Текст книги "Переходимо до любові"
Автор книги: Павел Загребельный
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 17 страниц)
Зникає Археолог, і тільки на обрії нечутно пропливають постаті озброєних бедуїнів.
Про аплодисменти можна й не говорити. Вони були бурхливі. Які ж ще можуть бути аплодисменти! Більшість глядачів кинулися в передні ряди, впритул до сцени, щоб ближче побачити виконавців спектаклю і показати самих себе виконавцям. Так би мовити, єдність мовчазної більшості з балакучою меншістю. Я вирішив приєднатися до третього світу, до світу хитрих, які, скориставшись з бурхливих аплодисментів і тяжіння більшості до променів слави, енергійно пробиралися в протилежний бік, тобто до виходу. Мене приваблював і не самий вихід із залу, вабило мене те місце, на якому сиділа знайомо-незнайома дівчина, приведена сюди доцентом Крижнем. Спектакль я додивлявся у пів-ока, більше поглядаючи в бік доцента Крижня й спостерігаючи за його поведінкою відносно його сусідки. Щиро кажучи, мене стривожило, як вони обоє, дівчина й доцент, відмовчалися на моє настирливе запитання про ім'я незнайомої. Чи вже так міцно поєднані ці двоє, що не бажають, щоб у їхній світ проникав ще й третій хтось, чи, може, доцент Крижень, нарешті, покінчив із своїм затяжним парубкуванням і вирішив одружитися або й одружився, обравши для цього найвродливішу дівчину нашого міста, в чому я тепер не мав ніякого сумніву! І яка вже тут п'єса, які пустинні проблеми, коли тебе роздирають сумніви й невідомість?
Найгірше: я відчував розгубленість і безпорядність, я не знав, що маю діяти, я не міг навіть вдатися до улюбленого свого засобу, посміявшись трохи з погляду вічності із самого себе, і з доцента Крижня, і взагалі з тої ситуації, яка сьогодні створилася так несподівано завдяки спектаклю. Збирати людей докупи завжди небезпечно. Бо люди часто не просто зустрічаються, а зістукуються. Ось я зістукнувся з тою дівчиною, про яку чи й думав чи й не думав, про яку мовби й забув назавжди. І тепер не бачив виходу. Пропала моя насмішкуватість; зникла кудись іронія – всі трагедії на сцені видавалися штучними й несуттєвими поруч з моєю власною трагедією. Іронічний чоловік, виходить, з льоту закохався, і ось тут виявилася неспроможність іронії, цілковита її недостатність, чи що. Бо починалося справжнє. І треба було відкинути все, забути все, бо перед тобою – тільки справжнє у всьому його привабливому лякові.
А тим часом у залі вибухнули бурхливі аплодисменти. І почалося велике переміщення мас. І в тому переміщенні активну участь узяв доцент Крижень. Видно, оті слова про вічність, які виголосила в кінці спектаклю Зізі, коли й не належали доценту
Крижню, то принаймні потрапили в п'єсу не без його участі. Може, й ціла п'єса сконструйована була не компютером, а технократами, керованими доцентом Крижнем з висот його гуманітарної освіченості! Хоч як так воно було, хоч якими намірами керувався доцент Крижень, пропихаючись у перші ряди,– мене це вже обходило дуже мало, бо я спостеріг, що супутниця доцентова лишалася на своєму місці, вона не бігла вперед, не бігла й до виходу, вона й не аплодувала, вона стояла собі зовсім спокійно, зовні спокійно, так само, як і я. Тільки в мене в серці починалося шаленство, серце клекотало і здригалося, мов голе маля посеред снігів, та це теж не важило, поки не стало помітним для когось. І, ховаючи своє здригання за байдужим усміхом, я потовпився помалу до дівчини і лякався тільки, щоб вона не стала пробиратися до дверей, бо гнатися за нею було б недостойно навіть у моєму становищі.
Але вона не втікала, вона чи й зауважила, як я протовплююсь уперто до неї, вона трохи здивувалася, коли побачила мене поблизу, може, ще сподівалася, що я випадково опинився коло неї, та я не дав їй довго розкошувати такою думкою, підійшов до дівчини майже впритул і відразу заговорив до неї.
– Ви не аплодуєте, як і я?
– Як бачите.
– Гарні дівчата звикли, щоб аплодували їм, а не вони...
– Ви хочете сказати, що я – гарна? Не треба. Я сама про це знаю.
– Кепські мої справи, коли так. Хтось уже мене випередив. Але я хотів сказати інше. Нас обох єднає те, що ми не аплодуємо.
– Тут можуть бути різні причини, так що про єдність чи й варто...
З таких балачок, я це відчув умить, не видобудеш жодного грама корисних копалин для спорудження сяйливих чертогів щастя. Треба було кидати дипломатію і переходити на відвертість, поки не повернувся доцент Крижень.
– У нас з вами порушено принцип рівноправ'я,– сказав я похмуро,– ви про мене знаєте майже все, я про вас – нічого. Це нікуди не годиться. Повинен довести до вашого відома, що не маю наміру більше вас втрачати, тобто губити, як загубив торік восени. Отже, як вас звуть, де ви, і хто ви, і як вас знайти?
– Чи не забагато на один раз? – усміхнулася дівчина, і знову та усмішка вбила в мені все, вбила мене всього, щоб народити радісно-оновленим.
– Ну, гаразд. Ім'я!
– Це вам нічого не дасть. Мене звуть Валерія. Могло бути інше ім'я. Що з того?
– Дякую. Безмежно дякую. Тепер кажіть: ви можете втекти звідси, поки доцент Крижень демонструє нерозривне єднання людей науки й техніки з людьми мистецтва?
– А що скаже доцент Крижень? І що скаже та дівчина, з якою ви сьогодні прийшли на спектакль?
– Ви її помітили? Це Клементина. У нас мирне співіснування. Вона сестра товариша Книша, який сьогодні виступає в ролі постановника спектаклю. А моя сестричка Зізі грає в п'єсі Археолога. А зять Держикрай – Шейха.
– Я чула про це від доцента Крижня.
– Тоді втікаймо?
– Не люблю втікати.
– У мене таке враження, що ви нічого не любите.
– Можливо.
– Тоді що ж?
– Я не люблю самовпевнених людей. Ви – занадто самовпевнений.
– Стривожений. Розумієте? Боюся знову вас загубити. У мене якось все йде наперекіс. Я вже, коли хочете, просто в паніці... Коли б ви мене спитали, куди втікати, я б і не відповів. Куди? Просто так. Кудись... Може, в кіно? Але пізно... Іншим разом? Але чи ви захочете?.. І що дивитися? Тоді що ж лишається? «Давай пожмем друг другу руки»? Як сказав один професор про потиск рук: «Безглуздо й непристойно іронізувати з приводу цієї зашифрованості любовного переживання, цього прагнення людей знайти зовнішній аналог возвишеності, трепетності, людяності». Можете ви дати свою руку?
– Ось.
Я провис між двома опорами високовольтної передачі. Падіння на землю було ганебно-болючим. Тепер між нами стояв доцент Крижень і говорив щось про силу мистецтва, про значення серйозності, яка веде до універсалізму в людині, про потребу спілкування між людьми техніки й людьми світу мистецтва. Ніколи не видавався мені доцент таким занудливим.
– Ви теж підете? – долинув до мене голос Валерії.
– Піду? Куди?
– Товариська вечеря,– пояснив Крижень.– 3 нагоди успішного спектаклю. Дирекція заводу...
– У мене зіпсувався апетит,– сказав я.
Але тут на мене наскочила Клементина. Де й узялася.
– Ти повинен там бути! – гаряче зашепотіла вона.– Брат сказав... І взагалі... Зрозумій.
– Апетит,– сказав я,– коли його нема, то нема... А коли в тебе він є, то об'єднуйтеся з доцентом і ось Валерією і...
– Я теж не піду,– несподівано заявила Валерія.
– Але ж, Валеріє,– надув губи Крижень,– це неможливо... Це просто...
– Візьміть Клементину, доценте,– попросив я,– на вас дивиться все прогресивне людство. А людство регресивне втече додому... Щасливо!
Я потиснув руки всім трьом: обом дівчатам і доцентові. Та коли вже вийшов до вестибюля, на всяк випадок трохи почекав: а що, коли Валерія справді покине доцента? Пристрасть туманно надіється видобути вигоду з будь-якого відхилення від звичайної поведінки, їй потрібне сум'яття в світі, тільки тоді вона має поживу для підтримання свого вічного вогню. Примушуйте бігти свої неслухняні ноги, але примушуйте також стояти свої готові до бігу ноги!
Валерія вийшла за мною. Чергова поразка доцента Крижня. Сподіватимемося, що не остання. Що ж до мене, то це перше серйозне, справжнє, глибоке, остаточне... Триста слів для відтінків пристрастей і півтори тисячі слів для опису краси налічується в нашій мові, але всі ті слова в мені вмерли. Я мовчки дивився на Валерію, в моїх очах, мабуть, читалася собача покірливість, може, вдячність, може, рабська відданість.
– Домовимось так,– розправилася з усіма моїми почуттями Валерія,– виходимо з приміщення і відразу розходимося кожне в свій бік.
– А коли виявиться, що нам по дорозі?
– Тоді я піду перша, а ви підождете півгодини.
– Погодитися на такі нестерпні умови можна лише тоді, коли ви скажете, де я вас знайду.
– Ніде.
– А де ви хоч працюєте?
– Лаборанткою.
– Але де?
– Лаборанткою.
Не закохуйтесь ні в лаборанток, ні в проектанток: вони мають справи з речами, а не з людьми, і яке їм діло до шаленства чийогось серця!
Валерія пішла від мене, нічого більше не сказавши, рішуче заборонила вистежувати її. Ось коли я по-справжньому відчув, що. «все сметено могучим ураганом», і в цілковитому відчаї побрів на товариську вечерю, давану дирекцією на честь Держикраєвої «команди».
Ніхто мене там не ждав, ніхто не завважив. Клементина відвернулася, демонструючи зневагу, зрадів тільки доцент Крижень, по-панібратськи обійняв мене одною рукою, в другій тримаючи келих із чимось міцним, став бурмотіти мені на вухо:
– Це прекрасно, що ти вернувся... То неймовірно капризна особа... Капризна й несерйозна...
– Чхав я на вашу серйозність,– сказав я добродушно доцентові, випиваючи добрячу чарку.– Ви коли-небудь чули звук часу? Коли час починає відмірюватися тільки для вас, десь у вас всередині вміщується невидимий годинник і вицокує: «Тік-так, цок-цок». Ви чули про таке, доценте Крижню?..
– Це фонтоми – не більше...
– Де ви її знайшли?.
– Кого? – не зрозумів доцент, спантеличений перескоком моїх думок.– Про що ти?
– Валерію де знайшли? Звідки?
– Ти про неї? Вона лаборантка з нашого інституту... Вчиться на вечірньому... Але ти цікавився фантомами...
– Фантоми-фантомаси... Все до лампуцьки!.. Я зараз іду обійматися з Держикраєм... Братання! Ви приєднуєтесь?
– Держикрай – мій найперший друг,– пробурмотів доцент,– Держикрай – це...
Скажемо просто й без претензій: друг, товариш і брат. Всі мені стали друзі, товариші й брати: і Держикрай, і товариш Книш, і доцент Крижень, надто ж доцент Крижень, добрий, безкорисливий, трохи занудливий, зрештою, наш доцент, який не тільки вчив нас, а ще й добирав для нас гарних дівчат, щоразу вважаючи, що обирає для самого себе. Але ніколи не впадав у відчай. Вічна бадьорість духу. «Если к другому уходит невеста, то неизвестно, кому повезло». Він легко згоджувався, щоб Валерія теж пішла... «Я від діда втік, я від баби втік, і від тебе втечу... По засіку метений і на яйцях спечений...» Не втечеш!
Назавтра після прем'єри, яка полишила в моєму житті слід незгладимий з причин, досить детально викладених вище, я після зміни біжу на колишню Глиняну гірку, а не на проспект Космонавтів, щоб проводжати додому Клементину або чекати, поки вона йтиме на репетицію балету, і зголошуватися в її добровільні охоронці. Ні, я кваплюся на площу Космонавтів, бо саме на площі Космонавтів стоїть будівля педагогічного інституту, нового інституту, недавно відкритого в нашому місті; а в тому інституті, в одній з його лабораторій, чаклує коло приладів біло-ніжне створіння, зване Валерією. Валерія-кавалерія... Щось легковажне вчувається мені чи то в цьому імені, чи то ще в чомусь. Може, мій вчинок – суцільна легквіажність? Я прибігаю на площу Космонавтів, забувши про все на світі, піддавшись шаленству серця, незважаючи на втому після зміни, незважаючи на дощ, який чеше сьогодні зранку, справжній весняний, буйний, щедрий дощ. Я прибігаю на площу Космонавтів засапаний, змокрілий від дощу і від поспіху. Площа величезна, будівлі тут стоять далеко одна від одної, сховатися ніде, нема навіть стовпа, щоб підперти його й постояти, чекаючи. А дощ періщить із щедрою зловтіхою, мовби хоче нагадати мені, що вже стояв колись я на цій самій площі, під таким самим, тільки й того, що осіннім дощем, та ще не сам стояв, а з Євгеном. Тоді ми так само ждали коло інституту, ждали, що вийдуть з нього дві дівчини – рожева й голуба, ждали й не діждалися. А якою ж буде сьогодні Валерія? Якої барви на ній плащ, якого кольору парасолька? І чи вийде?
Я мокну під дощем уперто, самовіддано й запекло, готовий стояти тут хоч до ранку, і нарешті достоююсь, поки з дверей інституту починають вибігати по одному, по двоє й табунцями дівчата й хлопці, статечніше трохи виходять викладачі, зовсім статечно – літні доценти. Я присуваюся ближче до виходу, щоб не прогавити Валерії, я намагаюсь зазирати під парасольки, пропускаю повз себе із сотню представників усіх поколінь і всіх можливих цензів освіченості – від середньої до вищої і до найвищої. Все це біжить повз мене, сміється, вимахує руками, вищить від холодних патьоків води поза шию, все це вистрибує і вигецує, але Валерії нема та й нема...
Я вирішую заступити ще на одну зміну чекання, мені однаково, хоч стоятиму тут до самого ранку, мені, як пролетаріату, нічого втрачати, крім кайданів незалежності. Нарешті я відчув усю неминучість закоханості, то чому ж би мав тепер відступати?
Біжить з-за високих важких дверей зграбна постать у білому плащику, я ще не розрізняю, хто б то мав бути, але вже точно знаю: вона. І Валерія теж, хоч і не сподівалася ніколи, що стовбичитиму тут я власною персоною, відразу впізнає мене ще здалеку і, не вітаючись, так ніби ми щойно бачилися, по-вчорашньому суворо заявляє:
– Домовляємося відразу: я йду в один бік, ви – в другий. Те, що ви мене знайшли, не означає нічого. Взагалі ніщо...
Я не даю Валерії докінчити.
– Ви не врахували одної обставини. Нас жде моя мама, і вона буде страшенно розчарована, коли...
– Ваша мама? Не розумію. Це що?
– А нічого. Я запрошую вас до себе додому. В дружню родину Черед. Домашні попереджені. Вас ждуть. Ви ж не можете розчарувати представників старшого покоління робітничої династії Черед, відмовившись...
Валерія сміється...
– Вчора я подумала, що ви трохи нахабний, і приписала це вашому лауреатству. Сьогодні ви вражаєте мене своєю наївністю. Ну, розумію ще чоловіка, який ждав би дівчину, щоб запросити її в кіно.
– Дешевий прийом.
– На лекцію про любов і дружбу.
– Це вже щось. Особливо коли лектор – з товариства «Знання». У них це здорово виходить. У кожного портфель набитий лекціями про що хочеш. Але я запрошую вас додому.
Ми вже йшли через площу, ми не розскакувалися в різні боки, як учора, сили миру й демократії святкували першу, хай незначну ще, але вже перемогу.
– Ви смішний, Дмитре. Нічого не знаєте про мене. А коли я одружена?
– Ваш чоловік нам не стане на заваді. Він сьогодні зайнятий перебиванням ніг доцентові Крижню, з яким ви вчора ходили на спектакль. Один нуль на мою користь?
– А коли я просто не захочу? Ви не чули від мене нічого про мою особу і не можете...
– Ви теж від мене чули небагато,– нагадав я Валерії,– можу, щоправда, повідомити, що я люблю ходити швидко. Та ще коли дощ...
– Ось уже й протиріччя. Вам хочеться втікати від дощу, а мені якраз не хочеться. Можу відкрити секрет: я захоплююсь підводним плаванням. Як ви ставитесь до підводного плавання?
– Надаю перевагу надводному.
– Вам забороняє ваша мама?
– Коли вибирати, то вона б воліла мене бачити над водою, аніж під водою.
– І ви, мабуть, не любите джазу?
– Валеріє,– попросив я,– не треба про джаз. Ви будь-що хочете знайти в мені якусь неповноцінність. За таких умов неможливий великий діалог між Сходом і Заходом.
– А хто в нас Схід, хто Захід?
– Схід – ви, я можу стати Заходом для самого себе, коли... Давайте домовимося так... Для першого разу... Ми йдемо до нас... Знаєте, де «Діловий клуб»?
– А що це таке?
– Ну, «Діловий клуб» знають усі...
– Ви надзвичайно самовпевнений. Вчора вам стало дивно, що я не чула про існування Дмитра Череди, сьогодні ви не можете уявити собі, що хтось не знає про якийсь «Діловий клуб».
– Пробачте... Я просто якось... «Діловий клуб» – так звуть будинок, де живу я з батьками. Він збудований ще до нашої ери, тобто до війни, і його тут справді всі знають... Ну, ви не знаєте... Але я, наприклад, не уявляв, що ви аквалангістка, і взагалі до вчорашнього дня не знав, де ви і хто... Але сьогодні для моєї мами була б прекрасна несподіванка... Я б сказав їй: «Мамо, це та дівчина, що я зустрів її торік восени, коли ми з тобою купували індика».
– Індик – це просто винятково! – засміялася Валерія.– Мені доведеться пристати на ваше запрошення, інакше... Інакше ви забудете індика і тоді... Тоді з чим же будете мене порівнювати?
– Ну, коли порівнювати, то я б порівнював вас... Шкодую, що наш заводський поет на вищих літературних курсах... Я б попросив допомогти. В нього здорово виходить. Ти не цариця, ти не княгиня, ти і не жриця, ти й не богиня. Бо, мовляв, що нам цариці, що нам княгині, що нам ті жриці, що нам богині? Радянські дівчата найвродливіші в світі!
– Це так пише ваш заводський поет? У вас навіть свій поет є? Вперше чую.
– Тепер я вірю, що ви справді аквалангістка.
– З чого це видно?
– У вас вигляд людини, яка щойно виринула з води. Ви про все вперше чуєте. Наївність на рівні дитячого садка.
– Вас виховували в дитячому садку?
– Не зазнав щастя. Мене виховували мої три сестрички. Всі вони старші за мене, і всі жінки, я ж – продовжувач прізвища Череда. Одну з них ви повинні знати. Вона одружена з Держикраєм.
– А хто такий Держикрай?
– Уперше чуєте?
– Уперше чую.
– Вчора він грав Шейха. Отой дурень у чалмі, що пролежав цілий вечір під пальмою. Ви його помітили? Але він не тільки шейх. За сумісництвом Держикрай – ще й начальник нашого нового цеху. Сподіваюсь, про новий прокатний цех ви чули? Про нього пишуть усі газети і радіо щодня говорить: «Наш цех – дітище останньої п'ятирічки».
– Вперше чую,– засміялася Валерія.
І мені вже почала подобатися ця наша гра, бо поки ми отак розбалакували, ми не стояли на місці, ми все ж таки кудись просувалися, і не кудись, а, треба визнати це відразу,– в напрямку «Ділового клубу», аж поки опинилися перед будинком.
– Тепер ми повинні зайти,– заявив я Валерії,– і не кажіть мені, будь ласка, що ви не чули про «Діловий клуб». Ось він перед вами, он світяться вікна третього поверху, там ви спробуєте фірмове блюдо моєї мами, яким ошелешений був навіть англійський капіталіст, що його довелося нам приймати, але вас ми приймемо ще на вищому рівні...
– І ми ділитимемося спогадами про індика, купленого вами минулої осені?
– А також про ваші три троянди. Дві червоні, одна біла.
– У вас непогана пам'ять. Але іноді пам'ять надмірно обтяжує людину. Скажімо, ви тримаєте в голові безліч непотрібних, зайвих речей, і від цього ваша голова стає важкою, і це заважає нам жити. Тримати в голові з минулої осені якусь дівчину – це протиприродно. Це відхилення від норми.
– Ви хочете сказати, що я трохи ненормальний? Тримав у голові дівчину й індика...
– Хочу вас заздалегідь попередити, що я – цілком нормальна дівчина. І коли навіть піду до вас додому, то це ще ні про що не свідчитиме... Торік на базарі я вас не помітила і не жила спогадами про вас – це перше, що ви повинні знати. Друге – це те, що в мене маса знайомих хлопців. З Москви, Ленінграда...
– І з столиць союзних республік,– підказав я.
– Слухайте, з вами просто неможливо говорити серйозно! – вибухнула Валерія.
– Ви спробуйте, яку ікру готує моя мама, а потім ми з вами дамо телеграми масі ваших знайомих хлопців, з яких вони довідаються про ваші переживання...
– Гаразд. Я піду їсти прославлену вами ікру. Але не шкодуйте...
– Нічого, нічого. Після атомного вибуху руками не махають, як сказав би Держикраїв компютер.
Нам пощастило. Дощ загнав додому всіх членів родини, навіть Держикрай не рвонув сьогодні в шалену свою прогулянку по шосе, він лежав у кріслі й читав «Час быка» Єфремова, підкреслюючи окремі й цілі абзаци, спершу не звернув уваги ні на мене, ні на Валерію, яку я мерщій запросив до своєї кімнати, але потім Держикрая, видно, щось шпигнуло під бік або спрацювала його високорозвинена сигнальна система, він відклав книжку, потинявся по квартирі, створюючи скрізь робочий шум, і зазирнув до нас:
– Дозволите?
– Можна,– сказав я.– Поклич також Зізі. Мама дасть ікру і ми їстимемо просто тут. Вино з моїх запасів.
– У мене є марочний коньяк,– розщедрився Держикрай.– Дозвольте?
Я був великодушний, мов той король, що помилував убивцю, заявивши при тому, що не може врятувати його від кари розгніваних громадян, які чекають на убивцю під вікнами палацу, щоб розтерзати.
– Знайомся,– сказав я Держикраєві.– Це Валерія.
– Держикрай,– сказав він, обмінюючись з Валерією потиском рук і трохи довше, ніж належало в таких випадках, тримаючи дівчину під прицілом своїх чорних окулярів.
– Це ви грали Шейха? – спитала Валерія зацікавлено.
– Шейх – несуттєво,– строго відповів Держикрай.– Але коли вас цікавить... Ми не надаємо особливого значення... Однак за тиждень хочемо повторити спектакль... Запрошую вас подивитися...
– Дякую. Прийду,– несподівано згодилася Валерія.
– Прекрасно,– нарешті відвернув од неї свою крутолобу голову Держикрай.– А тепер питимемо коньяк.
– Не забудь покликати Зізі,– нагадав я зятеві, трохи дратуючись з його поведінки, а ще більше – з безглуздого вчинку Валерії.
– Ти що – справді хочеш іти на спектакль? – спитав я дівчину, коли Держикрай пішов за своїм марочним коньяком.
– А чом би й ні?
– Але ж ти дивилася з доцентом Крижнем?
– Тепер хочу подивитися з кимсь іншим.
– З ким же – цікаво знати?
– Наприклад, з Дмитром Чередою.
– Коли так, то в мене з душі скотилася ціла каменоломня. Я стаю поклонником театрального мистецтва.
– Але за тиждень може статися багато змін,– лукаво глянула на мене Валерія. – Тиждень – це сім днів. Я можу зустріти сім цікавих хлопців, кожен з яких може запросити мене або ж на цей спектакль, або ще на цікавішу річ...
Я хотів заявити їй рішуче і категорично, що другого Дмитра Череди на світі немає, але вчасно втримався від заяви, яка видалася б для Валерії смішно-невмотивованою, та й Держикрай, завдяки своєму вмінню точно розраховувати час, нагодився з коньяком саме тоді, коли з мене от-от мала вискочити змішана група хижаків, і я міг припуститися вчинків, наслідків яких ніхто б не взявся передбачити.
Зізі принесла все, що належалося до столу, бо ні мама, ні, тим більше, наш батько не стали порушувати усамотненості молодшого покоління, ми засіли вчотирьох. Валерія з цікавістю поглядала то на Зізі, то на Держикрая, на мене вона й не дивилася мовби, зате я не міг одвести від дівчини погляду, а Держикрай, забувши про свою напиндюченість, і собі змагався зі мною, вицілюючи Валерію своїми окулярами. Несподівано він став таким балакучим, яким ніхто з нас його й не бачив ніколи: мабуть, подіяв на технократа коньяк, бо ж технократи в принципі заперечують вживання алкоголю, за що алкоголь мав би їм належно мститися.
– Держикраю,– зауважила Зізі,– ти сьогодні розчулений. Це тобі не личить. Ти ж знаєш, що я не люблю цього.
– Я розчулений,– звертаючись до Валерії, сказав Держикрай,– точно – розчулений. Може, через те, що не поїхав сьогодні машиною. Бачите, я щодня ганяю машиною по шосе, десь кілометрів за сто або й далі, залежно від настрою. Це дає необхідну твердість. Бо мужчина повинен мати в собі твердість. Мужчини змушені приймати рішення. Щодня, щогодини, щомиті приймати рішення. Встигати не запізнюватися. Вчасно приймати рішення. Для цього – твердість.
– Є ще закон відшкодувань,– втрутився я,– він рятує людину від усіх нещасть. Людяний закон. Я сам його відкрив і сам застосовую...
– Але сьогодні я розчулений,– не слухав мене Держикрай, – сьогодні мене потягло на поезію, коли хочете. Може, дощ... Може, ще щось... Не знаю. Коли кохаєш, треба поїхати, покинь дружину, покинь дитину, друга покинь і подругу також, покинь коханку, покинь кохання, коли кохаєш, треба поїхати.
– Уявіть собі: я не люблю віршів,– засміялася Валерія,– а ви, Зізі, любите?
– Зізі любить Держикрая, а Держикрай любить Зізі,– сказав я,– але щоб Держикрай читав вірші, то такого ще ніхто в нас і не чув. Це йому, видно, склав компютер.
– Гаразд,– стріпнувся Держикрай,– киньмо поезію. Пропоную невеличку проїздку! Найвищі переживання при дотриманні всіх правил руху і гарантуванні безпеки!
– А що? – вигукнула Валерія.– Я не проти!
– Держикраю, ти п'яний,– нагадала Зізі, але нагадала якось нерішуче, так, ніби вона ладна була згодитися навіть на божевільну їзду в машині, аби тільки вирвати Держикрая з незвичної для нього розчуленості. Але звідки вона знала, що він і в машині не читатиме віршів? Забуде про дорогу, про небезпеку й вичитуватиме складені позбавленим серця компютером слова, які на мене, наприклад, не впливають ніяк, але невідомо ще, як подіють на таку некеровану дівчину, як Валерія, або й на саму Зізі.
– По-моєму, єдиний вихід,– запропонував я,– це щоб ти, Зізі, вкрала в Держикрая ключі від машини. І чим швидше це ти зробиш, тим буде ліпше. Застосуй закон попереднього подолання обставин.
– Неможливо,– Держикрай дістав з кишені брелок з ключиками, закрутив ними перед моїми очима,– коли рішення прийнято, ніхто не може стати на заваді. Ми всі їдемо. Це сказав я. Заперечення? Попереджаю, що найменші заперечення розцінюватимуться, як боягузтво. Заперечень немає. Їдьмо!
І ми їхали. Нічого безглуздішого в моєму житті не було. Навіть коли я летів з башти танка, то й тоді керувався все-таки якимись благородними мотивами: хотів довести всім свою цілковиту готовність обороняти Вітчизну за будь-яких обставин. Не довів там – виправдався на заводі, але завжди мав наміри чисті й чесні. А щоб отак летіти по нічному, задощеному шосе, грати в лотерею із життям? Ви можете виграти п'ять тисяч, але можете й не виграти. Трипроцентна позика. Все ж таки три проценти шансів. А тут ми не мали й трьох сотих процента. Шалена гонитва без мети, без кінця й краю, дике ревіння двигуна, свист і гудіння вітру. Розсваволена машина полишала позад себе дерева, стовпи, зустрічні машини, мокрі поля, села, людей, хмари, темряву, зорі, дощ і стихії, міста, може, й держави, материки, це вже була й не машина, а мовби цілий світ, який летить кудись, мчить, рветься, божеволіє від запаморочливого руху.
– Хоч з великою долею умовності,– прокричав з темряви Держикрай,– але в цій гонитві ми моделюємо ціле людство!
Він, здавалося, вже прихитрився поставити машину на задні колеса, вона вже от-от мала здійнятися в повітря, летіти в космос і в безвість. Коли це мала бути модель світу, то мені б хотілося гукнути: «Затримайте цей світ, я хочу висісти!»
У мені говорив не боягуз, не обережність протестувала проти такого безумства – то подавав голос здоровий глузд, якому я вірив досі й хотів би вірити й надалі, не піддаючись приступам шаленства, як Держикрай. Мене дивувало, чому мовчать наші жінки. Зізі сиділа попереду поряд з Держикраєм, я тільки здогадувався, що то вона там сидить. Але хіба ж то справді була Зізі? Принишкле, підкорене волею Держикрая створіння – моя вічно розвихорена, непокірлива сестричка? Не може бути!
А Валерія? Вона сиділа коло мене, я ждав, що злякано тулитиметься мені до плеча, шукатиме захисту й підтримки (бо я ж усе-таки мужчина, чорти його бери!), скрикуватиме в темряві, хапатиметься за мою руку, кричатиме, щоб зупинили машину, що вона відмовляється їхати далі. Де там! Вона сиділа, відкинувшись на спинку сидіння, я міг би заприсягтися, що вона заплющила очі, але заплющила не від страху, а від насолоди, мені здавалося, що бачу в неї на устах усміх, і той усміх викликаний теж насолодою, задоволенням від швидкості, від несамовитої гонитви посеред мокрих полів, під темними хмарами і далекими зорями.
Тоді я на знак протесту проти безглуздої швидкості, з якою ми кудись летіли, розпочав обережно-повільну мандрівку в пошуках руки моєї сусідки. Я пройшовся пальцями по тій частині сидіння, що була між нами з Валерією, не знайшов там її долоні, тоді вирядив свою руку в непевну темряву і довго й уперто просувався туди, де вичував руку Валерії. Я був такий несміливий у своєму пошукові, що, мабуть, так і не досягнув би свого, аби машину не занесло на одному з численних віражів і нас не зсунуло докупи. Тут наші руки зустрілися самі, під дією сил зовнішніх, вийшло так, ніби свої бажання я тепер мав нагоду приховати, але й знехтувати випадком було б гріх, тому я міцно вхопив Валерію за руку, стиснув її, і дівчина відповіла мені потиском чи то порозуміння, чи взаємності, чи просто солідарності, яка мала неодмінно існувати серед екіпажу чортячої машини, що нахабно загарбала не тільки наші тіла, а й наші душі.
Коли б я відзначався хоч трохи більшою розчуленістю, то, мабуть, поцілував би руку Валерії, але несвідомий страх утримав мене від такого кроку, наслідки якого важко було передбачити. Поза тим треба взяти до уваги, що машину щомиті жбурляло в усі боки з такою силою, що невідомо, чи зміг би я поцілити руку Валерії.
Та й самого потиску рук мені було досить, задля цього варто було отак промчати сотню кілометрів у задощеній темряві, заради цього можна було рискувати, вести смертельну гру з долею, з випадком, з невідомістю. Легенький стиск пальців і відповідь на нього! Найпрекрасніший шифр у людському спілкуванні.
Не треба ніколи святкувати перемогу передчасно. Ліпше хлипати, вдавати нещасного, розмазувати по обличчю сльози й грязюку, аніж злетіти на одну-єдину мить в рожевій хмарині уявного щастя, а потім боляче вдаритися об тверду землю розчарування.
Той потиск рук у темряві не означав нічого. Бо коли ми підвезли Валерію до будинку, адресу якого вона сказала Держикраєві, і я хотів був провести дівчину, вона безцеремонно попхнула на мене дверцята машини і досить твердо сказала:
– Доберусь сама. Дякую за прогулянку!
Та я на досвіді Клементини вже знав, як дівчата помиляються адресою, помилилася адресою також Валерія. Тобто не на того напала. Я все ж таки виліз із машини слідом за Валерією, притримав її за руку, спитав, намагаючись погамувати в собі змішану групу хижаків, яка дерлася назовні з потужністю в сто левиних сил:
– А де я вас знайду?
– Навіщо?
– Ну, хоча б для того, щоб провести до Палацу культури ще на одну прем'єру?
– Можете прийти туди в неділю. Водити мене не треба. Я не сліпа.
– Домовились,– Сказав я.– Дотримуймося в усьому принципу добровільності. Таким чином ми з вами ввіллємось в лави людей доброї волі. Мир – дружба! Доброї ночі!
Вона не встигла мені відповісти, бо я вскочив у машину, а Держикрай рвонув з місця, адже треба було нам ще спати, щоб уранці бути в цеху, де кінчалися всі розваги, шаленства й захоплення і панувало тільки одне: велика, або, як сказав би Держикрай, прекрасна робота!
