Текст книги "Зрошення пустелі"

Автор книги: Петер Маріус Гуемер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 11 страниц)

* * *

Персефону і Тіля заскочив стукіт у двері їхнього підвального приміщення. Ритмічне стакато енергійних ударів, супроводжуване знервованим, тремтливим голосом чоловіка, який умовляв їх поквапитися. Він-бо не хоче лишати свою автівку стояти надовго без нагляду за будівлею університету, де її припаркував, бо водій несе відповідальність за будь-яку шкоду, яку вчинили за його відсутності. Тіль вагався, чи відчиняти, і скептично запитував, щоб упевнитися, що цей чоловік – і справді той шофер, на якого вони очікують. Персефона зібрала свої речі й зітхнула, тож Тілю нічого не лишалося, як нарешті прочинити двері. Дівчина протиснулася в коридор повз нього, поки Тіль скористався нагодою останнього ковтка з однієї із пляшок комоду біля дверей. Його обпекло, його горло та піднебіння горіли, хоча вміст пляшки вже відстоявся й видихався. Він кинув її в кошик для паперу, де вона безшумно розбилася. Ані Персефона, ані водій, який, неспокійно видивляючись на вікна позаду Тіля, пітнів у червоно-синій прилиплій до тіла сорочці, не озирнулися. Шофер, від якого пахло вогнем, згорілим деревом, олією, сіркою, поспішив уперед, на вихід із підвалу й через двір університету до задніх дверей. За ними лежала знелюднена вулиця, і мертва осіння ніч була на позір подібна до усіх тих, що спливли після введення комендантської години. Лише хвіст диму й ревіння та гуркіт з іншого боку будівлі зраджували неспокій поснулого міста, виявляли його нічні жахи. Водія не було лише кілька хвилин, саме досить, щоб, повернувшись до лімузина, побачити вибите заднє скло. Чоловік вилаявся і рвонув на себе дверцята. Персефона і Тіль, щільно притиснувшись одне до одного, вмостилися на задньому сидінні. Іще одне місце зайняла боката валіза. Шофер натиснув на педаль газу так, що колеса завищали, ковзаючи шинами на мокрому асфальті. Тіль задумався, чи сказати відвезти його додому замість цієї безкорисної, бездумної вечірки. Але він проґавив слушну мить. Він обтрусив піджак у себе над колінами й вибив трохи пилу зі штанів. Глянувши на годинник на панелі приладів, він переконався, що в них іще вдосталь часу, хоча водій і зауважив, що йому доведеться зробити велику дугу, щоб об’їхати демонстрацію. Тіль не мав нічого проти запізнення. Можливо, короткі розмови вже вщухнуть, і вони з’являться якраз на бенкет. Удалині почувся постріл, хоч, може, то просто луснула шина.

* * *

Персефона і Тіль мусили бігти до безпечного фойє, нахилившись і прикриваючи голову руками. Будинок стояв в оточенні на шляху демонстрантів. Фасад був уже зусібіч розмальований і пошкоджений, а у вікна раз у раз летіли каміння та пляшки, даремно цілячи у верхні поверхи, з яких, мов на глум, лилися на вулицю світло й відлуння разюче інакших голосів гостей вечірки. Шибки здригалися від кожного удару, але трималися. Вони лишалися нетріснутими і сліпими.

Перед дверима квартири на четвертому поверсі в них перевірили запрошення. Охоронець провів їх повз зачинені двері коридором, освітленим енергоощадними лампочками, у дальню частину квартири, що займала чи не весь поверх. Їм допомогли зняти верхній одяг, який персонал відніс до спальні, переробленої під гардеробну. Тіль намагався непримітно прокласти і проштовхати собі шлях крізь натовп до кухні, поки Персефона, тиснучи руки, просувалася лише на два кроки вперед і три назад. Він лишив її позаду, під навалою формальностей і обміну люб’язностями, щоби потік невимовної беззмістовності оминув його. Нарешті він опинився один і в безпеці, обперся, стискаючи свою склянку так, що аж побіліли кісточки пальців, на одну з кухонних стійок і кидав погляди крізь щілину кухонних дверей на свою супутницю. Вона стояла в центрі кімнати, а навколо неї юрмилися літні пани з дружинами, захоплено й неприховано розглядаючи її вбрання або й попросту загорнене в нього юне тіло. На іншому кінці вітальні, між просторою площею для відпочинку і телевізором, мов на імпровізованій сцені, виступав Путьєр, говорячи до кількох слухачів. Він, як завжди, виголошував якісь промови під кивки присутніх. Він сміявся. Люди сміялися з ним, заглядаючи йому до рота. Хазяїн квартири, якого Тіль уміло уникнув, увійшовши до зали, ручкався з гостями на вході й мовби ненавмисне притискав до грудей стос паперів із добре розбірливими назвою та іменем автора. Зі свого місця Тіль не міг нічого прочитати, проте був певен, що ім’я цього чоловіка збігається з тим, що на титульній сторінці. Цей пихато, підбадьорливо усміхнений клоун колись був йому другом або принаймні знайомим. У нього був кабінет поряд із Тілем у часи, коли вони були набагато молодші, і Тіль пригадав наївність і недалекість свого сусіда, до яких ставився колись із поблажливістю. Коли колегіум збирався на якесь обговорення, Тіль завжди з усмішкою слухав жалюгідні спроби цієї людини аргументувати власну позицію і знаходив у цьому приємне підтвердження своєї вищості й неодмінної успішності. А тепер цей чоловік тримав біля серця свій особистий, справжній успіх у вигляді цього негрубого стосу, і Тіль зневажав його за це. Невже за це він одержав повний дослідницький ґрант? За ці нікчемні аркуші з банальними, дрібничковими ідеями? За це йому надали помічників і приміщення, лабораторії та, що найважливіше, гроші; у Тіля ж, який міг би досягнути чогось великого, справді важливого й істотного для усвідомлення цього світу й розуміння власної історії, цей безглуздець відібрав усе. Так, він його обікрав, і це зібрання згорблених постатей перед ним – його спільники. Потурачі бажанням дитини, яка чаклує над напоями з калюжі та ягід горобини посеред шкільного двору. Тіль іще міцніше стис свою третю склянку. Кісточки його рук білявіли під шкірою. Гості заходили до кухні й виходили звідти. Тіль не зважав на них, хоч вони з ним і віталися. Персефона зникла з його поля зору. Він замовив іще випивки.

Тіль уже й не пам’ятав, що досліджує його колега-нездара. Його проект гордо презентували іншим кандидатам на великій святковій вечері на винограднику, і це був мов ляпас по обличчю. Імовірно, він і тоді не вслухався, про що він. Його це ніколи не цікавило. Четверта. П’ята. Кухню наповнили офіціантки, які виносили і розставляли по столах цілий витвір мистецтва: лосось, ковбасна нарізка, різноманітні соуси, кав’яр, пахкий свіжоспечений хліб, м’ясо, сир – та зігнали Тіля з його місця. Вони неодноразово перепросили в нього за це, і він різко поставив на стіл пусту склянку та віддалився без слів. Тіль і досі був неохочий до розмов, тож прокрадався вздовж стіни, опустивши очі, назовні в спорожнілий коридор. Охоронці стояли тепер на сходах або у вітальні, тож він причинив двері до святкової метушні; гамір стих, поступившись приглушеному масивними дерев’яними стінами шуму, і він опустився на стільчик поряд із зачиненими дверима. Йому туманіла голова. Він нічого не їв, до того ж його нудило від злості. Де запропала його супутниця? Вона не мала права лишати його самого, знаючи, як йому тут буде тоскно. Він глибоко зітхнув і знову підвівся, хитнувся назад, відновив рівновагу, обпершись об розписану орнаментами стіну. У ногах поколювало, мовби він їх відсидів, тож він мусив пройтися туди-сюди, щоб розігнати кров по судинах. Хтось посмикав двері, які він щойно причинив за собою. Здавалося, у непроханця з того боку не виходило їх відчинити. Тіль нічого на ключ не замикав, але, вочевидь, не тільки він сьогодні хильнув зайвого. У раптовій паніці від того, що йому доведеться з кимось спілкуватися чи стикнутися лицем до лиця з тим, чийого обличчя він не пам’ятає, Тіль кинувся до ручок дверей коридору, аби лиш забратися, забратися подалі, і знайшов одні, що були незачинені. Вони вели до затемненого кабінету, на безмежному столі якого поряд із широким екраном вивищувалися, загрозливо зіперті одна на одну, вежі списаного паперу. Вони нагадували житлові будинки передмістя. Такі ж викривлені, такі ж покручені й скалічені. Вони трималися одна за одну, злиті в неймовірну споруду неможливої форми.

Тіль знав, чия це споруда і хто над нею тут працював. У променях світла, що падали позаду нього, танцювали сполохані порошинки, немов тисячі маленьких мошок або передувні піски. Якусь секунду Тіль сумнівався, чи втручатися йому в їхній спектакль, проте зачувши, що чиясь п’яна рука нарешті незграбно, непевно прочинила на шпарину двері з вітальні, він ступив у кабінет і рвучко замкнувся у ньому.

В один момент, у момент удару дерева об дерево, з грюкотом, що почувся від важких дверей, коли їх захряснули, і свято, й увесь світ нестерпних людських обмежень і розчарувань опинилися так далеко від нього, як той виноградник, як розкопки чи його підвальна квартира, сповнена тріснутих пляшок. Коли він замкнув двері кабінету, ця кімната відгородилася від усього, зробилася відчуженим від усього місцем, місцем, що в ньому більше ніхто ані зайде, ані вийде. Тут Тіль був один, і в розрідженому світлі, що прокрадалося сюди крізь дверні щілини, його очі не бачили нічого, крім обрисів паперових колон, які хилилися в його бік. Тіль почувався так, немовби стояв біля підніжжя хмарочоса і намагався охопити поглядом ряди однакових вікон. Угору й униз. Він випростав руки перед собою, немов захищаючись, ніби ці вежі могли щомиті обвалитися на нього й поховати його навік під собою. Відтак, роззирнувшись, він викотив з-за письмового столу офісне крісло й упав у нього, відсунув набік фіранки й відсахнувся, примруживши повіки. Так яскраво світив крізь віконне скло, лютуючи, вогонь, що пожирав житловий будинок, що стримів, мов лезо, спрямоване у нічне небо. Унизу Тіль зауважив армію смолоскипів, вогненного черва, який тягнув сам себе вперед метр за метром. Перед парламентом людський потік уже нахлюпнув на поліцію. Ті з демонстрантів, хто наразі марширував під його вікнами, цього ще не помітили. Вони ще не просунулися так далеко, ще не постали перед вибором між боротьбою і втечею додому. Те, що лежало перед ними, притягувало їх уперед, те, що було позаду, підштовхувало в спину. Вони перебували в постійному русі.

Урешті Тіль відвів погляд від вікна. Засліплений вогнями, він розвернувся на своєму кріслі до паперової споруди, пофарбованої в сяйливий помаранчевий колір. На споді його повік витанцьовували червонясті плями відблисків. Під столом гудів увімкнений комп’ютерний блок. В одній із шухляд він знайшов флешки, компакт-диски, два жорстких диски, а проте очі Тіля раз у раз поверталися до паперів. Він ухопився за одну думку, яку спочатку пустотливо відкинув, сприйнявши за химеру й дурість, хоч і не покинув порпатися по шухлядах і полицях, шафах і ящиках кабінету, аж поки усвідомив, що ця маленька думка, ця спокуса, нашептана йому сп’янінням, уже давно зміцніла до рішучого плану. Ця ідея вже мала наочне втілення. Вогонь. Вежа за вікном палала сліпучим світлом, та й чому б ні? Ця робота, це дослідження, – безглузді, незначущі осяяння цього кричущого дурисвіта. Чому б ні? Чому не перетворити те, що освітлене полум’ям, на джерело цього світла? Цієї хворобливої ночі так чи так усе горить. Горить усе: квартири скорботних батьків, будівлі на кільцевій дорозі, вулиці перед парламентом, із фасаду якого скульптури богів незворушно дивляться на хаос із вогню, куль і битих пляшок. Д-р Тіль уже давно наважився на те, що задумав.

Тим часом Персефона покинула свої пошуки серед натовпу, вирішивши, що Тіль воліє побути на самоті зі своїми заздрістю та образою. Лише раз вона ненадовго впіймала погляд свого супутника, коли прочинилися кухонні двері, проте його вже не було, коли вона нарешті дісталася кухні, тож дозволила групі спітнілих професорів, які дещо хиталися на нетвердих ногах, знову втягнути себе в розмову. Один із них торочив про події у місті та на війні, про те й про се – хай про що він говорив, усе, що він ословлював, видавалося несправжнім, таким, що відбувається не просто під їхніми вікнами, за звуконепроникними шибками. Вона ввічливо кивала, й інші чинили так само. Час від часу хтось його переривав, але вже наступної миті погоджувався з його твердженнями. Ніхто з них направду не вслухався у сказане, і Персефона в цій групці робилася радше невидимою, аніж видимою. Перед тим вона помітила серед гостей свою матір, яка стояла посеред співрозмовників Путьєра, а тепер, коли його промова, схоже, закінчилася, мати роззиралася вітальнею, зіп’явшись навшпиньки. Вона знала, що її донька тут, чи то від Путьєра, чи то ще від когось. Вона була насторожі, і Персефоні було зовсім не до заяложених напучувань про втрату сумління. Вона-бо твердо все вирішила, вона вирішила не слухатися матері, а тому й не мала чого вислуховувати її кпини зі старигана, алкоголіка, ідіота, з яким пов’язала себе її донька. Вона вже наслухалася материних розмов про те, що та має проти Тіля. Тому дівчина шукала сховку в цих групках, аж раптом гостей опанував неспокій. Із коридора прилинула хвиля шепоту, серед піни якого виринали й одиничні вигуки, а далі – затиснене в легенях повітря й занурення в колективну паніку. Шумовиння хвилі супроводжував чад згорілого паперу, дерева й алкоголю. Спочатку всі подумали, що це відгонить із кухні, проте перші цівки диму просочилися з-під дверей коридора й сягнули стелі, гості сипнули до вікон, і утворилася тиснява. Персефона думала про Тіля, якого ніяк не могла знайти, і штовханиною та стусанами продиралася до коридора, поки всі інші намагалися втекти геть, аби лише подалі від того, звідки уже не було вороття. Тільки перед мішаниною з людських тіл, які панічно металися, немовби зрослися в одного загнаного звіра, далеко позаду матері Персефони, яку тримав за руку Путьєр, дівчина впізнала д-ра Тіля, огорненого товщею непроникного диму, із хусткою, притиснутою до губ. Без жодного слова він ухопив її за руку і потягнув за собою в темну хмару, впихнув їй також якусь ганчірку, щоб вона приклала її до лиця, і вони помчали коридором. Двері квартири уже були широко розчахнуті, а на сходах збиралися рятувальники, квапливо спрямовуючи мешканців будинку донизу, хоча навіть тут під стелею вже клубочилася м’яка сіра завіса диму, повзучи долі вздовж стін. Не зупиняючись, Тіль накричав на одного з охоронців біля дверей, щоб вони нарешті витягали людей із квартири. Якийсь камінь, шматок бруківки, прилетів у вікно кабінету й розтрощив його на друзки. Що він там робив? Напивався. Переховувався. Йому було цікаво, що це за кабінет. За цим каменем через отвір вікна перекинули бомбу, пляшку, з шийки якої стирчало якесь шмаття. Папери, книги – усе негайно зайнялося вогнем, а тепер давай швидше, швидше на вихід. Біжучи, Тіль заплющив повіки. Очі пекли. Дим виїдав і подразнював їх. Сльози котилися йому по щоках і потрапляли до рота. Їхній солоний присмак здушив йому горло. Дзеркальний кабінет і охоплені пожежею вежі, і паперові, і бетонні, розплавлені підпори й зотлілі рядки. Усе це почало падати, руйнуватися, і він споглядав, як їхні іскри злітають угору й формують у повітрі останній примарний спогад, тремкий контур повалених велетнів.

Тіль обпік собі руку й випустив із неї в фойє коробку сірників. Це були не його сірники. Він знайшов їх в одній із шухляд кабінету і вже їх не потребував. Гості й мешканці будинку вихлюпнули з воріт перед будинком. Дехто з них одразу поспішив під звуки гудків і крики до автомобілів із затемненими вікнами й майже нечутно зник у багатоголосому витті ночі. Тих, хто намагався пробратися крізь демонстрацію пішки, поглинула й потягла з собою юрба. Тіль і Персефона лишилися стояти, закинувши голови й спостерігаючи, як спорожнілу будівлю дедалі щільніше обіймає вогонь, висолоплюючи язик із горішніх поверхів. Гаряче осіннє повітря роздмухувало полум’я і періщило їм у лице. У Тіля пересохли губи. Він облизнув їх, хай це нічим не зарадило, а тоді поклав обважнілу руку на тремтливі плечі Персефони й відвів її на кілька кроків набік, щоб звільнити шлях для тих, хто втікав. Десь далеко озвалися пожежні сирени, проте їхній звук не ближчав із часом. Цієї ночі гасили так багато згарищ, що будинок лишився догоряти дощенту.

* * *

Народ насміхався зі свого бога, оголосивши його боягузом. Проклятий і зневажений, він спав ночами за своїми стінами й прокидався щосвітанку на самоті, відгороджений від вранішньо-сірого світу колючими решітками на вікнах і широкими плечима свого охоронця. Жодній із його жінок не дозволили ділити з ним ложе. А його синів ніколи не допускали в його покої. У такі одинокі ночі пам’ять підносила йому образи заквітлої пустелі й жвавого міста, серце якого пульсувало, розганяючи тисячами каналів живлющу воду по пустелі. Цим марили і він, і його народ, однак, зголоднілі й хворі, його люди відчували не тугу за втіленням цієї мрії, а безсилу лють і наконеччя стріл зі стін палацу в своїй плоті, а перед очима у них застигли смерть і війна, і пошесть, і обличчя їхнього короля. Колись вони були заможні. Колись вони були володарями світу, пересуваючись крізь піски на величезних човнах, а тепер вони замкнені в цьому місті, серед розпаду й перетвореній на болото пустелі. До чого все це багатство, якщо воно таке нетривке? Ліпше вони лишилися б пастухами. Ліпше жили б, як шляхетні кочовики, якими в Писанні постають їхні предки. Нащо вони подалися за цим шаленцем, нащо змінили світ і пустили йому кров, із якої тепер ловлять рибу? Цей чоловік спокусив їх усіх і накликав на них біду. Король і його народ блукали поглядами від моря на півночі до солоних озер на півдні й далі на схід, туди, де їхнім очам на заваді ставали високі дюни. За цими дюнами буяло свято, проте і чужий народ ходив невдоволений, бо мав не все, бо хотів мати більше, ненатлий, як і тутешній народ короля. Потай і вони, ці невдоволені, озброювалися до бою, поглядаючи вбік високих дюн, тим паче, що саме там лежить украдене в них багатство. Вони більше не обробляли відроджені поля. Більше не виходили рибалити в щодалі чистіші води. Вони кували зброю, і король спав у морі голосів, які підначували його на війну.

Частина друга

V

Пообіднє сонце на аеродромі в кількох хвилинах їзди від Масуда було таким сліпучим, що Тіль мусив постійно мружити очі, і таке спекотне, що він застигнув на трапі, відпустив Персефону й підняв руку, затуляючи собі обличчя. Ззаду його підпихали інші пасажири, поки Тіль, наосліп намацуючи поруччя, не почав спускатися вниз. Між ним та секретарями, функціонерами, міністром і почтом міністра в одностроях утворилася відстань, яку він не поспішав скорочувати. Так розділилися дві групи, що подорожували разом: університетська і та, яку делегувало Міністерство оборони. Їхнє розділення на летовищі Масуда, мабуть, здалося солдатам, оркестру, політикам і пресі, яка записувала державний прийом для загалу, спланованим заздалегідь. Унизу ці групи стягнулися в дві вузькі колони, які, й досі відділені кількома метрами одна від одної, промарширували повз ряди озброєних людей, неоковирно намагаючись тримати однаковий темп, по червоному килимі, що його розстелили саме для них, аж до козирка ангару, під яким на гостей уже чекав колега прилетілого міністра. Асфальт злітної смуги, безхмарне пустельне небо, пісок і місто сяяли так, що Персефона й Тіль хоч-не-хоч опустили очі долі, на багряний оксамит під своїми ногами. Засліплений і розгублений, Тіль, утім, вловлював видихи, шепіт, звуки фотокамер, кількаразові виступи оркестру. Він був не певен, чи це привітання призначене саме йому, чи це його фотографують, для нього грають, його вітають із прибуттям. Та все одно він підняв руку й помахав, змушуючи себе усміхатися попри спеку й піт, що тонкими цівками стікав йому на брови, шкіритися й кивати в той бік, де, на його думку, стояли репортери. Якби промені сонця не палили так його шкіру, якби в його легені не потрапляло сухе розпечене повітря, йому могло б здатися, що він стоїть біля чорної шахти й новеньких вагонеток і демонструє розкопані скарби. Він тицьнув Персефону ліктем. Най помахає! Най також усміхнеться у камеру! Вони нарешті прилетіли! І цього вечора відсвяткують у готелі! Тіль уже й геть забув про свою нудоту. Забув, як щойно, під час приземлення, стиснув руку Персефони так міцно, що їй довелося її висмикнути. Пам’ять Тіля поблідла супроти звуків камер і лихоманки власного ослаблого тіла.

Вони хотіли переночувати в Масуді, перш ніж продовжувати подорож. Персефона підшукала для них готель у центрі міста, біля водяних садів, ринкової площі й нічних клубів. Вона хотіла ще хоч раз поспати в зручному ліжку, перш ніж проводити решту зими в наметі. Волонтери – троє студентів Тіля з п’ятого семестру – посплять цю ніч у готельних номерах, які подорожнім надає аеропорт. Зранку вони всі разом зберуться біля аеропорту й попрямують далі в свою експедицію. Виїзд о десятій. Доти Тіль зі своєю помічницею мусять дещо залагодити. Треба спакувати харчі й повантажити їх у позашляховики. Намети, спальні мішки, килими, парасолі, молотки, щітки, зубила – усе це треба було ретельно перевірити. Потрібно переконатися, що в них є важка техніка і що місцеві помічники, робочі, присутні у повному складі. Персефона хотіла упевнитися в цьому до сніданку. Вона збиралася витратити цей день, який у них іще залишався на це місто, його культуру й історію, її затінені сади, площі та провулки, щоб насолодитися цією цивілізацією разом із Тілем.

Одночасно з їхнім літаком на аеродромі приземлилися три важких транспортери. Із них вивантажували військову техніку. Міністри потискали руки. Танки зустріли радісними вигуками й поставили в ангар. На склад занесли запечатані ящики, щоб пізніше вразити ними суперника на кордоні за тисячу миль звідси. Тіль натомість отримав свої екскаватори й трактори-плазуни, а міністр – чималий грошовий переказ.

Ніхто до пуття не знав, нащо цей зопрілий старий професор, його дівчина і троє диваків сюди взагалі приїхали. Що їм знадобилося в Масуді, в останньому великому місті перед дюнами, якщо не торгівля і не втеча від світу в розкішних готелях? Та, схоже, вони були частиною делегації, тож ці питання лишалися невисловленими, а їх самих зустрічали з такою ж шаною, як і високоповажних гостей. Вони злилися з шанованими особами, тисли руки й шикувалися на фото для преси. Лише згодом дві розділені на трапі й возз’єднані перед камерами групи розсілися по різних лімузинах.

* * *

Масуд, молоде місто-оаза, постав протягом останнього десятиліття на берегах нововіднайденого джерела на північному краю Сахари, просто серед пустелі. У цьому місці, від якого машиною одна година від столиці й від метушні, шуму людських мас і справжнього світу, оселилися заможні родини, політики, промисловці й відомі митці: у центрі, в баштах із білого піщанику, або на околиці міста в бунгало удень насолоджувалися пишними водяними садами, порівняно м’яким кліматом біля озера, що виникло на місці джерела, а ночами походжали в елегантному одязі від клубу до клубу. Із околичних містечок і сіл, а також із нетрів столиці сюди приїздили наймані робітники, слуги, у які подалися торік біженці з далекої війни. До тутешніх любителів погуляти приєднувалися і туристи. Коли на вулиці темніло, їхніх мешканців більшало в кілька разів, та їхнє число меншало, коли підіймалося сонце. Той, хто тут мешкав, жив без будь-яких сумнівів. Тож і Тіль піднесено оглядав пустелю, що простягалася аж до крайнеба, обриси далеких передмість, швидкісний потяг, що здіймав за собою піщану бурю, колони автомобілів, що купчилися на в’їзді до міста. Та краса Масуда лишала його байдужим. Він не завважував ані майстерної архітектури, ані природної грації садів. Сучасний вигляд меблів, дорога уніформа портьє нічого для нього не означали. Кожна секунда, яку він проводив у чеканні на те, щоб нарешті поїхати далі, коли все буде готове, мучила його, точила й виїдала нерви. Хай як охоче Тіль купався в спалахах камер, зараз, як і напередодні, він знову став неспокійний, підозріливий і нашорошений. Неначе він не міг повірити, що нарешті потрапив сюди; він почувався так, ніби вкрав свій дозвіл, фінансування розкопок, цей літак, помічників і робітників, ніби в нього з хвилини на хвилину можуть усе це відібрати. Він повсякчас зацьковано поглядав на двері. Ось зараз у них постукають, ось зараз, і він знову прокинеться вдома зі своїми духами, яких тільки побільшало за ті тижні, коли він готувався до вильоту, знову прикладеться до пляшки зі сховку й розтрощить кухонний стіл. Тіль не міг ані незворушно сидіти, ані стояти, хоча йому боліло стегно. Мов звір у клітці, він походжав туди-сюди зухвало збудованим у формі дубового листка балконом готелю, лишаючи на білому кахлі піщані сліди. Не в змозі це більше терпіти, втомившись озиратися в пошуках переслідувачів, він перевів погляд у далечінь, туди, де, якщо Персефона вгадала тоді, багато місяців тому, і якщо все те, що вони вдвох розшукали, виходячи з її правоти, також підтвердиться, лежить попід дюнами замкнений саркофаг. Південний захід. За сотню миль углиб пустелі, вздовж старої і занедбаної караванної стежки, а потім на південь, більше не орієнтуючись на жодну вулицю, поки досягнеш таємної позначки на карті, що вказує на забуту королівську гробницю під пісками Сахари.

* * *

Персефона лежала на ліжку і витріщалася на долівку, стежачи за гіпнотичним обертанням почіпного вентилятора. Хоча їхня поїздка не видалася їй складною, вона таки почувалася надто втомленою, щоб перевдягтися. Вона хотіла вмовити Тіля на спільну прогулянку садами, яка їх відволікла б, а потім вони могли б піти кудись випити, байдуже куди, у якийсь із клубів, та ліпше в той, що розрахований на туристів. Тут, у Масуді, їдучи в лімузині з аеропорту до міського центру, Персефона чулася так упевнено, як уже давно не почувалася вдома. Серце забилося частіше, і йому було тоскно від радісного передчуття, а не від страху. Небо було вільне від хмар і таке однорідне та ясне – тут не могло чигати нічого, жодного винищувача, жодної ракети. Навіть вуличний гамір – і той різнився. Перехожі сміялися, ніхто не кричав. По дорозі їм не трапився жоден жебрак, не було ані солдатів, ані кратерів від бомб, лише неушкоджений тротуар і бездоганні фасади. Персефона розвернулася до радіоприймача та обережно розплющила одне око, поглянувши на годинник на його екрані. Полудень. У них іще є час. Вітерець зі стелі, приємне тепло та гладеньке простирадло під спиною вколисали її в дрімоту без снів.

Тіль розбудив її в сутінках, та й те випадково: зашпортався й ухопився за один зі стовпчиків ліжка. Він був п’яний, та вони все одно зібралися разом кудись пройтися. Вони не хотіли проводити цю єдину ніч сам на сам у цьому на позір чужому місті неонових вогнів і вечірнього гомону, блискучого білого каменю і води. І ці неонові вогні, які здавалися з їхньої кімнати роєм миготливих світляків, виблискували з-за сталево-скляного моноліту за дві вулиці від них, звідти, де лежало, заховане від зовнішнього погляду, справжнє серце Масуда; могутні лазерні промені то висвітлювали обриси хмарочосів на тлі неба, то зникали зі світу, не відбиваючись від жодної поверхні. Не встигли вони пройти й кількох сотень кроків, як серце міста заповнило собою все небо й поле їхнього зору. Місто немовби тримало оголене серце в ламких пальцях будівель, а між ними невпинними припливами й відпливами курсувала його густа кров – потоки нічних роззяв.

Вони хотіли туди, де було на перший погляд чудове життя. Де можна було вільно дихати, де на ранок повертаєшся додому пересичений враженнями. Вулична течія була така ж стрімка, як потік лави на кільцевій дорозі, що приніс їх сюди, і така ж гамірна, криклива, збуджена й гаряча – та все ж відмінна. Тут не відчувалося люті й сум’яття, замість світла смолоскипів – блимання лазерів. Хіба що алкоголю вистачало і там, і тут. Лють, катарсисна лють афекту, ще прийде, коли зійде сонце. Люди ще переб’ються між собою і не пам’ятатимуть причини. Персефона й Тіль трималися за руки, щоб не загубити одне одного. У Тіля пітніла долоня. Персефону охопила незрозуміла відраза, але вона не розтискала пальців, навпаки, притягнула його поближче й поклала його руку собі на стегно. Він розкашлявся і почав терти око, в яке потрапила піщинка. Також він щось говорив, але вона його не чула. Тільки вдавала, що розуміє кожне слово. Тіль збадьорився. Він тицяв пальцем то в той, то в той будинок, то на захід, то на південь. Він знову заходився пояснювати і навчати. Вона раділа, що може його не слухати. Цей клуб зветься «Скарби пустелі», переклав Тіль. «Скарби пустелі», фасадом якого вгору й униз перетікали світлодіодні краплини. Скляний дах із діамантовим шліхтуванням немовби коливався разом із рухомими прожекторами.

Черга на вхід починалася ще за рогом. Вони прочекали півгодини, аж поки Тіль втратив терпіння й проторував собі шлях серед натовпу до викидайла біля дверей; там Персефона загубила його з очей. Вервечка людей нікуди не рухалася, тож вона опустилася на бордюр і відпила з пляшки, яку прихопила з собою в дорогу з готельного номера. Нічого. Ніякого смаку. Вона понюхала свою сукню. Від неї тхнуло потом Тіля, і дівчина обтрусилася, провітрюючи сукню, проганяючи цей сморід. Надто вже він їй нагадував про те, як їй самій спекотно. Ще один ковток теплого вина. Нарешті вона щось відчула. Легкість у голові, хвилююче запаморочення, перш ніж притупиться все чуття. Знову ковток, аж ось Тіль, з’явившись нізвідки, вхопив її за руку й ривком поставив на ноги. Він сміявся, увінчаний успіхом, і прокрокував повз людей у черзі, зарозуміло вдивляючись їм в обличчя, повз клубного випихача, до загороди й через золоті ворота, тягнучи дівчину за собою вниз кількома сходинками, а звідти – у море стробоскопічного світла. Усередині «Скарбів» час уповільнився. Світло й тінь нарізали кожен рух на фрагменти дійсності. Танцівники ковзали залом. Офіціанти стрибкоподібно телепортувалися з місця на місце. Персефона опустила погляд, щоб не втратити землі під ногами, проте навіть її власні кроки пристосувалися до нереальності оточення. Тіль лишив її саму, відійшовши по випивку; він переміщувався крізь заїкуватий часопростір із піднятими вгору руками. Далеко позаду, так далеко, що вона заледве її бачила, розтяглася на всю задню стіну танцмайданчика, аритмічно пульсуючи вогниками по периметру, скляна барна стійка. Раз або два вона впізнавала сивувате волосся Тіля, коли його голова виринала з розбурханої юрби, немовби він – кит, що випливає на поверхню по черговий вдих. Відтак, вона геть загубила Тіля і відсьорбнула зі своєї пляшки, яку в них не забрали на вході. Їм запропонували єдиний довжелезний стіл у безлюдній VIP-зоні, за яким міг би уміститися всенький гурт. Один із працівників закладу з легким уклоном відчинив загороду перед Персефоною. Здається, вона прийшла з паном доктором? Якщо вона чогось бажає, їй це негайно принесуть.