Текст книги "Зрошення пустелі"

Автор книги: Петер Маріус Гуемер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 11 страниц)

Це спогад про те, що колись ми були королями

Мирний договір підписаний!

Війна скінчилася. Вороги відклали зброю. Народ пишався своїми хоробрими солдатами, країна вистояла. Держава захистила права громадян і майже не втратила своїх земель. Цитували слова президента, слова генерала: усі погоджувалися, що це не поразка для батьківщини. Більше нічого було казати, нічого було знати. Майбутнє було невідоме. Відомо було лише те, що боротьба добігла кінця. Число загиблих, звіти про руйнування і бомбардування останніх кількох тижнів, про переміщених і викрадених осіб, тобто обставини цього кінця, замовчувалися, замість них до народу зверталися із закликами до стійкості й похвалами за витривалість. Персефону все це лишало незворушною. Її не цікавила ні правда, ні справедливість. Персефоні вистачало знати, що вона може знову повернутися на рідну землю і жодна повітряна тривога не збудить її вдома від сну, що, зачувши ревіння двигуна, вона не муситиме тікати в пошуках укриття, що пил і повалені бюсти великих чоловіків залишаться в минулому й вона вже не буде розгубленою дівчиною, зіщуленою серед руїн університету. Лише тепер вона, здавалося, зрозуміла, чому над Тілем так тяжіло бажання приїхати в цю пустелю. Проте їхнє цілковите відчуження мусило колись закінчитися. Королівська гробниця втратила своє значення, і тепер вона думала про повернення додому не з розчаруванням чи безнадією, а тільки з полегшенням. Хвилювання про те, якими тепер постануть перед нею матір і садиба, були ще далеко. Усе добре, без сумніву, добре, тепер вона це знала. Та й хіба могло бути інакше: без війни все одразу стане на свої місця. Персефоні закортіло подзвонити додому. Вона вже уявляла, як почує з радіопередавача феєрверки, що їх підпалять звеселені люди на кільцевій дорозі та здіймуть угору не факели, а пляшки з шампанським, як ця уява стане дійсністю, а тоді вона негайно покине це місце, хай навіть їх і без того невдовзі витурять із пустелі. Водій фургона постачання підвезе її до Масуда, це вже напевне, а звідти вона вже сяде на перший-ліпший літак. Та що там: вона проїхала б і з пересадками десятьма потягами, кораблями й автобусами, аби лише пошвидше рушити в дорогу. Та головне – доктор Тіль. Треба повідомити йому, що сталося. Нехай він поїде з нею. Що, як вона зможе витягнути його з його божевілля. Урешті, тепер буде мир. А це означає, що в нього ще з’явиться новий шанс. Їй більше не здавалося, буцім усе втрачено.

* * *

Дівчина востаннє рушила за ним, зістрибнула в глибоку яму, в якій пропав д-р Тіль; він саме колінкував на землі у світлі жалюгідної лампи, зануривши пальці в потічок, що протікав від однієї стіни склепу до іншої. За ці тисячоліття ручай виїв собі розколину в камені. Денне світло кинуло тінь від Персефони на вузький струмок і на Тіля; чоловік підвів погляд, і хоча вона не розрізнила рис його лиця, Персефона знала, що він сяє. Підійди! Подивися на це. Хіба це не грандіозне відкриття? Він розчепірив тонкі руки та обвів жестом голе каміння, каламутну воду й порох кісток замурованих рабів, яких, вочевидь, поховали разом із королем. Ходи, ходи сюди, оглянемо разом, що тут є. Він іще не дослідив цей склеп. Щойно ввійшов сюди, натрапив на цей ручай. Він занурив іще один палець у воду та облизнув його. Вода свіжа, навіть прохолодна. Він попросив у Персефони лампу, проте вона не прихопила її з собою. Байдуже, і цього світла буде достатньо.

Вона пролізла до нього і поклала руку йому на плече. Конвой приніс їм новини. Війна скінчилася. Так само, як і зима. Тіль не тямив, що вона хотіла цим сказати, і тільки світив у темряву перед собою. Він відвернувся до неї спиною і стенув плечима. То й що, що війна скінчилася? Що це означає для нього?

Ми вертаємося додому. Ми вертаємося додому.

Чому?

Настав мир.

Ми підемо звідси тільки тоді, коли все тут завершимо.

Ти взагалі тямиш, що я тобі кажу? Глянь на мене!

Він подивився на неї, не розуміючи, куди вона його тягне.

Невже ти не бачиш квіток серед пустелі? Невже ти нічого не бачиш? Я вже не можу порпатися в цих кістках!

Він її не слухав. Треба більше світла.

Персефона простягнула руку з ями й намацала Гекову лампу, підтягла її до себе й передала Тілю; він прийняв її, виставивши наосліп руку. Їхні тіні затанцювали на покришеній мозаїці стін. Склеп був повен кісток, та в його центрі не стояло жодного саркофага. Лише трон і п’єдестал. Персефона заніміла. Д-р Тіль не бачив нікого й нічого, крім місця для короля.

Оплески. Це аплодували духи.

Крок, і ще один, і ще – він навіть не помітив, як жінка за його спиною щезла в денному світлі, не зронивши ні слова. Сидіння трону перед Тілем було порожнє, на ньому був тільки вузький напис, якісь нерозбірливі знаки. Хто там сидів? Ніхто, не володар, не раб – безлика тінь.

Персефона схопилася за кущики молодої трави з кришталевими квітами й, підтягшись, вилізла з ями.

Доктор опустився на свій трон, заплющив очі й згадав, що був колись королем.