Текст книги "Зрошення пустелі"

Автор книги: Петер Маріус Гуемер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 11 страниц)

Доктор Тіль показав на вході свій дипломатичний паспорт. А тепер він, виявляється, геть даремно посунув по напої, Персефона ж ниділа з пляшкою шампанського одна в кутку, відмежована й відрізана від веселої решти. Дівчина силувано всміхалася тим, хто проходив повз, кивала, салютувала келихом, всіляко привертала їхню увагу, щоб не бути вповні відірваною від вібрації клубної ейфорії, проте інші гості не вдостоювали її навіть поглядом; вона була вже зреклася будь-якої надії, аж раптом завважила знайомі обличчя. Їхні помічники цього вечора подалися до того самого клубу, найбільшого й гонорово освітленого аж до неба. Насправді Персефоні годилося б розізлитися, адже вона розраховувала, що студенти в готелі, зайняті підготовкою до поїздки, натомість вона жестом запросила їх до свого столу й почала з ними беззмістовну розмову, підносячи келих за Масуд, за себе, за Тіля, за них усіх і за пустелю.

* * *

Д-р Тіль насилу витяг себе з готелю. Пітніючи й крекчучи, злегка похитуючись, він сунув крізь потік туристів. Похід через місто був неабияким випробуванням, проте з кожним ковтком біль у суглобах і в голові меншав, а втома відступала. Тож коли монотонний низький грім музики й стакато, короткі блискавки лазерного шоу розколихали й розфарбували цю ніч, Тіль уже цілком очуняв і був готовий відсвяткувати їхній приїзд. І хоча він не до кінця довіряв своєму щастю, у нього принаймні пропав страх, що його несподівано усунуть і відправлять додому. Тепер він був такий вільний, такий далекий від університету, що сміявся зі студентства та професури, які порпалися в нікчемному гаю серед полів, десь за містом. Хіба вони знайдуть там щось вартісне. Може, кілька кісток – рештки полеглих воїнів. Натомість він розкопає кістки короля, хай навіть доведеться витягати їх із піску голіруч.

Тіль торував собі шлях до барної стійки, розштовхуючи всіх колінами й ліктями, ховаючись від поглядів і знову виринаючи назовні, щоб замовити собі пляшку. Віскі з льодом. Це своє бажання він викрикував у напрямку баристи кілька разів, доки той нарешті розчув його й поліз під стійку по його напій.

– А ви знаєте, що сьогодні знову скинули бомби? – звернувся хтось до нього.

Тіль незворушно грався соломинкою, прокручуючи її між пальців.

– Невже! Докторе Тіль, чи це ви?

Доктор Тіль? Атож. Звичайно, доктор Тіль. Але хто... він роззирнувся так різко, що в шиї хруснув в’язок. Лиця розпливлися від рвучкого руху, і він, не в змозі впізнати обличчя ліворуч від себе, звузив очі, неначе видивлявся співрозмовника в далечіні, чекаючи, поки почіткішає зір. Один із секретарів міністерства стояв за кілька кроків від нього, обпершись на скляну стійку бару, і намагався докричатися до Тіля, перехилившись через трьох нижчих за нього чоловіків, що, розвернувшись до танцмайданчика, рухали головами в такт музики.

– Так. Доктор Тіль. Підійдіть-но ближче, я вас майже не чую.

– Як ваші справи? Як перший день у Масуді? Ви тут надовго?

– Ні-ні, завтра рушаємо далі. У нас щільний графік. Навесні ми вже маємо повернутися. У нас повно роботи: ще б пак, за два місяці треба перекопати всю пустелю.

Секретар розсміявся. Тепер, коли він стояв безпосередньо навпроти Тіля, виявилося, що він переріс його ледь не на дві голови, проте із ввічливості всівся на стілець біля стійки, щоб говорити з ним на одному рівні.

– Цілком уявляю, – кивнув він. – Ми теж за два дні полетимо назад. Наразі повітряний простір небезпечний. Власне, як я й казав. Бомби впали неподалік від міста... Та й гарно ж тут. Хоча й спекотно. Я думав, що пустелі вночі остигають, – він витер змокріле чоло рукавом. – Де ви лишили свою чарівну супутницю? Вона вам хто: донька, помічниця?

– Помічниця – так, донька – ні. Вона мені дуже допомогла з тим, щоб узагалі сюди дістатися. Вона десь там, позаду, – він квапливо змінив тему розмови. – То як, зраділи тут нашим чудовим та́нкам? А нам вони що, уже не треба? – Тіль прокашлявся й попросив цигарку.

Молодий секретар відказав, що не курить.

– Ні, – серйозно сказав він відтак. – Та́нками в нас не зарадиш. А тут усе ще мирно, та якщо все не вгамується в нас на батьківщині, війна скоро дійде й до цих земель. Ну тобто не до цього міста, а до кордону. Тут нам поки що нічого боятися. Узагалі-то це якесь божевілля: у Масуді панує така ідилія. Це нечувана річ. А от ви: ви ж у цій пустелі, мабуть, прориєте кілька шарів не надто давніх кісток, перш ніж відкопаєте свою стару гробницю. Не ображайтеся, але я себе питаю, чому ми зараз, посеред війни, посилаємо археологів світ за очі. Я поважаю те, що ви робите, але ви ж розумієте, про що я кажу.

Тіль розумів і не казав нічого. Бариста саме виставив на стійку тацю з льодом у відерці, пляшкою та кількома склянками. Тіль показав на свій лід, пробурмотів якісь вибачення і попрямував із тацею назад крізь натовп. Який бовдур! Секретар лишився стояти, щось гукнув йому в спину, певно, щось на прощання, проте Тіль не хотів більше нічого чути. Нехай турбується своєю війною; Тілю і ця війна, і розмови про неї вже остогидли. Нащо посилати археологів світ за очі? Бо він виборов собі право поїхати світ за очі, ось чому. І не мусить тепер вислуховувати чиюсь дурню. Тіль хильнув із пляшки й поставив відерце з льодом на підлогу. Що йому, власне, з того льоду: він видудлить напій, перш ніж той узагалі встигне зігрітися. Він заслужив собі це право і ці кошти, він зробив усе, що є і було необхідним. У каскадах світла, палаючи вогнем, затанцювали відлуння рухів – Тілеві духи. Вони спантеличували підстаркуватого професора, вели дедалі глибше в розхитаний бурею ліс із людських тіл, що сам собою розступився перед Тілем, викорінюючи рухливі стовбури й звільняючи широку стежку. Периферійний зір вводив його в оману, він бачив перед собою тільки проспект, у кінці якого бринить силует башти з червоного світла. Духи, які невідклично подорожували за ним, відображалися сяйвом на фасаді цієї башти, так ніби вона стояла в язиках полум’я, і найяскравіша з химер притискала до грудей стос якихось папірців, потискала невидимі руки, підморгувала доктору Тілю, розповідала йому про своє відкриття. Примара обігнала Тіля та опинилася по інший бік вогнища. Тіль зі спустошеною пляшкою в руці намагався зрозуміти, що вона торочить, проте дивна тінь торочила лише щось про хімію і про воду. Попри це, він таки ішов за нею туди, куди вона його тягла, лишаючи позаду центр міста й водяні сади. Його пляшка була то наполовину повна, то знову порожня. Під ногами в нього хрускотів пісок, він проникав у взуття, лоскотав ніздрі. Дух у нього на очах розсипався на чорний попіл і відлетів із шумом Масуда. Зранку Тіль прокинувся в готелі. Сам-один.

* * *

За дверима номера, в коридорі, Персефона розклала свої книжки й нотатки на придиванному столику під вікном і намагалася читати. Вона намагалася зосередитися на обчисленнях, аргументах, історичних посиланнях, які сама розробила, виявила й записала, але вони були їй надто знайомі, тож вона звернулася до іншомовних слів і розгорнула книжку з історії, яку залишила в себе після того вечора в лісі. Вона пам’ятала її не такою важкою. Можливо, це просто слабкість після безсонної ночі.

До вчорашнього вечора вона ледве чи перекинулася кількома словами з їхніми помічниками, проте, сидячи навпроти них у легкому сп’янінні, передаючи по ряду келихи й радіючи несподіваній компанії, вона почала поволі впізнавати їхні обличчя. Вона ходила з ними на спільні пари, ось цього якось перестріла в інституті, іншому одного разу попросила про ручку. Із цих моментів, цих випадкових зустрічей посеред гупання та коливання клубу раптом постала взаємодовіра, і вони виголошували тости, розповідали анекдоти, підспівували знайомій мелодії, здіймали руки вгору й падали в чужі. Неочікувано виявивши, що вони між собою знайомі, студенти назвалися: Мінті, Гек, Підо – та роздали одне одному прізвиська, скорочені імена, бозна-навіщо...

Персефона того не розуміла й не застановлялася над тим. Раптова ейфорія тривала, аж поки Персефона запитала себе, куди це подівся Тіль, який кілька разів виринав біля бару. Його голову з сивиною вона побіжно завважувала там і тут серед людської товщі, та хтось повсякчас вкидав якийсь жарт у розмову, Мінті підіймала свою «Кайпірінту», Гек – «Криваву Мері», Підо салютував шнапсом, і вона бралася за келих шампанського та забувала про Тіля. Лише згодом, коли гамору трохи поменшало й заграла повільна танцювальна мелодія для тісніших обіймів, вона підвелася й роззирнулася клубом від туалетів по один бік до діджейського пульта по інший, проте не побачила серед молоді жодного літнього чоловіка. Вона поділилася своєю тривогою з іншими, і вони вихилили свої напої та рушили гуртом на пошуки Тіля. Персефона і Мінті повернулися в готель, щоб перевірити, чи нема його там, тим часом Гек обійшов пішки територію біля клубу, а Підо викликав таксі, щоб покружляти вулицями, що вели від міського центру. Усіх їх помітно хитало, коли вони вибралися на свіже тепле нічне повітря. Кисень сильно вдарив у голову. Персефону знудило. Вона мусила спертися на Мінті. Дівчата ввалилися у вільний номер, Персефона впала на ліжко і заснула, попри всі свої намагання опиратися сну, після того, як Мінті принесла їй склянку води і вийшла з кімнати. Гек також поплентався майже спорожнілими бічними вуличками й повернувся на світанку до свого номера, щоб трохи урвати собі сну. Врешті саме Підо, протинявшись годину, розшукав Тіля майже на виїзді з міста, там, де пригород плавко переходить у пустелю. Мабуть, він увесь час пробіг – розгублений і п’яний до безпам’яття, Тіль тримався за садові ворота й малював носком черевика обриси якоїсь башти, такої кривої, що вона б уже завалилася, якби і справді існувала. Підо гукнув його, узяв попід руки й повів до машини. Тіль його, здавалося, зовсім не впізнавав. Але й не пручався. Хлопець поклав професора на готельне ліжко й стягнув із нього повне піску взуття, відтак розбудив Персефону. Підо пояснив, де знайшов Тіля, і викликався наглянути за ним до ранку, проте Персефона відправила його спати. Сама вона не вклалася на ліжко поряд із Тілем, а провела решту ночі в кріслі навпроти балконних дверей, спостерігаючи, як сонце поволі виповзає з-за обрію. Коли посвітлішало, вона вийшла з сумкою в коридор, щоб Тіль не подумав, ніби вона провела безсонну ніч, піклуючись про нього. Нехай подумає, що всі його покинули, і начувається за те, що знову запропав – байдуже, через алкоголь чи ні. Вона витягла з сумки книжку, яку заштовхала була туди разом із іншими паперами, пізно прокинувшись і квапливо збираючись у день перед вильотом. Усе промайнуло так швидко від дня демонстрації і пожежі до того ранку, коли вони примчали в аеропорт, щоб не затримувати інших пасажирів, делегатів від міністерства. За день після трагедії Тіль зайшов до кабінету Путьєра й близько години вів перемови з ним за зачиненими дверима, переконуючи, що саме він заслужив собі знову вільний дослідницький ґрант, що його і Персефону зневажили під час розкопок у лісі і що Путьєр мусить тепер швидко ухвалювати рішення. Він точно знає, що жодна комісія не профінансує його археологічні пошуки, та після кількох десятиліть гарування на цій роботі Тіль вважає, що Путьєр завинив йому принаймні спробу здобути необхідні кошти. Тіль іще раз підкреслив значення можливої знахідки. Ця війна колись та скінчиться, і тоді відкриття, що послужать поступу наук, стануть знову важливіші за зброю. Та й хіба це не те, чого пан ректор хотів би за майбутніх мирних часів? Тримати в голові не тільки війну? І диво таки сталося: по обіді Тіль покинув ректорат із сяйливим лицем та, влетівши до свого кабінету таким легким кроком, якого Персефона в нього зроду не бачила, обійняв її, підняв на руках і поцілував; того ж дня, дещо пізніше, його, втім, знову охопив нез’ясовний страх, що в них можуть знову відібрати гроші. Ці його побоювання перекинулися і на Персефону. Вона спромоглася втамувати свій неспокій тільки тоді, коли їхній літак прорвав туманну завісу над містом, натомість Тіля цей страх так і не полишив.

* * *

Нечисленний почет Тіля покинув Масуд на буксирі колони пустельних будівельних і транспортувальних машин, що складалася з майже п’ятдесяти тракторів і вдвічі більшої кількості вантажівок та тяглася колишньою караванною дорогою в напрямку Бордж-Мохтар. Обвіяні хмарою пилу й піску, вони повзли на схід у Сахару, не помічаючи неймовірного ландшафту навколо себе. За кілька годин шляхи будівельної бригади й археологів розділилися. Тілева процесія робітників і екскаваторів звернула з вулиці різко на південь і заходилася торувати собі шлях по бездоріжжі; машини раз у раз застрягали, їх доводилося відкопувати й викочувати з ям, підсовуючи під шини металеві пластини. Персефона озирнулася з гребеня першої високої дюни і проводила поглядом хмару, аж доки, спускаючись дедалі нижче, не загубила її з очей. Д-р Тіль спав на задньому сидінні. Він задрімав, щойно вони виїхали з Масуда, і відтоді лише ненадовго прокидався, коли вони зупинялися, щоб звільнити техніку з піску. Що до неї, то вона пробувала забути про нудоту – подібну до морської хвороби – від ненастанних підйомів і спусків за допомогою історичної книжки. Історії другої батьківщини. Їй досі не вдавалося поєднати в голові те, що написано на цих сторінках, із країною, яку вона знала. Вона впізнавала схожі риси, проте вони здавалися їй фантомними образами, підкинутими кимось іззовні. Постійний протяг із кондиціонера й нерегулярне коливання й трусіння не давали їй по-справжньому зосередитися, і вона раз у раз переводила погляд на траєкторію їхнього руку, що відображалася на екрані навігатора, простежувала на папері пожмаканої мапи їхнє наближення до поховання серед пустелі, до того місця, на якому вони з Тілем нарешті створять власний однозначний світ. Серед пустелі, у якій, здавалося, не існувало нічого, крім минулого, міг постати лише один, її світ, саме той, який вона – за відчуттями мовби вічність тому – зобразила на сторінках письмової роботи в тиші великої читальної зали університетської бібліотеки та наділила чіткішими обрисами спільно з Тілем. Вона ще й досі відчувала його дихання у себе на шиї, його руку, тоді легку й ніжну, – на своїх плечах, вона чула голос, яким він розводився про королів, про державу, яка колись існувала й нині забута, державу, яку вони витягнуть із забуття. Раптом Тіль підхопився зі свого сидіння і попросив негайно зупинитися. Машина загальмувала посеред дюн, Тіль розчахнув дверцята, і його знудило на пісок. Відтак він попросив Персефону сісти біля нього й поклав голову їй на плече, де невдовзі знову заснув. Персефона також заплющила очі, щоб змусити свій неспокійний вир думок замовкнути до часу. За дві години їхній караван дістався координат, що їх приблизно визначили Тіль і Персефона; тут вони сподівалися знайти те, що шукали. На півдні з однієї із дюн стримів у небо скелястий стовп, релікт гірського хребта, який поглинула пустеля, а ще далі на південь вгадувалася долина солоних озер. Уже у присмерках робітники з Масуда разом із помічниками, Геком, Підом і Мінті, почали зводити наметове містечко. Тут вони збиралися провести доволі тривалий час, дорога до Масуда була надто далека й важка, щоб кататися туди-сюди, а копати, перш ніж щось віднайти, доведеться глибоко. Намет для д-ра Тіля та Персефони побіч одного з всюдиходів поставили першим, і вони одразу усамітнилися в ньому. Замість відпочити тепер, коли в нього з’явилася така змога, Тіль, знову бадьорий і схвильований, розклав стіл і витягнув свої папери та плани. Він притягнув Персефону поближче до себе. Завтра з першими променями сонця екскаватори почнуть роботу ось тут і ось тут. Королівського гробу там запевне немає, але їхнє першочергове завдання – прочесати всю площу в пошуках слідів цивілізації: фундаментів, уламків, залишків каналів і колодязів, решток флори та фауни, – словом, чогось, що підтвердить їм, що вони копають у правильному місці. Проте він переконаний, що відтепер усе складеться якнайліпше. Ота скеля – він показав крізь відчинений вхідний отвір намету на вершину моноліту, – згідно з відомими їм описами, свідчить про те, що вони мають рацію в своїх розрахунках. Та потрібно все перевіряти, ретельно перевіряти. Часу обмаль, та й, зрештою, вони ж не хочуть даремно рити землю аж до ґрунтових вод. Вони-бо хочуть розкопати старий колодязь, а не викопати новий. Щось їм та трапиться, і то найближчим часом. І поки вона наглядатиме за робочими, він стратегічно обійде місцевість, щоб скласти уявлення про цей ландшафт. Хіба це не дивовижно? Нарешті. Нарешті вони тут. Такої широкої, зубатої усмішки Персефона не бачила в Тіля ніколи, хіба що раз, коли вперше зізналася йому, як її надихнула його лекція. Його радісне збудження передалося їй, як перед тим – параноя.

Цієї ночі д-р Тіль спав не в наметі з Персефоною. Натомість він сидів, загорнувшись у ковдру, на даху всюдихода, уп’явшись очима в пітьму поза конусом таборового освітлення. Персефона також не могла заснути. Вона крутилася в своєму польовому ліжку й раз у раз підносила до лиця свій супутниковий телефон, немовби з нього щосекунди міг пролунати дзвінок із батьківщини. Решту ночі вона провела, намагаючись вловити кишеньковим радіо бодай якийсь сигнал, щоб не почуватися тут, у цьому відлюдництві, зовсім загубленою. Проте вона чула лише білий шум, а за ним – уривки голосів французького шансону.

* * *

Король крокував на чолі колони озброєних вояків, що тяглася повз ряди голодних, які прославляли свого полководця. Багатство, яке в нього вкрали, земля, вода, якої він уже не бачив, – усе це він поверне собі назад. Ніхто не проводжав його поглядом зі спорожнілих стін. Стічні води линули до вод каналів, які заледве-ледве почали прозорішати. На ринковій площі повісили торговця з далеких країв. Перед стіною дюн, природним східним кордоном свого королівства, король перепочив разом зі своїм мстивим полком, поговорив із будівничими, які викопували джерела у землі для його коней і людей, і, здавалося, опам’ятався. Проте на світанку, взявшись за зброю і перейшовши на інший бік піщаного гребня, він побачив, як під ним простяглася річкова долина зі своїми й досі потворно занепалими через заздрощі багатствами, і впізнав у її пальмах, човнах, селах і полях усе те, що вважав утраченим для себе. Від цього видовища і король, і воїни, і будівничі, ба навіть учені мужі забули про розсудливість і кинулися палити вогонь, як це нещодавно робили їхні вороги, розсипати сіль, від якої настраждалися їхні землі, та вбивати, як убивали їхній народ. Наступного дня вони схрестили мечі з силами виснаженого війною ворога, який вийшов захищати місто, що ледь не викликало жаль у короля своїми неукріпленими палісадами й архітектурною вбогістю. Утім, коли армія тих, хто насмілився вдертися до його королівства, почала кричати, проклинати і опиратися його справедливій помсті, король утратив рештки доброти й дав наказ виступати.

VI

Це була єдина скеля, єдиний орієнтир, що вивищувався серед дюн, хоч як довго роззирайся, – аж до горизонту, за який уже не сягало око. Саме тому вони зупинилися тут, розставили намети та почали, щойно зійшло сонце, перевертати важкою технікою піски, будувати з дерев’яних дощок греблі, щоб убезпечити себе від постійних припливів підземних вод, що грозили заповнити кожну тяжко здобуту яму. Тіль і Персефона склали довгий список ознак, за якими можна упізнати й визначити це місце – місце поховання короля, – проте тепер, коли опису цих місць виповнилося багато тисяч років, під струпами, що наросли над померлим королівством, не можна було впізнати нічого, поки не очистиш його від них. Тільки цей моноліт і стирчав із незагоєної рани. Те, що вони шукали, мусило ховатися десь поблизу. Тіль наказав своїм людям починати роботи на навмання обраному місці, щоб чимось їх зайняти, позаяк табір був уже закріплений і розбудований, і щоб Персефона разом зі студентами повчилися, як треба вести розкопки, не руйнуючи знахідок, як застосовувати теорію на практиці, вправляючись там, де вони не могли нічого зіпсувати.

Рано-вранці Тіль видерся на ближні дюни, щоб ліпше роздивитися місцевість. Та це йому не вдалося. Хвилі піску лежали так рівномірно, що його погляду, хай де він перебував, відкривалася тільки сусідня долина. Натомість йому бракувало повної картини, цілісної структури цих земель, він шукав якихось іще якорів, окрім цього самотнього каменя. Він усівся в по-пообідньому коротку тінь цього гіганта й окинув поглядом відшліфований вітром і передувними пісками, де-не-де відколотий бік моноліту, провів по ньому долонею, немовби хотів щось розпізнати на дотик. Тут, у тіні, скеля була прохолодна, холодніша за пісок чи повітря. Тіль приклав щоку до каменя і оббризкав собі лице теплою водою з пляшки. Узагалі-то він був смертельно стомлений, проте не наважувався за такої спеки прилягти, та й, зрештою, не мав на це часу. Він невпинно водив пальцями вздовж рівчаків часу в камені, і роздумував, чи була в цієї скелі колись власна назва, чи в ті давні часи, коли тернина цієї скелі ще височіла на повен зріст, хтось на міській стіні чи біля гробниці вказав на неї пальцем і дав їй ім’я. Імовірно, що так колись усе й було, хоча вони не знайшли жодного натяку на її назву, лише на форму. Башта земна, із верху якої видіти все ген до солоних озер. Це вони вичитали в перекладі одного старовинного тексту. Це була єдина зачіпка, за яку вони трималися, поки зберуть більше доказів. Якби він міг видертися туди, звідки побачив би далі за гребінь найближчих дюн, бодай на вершину цієї скелі. Проте експедиція не мала відповідного спорядження, а сам Тіль боявся висоти. Він подумав був послати нагору одного з робочих, але, хай що той робочий побачив би, хіба він зможе оцінити це так, як Тіль?

Персефона також бродила дюнами. Студенти лишилися біля машин. Тіля це цілком влаштовувало, принаймні не доведеться з ними панькатися. Він ліг на спину, натягнув капелюха на лоба й споглядав сонячний вінок, що ліг на голову кам’яного велетня. Невдовзі перед його зіницями затанцювали червоні цятки, і він склепив повіки. Цятки нікуди не поділися. Він знову розплющив очі, коли ці цятки перетворилися на іскри й підлетіли в небо. Йому треба поміркувати. Йому потрібен день. Тоді все проясниться. Можливо, доти робочі наштовхнуться на якусь підказку. Або йому щось спаде на думку.

* * *

Гак, третій поспіль, який Тіль цього раннього ранку забив у гладеньку шкіру скелі важким молотком в уже дещо тремтливій руці, щоб потім, на висоті двох із половиною метрів, зачепитися за нього і в муках подертися далі вгору крутим колосом, не хотів триматися, трусився під його масою, але лишалася в камені. Студенти, робочі, а Персефона й поготів пристрасно відмовляли його від спроби підйому. Так, вона навіть назвала його шаленцем, стомленим від життя ідіотом, якщо він справді намірився лізти на цю каменюку; ніхто з них у це насправді не вірив. Тіль же спершу гадав тільки запропонувати підйом, а потім пустити вперед якогось іншого, молодшого чоловіка, щоб той проклав йому дорогу з гаків та мотузки, проте ніхто не викликався, усі лишень дивилися на нього з подивом, майже зі співчуттям до його вигадки, тож він мусив туди видертися вже з протесту. Він уже кілька разів у житті займався скелелазінням, його ще дитиною брали з собою на довгі маршрути, та й на попередніх розкопках його спускали на канатах в ущелини невідомої глибини. Оце батько посміявся б із нього, якби побачив, як Тіль вовтузиться зараз на своїй мотузці, б’ючись за кожен міліметр. Та він не хотів показувати, що йому боляче або страшно. Він відчував свій вік у кожному русі й намагався не думати про те, хто страхує його із землі на імпровізованих ременях. Якийсь неук із передмістя Масуда. Та принаймні достатньо дужий на вигляд.

Персефона не розраховувала, що Тіль і справді на це наважиться, вмовляла його, що це безглуздя, а тоді, коли він відмахнувся від неї, сказавши, щоб вона не заважала йому це зробити, – він-бо знає, що робить, – пішла геть. А він був навіть не проти: не хотів, щоб вона бачила його жалюгідні потуги чи вимушений спуск на канатах на землю. Тіль не сумнівався, що ці чоловіки, які під ним, уже потішаються з нього. Він не озирався і дивився лише на вістря скелі й на сонце, – на останнє радше силував себе дивитися. Піт цівками стікав із чола й сліпив йому очі ще нестерпніше за світло. Наосліп угору, метр за метром, поки він нарешті знайшов опору – рівне місце, де зміг встати на обидві ноги, забити останній гак і опуститися на камінь. Звідси скеля тягнулася гострим наконеччям іще на кілька метрів на північ і круто уривалася з вершини вниз туди, де Тіль ховався напередодні в затінку. Перенапружені зап’ястки палали, у плечах, у пальцях пульсувала кров. Усе тіло оглухло. Немов у древнього старигана, у нього хрустіли коліна й хребет, коли він кудись тягнувся. А сітківка, здавалося, вже ослабла через катаракту, хоча насправді його очі сльозилися від сонця. Коли ж він повністю виструнчився, у них мало не потемніло. Кров ринула в нього з голови до кінцівок і прилинула так швидко, що він забув, хто він і звідки. Вода. Тіль ковтнув теплої рідини з польової фляжки й, і досі оперезаний мотузкою, обережно рушив далі, ставлячи одну ногу перед іншою й розчепіривши руки, мов канатоходець; цими руками він махав у повітрі, намагаючись утримувати рівновагу, – великий птах у довгому польоті. Коли ж він нарешті – за його відчуттями, підйом тривав багато годин – дістався вершини, найвищої точки над пустельними пісками, з якої більше нікуди, окрім як донизу, не рушиш, Тіль оглянув місцевість поза дюнами, поза їхнім табором із екскаваторами і ямами, розгорнув маленьку карту, дістав записник і спробував розшифрувати це місце, віднайти підказки, свої та Персефонині осяяння серед цієї одноманітної рівнини, врешті, прип’ясти їх до дійсності. Зараз, дивлячись на пустелю згори, він почувався так, ніби знав це місце завжди.

Персефона ко́пала ногами пісок на гребені дюни. Раз у раз вона оберталася до скелі, і щоразу Тіль був на трошки, завжди тільки на трошки вище. Вона була певна, що він колись здасться, що сили його полишать, а робочим доведеться знімати його вниз. Яка божевільна ідея – видертися туди. Адже він, і останніми днями вона бачила це дедалі виразніше, усе-таки підстаркуватий. Її увагу не оминуло те, що в нього крутить суглоби, хай як він намагався це приховати. Дівчина мусила наполягати на тому, щоб він випивав достатньо води, і заборонила йому будь-який алкоголь, хоча й знала, що він потай прикладався до пляшки, коли вона за ним не стежила. Коли вони дискутували про мапи і він роздратовано виходив назовні на кілька хвилин, від нього по поверненні пахло спиртним. Він мав таку потребу, і вона зачіпала цю тему лише для того, щоб очистити свою совість. Якщо він сконає від цієї спеки, то не хоче почуватися винною за те, що його не застерегла. Коли ж Тіль, попри всі побоювання, доліз нагору, Персефона надовго втратила його з очей. Вона спустилася з іншого боку дюни й відсторонено пропускала жменьку піщинок сипатися крізь пальці; тут її і наздогнав Гек, з’їхавши з дюни навсидячки, як зі сніжної гірки. Хлопець обтрушував і вибивав пісок, що потрапив йому під одяг. Тілеві вдалося, він її кличе. Та Персефона не хотіла вертатися. Нехай Гек передасть, що її не знайшов. Має ж хтось нарешті присвятити себе справжнім пошукам, розгадати підказки, піти з ними туди, куди вони приведуть. По землі! А не з повітря. Вона розповіла Геку про своє припущення, що гробниця лежить десь на півдні від скелі; Тілю вона про це теж неодноразово казала. В одному з уривків, який вона собі виписала ще рік тому, ішлося про те, що перст тіні ніколи не має вказувати на цю могилу. Сонце прокидалося на сході й засинало на заході, а між тим світило з півдня. І ніколи не кидало тіні з півночі. Тут ніколи, тим паче в часи короля, не було нічого, що могло б кидати тінь, схожу на вказівний палець, – тільки цей моноліт, на якому тепер тронував, потерпаючи від запаморочення, д-р Тіль. Отже, тут і лише тут можна щось знайти. Напевне. Принаймні це могло б стати зачіпкою, чимось таким, на що вони могли б орієнтуватися, якщо розкопки навколо наметового містечка, ці випадкові ями, не видобудуть на світло нічого, окрім пустельних пісків.

Своїми ідеями Персефона поділилася з Тілем іще вчора ввечері, і він покивав, мовляв, усе це дуже кмітливо, проте насправді не слухав. Вона знала: коли він занурений у себе, коли світ минає повз нього, у його вухах звучить тільки білий шум. У нього був свій здогад, який його повністю поглинув: його думки, його увагу, все його єство. Він хоче спочатку оглянути все згори. Того вечора вона пішла спати сама, а Тіль невдовзі заснув на даху джипа з пляшкою в руці.

* * *

Копати треба тут! Викрикуючи це, Персефона підступила до Гека так близько, що він мусив позадкувати від неї. Дедалі схвильованіша, дівчина врешті кинула свою питну пляшку об землю, і від удару звідти почала по краплі витікати вода, просочуючись у пісок. Вона лишить цю пляшку тут, а Гек нехай запам’ятає це місце, може, вони колись прийдуть сюди копати, і якщо тут щось знайдеться, він знатиме принаймні, що вона це передбачила від початку! Гек піднявся дюною назад до табору, де масудські робочі з невтомним запалом розгрібали тонни піску. Прямокутна яма, яку вони вже розкопали, сягала значної площі завдовжки й двох метрів завглибшки.

* * *

Тіль здолав безіменного велетня. Поки він сидів під пекучим сонцем, його думки неуникно верталися до його тріумфу та до цієї безіменності. Він хотів би дати цьому каменю ім’я. Він поніс би цю назву з собою додому, байдуже, знайдуть вони щось чи ні, він залишить хоча б цей слід у пустелі. Утім як же назвати цього покруча? Яким іменем охрестити цей колос? Йому спадали пихаті, кітчові назви: Королівська вежа, Сонячний спис, Божественний перст, – та жодна з них йому не була до смаку. У цій назві має міститися сенс. Важливість відкриття, велич короля, значущість цих розкопок. І попри це не звучати так, немовби Тіль запозичив її з якогось роману. Ні, те, що тут відбувалося, було реальним, це була його, Тілева, дійсність, а отже, нічиє ім’я не зіллється з цим гордим каменем, окрім його власного: Тілева скеля? Тілева вежа? Перст Тіля? Ні, хай буде коротше, простіше: Тіль. Важкий відзвук його імені, стислість, словесна точність і водночас округлість вимови – це бездоганна назва. Це ім’я, його ім’я, нерозлучно з’єднається з позначкою на мапі побіля королівського поховання, з цією панорамою. Одначе не зараз, пізніше, коли він буде знову вдома й увічнить своє відкриття на письмі, закарбує, визначить сам, що було, а чого не було в цій історії. Тіль підтягся до вершини скелі і ще раз обвів поглядом сусідні хвилясті долини, кожне відхилення від безкінечного візерунку, всі вершини та низини пустелі, поки нарешті, – і Тіль знав, що це станеться, – цей погляд зачепився за одну м’яку нерівність, за пагорб у глибині однієї з долин, ковзнув ним, відірвався і знову прилинув туди. Ці дюни були горами, долини – рівчаками, врізаними в землю рівноглибокими зарубками, а проте там, саме там їхній плин на щось наштовхувався, течія піщаного моря відхилялася й заломлювалася, немовби омиваючи самотній айсберг. Копати треба там і більше ніде.