Текст книги "Зрошення пустелі"

Автор книги: Петер Маріус Гуемер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 11 страниц)

Постраждалому надав необхідну першу допомогу безнадійно переляканий важкістю рани санітар, перш ніж його забрав до масудської лікарні рятувальний гелікоптер. Цього дня до розкопок більше не поверталися. Ніхто більше не змахнув лопатою. Екскаватори стояли нерухомі, а Тіль надудлився так, що врешті безтямно впав на польове ліжко поряд із Персефоною, яка вдавала, що спить. Перш ніж заснути, він шепотів щось про кам’яну вежу й полум’яний папір. Персефона лежала й міркувала про червоний колір скель, про смолоскипну ходу на кільцевій дорозі за вікном, яка наразі, з-поза завіси часу й піску, видавалася такою далекою, майже забутою як тут, так і на батьківщині. Її сонячні опіки палали на шкірі, як жар тієї нічної пожежі. Вона більше не страчатиме на це своїх думок, вирішила вона, немовби це можна ось так просто вирішити. Вона зосередиться на тому, щоб іти вперед. Головний біль і непозбувна спрага, всюдисутній, усепроникний пісок і обпечена шкіра обличчя придушили її початковий ентузіазм. Її надії на миттєві результати розсипалися, як пісок, через Тілеву непоступливість. Їй хотілося покладатися на те, що Тіль зі своїм досвідом, про який він їй так часто й красномовно розповідав, може виявитися таки правий і вони щось знайдуть у його так званому зламаному візерунку. Вона йому допоможе. Вона копатиме разом із іншими, шукатиме підказки, для розгадки яких потрібні м’якші засоби, ніж лопати й мотики, а спатиме вона там, де знайде тінь, і не дозволить пустелі краяти їй скривавлене серце. Якщо вона не має рації, якщо припустилася багато місяців тому серйозної помилки в роботі та ввела нею в оману навіть доктора Тіля, це не буде для неї трагедією. Звісно, вона сподівалася, що, попри все, правда за нею, бо інакше – і це вона знала напевне – це означатиме кінець для нього. Хоч які байдужі ці розкопки зробилися для її випалених, зів’ялих амбіцій, заради Тіля вона мусить постаратись не повернутися після зими на батьківщину з порожніми руками.

* * *

Протягом усього дня д-р Тіль не виходив із намету. Він наказав не заважати йому, лишив розкопки в спокої, відіслав від себе навіть Персефону, коли та принесла води. Його бачили схиленим над столом, радіо і розгорненими паперами, але переважно випростаним на польовому ліжку з одним із дорогоцінних пакетів із льодом на чолі, беззвучно ворушачи губами. Робочі скористалися відвойованою свободою і зійшлися до їдальні. Там вони влаштували імпровізоване свято, жадібно їли, співали, але й жваво спілкувалися між собою про нещасний випадок останнього дня. Вони переймалися безпекою умов своєї праці. Дехто з них після цієї розмови покинув їдальню й заходився укріплювати місце розкопок.

Троє студентів разом із Персефоною провели чи не весь день також за розмовами в наметі-їдальні. Та вони говорили про дім, про те, як сподіваюся, що війна скоро закінчиться, перераховували знаки, що вказували на можливість їхньої перемоги, і мовчали про те, що натякало на можливість поразки. А втім, як вони могли судити про це звідси, відтяті від батьківщини. Вони лише прикидалися для самозаспокоєння, що певні своїх знань. Вони ділилися одне з одним дитячими спогадами та сміялися, коли знаходили перегуки. Уночі по радіо повідомляли про бомбардування, поминальні процесії, напади. Далекі пожежі. Європа потерпає від граду – погода збожеволіла. Робочі з Туніса й Масуда не чули про місця, про які йшлося в повідомленнях, названі імена лишалися їм чужі. Один із чоловіків почав співати. Він підспівував голосам із радіо, узявши за руку одну з жінок, і решта слухачів розгойдувалася під його спів, підмугикуючи пісні. На якусь мить вони забули про попереджувальні постріли на кордоні. Потім, коли стало надто пізно, студенти знічев’я пішли перевірити, як там Тіль. Та він відігнав їх геть. Спокій! Йому потрібен спокій. Нехай працюють далі без нього!

* * *

Розділити обов’язки! Шестигодинні робочі зміни! Три зміни: з шостої до дванадцятої, з дванадцятої до вісімнадцятої і ще одна до півночі. Від півночі й до шостої ранку перерва на сон! Тіль вишикував своїх копачів, особисто поділив їх на зміни, сів на свій розкладний стілець на маленькому горбочку та випнув, як міг, слабкі груди. Його голос, завжди такий грубий, розбірливий, але неслухняний, сягав тепер неба, ширяв над долиною, над Сахарою, немовби він тут – пан, командувач війська, який віддає наказ маршувати. Робочі заплескали в долоні. Більше вільних годин, більше відпочинку в тіні, а понад те – сподівання на те, що вже ніхто нікому не перешкоджатиме. Д-р Тіль провів увесь день у роздумах про те, чи доцільно вводити робочі зміни, чи не послати частину робочих копати десь-інде. Але ж він був певен, що правда за ним. До кожної зміни він приставив по студенту і ласкавим жестом прикликав до себе Персефону. Нехай обере собі п’ятьох робочих. Він надасть їх у її розпорядження, щоб вони копали там, де їй заманеться. Він-бо знає, що був останнім часом надто впертим і взагалі нестерпним. Персефона, врешті, доклалася до того, щоб вони зараз шукали тут плоди своєї роботи, тож заслужила на його довіру. Може, вона теж щось та знайде. Щось. Не короля, який, безперечно, лежить десь у вже розкопаній ямі в них під ногами, але також щось цінне, така знахідка, з якою віднині пов’язуватимуть її ім’я. Вона проковтнула свою відповідь і лиш подякувала Тілю, який, здається, пропонував це з добрих намірів. Може, він і справді в неї вірить. А може, лиш кидає їй кістку, як собаці. Хоч що буде, отримати кілька пар рук для здійснення свого задуму їй не зашкодить.

Персефоні хотілося вірити, що він їй і справді довірився. Тож вона поманила до себе найближчих п’ятьох чоловіків і без зайвих слів зійшла на невисокий пагорб ліворуч від розкопок, копачі – слідом за нею. Вона показала їм на місце, спробувала донести, чому саме його обрала, і лишила їх самих рити, копати, укріплювати. Її участь у цьому була зайва. Натомість вона повернулася на гребінь дюни й спостерігала, як Тіль диригує своїми робочими. Він уже ганяв першу зміну разом із Геком туди й сюди, щось кричав своєму помічникові, раз у раз зістрибував зі стільця і пітнів так, що вона це помічала навіть із відстані. Потім він знову сідав, і все повторювалося спочатку. Персефона розклала на піску рушник і також вмостилася, почепила капелюшок від сонця і поправила на носі сонячні окуляри, свердлячи очима діру в Тілевій потилиці. Вона намагалася згадати, яким він був тоді, коли ще не читав її роботи, вона-бо здогадалася, що зробив він це вже після бомбардування, коли вона лежала сама в лікарні. Тіль цього ніколи не визнавав, проте його несподіване пожвавлення і довгоочікувана поява в її палаті свідчили про все без слів. Ця спроба була приречена на невдачу. Енергійний літній чоловік, який усьому надавав пояснення і придумував передісторію, був їй уже не такий чужий, щоб і далі дивитися на нього так, як їй подобається, як їй хочеться його сприймати. Нині, здавалося, вона вивчила вже обидва боки медалі, але майже забула лицьову. Ці боки належали різним світам. Один вона могла бачити і відчувати. Про іншу вона знала. Персефона виплеснула теплу рідину зі своєї пляшки на пісок і зліпила маленьку башту, яка вмить висохла на сонці й почала осипатися грудками, звіяна пустельним вітром.

* * *

Не минуло й тижня, як Тіль остаточно впевнився в мудрості свого рішення. Ця друга яма, вирита на сході за одну дюну від третьої, порівняно маленької, розверзлася наразі на три метри завглибшки в пустельний пісок, який тут, унизу, щільний і утворює коридори різні й рівні, за якими можна розрізняти за кольором і консистенцією ледь помітні відмінності осадових шарів. На цій глибині, в яку робочі спустили драбини й позносили лампи, наприкінці нічної зміни – о пів на дванадцяту, коли Тіль, у якого вже втомилися очі, зібрався був оголосити перерву на сон, – раптом виявили кам’яний валун. Коли перше кайло несподівано відскочило від землі, а лопата, замість опуститися глибше в пісок, зісковзнула, з іскрами шкрябнувши по чомусь твердому внизу, всі робочі на секунду затамували подих. Навіть не дзвін інструментів, що вдарилися об камінь, а подальша тиша пробудили Тіля від його дрімоти.

Розступіться! Помічники, хутчіше, інструменти, щіточки, зубило, – все сюди! Світло! Йому потрібне світло! На копачів нічної зміни зійшли святковий настрій і водночас тяжка втома від знайденого. Лишімо це на потім.

На потім? Немає жодного потім!

Уже пізно!

Проте д-р Тіль був жвавий, як ніколи, і вже присів із прожектором за спиною і ліхтариком на голові над каменем, оглядаючи його шрами й відламані кути і не припиняючи говорити. Він ковзнув пальцем уздовж його тріщин, зчистив із нього пісок і пил, обмацував його майже наосліп. Штучне нічне світло сліпило йому очі. Він ховався у свою тінь. Нараз його охопив панічний страх, що він щось зруйнує в своїй сліпоті. Що, як він розтрощить цей камінь, а то виявиться стеля гробниці, що, як він разом із пустелею вдереться до короля, щоб поховати його назавжди й перетворити на порох. Вийняти все, розігнати всіх, тут потрібна обережність! Робітникам він загадав копати обабіч від знахідки, оголити якомога більше поверхні, необачно її не пошкодивши. Треба дізнатися, де починається ця кам’яна брила, якої вона форми, а тоді вже він почне шукати в ній якийсь отвір. Крок за кроком, та д-р Тіль чітко застеріг: ніхто не має права наближатися до розкопок без його відома. Він наказав принести йому ковдру і польову фляжку та зручно вмостився на своєму стільці, прислухався до музики з радіо, яка віддалялася від нього разом із робітниками, які поверталися до табору, і почав ледве чутно насвистувати якусь мелодію, аби лишень не заснути. Коли він нарешті склепив повіки, Персефона принесла йому другу ковдру й подушку. Вона відкрила над ним парасолю і покинула знову самого.

Тіль зовсім не спав. Він лише тимчасово заплющив очі та почекав, коли Персефона піде. Відтак він скинув із себе другу ковдру, виструнчився на стільці, уп’явшись поглядом у яму й незмигно дивлячись на відкопані старовинні брили, немовби вже міг розрізнити обриси гробниці, і кліпав тільки тоді, коли йому різав очі пустельний вітер. Тоді він мружив повіки, щоб зволожити сухі очі, та знову дивився, мовби боявся, що його могилу хтось украде. Так тривало чимало хвилин. Тіль витріщався до болю в очах. Тоді моргав і знову вибалушував очі, аж поки розчув із заплющеними повіками якийсь звук, не схожий ані на вітер, ані на радіо, ані на голоси з табору чи оклик Персефони. Пісок заворушився, покотився маленькою лавиною під ногами двох або трьох людей. Їхні подихи виривалися з-під завивал. Вони про щось перешіптувалися. Про що вони говорили? Що сказали один одному? Тіль не міг нічого зрозуміти, не знав навіть, що це за мова. Кровообіг пришвидшився. Біль іще не поступився, його очі були досі сухі, проте д-р Тіль розтулив повіки й звузив їх, щоб ліпше бачити, що відбувається. Мабуть, вони в чорних проваллях між освітленими ділянками. Вони там сховалися. Он вона, кваплива тінь перед одним із прожекторів. Куди вона поділася: пірнула в яму? Чи, може, вона з неї випірнула? Тіль підскочив. І заволав. Геть! Глухо, нечутно тупнув ногою. Він вибіг наперед, вихопив якусь дошку зі стосу балок і жбурнув у пітьму між прожекторами. Що це було, кроки? Чи це не шурхіт піску під утікачами? Ось там! Хіба не біжить хтось подалі за дюну? Тіль помчав, поповз, упав і знову поповз за ними, борючись із каскадами піску, врешті засапався, закашлявся і, махнувши рукою, сповз назад. Проте він не відмовився від погоні. Він наздожене, прожене і відлякає від повернення цих людей, хай хто вони були, – будь-кого з тих, хто зазіхне на його гробницю, його могилу. Хто це був: повстанці, вершники, яких він бачив кілька днів тому, чи караван? Байдуже. Озброєні чи ні, вони сюди більше не прийдуть! Одна з вантажівок стояла на схилі дюни, усі шини на дошках, щоб вони не провалювалися в пісок. Ключ стирчав у замку запалювання, і Тіль натиснув усією масою, усім, що міг вкласти в ліву ногу, на педаль газу й заїхав на дюну навскіс. Якусь мить шини забуксували, та врешті знайшли достатню опору, щоб винести його вгору й на інший бік дюни. У конусах світла від фар він, здається, розгледів сліди втікачів. Схоже, бігли вони стрімголов, якщо втекли так далеко: він не завважив їх ані на схилі наступної долини, ані в долині, що тяглася на північ. Він з’їхав із першої дюни і використав інерцію, щоб піднятися на другу, роззирнувся замерзлими синюватими й сіруватими хвилями, та не помітив жодної тіні: ніхто не мчав, ніхто не падав у пісках. Мабуть, вони заховали свій транспорт десь поблизу і тепер поїхали на ньому. Але чому тоді він нічого не почув? Його двигун завивав під час кожного підйому так протяжно, що за ним нічого не розібрати. Уперед, може, за наступною дюною, можливо, на краю наступної долини. Д-р Тіль був готовий до полювання. Готовий прогнати того, хто до нього вдерся, хай хто це був. Далі, далі вгору, вниз і поперек долини. Грюкіт, стукіт від стрибка – і зупинка мотора.

* * *

Тепер, коли машини мовчали, поршні й ремені зупинилися, а в двигуні більше не згорало дизельне пальне, коли радіо в таборі заніміло, Тіль чув лише удари мільйонів піщаних зернин об дах і капот позашляховика. Тільки цей м’який перестук, немов град у мініатюрному світі. Ніяких чужих слідів. Ніяких чужих мов, ніякої втечі слів. Жодного іншого двигуна, та й не бачив Тіль нічого, крім темряви, далі конусів світла та обабіч авта. На мить йому здалося, що він оглухнув. Потім, коли згасло світло, – що осліпнув, ба навіть помер, так надовго він затримав дихання. Коли ж він пересвідчився в тому, що існує, що навколо й справді тиша й темнота, та усвідомив, що трапилося, він голосно вилаявся, копнув ногою двері з пасажирського боку й витягнув із кишені свою фляжку. Хоч яким зоряним було небо, Тіль не бачив нічого на однобарвній текстурі пустелі. Лише невиразні пагорби. Нічого знайомого. Жодного орієнтиру для повернення до табору. Темрява піде аж по кількох годинах, а він не розумів, чи далеко заїхав, не знав, скільки мине часу, перш ніж у таборі помітять його відсутність, не дорахуються однієї машини, і під дією страху смерті розвернувся назад, шукаючи останні ледь помітні сліди від шин, і вже за кілька хвилин дістався туди, де закінчувався слід. Пісок засипав, розгладив проорані борозни. Вітер звіяв їх і перемістив бозна-куди. Та д-р Тіль усе одно побіг уперед. Ця дюна, так, він пригадує її. Він поїхав навпростець, тоді ліворуч, знову ліворуч, потім праворуч. Він був певен, що інтуїція підкаже йому дорогу. Він точно знав, як далеко від’їхав. Отож, знову зорієнтувавшись і тепер уже дратуючись, а не панікуючи, Тіль почвалав крізь сипучі, свіжі нашарування передувного піску, завмирав, раз у раз із лайкою провалювався ногами, вивільнявся, спльовував. Нехай Персефона віддає своїй п’ятьох робочих назад. Щоб ніхто сторонній не підкрадався до розкопок, треба ввести також нічну зміну. Він шпетив себе за необачність. Коліна знову відгукнулися болем. Уже недалеко. Таким одиноким Тіль не був давно. Тут духи його не супроводжували. Не тішилися з Тілевої біди, не сміялися з його дурості. Вони, мабуть, іще довго плескали, проводжаючи поглядом тінь спаленого, коли той зістрибнув з Тілевої скелі, і папери, які, танцюючи в повітрі, упали за ним. Ні, вони давно вже не сміялися. А спалений дістався долу. Знову. Знов і знов Тіль бачив його бічним зором. Він стояв зі своїми листочками перед грудьми то на одній, то на іншій дюні й, простягуючи руку, показував йому шлях, яким Тіль відмовлявся іти. Цьому нікчемі довіряти не можна. Тіль був тим, хто судить про мертвих і виносить свій вирок, а не навпаки. Він знав дорогу. Ще один, ще два пагорби, потім ліворуч. Ліворуч, тобто на захід від місця, де він стояв, а далі він уже побачить прожектори. Може, це вони світять з-за тієї дюни? Безсумнівно, вони. У Тіля забракло сил видиратися на останню дюну, замість цього він пробіг уздовж її підніжжя, поки дістався місця, де її схил меншав і закінчувався. Там він обійшов дюну, підвів погляд від землі, зробив сповнений надій вдих і наштовхнувся на стіну.

Багатометрова стіна зі сталі й бетону, сіро-безбарвна, безпосередньо в нього під носом. Дюна, яку він був не в змозі перейти, лежала за заслоною, притулившись до неї своїм кривим хребтом. Певно, він з’їхав з глузду, геть з’їхав з глузду, а може, він і справді заїхав далі, ніж думав. Що, як він їхав не на захід, а на північний схід? Що, як він переслідував своїх зайд до самого Масуда? Хтозна, чи ця загорода – не блокпост, не якесь пустельне укріплення, яке не позначають на картах для цивільних, дослідників і туристів? Але чому тут, серед порожнечі, на нічийній землі, де не проходять навіть каравани? Ні, маячня якась. Який же це блокпост, це просто стіна, зависока, щоб бути чимось іншим, крім кордону. Він обмацав бетон зверху і знизу, притиснувся до нього вухом, але відчував лише бездоганно гладкий і холодний матеріал. Раптом його покинули всі сили. Будь-яка спонука іти далі, шукати шляхів повернення, поступилася глибокій втомі, болю в натруджених м’язах і жахливій спразі. Ліпше він пішов би в напрямку, який йому показував його супутник. Йому уявилося, що стіна починає його оточувати, він перечепився, упав, проїхавшись долонями вниз по стіні, і так і лишився перед нею колінкувати. Спустившись униз по стіні, його пальці намацали першу нерівність, перший шрам на її ідеальній гладіні. Він провів подряпиною згори вниз раз, удруге. Ніяка це не подряпина. Це напис, і різьбили бетон так само майстерно, як і шліфували, – не порівняти з необробленим різьбленням по тому валуну в лісі під дубом. Букви були вигравіювані з машинною точністю. Тіль обвів їх пальцями, і вони видалися йому зрозумілими; він знайшов кінець, знайшов початок і вимовив ці слова сам до себе, спершу тихо, тоді дещо голосніше, – і в нього опустилися руки: Володар світу.

* * *

Тіль прокинувся загорненим у кокон із флісових ковдр, коли четверо молодиків підняли його із заднього сидіння маленької вантажівки і переклали на ноші. Він не знав цих людей, у світлі ще низького вранішнього сонця він ледве розрізняв риси їхніх обгорілих облич, єдиним, що було йому знайомим і рідним, був дедалі ближчий голос Персефони. Одне речення. Одне запитання. Це справді він? Тіль знав, що це він. Він оговтався, і його погляд прояснів. До кінцівок поверталася міць, і він підніс ліву руку, помахавши невідь-куди і в усі напрямки одразу. Він розчув, як Персефона дякує його рятівникам, як запитує, де його знайшли; він залюбки відповів би на це сам, сказавши: біля стіни, що має чотири метри заввишки і стоїть посеред пустелі, – проте з його горла вирвався лише хрипкий кашель. Чоловіки не розуміли Персефониної мови. Вони тільки кивали, здогадуючись, що вона висловлює вдячність, тож їй довелося послати по тлумача. Поки вони чекали, робочі віднесли Тіля геть, геть від цієї розмови, до його намету, де про нього мали подбати Мінті й санітар. Д-р Тіль почувався безпомічним. Він дозволив зробити з собою те, що потрібно, і невдовзі провалився назад у м’яку млість. Між тим Персефона за допомогою перекладача спілкувалася з рятівниками; ті були помітно задоволені собою: їх так розхвалили, пригостили їжею, забезпечили водою, пивом, льодом. Вони усміхалися один одному й попивали з кухлів крижану воду. Поблизу стіни, яку вони разом із сотнею інших робітників звели за минулі тижні, – ось де вони натрапили на Тіля. Що це за стіна? Вона має сотню метрів завдовжки і завертає під прямим кутом ліворуч, ліворуч і потім іще раз ліворуч. Тобто велетенська квадратна площа, ґрунт під нею ущільнили й розрівняли бульдозерами та пресами. Навіщо така стіна, такий корпус? Вони не знали. Проте їм добре заплатили за роботу, і вони саме робили контрольну перевірку конструкції, перевіряючи, чи цемент не потріскався між сталевими розпорами і чи букви іноземної мови, – мови, якою говорить Персефона, – чітко прочитувані на кожному з боків фігури. Після цього вони вже лагодилися їхати караванною дорогою назад до Масуда, аж раптом, під’їхавши перевірити останню з чотирьох стін, де помітили цього дідуся, як вони його назвали, зомлілого під пекучим сонцем там, де стіна межує з гребенем дюни. Пощастило ще, що він не шубовснув усередину конструкції. Звідти він би ніколи сам не вибрався. У плані забудови не передбачені ворота. Персефона ще раз подякувала, низько й рвучко вклонившись. Відтак усі четверо посідали у вантажівку, махнули на прощання і поїхали з місця розкопок. Коли Персефона прийшла навідати Тіля, він уже спав. Санітар дав йому сильне снодійне та поставив крапельницю з соляним розчином. Завтра він знову встане на ноги, завірив він її, у нього немає ніяких тяжких ушкоджень, лише зневоднення і легкий шок. Яке полегшення, що Тіль знов біля неї. Мирно спить, майже всміхаючись і тихо хропучи, – майже невинний на вигляд. Усі суворість і жорсткість стерлися з його лиця, вона бачила тільки натхненне обличчя, з яким він раніше їй про щось розповідав, тож вона цмокнула його у спітніле чоло і наказала робочим повернутися на розкопки, ліпше відкопати з піску кам’яні брили, які вони виявили, та обережно перевірити, чи ті стабільні. Вона хотіла здивувати Тіля. Подарувати йому розкопану могилу, яку йому залишиться тільки відкрити, скинувши чи розтрощивши камінь. Коли вона виходила з намету, Тіль, здається, щось відсторонено пробурмотів уві сні, як він часто робив, коли про щось марив. Володар світу.

* * *

Він підіймає молоток у себе над головою, замахується, немов на лютого ворога, і щосили гатить ним по зубилу, що здригається у нього в руці. Лише за мить удару, за міліметр, його рука гальмує різкий рух, згинаючи зап’ясток. У сотню разів повільніший, молоток дзенькає об зубило – і все одно забиває його між кам’яних брил. Тіль висмикує металевий інструмент, як альпіністський льодоруб. Кам’яна крихта просипається і назовні, і всередину. Там порожнина! Усі назад! Брили зберігали рівновагу, тримаючись одна за одну і навіть за шар пилу, який Тіль щойно видалив зубилом. Усім відійти на край ями!

Поки перша брила впала, молотком орудував виключно д-р Тіль. І з останнім ударом молотка, котрий позбавив рівноваги брили, що чотири тисячі років спочивали одна на одній, земля під його ногами затрусилася, забуркотіла, як черево голодного велетня. Тіль хотів посунути камінь, над яким працював зубилом і молотком. Він закріпив у ньому купу гаків, а пропущену крізь них мотузку прив’язав до ковша екскаватора, щоб брила не завалилася в розкриту могилу. Проте хай як довго він простукував камінь і прислухався, його розрахунки і передовсім амбіції завадили йому усвідомити, яким непевним був баланс, у якому перебувала конструкція. Її зводили без настанови на вічність, вона була тут лише тимчасово і лише для того, щоб приховувати під собою смерть. Брилу зсунули. Екскаватор підняв її, проніс над головами; Тіль відступив, відчуваючи тремтіння під підошвами, спочатку він подумав, що це в нього трусяться слабкі коліна, аж раптом та брила, яка спиралася на вилучену і на якій стояв сам Тіль, завалилася вперед і шугнула з вибухом пилу в яму, в порожнину, прихопивши д-ра Тіля з собою.

Світло! Тілю було потрібне світло. Він зробився невидимий: над розкопками здійнялася густа, задушлива хмара порохняви. Ліхтарик і шолом! Д-р Тіль лишився неушкоджений. Він провалився не надто глибоко. Десь на метр, а потім із тріском і ляскотом кудись приземлився. Персефона була першою, хто насмілився підібратися до ями з ліхтарем і шоломом, – зрештою, вона була і найлегшою, – та скинула їх униз наосліп, туди, звідки долинав його голос. Дівчина почула, як ті вдаряються об жорству, відтак, обв’язавши себе мотузкою за талію, закріпила її на одному з гачків, що стирчали з піднятої брили, і перекинула інший кінець Тілеві в чорноту гробу, бо це, безперечно, була саме гробниця. У промені ліхтарика д-ра Тіля виявилося, що тут упокоєні чи не тисячі людей. Черепи впереміш із ребрами, стегнами, пальцями, гомілками, хребтами, а навколо голі стіни й сухий затхлий запах. Кістки ламалися під його кроками, розсипалися на тлін. Ніхто з них, жоден із цих мерців не був забальзамований. Жоден! А про те, щоб хтось був похований як слід, і казати годі. Ані саркофагів, ані склепів, ані такого поховання, як то буває в катакомбах. Серед небіжчиків не було багатіїв. Проте не було й рабів. Королівських гвардійців тут також не ховали. Це була сира яма для безіменних. На стінах жодного орнаменту, жодного малюнка, на них навіть не було якихось решток фарби, натяків на те, що тут могло колись бути щось більше. У цій порожнечі ніколи не крилося нічого, крім тіл і жорстви. Тіль стояв посеред морової ями, ями голоду, ями війни. Жоден король не міг би опинитися тут або навіть поблизу. Тіль хотів би, щоб його теперішні пошуки велися в ім’я цих безіменних, потай він знав, що залюбки розвідав би, чому померли ці люди, вирішував, як датувати ці кістки та стіни і описати цю пошесть; про це можна було б написати історію та розповісти її світові, проте його пошуки присвячені не їм. На це йому не надали б дослідницького ґранту. На це він не підбив би Персефону їхати до пустелі разом із її рефератом. Байдуже, що він знайде дорогою, – він тут заради короля. Його помічники мусять дати собі з цим раду, сам він у цю печеру більше ніколи не зазирне. Д-р Тіль не уявляв, яке глибоке провалля у нього під ногами, не уявляв, яке це місце завширшки, як далеко на захід, схід, північ, південь простерлася смерть. Він не уявляв, що це масове поховання таки таїть у стінах орнамент. Дуже глибоко, під багатьма шарами, одне речення, одне ім’я, написане чужими алфавітом і мовою.

* * *

Лють перетворила ріку на пісок, засипала колодязі по вінця, а човни потрощила на дошки для кострища, на якому спалила відібраний врожай. Король пробудився від своїх апокаліптичних видінь і почав утілювати їх у життя. Зрадників і з чужої, і зі своєї держави він відправив горіти на багатті з рибальських човнів, а зброю, умиту кров’ю війни, спрямував проти власного народу, він дозволив розгубленим солдатам обікрасти й зарізати своїх сусідів, а дітей узяти в рабство й заморити голодом, – він прагнув зрівняти свій рай із землею. Він знову запросив великих архітекторів з усіх країв, та тепер для того, щоб знищити їхні витвори. Насоси і шлюзи, пам’ятники і стіни за його наказом розібрали на частини; золото розплавили, орнаменти зіпсували. Із живих свідчень його правління мав постати храм їхньої загибелі. Навколо гладеньких стін міста вирили однакові ями, в яких він, накривши кам’яними банями, замурував рештки свого спаленого, страченого племені. Багато з цих бань лишилися пустими. А на півдні від мавзолеїв, над його першим колодязем, будівничі звели меморіал – крипту з чорних обелісків і хитких арок, із драбин, що вели в нікуди, тягнулися в пустку чи впиралися в стіну. Під ними зміївся піщаний лабіринт із глухих кутів, а вхід був закритий важкою кам’яною брилою. Туди його мали покласти, коли настане кінець усьому. Король озирав своє знищення з висоти палацу. Він спостерігав за випущеними на волю вбивцями, за втікачами, за тими, хто вмирав, горів, страждав від голоду – і відчував глибокий спокій. Його піддані покидали його тисячами, подавалися за дюни на схід, шукали свого щастя біля соляних озер на півдні, ховалися на заході. Ті, хто зостався, розбивали собі черепи в нього на очах. Його правління було помилкою. Тепер він це знав. Кочовики мали б лишитися кочовиками, а вода, яку вони пили, – зостатися в оазах. Нині ж пустеля отруєна і більше ніколи не стане домом для скотарів. Він подбає про те, щоб сюди ніхто й ніколи не повернувся. Це місце стане лиш гробом для нього і його дітей, подумав він, перш ніж убивці підступили до нього і скинули його з палацових стін у пітьму.