили поряд, витріщаючись на нього, немов чекали ще один, іще жорстокіший напад люті, щоб посміятися з його розгубленості. Проте Тіль лише сидів, дивлячись прямо перед собою, на плямистий килим і стос паперів, що утворився в нього на ліжку. Марнота усе. Нехай собі лежить, де лежав. Робота Персефони, єдина цінна річ, зберігалася у таємній шухляді над узголів’ям. Там вона й укривалася пилом, замацана, поміж напівпустими пляшками рому й мускату. Павук розтягнув свою пастку між титульною сторінкою і дешевою горілкою, і хоча мереживо його було бездоганне, у цей шедевр не впіймалася ще жодна мушка. Духи між стінами не озивалися ані словом, батько теж примовкнув, тож Тіль нарешті розслабився. Він глянув на двері й крикнув: «Не страшно. Нікуди я не запізнюся».