Текст книги "Переходимо до любові"
Автор книги: Павел Загребельный
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 17 страниц)
– Грип,– сказав я,– одноденний Гонконг. Не підходь, бо вмреш од вірусів.
– Ой, страшно! – засміялася Клементина і удавано сховалася за Шляхтича, який саме нагодився на мої останні слова і порадив мені берегтися, коли справді нездужаю. Найтяжче лишилося позаду, я відчув упевненість аж таку, що зміг перекривити Шляхтича, коли він пішов, проголосивши йому в спину його голосом з його серйозністю: «Той день, коли соціалістичне виробництво почне переганяти капіталістичне, стане днем великих змін в уявленні людей про те, в що слід вірити». А в що вірите, ви, Клементино Книш?
За всіма законами, виведеними вчора з листів, надісланих мені невідомою дівчиною, Клементина мала б негайно вмирати від захвату моєю дотепністю, в жертву якій я приніс самого Льоню Шляхтича, чого не дозволяв собі майже ніколи. Однак механізм винайдених мною законів ще не був, видно, як слід відрегульований, бо Клементина замість захоплень якось збайдужіло глянула на мене, відійшла вбік, взагалі мовби втратила до себе будь-який інтерес.
«Маскується!» – вирішив я і поклав собі простежувати кожен її порух, щоб вивести на чисту воду, вхопити за руку, примусити до зізнань.
Найпростіше було зіставити почерки. Але хоч як намагався пригадати, який у Клементини почерк, не міг пригадати. Бо почерк не дівоче личко. Почерк – це така штука: побачив, прочитав і забув. Просити дівчину написати щось спеціально для мене? Може видатися підозрілим. До збирачів автографів я не належу, а Клементина не належить до світу мистецтв, дарма що танцює Дездемону, підставляючи свою довгу ніжну шию для душіння диспетчерові транспортного цеху. Тоді що? Здавайте дописи до стігназети? Чи розповсюдити в цеху моднячу якусь анкету з короткими запитаннями, які передбачають довгі відповіді?
– Як ти ставишся до анкет? – спитав я Клементину.
– Позитивно.
– Любиш відповідати на них?
– Люблю.
– А коли б були анкети інтимні? Про переживання, почуття? Звичайно, з гарантованим збереженням таємниці особи запитуваного? Наприклад, анкетка романтично-романічна. Як у іноземному романі. Скажи «оуі», дитинко, по-французьки, скажи «так, так» хоч по-китайськи, хоч по-руськи, скажи, як хочеш, хай це геть банально, адже любов інтернаціональна. Хоч наздогад скажи, в туманній фразі, скажи ховаючись або скажи в екстазі, скажи «оуі», скажи хоч «yes», чи «так» скажи мені ти, далебі, і все, що хочеш, дам тоді тобі!
– Митьку, ти таки серйозно несерйозний!
– Чули. Від доцента Крижня. А в мене справді анкетка є.
– Звідки?
– З інституту молодознавства.
– Хіба є такий?
– Молокососний факультет.
– Не сміши!
– За тиждень одержиш,– пообіцяв я.
На що тільки розтрачуються сили! Тиждень я бігав у адміністративно-господарчу частину, вгощав друкарок цукерками, призначив навіть одній побачення і все для того, щоб видрукувати кілька десятків примірників вигаданої мною анкети. В анкеті пропонувалося визначити шкалу авторитетності заводського керівництва, починаючи від директора заводу й секретаря парткому аж до змінних інженерів і майстрів, були там запитання про ставлення до міні-спідниць і максі-пальт, дівчатам пропонувалося назвати обсяг своєї талії, а хлопців просили вказати, скільки разів піднімають вони одною рукою двопудову гирю. В такому плані. Серед тої анкетоманії, яка заполонила сучасний світ, моя спроба виявити деякі аспекти громадської думки мала б минути геть непомітно без наслідків, та я й не ждав од неї наслідків, мені потрібен був почерк Клементини, справжній, не змінений, природний, спокійний.
І я отримав взірець її почерку. І відбулася велика експертиза, яка встановила, що авторкою всіх листів, одержаних сином Череди в «Діловий клуб», помешкання номер три, була дівчина на ймення Клементина Книш!
Але ж не скажеш їй про це прямо, не станеш проробляти на комсомольських зборах, не запропонуєш розкрити свою анонімність, раз вона не може й не хоче розкриватися! Отже, вихід єдиний: упіймати Клементину за руку! Я мислив послідовно, а послідовність, відомо ж, не дає змоги випередити події, навпаки: ти завжди відстаєш від них, запізнюєшся саме на відтинок часу, який потрібен тобі, щоб вибігти наперед і побачити те, що шукаєш. Досі думки мої зайняті були тільки встановленням однаковості почерків – автора листів і Клементини, тепер, коли це вдалося зробити, я з відповідним запізненням схаменувся і подумав, що в ту мою анкету можна було б ввернути ще й запитання щодо улюбленої поштової скриньки або ж попросити запитуваних розповісти про схему своїх денних, а то й тижневих мандрів по місту, мовляв, для встановлення оптимальних відстаней при розташуванні в житлових районах магазинів, ательє, поштових відділень, кінотеатрів тощо. Я міг би з часом вирости в неабиякого міськрадівського діяча, випадок штовхав мій розум до вперто-планомірних розмірковувань, але, на жаль, доводилося облишити подальші вигадування, бо коли одна анкета мені ще якось минулася непомічена, то на другій мене впіймають неодмінно, і тоді з'ясується, що я не маю нічиїх повноважень, тобто дію за методом шевця-анархіста, відомо, що анархістів, тобто п'яниць, ждуть, як мінімум, п'ятнадцять діб і стрижка точнісінько така, як у технократа Держикрая.
Я змушений був удатися до методу примітивного, виснажливого й невдячного, але незамінимого: простежити за Клементиною і впіймати її за руку, коли вона вкидатиме листа до поштової скриньки.
Для цього довелося пильно розглянути всі одержані конверти. Наївність Клементинина просто вражала. Дівчина не намагалася заплутувати слідів, вона вкидала всі листи до тої самої скриньки, а коли й не до тої самої, то принаймні в тому самому поштовому відділенні, яке значилося цифрою сім. Однак сьоме поштове відділення, виявилося, було далеко і від Глиняної гірки, і від нашого «Ділового клубу». Отже, Клементина все-таки пробувала бодай трохи приховати свої сліди. Але в цьому була своя незручність для неї, бо щоразу треба було добиратися до іншого району міста, і добиратися тільки для того, щоб укинути листа. В робочі дні вона цього, мабуть, зробити не могла, бо зранку бігла на завод, а ввечері коли не я з Шляхтичем, то принаймні цей тип Кривцун проводжали її до самого дому, тож лишалися вихідні дні й свята.
Я взявся дослідити схему пересування Клементини у вихідні. Тут довелося підглядати й шпигувати, але вже нічого не вдієш. Смішнішого заняття для Митька Череди ще не вигадав досі ніхто, і ніхто, мабуть, ніколи й не вигадає смішнішого й ганебнішого. Але милостей від природи ждати було нічого, і доводилось примушувати бігти свої неслухняні ноги! Хоч наздогад скажи, в туманній фразі, скажи ховаючись або скажи в екстазі...
Я вхопив Клементину за руку, коли вона вкидала до синьої скриньки чергове своє послання. Скринька мала на собі державний герб, можливо, я припускався насильницьких дій, перешкоджаючи одній з радянських громадянок скористатися з права на листування, але я впевнений був, що лист адресовано мені, тож міг скоротити шлях його проходження до адресата. Мене можна виправдати: я горів нетерпінням прочитати чергову порцію компліментів на свою адресу, бо й хто б це не схотів отримати пайку хвали від такої гожої дівчини, як Клементина!
Але Клементина не розділяла моїх намірів щодо скорочення шляху чергового листа. І не священний трепет закоханості викликала в неї моя рука, коли перешкодила її руді вкинути листа до поштової скриньки. Де там! Вона крутнулася по-зміїному всім тілом, вона аж засичала від злості й – в це важко повірити! – вкусила, та що там укусила – гризнула мене за руку!
– Ти чого кусаєшся! – закричав я.
– А ти як смієш? – просичала вона і націлилася на мене такими слізьми, що я аж одступив: бризнуть – уб'ють наповал!
– Клементино,– спробував я повести мирні переговори і бодай трохи виправдатися в своєму шпигуванні,– Клементино, навіщо нам гратися в піжмурки? Ти розумна дівчина!..
– А ти дурень! – раптом випалила вона з нез'ясованою злістю.– Як ти смієш? І взагалі, чого тобі треба?
– Скажи, «оуі», дитинко, по-французьки,– спробував я перевести все на звичні жарти, але які там жарти.
– Не клей з себе дурня! Віддай листа! – приступила вона до мене.
– Але ж він однаково прийде до мене.
– До тебе? Хто тобі сказав? Що ти верзеш?
– Ну, як же, мила Клементино? Невже ти забула, кому посилаєш ось уже скільки часу листи? Дивись, що тут написано: «Діловий дім, квартира номер три, синові». Може, тобі показати паспорт, щоб ти переконалася, що син майстра Череди Дмитро Череда прописаний постійно в «Діловому клубі», квартира номер три? Згода, що я вчинив недостойно й, може, ганебно, хапаючи тебе за руку. Але мені набридло одержувати листи від анонімної дівчини, а ще більше набридло, що мене називають «син». Це мене просто обурювало! Хіба я тільки син, та й годі? Молодий, як уперто називає мене Чемерис? Чорти його бери, я самостійний чоловік, і звуть мене Дмитро Череда, і я повноправний робітничий клас, мила моя Клементино! Вам тепер, сподіваюся, ясно?
Довгі промови перед дівчатами – чистісіньке безглуздя. Дівчата ніколи не слухають довгих промов. Вони використовують цей час для вигадування достойних відповідей, для вмілого викручування, для звинувачень.
– Це не мій лист,– заявила мені Клементина спокійно й навіть з погордою.
– Не твій? А чий же?
– Мене попросили вкинути.
– Але ж це твій почерк на конверті!
– Попросили надписати адресу.
Та не на того напала.
Я достеменно знав, як притиснути до стінки це паскудне дівчисько!
– Може, тебе попросили писати також листи? – єхидно спитав я, помахуючи пачкою послань, які добув з кишені.– Все перевірено! Чула про графологічну експертизу? Встановлено й доведено, що писала всі ці листи та сама особа. Зовуть її – Клементина Книш.
Але слова мої були зайві. Клементина їх не чула. Ніякої експертизи вже не треба було. Величезними, повними жаху очима дивилася вона на злощасну пачку. Кволо змахнула рукою, мовби пробуючи відняти або випросити листи, але хто б же то відняв у мене моє?
Наставало торжество переможця або приборкання непокірливої.
Але я помилився, як то кажуть розумні люди, жорстоко. Клементина підскочила до мене і з ще більшою люттю, ніж перед тим, коли кусала мене за руку, гукнула:
– Віддай!
І ще крикнула:
– Нахаба!
А потім ще:
– Це не твоє!
Моєму подиву не було ні кінця ні краю.
– Тобто, як не моє? Все, що прислано мені,– моє!
– Не тобі! – крикнула знов Клементина.– Віддай! Усе віддай! Усе не тобі!
І заплакала.
А я спробував трохи поворушити мозком, але, хоч ти вбийся, не міг поворушити, бо ж поруч плакало таке створіння, люди могли побачити й почути, взагалі ситуація ставала щомиті безглуздіша.
– Кому ж посилала? – спробував я відступити на позиції, які не планувалися і лише тепер у гарячковому поспіху десь вишукувалися.
– Не тобі! Не тобі! – крізь сльози, але з упертою злістю повторила дівчина.
І тут я дочалапкався нарешті до жалюгідних запасних позицій, доповз туди розбитий, розтрощений, розгромлений, я нагадував мого друга Євгена, який лежав колись мертво на імпортному дивані, лежав долічерева, ховаючи обличчя, страждаючи безнадійно й тяжко. І ось там, страждаючи і перев'язуючи свої рани, я зрозумів, хто мене переміг. Знов те саме, що й тоді з Євгеном! Знов Шляхтич! Клементина переплутала квартири. Треба було написати «чотири», вона вперто писала «три», а й у тій, і в другій є сини. Тільки там син удачливий, а в нашій невдаха. Ну, історія! Це вже справді історія з географією! Але ж і дівчатка пішли! Цілий рік писати одруженому чоловікові отаке! І це тоді, коли поверхом нижче живе молодий і неодружений!..
Ох, і дурень же я! Ох, і остолоп!
Я дивився на Клементину майже з ненавистю.
– Можеш не хлипати,– сказав їй похмуро,– вже догадався, що переплутала квартири. Класичний зразок роззявкуватості. Але можеш витерти свої сльози: пишеш ти здорово! Цим тільки мене й купила. Виспівуєш, як та птичка, назви якої я запам'ятати ніколи не міг, але ти, як кругла відмінниця, мала б знати...
– Сирена,– схлипуючи, промовила вона.– І не птичка, а жінка з крилами. Віддай листи!
– Візьми,– подав я всі листи разом з останнім, непрочитаним,– візьми, жінко з крилами, і не залітай мені більше в душу. Ясно?
Вона вихопила в мене пачку, зіжмакавши листи, мерщій стала пхати їх до торбинки, кілька листів упало на землю, я спокійно підняв їх, подав Клементині.
– Забуто, травою поросло,– махнув рукою.– Крапка, абзац, жирний шрифт. «Если к другому уходит невеста, то неизвестно, кому повезло»,– як співають в одній морально-побутовій пісні. А тепер скажи мені. Ну, я розумію. Льоня Шляхтич – чоловік справді... Я сам перед ним... Але ти... Що ти в ньому знайшла?
– Він розумний.
– А я, наприклад, що – дурний?
– Він глибокий.
– А я мілкий?
Вона вперше глянула на мене заспокоєно, спробувала усміхнутися.
– До чого тут ти, Митю?
– Як то до чого? Ну, хоча б як жертва історії з географією!
– Ти не зрозумієш. Я сама теж не розумію. Це не піддається поясненню. Але добре, що воно все так вийшло. Спасибі тобі.
– Та ні за що.
– Однаково спасибі. Ти врятував мене.
– Чистісінька випадковість.
– Але врятував. Як товариш. Вдруге рятуєш мене. Тоді, коли я просилася в цех...
То це ти вже тоді хотіла до Шляхтича?
Вона мовчала. Хіба таке пояснюють?
– Давай руку,– запропонував я.– Мир – дружба. Кажи товаришу Книшу, хай записує мене в художню самодіяльність. Гратиму в п'єсах ролі невдах. Вийде в мене?
Клементина всміхалася. Може, й без полегшення, але й без сліз.
Довелося дзвонити Рацпропові.
– Запрошення лишається в силі?
– Лишається,
– Їдемо?
– Їдемо!
Шляхтич супився, що я кидаю «монтажну зону» в найвирішальнішу хвилину, але мені вже набридло: він завжди похмурий, у нього завжди найвирішальніша хвилина. Типовий рабовласник! Ось коли я уклав би пакт з Кривцуном, але Кривцун несподівано виступив на боці Шляхтича.
– Змотуєш вудочки? – прискалив він око.– А хто називав мене обивателем, цікаво б знати? А тепер обиватель зостається вколювати, а передова частина дає драла! Хтось тут розбалакував про благородну роль праці, ти не чув?
– Знаєш що,– порадив я Кривцунові,– відчепись, і в доброму темпі, бо інакше...
Їхати мені, коли зізнатися по щирості, нікуди не хотілося. Але й лишатися не міг. Розповідати, як їздили, теж не дуже хочеться. Ну, сіли. Ну, поїхали. Як сказав один дуже мудрий чоловік, дорога була далека, через усю Україну – в цілковите забуття. Асфальтове шосе, по боках пейзажі. Рацпропові було весело, моїй сестричці Тоні було весело, їхньому синочкові було весело, а мені сумно. І така це штука сум, що, відчував я, залізеш у неї один раз – то вже навряд чи й вилізеш. Все життя буде сумно. І від шосе, і від колгоспних ланів, і від жайворонків у небі, і від зустрічних машин, і від попутних, від усього сумно. Але ні! Не від усього! Рацпропова машина сумувати не дала. Вона розвеселила б і мертвого! То був суцільний регіт на колесах. Пересувний регіт, коли дозволено буде так висловитися.
Мені-то, власне, було все байдуже, але якесь передчуття, видно, гнітило мене, бо коли Рацпроп з сімейством підкотив до «Ділового клубу», щоб забрати мене в турне, я пошкодував, що він не догадався пофарбувати свою цинкову буду. Блищало, як сто цинкових тазків!
– Ти не знаєш законів автомобілізму,– поважно відмовив Рацпроп.– Чим машина відмітніша на шосе, тим менше шансів аварії.
– Червоний і жовтий кольори найвідмітніші, дядю Митю,– пояснив мені малий Юр.
– А цинк? – спитав я.– На якому місці стоїть цинк?
– А наш цинк ще відмітніший! – гордо заявив Юр.
Не знаю, як воно з законами автомобілізму, але щодо законів тикання пальцями, тюкання, свистіння, хихотіння при появі наших оцинкованих ночов на колесах ми били всі рекорди. Ще поки їхали містом, то нічого, але як вибралися на шосе,– біда! Все сигналило нам назустріч і навперегін, в нашу будку кидали помідорами й огірками, цинк гримів і дзвенів, у ньому з'являлися загрозливі вм'ятини, Рацпроп спокійно пояснював, що помідор навряд чи проб'є дірку, а от огірок може, бо він твердіший, а тут складаються дві швидкості: швидкість машини й швидкість польоту огірка. Закон фізики. Не знаю, дією якого закону можна було пояснити, що нас переганяли буквально всі машини, навіть допотопні «Москвичі» з розкладушками і матрацами на верхніх багажниках. І кожен, хто обганяв нашу цинкову карету, неодмінно дарував нам дружній жест: потріпував пальцями одної руки коло носа або пальцями обох рук коло вух, підстрибував на сидінні, показуючи, як йому регочеться, висолоплював язика, хапався за голову – людьска винахідливість безмежна!
Зате в моєї сестрички Тоні терпіння виявилося не безмежне. Ми проїхали, може, десяток-другий кілометрів, і вона рішуче заявила чоловікові:
– Повертай назад!
– Ти щось забула? – стривожився Рацпроп.
– Нічого я не забула – повертай!
– Поясни,– спокійно запропонував Рацпроп, щулячись від гучного «бам», яке зробив над його головою кинутий з вантажної машини великий помідор.
– Досить,– сказала Тоня,– накаталася! Не поїду я далі! Завертай або зупини, я піду додому пішки!
– Так гарно почали їхати, а ти...– докірливо промовив Рацпроп.– Юр, скажи мамі...
– Ма, ну чого ти? – заскиглив Юр.– Ми ж іще й не розігналися! Вона ж у нас як розженеться!
– Завертай! – звеліла Тоня.– Можеш їхати сам. А я не хочу. І дитини не дам! Сам же казав, що в тебе машина місцевого значення. Нащо було глумитися на шосе?
– Але ж закони автомобілізму,– спробував був Рацпроп. Та я вже знав, що ніякі закони його не врятують.
Ми повернулися до міста, бо Тоня не захотіла ганьбитися, повертаючись так скоро додому, хоч як плакав Юр, його залишили в діда й баби Черед теж, а ми з Рацпропом знову вирушили в подорож. Дорога була далека, мала вона пролягати для мене в суцільний сум, але, хвала Рацпропові й законам автомобілізму, обернулася суцільним реготом.
Ми повзли з швидкістю, для вимірювання якої ще не винайдено механічних пристосувань. Мається на увазі швидкість не максимальна, а мінімальна. Умови пересування приблизно лишилися такі самі, як і перше, хоч відсутність у машині жінки трохи гамувала запопадливість водіїв. Хизуватися не було перед ким, наставляти носа не було сенсу. Ще пробували здіймати нас на глузи ті, в чиїх машинах сиділи жінки власні, але це вже було не те.
– От чорт,– зітхнув Рацпроп,– треба було Тоні сховатися, щоб її ніхто не бачив у машині, тоді б ми їхали спокійно. Нащо я садовив її спереду?
– Та вона сиділа позаду,– нагадав я.– Але й там її помічали. В машині не сховаєшся. Хіба від цієї публіки можна сховати жінку, та ще таку гарну, як Антоніда!
– Антоніда гарна! – зітхнув Рацпроп тяжко.– Але ж незбагненні закони автомобілізму!
Ми повзли зі швидкістю, неприпустимою для двадцятого століття, довкола дзвеніли механізацією колгоспні лани, Рацпроп крадькома кидав погляди то правобіч, то лівобіч, він би, мабуть, охоче зіпхнув свої цинкові ночви в перший-ліпший яр по дорозі й рвонув би домеханізовувати колгоспні лани,– там почувався справжньою людиною, там мав шанобу і вдоволення від роботи. А тут тільки закони автомобілізму!
На першій же заправочній станції ми відчули дію цих законів в усій їхній жорстокій безжальності. Рацпроп хвацько підрулив до хвоста довгої черги, гальмонув з рипом і скрипом, а що черга була довгенька, то він вимкнув двигун і став спокійно ждати, хоч нам спокій тільки снився: відразу машину обаранила шоферня, по цинковій буді затарабанили кулаками, хтось вибивав джазовий ритм, ще інший пропонував закупити буду й демонтувати, поки дійде наша черга заправлятися, бо йому, мовляв, до зарізу потрібен цинк укрити свининець.
– Пиши заяву,– спокійно сказав я любителеві вкривати свининці цинковою бляхою,– розглянемо, як належиться, і відпустимо тобі цинку, раз так закортіло.
– А ви хто такі? – вмить зацікавилася шоферня.
– Фондові матеріали можете дістати?
– Шифер?
– Цеглу?
– Шлакоблоки?
– Все можемо,– похвалився я,– пишіть заяви!
Тим часом черга сунулася вперед, але ми стояли на місці, бо, поки Рацпроп заводив двигуна, той, хто стояв позаду, вискакував наперед нас, гаркотіти двигуном Рацпропові не хотілося, бо наш двигун видавав звуки не вельми гармонійні, тому він знову вимикав двигун, потім пробував завести, не встигав вчасно, нас переганяли без кінця, ми вже стояли тут годину або й дві, і виникала підозра, що стоятимемо коли й не вічність, то у всякому разі цілу свою відпустку або й цілий курортний сезон. Врешті я зорієнтувався в обстановці, виліз з машини, перехопив заправочний шланг і, відмахуючись ним од шоферні, яка вмить кинулася на штурм, закричав до Рацпропа:
– Давай під'їзди з того боку!
А шоферні, поки наші ночви совалися туди й сюди, вибираючись на оперативний простір, спокійно пояснив:
– Менше здорового нахабства! Це машина Міністерства побутового обслуговування. Чули про таке? Побут – у кожну зразкову родину. Показовий автопробіг Київ – Сімферополь!
До Сімферополя було далеко, далі, ніж до Місяця. До Місяця що? Три дні – й уже «Луноход» розгулює собі по небесному тілу! А нам до Сімферополя, зважаючи на закони автомобілізму, а також на швидкість нашого пересування, не вистачило б і тижня.
Щоправда, машина не стала випробовувати нашу терплячість. Вона витримала рівно один календарний день і стала мертво. Тобто котитися вона могла. Але...
Хоча я трохи забігаю наперед, а цього робити не слід, бо справи наші, загалом кажучи, йшли просто здорово! Взяти хоча б нескінченні підйоми на шосе. Велетенські рефрижератори трейлери, які перевозили кудись бульдозери, могутні дизелі й обшарпані колгоспні тритонки – все це витягалося довгою вервечкою на пологому схилі, який упирався, здавалося, в саме небо, вервечка повзла ще повільніше, ніж наше чудо техніки, бо десь попереду, видно, силкувалася машина з неймовірно важким вантажем і стримувала всю колону, водії «Волг», «Москвичів» і «Запорожців», потрапляючи в тихохідне царство, нервувалися, сигналили, намагалися проскочити поміж ревучими й смердючими дизелями, ризикуючи або ж бути розбитими, або ж у момент порушення бути заприміченими недремним оком автоінспектора, який, згідно з нещадними законами автомобілізму, з'являється саме там і саме тоді, де й коли його ніхто не жде, не їзда – мука! Зате ми з Рацпропом раювали! Ми спокійно й солідно ставали в чергу між велетенськими машинами, ми йшли своїм крейсерським ходом, ні збавляючи, ні збільшуючи швидкість, дизелі закутували нас у чорні тучі випускних газів, так що навіть будка наша, здавалося, закіптюжується й миттю втрачає свій цинковий блиск, ми відчували тут себе повнометражними автомобілістами, поважними громадянами могутньої Автомобільної Держави,тут нам ніщо не загрожувало, навпаки, все сприяло, на повні груди вдихали ми випускні гази з дизелів, а ввижалося нам, що ми вже в Криму і довкола троянди й олеандри, як писав поет.
Головне в автомобілізмі, як виявилося, не швидкість руху, а його регулярність. Хто спішить – батька насмішить. А от тихо їдеш... Ще й день не кінчився, а вже докотилися ми до величезного симпатичного щита, на якому прочитали: «До станції обслуговування – 15 кілометрів».
Та прочитали ми, прочитала, видно, наша машина також. Бо як тільки поминула щит, в ній щось змінилося. Попервах ми з Рацпропом і не збагнули, що саме сталося. Потім нас вразила тиша. Потім ми зауважили, що машина зупиняється.
– В тебе двигун не працює,– гукнув я Рацпропові.
– Точно.
– Ти щось йому зробив?
– Нічого не робив.
– А чого ж він замовк?
– Зараз подивимось,– бадьоро промовив Рацпроп,– це ми вияснимо в один моменті Ти тільки підіпхни, щоб я з'їхав на узбіччя.
Я підіпхнув. Рацпроп зіскочив з машини, відкинув капот, почав дивитися в мотор. Я теж спробував туди подивитися, але нічого не побачив. Ти машина, ти желєзна. Все було залізне, все на місці.
Тоді на світ божий з'явилася ручка. Саме про цей важіль мріяв колись Архімед, щоб перевернути земну кулю.
– Ану, крутни! – сказав Рацпроп.
Я крутнув.
– Ану, дай я крутну!
Крутнув Рацпроп.
– Ану, крутни тепер ти.
За день у машині чоловік все-таки засиджується, тут і зарядка космонавтів не поможе. Тому коли просять крутнути ручкою, це сприймаєш як найвище задоволення. Я крутнув.
– Ану, дай ще я!
Тут я трохи занепокоївся.
– Ану, крутни тепер ще ти!
Я крутнув.
– Крути!
Я виконував команду.
– Крути ще!
Це вже починало нагадувати крутіння з погляду вічності. Воно вже, здається, і не я крутив ручкою, а мене крутило на всі боки. Клята ручка не розрахована була на нормальні трудові зусилля рядових громадян. Не помогло й моє робітниче походження, й мої мозолясті руки не помогли. Ручка вмить понаганяла мені на долонях водянки, очі мені заливало потом, таким густим і липучим, про існування якого в своєму організмі я ні сном ні духом не відав, а Рацпроп покрикував:
– Крути, крути!
Мотор мовчав. Тоді я облишив ручку. Сів на травичці, простягнув ноги і взяв слово для позачергової заяви.
– Сказано, що людина – це тварина, яка оволоділа інженерним мистецтвом. Очевидно, як Рацпроп, ти підходиш під це визначення. Але тобі ще не вистачає знання автомобільного мистецтва. Тобі доведеться це визнати щиро й відверто.
– Закони автомобілізму,– почав був Рацпроп, але я не дав йому докінчити.
– Закони автомобілізму підказують нам заночувати он у тій купі соломи, а завтра вранці добиратися до станції обслуговування. Повечеряти, завдяки турботам моєї мами, а твоєї тещі, ми ще маємо дещо, завтра ж переходимо на харчі державні.
– Я ще трохи поголосую,– сказав Рацпроп,– взаємовиручка ж...
Ніхто його виручати не збирався, жодна машина не зупинялася, хоч як Рацпроп розмахував руками: всі шофери чомусь упевнені були, що їх розігрують. Та, може, воно й ліпше, бо інакше не довелося б мені поспати в соломі. А солома ж була свіжа, запашна, шурхотлива, спалося в ній солодко, і снилися мені керівники великих держав, які влаштували зустріч на високому рівні для вирішення проблеми автомобілізму в глобальних масштабах.
Я прокинувся рано, ще не сходило сонце, але Рацпроп, видно, випередив мене. В соломі його не було. Не було й коло машини. На сидінні біліла записка: «Пішов на станцію обслуговування». Він забув узяти з собою машину. Забув, що станція обслуговує не людей, а машини. Ну, та не біда. Пішов, то й повернеться!
Я ще трохи полежав у соломі, думаючи, яка все-таки геніальна штука закони автомобілізму, і тут змушений був переконатися також у наявності закону взаємовиручки. До наших ночовок підкотив замурзаний самоскид, хвацько розвернувся, задом підібрався до самого радіатора, з кабінки вискочив веселий Рацпроп, в руках у нього опинився трос.
– Поїхали, Митю! – закричав Рацпроп.– Зараз одремонтуємось – і далі!
Виявилося, по дорозі до станції обслуговування Рацпроп натрапив на самоскид, який виїздив на шосе з грунтівки. Колгоспна машина. Ну, а з колгоспними шоферами Рацпроп умів знайти спільну мову!
Самоскид дотранспортував нас до самих воріт станції обслуговування. Рацпроп одчепив трос, подякував шоферові, той помахав рукою й покотив собі далі, а ми розігналися до воріт.
Там висів замок, а перед замком на стільчику сиділа сонна особа. Мляво порадила нам:
– Он туди. Сперва оформляються, потім платять гроші, а тоді я впускаю.
Там, «де оформляються», стояла черга. Нічого страшного. Постояти можна. Ми з Рацпропом достоялися до віконечка, за яким сиділа ще одна сонно-байдужа особа. Особа повідомила нам, що оформитися можна тільки тоді, коли на це буде дозвіл головного механіка.
– Де ж він? – підстрибнув од обурення Рацпроп.
Шукайте,– сказала особа, позіхаючи.– На території.
Як багато важить слушна порада!
Ми знайшли головного механіка вмить. Він ходив по двору станції обслуговування з лінивою незалежністю, а за ним качалася строката купа ошалілих автомобілістів, кожен наввипередки вигукував щось, просив, благав, канючив, а всемогутній господар цього притулку для немічних машин діставав з кишені пачку американських сигарет, царським жестом видобував довжелезну, з особливим фільтром сигарету, смачно плямкнувши губами, заганяв її в рот мало не наполовину, і вмить коло другого кінця сигарети спалахувало кільканадцять вогників від сірників і запальничок, кожен з автолюбителів намагався дотягтися до сигарети першим, прислужитися великому механікові, повелителеві, можновладцю. Механік одним помахом руки відтручував усі вогники, блискав власною запальничкою, газовою, імпортною (чудо техніки й комфорту), припалював сигарету, пахкав димом, ішов до боксів, де на оглядових ямах стояли ті, кому всміхнулося щастя.
Механік підходив до «Москвича», з-під машини вилазив запацьорений старшина понадстрокової служби, механік кивав йому головою:
– Як, капітане, розбираєш?
– Розбираю.
– Розбирай, розбирай!
Тоді йшов далі, де коло «Волги» з московським номером товклося два чоловіки й жінка, вони ладнали електродрель, щоб висвердлити в головці блока циліндрів зламану шпильку. Питав цих:
– Ну, міністри, висвердлюєте?
– Висвердлюємо.
– Висвердлюйте, висвердлюйте.
Огрядний чолов'яга, важко сапаючи, розгвинчував маленького, ще старого випуску «Запорожця».
– Що, китобій,– питав механік,– розгвинчуєш?
– Розгвинчую.
– Розгвинчуй, розгвинчуй.
Хтось сміливіший спробував вплинути на механікове сумління. А може, й не сміливіший, а просто відчаєний.
– Ви б не забували, що не ми для вас, а ви – для нас. Ви повинні обслуговувати.
– Обслуговуйся, обслуговуйся,– пустив солодкий димок всемогутній повелитель станції.– Подивимось на вас, коли почнуть випускати мільйони машин у рік. Отоді обслужитеся!
Це було ледащо ідейне – куди там нашому Кривцунові. Той просто примітивний ледар без впливу і без влади, ледар-одноосібник і самоук. А ось тут виразно видно, яке то лихо, коли ледащо стає всемогутнім.
Все-таки механік страшенно був схожий на Кривцуна. Мов рідний брат. Одягнений навіть так само гарно й у все імпортне. Мені закортіло спитати, чи не родич він нашому Кривцунові. Запитання недоречне, але все-таки хоч якась розвага для цього вкрай знудьгованого чоловіка.
Я почав протовплюватися до механіка.
– Що скажемо, полковнику? – спитав він. Хотів одразу спантеличити несподіваним звертанням.
– А я майор, директоре,– відрубав я.
– Майор? Будеш полковником.
– А ти, директоре, не Кривцун часом?
Все-таки він трохи спантеличився. Бо відразу: і директор, і якийсь у біса Кривцун. Але звичка до диктаторства помогла йому приховати миттєве збентеження.
– Я Правцун, полковнику. А ти сюди завернув даром? Що везеш? Кавуни? Дині? Не торгуємо.
– Показовий автопробіг. Жмеринка – Бахчисарай. До фонтана їдемо.
– Показуй, показуй.
– А ти глянь нашу машину, ніколи такої не побачиш.
– Я вже все бачив. Не хочу.
