Текст книги "Переходимо до любові"
Автор книги: Павел Загребельный
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 17 страниц)
Як, і коли, і якою силою встигав Держикрай відвернути машину, проскочити, прослизнути, уникнути, прострибнути, пролетіти, врятуватися, вціліти, зберегтися,– це переходило межі людського розуму.
Після такого катання я виліз з машини, подякував Держикраєві за вельми приємно проведений час і сказав:
– Можеш вважати, що покатав мене двічі: вперше й востаннє. Нема дурних! Може, тебе готували в космонавти, а потім перекинули до нас на завод, але все ж таки наш степ – це не космос. Ти тут щось переплутав.
– Прекрасно,– хитнув головою Держикрай,
Зізі теж без видимої охоти сідала з ним у машину. Про старше покоління вже й не кажу. Тут витримав би хіба що Рацпроп, але у того в колгоспі настала гаряча пора, він ніяк не міг вибратися до нас, щоб подивитися на нового зятя, показати йому свою оцинковану машину і спробувати його «Волгу».
Тим часом Держикрай мало не щодня після роботи літав на своїй машині десь за місто, в далеку далеч, гнав у степи, мчав наосліп, без мети, аби швидше й далі, зникав іноді на півночі, бувало, що затримувався й до ранку. Але влітку, коли було сухо й тепло, Зізі непокоїлася менше, принаймні не виказувала свого неспокою. Та ось настала осінь, пішли дощі, шосе вкривалося тонко розмазаною плівкою багнюки, яку можна назвати «Смерть мотоцикліста», хоч, чесно кажучи, особливої різниці між мотоциклістами й автомобілістами в таку погоду не видно. Але Держикрая не лякала погода, він не зважав на багнюку, він не боявся осінньої темряви, ганяв і далі хтозна куди й чого по степових шосе, повертався з машиною, такою забризканою, ніби возив нею цукрові буряки. Хряпав дверцятами, накинувши нейлонову куртку, біг до будинку під дощем, а входив до квартири вже без куртки, в білій своїй сорочці, простоволосий, із загадковим блиском очей за скельцями окулярів, з вітром і подихом степів у всій міцній постаті. Як не любити тебе, Україно!.. Слова Луценка, музика Шамо...
Зізі зустрічала чоловіка, мама зустрічала зятя, батько виходив назустріч Держикраєві, щоб показати, що він не вечеряв, ждучи його повернення. Коли я в такі хвилини був удома, то на мотив жалібного маршу наспівував: «Ту-103» – хороший само-лет...» Зізі тупала ногою й кричала: «Цить!» А сьогодні заливала слізьми весь «Діловий клуб».
Я не належав до мстивих людей. Міг би пригадати всі оті урочисті зустрічання Держикрая після його божевільних гонів, міг би гнівно затаврувати їхню політику поблажливості й потакання, міг би... А результати? Хіба від цього сестра перестане плакати? Чи дорога стане не такою слизькою? Чи Держикрай з'явиться за дверима в своїй білій сорочці, із нейлоновою французькою курткою, зіжмаканою у коротких міцних пальцях?
Треба було обрати іншу тактику. Не плач – спечем калач. Я спробував утішати Зізі:
– Ну, повернеться. Чорти його не вхоплять. А вхоплять – то подавляться. Твоїм Держикраєм навіть чорти вдавляться. Ти ж знаєш. Він їздить, як бог. А може, він і не поїхав нікуди. Може, нарада якась на заводі. Або в інституті в Крижня. Вріже там якусь лекцію, щоб усі роти пороззявляли...
– Він поїхав, поїхав... я знаю... поїхав... пої...– залилася ще дужче Зізі.
Це вже мене вивело із себе.
– Поїхав-поїхав! – перекривив я Зізі.– То й що з того? А чому ти впевнена, що його понесло за місто на шосе? А може, він поїхав...
Тут я трохи подумав, намагаючись вигадати, куди б же поїхав Держикрай. Прокататися по проспекту Космонавтів? Це для нього п'ять хвилин – і готово! Засів у бібліотеці? Не сидів там, книжки йому давали додому, навіть такі, що тільки в єдиному примірнику. Куди там: доктор наук! Честь і хвала! Хіба рвонув у цирк?
– Слухай, а в цирк? Ябачив сьогодні афішу. Нова велика циркова вистава на два відділення за участю атракціону «Змішана група хижаків». Уявляєш, яка краса: змішана група хижаків? Ти знаєш, що це таке?
– Відчепись із своєю змішаною групою! Він не любить цирку... Він би мене теж узяв. І в театр би взяв. І в кіно.
– Хижаки відпадають. Це точно. Тим більше – змішана група хижаків. Тут щось є невизначене, а Держикрай невизначеності не терпить. Він чоловік у всьому точний. О! А чому б він не мав поїхати до своєї матері? До баби Держикраїхи? Він їздив до неї коли-небудь?
– Один раз. Ми вдвох були...
– Один раз мало. Це він просто показував невістку. Чисто офіційний візит. А тепер поїхав як син. Без свідків. Єдиний син. Тобі це важко зрозуміти, бо вас у мами аж три, а я от трохи розумію. Бо син я один. Ну, а в Держикрая ще, так би мовити, комплекс півсироти. Батька немає. Га? Точно! Він поїхав до баби Держикраїхи!..
Сказано вже, що Зізі ждала, за що б зачепитися хоч краєм надії, їй був потрібен такий незграбний брехун, як я, вона радо вхопилася за мою вигадку, схлипування ще тривали, але сльози вже не лилися, ми опинилися на суходолі і тепер спокійно б мали зважити всі «за» й «проти».
Зізі хотіла, щоб її переконували й умовляли далі.
– Не може бути... Він поїхав не до матері... Язнаю... він поїхав...
– А я кажу: до матері!.. Куди ще мав у таку негоду!.. Ти не знаєш чоловічої душі, Зізі! В таку негоду чоловіків вабить...– Куди їх вабить в таку негоду, я ще не дуже твердо уявляв, але цього разу знав напевне.– Посидіти з матір'ю на самоті... А за вікном вітер і дощ, і степи лежать... І революційне минуле... Козаки, шаблі... Уявляєш, Зізі!.. Ти ллєш сльози, а він використовує своє право побути з матір'ю на самоті...
– Він би вже приїхав... Тут недалеко... не вмовляй мене... я все знаю.
Але це вже було белькотіння, позбавлене будь-якого ентузіазму.
Як сказав би Держикраїв компютер: куй залізо, поки рак свисне.
– Я можу тобі дуже легко довести... Ось візьму збігаю до баби Держикраїхи і привезу твого технократа тепленького і в білій сорочці... Хочеш?..
– Ну, це ж далеко... Ні, його там нема... це все марне...
Слова за таких обставин втрачають будь-яку вартісність. Треба діяти. Я накинув куртку, натягнув кепку.
– Побіг... Півгодини – і ми вдома!
Коли опинився під холодним дощем, осягнув розміри дурниці, яку вчинив. Бо, по-перше, ні до якої баби Держикраїхи я не піду. Яв неї ніколи взагалі не був, коли не брати до уваги давніх візитів у її садок, але то були візити, сказати б, неофіційні, поза тим, групові, ми тоді налітали на садок баби Держикраїхи (чомусь вона завжди для нас уявлялася бабою, може, через свою загадкову самотність і замкненість), обпанахували її вишні, бо чомусь украдена ягода завжди смакує найбільше. Яжодного разу не впіймався в садку, так що солодких спогадів дитинства могло в мене й не з'явитися при зустрічі, але навіть не впійманий у ті далекі тепер роки, я совістився глянути бабі Держикраїсі в очі та ще з'явившись у неї в такий час із вістю тривожною, а може, й загрозливою.
Бо, і це вже можна вважати другим пунктом у мотивах, які спонукали мене визнати свій вчинок дурницею, не поїхав Держикрай до своєї матері, бо не такий він чоловік, щоб у темну сльотаву ніч, коли добрий господар і собаки з дому не вижене, прибитися до задощеного будиночка баби Держикраїхи тільки для того, щоб сказати: «Здрастуй, мамо, ну, як ти тут?» Баба Держикраїха, здається, ніколи в житті не виїздила за межі нашого міста, вона взагалі не знала, що то таке їздити, змінювати місце мешкання, пересуватися, метушитися. Сиділа в своєму будиночку, доглядала свій сад, дивилася на ріку, по якій вгору й униз пливли пароплави й баржі. Може, того руху їй цілком вистачало для погамування неспокою, який одвічно живе в кожній людині, може, призбирувала в собі неспокій навмисне, до часу не хотіла його витрачати намарно і передала згодом у спадок синові такі незмірні запаси, що Держикрая тепер не втримає ніяка сила.
Уявити собі, щоб Держикрай ні сіло ні впало прибився вночі до матері, примчав до неї на забризканій багнюкою машині?
Але й повертатися назад ні з чим я не міг. Принаймні мав виграти хоча б якийсь час, десь протинятися, поки Держикрай нагасається на залитих рідкою багнюкою степових шосе й прибуде до нашої Зізі струшений і перетрушений...
І вже коли я вискочив на вулицю, то мав на щось зважитися. На незвичайне і несподіване. Здивувати самого себе.
І я здивував.
Відчаївся піти до баби Держикраїхи.
А що? Не можу бути дипломатом? З англійським капіталістом розмови вів на рівні належному, як визнали згодом усі. Товариш Книш у самодіяльність запрошував, беручи до уваги мої здібності в розмовному жанрі. В заводський комітет комсомолу обрали завдяки вмінню виступати на зборах і давати, коли що, кому там треба і що треба по зубах. А тут я не зможу?
І я прибрів темного вечора до баби Держикраїхи, і смакував її вишневим варенням, подібного до якого нема ніде в світі.
Молодий Держикрай не визнавав містики. Відьми не можуть існувати в гримкотінні заліза, нечисту силу розігнали дружинники, примітивні чудеса мають вигляд досить кустарний поруч із ракетами, компютерами й лазерами. Держикрай повернувся пізно вночі. Ми всі ждали його, чули, як хряпнули дверцята машини. Зізі хотіла бігти відчиняти двері, але я відсторонив її рукою, впустив Держикрая до квартири, сів навпроти нього й дивився, як він з апетитом вечеряє, порадив Зізі, щоб вона йшла собі спати, а сам розповів Держикраєві про свій нічний візит.
– Що ж,– пережовуючи міцними зубами шматок смаженого м'яса, мовив Держикрай.– Не треба було колошкати посеред ночі мою матір.
– А тобі не треба гасати вночі по шосе,– осудливо сказав я.– Аби ти жив сам, то хоч із греблі Дніпрогесу стрибай, а так – подумай про ближнього свого.
– Нічого страшного, коли чоловік їде. Однаково повернешся. Їдеш, щоб повернутися. Втікаєш, знаючи, що не втечеш. На жаль. На превеликий жаль, Митю. Закон кола. Ти не чув про такий закон, бо він ніким не сформульований. Практично його нема. Але він існує. В світі панує змінність. Гори розсипаються, ріки мандрують по рівнинах, кидаючись то в одне русло, то в інше, то ховаючись під землею, то зникаючи навіки, навіть у розташуванні зірок з часом настають зміни. Тоді що ж може вважатися запорукою тривання вічного? Час? Але він теж повинен мати форму. Простір? Для простору форма потрібна неодмінно. Рух? Але рух повинен мати напрямок, отже, оформлюватися. Яка форма відповідає умові універсального вічного тривання? Тільки і єдино – коло. Взаємозв'язаність усього сущого й уявного, фігура безмежності й безконечності, яку ми з тобою можемо бачити хоча б на прикладі звичайнісінького яйця. З яйця, одного із втілень всезагального кола, народжується життя. Але як? Через подолання самого принципу кола. Щоб народитися, курча повинне проклюнути яйце, зруйнувати коло, вирватися з нього. Так само і людина намагається вирватися з кола свого існування, створеного нею самою, вирватися із своєї ситуації. Куди й навіщо? Це важко пояснити. Може, отак сівши в машину й прогнавши сто кілометрів по мокрому темному шосе. Ти мене розумієш?
– Не дуже,– щиро визнав я.– Мабуть, у тебе від швидкої їзди паморочиться в голові, паморочиться й у мене, словом, усе йде колами. Але дякую за довір'я. Приємно почути від тебе після всіх офіційних дурниць, якими ти мене відлякував од себе, щось цікаве, хоч навіть і божевільне, може.
– Люди, що знають те саме, вже не складають одне для одного цікавого товариства,– буркнув Держикрай.– Давай спати. Завтра я підвезу тебе. І не відмовляйся, раз ти бігав сьогодні, шукаючи мене, і ще й вимушений був послухати материну історію про голос часу.
Вранці я поїхав з Держикраєм у його машині. Порушував свої принципи, мовби передчуваючи, що розмова, яку Держикрай розпочав учора вночі, має тривати і що для такої розмови потрібна територія нейтральна: ні «Діловий клуб», ні цех.
Держикрай ввімкнув приймач, і в темряві ще непроспаним, хрипким голосом якийсь ненормальний наспівував безконечну пісеньку про «глаза напротив»: «Ох, и свела судьба, ох, и свела судьба, ох, и свела судьба нас...»
– Ти чув про чотирикутник? – спитав мене Держикрай, дивлячись перед себе і кидаючи машину відразу в страшну швидкість просто з місця.
– Тільки в межах моєї обов'язкової освіти.
– Я серйозно.
– По-моєму, ти вчора щось казав про коло, а тепер – про чотирикутник.
– У нас є трохи часу, можемо проскочити за місто, розім'ятися. Вчора – то не те. То філософія. Абстрагування. Я маю на увазі цілком реальний чотирикутник. Наш заводський. Той, що колись був трикутником: дирекція – партком – завком. Тепер додався ще комітет комсомолу. Четвертий кут.
– Така геометрична фігура мені відома,– сказав я. А дивак по радіо виспівував: «Только не подводи, только не подводи, только не отводи глаз!» Чиї слова, чия музика – от би довідатися!
– Так от, є прекрасна пропозиція,– Держикрай крутнув руля, машина кудись полетіла в темряву, це вже було не коло, а та крива, що має на кінці «групу товаришів», однак за мить ми знову мчали по шосе, летіли по прямій,– є прекрасна пропозиція: тебе на один кут.
Подавати кутовий? Так я ж не Лобановський.
Держикрай пустив повз вуха мій дотеп.
– На кут комсомольський. Рекомендувати тебе секретарем заводського комітету комсомолу.
– Рекомендувати можна. А коли не захочуть комсомольці обирати?
– Чому б не захотіли? Ти лауреат, тебе всі знають, ти взірець для всіх. Ідеальна ситуація.
– А коли я не хочу?
– Цього ніхто не зможе зрозуміти. Тобі виявляють прекрасне довір'я.
– Хто? Може, ти виявляєш? Але ти чоловік на заводі ще новий.
«Ох, и свела судьба, ох, и свела судьба...»
– Головне, коли виявляють довір'я.
– А коли я не відчуваю в собі такого таланту? Труби гнати – це відчуваю, а ораторствувати – ні. Не можу бути, як отой грек, що його імені я ніколи не зміг запам'ятати.
– Ти маєш на увазі того грека, що втік з поля битви під Херонеєю? Демосфен.
– Не знаю, хто там і за що бився.
– Тоді Демосфен сказав на своє виправдання, що втікач готовий знову піти в бій, але той, кому настав кінець, вже ніколи не підніметься проти ворога. В цьому щось є. Скажімо, якби ти не вилетів у свій час з танка і дослужив свій строк у армії, то ще не відомо, чи вийшов би з тебе талановитий трубник. Ситуація людині дається раз у житті. Іноді треба вміти скористатися з неї.
– Про танк ти довідався від Зізі, вживаючись у наші родинні історії, чи просто знайшов на шляхах поповнення своєї ерудиції?
«Ох, и свела судьба, ох, и свела судьба, ох, и свела судьба нас...»
– Не пам'ятаю точно. Але всі твої дані обробляв компютер. Я цікавлюся всіма працівниками цеху. Компютеру запрограмовуються дані про того чи іншого, він видає нам підсумкову інформацію.
– І що ж підсумував товариш компютер?
– Можу сказати. Картина не зовсім втішна.
«Только не подводи, только не подводи, только не отводи глаз...»
– Які ж недоліки виявлено в товариша Дмитра Череди?
– Загальний розвиток досить високий. Просто дивно навіть—такий високий. Але в точних знаннях, у знаннях спрямованих – тут нестача. Недостатня технічна освіченість.
– Немає дипломів. Але я вчуся не для дипломів. Я вчуся в принципі.
– Ну, от. Це якраз випливає з твого загального високого рівня. Але нам потрібен розвиток точно спрямований. Навчання взагалі, в принципі – це для людей несерйозних. А ми робимо діло. Ми, може, й занадто однобокі, але тут нічого не вдієш. Техніка вимагає такої однобічності. Вже згодом, вдосконалившись у своєму вмінні, ми намагаємося вирватися за межі своєї ситуації. Прорив з кола.
– Прокльовування яйця?
– Коли хочеш.
«Ох, и свела судьба...»
– Починаю розуміти, чому мене – на кутовий! У колі всі не вміщаються?
– Будемо відвертими. Нам з тобою тяжко. Ми родичі – це загострює ситуацію. Ти лауреат – ситуація загострюється ще більше.
– Із Шляхтичем теж загострюється?
– Теж.
– А Кривцун як? Що сказав компютер?
– У Кривцуна розвиток нижчий за середній рівень. У всьому. Кривцун може нам підійти. З нього легко сформується потрібний виконавець.
– Так я й знав. Кривцуни живуть вічно. В нас тут ще Токовий є. Ось би його тобі. Той теж вічний. Але, мабуть, Токового навіть компютер викине геть. Не стерпить. Ну, а зі мною тобі доведеться тяжко, Держикраю. Що ти мені зробиш? Всі вісімнадцять граф показників – цілковитий ажур. З планом – норма, випадків травматизму нема, наукова організація праці – на рівні... І так усіх вісімнадцять пунктів. До чого придерешся? До високого загального розвитку? Це не те. Висунути мене тобі не вдасться, бо я не хочу висуватися. Звільнити? А основи законодавства про працю? Переміщення на нижчу посаду – це один із видів покарання (стаття 56), яке накладається не більш як на три місяці. Для переведення на іншу роботу, згідно із статтею 13, потрібна згода працівника. Приводом для звільнення може бути невідповідність посаді (стаття 71), але це теж не підходить, бо коли чоловік, що став лауреатом за трубну справу, не підходить для трубної справи, то хто ж тоді підходить?
– Їдемо назад? – спитав Держикрай, хоч питати не було потреби, я був пасажир, окрім того, особа підлегла, ще й налякана компютером.
Я б схопив його за петельки. Та трусонув би так, що аж... Але спробуй ухопитися за петельки сучасної сорочки! Для цього треба мати якісь антипальці, чи що.
Роздерти собі сорочку на грудях? Старомодно й смішно.
«Только не подводи, только не подводи, только не отводи глаз...» Музика... Чия ж музика?.. Занадто низький загальний рівень.
– Ти не знаєш, чия це музика? – спитав я Держикрая.
– Музика? Де музика? А, оце? Не знаю... Не можу навіть уявити... По-моєму, це й не музика... Нам буде тяжко, Дмитре, разом... Біологічно-технічна несумісність, очевидно... Але доводиться... Сумісності майже не зустрічається... Суцільна несумісність. Я думав, нам удасться домовитись... Твоя помилка... Ти й досі вважаєш себе героєм... Але кожен герой рано чи пізно стає тягарем...
«Ох, и свела судьба, ох, и свела судьба, ох, и свела судьба нас...»
Клементина після того, що між нами відбулося, підходила тепер до мене зрідка лише і обережно, так ніби в мене відбувалася неконтрольована ядерна реакція. Можна б сказати, що вона мене боялася, коли б знаття, що таке кляте дівчисько взагалі здатне боятися будь-кого. Коли б вона знала моє непевне становище в Держикраєвих володіннях, то, може, була б сміливішою, попросту кажучи, нахабнішою, а може, навпаки: кинулася б у жалощі, яких я терпіти не можу так само, як і нахабства.
Вона підійшла до мене, подивилася, як вправно я маніпулюю кнопками на пульті, як виганяю сьомий піт з нетямкуватого Кривцуна, збагнула, що тут поговорити не вдасться, спитала тільки:
– Після роботи вільний?
– Я вільний взагалі, що ти повинна б знати. Вільний і розкутий. Ясно, дитинко?
– Не називай мене дитинкою! Я хочу з тобою поговорити після зміни.
Кривцун миттю наставив вуха.
– Не наставляй, не наставляй! – порадив йому я.– Цього разу розмова обійдеться без тебе. Прийміть наші співчуття.
Коли Клементина пішла, я спитав Кривцуна:
– Ось ти хвалишся, що знаєш усі права. Хвалишся ж?
– Знаю.
– Все?
– Що треба, те й знаю.
– А чув ти про таке право – право вилуплюватися з яйця?
– Що я тобі – курча?
– Всі ми, так чи інакше, курчата. Дехто ніколи не піднімається вище курячого рівня. Але ти цього знати не бажаєш. Так?
– А не баж-жаю, то що тобі! От і не баж-жаю!
Я міг би ще спитати його, чому він на книжки за рік тратить двадцять копійок, а на горілку – двадцять карбованців, але не спитав, бо відповідь була відома: «А я маю право!»
Тому, коли він після зміни спробував прилаштуватися до нас із Клементиною, я обережно попхнув його в спину й нагадав йому:
– Ти маєш право йти он по тому боці вулиці, а ми – по цьому.
Велика штука – мати права!
Клементина заповзялася завести мене до товариша Книша. Не відкладаючи, негайно, просто до Палацу культури, бо товариш Книш, виявляється, давно мене жде.
– Додому він хоча навідується? Їсти не перестав, мене ждучи? – посміявся я з Клементини, але пішов з нею до товариша Книша. Чому б і не піти й не збагатити своє життя бесідою з таким культурним чоловіком?
Товариш Книш справді на мене ждав, відразу розчинив свою «хельгу» й став наливати коньяк, од якого я міг би й відмовитися, коли б не володів даром пророцтва, але відмовлятися було безглуздо. Однаково ж я знав, що мова знову йтиме про сестричку товариша Книша, яка розсілася собі в кріслі й розглядала свої нігтики.
– Що? – поспитав я для годиться.– Знов сестричка? Потрібна моя протекція? Найвпливовіший чоловік у Радянському Союзі – Дмитро Череда. Куди її втулити? В геологічну партію, яка шукає нові розсипи алмазів? Але вона закохається в начальника.
– Ні,– перебив мене товариш Книш,– не про Клементину я хотів.
– Тоді що? Лишається вічна тема – самодіяльність. Давай домовимося. Хто ми й навіщо? Даємо метал чи займаємося самодіяльністю? Де твоє почуття гумору, товаришу Книш? Хіба можна зводити активну діяльність трудівника двадцятого століття до такої другорядної справи, як самодіяльність? Мені хочеться бути серйозним, забачивши тебе. Може, вперше в житті нападає на мене серйозність, якої вимагав від мене колись доцент Крижень. Самодіяльність в нас із тобою не вийде.
– Та ні. Не в нас.
– А де ж тоді? І нащо тобі я?
– Тут, бачиш, таке діло... Клементина трохи знає... Ну, та ти, мабуть, ще більше... Ти ж зв'язаний...
– З чим зв'язаний?
– Бачиш... Я давно мрію поставити в нас... Ну, словом, власний спектакль... У моїй щоб постановці... режисура, розумієш?
– Режисура? – я нічого не розумів.
– Ах, це ж так просто! – підхопилася з крісла Клементина.– Брат хоче поставити якусь п'єсу... В нього режисерські здібності... Це його мрія...
– То хай ставить. Ніяких заперечень...
Книш знову заволодів розмовою.
– Тут таке діло... Поставити кожен зуміє... Але що і з ким ставити? Треба п'єсу, потрібні обдаровані люди... Взагалі...
– Знайди п'єсу, знайди обдарованих людей... Постав Корнійчука або Шекспіра – хіба тобі неоднаково? Знаєш, як тому Йосі принесли великий брильянт і попросили розколоти на три шматки? Йося взяв молоток. Трах! – і розколов. Його питають, як він не побоявся такий коштовний камінь бити молотком. Всі відомі ювеліри відмовились. «Так то ж ювеліри,– каже Йося,– а я хіба на цьому вашому камені розуміюся? Захотіли, щоб я його розбив, то я і розбив!»
Помітивши, що мене заносить у несерйозність, товариш Книш прямо перейшов до діла.
– До тебе є просьба. Поговори з Держикраєм.
– Держикраєм? Про що ж? Я з ним переговорив уже про все на світі. Тепер про самодіяльність?
– Ні, про п'єсу. Про постановку... Я знаю, що вони хочуть поставити в нас...
– Та хто вони?
– Держикрай і ці його... стрижені хлопці... Твоя сестра теж там має грати...
– Зізі? Грати? Де? Що за чортівня?
– Ну, ти геть сліпий,– зневажливо знизала плечима Клементина.– Про п'єсу знає навіть Кривцун, а ти – нічого?.. Дивно. Чи, може, не хочеш казати...
– Ну, сказав,– щоб не бути останнім дурнем, вдав, ніби я справді щось знаю,– сказав, а далі? Що далі?
– Брат хотів би поставити цю п'єсу. Допомогти їм... Оформити все як слід... Ну, ти повинен розуміти...
– То хай поставить... Можеш поставити цю п'єсу, товаришу Книш. Може, за це тобі нарешті дадуть звання заслпрацкульту...
– Держикрай заявив, що хоче ставити сам,– сумно повідомив товариш Книш.
Держикрай і постановка якоїсь п'єси? Це звучало безглуздо! Але коли вже наш технократ щось утовкмачив у свою високовчену голову, то...
– Раз він хоче ставити, то він і поставить,– запевнив я товариша Книша.
– Але він також хоче грати головну роль у п'єсі,– злякано вигукнув товариш Книш.– Без досвіду бути постановником і виконавцем головної ролі – неприпустимо!
– Звідки тобі відомо, що в нього брак досвіду в таких справах? А може, він усю систему Станіславського, як таблицю множення,– два по два, п'ять по п'ять!
– Ну, поговорити з ним можна б спробувати,– без видимої впевненості висловив припущення товариш Книш,– переконати його, вмовити, розкрити очі...
– Розкрий.
– Ми просимо тебе, Митю,– залащилася до мене Клементина,– ти ж умієш говорити, як ніхто... З Держикраєм у вас дружба, він високої думки про тебе...
Дружба? Високої думки? Після всього, що ми один одному наговорили? «Все сметено могучим ураганом!» А ця лащиться, гадаючи, що я зачарований нею навіки. Міг би розповісти їй про ту дівчину, що купувала квіти, про дівчину, яка тепер для мене назавжди лишиться тою, що купує квіти, дівчина-квітка, дівчина-приваба, але розповісти про неї не вдасться, бо що скажеш про видиво, хай яке б воно прекрасне!
– Сподіваюся,– урочисто проголосив я,– сподіваюся, товаришу Книш, що ви надасте сцену нашого Палацу культури для високохудожніх вправ високовченого товариша Держикрая, із свого боку записуюся першим в найактивніші глядачі! На цьому закінчую нашу радіопередачу!
– Я була про тебе вищої думки,– сказала на прощання Клементина.
– Дитинко,– прошепотів я дівчині на вухо,– ти знову переплутала адреси. Будь уважнішою! І тоді ти помітиш, що «все сметено могучим ураганом»...
Я опинився в двозначному становищі. З одного боку, виходило, що я знав про Держикраїв намір подивувати місто ще й художньою діяльністю своєї «команди», з другого ж – я мовби не мав права знати, бо мене ніхто із учасників не втаємничував. Коли ж узяти до уваги, що серед змовників був не тільки мій зять, а й моя рідна сестра, то ставав зрозумілий їхній намір обминути мене десятою дорогою. Причини? Дуже просто. Талант. В мені не помічав ніхто таланту – от мене й не турбували. Воно, щоправда, присутність таланту, щиро кажучи, й непомітна, зате помітна відсутність. Я не претендував на славу, не пхався б силоміць на сцену, щоб виповідати звідти вигадані кимось там слова. Є слова, які ще нікому не помогли. А ще: яка людина, такі в неї й слова. Держикраєві технократи належали до людей, які ще тим часом можуть не носити жодної назви, себто безіменних. Вони сприймалися нами, як один чоловік, всі стрижені, всі в білих сорочках, всі зоднаковілі, мовби випродукувані компютером. Що вони можуть показати на сцені? Ще й туди витягнуть якусь техніку? Спробують купувати наш вільний час подібно до того, як купується час робочий?
Клементина всіляко виявляла до мене зневагу. Вона переконана була, що я безнадійно закоханий у неї, аж раптом цей закоханий не захотів допомогти в такій дрібниці! Що вдієш! Дівчата після десятирічки ще не мають повного уявлення про вищі принципи. Хіба я міг пояснити Клементині про свої взаємини із Держикраєм; а не висловившись, як досить влучно зазначив колись наш заводський поет, людина відчуває себе, немов корова, яку не подоєно. Стосуючи свій закон відшкодування, я щоразу, як бачив Клементину, прочитував їй з дитячого віршика: «Де ж корова та ряба? В стайні коло жолоба!» Чим незрозуміліше й безглуздіше, тим дратівливіше. Надто для дівчат. На них це діє безвідмовно. Клементина зневажала мене глибше й глибше. Але навіть зневагу відсторонюють, коли дівчина дізнається про новину, яку негайно хотіла б повідомити якомога більшому числу громадян. Для таких випадків дівчат треба б підключати до мікрофона коли й не республіканського, то бодай міського радіо.
Клементина пішла зі мною додому після зміни, ворожнечі мовби й не було.
– Можу повідомити новину,– сказала, поцмокуючи від задоволення, мов од цукерки,– мій брат вже почав роботу над постановкою спектаклю.
– Прийміть мої співчуття.
– Ти не віриш у його здібності? – вмить образилася Клементина.– Але ти ж іще його не знаєш!
– Зате знаю інше. Людський матеріал, з яким йому доведеться мати справу. Там тільки одна жива людина – моя сестричка Зізі. Але хотів би я бачити режисера, який упорається з цією неконтрольованою істотою! Не думаю, що ним виявиться товариш Книш. Ну, та Зізі хоч внесе якийсь безлад у їхню нудотну компанію. Держикрай і його «команда» на сцені? Я сміюсь на повні груди! Парад арифмометрів, електронні мозки в розгвинченому вигляді? Це буде комедія, сподіваюсь.
– Комедія. Навіть не комедія – фарс. Політичний фарс.
– Політичний? А з яким нахилом? Куди? В техніку, в кібернетику, в атомну енергію?
– П'єсу написав знаєш хто?
– Ну, хто ж. Шекспір би з радістю, але давно вмер. Хтось із живих класиків чи місцевий драматург, народжений суцільною автоматизацією і включений в нашу АСУ, як один із обов'язкових елементів?
– Митю, ти вмреш, коли дізнаєшся! П'єсу написав компютер!
– Хто-о?
– Ну, електронна машина. Вони їздили десь у Київ чи я не знаю куди, там є така експериментальна машина, яка пише музику, вірші. Спробували закласти в машину програму для політичного фарса і компютер видав п'єсу. Зветься «Пустиня». Брат казав, що дуже смішно.
– Сумнівів бути не може. Ще б пак не смішно! Коли в нас жінки ще тягають рейки і стоять коло механічних молотів у цехах, а тут конструюються, бач, компютери для складання віршів. Кому це так кортить мати поезію без серця?
– Це ж п'єса,– нагадала Клементина,– комедія. Там суцільний сміх. А хіба сміх – це не безсердечність? В ньому ніколи не було серця.
– Що ти хочеш сказати? Що в мене теж немає серця? Адже я завжди сміюся. Це ти хотіла сказати?
– А хоча б...
– Дитинко, але ж не я переплутував адреси!
– Скільки можна про це! Ти, Митьку, безсердечніший за всі компютери, складені докупи! Ти...
– Можеш не продовжувати,– взяв я дівчину за руку,– я читаю думки на відстані... Тепер ти закохалася в компютер... Про конкуренцію не можу навіть мріяти! Здаюсь...
Ми не досягли домовленості в кардинальних питаннях, які цікавлять обидві сторони, але це не завадило нам на правах старої дружби через три місяці сидіти поряд у залі заводського Палацу культури і бути свідками того, що відбувалося на сцені.
Для нашого міста це неабияка подія. Перше, що найбільше всіх сколотило: п'єсу написала машина. Що вона могла написати? І як? І чи могла взагалі? Чи, може, написали якісь меткі хлопці і за добру платню згодилися видати себе за компютер? Все може бути. І кожен потай мав намір з перших слів, вимовлених зі сцени, розкрити обман, встановити точно, чи справді це машинна робота, чи тут працював людський мозок. Друге, що хвилювало всіх не менше, ніж загадковий автор комедії, це те, що ставили її інтелектуали нашого нового цеху, що в комедії головну роль грав сам Держикрай, чоловік учений, доктор наук, серйозний і строгий. Доктор наук – у комедії? Це теж виходило за межі узвичаєнь. Третє, що вразило всіх, може, найбільше: на комедію доводилося купувати квитки! Жодного запрошення, навіть для директора заводу й для секретаря парткому не було запрошень, кожен мав платити за вхід, госпрозрахунок торжествував і царював, палац буквально тріщав од люду, сиділи й стояли попід стінами, ніколи ще такого тут не бачено. А купували ж люди, висловлюючись мовою компютера, невбитого кота в мішку.
У нас із Климентиною на двох була програмка, Клементина вже все там знала напам'ять, я читав уперше.
