Текст книги "Зрошення пустелі"

Автор книги: Петер Маріус Гуемер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 11 страниц)

Мерці чекали на нього під тріснутим люстром зневодненої землі. Вони щойно явилися йому.

– Ось ти й дістав те, що хотів. Невже для цього треба було мене вбивати? – дух зі стосом паперів перед грудьми переступив через заокруглений край скелі й пропав. За ним засміялися й заплескали інші. Не вистачало тільки його Старого. Тіль зачинив його дома, в його труні.

Коли його, майже зомлілого й помітно схвильованого, нарешті спустили на мотузках такі самі майже зомлілі з утоми робітники, Персефона провела його в тінь одного з позашляховиків, подала пляшку води й відіслала помічників, щоб вони не заважали Тілю відпочивати. У нього трусилися руки й ноги, як у передсмертних корчах. Вона наказала Геку побути біля нього та обмахувати його віялом, а сама повернулася до розкопок, щоб не бачити Тіля таким, – вона боялася забути, ким він був.

Персефона бажала б одразу спрямувати всі екскаватори на той бік дюн, туди, де вона позначила нове місце, проте не хотіла в такий спосіб вирішувати щось у Тіля за спиною.

Натомість вона опустилася поруч із іншими помічниками, які сиділи півколом на розкладних стільцях, і перевела очі на копачів, які від ранку ревно збільшували ширину ями замість глибини, щоб оголити більшу площу. Тут вони так чи так нічого не знайдуть, але нехай уже працюють, бо так підтримується робоча етика. Увечері прибув важкий транспортер із водою, провізією та газетами з Масуда, лишив у них частину свого вантажу і поїхав старою караванною дорогою у напрямку, в якому зникла інша колона – їхні подорожні з минулого тижня. Спрагла до новин, Персефона розгорнула місцеву англомовну газету, проте за мить відклала її набік і потягнулася по щоденну газету з батьківщини, яку замовила тиждень тому по приїзді в Масуд. Дата над заголовком збігалася з днем їхнього приїзду, однак вона буквально проковтнула новини з дому, хай як вони її шокували. Кривава демонстрація, сотні арештів. Зміщення лінії фронту, бомбардування, але місто встояло. Похорон героїв і бадьорі гасла. Імовірно, треба навіть радіти, що вона зараз так далеко. Так чи інак, настав час діяти. Уже не ставало сили зносити нудьгу й безглуздя робіт під сонцем біля наметового містечка; вона саме збиралася ненадовго відійти щось поїсти, втамувати спрагу, можливо, навідати Тіля, аж раптом над розкопками почали перешіптуватися, а тоді й гукати робітники. Їхній хор на різні голоси твердив одне арабське слово: «аляйзам», яке Персефона, спершу відчужено, намагалася витлумачити. Кістка!

Мінті й Підо підхопилися й поквапилися, ледве не шпортаючись, до краю ями, а звідти через піщану дамбу – в роззявлену глибину. Підо нахилився, щезнувши на мить Персефоні з очей, а тоді тріумфально випростався, високо тримаючи відполірований піском череп, що сяяв під полуденним сонцем. Тут угору злетіла ще одна рука: Мінті знайшла кістку передпліччя. Вона викрикнула щось, чого Персефона не розібрала, і голосно засміялася. Робочі підхопили її сміх, і Персефона також скрикнула від радості й подиву. Невже? Невже й справді? Ні. Уся її логіка, усі напрацювання суперечили цьому, у цьому не було сенсу: не може бути, щоб над королівським гробом, серед піску, без надгробного каменя чи обтесаних валунів, лежав скелет раба, вартового, ба навіть простого землероба. Мінті та Підо тримали кістки пучками пальців і врешті турботливо поклали їх знову туди, звідки взяли, так бережно, немов це – тріснуте скло, і вилізли з ями на сипучий край. Переполохані криками, Гек і Тіль вийшли із затінку й підбігли ближче. Д-р Тіль, і досі непевно тримаючись на ногах, миттю кинувся до ями, в яку йому допомогли спуститися, відтак зітхнув і засвідчив те, про що Персефона вже здогадалась і сама. За його оцінкою, ці кістки лежать тут не більше десяти років. Протягом наступних годин робочі витягли на світло ще сотні кісток, і стало цілком зрозуміло, що йдеться про рештки жертв не надто давньої війни, які загинули під дощем із куль тут, серед пустелі. Гільзи в костях мерців під важкими пісками і діри від пострілів у черепах, шматки одягу.

Тіль жбурнув подалі кістку, яку підняв, і, клянучи, ко́пнув ногою один із черепів.

– Викиньте їх геть! Заберіть на одній із вантажівок, та й квит. Завтра копатимемо в зовсім іншому місці, – він повідомив владу Масуда про свою знахідку через супутниковий телефон. Проте вона нікого не цікавила. Так, це правда, у тій місцевості армія кілька років тому придушила повстання, мала зіткнення з борцями за свободу. Небіжчиків закопали в пісок і відразу забули.

* * *

Увечері, лежачи на польовому ліжку й завваживши, що Тіль уже лаштується втекти з намету зі своєю пляшкою, з документами та ковдрою, щоб іще трохи попрацювати, Персефона зважилася ще раз розказати йому про те місце за дюнами, де, як вона передбачала, можна щось відшукати і на яке ніколи не падає тінь від Тіля; вона ознайомила його з перекладеним нею уривком і попросила розглянути до завтра її пропозицію. Виходячи, Тіль відсторонено кивнув, пообіцявши це обміркувати. Вона хотіла віддати йому свою теку, проте її записи впали на землю, коли Персефона випустила їх із руки, а Тіль не простягнув по них свою: він-бо вже знав, про що вона говорить. Відтак він розвернувся і вийшов із намету, встав на один із розкладних стільців і засапано виліз на дах позашляховика. Руки ледве не зрадили під масою його тіла, ще трохи, і він зірвався б спиною на пісок. М’язи його тулуба горіли. Він ковтнув із польової фляжки, щоб дещо заглушити цей біль. Він уже й забув, про що йому розповідала Персефона, і думав тільки про місце, де, вставши вдосвіта, робітники почнуть завтра копати. Цей майже невидимий злам серед хвиль пустелі. Так, саме там. Розчарований фальшивою знахідкою, сьогодні він майже забув про те, що вже вирішив їхню проблему.

Персефона перевернулася набік і притисла радіо до вуха. Знайома симфонія із батьківщини віком із сотню, ні, двісті років, записана п’ятдесят років тому. Давно померлі митці інтерпретували цю мелодію інакше, грали її м’якше, ніж вона звикла, і цей твір здався їй раптом чужим, так ніби вона чує його чи не вперше. Та роздратування відлетіло, коли нова музика осіла в її голові й усі варіації того самого твору злилися в єдине ціле: якась із них швидша, якась повільніша, якась гучніша, якась тихша, – немовби диригенти оркестрів змагалися між собою. Злети й падіння були приголомшливі, виснажливі, проте водночас вона загубила себе серед цієї музики, дозволила різним музикам перетягувати її щоразу на свій бік.

* * *

Короля в день повернення уславили як завойовника і проводжали на чолі процесії з тисячі колісниць під вигуки натовпу аж до воріт палацу; він виголошував промови з балюстради своїх покоїв, поки стемніло і його лишили на самоті з руїною у власних думках. Він не спав, цілий тиждень його діймало безсоння, а їв він тільки тоді, коли не міг цього оминути. Вороги сплатили гірку ціну за свої злочини, їхні поля солоні, ріки отруєні, жінки збезчещені, а діти спалені, – тепер їхні королівства лежать поранені біч-о-біч. Невдовзі й ейфорія від перемоги зійшла на пси, бо ця війна не принесла обіцяних трофеїв. Король повернувся з голодними полоненими, іржавою зброєю та зогнилими в дорозі плодами. Протверезівши від свого безумства, народ почав укотре скаржитися на скруту. Матері й батьки питали, де полягли їхні сини; поля знову лежали неорані, канали занедбані, хвора риба невиловлена. Натомість майже зотліле багаття вуличного бунту запалало з новою силою, вогонь вдихнув важке повітря і потягнувся до палацу, в якому король – нарешті заснувши – мучився лихими снами. Він марив, як полум’яні язики лизнули поля нещодавньої битви, вступили з ними в божевільний двобій, і заплакав уві сні. Бальні зали палацу стояли пусті, коридори – вимерлі, тільки зала засідань повнилася голосами, які суперечили один одному, кричали, винуватили і погрожували. Король втомився від гризні, втомився від гнівливих і боягузливих радників, від невдоволених перед його воротами; він наказав своїм вартовим очистити залу, викинути поважних чоловіків і жінок на вулицю і зачинити для них усі двері. Він лишився, покинутий усіма, в нововіднайденій тиші дому, в сирому теплі якого роїлися думки про відразу і жаль до себе. Вікна своїх покоїв він тримав зачиненими, щоб зберігати тишу, яка видавалася йому рятівною, насправді ж лише закорковувала в ньому гнів. Поволі з варива його снів постав отруйний задум.

VII

Як і щоночі відтоді, як вони поставили намети, Персефона вставала за кілька годин до світанку і нетерпляче чекала сходу сонця. Ночами вона заплющувала очі, уриваючи лише кілька шматків знеможеного безпам’ятства, що звалося снами, та що довше вони тут були, що довше вона не читала нічого з батьківщини, окрім застарілих газетних шпальт, і не чула нічого, крім французькомовних новин, яких не вміла перекласти, то коротшим був її сон. Вона хотіла б поговорити про це з Тілем, проте він проводив ночі окремо від неї, а вдень не любив говорити ні про що, окрім пісків і могил. Нарешті, пов’язавши на голові завивало від палючого сонця, яке обпікало їй шкіру лиця і спину, вона вийшла назовні. Більшість робочих уже покинули табір. Екскаватори й вантажівки також поїхали на розкопки. Іще вдосвіта вони об’їхали серпоподібну дюну, що лежала на сході від їхніх перших розкопок, і заходилися рити нові ями, на які покладали ще більше сподівань, закріплювали їх дерев’яними брусами та металевими підпорами, а також знімали, обережніше, ніж перше, верхні шари пустельного піску. Лише жменька робочих, троє охоронців, двоє водіїв і молодик із Масуда, якого їм надали як перекладача, зосталися в таборі. Персефона повернулася назад до свого намету. Вона почувалася іще надто слабкою, спраглою і перевтомленою, щоб перейти через дюни, тож дівчина лягла знову на польове ліжко та опустила завивало на очі, щоб захиститися від світла. Під цим покровом вона глибоко зітхнула. Крізь намет до неї долинули Тілеві накази, його викрики на тлі ревіння моторів. Гамір заглухнув, перетворився на шум, гуркіт, а вигуки раптом здалися їй криками болю; вона скинула завивало з лиця. Звуки стали розбірливішими. Голоси відокремилися одне від одного й від ревіння моторів. Персефона покрутила радіо, пошукала сигнал, та врешті відставила апарат набік. Якийсь час вона ще пролежала нерухомо, поки голод і спрага вигнали її до накритої їдальні, де Гек, Мінті та Підо розставляли коробки, пакети й пляшки, що їм привезли на світанку на фургоні з Масуда, який тепер щодня постачав їм щонайменше свіжу воду. Вона допомогла їм, перемовилася з ними кількома словами, випила холодної кави і розсміялася з незграбності Мінті, в якої випав із рук адресований Тілю пакет; спробувавши його перехопити в падінні, Мінті промахнулася й у кумедно скоцюрбленій позі приземлилася долілиць. Картон надірвався від удару об пісок, і з нього висипалися тісно сплутані дроти для пересувної радіостанції, які Тіль, мабуть, замовив із Масуда. Може, їм удасться нарешті почути актуальні новини з дому, ба навіть рідну музику, потанцювати під неї. Думка про зв’язок зі світом у реальному часі викликала в неї таємне хвилювання впереміш зі страхом. Хоча вона і стежила в газетах за перебігом війни, цей досвід буде інакшим, більш справжнім: дізнатися про події з перших джерел, почути знайомі імена, місця, голоси. Персефона взяла всі складові частини радіоприймача і перенесла їх до свого намету, вставила дроти і під’єдналася до генератора на багажнику позашляховика, проте лишила радіо вимкненим. Вона хотіла дочекатися Тіля і торкнутися цієї теми під час обіду, тож провела решту ранку з документами, які винесла з намету, щоб якось згаяти час, та запросила Гека і Підо, які також лишились у таборі, приєднатися до неї. Вони читали про цю місцевість, про пустелю навколо себе, про саванну на сході, над якою вони пролітали, та племена, які мешкали в цій частині Сахари, та про тутешню державу, – словом, про багато такого, що вони мали б дослідити раніше, іще до поїздки сюди. Із того боку дюн не стихали ревіння машин і крикливі накази Тіля. Персефона в них більше не вслухалася, їй уже чулися голоси радіоведучих, коди радіооператорів міністерства, яких вони можуть досягти з цієї пустелі своїми приладами та запитаннями.

Поки вони марудилися з кнопками, підсилювачами й показниками радіоприймача, сподіваючись знайти ідеальну частоту й довжину хвилі, щоб їх могли розуміти й там, куди прямуватиме їхній сигнал, щоб з’єднатися з кимось за півсвіту від себе, – завдання, яке легше вдалося б на батьківщині або навіть із Масуда, – Тіль пояснив, навіщо йому радіо. У них був тільки один супутниковий телефон, а до нього – дві додаткові батарейки, тож він боявся, що їх відріже від Масуда, якщо телефон раптом відмовить. Одного разу він був у цій пустелі, щоправда, далі на півночі, на не таких значущих розкопках, і досвід навчив його, як важливо в разі чого терміново встановити зв’язок із зовнішнім світом. Відповідно, цей прилад потрібно якомога швидше зібрати й увімкнути. Не встиг він закінчити останнє речення, як шуми в гучномовцях послабшали, а відтак зробилися ледве чутні. Їхній сигнал прорвався додому через кілька ретрансляційних станцій на південному й північному узбережжі Середземного моря. Фонове випромінювання заступив тоненький жіночий голос. Вони додзвонилися до випадкової радіостанції якоїсь державної установи, їм було байдуже, до якої саме, і Тіль спитав, чи можуть його з’єднати з міністерством або з кимось із тих, хто відповідає за комунікацію з їхньою експедицією. Їх не змогли ані з кимось іще з’єднати, ані підказати іншу частоту. Тільки запевнили, що, мабуть, візьмуть цю відповідальність на себе, бо більше нікому. Усе, що вони їй повідомлять, вона переповість, а на їхні запитання сподівається дати відповідь.

– Як ви живете? – вихопилося в Персефони.

– Прошу?

– Як живете. Я вже давно не питала про це ні в кого.

Тіль нетерпляче перервав її.

– Забудьте. Що там нового в країні? Розкажіть про це! У нас, – якщо змога, передайте це університету, безпосередньо тамтешньому ректору, – усе йде за планом, є прогрес. Ви почули? Прогрес! Проте строк виконання потрібно переглянути! Нам бракує часу, а коштів, безперечно, вистачить на довше. Гаразд, тепер ми слухаємо вас.

Місто минулої ночі бомбардували вдруге, почала радистка, проте збитки незначні. Армія добре тримається на фронті, загалом, якби не бомби, новини були б виключно радісні. Місцеві вірять, що зволікання ворога свідчить про його слабкість. Персефона спитала про свою матір, і Тіль кинув на неї невдоволений погляд, гадаючи, що вона не помітить, та різко відвернувся. Пані держсекретар кілька днів тому звільнила посаду, так казали по телевізору. За сімейними обставинами, більше вона нічого не знає. Ні, зв’язатися з нею вона не може. Та й не знає як.

Персефона завагалася. Їй не спадало на думку жодне запитання: думки потьмарилися через новину про відставку матері. Можливо, поцупити ввечері супутниковий телефон і спробувати їй додзвонитися? Тіль уже вийшов із намету, і в запалій тиші Персефона озвалася знову:

– Як ви живете?

Мовчання.

* * *

По обіді Персефона трималася й досі осторонь від розкопок, загорнувшись, як на світанку, у ковдри, попри суху спеку дня, і пітніючи під ними; аж тут із радіо почувся низький голос, який говорив виразним арабським акцентом і уривчастими через проблеми зв’язку реченнями: із Масуда питали д-ра Тіля. Персефона підскочила, підбігла до стільчика з радіоприймачем і відповіла, що може говорити за Тіля та щось йому передати. Кілька секунд радіо не озивалося, відтак із нього залепетав інший голос, набагато вищий і з правильним британським акцентом; наче водоспадом, на неї полилися слова про погоду, спеку, їжу в Масуді, про те, як вражають їхні розкопки, про настрої в місті і настрої на півночі, про війну та її безглуздя, щоб раптом звернути на серйозний тон: справжній привід цього дзвінка – кістки, які вони нещодавно знайшли. Кістки годиться перепоховати, а про відкриття зберігати мовчання.

Персефона квапливо запевнила, що кісток уже позбулися і ніхто про них більше не згадає.

– Добре.

До речі, промовив голос, і досі суворий і діловий, про будь-які дзвінки місцевих мешканців, а також зустрічі з невідомими групами необхідно одразу доповідати, бо це можуть бути бунтівники або контрабандисти. Та й загалом просуватися далі на південь, попри наданий їм дозвіл на розкопки, ніяк не можна. Надто вже там небезпечно серед хаотичних і не повністю знешкоджених мінних полів, а також нерозірваних гармат, які можуть лежати там от уже сорок років. Там, де вони наразі копають, остерігатися нічого. Служби безпеки, яких відправили з ними, знають, що робити в таких випадках. Це лише застереження, щоб нагадати їм, археологам, про правила поведінки під час таких розкопок. Ризики дуже небажані. Особливо вдалині від дому в такому небезпечному для життя місці. Голос прояснів так само несподівано, як і потемнів, та побажав Персефоні, яка, сиділа вражена, не добираючи слів, перед радіо, витріщившись у стінку палатки, хорошого дня.

Зв’язок увірвався, Персефона ще кілька хвилин не ворушилася, відтак допила воду зі своєї пляшки й вийшла шукати Тіля, щоб розповісти йому про цю розмову. Кожні щокілька кроків вона озиралася через плече на далекий горизонт і, здавалося, бачила в миготливому повітрі колони, лицарів, цілий озброєний похід, які то зринали, то знову ховалися від погляду.

Д-р Тіль розвіяв її підозри. Це повідомлення зробили лише з метою її попередити, а в найгіршому випадку можна покластися на службу безпеки. Міністерство й університет не пошкодували грошей на забезпечення їхнього добробуту в пустелі. У Масуді, мабуть, бояться за свою репутацію. Ці кістки в пісках лежать тут щось із десять років, і він запевнив зіщулену студентку, яка видавалася зараз набагато молодшою за свій вік, майже переляканою дитиною, що останній збройний конфлікт у цій місцевості стався так само давно. Вона здригнулася, коли він пригорнув її і погладив по спині. Ця неочікувана ніжність сполохала її майже так само, як і застереження з радіо. Вона відчула дотик його зопрілої сорочки на щоці й не змогла опиратися його обіймам. Навпаки, навіть зраділа цьому знаку уваги. Він відпустив її, цмокнув у лоба, лишивши мокрий слід у неї на шкірі, який посушливе сонце зцілувало з неї вже за кілька секунд. Та Персефона все одно потерла це місце рукою. Щось вона втомилася, мабуть, довго пробула на сонці, пробурмотіла вона, не глянувши на Тіля, і вернулася в намет.

З’їхавши дюною вниз і повернувшись до табору, дівчина спробувала впорядкувати в голові все, що почула, розставити новини про відставку й мовчання своєї матері, про бомбардування міста, про кістки в піску та можливі небезпеки за сусіднім гребенем дюн по місцях відповідно до їхнього значення й нагальності, проте все намарне. Раз у раз її мати виступала перед гвинтівками одягнених у маски бедуїнів, а над ними злітали, не скидаючи бомб, ворожі винищувачі. Їхні ротори кричали їй, що їй із Тілем не по дорозі, що вона мусить негайно їхати додому. Кістки хрускали й розсипалися під її ногами. Вона вирішила наглядати за небом, а також за горизонтом, перевірити, куди робочі віднесли знайдені скелети, а ще викрасти з Тілевої сумки супутниковий телефон, щоб зателефонувати матері. Усе це вона вирішила водномить, забувши про місце, на яке ніколи не впаде тінь від Тіля. У неї не було часу на короля і його могилу. Вона заходилася порпатися в Тілевих речах.

* * *

Д-р Тіль не відволікався ні на далекі бомбардування, ні на невідомоликих повстанців, а на мовчання старої жінки тим паче. Так, загроза нападу, неспокій у місті – усе це його колись займало, займало б і зараз, якби він не був так далеко від будь-якої цивілізації, від нарікань на війну та даремні хвилювання про те, на що ніхто не здатен вплинути; Тілеві очі дивилися тільки в дедалі більшу і ширшу прірву, з країв якої сипалися каскади піску, який одразу ж відкопували назад. Він спостерігав за молодиками, які виблискували на сонці від поту й пов’язали завивала на голови, на своїх студентів, які давали собі раду з кожною нерівністю землі за допомогою новенької техніки, він озирав загальну картину з ласкавістю і з нетерплячкою. Якби натомлені кінцівки йому сьогодні дали змогу, він уже застрибнув би до них у пил і боровся, стоячи на колінах, руками й ногами з цим піском, щоб їхня робота просувалася швидше. Вони ще встигали за графіком. Минув лише тиждень, а він уже виявив, позначив і ідентифікував місце, на якому вони, безперечно, щось знайдуть. Він і сам дивувався зі спритності свого розуму, адже йому траплялося брати участь у таких розкопках, коли археологи по кількох тижнях знали не більше, ніж на початку. Тіль похвалив себе за ідею залізти на скелю, навіть за відвагу це зробити, хоча наразі за цю ідею від платив болем у суглобах і м’язах, через який заледве міг рухатися. Двоє робітників закріпили мотузкову драбину з одного боку понищеної ерозією руїни, з того боку, де він сам забивав гаки в камінь. Можливо, цього вечора або цими днями він іще раз видереться туди, цього разу вже вправніше, щоб поглянути на розкопки згори. Між тим один із робочих зайняв позицію нагорі, щоб спостерігати за місцевістю. Тіль, звісно, вважав паніку Персефони через застереження з Масуда дуже надуманою, проте розумів, що в цих широтах не завадить бути насторожі, тож вартовий був не такою вже й кепською ідеєю. Його непокоїло лише те, що у зв’язку з цим доведеться відмовитися від пари сильних рук. Із дня на день, – щоправда, без робочої сили одного з найманців це триватиме трохи довше, – і вони обов’язково на щось натраплять. Тепер у пісках не було тієї нерівності, що раніше. Вони копали безпосередньо на ній і зчищали невеликий піщаний наріст шар за шаром. Відтепер навколишні гори дюн, перехрещених і серпоподібних, утворювали однорідний візерунок, велику картину, в центрі якої зяяла зроблена людськими руками діра. Тіль не міг дочекатися, коли побачить свій шедевр ізгори. Хіба комусь є діло до повстанців і мінних полів, коли перед очима така місцина? Він забув про спеку, про те, як палали його щоки й плечі. Хоч який змучений він був, та спати не збирався. Та й не зміг би: він не мав спокою вночі; що вільнішим він почувався вдень, то щільніше його затискали в лещата ночі. Він не хотів снити про дім, не хотів нікому дозволяти себе судити, нікому надавати причини над собою сміятися. Духи, які переслідували його тут, переважно мовчали, поки в них не було приводу для радості, але Тіль знав, що їх розважають його нічниці. Дедалі частіше він засинав на кілька хвилин в тіні широкої парасолі під дією випитого в обід або надвечір, хоч сам він і приписував свою втому виключно високим температурам. Цих коротких дрімот пополудні йому вистачало, і коли сонце невблаганно тонуло в морі дюн, а робітники відкладали свої інструменти й чвалали назад до наметового містечка, шикуючись перед наметом їдальні, коли Персефона, нарешті оговтавшись від страху через радіоновини, приєднувалася до них і студентів, Тіль зоставався на місці розкопок і обходив його кілька разів по колу, вивчав, поки в нього кінчалися сили в руках і колінах. Щойно западе темрява, він ізнов зійде на свою скелю. Минулі ночі були такі яснозоряні. Коли останній робочий перейшов серпоподібну дюну, щоб потрапити в табір, Тіль подався до мотузкової драбини. Цього разу підйом був не такий тяжкий, і вже невдовзі він усівся на похиленій вершині, опустивши ноги над нічною тінню цього гіганта та зачепившись за один із гаків, які він прибив сюди ще під час першого сходження. Тут, угорі, він чув звуки з їдальні, плутанину голосів і мов, породжених нудьгою наприкінці довгого робочого дня; із портативного радіо водіїв екскаватора йшла в наступ, горлала одноманітна музика. Він увімкнув ліхтарик у себе на голові, розклав на колінах свої матеріали, мапи місцевості та глибоко зітхнув. Тіль невпинно поправляв окуляри й гриз свої нігті. Від утоми рядки розпливалися в нього перед очима. Замість шукати в них сенс, мабуть ліпше насолодитися вмістом пляшки й злізти донизу, коли всі поснуть. Лікер у пляшці випарувався й мав хімічний присмак, проте обпікав горлянку незгірш, може, навіть іще дужче, ніж раніше. Так чи інак, він допомагав Тілю розслабитися. Лишивши в спокої свої матеріали та ями, Тіль відпустив свій погляд блукати за три, навіть чотири гребені дюн і долин ламкою лінією горизонту, такою нерівною, що його очі не одразу завважили, як ця лінія ворушиться. Якийсь час він сидів у полоні самозабуття, пив і говорив сам із собою, потім почав малювати пальцем у повітрі траєкторії загрозливого руху далеких фігур. Тіль пригадав попередження масудської влади. Він відчував не страх, ні, радше цікавість. Їх тут ніхто не побачить, він і сам заледве впізнавав тих, хто був унизу, зі свого воронячого гнізда. Щоправда, він забув про музику, електронні ритми з наметового містечка, припливи й відпливи низького шуму, які, вочевидь, було чути за кілометри. Із інтересом і недовірою до свого зору він дістав із нагрудної кишені маленький бінокль і спробував відшукати завважених незнайомців. Не встиг він їх знайти й підкрутити бінокль для наближення, як силуети поховалися за дюною. Він іще трохи побув на варті, відтак осушив польову фляжку й заснув сидячи, прив’язаний мотузкою до каменя.

На світанку д-р Тіль прокинувся заціпенілий і з потьмареною головою та, трусячись, немов від обмороження, спустився драбиною назад у долину. Поки він спав, побачені ним мандрівники, повстанці або туристи – хоч хто вони були – ще тричі з’являлися вдалині, проте не підступали ближче, хоч і не йшли геть. Вони обійшли розкопки дугою в напрямку півночі в той час, як Тіль, вронивши голову на груди, марив, як бачить крізь себе омріяний трон чи труну. Він бачив це крізь пісок і стіни гробниці. Коли він знову встав на рівну, сипучу поверхню пустелі, то вже забув про нічні спостереження і розповів Персефоні про них аж тоді, коли вона сама зауважила чужі силуети, ще менші, ніж бачив він цієї ночі, через свій бінокль із північно-східного боку та схвильовано прибігла про це розповісти. Нехай її це не бентежить, але добре, що вона була уважна. Персефона розсміялася, зрозумівши, як важко йому було витиснути з себе бодай таку похвалу.

* * *

Цього вечора служба безпеки вперше вийшла патрулювати місцевість. Вони обходили табір по колу, раз у раз зупиняючись і озираючи ближні три дюни, за якими простягалася межа горизонту. Вони були покликані не підпускати нікого до табору. Тіль домовився з Масудом про п’ятьох додаткових охоронців. Удень вони вартували на хребтах найвищих піщаних хвиль і на вершині скелі, яка потай носила ім’я Тіля. Невідступна присутність озброєних чоловіків заспокоювала Персефону, хоча вона відмовлялася це визнавати. Та й Тілю, схоже, полегшало на серці. Тепер він менше напивався, а одну ніч навіть проспав у наметі, накривши її однією рукою. Персефоні стало нестерпно гаряче, й вона вивільнилася з його хватки та відсунулася подалі до прохолодного брезенту. Перш ніж заснути, вона відчула, як Тіль мокро сопе їй у спину. Які в нього запалі щоки. Яке худе й шерхате лице. Він нехтував їжею і майже не пив води. Хай яку ейфорію він удавав протягом останніх днів, йому було кепсько, чого він, вочевидь, не помічав, цікаво, чи помічав він щось узагалі, поринувши в свої перебільшені сподівання. Проте вона це помічала, коли він був так близько, як оце зараз, і не зносила цього видовища. Персефона здригнулася, уявивши, як зазирає в дзеркало і бачить таке саме виснажене обличчя. Скелет, обтягнений шкірою, оголені ребра, усмішка на кістлявому обличчі, обличчі д-ра Тіля, її обличчі. Вона ще раз поглянула на нього, перш ніж відвернутися і задрімати, – хотіла пересвідчитися, що він іще живий і що ці жахливі картини намалювали щойно її власні втома і страх. Так, Тіль був іще живим, іще людиною з м’яса та кісток, та це не відігнало її жахіть.

У садибі посеред полів, серед по-зимовому вимерлої біло-коричневої просторіні невисоких, набагато рівніших пагорбів, аніж пустельні, минулої ночі безперестанку дзеленчав телефон, марно домагаючись уваги домашніх. Персефона чекала на тому кінці дроту, зачарована гіпнозом гудків, не маючи й гадки, що вона скаже, коли хтось таки візьме слухавку. Її мати, схоже, була не вдома. Покоївки також. Садиба стояла сиротою. І ця самота, знайома Персефоні надто добре, постукалася в її сни.

* * *

На відміну від перших, очікувано безплідних розкопок безпосередньо біля наметового містечка, які Тіль пояснив перед робочими й у документах як експериментальні розкопки для визначення ймовірності стану ґрунту навколо можливих знахідок, тепер вони копали й рили землю з настановою збільшувати глибину замість ширини. Д-р Тіль вірив, що до цілі вже недалеко, вірив, що кожне відхилення на метр праворуч або ліворуч зайве, особливо з огляду на брак часу. Йому пообіцяли масштабне дослідження, а потім обмежили його двомісячним строком. Лише два місяці, щоб натрапити на якусь знахідку та ще й дістати її на поверхню. Спливло менше чотирнадцяти днів, а Тіль уже відчував тиск майбутнього. Перед загрозою від’їзду, який здавався йому таким близьким, він закликав кожного робітника, студентів і навіть Персефону, на яку тутешні сухість, передувні піски й сонце діяли якнайгірше, працювати в дедалі глибше розкраяній ямі. Сам ще він споглядав їх із висоти піщаного пагорба, на якому поставив розкладний стілець, щоб стежити за кожним рухом лопати. Невдовзі робочі почали заважати одне одному в тісноті ями замість допомагати. Вони копали плече-в-плече, затуляли один одному шлях і пхалися. Тиснява, піт і пісок, який муляв тіло, хоч куди потрапляв, позначалися на настрої копачів. Персефона не могла перекласти слів, якими вони перекидалися, проте відчувала те саме, що й вони, тож, наштовхуючись на когось із них, ледве стримувалася від докірливого вигуку, ба більше – від випаду в його бік. Тіль пропускав її побоювання повз вуха. Треба попросту ліпше координувати свої дії і нарешті показувати результат. І спритність! Спритність, кінець кінцем! Проте вони й надалі працювали повільно. Яма лишалася вузькою, хоча її стіни вже височіли над рівнем голови. Ці клаустрофобні умови і виснаження від нав’язаної роботи призвели до неуважності. Копачі стали необережні. На шостий день розкопок в ущелині один зі збайдужілих робочих розмахнувся кайлом і потрапив сусіду збоку в праву руку; гостре наконеччя від важкого удару пройшло через одяг, шкіру та м’язи і роздробило кістку передпліччя. Зойк пораненого пронизав усіх присутніх, вони підвели очі, здригнулися, затамували подих. Ті, хто стояв поряд, відчули запах крові. Вони з’юрмилися навколо скоцюбленого чоловіка і його ненавмисного кривдника, який розпачливо лепетав слова вибачення. Один із водіїв екскаватора вистрибнув із кабіни й кинувся до ями. Він гарячково щось заговорив до скривавленого робочого, пробуючи його заспокоїти, проте голосіння, гучні стогони й крики лилися з нього так само невпинно, як і кров. Тіль спостерігав за нещасним випадком зі свого підвищення. Спершу він лишався нерухомим, не маючи охоти робити те, що від нього вимагалося. Відтак він незграбно витягнув супутниковий телефон, який тепер усюди носив із собою, та покликав по допомогу для пораненого.