Текст книги "Переходимо до любові"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 17 страниц)

– Жених чи іноземець? – спитав водій.

– Я не жених.

– Однаково колись станеш женихом. Сідай. На Меганом?

– На Меганом.

– Їдемо. Мені треба їздити для підтримки движенія, а тобі костюм провітрити. Чорний костюм при нашій погоді – велике діло. А може, ти теж придурок? Я тут тижнів два назад відвозив на Меганом цілу купу придурків. Поїхали поринати. Кажу їм, не віз би вас, бо ще потопитесь там к свиням, та треба для підтримки движенія і для мого внука Максима – прогресивку. Дуже любить дідову прогресивку! Малий, а сообража. Знаменитий чоловік у Судаку мій онук. Мене вже всі забули, як звати, так і звуть «Максимів дід».

Ми їхали довго. Нарешті Максимів дід ляснув від задоволення в долоні й вигукнув:

– А он і придурки!

Трохи віддаля горіло невеличке вогнище. Я попрямував туди. Щось там варилося. Каша – раз! Каша – два! Коло вогню сиділо кілька бородатих, здоровенних хлопців.

– Де Валерія? – спитав я.

– Пішла під воду,– ліниво кинув хтось із бородатих.– До каші повернеться.

Хлопці всі були якоїсь рідкісної породи. Руки – як весла, ноги —як весла, спини – баржоподібні. Диво, та й годі, щоб такі здоровила пустили в море ніжну маленьку дівчину, а самі чаклували над кашею! Я сказав би їм усе, що про них думав та не встиг, бо з урвища, з низу з'явилася мокра безпорадна постать і прохлипала:

– Валерія! Валерія!

Ми вмить забули про кашу й про незгоди, з'їхали по камінню вниз до моря.

На березі купою валялося аквалангістське причандалля, кілька бородатих хлопців переминалися з ноги на ногу, уникали наших поглядів, дивилися на море.

– Що? – крикнув я.– Валерія! Що з нею?

– Не повернулася,– сказав один із бородатих похмуро.

– Чого ж стоїте? – крикнув я.– Шукати! Рятувати!

– Шукали. Там зараз Борька й Федя. Ми знову підемо...

Я дивився й не вірив. Як же це? Чому не помагали їй? Як могли полишити саму в глибинах?

– Придурки! – закричав я, хапаючи за груди того бородатого, що нам відповідав.– У воду всі! Дайте мені костюм!

– Спокійно,– промовив той.– Треба негайно організувати розшуки. Викличемо рятувальні команди. Водолазів. Вертольоти. Вода тут прозора, все видно з висоти. Я їду в Судак. Ви тим часом робіть усе належне. Ти, хлопче, поїдеш зі мною.

– Я полізу в море,– сказав я,– я вмру тут...

– Без паніки. Ти поїдеш зі мною, щоб не вносити дезорганізації... Хлопці досвідчені аквалангісти... Сподіватимемося...

Видно, все видавалося мені химерним, суцільною несправжністю, інакше я б нізащо не дав відпровадити себе до автобуса, не їздив би до Судака, не бігав би там по якихось кімнатах, не дзвонив би по телефонах.

Та коли ми повернулися на мис, похмурий жарт тривав далі.

Валерії не було.

Я стояв над морем, ставав мало не навшпиньки, щоб далі бачити, я виглядав Валерію, сподівався, що ось-ось вона проб'ється крізь воду і вирине на поверхні, біла, розсміяна, радісно обіллє мене синьо-сірими водами своїх очей, махне білою рукою.

Валерії не було.

Прилетів вертоліт, кружляв до самого вечора над морем, я вблагав, щоб і мене підняли в повітря, дивився згори на воду, прозору лише коло берегів. Далі починалися таємничі заглибини моря, чорні мохи, гігантські квіти зла й загрози, темна зажерливість невідомості.

Надвечір прийшов водолазний катер. Водолази готувалися до спуску під воду повільно й довго, я ще ніколи не бачив, щоб люди так повільно збиралися робити негайну справу.

Водолази працювали цілу добу, але марно... Літав вертоліт над морем, поринали без кінця аквалангісти – усе марно! Валерії не було.

Попливла й не припливла. Полетіла, мов птах у вирій, і загубилася в безмежжях далеких небес. Я не міг уявити, що її нема й ніколи не буде. Мені здавалося, що вона прилетить разом із птахами. Що ви знаєте про пташині перельоти? Ох, ліпше б мені не знати нічого.

Ми шукали Валерію цілий тиждень. А може, десять днів, місяць, ціле літо? Бородаті хлопці, знесилившись від перебування під водою, відігрівалися на сонці або коло вогню, і кожен щось розповідав про Валерію. Вони всі були закохані в неї, але не так, як я. Я ждав, що Валерія повернеться, прийде і простягне до мене свої білі руки.

Валерії не було. Тільки боса тінь переслідувала мене.

Навіщо такі похмурі припущення? Та я був безсилий перед власною фантазією. Моя уява малювала мені картини одна одної жахливіші, до того ж до міста довелося добиратися довго, а відомо, що для гри уяви найпідходящіша річ – надмір часу. Держикрай дав мені цього часу вдосталь. Він відкинув мене від міста саме на таку відстань, яка, як він вважав, поможе мені прочистити мозок,– вийшло ж навпаки.

Входячи до свого цеху, я вже був твердо впевнений, що за ці два дні з Валерією сталося щось невідворотно-трагічне. Скажімо так: вона чекала мене і, не дочекавшись, у відчаї... Маячня, звичайно, але маячня цілком реалістична, чи що... Я так повірив у свої вигадки, що навіть забув забігти по дорозі на пошту й телеграфувати на мис Меганом про своє прибуття. Квапився до Шляхтича, щоб переказати йому про Держикраїв дозвіл і одержати згоду від нього. А коли справді з Валерією нещастя?

Мабуть, уперше в житті я відчував незручність від своєї занадто полум'яної уяви. Чорти його бери, навіть сам уже вірив, що був на мисі Меганом і пережив зникнення Валерії!

В цеху, під самою покрівлею, монтажники прикріплювали величезний транспарант. Триметрові літери кричали з підхмарно-скляних висот:

«РАПОРТУЄМО...»

Так ніби можна було давати труби не країні, а якомусь дядькові! Ох уже ця самодіяльність!

Та ще більше, ніж транспарант, розлютив мене Кривцун. Він, виявляється, примірявся до мого операторського місця і вже зготовлявся всістись за пульт – щастя, що я встиг з'явитися саме вчасно, щоб перешкодити його благородним намірам.

– Ти це куди? – поцікавився я.

– Сам бачиш.– Кривцун не хотів гаяти часу на пояснення. Він рвався до трудової доблесті з силою недозволенною і незбагненною.

– По-моєму, ти забув, що тут товариш Дмитро Череда,– нагадав я запопадливому працівничкові.

– А тебе нема,– спокійно відповів він.

– Як то нема? – заревів я, неспроможний стерпіти таке зневажливе і, сказати б, антиматеріалістичне висловлювання.

– А так. Ти ж поїхав.

– Поїхав? Куди?

– А я знаю? На море чи там куди. Прохолоджуватися.

Можна було, ясна річ, вхопити Кривцуна за комір і зігріти його так, щоб і йому захотілося попрохолоджуватися. Та щось мене втримало. Адже насправді я, здається, мав такі наміри: рвонути на тиждень до моря, себто до Валерії. Але в цьому цеху, під отими триметровими літерами «РАПОРТУЄМО», перед цими людьми, які вирішили витиснути навіть із всуціль завтоматизованого обладнання щось нечуване, мої тривоги, якими я терзався сьогодні з самого досвітку, видавалися коли й не дріб'язковими, то принаймні досить легковажними. Тому я спитав Кривцуна мирно і навіть трохи винувато:

– Хто тобі сказав, що я поїхав?

– Шляхтич.

– А Шляхтичеві хто сказав?

– А я знаю? Спитай Шляхтича.

Питати не було потреби. Держикрай – хто ж іще? Доїхав до першої телефонної будки і подзвонив Шляхтичу.

– Ну, я підскочу до Шляхтича, а ти тут підміни,– сказав я Кривцунові й поліз у кібернетичне гніздо.

Шляхтич розмовляв одразу по двох телефонах, натискував на якісь тумблери й важільці і, не кидаючи своїх загадкових маніпуляцій, звернувся до мене:

– Як у тебе, Митю?

– Порядок,– сказав я і озирнувся, мовби хотів пересвідчитися, де ж той порядок, про який я так легковажно ляпнув.

– Тут, розумієш,– роблячи своє, знов звернувся до мене Шляхтич,– ми дещо перерахували і вийшло... Що? Ага, зараз пришлю... Не треба нервувати... Ну, та ти, Митю, знаєш, чого ми хочемо. Пришвидшити процеси. Інакше кажучи, пришвидшити те, що пришвидшенню не піддається. Але це тільки не перший погляд. Знаєш ту історію з нотами Ліста? Він писав на першій сторінці: «Грати швидко», на другій: «Ще швидше», на третій: «Якомога швидше», а на наступній: «Ще швидше!»... Так і ми... В нас повинно вийти... Все перевірено. Держикрай поїхав доповідати про це на симпозіумі... А ми доведемо на практиці.

Оце маєш! Той уже повіз доповідь, а Шляхтичеві лишилася дрібничка: довести на практиці! Я дивився на Льоню і знову починав тихо ненавидіти Держикрая.

– Але до чого це все? – мовби злякався Шляхтич.– Ти ж їдеш. Власне, вже поїхав. Держикрай дзвонив, просив за тебе.

Тут він умить забув про мене, став орудувати технікою.

А я стояв і не знав: чи я справді тут стою, чи мене вже й нема? Це було набагато гірше, ніж уявити загибель Валерії. Мова йшла вже про мене самого. Де я? І що зі мною? І хто я?

Нарешті Шляхтич прийшов мені на допомогу. Він помітив мене і всміхнувся так, як міг усміхатися лише він.

– Ти ще тут, Митю? Не поїхав?

– Та куди я повинен поїхати, чорти його бери? – вибухнув я.– Що ви всі відправляєте мене кудись? Самі хочуть рапортувати, а Дмитра Череду виштовхують в спину! Змова проти молодого покоління.

– Але ж ти збирався?

– Куди збирався? Хто тобі сказав?

– Заспокойся, Митю. Я чомусь думав, що нікуди ти не можеш поїхати в такий час. Лишити нас ти не міг – це всім відомо. Що я тебе попрошу? Кривцун хай підмінить тебе, а ти сьогодні побудь на тренажерах. Прибуло нове поповнення операторів, ритм у нас зросте, потрібна особлива виучка.

– Ну, гаразд. Коли тобі так хочеться,– похмуро промовив я і став спускатися на грішну землю, прекрасно розуміючи, що Шляхтич просто хоче мене делікатно зіпхнути на дріб'язкове заняття, знаючи, що зі своєю несамовитістю я наламаю дров за пультом. Але ким замінити Дмитра Череду? Кривцуном!

За одним з пультів-тренажерів сиділа чорноока метка дівчина, і було враження, ніби попала вона сюди просто з танців.

– Ви не з танцмайданчика, дівчинко?

– Так,– без будь-якого замішання відповіла вона.– Мене знайшов там товариш Шляхтич.

– Шляхтич?

– Так.

– А він що – теж танцював?

– Так.

– З вами?

– Ні, з своєю дружиною.

– А далі? Який зв'язок між цим,– я показав на пульт,– і танцями?

– Товаришу Шляхтичу сподобалося, як я танцюю.

– Танцюєте?

– Так. У мене виняткове відчуття ритму. 1 він сказав, що я можу стати геніальним оператором.

– Геніальним оператором?

– Так.

Ця чорноока від народження не відала про таке примітивне почуття, як скромність. Та не знала вона ще й того, що Дмитро Череда належить до найкращих учителів скромності.

Отож, почнемо!

– Значиться, так,– всідаючись поряд з ритмічно обдарованою дівчиною, сказав я.– Стежте за мною, за моїми рухами і, найголовніше, за моєю думкою. Перед вами стоїть неймовірно просте завдання. Протягом шестигодинного робочого дня, сидячи за пультом, встигати робити тридцять сім перемикань за кожні сорок секунд. При цьому, прошу зауважити, між п'ятим, одинадцятим, двадцять восьмим і тридцять п'ятим перемиканням слід робити паузи на чотири, дві, п'ять, одну і вісім секунд відповідно. І тоді, як співається в досить популярній пісні: «Не плачь, девчонка,– пройдут дожди...» Почнемо?

– Не збігається,– сказала дівчина.

– Що не збігається?

– Секунди. Тридцять сім перемикань за сорок секунд, а пауз виходить – двадцять секунд.

Ця дівчина знала не лише ритм, а ще й арифметику!

– Гаразд,– великодушно набавив я.– Візьмемо п'ятдесят сім секунд і поїдемо.

– А коли я зірвуся з ритму? – без недавньої впевненості спитала дівчина.

– Не раджу.

– Але це так складно. Мені навіть здалося: неможливо. Не встигають пальці.

– Не треба намагатися встигати. Треба мислити. Головою, руками і, коли хочете, пальцями. До цього закликає нас техніка і майбутнє людства. Отож, поїхали! «Не плачь, девчонка,– пройдут дожди...»

Ми працювали по-справжньому. Як казав колись наш заводський поет: «Ми працюємо всі, наче коні в вівсі». Або: «Ми працюємо всі, ніби вісь в колесі». В чорноокої справді було унікальне відчуття ритму. Коли б не моя захопленість Валерією, я, може, став би навіть знайомитися з цим дівчиськом. Гай-гай! Хоча, чесно кажучи, я потихеньку починав бунтувати в душі проти Валерії. Нащо ці вибрики? Втікати в Крим, писати зворушливі листи, а тоді прислати телеграму – мов суцільна образа: «Хочу, щоб ви були тут». А коли я маю свої власні бажання? А коли я зайнятий важливою роботою!

Під кінець зміни все ж стали шукати Дмитра Череду. Не станемо перебільшувати роль нашої скромної особи, але без неї іноді доводиться скрутно навіть таким людям, як Шляхтич.

Коротше кажучи, мене покликали. Оголосили по радіо, що просять. І я пішов. Моя учениця попросилася зі мною.

– Поглянути,– сказала вона.

Я великодушно дозволив. Ми опинилися в цеху, там ішла нормальна робота. Щоправда, коло мого робочого місця юрмилися якісь люди, але я відразу впізнав кореспондентів.

Звичайна справа, яка заважає людям займатися своїми справами.

Мене спробували зловити ще напівдорозі, але не на того натрапили. Зате моя учениця відразу гідно поцінувала переваги техніки в галузі інформації і, залишивши мене, приліпилася до хлопця, що тримав мікрофон так, ніби він кожному хотів дати його понюхати, чи що.

Хлопець не розгубився.

– Ваше ім'я, місце роботи і ваш ідеал для наслідування? – підсунув він дівчині мікрофон.

– Валентина Терешкова,– випалила моя учениця, забувши про власне ім'я, про все на світі, окрім бажання якомога швидше повідомити всім ім'я тої, кого хотіла наслідувати.

– А ви? – навздогін мені прокричав кореспондент, видно, сподіваючись, що я назву ім'я Гагаріна, і на цьому можна буде закінчити інтерв'ю для радіо. Та я вже був на пульті, на своєму пульті, де працював інший і не хтось, а саме Кривцун.

Там було ще кілька чоловіків, з ними – секретар заводського комітету комсомолу, гарний хлопець, розумний, молодець. Він підморгнув мені, непомітно знизав плечима, мовляв, даруй, що потривожили, але відбитися від радіо несила. Я відповів йому цілковитим порозумінням, підморгнув: мир, дружба!

– Ось, Дмитро Череда,– відрекомендував мене секретар комітету комсомолу,– я вже казав про нього. Радіослухачі знають Череду, тому в цій передачі хотілося б...

Мікрофон уже був у мене перед обличчям.

– Ваш герой для наслідування?

Я делікатно відвів мікрофон, показав на Кривцуна.

– Он Кривцун. Він сьогодні замінює мене. Йому по праву – перше слово.

Кривцун священнодіяв. Він творив за пультом, як Ріхтер за роялем. Він був з біса вродливий і фотогенічний, і всі пошкодували в душі, що немає тут відеомагнітофона, бо Кривцун гідний був навіть кольорового телебачення.

– Ваш герой для наслідування? – спитав Кривцуна кореспондент, і той дзвінко й життєрадісно гукнув у мікрофон:

– Василь Іванович!

Гукнув між ділом, трохи недбало, і журналісти трохи розгубилися. Вони чекали від Кривцуна ще якихось слів, доповнень, роз'яснень, але нічого не діждалися. Василь Іванович – і край!

– Так,– обережно наближаючись до Кривцуна, сказав один з радіожурналістів,– наші слухачі, звичайно, розуміють, що ви маєте на увазі славетного Чапаєва. Але хотілося б почути, які саме риси в Чапаєва привабили вас, людину, що працює в царстві автоматики і електроніки.

– До чого тут Чапаєв? – зі звичною своєю грубістю здивувався Кривцун.

– Але ж ви сказали: Василь Іванович.

– Василь Іванович, точно!

– Коли це не Чапаєв, то хто ж?

– Хто, хто? Касир нашого цеху Василь Іванович – ось хто! Поглянули б ви, яка перед ним завжди купа грошей. І ніколи навіть троячки не візьме! Оце витримка!

Журналісти не могли похвалитися такою витримкою. Вони злякано позирали на секретаря комітету комсомолу, мовби питаючи: що нас жде тут іще? Але той заспокоїв їх:

– Може, ви занадто Прямолінійно ставите запитання? Як думаєш, Череда?

– Та в мене сьогодні в голові каша. Нездатен думати.

– Що ж це ти? На тебе всі надії. В них он ціла плівка записана, не було тільки Дмитра Череди. А ти: каша?

– Коли говорити без мікрофона, – я вже починав лютитися на все це, – то я б сказав так: мій герой для наслідування – Шляхтич. А може в чомусь і Держикрай. Розумна голова.

– А хто такі Шляхтич і Держикрай? – спитав той, що з мікрофоном.

– Коли вони не знають, хто такі Шляхтич і Держикрай то навіщо сюди прийшли? – повернувся я до секретаря.

– Не гарячкуй, Череда,—заспокоїв він мене і популярно пояснив гостям, хто такі Шляхтич і Держикрай.

– Ясна річ,– уже в мікрофон говорив я,– як і кожен, я міг би назвати інші імена – великі, загальновідомі, недосяжні. Але ось я працюю з цими людьми, спостерігаю за ними, вчуся в них. Я перебував у дуже складних, можна сказати, заплутаних взаєминах з цими людьми, принаймні, з одним із них. Було чимало складнощів і з Шляхтичем, поки він обтісував, шліфував мене. Визнаю, що люблю цього чоловіка. Здається, готовий полюбити також Держикрая. Переходжу до любові!

Поки ж говорив усе це, билася в мені десь глибоко-глибоко думка про Валерію, ще жило в мені безглуздо-вперте бажання кинутися на її поклик, я рвався до неї нестримно, рвався і... не міг змусити до бігу свої неслухняні ноги.

1970, Київ

Загребельний П. А.

Твори в шести томах, т. 6.– К. : «Дніпро» 1981.– 560 с.