Текст книги "Переходимо до любові"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 17 страниц)

– То пошли електрика. В нас іскра пропала.

– І послати не можу. Я сам електрик.

– Тоді глянь ти сам.

– Сказав, не хочу.

– Виконаєш план.

– А я вже виконав.

– Перевиконаєш.

– А я вже перевиконав.

Тут хтось примудрився відтягти механіка від мене і від усіх, почалися сепаратні переговори, залопотіло трояками й п'ятірками. Я відвів Рацпропа вбік.

– У тебе дари ланів є?

– Дві пляшки абрикосового.

Приготуй одну!

Рацпроп ще стояв.

– А може, давай скажемо, що ти лауреат? Щоб без черги й зволікань...

– Що ти? Він тоді нас обдере і голими в Крим пустить! Готуй пляшку!

Я знову протовпився до повелителя.

– Що, полковнику? – ліниво поцікавився він.

– Є пропозиція.

– Пропонуй, пропонуй.

– Треба розглянути.

– Ну, давай.

Він махнув, відганяючи автомобілістів царським жестом. Диктатор!

– Тільки коротко й швидко, а то я втомлений.

– Ми з глибин.

– З яких же?

– З тих, де пляшки затикають кукурудзяними качанами.

– Пропозиція приймається. Де твоя лайба?

Я показав, хоч він уже запримітив, як тільки ми підкотили до воріт. Мав око натреноване, як у снайпера.

Рацпроп метався перед механіком з не знаною для мене запобігливістю.

– Спокійно,– зупинив його механік,– не маячи перед глазами. В мене очі втомлюються, коли отак бігають. Показуй, куди іскру подів. Кажеш, утекла! Так. Ручка заводна є?

Він засунув ручку зовсім не туди, куди вшиляли ми. Просто в мотор. І не крутив, а щось там ніби виважив. Скористався ручкою, як Архімед важелем.

– Ану, куме, натисни на стартер.

Рацпроп натиснув на стартер, стартер диркнув, мотор гаркнув. Диво!

Без зайвих балачок я подав механікові пляшку, заткнуту кукурудзяним качаном і, як чоловік гречний, висловив подяку від імені нашого екіпажу.

– Показовий автопробіг продовжується! – гукнув весело.

– Стоп, полковнику, ще не все,– пригасив мою радість механік,– тепер вибирай. Або оформляй на два вісімдесят і плати в касу, або жени п'ятьорку без бюрократії!

– А качан? – поцікавився я трохи наївно.

– Це моя тринадцята зарплата. А державна такса – таксою. Державі потрібен план.

Проти плану я не міг заперечити. Але згадав, як довго доведеться стояти до віконечка на оформлення, і віддав п'ятірку.

– Заїжджай, полковнику. Кума теж бери, він у тебе смирний.

– Обминемо десятою дорогою тебе, директоре.

– Обминайте, обминайте.

Мабуть, довго вибирали кліматичну зону для цієї станції. Або ж створено було автомобільний антиклімат уже після спорудження станції. Бо наша машина від'їхала від станції рівно п'ятнадцять кілометрів, тільки що в інший бік, і знову стала коло такого самого щита з рекламою автообслуговування, як і вчора. Чи то їй подобалися ці щити, чи сподобалося обслуговування?

Ми спробували потикати ручкою приблизно в те місце, куди тикав механік, але нічого не виходило. Крутити, звісно, ми вже не стали. Якось пропало бажання. Рацпроп, схудлий і розізлений, кинувся навпростець до найближчого колгоспу. З Рацпропом не пропадеш. Ще до обіду ми знов опинилися перед ворітьми станції. Сонний страж скинув сорочку й пляжився на сонці, байдуже відмахуючись від автомобілістів. Нас він упізнав, бо як не впізнаєш цинкові ночви на колесах! – але розвів руками. Механіка вже не було. Закінчивши свій трудовий день, той зник до наступного ранку.

Довелося ночувати в машині навсидьки!

З досвітку ми гасали довкола машини, мов розлючені тигри. Щиро кажучи, мені було жаль механіка! Та він не злякався нас, а навпаки – зрадів.

– Кого я бачу? – закричав ще здалеку.– Полковник? кум твій тут? Ну, й молодчаги! Знов іскру загубили?

– Знов,– похмуро глянув на нього Рацпроп.

– А тринадцяту зарплату привезли?

Я дістав заводну ручку, замашисто виважуючи її, подав механікові, сказав йому ласкаво-ласкаво:

– Держи, директоре, оцю техніку. І показуй з допомогою наочної агітації, куди ти її вставляєш і нащо. Популярно поясни. Тоді одержиш свою тринадцяту зарплату і п'ятьорку без оформлення в бухгалтерії. Бо...

Він вмить зрозумів значення мого «бо» без популярних пояснень.

– Чудиш, полковнику. Я ж до вас з усією душею. Вібрація. Чув таке? В стартері болт один загубився, тепер од вібрації стартер відходить від реле, втрачається контакт, мотор не заводиться. А ми підважуєм ручкою стартер, ставимо його на місце, а кум натискує на стартер. Ось так. Готово.

Ми розпрощалися тепер уже друзями навіки.

– Куди поїдемо? – спитав я Рацпропа.– Далі чи вжаримо додому, поки недалеко?

– Давай, мабуть, додому,– зітхнув Рацпроп.– Я вже накатався.

Може, воно було так, а може, й інакше. Ніщо не перешкоджало нам з Рацпропом здійснити таку трохи незвичайну, кумедну, сказати б, подорож, але, з другого боку, великої потреби в ній і не відчувалося, бо Рацпроп, як чоловік, близький до техніки, гаразд розумів, що його оцинкована машина не дуже надається до виходу за межі сільського району. Така подорож потрібна була тільки мені після безглуздої історії з Клементиною, у мене був той добре відомий кожному стан, що окреслюється словами «хочеться провалитися крізь землю», а що, мабуть, нікому ще не вдавалося провалюватися крізь землю, а я і в найближчому майбутньому взагалі не мав подібних намірів, то й довелося мені бодай в уяві помандрувати з рідного міста, змінити на якийсь час оточення, відверто кажучи, рятуватися втечею, коли й не справжньою, то вигаданою.

Закон відшкодувань, який я відкрив, діє постійно, але вимагає терпіння, бо в часових проміжках його дію розподілено неоднаково. Час сподівань не тотожний часові звершень, і треба вміти належно достосуватися до часу сподівань, зробити його тривання непомітним і необтяжливим. Найпростіший вихід багато хто визначає досить грубими, вульгарними, я б сказав, словами: «вбити час». Вбити час байдикуванням, необов'язковими справами, запеклою роботою. Не знаю, може, в байдикуванні чи в справах другорядних час справді вбивається подібно до того, як знищується він у таємницях минулих легенд іпророцтв. Але в роботі, в справжній роботі час надолужується. Він ущільнюється, помножується, з невизначених сподівань він неухильно підходить до звершень, тому я завжди тепер кажу собі, хоч як тяжко іноді буває: не розкисай, не падай духом, засукуй рукава, берись за діло!

Я не поїхав ні в якіподорожі, я не захворів од горя й образи на Клементину, ніхто ні про що не довідався, навіть Зізі не знала нічого й ніколи не взнає, хіба що тільки Кривцун міг дещо помітити, бо я більше не розглядав його як ймовірного суперника, я взявся за нього по-справжньому, щоб зробити з нього людину, справжнього нашого хлопця, вмілого майстра нашої залізної справи, бо й чому б це він мав і далі гибіти в лінивому світі напівбажань, напівдумок і напівсподівань!

Ось коли нарешті я знову став найпершим спільником і союзником Льоні Шляхтича, і аж тепер ми стали запроваджувати в нашій монтажній зоні принцип ДОРО, тобто Добра Робота.

Ми виробили основні правила нашого принципу ДОРО.

Перше: не шукай винних – шукай причини неполадок.

Друге: краще працює той, хто вчиться.

Третє: нема анонімних виконавців, кожен відповідає за зроблене, а тому кожному дається робочий номер.

Четверте: праця заслуговує відзнак. Золота відзнака дає право на п'ятдесятипроцентне підвищення тринадцятої зарплати або безкоштовну путівку для закордонної подорожі. До срібної відзнаки додається десять процентів тринадцятої зарплати. Бронзова дає право вибирати час відпустки.

П'яте: нам не потрібні зайві – потрібні працьовиті.

Шосте: не жди закликів до свята – щодня вигадуй їх сам.

Інакше кажучи: примушуйте бігти свої неслухняні ноги!

Ми стосували щокінський експеримент чи вчилися в саратовців, ми щодня вигадували щось своє для збагачення принципу ДОРО, так ішли ми до завершення, наближалися до того дня, коли наш чудо-цех, взятий в електронні обійми вичислювальних систем, вперше здригнеться й запрацює своїм автоматичним серцем і розпочне таємничо-прекрасний процес перетворення заліза з неорганізованої, безформної маси в точні вироби високих призначень.

Отож я не вбивав час, а народжував його щодня й щогодини в сподіванні звершень і відшкодувань не державнозначливих, а й просто особистих, призначених тільки для самого Митька Череди, особистості молодої, а тому не позбавленої вміння й бажання ждати.

Мені здавалося: кожної миті можуть відчинитися двері, і ввійде... Що і хто ввійде, я не знав. Богиня щастя? Я не вірив у богинь. Ангел в натуральну величину? Я сприймав ангелів тільки на картинах старих майстрів, коли вони заклопотані були добором фарб і ще не мали часу розібратися в будові всесвіту. То хто ж і що мало ввійти? А хіба я знав? Досить того, що я ждав і ждав терпляче, доблесно й героїчно, народжуючи для цього ждання безліч часу, заповненого вщерть роботою, і не просто роботою, а ДОРО в нашому майбутньому цеху, який можна б назвати вже сьогодні цехом майбутнього. Бо й чому б це тільки фантастам писати про якісь зорельоти і синтетичних людей майбутнього, а не спуститися на нашу грішну землю, де ще й досі копають лопатами землю, возять тачками металеву стружку з цехів (п'ять мільйонів тонн металу йде в стружку за рік у нашій країні!), підмітають вулиці такими самими мітлами, як у стародавньому Єгипті. Щоправда, є речі, яких не зміниш ніякою фантастикою і ніякими електронними машинами. Бо яблука ростуть так само, як росли тисячі років, і діти народжуються тільки через дев'ять місяців після зачаття, і камінь, кинутий угору, падає на землю під дією сили тяжіння.

Хоча фантасти висувають одним з панічних принципів майбутньої техніки антигравітацію. Знищуються сили тяжіння, використовуються сили відштовхування, їм надається перевага у всьому. Власне, людство вже давно, здається мені, навчилося долати силу тяжіння, людство нагадує пісковий годинник, у якому пісок переходить поступово вгору, а не сиплеться вниз, хоч як це, на перший погляд, протиприродно. Все падає вниз, вгорі завжди лишається вільний простір, а тут навпаки: порушуючи всі відомі закони природи, людство переходить у верхні шари життя, внизу не полишаючи майже нічого. Чи це новий закон, витворений цивілізацією, чи початок усіх майбутніх змін, які ще внесе в світ людина з її невтомною працьовитістю й прагненням до творчості?

Я ще матиму нагоду докладніше розповісти про одну з таких спроб переходу в занадто високі шари життя, тим часом мушу повідомити про здійснення закону відшкодувань і про те, що двері нарешті відчинилися і...

Що ви знаєте про відчинені двері? Пам'ятаєте, в незабутнього нашого Миколи Васильовича Гоголя є про двері розспівані? Як співають вони стоголосо. А щоб двері не співали й не рипіли, їх треба змащувати гусячим смальцем. А гусячий смалець... Ну, та хто ж не знає, звідки береться гусячий смалець!

Але в мене дивним чином усе пов'язане з індиком. Це трохи смішно, та вже тут нічого не вдієш.

Купівля індика належала до наших родинних узвичаєнь. Вона припадала на осінь, бо восени наше місто, коли так можна висловитися, найщедріше наповнюється дарами ланів. З степу везуть, мовби спечені десь під палючим сонцем, пишні паляниці, на безмежних кам'яних лавах міського базару поряд з медвяно-жовтими грушами викрасовуються неповторні українські яблука: ранети, кальвілі, данешти, йонатани. А в м'ясних і молочних рядах ви можете знайти єдину в світі ряжанку, неймовірну своїм делікатним смаком бринзу, засмажені щойно вночі кров'яні ковбаси, копчені свинячі ніжки й окороки, а там лежать жовті од жиру гуси, стегнасті півні, з яких виходить пречудовий холодець, і нарешті вершина всіх вершин – аристократи степового свійського птаства, відгодовані білосніжною пшеницею, білошкірі й білом'ясі індики!

Вони лежали на сірих кам'яних лавах гордо й велично, їх рятувала від гамірливої базарної дріб'язковості майже неприступна для щоденного вжитку ціна, однак неприступність така ще не означала цілковитої заборони для будь-кого влаштувати собі вряди-годи свято з'їдання цієї священної степової птиці, і тоді змобілізовувалися. всі заощадження, родинний бюджет відповідно перекроювався, господиня дому в супроводі одного з відповідальних членів родини простувала на базар, вибирався найбільший, найбіліший, найкращий індик, урочисто приносився додому і...

Не знаю, в кого як, а в нас щоосені відбувалося купування, засмажування й з'їдання індика, бо саме восени якусь там кількість років тому мав честь з'явитися на світ громадянин, названий Дмитром Чередою.

Мама засмажувала індика начервоно, це був індик, як у покійного президента Ейзенхауера, коли хочете, або ще й кращий, головне ж, що купували ми його з мамою завжди вдвох, удвох вибирали, удвох несли додому, навіть засмажувати я теж помагав мамі, призвичаюючись до нелегкої справи – готування смачних речей.

Батько мій ніколи на базар не ходив. У нього був принцип: не підтримувати приватної власності. Що ж до мене, то я пристосовував закони політекономії до своїх потреб. Що таке індик? Приватна власність чи особиста? Не будемо дріб'язково-прискіпливі. Поки він чужий, то приватна, а коли мій, то це вже власність особиста. Відомо ж, що особиста власність у нас не заборонена.

Отже, настала осінь, і ми з мамою пішли на базар купувати свого традиційного індика.

Не будемо перебільшувати. Купівля індика – ніяке не священнодійство. Це звичайний робочий процес. Я використовувався в цьому процесі як сила допоміжна – для транспортування, простіше кажучи, ніс індика додому.

Так би воно сталося й цього разу, та, власне, так і сталося, але перед тим доля відчинила мені двері.

Ми проходили з мамою повз квіткові ряди, повз оте вировиння червоного, білого, синього, лілового; квітів на нашому базарі завжди була сила-силенна, а людей коло квітів товпилося, здається, ще більше, ніж самих квітів, але ніколи якось вони не привертали моєї уваги, не привернув ніхто уваги й цього )азу, ми вже минали з мамою квіткові ряди, коли нам назустріч трапилося двоє жінок, власне, літня жінка й дівчина, може, дочка й мати, або дві сестри – старша й молодша, або племінниця й тітка, мені було однаково, хто вони, я не помітив майже старшої, бо мене приголомшила, ошелешила, майже вбила молодша! Щось біло-ніжне, губи, створені для поцілунків, хоча я не знався ще на цьому як слід, очі в незглибимості своїй схожі на мої колишні Сірі, обличчя заспокійливо-бентежне, рухи уривчасті. З'явилося й зникло, і нема, і сліду не позоставило, купували вони квіти, здається, вже мали квіти в руках, аби я не був з мамою, то, може б, набрався сміливості й підійшов, але вона теж була з матір'ю чи там з ким. Пролетіло, мов вітер, і зникло. Зникло навіки. Оце «мимолетное виденье»! А Клементина – то скорше «нас возвышающий обман».

Я закляк на місці і стояв так, поки мама повернулася й покликала мене. Пролетіло, мов вітер. Відчинилися двері й зачинилися. Відшкодувало мені втрату і відразу лишило мене з порожніми руками.

Та після лежання в Скрипайці й перечитування листів, після розчарування Клементиною я став обачним філософом.

Спокійно ніс за мамою індика з базару й намагався викинути з голови оту, що визирнула в відчинені двері долі.

Я не закохувався.

І не захоплювався.

Бо мав досвід і з Сірими очима, і з Клементиною.

Поза тим, трохи знався на звичайній арифметиці. У нашому місті кілька сот тисяч населення. У Радянському Союзі двісті сорок сім мільйонів. На землі – три з половиною мільярди. Де шукати дівчину, про яку не знаєш нічого, окрім того, що сьогодні зустрів її на базарі, коли вона купувала квіти? Не знаєш імені, не знаєш, де живе, не знаєш навіть громадянства, бо вона може виявитися іноземною туристкою, яка випадково забрела на базар у степовому місті, щоб купити українських квітів задля їхнього аромату.

Де шукати?

Шукати не будемо!

А коли б і захотів, то не дали. Перешкодили.

«Верньомся к мирному засідательному труду»,– сказав один заслужений чоловік, маючи на увазі труд «созидательный». Але мені справді час вертатися.

Діти нагадують горобців. Вони розлітаються, щоб злетітися знову. Неминучість злітання докупи, горобиний комплекс.

Зізі прилетіла. Цього разу вже не сама. Батько й мама ходили з урочисто-наляканими обличчями. Зізі жениться! Тобто вона вже оженилася! Мені скажуть, що треба говорити: одружилася, але я не вірив, щоб знайшовся на світі чоловік, який міг би оженитися на Зізі. Тільки вона могла оженитися!

Чоловіком Зізі виявився той самий технократ Держикрай, який привозив її для розв'язання таємниці загадкових листів. Тепер виявилося, що він справді син баби Держикраїхи, в якої були найсмачніші вишні в нашому місті. Але все це речі були вторинні: і те, що Держикрай був сином баби Держикраїхи, і навіть те, що на ньому оженилася Зізі. Виявилося, що Держикрай приїхав до міста не з міркувань родинного плану і не для відновлення спогадів свого дитинства, яке він провів, здається, з Льонею Шляхтичем, хоч друзями вони ніколи й не були. Ні, товариш Держикрай, дипломований і навіть обтяжений науковими ступенями, вернувся «к засідательному труду», простіше кажучи, він одержав призначення начальником нового прокатного цеху, того самого цеху, в якому ось уже скільки часу ми стосували свій принцип ДОРО, цеху, який ми готували не для когось, а для себе.

Ми дивувалися, чому начальником цеху не призначено Шляхтича. Адже він, як ніхто інший, довів свої інженерні здібності, він хоч сьогодні міг би ставати навіть головним інженером заводу – вистачило б і знань, і авторитету. Ну, гаразд, Шляхтич ніколи б не згодився когось випихати, він не любив перестановок, коли в гру мала входити його шахова фігура з найвищою гідністю, але ж у новому цеху ніяких перестановок не вимагалося, ми прийшли сюди, коли була тут ще тільки «монтажна зона», ми на цілий рік забули про свій фах, про свою високу прокатницьку кваліфікацію, сам Шляхтич іноді з інженера перетворювався мало не на чорнороба і все це для того, щоб діждатися тепер присланого начальника цеху? Навіть великий правознавець Кривцун був обурений несправедливістю і скрізь кричав, що тільки Шляхтич має всі права на заміщення посади начальника цеху, а чужим тут робити нічого.

Держикрай не був такий дурний, щоб не вловити нашого загального настрою. Але приїхав він не для того, щоб розділяти чиїсь настрої.

Він зібрав цеховий актив на п'ятихвилинку, став перед нами в своїй білосніжній сорочці, коротко пострижений, міцний, похватний, наставив на нас крутого лоба, глянув крізь окуляри в чорній професорській оправі.

– Всі ці розмови в цеху з мене, як з гуся сьома вода на киселі. Не будемо ділити шкуру невбитого ведмедя в мішку. Раз мене призначено сюди начальником, то я не допущу, щоб мене підвели з вогню прямо в полум'я під монастир. Дякую за увагу.

З цієї промови ми збагнули, що Держикрай чоловік чемний (дякує за увагу) і вельми добре знає народний характер (з ходу пече нові прислів'я).

Та незабаром виявилося, що перше враження буває глибоко помилкове. Бо, дякуючи за увагу, Держикрай насправді й не думав нікому дякувати, то для нього була пуста формула, однаково що чхнути, прислів'я ж йому видала електронна машина, у якої він попросив поради перед тим, як уперше виступати перед цехом.

Незабаром слідом за Держикраєм приїхало ще кілька таких самих, як він, хлопчиків-технократів, і аж тоді ми збагнули, що побачимо, як смалений вовк сміється на кутніх, висловлюючись стилем Держикраєвого компютера,

Хлопчики були точнісінько як Держикрай. Усі в білих сорочках, усі стрижені. Мовляв, людина – це тварина, яка стрижеться.

З їхніх білих сорочок попервах були сміх і сльози, але вони вперто приходили щодня знову в свіжовипраних і напрасованих, і вперто наводили лад у цеху, і незабаром таки досягли свого, і цех наш став нагадувати щось чи то японське, чи то іншопланетне.

Держикрай облишив електронно-приказкові загравання з масами і явив народові своє справжнє обличчя:

– У нас тут прекрасний цех, і нам потрібні прекрасні люди, щоб робота в цеху йшла справді прекрасно, і тільки тоді ми зможемо давати прекрасні труби.

Ми. негайно охрестили Держикрая «прекрасна труба».

Він невтомно демонстрував нам свою неймовірну вченість:

– На стадії реалізації плану при оперативному плануванні виробництва завдання в кінцевому підсумку полягає в забезпеченні передбаченого в поточному плані рівня планових та оціночних показників.

По-людськи кажучи, виконувати план – означає виконувати план. Але ж Держикрай не бажав висловлюватися по-людськи, його вабило тільки, сказати б, електронне поводження.

Я мав бути перший, хто відчув це поводження, бо ж зіткнувся з Держикраєм ще й не в цеху, а в себе вдома.

Зізі прилетіла й привезла з собою Держикрая. Тобто привіз він її, привіз на власній «Волзі», і це надавало йому пиховитості й зверхності щодо решти людства, яка власних «Волг» не мала. З машини довелося вивантажувати безліч валіз і пакунків. Усе майно Зізі й Держикрая.

– Ми приїхали назовсім. Тепер я житиму з вами,– щебетала Зізі,– кінчилися зустрічі й розлуки, нарешті, нарешті все скінчилося...

Держикрай у своїй білій сорочці пиряв невтомно чемодани, командував усіма нами так, ніби жив у нашій квартирі принаймні років з двісті: «Це туди, а це сюди, а це так!» Відразу давалися взнаки прикмети точного розуму, а також невичерпні запаси нахабства, бо годилося б питати бодай для пристойності, перш ніж отак командувати. Батько мій з його всякчасною делікатністю, ясна річ, був буквально приголомшений Держикраєм, що ж до мами, то вона не дуже зважала на зятеві замашки, і коли вже все було порозкладувано й порозтикувано, навпростець спитала Зізі, коли ж влаштовувати весілля і взагалі як це влаштувати, кого запрошувати, окрім сестер, яких неодмінно треба викликати обох.

Зізі, може, й згодна була б на весілля, але тут голос забрав товариш Держикрай, хоч його, власне, й не питали, і заявив, що ніякого весілля не треба, бо що таке весілля? Це пережиток давно минулих епох, елементи феодалізму, дикості й поганства, тоді як ми люди нові, сучасні, передові, люди прекрасні, які будують прекрасне суспільство з прекрасним життям.

– Але ж як можна без весілля? – сплеснула руками моя мама.– Та нас засміють усі!

– Хто це всі? – поцікавився Держикрай.– І що означає «усі»? Чи ви вважаєте нормальним, коли набивається повна квартира малознайомих або й зовсім незнайомих людей, п'ють, їдять, говорять дурниці, кричать розтелесовано «гірко!», і молоде "подружжя має демонструвати перед ними поцілунки, забувши будь-яку сором'язливість, так ніби це вже й не люди, а звірі в зоопарку! Я проти таких весіль! Я за прекрасні взаємини між людьми, за прекрасний побут, за прекрасне життя! Чому б нам не обмежитися тільки родинним колом? Ми прекрасно сядемо за стіл, прекрасно посидимо...

– І це буде прекрасно,– підказав я.

– Так, це буде справді прекрасно,– не збентежився Держикрай.– Що ж до виклику сестер Зінаїдиних, то не бачу в цьому потреби. Гадаю, що й матір мою не слід турбувати. Іншим разом ми завітаємо до неї окремо. А тепер обмежимося тільки нашим наявним родинним колом...

Він диктував свої умови, ще тільки переступивши поріг, але найдивніше, що його слухали! І як могла Зізі, наша незалежна, вільнолюбна, задерикувата Зізі підкоритися такому електронному типові?

Ясна річ, я вибрав мить і спитав сестричку про це, але вона відповіла точнісінько так, як колись Клементина про Шляхтича:

– Він же розумний, хіба ти не бачиш?

– А душа в нього є, ти пробувала поцікавитися?

– У нього прекрасне серце!

– Прекрасне! Ти вже й слова перейняла в Держикрая!

– Він добрий.

– Щось я не помітив.

– Ось глянь!

Зізі вибігла з кімнати й повернулася за кілька хвилин з чимось чорним і волохатим у руках.

– Що це? Ти можеш мені пояснити?

– Невже не бачиш? Каракулева шуба. Держикрай подарував мені в день народження.

– Зізі! – заревів я.– Ти міняєш честь роду Черед на барана! Ще добре, хоч цей баран догадався вчасно вмерти, щоб стати шубою. Але чому саме для тебе ця шуба від Держикрая?

– А чому б і не для мене? – набундючилася Зізі.– Чи ти хочеш, щоб я тобі будувала майбутнє у самих трусиках? Жінка я чи ні? Без коштовних речей жінка є собою лише наполовину...

– Не придурюйся! Прекрасно розумієш, що я хочу сказати! Цей технократ...

– Він прекрасний спеціаліст!

«Прекрасний спеціаліст», мовби відчувши, що йдеться про нього, поклав край нашій розмові, визирнувши з ванни, де він мився, і гукнувши:

– Зіно, де моя біла сорочка?

Тепер у нас удома розпочиналася епоха Білих Сорочок. З ранку до вечора мама прала й прасувала технократові сорочки, іноді їй допомагала Зізі, але вона не вміла гаразд випрасовувати комірці, і, коли Держикраєві попадалася її «продукція», він вдавався до голосних повчань:

– Справжня біла сорочка – це сорочка, в якої прекрасно випрасуваний комір, Зінаїдо. Ви повинні це прекрасно пам'ятати!

Виявилося, він називає на «ви» не тільки батька й маму, а навіть Зізі, мене також величав в такому високошановному стилі, відповідно вимагаючи, щоб я до нього теж звертався вдома й у цеху тільки на «ви». Дзуськи! Не той тепер Миргород, Хорол-річка не та!

– Коли ви збираєтеся докупи з моєю улюбленою сестричкою Зізі,– сказав я популярно Держикраєві,– тоді я вас можу величати на «ви», бо це, згідно з законами граматики,– множина. Коли ж ти стоїш переді мною сам, тоді ти є ти і ніхто інший, бо «ти» – однина, як засвідчено в усіх граматичних правилах, завчених мною ще в п'ятому класі. «Мы все учились понемногу...»

– Я начальник цеху і вимагаю елементарної чемності,– нагадав Держикрай.

– Начальник – не заперечую. Але ж я тобі не нагадую, що я лауреат, який теж міг би вимагати належної чемності. Раз ми родичі, живемо в спільній квартирі, то навіщо нам офіціальщина? Вчись у Шляхтича! Менше забивай голову проблемами честі і ліпше поцікався нашим принципом ДОРО. Ти знаєш, що таке ДОРО? Це добре робити своє діло, і хай люди кажуть, що хочуть.

– Між іншим, для цього я сюди приїхав,– зауважив Держикрай,– і я матиму прекрасну нагоду довести це всім, також і вам, простіше кажучи, тобі...

Він не став відкладати здійснення своїх намірів у довгий ящик. У нього час сподівань і час звершень не розокремлювався, Держикрай не вмів і не хотів ждати, проблема вічності для нього не існувала, вік був людиною залізного сьогодні, походив з тих хлопців, які не ждуть милостей від природи, а мерщій беруть їх від неї, видирають з горлянки.

А що до природи все ж треба добиратися з затратою сил, а своїх близьких, скажімо, обідрати набагато легше, то Держикрай почав з кас.

Разом з Зізі вони здійснили завойовницький похід по квартирі, рішуче зім'яли й відкинули наші жалюгідні заслони на своїй путі, примусили нас відступити до батьківської спальні, Держикрай з видимим жалем оглянув і цю кімнату, але навіть його нахабство мало межі, тому він сказав, не сходячи з порога, а Зізі підтакувала кожному слову свого технократа покивуванням голови:

– Це прекрасна кімната, і вам на трьох цілком її вистачить. Звичайно, Дмитро з вами тут житиме тимчасово, йому, як лауреату, повинні дати квартиру, дивуюся, чому він досі не скористався з свого прекрасного права. Це негідно – зловживати гостинністю своїх рідних батьків, коли ти вже лауреат, тобто досяг найвищих відзнак у нашій країні. Ті дві кімнатки займемо ми з Зізі. В нас ще немає дитини, але вона може бути, тому нам принаймні потрібні на перший випадок дві кімнатки. Звичайно, вони нас не зможуть задовольнити, і згодом ми порушимо питання, щоб і вам, тату й мамо, теж дали відповідну житло* площу, а ми з Зізі спробуємо вміститися тут, хоч це буде й нелегко. Тим часом...

– Тим часом я житиму в своїй кімнаті, а ти житимеш у кімнаті Зізі,– сказав я Держикраєві,– а коли тобі тісно, то можеш дочепити до балкона ще одну кімнату надувну. Хай твої електронні хлопчики запроектують. І моя тобі порада: не вдавай дурника. Бо коли чоловік буде дурний, то хто ж тоді буде розумний?

Батько ніяково покашлював від такої грубої моєї мови, але не сказав нічого, а Держикраєві несподівано на поміч прийшла Зізі.

– Гаразд,– заявила вона,– коли ви такі бездушні, тоді ми займемо спальню, бо вона ж найбільша, а ніхто з вас, сподіваюся, не стане заперечувати, що нам потрібна кімната найбільша.

– Найпрекрасніша,– підказав я,– а ще б тобі, Зізі, треба було затямити, що білі сорочки для твого технократа мама прати не повинна. Хай сам пере, коли хоче красуватися щодня в свіжій сорочці!

– Не смій! – заверещала Зізі, і кинулася на мене, і подряпала б мені обличчя, аби я вчасно не вжив належних захисних заходів.

Нарешті я на власному досвіді переконався про слушність закону переходу кількості в якість. Поки Зізі була сама, це була одна якість, тепер, з'єднавшись з Держикраєм, вона в множинності розгубила все, чим усіх нас колись причаровувала, і перейшла в якість, сказати б, держикраївську.

Влучивши хвилю, я спробував навернути сестричку назад у віру Черед, але марні зусилля!

– Ти не знаєш його, Митю,– почала мені Зізі,– ти ще його не взнав як слід...

– А ти задумувалася над тим, що є речі, яких і не хочеться взнавати як слід або й зовсім не хочеться знати?

– Яка він тобі річ? – закричала Зізі в стилі своїх кращих минулих традицій.– Він мій чоловік, а ти просто поганий хлопчисько!

– До речі, коли я не помиляюся, ти моя сестра, а я твій брат,– нагадав я.– І в тебе не все втрачено, ще маєш час схаменутися, поки ви з своїм технократом не урвали мені терпцю і я не викинув вас на вулицю разом з вашими планами суцільного охоплення життя автоматизованими системами управління і загарбання в своїх ближніх усього, що вам припаде до смаку. Ти мене зрозуміла? Можеш переказати своєму технократові основні тези мого виступу.

– Сам переказуй, коли хочеш,– одвернулася від мене Зізі, і я таки впізнав у ній свою непокірливу сестричку, і в мені заворушилася надія, що не все ще втрачено.

Для Держикрая, видно, я став ворогом номер один. Вдома він зі мною не заводив розмов ні на які теми, тільки буркав щось електронно-нерозбірливе, зате в цеху надокучав щоденними викликами на свій електронний пульт і занудливими повчаннями.

– Я здивований, Дмитре, я дуже здивований,– казав він одного разу,– я страшенно здивований...

«Заїло,– думав я,– щось замкнулося в його компютері, тепер біда, до кінця зміни повторюватиме те саме».

– Чим же ти так дуже й страшенно здивований? – щоб вибити його з повторень, перепитав я.

– Ти лауреат, чоловік шанований, чоловік у всіх на очах, чоловік піднесений на прекрасну височінь...

– Останкінська башта,– ввернув я, щоб знову вибити його з електронного повтору.

– Га? Що? – злякався Держикрай, який не відзначався гнучкістю думки.– До чого тут Останкінська башта?

– Височінь,– скромно пояснював я.

– Височінь? Не розумію. Це не має стосунку до теми нашої розмови. Я хотів сказати про інше. Ти знаєш, який у нас цех?